Українська новела кінця ХХ століття (на матеріалі антології "Квіти в темній кімнаті")

У творчості таких новелістів, як В. Дрозд, Вал. Шевчук та ін., особливо відчутно її міфологічні, фольклорні джерела, поєднання реального і магічного, чудесного, що складає основу химерної течії в українському неомодернізмі і співвідноситься з магічним реалізмом у зарубіжній літературі. Ці тенденції знайшли своє продовження у неоміфологічній течії сучасної української прози, зокрема в новелістиці.

Отже, стисло оглянувши найголовніші особливості розвитку української новелістики у творчості її чільних представників, можемо стверджувати, що впродовж ХХ ст. вона зазнала значного жанрового, змістового і стильового генезису. Її динаміка до теперішнього часу була хвилеподібною: за періодами художніх злетів наступала певна пауза, після якої жанр знову набирав нових модифікацій. Українська новела зазначеного періоду увібрала в себе всі найкращі риси цього жанру в європейській та східній літературах, що зумовило її тематичну і стильову поліфонічність. На сучасному етапі, акумулювавши здобутки попередніх епох, розвиток української новели триває в руслі основних напрямів у вітчизняній літературі: народницько-традиційного, модерністського, постмодерністського.

РОЗДІЛ 2. МАКРО- ТА МІКРОПОЕТИКАЛЬНІ ВЕКТОРИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НОВЕЛИ В АНТОЛОГІЇ “КВІТИ В ТЕМНІЙ КІМНАТІ”

2.1. Жанровий і композиційний генезис

Із приходом наприкінці 80-х - на початку 90-х років ХХ ст. в українську літературу нового літературно-мистецького напряму - постмодернізму - набув значної сили процес її оновлення. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбились і в розвитку літератури. Нове покоління письменників прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом методу “соцреалізму”. У літературі почали з'являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості.

“Постмодернізм (лат. post - після і франц. Modernise -?сучасна стильова течія, напрям) - цілісний, багатозначний, динамічний, залежний від соціальних та національних особливостей комплекс мистецьких, філософських, епістемологічних науково-теоретичних уявлень, дистанційованих від некласичної та класичної традиції, що склався в західній культурній постметафізичній самосвідомості за останні десятиліття XX століття” [39, с. 549].

До визначальних рис постмодернізму відносять:

* культ незалежної особистості;

* потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

* прагнення поєднати, взаємодоповнити істини багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

* бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

* використання підкресленого ігрового стилю, щоб акцентувати увагу на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

* зумисне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.);

* суміш багатьох традицій жанрових різновидів;

* сюжети творів - легко замасковані алюзії на відомі сюжети літератури попередніх епох;

* запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

* як правило, присутній образ оповідача; іронічність та пародійність [63].

Постмодернізм в українській літературі пов'язаний з іменами К. Мотрич, Н. Зборовської, О. Забужко, В. Даниленка, Л. Дереша, М. Матіос, В. Медведя, з представниками таких груп, як “Бу-Ба-Бу” (Ю. Андрухович, О. Ірванець, В. Неборак), “Пропала грамота” (Ю. Позаяк, В. Недоступ); “Лу-Го-Сад” (І. Лучук, Н. Гончар); “Нова дегенерація” (І. Андрусяк, І. Ципердюк) та ін. [33]. У цей період виникло багато нових літературних об'єднань. Крім названих додамо: “Музейний провулок, 8” (1990), “Червона Фіра” (1991), “Творча асоціація “500” (1993), Асоціація українських письменників (1997) та ін.

Антологія “Квіти в темній кімнаті” (1997) [30] свого часу засвідчила найвищу точку розвитку постмодерної новели в українській літературі, стала своєрідним маніфестом, заявою для пересічного громадянина молодої незалежної України: сучасна українська література є, і вона не обмежується рустикальними темами.

У збірці сконденсовано найбільш цікаві в жанровому та проблемно-тематичному аспектах новели письменників-вісімдесятників і д'евяностиків, які найповніше характеризують два десятиліття розвитку новели в українській літературі. Зауважимо: з огляду на те, що постмодернізм вніс свої корективи у розвиток української прози, новели, представлені в антології, є продуктом трансформації та еволюції жанру під впливом нових віянь.

Хоча письменники-вісімдесятники та дев'яностики значно відрізняються стилем та жанровими формами від шістдесятників і сімдесятників, проте саме останні підготували ґрунт для такої своєрідної манери письма молодих митців. Тому твори досліджуваної нами збірки належать до естетики, започаткованої в українській прозі впродовж 60-70-тих років і розвинутої та трансформованої пізніше.

У самовираженні вісімдесятників відчутні три особливості: превалювання “Я” над “Ми”, людини над суспільством; принцип поліфонії як багатоголосся світу, в якому мають свою правду і комашка, і нога, що її витоптує; іронічна відстороненість від світу [30, с. 8-13].

На нашу думку, схематично твори збірки можна розділити на такі групи:

* “магічна” новела (“Ніч, що ховає всі дороги” В. Габора, “Чорні хрящі” В. Даниленка, “Тебе спалить сонце” Г. Пагутяк та інші);

* соціально-психологічна новела (“Ги-ги-и” Ю. Винничука, “Я зовсім не хочу битися” В. Врублевського, “Любаска” В. Габора, “Похорон друга” І. Ципердюка, “П'ятнадцять хвилин спокою” В. Янчука та інші);

* філософська новела (“Квіти в темній кімнаті” О. Шилеги, “Примарний будинок” В. Назаренка, “Ісход” В. Портяка, “Криниця для троянд” та інші).

Як варіант, ми спробували виокремити ще одну групу новел аналізованої антології - у жанровому аспекті синтетичну. Таким є твір К. Мотрич “За таїною неба”. Він поєднує собою всі інші представлені в антології жанрові різновиди, є оригінальним за своєю композицією та формою. Детальніше проаналізуємо його в наступному підрозділі.

Пропонуємо виокремити наступні групи спорідненості у межах жанрово синтетичної новели:

* за формою (поєднує в собі кілька жанрових різновидів новел);

* за тематикою;

* за проблематикою;

* за ідейним змістом.

Звичайно, запропонована класифікація є умовною, проте вона дає певне уявлення про жанрову різноманітність, максимально наближує до упорядкування творів за жанровим принципом.

