Суд присяжних як організаційна форма змагального кримінального судочинства

Незважаючи на складні політико-економічні умови, що виникли внаслідок частої зміни влади і безперервних бойових дій, в Україні продовжували діяти всі судові установи та інститути на основі положень законодавства Російської імперії.

До судової системи України за часів влади Центральної Ради входили мирові суди та з'їзди мирових суддів, окружні суди, апеляційні суди (колишні судові палати) і Надвищий суд. Суди присяжних продовжували діяти при окружних судах: присяжні засідателі вирішували лише фактичні питання про винуватість особи при розгляді справ про злочини, за які законом визначалися покарання, що передбачали позбавлення майнових та особистих прав. Присяжні засідателі обиралися порядком, встановленим законодавством Російської імперії, яке мало чинність в частині, що не суперечила законам нової влади. Участь суду присяжних передбачалася також і в апеляційних судах, що виступали судами першої інстанції при розгляді кримінальних справ про державні злочини замість скасованого інституту станових представників, коли покарання було «не нижче поправного закладу» [76, с. 3, 19].

Скасування суду присяжних не передбачалося, натомість було створено комісію для перегляду положень Статуту кримінального судочинства, яка приділила особливу увагу питанням діяльності інституту суду присяжних. 8 грудня 1917 р. до судового відомства надійшов проект устрою кримінальної юстиції в УНР від члена Кам'янець-Подільського суду, колишнього прокурора Єлісаветградського окружного суду, П. Науменка. Згідно з проектом, судом за участю присяжних засідателів мали розглядатися всі значні кримінальні справи, за виключенням політичних справ і справ про посадові злочини. Присяжним засідателем могла бути особа віком від 25 до 75 років, яка вільно володіла б (читала і писала) українською і російською мовами. У справах, де підсудний був особою жіночої статі, до складу присяжних засідателів мали входити 6 чоловік і 6 жінок. Старшиною міг бути не лише чоловік, але і жінка [68, с. 3-4].

Однак більшість фахівців вважала за неможливе реалізацію цих прогресивних ідей без належного реформування суміжних судових установ й інститутів. 17 грудня 1917 р. відбувся 2-й правничий з'їзд у Києві, на якому було розглянуто питання необхідності реформування судочинства з метою його пристосування до вимог, що склалися в суспільстві при розбудові нової незалежної держави. Так, зазначалося, що для реформи суду присяжних потрібно реформувати інститут професійних суддів таким чином, щоб на посаду судді призначалися особи українського походження або іншої національності, але прихильні до української справи, які знають українську мову та місцеве життя (як було зазначено ще на 1-му правничому з'їзді). Ці перші умови вважалися найбільш важливими, без яких не могло бути ефективного суду на Україні. Негативним чинником було визнано відділення колегії суду присяжних від колегії професійних суддів, що не давало права присяжним вирішувати питання права і сприяло тим самим винесенню невиправдано великої кількості виправдувальних вердиктів. Внаслідок вищезазначеного було висловлено наступну пропозицію: після винесення вердикту присяжні засідателі мали брати участь разом з професійними суддями в обговоренні і вирішенні питання про покарання і про зарахування підсудному попереднього ув'язнення. Зазначалося, що така практика суду присяжних мала місце у деяких державах і дала позитивні результати. Було також вирішено за доцільне переглянути підсудність справ, щоб всі незначні правопорушення, за які призначалося покарання у вигляді арешту, були передані мировим суддям, а решта розглядалася за участю присяжних засідателів. Практика розгляду справ окружним судом без участі присяжних засідателів мала бути скасована зовсім. Камера віддання до суду, що існувала раніше при судових палатах, мала бути перенесена до окружного суду через те, що суд присяжних функціонував при окружному суді, а не при палаті. Для зменшення часу розгляду справ у камері пропонувалося скоротити відповідні інстанції (від прокурора суду до прокурора палати тощо). Саме таким чином, вважалося, можна досягти утворення народного суду, який буде «творити суд правий і скорий» [59, с. 5-8].

