Авторська концепція як складова індивідуального стилю М. Кундери

В даній дипломній роботі роман „Безсмертя” досліджується через поетику мотиву свободи та виокремлення наявних там рис творів „художньої критики”.

У спадщині М. Кундери простежуються аспекти „художньої критики”, що дає підстави для віднесення творчості письменника до цього напрямку. Слід зазначити, що поетика „Безсмертя” утворює синтез уяви й рефлексії, який ґрунтується на аналізі об'єктів та явищ.

Письменницькому „аналізу” іноді надається документальний характер, який сприяє діалогу автора з наукою, історією, живописом та літературою минулого. Створюється враження, що М. Кундера орієнтується в тексті на себе, а не на читача, ось чому концепт автор/автор розкриває мету письменника пізнати й зрозуміти оточуючий його світ. Таким чином, у романі не піддається критиці сучасний стан речей, а натомість дається можливість виявити їхню природність і сутність, щоб зберегти індивідуальність героїв, їх право бути несхожими на більшість та обрати власний шлях.

Мотив свободи виявляється в романі через загальну поетичну спрямованість, яка об'єднує різнопланових персонажів твору, де сучасність перетинається з минулим, творча уява - з історичними фактами, художні образи - з реальними особистостями. Деякі з історичних персоналій стають героями „Безсмертя” (Гете, Далі, Рубенс). Героїня роману Аньєс представлена як сильна індивідуальність, що прагне отримати абстрактну особистісну свободу. Її ніхто не пригнічує, життя жінки за загальними канонами складається „нормативно”, але вона відчуває, як оточення сковує душу на енергетичному рівні.

Неприйняття довкілля порушує проблему загальної естетичної потворності сучасного світу: „... жінка у широких, до колін, брюках, модних у цьому році. Її зад у цьому вбранні виглядав ще товстіше та ще ближче до землі, а голі бліді ікри скидалися на сільський глечик, прикрашений рельєфом варикозних синіх вен, переплетених наче клубок маленьких змій. Аньєс подумала: ця жінка могла підібрати для себе двадцять різноманітних нарядів, які пом'якшили б огидність її сідниць та прикрили б сині вени. Чому вона не зробила цього? Люди, з'являючись серед собі подібних, вже не лише не прагнуть виглядати красивими, але й не прагнуть навіть щось зробити, щоб не виглядати потворними!”. Мотив свободи проходить через опір героїни „нормативному” сьогоденню, норма якого полягає в розповсюдженому несмаку. „Безсмертя” Кундера розповідає про прагнення героїні до самотності, про її захоплення тишею швейцарських гір і відразу до сучасної цивілізації.

Ан'єс гостро відчуває конфлікт невідповідності своїх душі й тіла, в неї постійно з'являється думка про те, що “…вона не має нічого спільного з тією істотою з двома ногами, з головою на шиї і ротом на обличчі”.

Імовірний вихід Аньєс знаходить у прагненні до краси, символом якої може стати звичайна квітка - незабудка. Отже, ідеал краси потрібно шукати в природі, оскільки сучасна людина, за М. Кундерою, на жаль, не здатна створити щось красиве. Зникнення краси, підкреслює автор, призводить у свою чергу до поступового зникнення кохання: „... вона купить у квітковій крамниці незабудку, тендітну стебелинку з мініатюрним блакитним вінцем, вийде з нею на вулицю й буде тримати перед собою, нестямно впиваючись у неї поглядом, щоб бачити лише цю прекрасну блакитну цятку, щоб бачити її, як те останнє, що їй хочеться залишити для себе й своїх очей від світу, який перестала любити”.

У думки Ан'єс Мілан Кундера вкладає одну з основних медитаційних тем свого роману: найвищою цінністю є не зусилля, спрямоване на ангажоване безсмертя, а повнота життя, навіть анонімного та мовчазного. “Жити, у цьому немає щастя. Жити: нести своє болюче “я” світом. Але бути, бути - це щастя. Бути: перетворитися на водойму, на кам'яну греблю, до якої спадає Всесвіт як вологий дощ”.

Самотність, спокій, природа, музика або тиша - так бачать щастя сам Мілан Кундера і його улюблені герої. Можна стверджувати, що Ан'єс - улюблена героїня Мілана Кундери. Немає ніяких сумнівів стосовно того, що він відчуває симпатію і до Таміни з “Книги сміху та забуття”, і до Терези з “Нестерпної легкості буття”, але Ан'єс не тільки багатша і тонша духовно, ніж його попередні жіночі персонажі, - здається, саме на її долі письменник перевіряє найдорожчі для нього засади людського щастя та ідеальних людських стосунків.