Більшість новел в антології “Квіти в темній кімнаті”, до якої увійшло 48 творів, складно віднести до певної групи із запропонованої нами класифікації, тому що вони лежать на межі новелістичних жанрових різновидів (“Бабка” О. Жовни, “Помри зі мною” Л. Пономаренко, “Різдвяні забавки сорок сьомого року” М. Малюка, “Бог” В. Мулика, “Човни причалюють увечері” Г. Шкляра та інші). Про зазначену проблему писав у своєму підручнику “Теорія літератури” вже згадуваний у роботі В.Халізєв, стверджуючи, що “жанри важко піддаються систематизації та класифікації насамперед тому, що їх дуже багато” [78]. Саме це спостерігаємо в антології “Квіти в темній кімнаті” - новела представлена багатьма жанровими різновидами, які взаємопереплітаються та переходять один в інший, що можна уявити у формі поля: у центрі - превалюючий у даному творі жанр; далі розпросторюються один або кілька менш виражених, які непомітно шляхом дифузії жанрової оболонки проникають в основний; за ними йдуть наступні, що приєднуються за тим же принципом до попередніх полів. У такому ракурсі можливі будь-які поєднання або накладання жанрових полів. Це характерно саме для постмодерністських творів, які поєднують у собі значну кількість жанрових різновидів, тем, проблем, мають незвичайну композицію, є певною мірою фрагментарними, тобто поліфонічними або синтетичними за тими чи іншими показниками.

Однією з характерних особливостей новели є невеликий обсяг, у якому в сконденсованому вигляді подано певну виняткову подію, що займає різні проміжки часу. У творах антології спостерігаємо: обсяг новел коливається від кількох речень до десятка сторінок. Але це не впливає на майстерність розкриття проблем, на хронологію, логічність і завершеність викладу.

У більшості новел початок дає уявлення про головного персонажа. Проте здебільшого відсутня вказівка на місце події, що наштовхує на думку про нереальність того, що відбувається. Частіше оповідач є учасником описаної події (“Граната на двох” Ю. Винничука, “Зліва, де серце”, “Королівські лови” Ю. Андруховича, “Як ми продавали Сталіна” В. Діброви та інші), проте є й такі, у яких розповідь подається ніби збоку, сторонньою людиною. Однак відчуття відстороненості, пасивного споглядання дії відсутнє. Оповідь кілька разів плавно перетікає від стороннього спостерігача до учасника подій, потім у зворотному напрямку (“Любаска”, “Ніч, що ховає всі дороги” В. Габора, “Чорні хрящі”, “Кієвскій мальчик” В. Даниленка, “Кульгава русалка”, “Бабка” О. Жовни, “Немає” Б. Жолдака та ін.).

У композиційному плані новели є надзвичайно своєрідними. У традиційному літературознавстві окреслено чітку композицію художнього твору з наступними елементами сюжету: експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація, розв'язка. Можливі пролог та епілог, ліричні відступи, вставні фрагменти (портрет, інтер'єр, пейзаж, ліричний відступ, вставна новела). Проте, раніше вже зазначилось, постмодерній новелі, як і іншим прозовим постмодерним творам, властиві фрагментарність, поєднання непоєднуваних об'єктів тощо. Саме це робить композицію новел збірки парадоксальною -упорядковано-хаотичною.

У деяких новелах антології пропущено одну, а іноді й кілька складових частин композиції. Наприклад, у новелі “Тебе спалить сонце” Г. Пагутяк відсутні експозиція, розв'язка, а для зав'язки виділено лише два речення: дія ніби вже почалась за межею твору і просто продовжується, плавно вливається в сюжет, а коли настає кульмінація, різко обривається, залишаючи фінал відкритим. Цим авторка підтримує діалог із читачем, дає простір для фантазії, шанс закінчити новеллу по-своєму. Композиція схожа на композицію творів “театру абсурду”. Невідомо, чи помер хлопчик, чи правду говорила Смерть біля порога, чи взагалі все це відбувалося в реальності і наскільки реальними є персонажі.

Ще одним твором, у якому порушено логіку розташування елементів сюжету, є новела “Ніч, що ховає всі дороги” В. Габора. Дівчина Христя приїхала до подруги Марійки в село, не знаючи, чи справді вона зателефонувала і запросила її - чоловік страшенно пив і саме він підняв слухавку, коли подзвонили, але забув, хто і звідки телефонував. Довелося їхати навмання. Добравшись до села, Христя не одразу знайшла хату Марічки. Дід, який їй відчинив, був мовчазний. І всі, кого Христя побачила в хаті, були мовчазні. Кульмінацією є епізод, коли дівчина заглядає у сусідню кімнату, раніше зачинену на замок, і бачить жінок у чорному одязі: “…Христя з жахом подумала, якщо вони пiднiмуть голови, то у всiх побачить жовтi, як вiск, обличчя, а замiсть очей - чорнi ями. I вiд цiєї думки лютий мороз пiшов спиною. Вона вiдсахнулася i кинулася до дверей, що вели на подвiр'я. Але вони не вiдчинилися - замерзли, а за ними голосно вила хуртовина. Попереду чекала Христю довга чорна ніч” [30, с. 83].

Варто зауважити, що навіть за наявності всіх складових частин сюжету, відчуття незавершеності все одно супроводжує читача. Такою є новела “Бабка” О. Жовни. Можемо виокремити у творі всі елементи сюжету: експозицію (автор описує автобус, у якому зранку люди їдуть на роботу та навчання), зав'язку (зустріч зі школяркою), розвиток дії (душевні терзання Білаша через свої почуття до Віки), кульмінацію (піддавшись почуттям, Білаш зраджує дружині зі школяркою) і несподівану розв'язку (Віка вийшла заміж, поки Білаш був у від'їзді). Але, незважаючи на це, є певне відчуття незавершеності, ніби дія не закінчилася, а лише перервалася, і через деякий час продовжиться.

Проаналізуємо ще одну новелу О. Жовни - “Кульгава русалка”. Структурно у цьому творі також наявні всі складники сюжету: зав'язкою є виїзд діда Корнія на рибалку, потім він спостерігає у плесі русалку (розвиток дії). Точкою найбільшого напруження є момент, коли Корній упускає весло і воно падає у воду. Злякана Леська тікає додому і бачить, що магія не подіяла: її тіло, як і раніше, руде і в ластовинні. Новела має початок, схожий на твори Г. Квітки-Основ'яненка, І. Нечуя-Левицького та інших письменників ХІХ ст. Складається враження, що текст написаний не у ХХ столітті, а на півтора століття раніше. Природним є також питання: чому цей твір ми називаємо новелою? Дія описується через її сприйняття двома персонажами: спочатку дідом Корнієм, який уночі рибалив у своєму човні, потім - сільською дівчинкою Леською, яка прийшла поворожити біля річки у ніч на Петра і Павла. Корній, мислячи давніми стереотипами, подумав, що побачив русалку. Після того, як він видав себе, дівчинка злякалася і втекла. Таким чином дія плавно переходить до Леськи. Хоч новела і має завершену композицію, фрагментарність як ознака постмодерністського тексту тут наявна. У читача складається враження, що перипетії новел просто вирвано із життя певних людей и “вклеєно” у збірку, вони не мають початку і кінця на полі, виділеному для них в антології.