З початком окупації території України німецькими та австрійськими військами процес здійснення судочинства ще більше ускладнився. У зв'язку з цим Міністр справ судових М.С. Ткаченко видав Циркуляр № 13 від 23 березня 1918 р., в якому звернувся до прокурорів окружних судів з вимогою заборонити засуджувати осіб, обвинувачених німецькими й австрійськими судами, оскільки рішення цих судів неправомірні та неправомочні на території Української Народної Республіки: «Для покарання злочинців - мешканців Республіки, згідно військовому стану існують військові революційні суди при Українських Військових Комендантах, до яких Судів німецькі та австрійські власті і мають представляти злочинців мешканців Республіки» [127, с. 15]. Інші дії розцінювалися як втручання в юрисдикцію законної судової влади, тому їх слід було визнавати незаконними, а винних осіб піддавати відповідному покаранню.

Нестабільний політико-економічний стан у державі спричиняв проблеми в діяльності судів, оскільки через нестаток присяжного контингенту призупинявся процес розгляду певних видів кримінальних справ. Внаслідок цього ряд окружних судів звернувся до Міністра справ судових з вимогою вжити необхідних заходів для вирішення даної проблеми. Так, 26 квітня 1918 р. надійшла телеграма з Чернігова від Голови Чернігівського окружного суду про неможливість складення чергових списків присяжних засідателів, що спричиняло відміну судових сесій, погіршуючи тим самим становище обвинувачених. Вирішенням даної проблеми могло стати використання попередніх списків, тобто за 1917 р. Однак для цього потрібно було, на думку судових чиновників, прийняти закон про чинність попередніх списків присяжних засідателів протягом 1918 р. (при цьому робилося посилання на Закон Тимчасового уряду від 21 вересня 1917 р. про складання списків присяжних засідателів за надзвичайних умов, що склалися в державі).

Проблематичним було також і застосування самих Судових статутів внаслідок застарілого характеру ряду положень. З цього питання 17 квітня 1918 р. Голова Полтавського окружного суду звернувся до Міністра юстиції щодо невідповідності ст. 81 Устрою судових установлень вимогам нового державного ладу [100, с. 5].

Скарги такого роду продовжували надходити і після встановлення на території України влади Гетьманату, оскільки ситуація залишалася незмінною. У травні-червні 1918 р. до Міністерства юстиції і Міністра справ судових надійшов ряд звернень від голів Кам'янець-Подільського, Уманського, Ніжинського, Лубенського, Чернігівського окружних судів, а також Київського апеляційного суду про неможливість розгляду кримінальних справ через неефективність закону, який не дозволяв складати списки присяжних засідателів. Також вказувалося і на неможливість проведення виїзних сесій внаслідок «більшовистських рухів» і залізничної розрухи. Так, наприклад, справа від 31 жовтня 1918 р. про обвинувачення І. Максименка та І. Красненка у вбивстві агента Київського кримінально-розшукового відділення Лютого і вартового Либідського району Половецького, свідчить про призупинення кримінальної юстиції на той час. Слідчий Київського окружного суду К.К. Грабовський на підставі статей 416-424 Статуту кримінального судочинства інкримінував даний злочин І. Максименку за ч. 2 ст. 1459 Уложення про покарання, а І. Красненку за ст. 9 і ч. 2 ст. 1459 Уложення про покарання як такі, що пов'язані з позбавленням майнових та особистих прав, про що було зазначено у матеріалах, переданих прокурору [28, с. 1-8]. Отже, дана справа мала розглядатися за участю суду присяжних, однак матеріали судового розслідування у ній відсутні, що доводить наявність гострої проблеми у сфері судочинства.

Працівники прокуратури, в свою чергу, звертали увагу на те, що відсутність провадження по кримінальним справам сприяла безкарності, яка спонукала окремих осіб зухвало порушувати закон. Таким чином, чиновники прийшли до висновку про необхідність скасування закону, який не сприяв належному обранню присяжних засідателів в умовах особливого політичного стану.

Однак подолання недоліків у процесі судочинства шляхом прийняття нових правових норм не вирішувало дану проблему. Ефективному функціонуванню суду присяжних заважали також негативні чинники політичного характеру. Як і за часів влади Центральної Ради, у діяльність судових органів Гетьманату втручалися представники німецької влади: в ряді українських міст вийшло повідомлення про те, що оскільки «повне українське судочинство не існує», генерал-фельдмаршал фон Ейхгорн наказав звертатися до польових судів особам, котрі не належали до українських військових частин на основі Постанови II від 28 грудня 1899 р. про надзвичайне військове судочинство. З 1 травня 1918 р. на Україні і в Криму мали діяти німецькі військово-польові суди, до юрисдикції яких мали належати справи зазначених осіб, а також державних службовців [82, с. 22, 38].