Через думки Ан'єс автор також передає власні роздуми про відмінність понять “шлях” і “шосе”, які є алегоріями образу життя повільного і швидкого: „Шлях: стрічка землі, по якій ходять пішки. Шосе відрізняється від шляху не тільки тим, що по ньому їздять на автомобілі, а ще тим, що воно є лише лінією, яка пов'язує один пункт із іншим... Навіть власне життя людина зараз бачить як шосе, а не як шлях: як лінію, яка веде від пункту до пункту, від капітанського чину до генеральського, від функції жінки до функції вдови”.

У філософії життя за Міланом Кундерою полюсом зла виступає агресивність у кожному її прояві: від тоталітарних режимів до родинних конфліктів. Зростаючу агресивність сучасного світу щодо окремої людини письменник бачить у засобах масової інформації, у повсюдній присутності репортерів і кінокамер. Влада журналістів “заснована не на праві запитувати, а на праві вимагати відповіді”, в тому числі на запитання, на які людина не хоче відповідати публічно. Безцеремонність і психологічний пресинг мають однаково руйнівний вплив на окрему людину та на суспільство в цілому.

Перетинання двох складових тексту, сюжету та медитації над ним, ставить нові вимоги до композиційної схеми роману. Автор утримує увагу читача не лише завдяки чергуванню часової площини оповіді ( Веймар початку XIX ст. - сучасний Париж), мотивів (буденність - історичність), але також зміні темпу оповіді та наративної стратегії.

Таким чином, мотив свободи виражається через відмежування героїні від більшості, від спільноти, з якою важко знайти спільні точки перетину, що призводить до відчуження Аньєс. Відмінність героїні М. Кундера простежує на генетичному рівні, коли вводить у роман епізод, де зображується смерть її батька. Батько Аньєс потонув на кораблі, оскільки панічна давка була йому огидна: ось чому він не захотів торкатися людей, здатних заради власного порятунку приректи інших на смерть. Близькість до жорстоких людей здалася йому страшнішою, ніж вода та смерть. Отже, прагнення до усамітнення, в якому вбачається воля, Аньєс успадкувала від батька. Це призводить до виявлення мотиву свободи через родинні спільні риси.

Неприйняття оточення спочатку викликає в героїні почуття ненависті, через подолання якого формується відчуженість, бо Аньєс усвідомлює власну духовну віддаленість і незалежність від натовпу: „... я не можу їх ненавидіти, тому що я не пов'язана з ними; у мене з ними немає нічого спільного”. Але бажання свободи героїні поглинає весь її мікрокосм, оскільки вона відчуває протистояння не лише до загального незнайомого оточення, а й до рідних людей. Мотив свободи виявляється й у фатальному прагненні Аньєс до усамітнення.

Фатальність цього процесу полягає в тому, що усамітнення неможливо було досягти: „Відтоді як Аньєс вийшла заміж, вона втратила радість усамітнення: в установі вона вісім годин стирчала в одній кімнаті з двома співробітниками; потім поверталася додому, в чотирьохкімнатну квартиру. Але жодна кімната не належала їй: там була невелика вітальня, подружня спальня, кімната Бріжіт і маленький кабінет Поля. Коли вона починала скаржитися, Поль пропонував їй вважати вітальню своєю кімнатою й обіцяв..., що ані він, ані Бріжіт не будуть там заважати їй. Але чи могла б вона затишно почувати себе в кімнаті, де стояв обідній стіл із вісьмома стільцями, які чекали на вечірніх гостей?”.

Таким чином, бажання побути на самоті перетворилося на нездійсненну мрію. Уривки цієї мрії можна було схопити під час перебування в ліфті, яке дарувало кілька миттєвостей усамітнення.

Отже, мить у чужому ліфті для свідомості героїні важливіша, ніж години в її власній квартирі. Секундам надається сакральність, оскільки ця мить дає алюзію свободи. М. Кундера зображує дуже рідкісний тип мислення жінки, яка за загальними канонами щаслива в родині, тобто вона самореалізувалася в шлюбі, але, незважаючи на це, бажає залишитися сама. Прагнення до свободи, як звільнення від спілкування з близькими, не знаходить раціональних пояснень, але має інтуїтивні індивідуальні підстави. „Чи могла розумна жінка відкинути вдале подружжя?”. „Це й було найважче за все висловити й пояснити: що їй необхідно знати, як їм живеться, але при цьому вона зовсім не жадає бачити їх і бути з ними”.