Саме новелою можна можна визначити аналізований твір тому, що він містить у собі всі характерні для цього жанру риси: лаконічність, винятковість сюжету, несподівану розв'язку, строгу та згорнену композицію, невелику кількість персонажів (два); автор концентрує увагу на внутрішніх переживаннях персонажів; сюжет однолінійний, містить у собі момент ситуаційної несподіванки.

Є в антології новела, яка має лише один елемент сюжету - це “Похорон друга” І. Ципердюка. У оповідача помер друг. Чоловік напився на похороні, а прокинувшись вранці, зняв слухавку, щоб подзвонити та запросити друга в гості, однак згадав, що його не стало. В аналізованій новелі об'єктивно складно визначити - твір починається з кульмінації, чи кульмінація настає тоді, коли головний герой згадує, що друг помер, чи взагалі тоді, коли саме друг помирає (цього у творі не описано). Автор вочевидь не ставив перед собою мету розповісти про щось незвичайне, наприклад, смерть; він прагнув передати трагедію однієї людини, її розпач і розгубленість, коли порушується звичайний для неї хід подій. Для оповідача винятковим і незвичайним є те, що друга більше нема, нема з ким поговорити і “похмелитися” вранці. У “Похороні друга” показано переломний момент у житті однієї людини, коли вона не знає, що їй робити далі, не може нічого змінити і це для неї є фантастичним і чимось незвичним, новим.

Твір “Похорон друга” можемо також класифікувати як новелету. Новелета - дуже стисла новела, невеличкий (іноді в кілька рядків), прозовий твір переважно про якийсь незвичайний життєвий випадок [69, с. 276]. Саме малий обсяг твору дає можливість розгядати його як новелету.

Оригінальною за своєю композицією є новела В. Косенка “Карма”. У ній ідеться про звичайного хлопця з Житомира Гая Серпеня, який служить в армії десь у Латвії. Автор перемежовує розповідь уривками з твору “Божественний Юлій” Гая Светонія Транквілла, проводячи паралель із головним персонажем. Він є кармічним переродженням воїна римської армії Гая Августа, від імені якого ведеться оповідь у “Божественному Юлії”. На нашу думку, твір складається з низки окремих новел, пов'язаних між собою, у кожній з яких описується певна подія з армійського життя Гая Серпеня. Тут важко виокремити складові частини наскрізного сюжету, практично відсутня кульмінація. Можна сказати, що вся новела - постійний розвиток дії, у якому незвичайним є те, що радянська армія показана не символом мужності, як прийнято було вважати, а осередком насильства і тупості, що захоплювали бійців у полон з кожним днем усе більше. Саме неможливість виокремити складники сюжету і композиції сприяє відтворенню монотонності побуту і служби солдатів, таких обставин, за яких навіть офіцери перестають вірити у найсвітліші ідеали.

Досить своєрідною в композиційному плані є новела Ю. Винничука “Ги-ги-и”. У ній наявні всі елементи сюжету - експозиція (оповідач вводить читача у час подій), зав'язка (смерть п'яниці на подвір'ї), розвиток дії (незаконний і тваринний “промисел” сім'ї), кульмінація (оточення подвір'я міліцією і смерть всіх членів родини, крім оповідача), розв'язка (життя персонажа у психлікарні). Але у даному творі розв'язку можна ототожнити з кульмінацією, бо фінал залишається відкритим - хлопець, лише прикидаючись душевно хворим, планує втечу і вбивство медсестри, яка за ним доглядає: “Там, в глибині саду, за густими кущами я усміхнуся санітарочці Олі, візьму її обома руками за горло. Шийка у неї тоненька, лебедина. Хрящики легенько так хруснуть, і тіло її, маленьке і тендітне, повисне мені на руках” [30, с. 67].

Серед новел із фрагментарною композицією варто приділити увагу твору К. Мотрич “За таїною неба”. Це одна з небагатьох новел, у якій дія не вирвана з життя людини - вона займає великий проміжок часу, приблизно 15 років. Новела складається з двох частин, кожна з яких має логічне завершення, але перша продовжується в другій. У першій описано весь жах голодомору 30-х років ХХ століття крізь призму життя Соломії. Оповідь подано фрагментарно, розірвано - душа жінки то покидала тіло, то поверталася, аж поки Федір, лютий ворог Соломії ще з молодих років, не замордував жінку до смерті. Помираючи, вона обіцяла помститися. І додержала слова. У другій частині на землю приходить реінкарнація Соломії - дочка Федора Наталка. Оповідь вже “не розірвана”, хронологічно послідовна, але Наталка-Соломія нагадує односельчанам давно забуте горе, що передається через уплетені в композицію спогади людей, які пережили страшний час. Героїня намагалася пробудити в людях те найкраще, що вони приховують. Найбільше Наталка-Соломія вразила Андрія, свого чоловіка. В кінці твору, після смерті дитини, він нарешті розуміє: не треба боятися, що за таїною неба криється багато невідомого і незвичайного.

Композиція новели є хвилеподібною, але не хаотичною. Одна частина чергується з іншою, минуле і теперішнє тісно переплетені між собою. В таким спосіб авторка втілює ідею нерозривності буття людини. Новела містить у собі два логічних завершення. Перше - мученицька смерть Соломії у Великодню ніч, друге - смерть дитини Федора Наталки, у тілі якої прийшла на землю душа Соломії. У першій частині місце кульмінації - у кінці, коли душа Соломії навіки покинула своє тіло. Друга частина, на нашу думку, чітко вираженої кульмінації не має. Наталка, яка з'явилася у родині Федора і яку вважали не сповна розуму, шокує односельчан розповідями про далеке минуле, і кожна з них є своєрідною кульмінацією для того, хто з цією стуацією стикається. Ще одна характерна особливість новели: якщо перша частина охоплює всього лише півтора дні - вечір Страсної п'ятниці і Красну суботу, то друга - весь останній проміжок часу. Авторка ніби навмисне спочатку уповільнює, а потім прискорює дію. Фінал у новелі залишається відкритим: після смерті Наталки-Соломії Андрій задумується про все те, чого ми не бачимо і не знаємо. “Полишила вона по собі срібне сяйво й посіяла в людських душах різне зерно. У світлих, звернених до Бога, - прозріння й каяття. У незасвічених - сумнів і сум'яття. В темних - каламуть: мовляв, було воно несповна розуму, тому і недовговічне” [30, с. 277]. Напевно, кожен небайдужий односельчанин також задумувався про щось подібне цієї ночі, але читач не знає, чи змінять вони своє життя навіть після того, як на власні очі побачили диво.

