Размещено на http://www.allbest.ru/

КОСМОЛОГІЧНА ОСНОВА Й ЕМПІРИЧНІ ЗАКОНИ ІСТОРИЧНОГО ЧАСУ В КАЗКОВОМУ ЕПОСІ

Зміст

• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1. МІФОЛОГІЧНА СВІДОМІСТЬ І ЗАКОНИ ІСТОРИЧНОЇ ДІЙСНОСТІ В КАЗЦІ
• 1.1 Міфологічне мислення як основа культури
• 1.2 Казка як результат історичного розвитку людства й окремих народів
• РОЗДІЛ 2. МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ НАРОДНОЇ КАЗКИ В КОНТЕКСТІ МІФОЛОГІЧНОГО СПРИЙНЯТТЯ
• 2.1 Універсальна модель гармонійного світу в народній казці
• 2.2 Мудрість як основа цілісного сприйняття Всесвіту
• 2.3 Герої казок різних народів як носії моральних цінностей
• РОЗДІЛ 3. КАЗКА В ШКІЛЬНОМУ ВИВЧЕННІ:ФОРМУВАННЯ У ДІТЕЙ ЦІЛІСНОГО УЯВЛЕННЯ ПРО СВІТ
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

У сучасному світі спеціалізація знань досягла такого рівня, коли втрачається цілісний погляд на світ і на людину взагалі. Закономірно, що до початку третього тисячоліття все загальніше постає необхідність інтеграції знань. І щодо освіти, то теж попри диференціацію знань (що реалізується і в досліджуванні тестування) все більше схиляються до ноосферної освіти. Так і учителі природничих дисциплін прагнуть сформувати в учнів цілісний світогляд, вбачаючи вирішення проблеми шляхом гуманізації шкільної освіти, вивчаючи, наприклад, «Фізику мовою серця» І. Стульпініної.

Безумовно, інтеграцію знань про людину слід розпочинати з гуманітарних наук, стилістичного освоєння гуманітарної дійсності, бо якраз в гуманітарних науках об'єктом вивчення переважно стає «минуле, рідше сучасне, яке невідворотно стає минулим», як зауважує В. Мещеряков. Це минуле і є колективною пам'яттю, що не дозволяю людству деградувати. А зафіксована ця колективна пам'ять людства у культурі і перш за все у фольклорі.

Звертаючись до закодованих у фольклорних і культурних пам'ятках істин, сучасна людина вступає в діалог з минулим, щоб успішно будувати сучасне і дивитися в майбутнє.

Серед фольклорних жанрів казка, хоч і є пізнішого походження, вже фактично історичних часів, але й у ній, як і в міфі, закодовані універсальні закони світобудови і світовідчуття. Не випадково у казковому епосі різних країн герої постають одночасно несхожими і такими однаковими, коли стосується загальнолюдських моральних цінностей. Ця проблема досліджується уже з ХІХ ст. представниками різних фольклористичних шкіл.

Не втрачається і на сьогодні актуальність вирішення проблеми, пов'язаної із з'ясуванням того загального, що з якихось причин знаходимо у казках різних народів, хоча й своєрідно виявлене і зафіксоване у фольклорі. Слід зважити також на те, що сучасна людина ХХІ ст. не схильна, а можливо не готова побачити в казці закони світобудови, закони буття , щоб зрозуміти основоположний зміст цих законів і керувати ними в житті.

У даній роботі обмежимося одним аспектом дослідження проблеми - з'ясуванням загальнолюдських моральних цінностей, закодованих поруч з міфами у казковому епосі народів світу. Таким чином, актуальність даної дипломної роботи визначається:

- необхідністю забезпечення колективної пам'яті народу, а на сьогодні у світовому вимірі;

- усвідомленням національної самодостатності, гідного місця культури свого народу у світовій культурі;

- формуванням цілісного погляду на світ сучасного учня, як шлях розвитку творчого потенціалу людини.

Об'єктом дослідження є казки народів світу.

Предметом дослідження є міфологічне, космогонічне мислення в казці й його вияв у казках різних народів.

Мета дослідження - проаналізувати спільні для світового казкового епосу витоки й особливості їх трансформаціїї відповідно до змін історичного часу й своєрідності етносу.

Для реалізації цієї мети необхідно виконати такі завдання:

· на основі співставлення різних казок народів світового казкового епосу довести спільні мотиви зумовлені міфологічними уявленнями як основою духовної культури людства;

· простежити трансформацію міфологічних уявлень в історичному часі й етнічному просторі;

· довести, що національна своєрідність казок є результатом розвитку людства й окремих народів

· виявити основні морально-етичні імперативи спільні в казках різних народів в аспекті міфологічному, натурфілософському й етнічному.

Головні методи дослідження - типологічний, порівняльно-історичний, психологічний, структурний (з позицій традиційної поетики та структуралізму), інтертекстуального й контекстуального прочитання, рецептивної естетики. Вивчення і аналіз наукової літератури і практичного матеріалу по темі дослідження, структурно-функціональний аналіз казок; компаративний метод.

Як основні методи дослідження використано методи порівняльного літературознавства (порівняльно-історичний, порівняльно-типологічний), історико-літературний метод, а також контекстуальний аналіз. Теоретико-методологічною основою є праці вітчизняних і зарубіжних учених у галузі порівняльного літературознавства, зокрема ті, що стосуються історично-літературного й теоретичного окреслення явища традиційних сюжетів у фольклорі й літературі, а також загально-методологічні дослідження проблем літературного процесу, жанру, сюжету.

Це праці М.П. Алєксєєва, О.М. Афанасьєва, О.І. Бабишкіна, М.М. Бахтіна, О.І. Білецького, А.Р. Волкова, І.К. Горського, Д. Дюришина, В.М. Жирмунського, І.Й. Журавської, М.Й. Конрада, Є.М. Мелетинського, Д.І. Наливайка, І.Н. Нєупокоєвої, І.Ф. Нусінова, А.Є. Нямцу, І. Ільїна, А.Н. Веселовського, Н.В. Годзя, В.М. Жирмунського. Матеріал дослідження спонукав звернутися до теоретичних та історико-літературних досліджень з українського фольклору (праці О.І. Дея, С.В. Мишанича) та літератури (праці І.П. Бетко, Т.І. Гундорової, Д.І. Донцова, Д. Грабовича, М. Євшана, С.Д. Павличко). Використано також загальні праці з теорії етносу й етнології, зокрема дослідження Ю.В. Бромлєя, Г. Гачева, Л.М. Гумільова, Д.Е. Сміта.