Подальше удосконалення діяльності інституту суду присяжних відбулося за часів влади Директорії. В цей період слід відзначити наявність не вирішеної двома попередніми урядами проблеми щодо складання списків присяжних засідателів на 1919 р., що ускладнювало відкриття судових сесій, про що регулярно повідомляли голови окружних судів з вимогою врегулювання даної проблеми законодавчим шляхом. В той же час слід зазначити про наявність ще однієї серйозної проблеми, а саме - неузгодженості в законодавстві порядку складання списків присяжних різними судовими установами. Так, відповідно до положень Постанови Тимчасового уряду від 31 березня 1917 р., справи про державні і службові злочини мали розглядатися судовими палатами та Державним сенатом за участю присяжних засідателів. Склад присяжних, згідно з Постановою Тимчасового уряду від 21 вересня 1917 р., повинен був обиратися судовими палатами на кожний період судових засідань за жеребом з чергових і запасних списків, складених за правилами вищезазначеної Постанови. Згідно з цими правилами, чергові і запасні списки присяжних засідателів мали складатися окружними судами у розпорядчих засіданнях на основі загальних списків, що надавалися повітовими комісарами і міськими головами головам окружних судів. При цьому в чергові списки вносилися з числа осіб, що мали право бути присяжними засідателями тільки ті, які повинні були призиватися у поточному році за умови, що у повітах, в яких передбачалося на наступний рік не більше чотирьох періодів засідань окружних судів за участю присяжних засідателів, було внесено по 100 осіб на кожний період, а у повітах, в яких передбачалося більше чотирьох періодів, по 100 осіб на кожний з чотирьох періодів і по 60 осіб на кожний наступний період. Проблема полягала у тому, що судові палати не складали самі чергових і запасних списків присяжних засідателів для розгляду підсудних їм справ, а використовували списки окружних судів. Окружні суди, в свою чергу, при складанні списків враховували лише періоди своїх судових засідань і відповідно до їх чисельності вибирали певну кількість присяжних засідателів на наступний рік, не приймаючи до уваги потреби судових палат у присяжному контингенті для розгляду кримінальних справ. Через відсутність у цій Постанові вказівок про те, що при складанні таких списків окружні суди повинні складати відповідні списки присяжних засідателів на цей же період і для судових засідань судових палат за участю присяжних засідателів, на практиці виникали серйозні проблеми, які затримували розгляд справ у судових палатах за участю присяжних засідателів.

Зважаючи на дану проблему, один з членів Одеської судової палати направив 24 червня 1918 р. в Міністерство справ судових свої зауваження і пропозиції про порядок обрання присяжних засідателів для вирішення кримінальних справ, підсудних судовим палатам та Державному сенату, згідно вимогам Постанови Тимчасового уряду від 31 березня 1917 р. [36, с. 1-4].

Наступним кроком щодо покращення діяльності суду присяжних у нових умовах, стало внесення Міністром юстиції М.П. Чубинським наприкінці грудня 1918 р. законопроекту «Про зміну глави II розділу II Устрою судових установлень». У своїй пояснювальній записці до законопроекту Міністр юстиції обґрунтував необхідність прийняття нового закону зміною державного устрою в Україні, а також потребою у забезпеченні «реального» вибору осіб, які за своїми внутрішніми і зовнішніми якостями могли б заслуговувати безсумнівної суспільної довіри, про що зазначали ще автори Судових статутів.

Відповідно до вимог ст. 81, присяжними засідателями могли бути громадяни України чоловічої статі віком від 25 до 65 років, обрані з усіх станів, які володіють українською чи російською мовами, проживають не менше 2 років у даній місцевості і займаються певним видом діяльності. Хоча офіційною мовою судочинства в республіці визнавалася українська мова, законопроект передбачав тимчасове використання російської мови поряд з українською через неотримання українською мовою на той час загального розповсюдження. Вимога наявності певного роду занять пояснювалася відміною майнового цензу для обрання присяжних засідателів як анахронізму, однак наявність нового цензу потрібна була для «усунення можливості проникнення в число присяжних засідателів осіб, які хоча і відповідають вимогам ст. 81, однак є елементом чужим місцевому населенню і нічим з інтересами останнього не пов'язаний» [35, с. 16, 25].