Отже, у жанровому і композиційному відношенні антологія “Квіти в темній кімнаті” своєрідна. Кожна новела є тонким плетивом кількох жанрових різновидів, які взаємодоповнюються. Структурно художні тексти збірки є парадоксально упорядковано-хаотичними, їх сюжети часто ризоматичні (до того ж незрідка ускладнені позасюжетними елементами) або фрагментарні, що властиво саме постмодерністським творам.

2.2 Тематичні, ідейні, змістові парадигми

Упродовж 80-тих - на початку 90-х років ХХ століття на хвилі загальнонаціонального підйому українська мала проза стала, як ніколи, яскравою та різноманітною. Саме новелістика цих десятиліть уперше зачепила теми, яких раніше українська література майже не торкалась.

Антологія “Квіти в темній кімнаті” є досить сміливою у плані показу тоталітарного суспільства, його задушливої атмосфери і продуктів розпаду, якими стали колишні республіки СРСР. Психологічні проблеми тоталітарного суспільства, його критика - ось головні лейтмотиви творчості більшості письменників-вісімдесятників та дев'яностиків. Розглянемо детальніше основні теми та проблеми новел 80-х - 90-х років ХХ та початку ХХІ століть на матеріалі антології “Квіти в темній кімнаті”.

Однією з найбільш культивованих тем є тема самотності особистості, яку втомили зовнішні негаразди, непорозуміння з друзями, родиною. Ця тема була характерною для кожного митця того часу, оскільки усталені ідеали зруйнувалися, а люди, які в них вірили, не хотіли їх відпускати, не були готові до змін, тому і не розуміли інших, які інакше мислили. З даного погляду, показовою є новела О. Лишеги “Квіти в темній кімнаті”, яка і дала назву аналізованій збірці. У ній ліричний суб'єкт отруєний перебуванням із близькими йому людьми, яких уже давно не гріє тепло його любові, і дружина змушена купувати собі троянди як спогад про вмерлі почуття [22, с. 7]. Чоловік тікає з дому, щоб побути на самоті. Трагедія, яка спіткала цю родину, дійсно жахлива. Троянди в темній ванній - символ вмерлого кохання, безвиході, що огорнула сім'ю, яка досі ще трималася разом.

Схожою за проблематикою є новела В. Даниленка “Чорні хрящі”. Вадим одружений і нібито щасливий, але має коханку. Щось штовхає його на зраду дружині. Він зустрічається з дівчиною на пероні, збирається за грибами. До речі, вона теж заміжня, тобто психологічно персонажі споріднені: в обох є родини, але внутрішня самотність і спустошеність спонукає їх до зради тих, хто їм вірить. Збираючи в лісі гриби, Вадим поряд з Іркою все одно не відчуває внутрішнього спокою і гармонії. Свідомість не відпускає його душевні терзання. Чоловік не знає, чого він хоче в житті, любить він свою дружину чи коханку. Саме невизначеність, невпевненість у своїх силах стають причиною такої поведінки. На відміну від головного персонажа попередньої новели, Вадим не прагне до усамітнення - йому досить зручно мати “під рукою” одразу дві жінки. Герой залишається до кінця незрозумілим і для дружини, і для Ірки, оскільки постійна внутрішня напруга не дає йому відкритися. Через це він страждає, не розуміючи однак, що лише сам може покласти край своїм сумнівам.

Тематично близькою до попередньої є новела “Бабка” О. Жовни. Ситуація, по суті, ідентична: Білаш, їдучи в автобусі на роботу, помічає вродливу сусідку-школярку, в яку поступово закохується. Вона відповідає взаємністю. Чоловік зраджує своїй дружині, але боїться щось змінити у своєму житті. Саме це унеможливлює подальші стосунки з Вікою, робить їх приреченими із самого початку. Він намагається правильно поводити себе з дружиною, яка однак відчуває, що відбувається щось дивне, але сам при цьому є нещасним. Можливо, якби він поговорив із нею, вона б зрозуміла, але Білаш надто боїться. Слабкодухість чоловіка врешті-решт призводить до безповоротної втрати кохання.

Дещо в іншому вимірі розкрито тему самотності ще в одній новелі О. Жовни “Кульгава русалка”. Новела знаходиться на межі магічного реалізму та романтизму. Дівчина Леська є самотньою через зовнішню непривабливість і каліцтво. Вона прагне його позбутися і йде в ніч на Петра і Павла до річки, щоб “змити” із себе ту потворність. За цією справою її застає рибалка дід Корній, якому вона видалася русалкою. Дівчина помічає його і тікає, так і не позбувшись свого каліцтва і жахливого рудого ластовиння. Її внутрішня трагедія викликає співчуття, адже люди зневажають її лише через зовнішні вади, не звертаючи увагу на добру, тонку, співчутливу душу, яка прагне стати потрібною.

Назва новели “Як ми продавали Сталіна” В. Діброви має іронічний характер. На перший погляд, читач не помічає, що тут ідеться про нещасливе подружнє життя, мотив жалю за втраченим коханням. Твір починається оповіддю про бажання головного персонажа “підзаробити” грошей, продавши до Грузії зібрання праць Сталіна. Наслухавшись нісенітниць, нібито там дають за них півтори тисячі карбованців, він зі своїм другом Віктором вирушає в подорож. Ця поїздка пробуджує старі спогади і почуття до грузинки Веріко, яку він колись зустрів, будучи молодшим, і яку сильно кохав. Та життя склалося інакше: Віктор одружився і покинув її. Нещасливий шлюб спонукає героя воскресити спогади і знайти втрачене кохання. Та він втрачає його знов: Веріко давно заміжня, має доньку і живе далеко від батьків. Герой постраждав від власних ілюзій, самообману і врешті-решт повертається додому з пустим гаманцем та спустошеною душею.

Наступною тематично спорідненою з попередніми новелами є новела “Земляки на чужині”, автором якої є Є. Кононенко. Мотив самотності присутній і тут. Герой приїздить в Москву в гості до товариша і одночасно - попрацювати в бібліотеці, поки є можливість. Хазяї від'їздять на відпочинок, а в квартиру підселяється двоюрідна сестра товаришевої дружини. Через нетривалий час у них зав'язується роман, який так само блискавично закінчується. Твір пройнято відчуттям самотності, і тут воно подвійне: самотність через перебування на чужині та через сімейні незгоди. Це почуття йде поряд із подружньою зрадою, яка, на думку героїв, є відрадою і проблиском світла у їхній, здавалося б, безвихідній ситуації. Але насправді це також не принесе нічого, крім безвиході і почуття вини, яке буде супроводжувати кожного до кінця його днів. Жінка в новелах Є. Кононенко - проклята, приречена вічно перебирати випадковими партнерами і ніколи не знайти свою половинку [15, с. 52].