Дослідження дозволяє зробити висновки про космологічну основу й емпіричні закони історичного часу у казковому народному епосі в культурах різних народів світу.

РОЗДІЛ 1. МІФОЛОГІЧНА СВІДОМІСТЬ І ЗАКОНИ ІСТОРИЧНОЇ ДІЙСНОСТІ В КАЗЦІ

1.1 Міфологічне мислення як основа культури

Вже у добу пізнього палеоліту виникли давні форми релігійних вірувань: магія, анімізм, тотемізм, фетишизм най старіші вірування пов'язані з небесними світилами та явищами природи. Ми вважаємо, що перетворення тварини в людину зумовило і появу наступної сходинки еволюції формування творчої особистості, що створила першооснови духовної культури-магічного світогляду. Особливістю первісного мислення та культури була синкретичність - тобто синтез. Поступово формується ритуально-міфологічний комплекс, первісна людина намагається упорядкувати та пояснити всесвіт.

У дослідженні казки як фольклорного жанру необхідно спиратися як на первісне міфологічне мислення, так і на особливості світосприйняття людини історичних часів, коло й творилися уже не міфи, а казки. «Міф про вічне повернення» - це прагнення періодично повертатися до міфологічної першооснови, до Великого Часу. Головним тут вважається повторення архетипів і періодичне відродження часу.

Проблеми що розробляє відомий в усьому світі румунський філософ і вчений Мірча Еліаде - вважає його парадигмою релігійної свідомості. «Символ, міф, ритуал виражають в різних аспектах і властивими ним способами складну систему взаємозв'язаних тверджень про кінцеву реальність речей, - систему, яка і утворює метафізику традиційного суспільства».

Учений подає своє трактування поняття міфу в контексті його соціально-релігійного походження: «Міф висловлює сакральну історію, оповідає про подію, подію в достопам'ятні часи початку всіх початків. Персонажі міфу - істоти надприродні, вони діють в легендарні часи».

У структурі міфу головною є ідея походження. Найістотніше вирішується або при створенні світу, або в міфічну епоху, коли відбувалися «діяння богів». Міфологія - це божественна історія, яка робить безпосередній вплив на людську долю, наприклад, в ритуалах, пов'язаних із смертю і відродженням рослинного світу.

Потім під час зародження грецької і індійської філософії наступає демістифікація звичних міфологічних структур. Після неї грецька і індійська міфології вже не були для мислячої еліти тим, чим вони були для попередніх поколінь. Але не можна сказати, що тут не використовується ідея вічного повернення. Тільки тепер повернення до витоків досягається не за допомогою ритуалу, а зусиллям думки. Людська думка прагнула зрозуміти таємницю виникнення буття. М. Еліаде вважає, що перші філософські структури виникли з міфології. Проте радикальне подолання однобічності міфологічного мислення і перш за все ідеї космічного циклу наступає, на думку мислителя, лише після пробудження історичної свідомості.

Ця свідомість прокидається біблейським світобаченням. «В порівнянні із стародавніми і давньосхідними релігіями, а також з міфологічно-філософськими концепціями про вічне повернення, в тому вигляді, в якому вони були розроблені в Індії і Греції, - пише Мірча Еліаде, - іудаїзм вводить фундаментальне нововведення. Для іудаїзму час мав початок і матиме.

Історичні події мають ще більшу цінність в релігійній свідомості християнства. Проте християнство приймає в себе і парадигму міфу про вічне повернення. Воно зберігає особливий літургійний час, тобто періодичне відновлення витоків, початка. «Християнський літургійний рік заснований на періодичному і реальному повторенні Різдва, Пристрастей, смерті і Воскресіння Ісуса, зі всім, що спричиняє за собою ця містична драма для християнина, тобто з особистим і космічним відродженням через конкретну реактуалізацию народження, смерті і воскресіння Рятівника». Можна сказати, що світогляд людей існує в двох вимірах: з одного боку, в лінійному часі історії, з іншої - в літургійному часі вічного повернення.

Вже первісна людина відчувала циклічність часу, повторюваність дня та ночі, зміни пір року тощо.

Міфічний час означав, що існує світ видимий та сакральний, одночасно відбувається минуле, сучасне й майбутнє. Основним чинником, який зумовив вибір казкового матеріалу, є такий: казка наслідує міф, виступає своєрідним етапом трансформації міфу й одночасно є колективним витвором, а тому здатна відображати багатство символічних смислів, що сформувалися протягом тривалого часу у свідомості певного етносу. У найбільш повному обсязі міфологічні мотиви, образи, уявлення про першоелементи буття збереглися в так званих чарівних казках, які, за словами дослідника фольклору В. Я. Проппа, “у своїх морфологічних основах є міфом ”.

Думати означає творити, іншої творчості не існує, але творити означає перш за все побуджувати «мислити», в мисленні. Це означає набуття в повторенні способів мислення, які існують в самому мисленні, на зразок тих чи інших морфологічних природних органів.

Зрозуміло, що діяльність уяви напряму пов'язана з мисленням і може бути визначена, загалом, як здатність створювати нові образи і смисли. При цьому найсуттєвішим залишається питання наскільки довільною є уява і чим вона відрізняється від фантазії. Якщо уява означується як щось менш довільне ніж фантазія, то чи співпадає вона з «мисленням образами», і, більш того, з «мисленням смислами», як говорить про це Голосовкер: «Мислення образами як діяльність уяви є одночасно мислення смислами. В так званому міфологічному мисленні це дано оголено: там образ є смисл і значення»[ с. 11]. Якщо так, то уява через міфологічну здійсненість дійсно виявляє себе не тільки чимось не менш довільним за мислення (раціональне), але і як мислення більш глибинне і визначальне для людини. В такому випадку, уява, реалізуючи потенційний, ще не проявлений смисл, повинна звертатися до найбільш достовірного життєвого досвіду оскільки смисл, на відміну від «об'єктивного знання»,, не може бути привнесеним (переданим), але актуалізується через розрізнення в життєвому досвіді можливості подолання його (життєвого досвіду) умовності. Функціональна палітра казки надзвичайно розмаїта: її естетичні функції доповнюються і взаємопереплітаються з пізнавальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважальними та ін. У казок народів світу багато спільного, що пояснюється подібністю культурно-історичних умов їх життя. Водночас казки відзначаються національними особливостями, відображають спосіб життя народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні риси виконавця-оповідача (казкаря). Тому казки, як правило, побутують у багатьох варіантах.