В ст. 82 передбачалися винятки з вищезазначеного правила, відповідно до яких не могли бути присяжними засідателями особи, що мали судимість чи перебували під слідством за злочини або проступки, за які передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі, а також неплатоспроможні боржники, крім «нещасної» неплатоспроможності, хатня прислуга, особи, які через фізичні та психічні вади не могли залучатися до здійснення правосуддя тощо. Як і у попередній редакції Судових статутів, хатня прислуга належала до тих, хто не мав права бути присяжним засідателем. Мотиви такого рішення були ті ж самі, що і раніше - запобігання можливому впливу на їх рішення шляхом дачі хабара.

В ст. 85 визначались певні категорії осіб, специфіка роду діяльності яких вважалася несумісною з обов'язками присяжних засідателів, серед котрих священнослужителі, державні службовці перших чотирьох класів, працівники прокуратури й адвокатури, військовослужбовці та посадові особи різних військових відомств, вчителі тощо.

Враховуючи недоліки діяльності суду присяжних за попередній період, Міністром юстиції особливо ретельно було розроблено положення про порядок складання списків присяжних засідателів, оскільки саме неналежне складення списку негативно впливало у подальшому на роботу суду і постановку вердикту судом присяжних. До складу комісії по складанню списків присяжних засідателів, відповідно до ст. 89, мали входити: члени волосних управлінь для вибору представників від селянства; представники купецьких гільдій для вибору купців; начальники підлеглих присутственних місць й установ для вибору державних службовців; міський голова чи голова повітової земської управи обирали осіб, які володіли нерухомістю; начальники місцевої Державної Варти мали обирати представників решти верств населення. Комісія по складанню чергових списків мала утворюватися, відповідно до вимог ст. 97, у кожному повіті під керівництвом місцевого адміністративного судді, а де був окружний суд - члена цього суду, дільничного товариша прокурора окружного суду, місцевих дільничних і почесних мирових суддів тощо. З метою більшого забезпечення принципу неупередженості судові органи усувалися від складання списків присяжних засідателів.

Таким чином, слід зазначити, що функціонування інституту суду присяжних на території України було врегульовано лише нормами Статуту кримінального судочинства, що стали частиною національної системи законодавства, з тими змінами, що вимагав сучасний розвиток суспільних відносин. Після розпаду Австро-Угорської імперії на цій території України була утворена Західна область Української Республіки, до складу якої ввійшли Західна і Східна Галичина та Буковина. Однак на території ЗОУНР не були поширені закони, що становили загальну законодавчу базу держави, натомість продовжували мати чинність австрійські закони, на основі яких функціонували попередні державні установи й інститути [76, с. 3].

1.1.6. Сучасна модель суду присяжних: стан та перспективи розвитку: порівняльно-правовий аналіз суду присяжних в континентальній, англосаксонській правових системах та в Росії.

В сучасній Англії суд присяжних розглядає як кримінальні справи, так і цивільні спори. Порядок організації та діяльності суду присяжних регулюється такими законодавчими актами, як: Закон про здійснення правосуддя 1970 р.; Закон про суди 1971 р., що передбачає створення суду Корони і наділяє останній (замість низки колишніх судових установ) правом розгляду справ за першою інстанцією, в тому числі за участю присяжних; Закон про присяжних 1974 р. (зі змінами 1984, 1988 рр.); Закон про кримінальне право 1977 р.; Закон про Верховний Суд 1981 р., Закон про поліцію і докази у кримінальних справах 1984 р., Закон про державних обвинувачів 1985 р., Закон про суди і правове обслуговування 1990 р., закони про кримінальне правосуддя і громадський порядок 1994 р.; Закон про кримінальний процес і розслідування 1996 р. та ін. [131, с.34-36].

До 1971 р. присяжні брали участь при розгляді справ у четвертних сесіях графств, судах ассизів, відділенні Королівської лави або Центрального кримінального суду.. Створений у 1971 р. суд Корони регулярно проводить засідання у шести округах, центри яких розташовані в найбільших містах Англії та Уельсу, і розглядає за першою інстанцією, за участю присяжних такі категорії справ: 1) державна зрада і піратство; 2) тяжке і просте вбивство; 3) геноцид; 4) видача державної таємниці; 5) дітовбивство; 6) зґвалтування; 7) статеві зносини з неповнолітньою; 8) заклик до заколоту, заколот; 9) порушення правил руху транспорту, що спричинили смерть потерпілого; 10) нанесення ран або умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень; 11) насильницьке вторгнення в нічний час до чужого приміщення; 12) грабіж; 13) злочини, передбачені законом про відповідальність за підробку документів; 14) підбурювання, замах і змова з метою вчинення вищевказаних злочинів і т. д.