Проблема душевного вакууму стосується і Коляна, персонажа новели Г. Цимбалюка “Туга”. Він приїздить до моря, аби розвіяти свою нудьгу, але, не зумівши побороти внутрішню порожнечу, накладає на себе руки у власному номері.

Актуальною в усі часи була проблема нескінченних українських страждань: “Князь Пітьми мстить боговибраній Україні за все Боже, що вона має” [30, с. 259]. У традиційному уявленні українців муки сприймаються як Господня кара за людські гріхи. І це підтверджує і православна сентенція: “Кожна влада - від Бога”, - і засмальцьована газетна мудрість: “Кожен народ має ту владу, на яку заслуговує”. Але якщо Соломія в новелі К. Мотрич “За таїною неба”, переживаючи голод, спровокований радянською владою, постійно звертається до неба: “За віщо така мука? Пресвята Богородице, за що нам таке? За що покарано нас такою страшною смертю?” [30, с.259], - то дві західноукраїнські родини в бункері з новели В. Портяка “У неділю рано” свої поневіряння під час каральних експедицій радянської армії проти партизанів УПА пояснюють просто: “На все Господня воля” [30, с. 312]. І тому О. Денисенко говорить про те, що люди в бункері, покладаючись на небо, читають Святе Письмо і чекають вирішення своєї долі [15, с. 47]. Автор висловлює думку, що різні люди по-своєму сприймають те, що з ними відбувається: одні смиренно чекають свого кінця, а інші борються за свою свободу, не скоряються обставинам і врешті-решт перемагають.

Провідною темою в літературі 80-х - 90-х років ХХ століття була тема морального та фізичного знущання над особистістю, яка відрізняється (або всім здається, що відрізняється) від інших. Показовою є новела “Нові колготи” Є. Кононенко. Хвороба свекрухи, яка безпідставно ненавидить свою невістку, примушує останню йти на допомогу старій. Лікар Зеленович, що має прооперувати жінку, вимагає хабар за операцію - пляшку дорогого коньяку і щоб її неодмінно принесла Ганна. Дівчина погоджується, але чоловік, змушуючи її робити таке заради ненависної свекрухи, навіть не хоче купити їй нові колготки замість старих зашитих. Невістка йде до лікаря, по дорозі купуючи собі нові колготки. Не зважаючи на сподівання, той виявляється зовсім не негідником, а дуже цікавою, достойною людиною. Вони просто спілкуються, гуляють містом, потім він привозить жінку додому, даючи пораду не говорити чоловікові, що між ними “нічого не було”, адже “він того не вартий” [30, с. 192]. Невістку в родині вважають ні за що, навіть чоловік, який колись її кохав, адже він є “маминим синочком” і дотримується думки: “Жінок багато, а мати на землі одна” [30, с. 184].

Новела “Сиродій” В. Мастєрової розповідає про долю дитини, яку називають “байстрюком”. Не знаючи, що вона не рідня своїм батькам, дівчинка любить і чекає тата, який служить військовим, і зовсім не розуміє, чому мама її б'є, навіть хоче задушити, спокійно сприймає всі знущання, не нарікає, що не має нової сукні, навіть вмити її не хочуть. У такий спосіб автор поазує, що вона є морально вищою і сильнішою за всіх своїх кривдників. Кульмінацією є сцена, коли дівчинка намагається справити враження на тата: “Пхе, який той вонючий сиродій. А я от не люблю сиродою” [30, с. 243]. Чоловік жбурляє в невинну дитину тарілку, поранивши її, а жінка починає бити. Не витримавши знущань над дівчинкою, сусідка подає заяву у міліцію, і її забирають до притулку. Незважаючи не все, що вона пережила в родині, дитина продовжує чекати на маму і тата. У творі змальовано трагедію людини, не винної у своєму нещасті, але здатної мужньо зносити обставини, бо силу їй дає її доброта і любов до ближнього.

У малій прозі 80-х - 90-х років ХХ століття відчутний комплекс невдахи, мученика, який у пересічних громадян не викликає нічого, крім жалю. Так, у новелі В. Тарнавського “Дерево життя” Алік - типовий невдаха, музикант від Бога, який не зміг віддати свій талант людям. На відміну від друзів, які покинули музику після закінчення навчання, Алік залишився вірним своєму покликанню. Тому його смерть (Аліка збило невідоме легкове авто) є ніби своєрідним законом: ця земля байдужа до своїх талантів і визнає їх хіба що після смерті.

Комплекс невдахи переживає і лірична героїня новели О. Ірванця “Наш вожатий Фредді Крюгер”. У неї цей комплекс набуває концентрованого і завершеного вигляду. Вона - ізгой, посміховисько, об'єкт для знущань і задоволення садистських нахилів піонертабірного середовища.

Проблема насильства і байдужості постає в новелі В. Янчука “П'ятнадцять хвилин спокою”, в якій молодий чоловік стає свідком зґвалтування на вечірньому морському пляжі. Він байдуже спостерігає над знущанням, а коли ґвалтівники покидають жертву, спокійно розмовляє з нею, пропонуючи привезти одяг. Він іде не автобусну зупинку, знаючи, що приїде додому, вип'є гарячого чаю і спокійно засне. Для персонажа В. Янчука не існує світу поза ним, його спокоєм та інтересами. Це - байдужа людина, яка не знає ні співчуття, ні пристрасті [15, с. 53].

Проблема морального звиродніння порушується у новелі “Міняйлів день”. Я. Лижник пародіює українське неоколоніальне суспільство, де Міняйло - уособлення раціонального, здегуманізованого, відвертого у своїх найгірших проявах сучасного постіндустріального світу; мешканці під Любиною горою - очманіле, обдерте українське суспільство, яке втратило генетичну пам'ять, гідність і не може вибратись із вічних жебрів, бо над ним тяжіє прокляття родового гріха: вигнання праматері, що примарою блукає над землею, але не може поєднатися з її сучасним духом [30, с. 10].

У тоталітарному суспільстві людей тримала лише мрія про те, що колись усе зміниться на краще. Художньою параболою про мету як велику ілюзію життя є новела В. Портяка “Ісход”, у якій і ватага бездомних на чолі з їхнім лідером Старим, і радянське суспільство, у якому один за одним мруть генсеки, рухаються до своєї мети [15, с. 48]. Із просякнутого тоталітаризмом суспільства Старий виводить найздоровіші рештки людності до витоків Теплої Води (натяк на біблійний ісход Мойсея з ураженим рабством народом) [30, с.10].

Зображуючи колектив, групу людей, новелісти відтворюють його агресивний дух, що робить особистість жорстокою, як у новелі В. Врублевського “Я зовсім не хочу битися”, де злютована у вуличних боях шайка веде боротьбу за перерозподіл сфер впливу в місті; або як у новелі Б. Жолдака “Немає”, де група підлітків-нудистів розправляється з батьком однієї з дівчат. Тоталітарне суспільство саме виховало такий тип людини, яка, розвиваючи свої хижацькі схильності, намагається вижити у ньому.