Питання про специфіку міфологічного мислення було поставлене дослідником XIX в. Л. Леві-Брюллем. На його праці про первісне мислення спирався відомий швейцарський психолог

К.Г. Юнг, що ототожнив міфи з архетипами колективної підсвідомості. Поняття архетипу означало первинні схеми образів, відтворні несвідомо і уяви, що апріорі формують активність. Внаслідок цього архетипи виявляються в міфах і віруваннях, в творах літератури і мистецтва.

Міф-це система уявлень давніх людей про Всесвіт, довкілля, самих себе. Відповідно до того, про походження яких природних явищ розповідають міфи, їх розподіляють на астральні, космогонічні, лунарні, антропогонічні, тотемічні, есхатологічні, солярні тощо. Однак у всіх них природа постає живою, здатною любити і ненавидіти, бути доброю й несправедливо жорстокою, але могутньою і всесильною істотою. Страх, вшанування, уявлення про неї частково збереглися в архаїчних загадках про природні явища («Голуба скатертина увесь світ накрила»; «Стоять коні булані, на них узди порвані, узди знати, та не можна розв'язати»; «Упав дуб на увесь світ, а на кінці ковалі кують» тощо), колядках, народних замовляннях, казках тощо.

Основними категоріями міфічного світогляду є простір і час, які відмінні від просторово-часових відносин у реальному світі. Міфічний час-це час творення світу, який відображений у міфах космогонічних, антропогонічних та етіологічних. Це сакральний час, час появи усього живого, час загибелі й народження культурних героїв у багатьох культурах світу. Час у міфах як дихотомія «початковий час/ емпіричний час» має лінійний характер, але поступово переростає у кругову модель. Тут постає питання циклічності часу--щодо української, слов'янської міфології-це народження і смерть Коляди-божества сонця наприкінці року. Це постійне повторення ритуальних дій. Давні люди вважали, що річний цикл залежить від життєдіяльності землі, тому розподіляли його лише на два періоди-коли земля спить (з 4.12. Введення землю не можна було рушити--»ні копати, ні кілля забивати, бо вона відпочиває і їй болітиме»), та коли прокидається (на Благовіщення 7.04).

Відразу можна помітити синкретизм народних уявлень у православ'ї, де неможливо відділити язичницькі уявлення від християнських. Пізніше такий розподіл було змінено на трифазовий - було виділено ще одну піру року-літо. І останньою наші пращури виділили осінь, тому вона найбідніша великими святами, цікаво, що осені не приписано й жодного пісенного обряду.

Міфічний простір-це простір оживлений, одухотворений, цілісний, гармонійний. Це простір відмінний від реального, це простір казковий. Щоб героєві казки потрапити всередину цієї іншої реальності, потрібно було виконати певні умови (найчастіше три), перетнути певну межу (спуститися у підземелля, опинитися в хатинці сторожа іншого світу-баби-яги тощо).

Мислення сучасної людини -- це мислення понятійне, мислення уявне. Після Гайдеггера таке розуміння сучасного мислення стало загальновизнаним. Особливістю такого мислення є впізнання. Впізнається те, що раніш було бачене. Так, наприклад, європейці впізнали в «дикунах», індіанцях часів відкриття Америки самих себе в далекому минулому. Європа дивилась на Америку як на своє власне «відображення», не помічаючи своєрідності та унікальності відкритого світу. Зараз можна стверджувати, що мислення тут потрапило у своєрідну пастку, коли самого акту мислення не відбувається, але є лише його форма, образ. Тому входження в стан мислення зумовлюється значними зусиллями, насильством над тим, що дано людині від природи. Ніякого насильства над собою людина не чинить, коли вона констатує тотожність, спільність, коли вона впізнає. У стані впізнання людина діє як істота природна, вона повторюється як природна істота. Ж. Дельоза таке повторення називає «голим», бо воно нічого нового в собі не несе.

Людина міфологічного мислення, мислення, при якому говорить саме суще, повторює себе саму як істота природна, як така, що не здійснює над собою ніякого насильства. Таке повторення дуже розповсюджене. Міф можна розглядати і як певний ритуал. Ритуал, на думку багатьох дослідників, має природну основу. Так, тварини люблять ходити по одному і тому ж шляху, точно повторюючи всі рухи, зроблені вперше.

Жанр казки припускає такі складові, як система персонажів і сюжет. Система персонажів проста і струнка, вона принципово відрізняється від системи іншого літературного твору.

Казка відобразила якнайдавніші форми мислення: особливості її поетики пояснюються архаїчним мисленням. Кожна людина належить певній культурі, і одночасно вона відчуває, що культура належить їй. Мова належить людині. Початки духовної творчості зберігаються у вільній структурі текстів. Текст - це відтворена послідовність знаків або образів, що володіє сенсом, в принципі доступному розумінню. Ранні форми словесного мистецтва, як правило, поетичні, служили для здійснення ритуалів і обрядів. Поза сумнівом, міфологія була джерелом поетичної фантазії: і міфу, і поезії властива символічність. У них узагальнено уявлення про навколишній світ, воно носить конкретно-образний і персонально-індивідуалізований характер.

Метафізику понятійного мислення обґрунтував Платон. До речі, він відомий і як великий знавець та розповідач міфів. Мислення -- це згадування про речі, які людина знає трансцендентально, апріорно. Але що це, як не те ж саме впізнання. Так розумів мислення Платон, але чи так він сам насправді мислив? В деяких місцях його «Держави», можна знайти місце, де говориться про речі, які примушують мислити, на відміну від тих, які мислення не торкаються. На думку Ж. Дельоза тут мова йде про речі, що не можуть бути пізнаними, вони тільки відчуваються. Міфологічне мислення принципово нездатне на таке сприйняття, оскільки передбачає «голе», повторення. Але нездатне на таке сприйняття і понятійне мислення, яке орієнтоване на розпізнавання. Тут ми не маємо «насильства» над природнім, маємо те ж саме «голе», повторення.

Повторення ж у своїй справжній силі та якості починається як повторення «насильства», над природнім, як забуття того, що людина знає чи пам'ятає в емпіричному плані, тобто забуття та заперечення всього природного, міфологічного та звернення до трансцендентального як такого, що з першого разу може бути тільки згадуваним, мислимим. У тому стані, в якому постійно знаходиться людина, вона здатна тільки на створення міфів, і тут немає значення, чи це міф про походження богів, чи міф про могутність людського розуму.