Аньєс оточує фатальна несвобода все життя. М. Кундера вводить епізод з юності героїні, зображуючи неможливість усамітнення навіть у романтичній ситуації першого поцілунку. Саме через повсякчасне втручання оточуючих у приватний простір людини, на прикладі Аньєс, автор обмальовує фіаско першої спроби інтимного зближення. „Видно, в нього все було добре продумано: швидким кроком він повів її у безлюдний коридор під досить дурнуватим приводом показати їй одну картину. Вони дійшли до кінця коридору, але там виявилася не картина, а пофарбовані коричневі двері й на них надпис WC. Хлопчик, який не помітив надпису, зупинився. Вона ж добре знала, що картини мало цікавлять його і що він просто шукає відлюдне місце, де міг би її поцілувати. Бідолаха, він не знайшов нічого кращого, ніж цей закуток біля клозету. Вона розсміялася, але, щоб він не подумав, що вона сміється над ним, вказала йому надпис. Він теж засміявся, але впав у відчай. Хіба можна було на фоні цих літер нахилитися й поцілувати її... не залишалося нічого іншого, як із гірким відчуттям капітуляції повернутися на вулицю”. Таким чином, автор дає зрозуміти, що відчуття несвободи накопичувалось у героїні поступово все життя, що призводило до прогресування бажання усамітнитися. Навіть у природній генетичній спадкоємності, коли діти мають схожі риси характеру та зовнішності з власними батьками, М. Кундера через світогляд Аньєс підмічає негативність ідентифікації облич. Схожі ознаки зовнішності з родичами позбавляють людину права на власну унікальність, оскільки через спільність тілесної оболонки рідних важко розгледіти духовну відмінність окремого індивіда. У цій ситуації автор зображує вічний розповсюджений духовний конфлікт свекрухи/невістки. Коли дружина розгледіла в обличчі власного чоловіка риси своєї свекрухи, кохання починає трансформуватись у почуття огиди. Естетична картинка впливає на психологічне сприйняття стану речей: замість першого наміру гармонійного співіснування виникає думка про втечу. Генетичний тиск на особистість формує мотив свободи у романі.

Письменник, зображуючи життя Аньєс, провідною робить іпостась жертви, яка виявляється нормативною в подружньому житті жінки. Жертва полягає у позбавленні людини особистого простору, у функціях прислуги, які добровільно бере на себе Аньєс, у родинному спільному ліжку, яке перетворюється з романтичної речі на предмет повсякчасних тортур. Письменник зображує важкість співіснування, що через взаємну духовну втому переходить у фізичний дисбаланс: неможливість спати разом (заважає подих іншого, рухи іншого, тіло іншого). Таким чином, М. Кундера демонструє перехід рідної, близької, коханої людини в позицію „іншого”, при якому колишня спільність „ми” перетворюється на розділені „я” і „ти”. Саме в усвідомленні „я” героїнею письменника відбивається мотив свободи.

Але не можна стверджувати, що героїня визначилась остаточно зі своїм бажанням свободи. Письменник зображує постійні зміни її відчуттів, коли родина, з одного боку, пригнічує, а з іншого - захищає Аньєс від світу та від самої себе. Так, М. Кундера вводить епізод, коли героїня вперше замислюється над старістю: „Одного разу, віддаючись коханцю, Аньєс побачила деякі вади свого тіла... і не могла відірвати погляду: вона не бачила коханця, не бачила їхніх сполучених тіл, вона бачила лише старість, що вже почала вгризатися в неї”.

Відчуття старості не передає психологічно неусвідомлюваного страху перед смертю, тут передбачається висвітлення комплексу естетичного ідеалу. Краса, для Аньес, є естетичним ідеалом, який поступово зникає („вмирає”) з оточуючого світу. Старість для героїні означає позбавлення її власного „я” індивідуального наповнення унікальності, оскільки без краси вона не зможе подобатися чоловікам. Отже, Аньєс під тиском часу вимушена асимілюватися в сучасному світі, що втратив красу.

Через відчуття смерті формується прагнення бути з „іншим”, до якого повертається його первинна функція „єдиного”. Так відбувається психологічне повернення до подружнього ліжка, а родина постає як загально і завжди існуюча дефініція, що здатна захистити героїню від самої себе: „Вона раптом відчула себе безсилою та занудьгувала за подружнім ліжком... наче за втіхою, наче за тихою затемненною гаванню”. У цій сцені протиставляються категорії коханця й чоловіка за своєю онтологічною суттю. Через образ коханця проводиться мотив прагнення героїні до свободи, через образ чоловіка висловлюється ідея необхідності для Аньєс захисту від зовнішнього світу.