У новелах Ю. Андруховича “Зліва, де серце”, “Королівські лови” радянська армія постає втіленням насильства, сконцентрованою суттю держави. Ті ж нелюдські закони відтворені і в новелі В. Косенка “Карма”, де переплелися дух римської і радянської армій [30, с. 11].

Гостра критика тоталітарного суспільства на повний голос звучить у новелах Ю. Винничука “Ги-ги-и” та М. Малюка “Різдвяні забави сорок сьомого року”. У першій новелі засобами “чорного гумору” показано хижацький промисел сім'ї, яка повинна виживати у важких суспільних умовах. Страшні картини канібалізму, насильства і розпусти подаються як щось повсякденне, не варте уваги, а перестрілка з міліцією в кінці, під час якої гинуть всі члени родини, крім старшого сина, взагалі подана як гумористична історія.

У другій новелі показано весь абсурд, хижацтво, прагнення наживи радянської держави. Гурт дівчат, які просто пожартували на Різдво, закривають на кілька днів до “холодної”, хочуть “пришити політику”. Вся безглуздість ситуації викликає нервовий сміх та співчуття до заарештованих. Врешті-решт їхні батьки відкупляються від тюрми, але Панчик не знає міри: кожного зручного разу він їздить по харчі, погрожуючи протоколами. Закінчується це для нього трагічно - він потонув у річці, повертаючись додому. Його тіло знайшли навесні, коли розтанув лід.

Тема дитячих “сільських” спогадів обігрується в новелі В. Медведя “Спомини навиворіт”. Тут кожен акцент, кожна деталь, фраза несуть образно-смислове навантаження. Найяскравіші дитячі враження, захоплення - “жовтогарячий хрест на церкві”, “пошитий маминими руками чорний костюм”, “самотні дні й вечори у великій хаті”, “художня самодіяльність” - стають беззахисними перед реаліями жорсткого сьогодення. Неймовірно прекрасні “переддощове надвечір'я з шелестючими фікусами на подвір'ї, закосиченими вітром вишнями”, “квіт тернових хусток” перед наступом технічної цивілізації відходять в “архів дитинства” [74, с. 124].

До готично-містичного ключа належать новели В. Габора “Ніч, що ховає всі дороги”, Я. Лижника “Четверо за столом”, В. Мулика “Бог”, В. Назаренка “Примарний будинок” і Г. Пагутяк “Дивись назад”. У них дія відбувається десь за межею людського розуміння, чогось невідомого, яке дійсно є, але ми не гідні це знати. Крім того, ліричний суб'єкт В. Назаренка живе у примарному часі і його втеча у теперішнє не повертає життєрадісних відчуттів, бо реальний світ виявляється зруйнованим, у ньому вже давно немає гармонії і спогади - єдине, що лишилося людині. Але в новелі Г. Пагутяк для хлопчика і його матері не лишилося навіть цієї втіхи. Прокинувшись вранці від цокання старого зіпсованого годинника, хлопчик побачив, що стрілки крутяться назад, як торсає клямку померлий дід і повертається батько, щоб бити їх обох з матір'ю. Розбиваючи годинника, хлопчик розбиває і своє минуле, аби звільнитися від його отрути, адже більшість людських комплексів від того, що людина не може розпрощатися з мертвим [30, с. 8].

У новелі “Бог” В. Мулик утілює ідею пошуку лідера, поводиря для народу, що робить її спорідненою з новелою “Ісход” В. Портяка. Герой твору прокидається на полі, не розуміючи, що він уже мертвий і повинен виконувати призначення, для якого прибув сюди.

Роздумами про сенс людського буття сповнена новела К. Москальця “Споглядання черешні”. Сюжет твору доволі простий. Божевільний у смугастому халаті щодня тікає з місця перебування, приходить до дерева черешні і залишається біля нього на нічліг. Дивна, на перший погляд, поведінка чоловіка, є свого роду способом досягнення внутрішньої та зовнішньої свободи і свідчить про рішення кардинально змінити власне життя. Зовні неначе нічого особливого не відбувається, немає подієвої насиченості, складності перипетій. Проте за цією простотою - глибокі роздуми письменника про сенс людського життя, про головне та другорядне у ньому, істинні та штучні цінності.

У ключі трагікомічного гумору розповідається про кохання в новелах Ю. Винничука “Граната на двох” і Б. Жолдака “Свинопас”. Вони обидві є реалістичними. У центрі - кохання молодших хлопців (учнів і студента) до своєї вчительки, яка не відповідає взаємністю. В першій новелі хлопці вирішують покінчити життя самогубством, побачивши, що вчителька закохана в іншого. Та дитяча витівка закінчується трагедією. У другому випадку хлопець побачив свою вчительку французької мови, у яку був закоханий, із другом-старшокурсником. Усе закінчується у гумористичному ключі: хлопець, працюючи контролером, присоромив її в автобусі, помстившись і за втрачену стипендію, і за поранені почуття.

Очевидно, що аналізована збірка є не випадковим зібранням творів, подібних за жанром. Усі твори дібрано за ознакою епічної панорамності відображення буття звичайної людини. Тут розкрито проблеми, що хвилювали українське суспільство кінця ХХ століття й були актуальними для тогочасної літератури: виживання людини у нових і ворожих для неї умовах, її героїзм у кризових (голодомор, армійське знущання) і побутових ситуаціях, моральні стосунки, проблеми самотності, подружньої зради, страх перед обставинами, які не можна змінити тощо. Як правило, автори відходять від деяких жанрових ознак новели. Залишаючи фінал відкритим, вони дозволяють читачеві самому подумки завершити твір (“Тебе спалить сонце” Г. Пагутяк, “Я зовсім не хочу битися” В. Врублевського, “Ги-ги-и” Ю. Винничука).

Якщо зважати на послідовність розміщення новел, то може скластися враження песимістичного усвідомлення світу авторами: перші новели розвінчують міф, що радянська армія є осередком мужності та справедливості (“Зліва, де серце”, “Королівські лови” Ю. Андруховича), наступні - викривають вади тоталітарного режиму та індустріального суспільства, яке він по собі залишив. Разом із тим деякі новели відходять від цієї проблематики, у них змальовано трагікомічні ситуації, які можуть виникнути через безглуздість людини (“Любаска” В. Габора, “Граната на двох” Ю. Винничука).