Думати означає творити, іншої творчості не існує, але творити означає перш за все спонукати «мислити», в мисленні. Це означає набуття в повторенні способів мислення, які існують в самому мисленні, на зразок тих чи інших морфологічних природних органів.

Слов'янська міфологія часів єдності праслов'ян проіснувала до кінця І тисячоліття н.е. Але завдяки розмежування слов'ян по Центральній і Східній Європі від Ельби до Дніпра і від південних берегів Балтійського моря до півночі Балканського півострова відбулася диференціація слов'янської міфології і відособлення локальних варіантів, які тривалий час зберігали основні характеристики загальнослов'янської міфології.

На жаль, слов'янські міфологічні тексти не збереглися: релігійно-міфологічна цілісність язичництва була зруйнована під час християнізації слов'ян. Отже, слов'янська міфологія не мала свого Гомера, ані саг та «Едди», як у скандинавів. Не лишилося гімнів, молитов, написів на гробницях, як у єгиптян. Спроби першого упорядкування слов'янської (в тому числі й української) міфології почалися лише в другій половині ХІХ століття О.М.Афанасьєв, В.В.Іванов, В.Н.Топіров, О.О.Потебня. Проте систематичного викладу слов'янської міфології немає й досі.

У народній творчості особливо яскраво виявилися ті її зразки, які пов'язані з культом Сонця. Традиції ці настільки стійкі і міцні, що навіть переважна більшість християнських свят не випадково збігаються з язичницькими. Саме так Різдво стало наступником свята Коляди, а язичницькі образи «Сонця-Божича» та Кози цілком органічно влилися в релігійне свято.

Найулюбленішим і найдобрішим богом у наших пращурів був Дажбог -- син Сварога. Він уособлював Сонце, яке дало людству нове життя. В документально-художньому джерелі «Слово о полку Ігоревім» русичі називають себе Даждь-божими онуками», а в народній творчості збереглися нехитрі пісеньки, що закликали Сонце.

Звичайно, для реконструкції слов'янської міфології фольклорних джерел замало, але використовуючи інші наукові методи, зокрема, порівняльно-історичне зіставлення з іншими індоєвропейськими міфологічними системами, можна відділити архаїчні елементи від пізніших нашарувань, а ще пізніше - християнських, які помітно трансформували слов'янську міфологію.

Протиставлення, наприклад, священний-мирський означає сферу сакрального, наділену особливою силою, від сфери побутової, позбавленої сили. Отож у народній творчості - епосі, казках, замовляннях, в таких обрядах, як ходіння з козою, юр'ївські та купальські свята, можна відновити не лише міфологічні мотиви, але й встановити зв'язок міфів з обрядами, в яких також реалізовуються ці мотиви. У християнський період останні дещо послабляються за рахунок введення релігійних обрядів та ритуалів, але не зникають. Навпаки, християнство у слов'ян значною мірою засвоїло старий міфологічний словник і прадавні обрядові формули.

Згідно з віруваннями давніх слов'ян, із цих першоджерел було створено світ та саму людину. Так, вогонь уособлює чоловіче начало, запліднюючу силу, вода - жіноче начало, а їхнє гармонійне поєднання символізує початок усього сущого на землі. Земля символізує материнське лоно, з якого все починається та в яке все повертається, а повітря - подих життя.

Уявлення про першоджерела світобудови воду, вогонь, землю, повітря, за визначенням дослідників М. І. Костомаров, О. М. Афанасьєв, І. Нечуй-Левицький, Є. М. Мелетинський, В. В. Іванов, В. М. Топіров, С. С. Аверінцев, Н. Б. Мечковська, Ф. Уілрайт, І. Огієнко, М. О. Новикова, М. М. Маковський та ін., відіграли першочергову роль у формуванні картини світу давніх людей. Отже, символи чотирьох стихій виконують основну функцію в усіх міфологіях світу і тому є продуктивними з точки зору розвитку символічних значень.

Теорія вивчення фольклору, принципи і методи вивчення його сюжетів і текстів стали предметом всебічного осмислення в працях таких фольклористів та літературознавців, як А.Н.Афанасьєв «Поэтические воззрения славян на природу», А.Н.Веселовский «Историческая поэтика», «Сравнительная мифология и ее метод», «Народные представления славян», В.Я.Пропп «Русский героический эпос», «Фольклор и действительность»,

В.П.Анікін «Русский богатырский эпос», «Теория фольклорной традиции и ее значение для исторического исследования былин», Е.М.Мелетинський «Поэтика мифа», «Палеоазиатский мифологический эпос» та інші. Пірівняно-історичне вивчення епосу звернулося до пошуку коріння епічних сюжетів, які збереглися до теперішнього часу в архаїчних формах оповідання. Пірівняно-історичне дослідження поступово поступається місцем дослідженню типологічному. Шаманські міфи, оповіді про первопредків слугували матеріалом для дослідження походження власне епічних форм оповідання (В.Я. Пропп, Е.М. Мелетінський). Символ - це ідейно-образна структура, що вказує на ті чи інші, відмінні від неї самої, предмети, для яких вона виступає узагальненим, нерозгорнутим знаком. Символ у прихованій формі містить у собі всі можливі прояви речі та створює перспективу для її безмежного розгортання в думці, відзначав В.П.Анікін.

Символіка сягає своїм корінням міфології, міфологічних уявлень людей про всесвіт та світобудову. Крім того, у символах яскраво відображаються народні традиції, вірування, риси національного характеру. Отже, символ пов'язує покоління людей, містить накопичений досвід етносу. Ось чому він визначається як стійке, диференційоване за змістом уявлення, яке викликає постійне коло асоціацій у представників певної етнокультури.

В основу символізації багатьох назв покладено анімізм (одухотворення), анімітизм (оживлення) та антропоморфізм (олюднення) - визначальні риси міфологічного світогляду. Основою міфу була єдність людини і природи, яку визнавали живою, боготворили. Уявлення давніх людей про природу також слугували ґрунтом для виникнення казки, предметом оповіді якої “был не человек, не его общественные тревоги и подвиги, а разнообразные явления всей обоготворенной природы” відзначав О. М. Афанасьєв. Саме тому казковий текст виступає особливим етапом трансформації міфу, а казкові символи розглядаються як його концентроване вираження.