Присяжні в Англії, за образним висловом М.М. Полянського, вважаються «суддями факту», тобто вони не вирішують питань права. Більше того, за англійським законодавством вони можуть бути вилучені на час розгляду судом суто юридичних питань. Так, під час обговорення в судовому засіданні питань про законність методів одержання доказів присяжні підлягають виведенню з залу засідання. Утім, «...норми права не відділені глухою стіною від питань факту, оскільки існують певні правові норми, що встановлюють порядок, якого слід дотримуватися, вирішуючи питання факту, а також передбачають ті доказу, що вимагаються для винесення рішення».

За Законом про розгляд справ у суді (1981 р.) вердикт виноситься присяжними більшістю голосів (10 з 11 або 12, 9 з 10), однак суддя може вимагати винесення одноголосного вердикту. За рішенням судді допускається повторне обговорення вердикту за умови, якщо, на його переконання, присяжні радилися недостатньо довго. Ніхто не має права вимагати від журі мотивації вердикту про винність. Більше того, той, хто спробує проникнути в таємницю дорадчої кімнати, може бути покараний у кримінальному порядку.

При винесенні присяжними обвинувального вердикту питання про міру покарання вирішує суддя у вироку. Причому вирок може бути винесено суддею за кілька днів і навіть місяців після вердикту, протягом яких чиновники служби пробації з'ясовують умови життя, виховання, роботи підсудного, встановлюють інші випадки його конфліктів із законом. Одержавши цю інформацію, яка, звичайно, не може бути доказом винності особи, суддя призначає покарання, тобто приймає рішення на основі кримінального закону [89, с.51].

Оскарження у формі апеляції можливе тільки у разі винесення обвинувального вердикту присяжних. Право на апеляцію має тільки засуджений. За Законом про апеляцію у кримінальних справах (1966 р.), апеляція надсилається до кримінального відділення Апеляційного суду, де вона підлягає розгляду колегією з трьох суддів-професіоналів. Практика апеляційного суду свідчить, що найчастіше підставами скасування вердикту присяжних є явні порушення процесуального порядку розгляду справи, а також неправомірна поведінка судді або присяжних. Так, рішення про новий розгляд справ апеляційним судом приймалися у випадках, коли присяжні виносили вердикт шляхом жеребкування; коли вони упереджено ставилися до однієї зі сторін, не вислухавши докази іншої сторони; коли суд було введено в оману адвокатом і коли суддя заважав одній із сторін проводити перехресний допит.

Виправдувальний вердикт присяжних не може бути скасовано, тому він є остаточним і оскарженню не підлягає.

До початку XX ст. погляд на суд присяжних як на непорушний і священний судовий інститут став слабшати. Значення суду присяжних в англійському судочинстві зменшилося. На думку дослідників суду присяжних, «…основними причинами цього явища були ослаблення прерогатив королівської влади в сфері правосуддя, швидке збільшення обсягу цивільних позовів і ще більш стрімке зростання сумарної юрисдикції (тобто спрощених процедур) у кримінальних справах». Лунають і слова критики на адресу присяжних за їх «надмірну чутливість до риторики і за відсутність досвіду при оцінюванні доказів».

У той же час в Англії не ставиться під сумнів саме існування суду присяжних. Навпаки, англійська правова доктрина високо оцінює діяльність цього суду. Присяжних у кримінальних справах визнають бар'єром, що відокремлює народні свободи від прерогативних повноважень корони, а суд присяжних - основою конституційної свободи, на якій тримається вся будівля правосуддя, підкреслюючи: «Нехай ніхто не думає, що народ якоюсь мірою настроєний проти судового розгляду за допомогою присяжних. Протягом надто тривалого часу присяжні були оплотом наших свобод, щоб будь-хто з нас намагався це змінити. Коли людину обвинувачують у серйозному злочині, тоді суд присяжних не має собі рівних» [123, с.412].

Таким чином, унаслідок розвитку суспільства, становлення англійської державності журі присяжних було остаточно оформлено як правову субстанцію, діяльність якої спрямовувалася на захист громадян від сваволі влади, і тим самим журі розглядалося як необхідний державно-правовий демократичний інститут [114, с.28, 29].