Отже, підсумовуючи, зауважимо, що у проблемному, ідейному та змістовому відношенні антологія “Квіти в темній кімнаті” є поліфонічною. Найголовнішим мотивом усіх творів, вміщених у ній, є критика тоталітарного суспільства, яке виховує людину або хижацького типу, або не здатну захистити себе, з комплексом неповноцінності. З огляду на це, можна сказати, що в поведінці людини такого типу не існує “золотої середини” у стосунках з іншими. Їй властиві лише граничні стани свідомості. Конфлікт особистості із зовнішніми обставинами, показ абсурдності та безглуздості влади, моральне звиродніння суспільства, вічні страждання українського народу, агресія суспільства, пошук народного лідера, поводиря, моральне і фізичне знущання над особистістю, самотність, душевний вакуум, відсутність мужності відпустити минуле, - таким є коло проблем, окреслене письменниками-вісімдесятниками та дев'яностиками у творах антології “Квіти в темній кімнаті”.

2.3 Мікропоетикальна акцентуація

Стрімкий розвиток постмодернізму в українській культурі наприкінці ХХ століття призвів до трансформації літературних жанрів, зокрема їх малих форм. Змінилася не лише макро-, а й мікропоетикальна акцентуація. Цей процес яскраво простежується саме в текстах антології “Квіти в темній кімнаті”. Кожна з них відтворює певну характерну рису сільського або міського побуту, людських взаємин, матеріального чи правового становища, на перший погляд, різних людей, їхньої психології. Автори відходять від традиційних канонів української наративної прози, від послідовного викладу подій і використовують форми уривчастого художнього часу і простору, які є характерними для постмодерної літератури. Застосувавши такий прийом, вони досягають сильних емоційних ефектів, зацікавленості читача текстом і навіть залежності від нього, змушують стежити за перипетіями, не випускати з уваги жодної деталі. Персонажі збірки - люди трагічної долі, які не мають у своєму житті майже нічого, що могло б принести радість. Їх внутрішній світ часто катастрофічний або близький до цього. Лише короткі моменти просвітлення дають надію на те, що в майбутньому все буде краще, ніж тепер. Отже, представлені в антології тексти психологізовано.

Новели насичені образами-символами та алегоріями. Зокрема, можна виділити новелу В. Трубая “Великий птах”. На нашу думку, хижий птах у творі є алегорією фізичної та духовної сили, гідності, гордості. Він поводить себе дуже помірковано, як розумна, стримана істота. Але постріл, що є алегорією підступності, хитрості, боягузтва, перериває його життя. Таким чином, новела є алегорією суспільства, яке утворилося після розпаду тоталітарної супердержави, що і створила типи людей з граничними станами свідомості: це або самодостатня, горда, розумна, гідна людина, або боягуз і брехун, який по своїй суті є паразитом, що наживається на проблемах інших. Такий різкий розподіл персонажів на позитивних та негативних є однією з рис класицизму, якими іноді послуговується постмодернізм.

Своєрідними алегоріями тоталітарного суспільства є також новели “Наш вожатий Фреді Крюгер” О. Ірванця, “Міняйлів день” Я. Лижника та “Ісход” В. Портяка. Всі вони відображають наслідки розпаду контролюючої держави, що призвело до страшних наслідків і в матеріальній сфері, і в духовному житті. Кожна новела є алегорією морально дезорієнтованого, ошуканого українського суспільства, яке пригнічує слабших і все більше зневіряється у пошуках духовного поводиря.

Збірка багата на образи-символи. Наприклад, у новелі “Нові колготи” Є. Кононенко ті самі колготи є символом жахливого поводження з жінкою у сім'ї. Її становище настільки важке, що чоловік, відправляючи її “розплатитись” із лікарем за операцію своєї матері, навіть не хоче купити їй колготки, і вона змушена сама це робити. Родина зображена інституцією приниження жінки до ролі узаконеної повії.

Дивовижні образи бридких грибів на грядках, знайдене на городі дитя, що збурює хвилі ніжності і відрази, шипшинове намисто - усе це різноликі уособлення жіночої любові у новелах А. Тютюнник “Намисто з шипшини” та “Глибокий колодязь” [30, с. 7].

Виходячи з того, що психологізм є характерною особливістю новели, а також із незвичайності, винятковості, іноді навіть “магічності” її сюжету, акцентуємо те, що пейзаж відіграє надзвичайно важливу структурно-композиційну роль, підкреслює цю винятковість, увиразнюючи певну подію або, навпаки, контрастуючи з нею для підсилення ефекту напруження.

Часто пейзаж тісно поєднаний із виявами підсвідомості головного персонажа, є невід'ємним складником його образу, виразником його внутрішнього світу. Таку функцію виконують картини природи, наприклад, у новелі В. Даниленка “Чорні хрящі”. Вадим - звичайний чоловік, голова родини, якому притаманні людські слабкості - він зраджує свою дружину. З молодою коханкою іде до лісу по гриби - місце, на його думку, безпечне та цілком підходяще для такої зустрічі. У цей момент оповіді образ лісу виконує захисну, оберігаючу функцію. Зав'язка характеризується заспокійливим, привітним пейзажем: “Був теплий вересневий ранок. Чоловік з жінкою звернули з битого шляху, що вів на дачі, й пішли полем. Попереду густою стіною темнів ліс. Обабіч стежки росли петрові батоги й миколайчики” [30, с. 85]. На нашу думку, назви рослин є символічними. Петрів батіг, за народним повір'ям, - символ страждання у коханні. Миколайчики - традиційна рослина, яка відганяє негатив, нечисту силу. Автор не випадково говорить саме про ці рослини. Їх поєднання готує читача до проявлення суперечностей, складних перипетій, які чекають на персонажів.

Із розвитком дії пейзаж швидко змінюється: те, що здавалося безпечним, таким, яке може захистити, враз перетворюється на небезпечне: “…Йшли мертвим лісом, продиралися крізь ожинові хащі, повні темряви й дикого звіра. Він помітив, що давно не стало чути перегуків людей; тільки чорний ліс, сердитий скрекіт сорок, черені м'ясистих мухоморів і жалібний крик пташки в пазурах коршака - ось усе, що наповнювало ліс і їхні душі” [30, с. 86]. Здавалося б, чоловік, який зраджує дружині, маючи чи не маючи на те причини, повинен відчувати радість від спілкування з іншою жінкою. Проте картинами природи автор показує, що герой не задоволений своєю поведінкою, його настрій сумний. Лісовий пейзаж ототожнюється з бездонною чорною прірвою, куди легко потрапити, але важко вирватися; із почуттями Вадима, який напевно вже не знає, чого прагне в житті. Образ темного лісу в новелі - це й образ його душі. Він не відчуває ніякого задоволення, лише якийсь несвідомий страх. Чорні хрящі - гриби, які, на думку Вадима, є неповноцінними. Стає очевидним: автор обрав для новели саме цю назву, тому що головний персонаж теж у певному сенсі є “неповноцінним”, двоїстість його натури не дає йому визначитися в житті, прагнути чогось конкретного, не розмінюючись на пусте.