Вчені відзначають актуальність для казкового тексту так званих архетипових символів, серед яких - символи води, вогню, землі та повітря, релевантні для будь-якої національної картини світу. Відмінною рисою казки є вигадка. Казка створює особливий чарівний світ, що живе по своїх законах. Деякі з чарівних казок спочатку були пов'язані з міфами і мали магічне значення.

Світового поширення набули чарівні казки про змієборство, про мачуху і падчерку, про добування чудових предметів і ін. Необхідно відзначити, що події, що відбуваються в чарівній казці, неможливі в реальному житті. На думку В.Я. Проппа, чарівна казка слабо відображає реальне життя, а все, що йде від дійсності, носить характер «вторинної освіти».

1.2 Казка як результат історичного розвитку людства й окремих народів

Казка - один із найпопулярніших видів усної народної словесності, проте в українській фольклористиці вона найменше вивчена. У той час як у багатьох країнах Європи національний казковий епос ще з ХІХ ст. прагнули видавати багатотомними корпусами, у розшматованій Російською та Австро-Угорською імперіями Україні тільки зрідка з'являлися окремі публікації записів ентузіастів-збирачів. Першу спробу змінити цей стан зробив Іван Рудченко, бо дуже вже контрастно виглядало те, що російський фольклорист Олександр Афанасьєв упродовж 1855-1864 рр. видав такий корпус аж у 8 випусках, в яких опублікував близько 600 текстів, у т.ч. чимало українських. І.Рудченкові досадно було, що на українські казки російські та польські літератори звертали увагу "набагато раніше і в певному розумінні більше, ніж на російські", використовували їх у своїх творах, переробках і при цьому "керувалися майже завжди своїми політичними тенденціями" , трактуючи їх як різновид свого національного фонду. Фольклорист усвідомлював, що українська усна словесність надзвичайно багата на твори цього та інших жанрів. Він критично ставився до таких перекладів і переробок, бо при цьому втрачалася їхня естетична і науково-етнографічна цінність. І.Рудченко наголошував, що вартісними є тільки автентичні записи з народних уст, зі збереженням фонетичних і лексичних особливостей, що, дотримуючись цієї вимоги, він змушений зберігати навіть наслідки штучного зросійщення - потворне суржикове підлаштування окремих оповідачів у мові казкових персонажів.

Перед І.Рудченком постала проблема недосконалості наукової класифікації творів фольклору, зокрема казок - казки міфічні, героїчні, пастуші, зооморфні, антропоморфні і т. ін. Такий поділ він цілком слушно вважав зовсім штучним, а тому віддав перевагу народному, тематичному групуванню - про звірів, про птиць, нечисту силу, зміїв, богатирів, про билицю, бувальщину. Та й виділення власне казки серед оповідних творів виявилося досить хитким, тому він пішов тим самим шляхом, що й інші видавці того часу, і піруч з казками помістив різні оповідки інших жанрів. Зауважимо: через неглибоке теоретичне осмислення жанру казки таке трапляється і тепер навіть в академічних виданнях.

І.Рудченко, український патріот, прагнув якомога більше і сумлінніше видати "цих дорогоцінних пам'ятників народної творчості як джерел для вивчення народного життя. Це і є моєю справжньою метою і бажанням" [1, c. VIII], - писав він. Та саме цьому заповітному бажанню, крім методологічних труднощів, особистих обставин та, головне, впливу імперського антиукраїнства (заборона 1876 р. емським указом українського друку, цензорський донос про женевське видання роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" та ін.) не судилось здійснитися. Другий випуск став останнім, хоч у кінці книжки стояло повідомлення: "Третій випуск готується до друку" [2]. Зібрані І.Рудченком у другій половині ХІХ ст. записи українських народних казок, які він планував видати щонайменше у п'яти книгах, досі лежать у відділі рукописів і рідкісних книг Бібліотеки Російської Академії наук у Санкт-Петербурзі. Щоб уявити собі, який унікальний скарб українського казкового епосу було поховано, досить сказати, що О.Афанасьєв у восьми випусках російських та українських казок зміг набрати менше 600 текстів, а І.Рудченко мав тільки самих українських більше 1800!

У другій половині ХІХ ст. у підросійській Україні піруч з І.Рудченком над вивченням скарбів української словесності інтенсивно працювали Володимир Антонович, Михайло Драгоманов. У передмові до збірника "Малорусские народные предания и рассказы" (Київ, 1876) М.Драгоманов запропонував досконалішу на той час класифікацію творів фольклору, його доповнив Павло Чубинський, який у другому томі "Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край" (СПб, 1878) помістив велику добірку нових записів творів фольклорної прози, та це не задовольняло потреб публікації зібраного матеріалу таких талановитих записувачів, як Андрій Димінський, Іван Манжура, Степан Руданський та ін. У збиранні та публікації свого винятково багатого й естетично цінного казкового епосу поневолена Україна на кінець ХІХ ст. залишалася далеко позаду від багатьох країн Європи.

В основі казки -- захоплююча розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються і переживаються як реальні. Казки відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Спіріднені з іншими фольклорно-епічними жанрами -- сказаннями, саґами, легендами, переказами, епічними піснями, -- казки не зв'язані безпосередньо з міфологічними уявленнями, а також історичними особами і подіями.

Для казки характерними є традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту.

Сюжет казки багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням.

За змістом казки поділяються на кілька різновидів. Казки про тварин ґенетично найдавніші, зв'язані з тотемічними уявленнями. Головними їх героями виступають звірі. З часом казки втрачають міфологічний і магічний сенс і набувають повчально-виховного характеру. Один із різновидів казок про тварин -- кумулятивні казки - твори для дітей, що розвивають логічне мислення, пам'ять, виховують моральні почуття тощо.

Фантастичні казки первісно також мали магічне призначення, яке з часом утратилося; в них органічно поєднується міфічне, фантастичне і героїчне начала. Провідні мотиви: змієборство, добування і використання чудодійних предметів (цілюща вода, жар-птиця, меч-кладенець, шапка-невидимка, чоботи-самоходи) та ін. Герої фантастичних казок, як правило, наділені надзвичайною силою, здібностями, винахідливістю, які допомагають їм подолати усі випробування на шляху до мети. Ім'я персонажа - один із засобів, що створюють художній образ, воно може характеризувати соціальну приналежність персонажа, передавати національний і місцевий колорит, а якщо дія відбувається у минулому, то відтворювати історичний фон.

Імена персонажів в казках є найбільш експресивним і інформативним засобом, що визначає значний об'єм імплицитной інформації.