Англосаксонська модель суду присяжних майже повністю сприйнята США, а також багатьма англійськими колоніями, які формували основи свого права під впливом англійського законодавства. За справедливим зауваженням С.І.Добровольської, розбіжності між англійським судом присяжних і судами присяжних у цих країнах викликані не його модернізацією, а скоріше національними та соціально-політичними умовами життя, що склалися в цих країнах [30, с.34].

Право людини, обвинуваченої у вчиненні злочину, бути судимою рівними їй за станом розглядається як фундаментальний елемент правосуддя в Сполучених Штатах. Американське коріння права на суд присяжних бере початок від Великої Хартії Вольностей 1215 р. як основи британських конституційних свобод. Подальший розвиток законодавства США відбувався багато в чому самостійно.

Створюючи Конституцію США, її засновники вважали за необхідне включення суду присяжних до системи кримінального правосуддя, оскільки не безпідставно гадали, що суд присяжних зможе стати останнім захистом для тих, хто вважав себе обмеженим унаслідок незаслужених утисків або очевидної несправедливості.

Право бути судимим судом присяжних міститься в розділі 2 статті II Конституції Сполучених Штатів, де говориться, що «за винятком імпічменту, той, що вчинив злочин, має судитися судом присяжних». У Шостій поправці до Конституції Сполучених Штатів також сказано: «При всякому кримінальному переслідуванні обвинувачений має право на швидкий і публічний суд безсторонніх присяжних...» Гарантії, надані розділом 2 статті II і Шостою поправкою до Конституції, є обов'язковими для всієї федеральної судової системи США і забезпечують право на суд неупереджених присяжних «у всіх кримінальних справах». Однак Верховний Суд США прийняв більш вузьке тлумачення конституційного права на суд присяжних. Зараз суд присяжних гарантований стосовно всіх небезпечних і менш небезпечних злочинів. Злочин вважається небезпечним, якщо припустиме за кримінальним кодексом покарання за його вчинення перевищує шестимісячний строк тюремного ув'язнення. Суд за участю присяжних не надається у разі, коли злочин класифікується як дрібний і за його вчинення може бути призначено покарання у виді шестимісячного строку ув'язнення або більш м'яке покарання (рішення Верховного Суду США в справі «Шефф проти Шнаккенберга», 1966 р.) [17, с.7].

Крім федеральної судової системи штати створили власні судові органи. Права обвинуваченого в суді штату не застерігаються ні в статті II розділу 2, ні в Шостій поправці. Тому спочатку обов'язковість суду присяжних для федеральних судових органів не вважалася стосовною кримінальних справ, розглянутих судами на рівні штатів. Суди штатів обґрунтовували це Чотирнадцятою поправкою до Конституції США. Однак Верховний Суд США вирішив, що гарантоване Конституцією США право бути судимим судом присяжних є «...основним для американської системи правосуддя» і реалізація закладеного в Чотирнадцятій поправці до Конституції США положення про те, що «...жоден штат не може... позбавити будь-яку особу життя, волі або власності без належної правової процедури має здійснюватися саме через суд присяжних» (рішення Верховного Суду США в справі «Дункан проти (штату) Луїзіани», 1968 р.). Право на суд присяжних дозволяє «...враховувати норми моралі та поєднати правосуддя з милосердям, коли докази свідчать про те, що обвинувачений винний у злочині або причетний до нього». З того часу і донині право бути судимим судом присяжних гарантовано Конституцією США в кримінальному судочинстві як на федеральному рівні, так і на рівні штатів.

У цивільному судочинстві право на розгляд справи судом присяжних гарантується сьомою поправкою до Конституції США. У свою чергу право на суд присяжних у цивільних справах має бути закріплено в конституції відповідного штату США. Сьому поправку тлумачать таким чином, що право на процес у суді присяжних поширюється тільки на «позови за законом», але не на «позови по праву справедливості». Звичайно цей термін означає, що процеси в судах присяжних не проводяться у справах, котрі вимагають особливих засобів судового захисту. Так, право на суд присяжних відсутнє у разі подання позову на одержання судової заборони, або на розлучення, або на порядок регулювання особливих умов контракту. Однак право на суд присяжних існує в справах із заподіяння тілесних ушкоджень або заподіяння майнової шкоди, а також на випадки порушення контракту, що тягнуть за собою істотні фінансові втрати, тощо. В сучасних умовах у судах першої інстанції США фактичні аспекти судових справ вирішуються судом присяжних або ж сторони відмовляються від цього права. Є особливості також у тому, що в різних штатах існують свої відмінності щодо того, чи зобов'язане одне журі присяжних йти за раніше винесеним рішенням іншого журі того ж суду. Коли різними журі приймаються суперечливі рішення з одного й того самого питання, такий конфлікт вирішується його переглядом у верховному суді штату.