Проте наступають короткі моменти просвітлення, коли Вадим дещо відволікається від своїх невеселих спостережень. Чоловік просто віддається бажанням. Пейзаж на деякий час змінюється: “Він тягнув її до молодої посадки, встеленої миршавим мохом та глицею…” [30, с. 87]. Вадим стає самим собою, не приховує своїх почуттів та намірів: “Скажи… що ти в мені шукаєш? - Мені з тобою просто добре, - присіла біля нього вона… - А я втікаю в тебе від страху перед самотністю й смертю” [30, с. 88]. Трохи згодом картина знову змінюється: “Сутеніло… У сутінках, наче самотній світлячок, світилася між великими Ірчиними грудьми стрілка компаса, і було чути, як ходить дикий звір, хрускотять гілки і цілуються невидимі пари” [30, с. 90].

Із поверненням додому герой все одно не може очистити свої думки, заспокоїтися, наступає найвищий момент напруження (кульмінація твору), у його очах стоять чорні хрящі: “В ліжку він обняв дружину і заплющив очі. В очах, розпускаючи терпкий цвинтарний дух, стояли чорні хрящі” [30, с. 90]. Врешті решт Вадимові, немов мара, привидилось створіння, яке він не зміг з чимось ототожнити. Це був самий чорний хрящ, відображення його драглистої, гіркої та неповноцінної душі.

Розв'язка є несподіваною: Вадим, як йому здалося, побачив, що “лише на заході, над вечірньою полоскою лісу, червонів у небі рубець від реактивного літака, ніби чиєсь перерізане горло” [30, с. 92]. Автор розгортає композицію таким чином, щоб залишити простір для уяви читача, дати йому можливість “дописати” власну розв'язку, однак пейзажною палітрою зумовлює певний напрям цієї співтворчості: кінець нещасливої історії може бути тільки трагічним.

Показовою в плані увиразнення “магічності” сюжету є новела О. Жовни “Кульгава русалка”. Її експозиція нагадує твори письменників-реалістів (Г. Квітки-Основ'яненка, І. Нечуя-Левицького та ін.), вона ніяк не “вписується” в систему композиційних елементів постмодерного тексту: “Схожа на стару печерицю дідова хата, що сиділа, сиділа серед луків - та й прилягла-притомилась, була найближче до річки. У кінці дідового городу блищала невелика саджалка, де старий змайстрував дерев'яну кладку з драбиною, щоб було зручно спускатись у воду. Саме з тих пір саджалка і стала зватись купальнею його імені” [30, с. 120]. Запропонований на початку твору пейзаж дарує відчуття особливого, чарівного спокою, причетності до чогось казкового, що є варіантом прояву однієї з найголовніших рис постмодерністської новели - тяжіння до міфологізму.

Оповідь ведеться від двох осіб: від Корнія та від Леськи. Художній час у зав'язці - ніч, коли Корній рибалив на річці, сидячи в човні: “Над водою туман насотав білої вати, і дід час від часу занурював у ту вату свої лапаті руки… поступово притих і насторожився. В якусь мить йому здалося, чи то почулося, що там, за очеретом, де була його купальня, щось ніби хлюпочеться. Старий, дивуючись, взявся за весло. В кінці проходу, де вже поблискувало плесо його купальні, він ще раз занурив весло у воду - і враз завмер” [30, с. 120]. Пейзаж підсилює ефект таємничості того, що має відбутися: образи туману, води увиразнюють незвичайність дійства. Коли Корній побачив дівчину, вирішив, що то не проста селянка, а справжня русалка, хоч і не така, як він їх собі уявляв: “… Русалка повернулась до води і те, що побачив старий нічною порою, нічим не різнилось від того, як би перед ним була справжня молода дівчина. Її бліде, незасмагле тіло аж ніяк не узгоджувалось зі сподіваннями Корнія. “Все ж, як-не-як, річкова нечисть, то хай би вже зелена... та й хвіст же... а тут ноги... Хоча, ноги так собі, байдуженькі...” [30, с. 122]. Саме темні нічні барви створюють неповторний ефект магічності. Оточуюча природа впливає на персонажа - чоловіка, який, хоч і прожив уже багато років, або саме завдяки цьому, вірить у легенди та повір'я. Пейзаж допомагає зрозуміти авторські думки, логіку художнього мислення.

Кульмінацією новели є сцена, де Корній впускає весло у воду і Леська його помічає. Далі відбувається стрімка розв'язка: “Куди ж вона у берег?..” - все, що встиг подумати старий, перш ніж русалчина світла постать розтала в нічній млі… Ніхто не бачив, як добігла Леська городами до свого двору. Захекана, мокра, притиснувши до грудей свою зібгану одежину, вона влетіла в сіни і замкнула за собою двері” [30, с. 126]. Автор не вказує конкретний час, але з оповіді можна зрозуміти, що вже перевалило далеко за північ, можливо - навіть ближче до ранку, а отже й картина оточуючого середовища змінилася. Як бачимо, твір побудовано таким чином, що пейзаж присутній у ньому постійно. Його навіть не завжди можна спостерігати, та від цього він не втрачає своєї композиційної значущості.

Пейзажі створюють у читача необхідний авторові настрій, допомагають уявити, де відбувається дія. Характерні романтичні пейзажі мають новели О. Жовни “Кульгава русалка”, про яку йшлося вище, і К. Мотрич “За таїною неба”. Обидва твори починаються саме з пейзажу, але в них він відіграє різну роль. У “Кульгавій русалці” пейзаж створює враження особливого затишку, спокою, тиші, він покликаний підкреслити таємничість українського села в ніч перед святом та готує читача до того, що відбуватиметься щось магічне: “…Над водою туман насотав білої вати, і дід, час від часу, занурював у ту вату свої лапаті руки, що здавались незграбно стяпаними з рудої глини якимось невдахою гончарем…” [30, с. 120].

На противагу попередньому, пейзаж у новелі “За таїною неба” підкреслює контраст між зовнішньою красою природи українського села та внутрішнім жахом, який огорнув його під час Голодомору. Із самого початку картини природи створюють тривожне враження: “Табуни туманів розбрелися по селі і повлягалися над молодими житами, неначе соми на річковому дні. Кликала когось жалібно сива горлиця, добував із золотих небесних сот золоті меди соловейко, розливав їх по землі, та не було кому пити той неземний нектар. Прилетіла з лугу зозуля, носила із срібної криниці срібну воду й розхлюпувала її на хати, на сади, на городи. Та нікому було пити ту земну джерелицю. Вперше в тому весняному плині життя не було гармонії” [30, с. 255].