Так зі щабля на щабель рухалася теоретична думка і методологія у європейській фольклористиці, а пірівняльно-історичні студії національних фондів вимагали все повнішого і досконалішого їх зібрання та публікування. Уже у другій половині ХІХ ст. у зв'язку з цим процесом почалися спроби каталогізувати казкові сюжети (І.Ган, С.Барінг Голд, Ф.Стіл, Р.Темпл, Е.Коскен, Г.Гомм, І.Якобс, В.Шовен, Л.Колмачевський, П.Владіміров та ін.). У працях більшості фольклористів увагу сконцентровано на збіжності формальних ознак казок, проте ці твори також викликали зацікавлення у філософів, психологів, соціологів, не кажучи вже про літераторів. Визначний німецький учений В.Вундт на основі казок написав 250-сторінкову монографію "Vцlkerpsychologie" (перевидана 1900 р. у трьох томах). Визрівав черговий етап поступу у європейській фольклористиці. Саме на початку 1890 років, Літературне товариство імені Тараса Шевченка у Львові переформувалося у Наукове товариство імені Тараса Шевченка (НТШ) за зразками подібних народознавчих наукових інституцій у європейських країнах, а центр таких українознавчих студій через політичні репресії з підросійської України перемістився до Львова - у підавстрійську займанщину.

У Європі започатковують казкознавство брати В.і Я Грімм (Німеччина, поч. ХХ ст.).

В Росії в ХХ ст. Афансьєв видає найбільший збірник казок, куди увійшли 600 текстів, що включали крім російських, також українські, білоруські казки.

Учені звернули увагу на те, що в казках різних народів зустрічаються потрібні мотиви і навіть цілі сюжети.

Навіть на сьогодні ще ж можна стверджувати, що проблема ця вирішена остаточно. Уже в ХІХ ст. виникає три теорії даної проблеми.

Міфологічна, школа заснована братами Грім, виникла одночасно із порівняльним мовознавством і пояснювала події казкових сюжетів у різних народів Європи та Азії спорідненістю індоєвропейців і відображенням у цих сюжетах древніх міфів.

В Росії це вчення продовжив А.М. Афанасьєв. Але ця теорія не пояснювала того факту, що схожі сюжети зустрічаються й у народів, що не мають відношення європейської спільності.

І виникає міграційна теорія запозичень. В процесі паралельного дослідження казки виникає теорія самозапозичення сюжетів, або антропологічна школа, яку започаткував в Англії Е.тайлор, а в Росії продовжив А.М. Веселовський.

Різні підходи щодо походження спільних сюжетів сприяли виникненню необхідності їх класифікації, і представники фінської фольклористичної школи укладають «Показник казкових сюжетів» (Автор Апі Арне).

За цим зразком М.П. Андрєєв укладає «показчик східнословянської казки»(1929р), а в 1979 р. виходить «порівняльний показчик сюжетів Східно-словянських казок».

На сьогодні показчик казкових сюжетів за системою Арне найбільш популярний хоча казки багатьох народів, зокрема Сходу не завжди відповідають цій системі.

Жирмунський В.М., відстоюючи причини порівняльного вивчення фольклору стверджує, що наукове порівняння є «обов'язковим елементом будь-якого історичного дослідження».

Проблему зародження сюжетів, ідейно-художня спрямованість казкового епосу порушують у працях Проппа В.Я., Мелетенського Є.М., Новикова М.В.

Українська казка представлена у збірниках ХІХ ст, укладених І.Рудченком, П.Чубинськм, М.Драгомановим, Б.Грінченком.

Серед дослідників української казки І.Франко, Г.Сукобрус, І.Березовський, О.Брицина, Л.Дунаєвська та ін.

Саме у цей час Іван Франко, який вже пройшов своєрідний фольклористичний вишкіл під впливом М.Драгоманова і мав досвід успішних студій над українською родинно-побутовою та суспільно-громадською лірикою, стає в НТШ чоловою фігурою у дослідах фольклору і як голова Етнографічної Комісії гуртує біля себе плеяду молодих талановитих фольклористів й етнографів - Володимира Гнатюка, Осипа Роздольського, Філарета Колессу, Остапа Нижанківського, Дениса Січинського, Зенона Кузелю, Іларіона Свєнціцького та ін. В осередку НТШ, де згуртувалися такі визначні корифеї українознавства, як Омелян Огоновський, Федір Вовк, Олександр Колесса, сприятливим фактором для успішної праці фольклористів стало і те, що поруч з І.Франком був ще один вихованець київської школи Антоновича-Драгоманова - Михайло Грушевський. Так сформувався продуктивний, високопрофесійний загальноукраїнський тандем талановитих науковців, який розпочав якісно новий етап українознавчих студій, зокрема фольклористичних, в окремій Етнографічній Комісії, що заопікувалася виданням "Етнографічного Збірника" з 1895 р. та "Матеріалів до української етнології" з 1899 р.

Виняткова роль у формуванні та професійності молодих фольклористів-етнографів належала І.Франкові. Свій журнал "Житє і слово" він зробив їхньою трибуною, очолив Етнографічну Комісію, його заступником став Федір Вовк. Вивчати фольклор у Комісії почали відповідно до новітніх досягнень і вимог тогочасної європейської народознавчої методології: фольклорно-етнографічні матеріали фіксували з повним збереженням усіх їхніх особливостей, публікували комплексно і системно в площині порівняльно-етнічних зіставлень і паралелей, з'ясовуючи їхню наукову, естетичну та суспільну цінність. Маємо всі підстави стверджувати, що то була Франкова школа новітньої української фольклористики. Доктор І.Франко разом зі своїми молодими однодумцями, фольклористами і літераторами - Остапом Нижанківським, Філаретом Колессою, Денисом Січинським, Осипом Роздольським, Михайлом Павликом, Богданом Лепким, Сильвестром Яричевським, Єронімом Калитовським - виправляє одне з суттєвих упущень українських фольклористів минулого: вимогу збирати і публікувати пісенні твори з мелодіями, про що у 1894 р. подає відозву в галицькій українській та польській пресі (у газетах "Діло", "Kurjer Lwowski" і журналах "Житє і слово", "Зоря", "Народ").