В юридичній літературі було проведено серйозний теоретичний аналіз інституту суду присяжних у Сполучених Штатах Америки. У цьому дослідженні розглядатимуться лише основні організаційні риси інституту суду присяжних США порівняно з Англією.

Американському судочинству відомі дві форми залучення присяжних до розгляду судових справ - велике і мале журі. Велике журі називається так за традицією, бо раніше складалося з більшої кількості присяжних, ніж мале журі. До його складу входить від 15 до 23 присяжних, а до малого - завжди не більше 12 осіб.

Основною функцією великого журі є перевірка обґрунтованості обвинувальних актів прокурора.

Ефективність великого журі як механізму захисту від незаконного обвинувачення, за оцінкою американських юристів, досить слабка. За даними статистики, за результатами попереднього слухання справи в суді припиняється від 5 до 15% справ, у той час як після розгляду справи великим журі - від 3 до 8 %. Це призводить до обмеження сфери діяльності великого журі. Так, згідно з Правилами кримінального судочинства в районних федеральних судах затвердження обвинувального акта великим журі обов'язкове лише тоді, коли йдеться про злочин, що карається смертною карою.

Журі присяжних, що розглядає справу по суті, прийнято назвати малим журі через те, що його склад не повинен перевищувати 12 чоловік, але не може бути меншим 6 (рішення Верховного Суду США в справі «Беллью проти штату Джорджія», 1978 р.). Правила кримінального судочинства в районних федеральних судах установлюють таке: «Присяжних має бути 12, але в будь-який момент до винесення вердикту сторони можуть застерегти в письмовій формі за згодою суду, що журі складатиметься з будь-якого числа, меншого від 12». Тут простежується аналогія із сучасним англійським правом, за яким вердикт може виноситися не 12, а 11 або 10 присяжними.

До функцій малого журі входять оцінювання доказів і винесення вердикту з питань факту, тобто встановлено чи ні подію злочину і винність підсудного.

У федеральних судах і в більшості окружних судів штатів залишається класичне уявлення про присяжного, як про «суддю факту». Присяжні у своєму вердикті лише вирішують питання про винність або невинність особи, а професійний суддя визначає міру покарання. Проте за законодавством деяких штатів США присяжні у своєму вердикті повинні також вирішувати і питання покарання (наприклад, про застосування смертної кари та ін.).

Слід зазначити, що в судовому процесі головуючий (професійний суддя) має процесуальні можливості впливати на присяжних, особливо у федеральних судах. Так, він має право не тільки керувати ходом судового засідання, а й рекомендувати присяжним, як їм слід оцінювати ті чи інші докази в справі, радити, який вердикт (обвинувальний чи виправдувальний) їм слід винести.

Суд присяжних у Франції почав перероджуватися на своєрідний суд шеффенів. Завершення цього процесу відбулося в 1941 р. під час фашистської окупації. Було скасовано дві окремі колегії (присяжні засідателі та професійні судді) і вирок виносився судом у складі шести присяжних і трьох професійних суддів. Цю фактичну ліквідацію суду присяжних юридично було оформлено Ордонансом від 25 лютого 1945 р. Вплив професійних суддів на перебіг процесу став вирішальним, аж до того, що обвинувальний вирок нав'язувався присяжним усупереч думці більшості. Про таку практику красномовно свідчать цифри. Так, якщо в 1929 р. кількість виправдувальних вироків, винесених судом присяжних, становила 38%, а в 1938 р. вона скоротилася до 25%, то в 1951 р. становила лише 9% від загальної кількості винесених вироків [8, с.5].