Водночас І.Франко прагне надолужити й інше важливе упущення українських фольклористів - обмаль записів і публікацій оповідних творів фольклору - казок, анекдотів, легенд, переказів, оповідань тощо. Це упущення зумовили різні причини. В умовах тривалої національної неволі, коли панівна влада через нищення національної школи тримала народ у темряві, денаціоналізувала освічену верству (світську і духовну), горстці свідомої патріотичної інтелігенції було не до казок та анекдотів. Будити національну свідомість, історичну пам'ять, почуття національної гідності найбільше міг історичний ліро-епос та ще перекази. Тому саме із великого зацікавлення до цих жанрів починалася українська фольклористика у першій половині ХІХ ст., зрештою, як і в інших поневолених народів. До речі, стереотипне тлумачення цього явища як прикметної риси тільки доби романтизму є не чим іншим, як універсальним шаблоном, узятим із загальної характеристики явищ романтизму - певного історичного етапу культурного процесу.

У роботах з літературознавства В.П. Аникіна, А.Н. Афанасьева, Н.М. Ведерникова, Ф.С. Капіци, Е.В. Померанцева, В.Я. Проппа і інших наголошується цінність казок народів світу. З часу братів Ґрімм фольклористи прагнули з'ясувати ґенезу народної казки, її вік і місце походження, творячи на цьому свої "теорії", зосереджуючи свою увагу на Індії як країні з дуже багатими епічними і казковими традиціями. У вишукуванні таких "запозичень" траплялися перебільшення, і цей погляд на кінець ХІХ ст. науковці достатньо ще не скорегували. Час появи казки перші дослідники пов'язували з початками людськості, зі світоглядом первісної людини.

Мірча Еліаде вважав, що примітивний монотеїст-скотар ставав політеїстом, займаючись землеробством -- стикаючись з матерью-землею, він вибудовував хтоничні культи. Дослідник звертав увагу на міфологічний сюжет, що повторюється: «Вищі Істоти небесної структури поступово зникають з культів: вони „відокремлюються“ від людини, йдуть в небо. Ці боги, створивши космос, давши людині життя, відчувають, можна сказати, щось вони „втомилися", неначебто великий процес Створення Всесвіту вичерпав їх ресурси. Поступово їх місце займають інші божественні персонажі: Міфічні предки, Матері, життєдайні Боги і т. п.». «Далекому» або «відпочиваючому» Богові Еліаде присвячує значні розділи своїх досліджень, приводячи на підтвердження великий етнографічний матеріал.

Про необхідність вивчення казок пишуть психологи Л.С. Виготський, П.Я. Гальперін, В.В. Давидов, А.В. Запірожець, І.А. Зимова, Н.С. Лейтес, А.А. Леонтьев, А.Н. Леонтьев, А.Р. Лурія, В.С. Мухина, Р.С. Немов, Л.Ф. Обухова, Же. Піаже, С.Л. Рубінштейн, Д.Б. Ельконін та інших.

Вперше звернув увагу на явище повторюваності традиційних фабул у давньогрецькій літературі Аристотель. Саме він висунув тезу про авторське переосмислення, оригінальну інтерпретацію міфологічних фабул як передумову високої мистецької якості твору. Подібні вимоги до використання традиційних сюжетів ставили також Горацій, Н. Буало. Вже Г.Е. Лессінг уперше підійшов до явища традиційних сюжетів як до теоретичної проблеми.

Огляд проблеми в історичному розвитку дозволяє стверджувати, що питання традиційних сюжетів у літературі й фольклорі є досить розробленим. Незважаючи, проте, на значну кількість зібраного фактологічного матеріалу й пильну увагу вчених до історії, теорії та поетики традиційного сюжетно-образного матеріалу, актуальною все ж залишається тема специфічних національних засад для інтерпретаційних процесів при засвоєнні традиційних сюжетів у народній творчості й у творчості індивідуальній.

У фольклорі відбиті уявлення про час. Уявлення про без тривалості теперішнього часу примушувало багато мислителів відмовляти матеріальному світу в дійсному бутті. Насправді ж будь-яке матеріальне тіло, будь-який матеріальний процес, поки вони існують, - вони існують в теперішньому часі. І хоча що наповнюють матеріальний світ конкретні матеріальні об'єкти тлінні і не можуть існувати нескінченно довго, вони не приходять в певний час “ з майбутнього” і не віддаляються “ у минуле”, а виникають і перестають існувати в результаті руху матерії, що відбувається в теперішньому часі. “ З майбутнього виникають” і “ у минуле йдуть” не об'єкти і процеси матеріального світу, а лише їх стани.

Поняття “стан” можна визначити як якісну і кількісну визначеність буття матеріальних об'єктів і процесів. Через ієрархічну багаторівневість матеріального світу і багатоякісність матеріальних об'єктів кожен об'єкт характеризується системою станів, що володіють різним ступенем стійкості. Найбільш стійким є стан, пов'язаний з якісною визначеністю об'єкту. Зміна цього стану означає втрату об'єктом своєї якісної визначеності і припинення існування. Але і в цьому випадку сам об'єкт не йде в минуле. Він залишається в безпосередньо поточному теперішньому часі, але залишається у вигляді останків, продуктів руйнування. Саме зміна станів об'єктів і процесів матеріального світу і є перебіг часу. Можна сказати, що “ виникають з майбутнього” і “ йдуть в минуле” різні стани об'єктів і процесів матеріального світу, тоді як сам матеріальний світ знаходиться у вічно триваючому теперішньому часі. Це об'єктивно реальне буття, наявне перебування, актуальне існування матеріального світу, його об'єктів, процесів і подій і є ділення. Тривати - означає бути в наявності, актуально існувати. Оскільки “ з майбутнього виникають” і “ у минуле йдуть” не самі матеріальні об'єкти, а лише їх стани, то на об'єктивно реальному матеріальному світі немає ніякого минулого і майбутнього часу, а є тільки безперервно триваючий теперішній час. Для того, щоб уявляти собі минулий і майбутній час, необхідно володіти пам'яттю і уявою.

Минулий час - це віддзеркалення в нашій свідомості ланцюжка тих об'єктивно існуючих подій і станів матеріальних об'єктів, які в реальній дійсності вже перестали існувати, що змінили один одного, але їх інформаційні образи або збереглися в наший пам'яті, або формуються в нашій свідомості завдяки отриманій про ці події інформації. Об'єктивність минулого часу означає, таким чином, не актуальне існування в реальній дійсності минулих подій і станів матеріальних об'єктів і процесів, а тільки те, що вони дійсно колись “ у минулому” актуально існували в теперішньому часі.