Прийнятий у 1958 р. новий КПК Франції остаточно відмовився від інституту самостійного журі присяжних, лише формально залишивши в законі термін «присяжні». Стаття 356 КПК Франції передбачає: «Суд і журі радяться, а потім голосують за допомогою подачі бюлетенів» і далі в ст. 362 КПК: «У разі позитивної відповіді щодо питання про винність суд невідкладно обговорює питання про міру покарання». Як видно з тексту закону, суд присяжних у його класичному розумінні в сучасній Франції відсутній [9, с.37].

Крім Німеччини, серед країн, що запозичили багато судоустрійних і судочинних положень КПК Франції 1808 р., у тому числі і суд присяжних, були Нідерланди (суд присяжних існував у цій країні в період французького панування з 1810 до 1813 р.), Люксембург (суд присяжних діяв у цій країні з 1848 до 1868 р., розглядаючи кримінальні справи про політичні злочини і про порушення законів про пресу), Греція (система судів присяжних діяла в цій країні з 1834 до 1968 рр. і була замінена колегією спільно функціонуючих суддів і присяжних) [105, с.70].

Як видно із досвіду Франції та інших держав, суд присяжних у його класичному розумінні в деякіх державах континентальної системи права нестабільний і починає швидко перероджуватися, поступово віддаляючись від класичної форми суду присяжних до суду шеф фенів [14, с.8-12].

Однак з цього не випливає, що в конкретній країні континентальної системи права одночасно не можуть існувати суд присяжних у його класичному варіанті і суд шеффенів. Прикладом цього може бути сучасна Австрія.

Сучасний суд присяжних у Російській Федерації не скопійовано сліпо із зарубіжного зразка та суду присяжних Російської імперії.

По-перше, зберігається змішана форма процесу, коли попереднє слідство організовано інквізиційним чином, ведеться негласно і без ознайомлення обвинуваченого з усіма доказами до завершення всіх слідчих дій; у суд обвинувальна влада перепроваджує справу, де подаються матеріали за і проти обвинуваченого; зрозуміло, свідки та експерти виступають як об'єктивні джерела доказів, не будучи «на стороні обвинувачення або захисту».

По-друге, російський судовий розгляд, на відміну від англосаксонського, не розпадається на два, відділених один від одного кількома місяцями, етапи: постановлення вердикту і винесення вироку; покарання визначається суддею в тому ж процесі, хоча і без участі присяжних засідателів.

По-третє, обвинувачений може вибирати між традиційним провадженням, коли справа розглядається професійними суддями і судом присяжних; право вибору мають і підсудні в англосаксонських країнах, але, як правило, воно пов'язується з визнанням вини (той, хто уклав угоду з органом кримінального переслідування, стає перед суддею, який призначає покарання після нетривалого слухання, а той, хто заперечує свою вину, переносить спір у засідання з присяжними).

По-четверте, присяжні у своїх висновках не обмежені жорстко напутнім словом головуючого, оскільки вирішують лише питання факту і винності (невинності в розумінні Кримінального кодексу) [89, с.69].

Навпаки, американські присяжні отримують докладну інструкцію з викладом тонкощів кримінального закону і відповідають на єдине загальне питання про винність у злочині певного типу. Зрозуміло, розібратися з тим, «чи винний Х у вбивстві другого ступеня», можна лише безмежно довіряючи суддівському тлумаченню закону. Російські професійні судді пояснюють присяжним засідателям зміст кримінального закону, але питання для їх вирішення формулюються докладно, з описом у них фактичного боку обвинувачення. У напутньому слові підсумовуються докази і коротко викладаються позиції сторін - обвинувача, потерпілого, захисника, підсудного.

Відомо, що на правильно сформульоване питання будь-яка розсудлива людина здатна знайти адекватну відповідь. З урахуванням цього формулюються основні, допоміжні та окремі питання, що підлягають вирішенню колегією присяжних засідателів.

Згідно з ч.1 ст. 339 КПК РФ щодо кожного з діянь, у вчиненні яких обвинувачується підсудний, ставляться три основних питання, що визначають головний зміст вердикту:

1) чи доведено, що діяння мало місце;

2) чи доведено, що діяння вчинив підсудний;

3) чи винний підсудний у вчиненні цього діяння.

Висновки присяжних не можуть ґрунтуватися на припущеннях, перед ними не можуть ставитися питання про ймовірність винності підсудного у вчиненні діяння. Крім того, у запитальному листі недопустима постановка питань про винність інших, крім підсудного, осіб.

1.2 Сутнісна характеристика суду присяжних та принципів його діяльності