Майбутній час - це ланцюжок образів тих подій, що ще не нестали, і станів матеріальних об'єктів і процесів, які, змінюючи один одного, можуть (або винні) реалізуватися “в майбутньому” як явища теперішнього часу, що існує в нашій свідомості. Основою формування в нашій свідомості подібної абстракції є та обставина, що матеріальні процеси, що протікають в теперішньому часі, і зміни станів матеріальних об'єктів підкоряються об'єктивним законам, знаючи які, можна передбачати майбутні події матеріального світу. Об'єктивність майбутнього часу - це об'єктивність закономірно обумовленого потенційного буття тих подій і станів матеріальних об'єктів і процесів, які з певним ступенем вірогідності можуть наступити і стати актуально існуючими подіями і станами матеріального світу.

Актуальне існування, перебування, або поділ матеріального світу - це процес безперервних кількісно-якісних змін і таким чином відбувається постійне оновлення, або безперервне “ становлення”, матеріального світу. Це і є його тимчасове буття. Ці особливості притаманні фольклорному мисленню.

Функції фольклору в цілому і окремих його жанрів не могли не змінюватися залежно від загальних змін структури всієї духовної культури, від типу співвідношення фольклорних і, умовно кажучи, “нефольклорних” форм і видів духовної культури. Якщо мати на увазі аспект, що тільки цікавить нас, то можна було б говорити про три стадії розвитку духовної культури.

Першу з них можна було б позначити як синкретичну (суспільство архаїчного типу). Фольклорні форми, яким була вже якоюсь мірою притаманна естетична функція в її архаїчні різновиди (часто вторинна і не домінуюча), були найтіснішим чином переплетені з різнохарактерними комплексами, пізніше породжувачами самі різні гілки духовної культури -- обряди, вірування, релігію, міфи, історичні уявлення, пісні, нарративні жанри тощо. На цій стадії фольклором можна вважати всі форми духовної культури, пов'язані з мовою, або точніше, всі традиційні словесні тексти, створюючі вторинні мовні моделюючі системи (монофольклоризм). Вже на цій стадії виникають і функціонують складні за своїм складом та структурою системи фольклорних текстів, обслуговуючих різні потреби архаїчного суспільства -- комунікативні, пізнавальні, соціально-класифікаційні, семіотичні, практичні (закріплений в слові досвід господарських занять, полювання, рибальства, військових зіткнень тощо).

Архаїчний період розвитку духовної культури змінявся стадією дуалізму або, за термінології Ю. Крістевой, “синкретичним”, для якого є характерним поступовий перехід від гомогенного монофольклоризму до паралельного існування побутових та, умовно кажучи, “позапобутових ” форм духовної культури, пов'язаних з мовою, тобто форм, що виникають за межами побуту первинної контактної соціальної групи (в т.ч. і так звані професійні форми) або, навпаки, творених нею, але споживаних за її межами. У цьому сенсі духовна культура розвивалася не відособлено, а за загальними законами, що охоплюють і матеріальну культуру, і сферу соціальної організації суспільства. Яскраві приклади в цьому сенсі -- фольклор та література. Давня складалася в період первісності, як зазначає більшість дослідників наскрізь пронизаною «міфологемами», «архетипами», які розуміються як носії вищої художності, мудрості і глибини.

Міфологія - стародавня, але цілком стала форма мислення, творчої фантазії. По своїй суті міф є символічним описом моделі світу за допомогою розповіді про походження різних елементів сучасної світобудови.

Це особливо важливо, коли мова йде про казку, як феномен художньої творчості. У казці поєдналися міфологічне мислення та творчість. Казка поза сумнівом, була формою пізнання навколишнього світу, оперувала дійсністю явною й сакральною, та слугувала інструментом аналізу дійсності.

Казка відобразила, зберігала найдавніші форми мислення: особливості її поетики пояснюються архаїчним мисленням.

Казка відрізняється від міфу. Казка відзначається «замкнутим часом» і завершеністю, співвідносними з досягненнями героєм мети і перемогою добра над злом.

казка епос міфологічний моральний

РОЗДІЛ 2. МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ НАРОДНОЇ КАЗКИ В КОНТЕКСТІ МІФОЛОГІЧНОГО СПРИЙНЯТТЯ

2.1 Універсальна модель гармонійного світу в народній казці

Загальновідомо, що людина вперше усвідомлює себе у міфах. У поетичній скарбниці народів світу збереглися численні міфи, у яких первісна людина намагається осмислити навколишній світ і себе в ньому. Відомі міфи про всесвіт, явища природи, стосунки між людьми, історичні події, славетних героїв.

Людина, намагаючись збагнути незрозуміле, часто тлумачить невідоме за аналогією до знайомих фактів. Майже в усіх міфах численний рід богів порядкує у світі. Родинні стосунки стародавні люди переносять на природу. Такими поняттями передусім оперують космогонія (міфи про походження Всесвіту), теогонія (міфи про походження богів) та міфи про подвиги героїв.

Міфи складалися протягом тисячоліть. У них можна знайти нашарування різних епох: віру в перевертнів, демонів, фетишизм (обожнювання речей), анімізм (віра в те, що всіма явищами природи порядкують духи) тощо.

При розмежуванні міфу і казки сучасні науковці відзначають, що міф є попередником казки, що в казці в порівнянні з міфом відбувається ослаблення (чи втрата) етіологічної функції, ослаблення строгої віри в істинність фантастичних подій, що викладаються, розвиток свідомої вигадки (тоді як міфотворчість має несвідомий-художній характер) тощо.

Суперечки науковців що раніше люди створили - міф чи казку, які-то в ній архетипи, звідки-то могли б узятися в казці тварини, різні монстри і чудесні речі, який народ у якого запозичив той чи той сюжет, як звести б у таблиці, формули, каталоги подібні мотиви, структурні елементи, їх функціональність, трапляються шукання ознак часу та простору тощо. Менше всього звертають увагу на філософію цього народного диво-витвору, на скарб морально-етичних цінностей, закладених у ньому, на національні барви світобачення і світосприйняття.

Як вважає Е. Мелетинський, казка могла відокремитися від міфів унаслідок «розриву безпосереднього зв'язку цих міфів з ритуальним життям племені. Відміна специфічних обмежень на розповідання міфу, допущення в коло слухачів невтаємничених (жінок та дітей) тягнули за собою мимовільну настанову оповідача на вигадку, підкреслення розважального моменту й неминуче -- ослаблення віри в достовірність розповіді. Із міфів виводяться особливо сакральні моменти, посилюється увага до сімейних стосунків героїв, їхніх суперечок, бійок і т. п.