М. Кундера поступово підводить читача до усвідомлення відносності абстрактних понять добра й зла, вбивства й героїзму, та ставить питання: де саме слід проводити межу в цих протиставленнях. Автор осмислює загальнолюдську цінність кохання як сенсу життя. Аньєс усвідомлює, що сенс життя можна пояснити лише власним коханням, але більшість людей ніколи його не відчували, отже, для них сенс життя полягає в самому житті. М. Кундера зображує життя Аньєс як пізнання світу й самої себе, як постійний пошук істини. Ця напружена духовна й інтелектуальна повсякчасна праця, з одного боку, виокремлює героїню з натовпу та робить її унікальною, з іншого - не дає можливості заспокоїтися, зупинитися, перепочити. „Вона підійшла до річки та лягла в траву. Лежала там довго, відчуваючи, як потік немовби вступає в неї й виносить з неї весь біль і бруд: її „я”. Особлива, неповторна мить: вона забувала своє „я”, вона втрачала своє „я”, вона звільнялася від свого „я”; і в цьому було щастя”.

Таким чином, письменник через мотив свободи, який виявляється у звільненні від самої себе, підводить Аньєс до усвідомлення сенсу життя, що полягає в бутті: „Жити - в цьому немає ніякого щастя... Але бути, бути - ось щастя”.

Конфлікт героїні з оточуючим світом вирішується автором через мотив свободи. Провідна залежність Аньєс, як виявляється, була від самої себе, від власних ідеалів та уподобань. Коли ж героїня виконує свою місію: усвідомлює, що звільнилася від самої себе, письменник підводить її до логічного підсумку - абсолютного звільнення - смерті.

М. Кундера зображує „випадкову” автокатастрофу. Але ця „випадковість” є ретельно продуманим фіналом у розвитку характеру Аньєс. Героїня гине. Через смерть, яка дає свободу, відбувається примирення зі світом.

Таким чином, у романі автор зображує безглуздість моральної проблеми конфлікту людини з навколишнім світом: „...якщо ми відмовляємося визнати значущість світу, який вважає себе значним, якщо в цьому світі наш сміх зовсім не знаходить відгуку, нам лишається одне: прийняти цей світ цілком і зробити його предметом своєї гри; зробити з нього іграшку”.

Аналіз мотиву свободи не вичерпує дослідження роману „Безсмертя” й відкриває шляхи для подальшої розробки поетики й проблематики твору.

Особливості урбаністичного хронотопу в романі Мілана Кундери «Безсмертя» (1988) зумовлені своєрідною грою у вічність, при цьому автор робить персонажем цієї гри навіть себе самого. Форми превалюючого хронотопу у творі - філософський (безсмертя) та культури повсякдення (побут, імагологія), які проявляються послідовно: філософський часопростір виструнчується у вічному, легендарному бутті, а хронотоп культури повсякдення - у житті пересічних людей. Оскільки структура роману в цілому є фрагментарною, заснованою на ігровому принципі, то й хронотопні структури також характеризуються фрагментарністю та функціональністю гри.

Характерний для постмодерного роману принцип гри здійснений у романі М. Кундери своєрідно, як гра у вічність. Авторське творення вічності водночас є наскрізною текстовою грою перетворення повсякдення на безсмертя, й епістемологічним принципом диференційованої організації людського буття.

У романі представлено кілька типів гри, породжених різними персонажами (Авенаріус, Лора, Шекспір, Беттіна, Гете, Наполеон, автор тощо). Гра М. Кундери істотно відрізняється від ігрових дивацтв доктора Авенаріуса.

Письменник мислить гру як онтологічну даність світу, він концептуалізує імагологічну картину світу як семантичну гру випадковостей і цим розмежовується з уже зужитою ідеологією, що поривалася впорядкувати світ ідейно-закономірним чином.

Звертаючись до «Поетики» Аристотеля, М. Кундера підкреслює, що античний естетик «не любить епізоду», оскільки епізодична подія «перебуває поза каузальним ланцюгом подій, яким є історія. Це лише безплідна випадковість: якщо її опустити, історія не втратить зрозумілого взаємозв'язку. А в житті персонажів вона не здатна залишити скільки-небудь тривалого сліду».

Постмодерністський роман М. Кундери «Безсмертя» не обминув традиційної для романів цього часу фрагментарності, проте вніс власні корективи в принцип її побудови, зокрема, використав часту зміну часопросторових векторів для утворення ефекту фрагментарності.

Таким чином, функція хронотопу в романі М. Кундери є суто мистецька, конструктивна. Він не прагне наблизити хронотоп до філософеми, як це вправно здійснив, наприклад, В.Пелевін, проте філософеми у тексті є, і у великій кількості.

Але народжуються вони на межі аналогій, логічних зіткнень, які вправно утворює автор, провокуючи читача піти далі у висновках, далі того реального тексту, який читачу надано. Тож хронотопи у даному випадку служать конструюванню змісту на основі зіставлення різних фрагментів тексту, як свого роду механічній операції.

Висновки

кундер літературний роман твір

В ході написання нашої дипломної роботи ми ретельно дослідили життєвий і творчий шлях Мілана Кундери. Вагома увага у нашому дослідженні була приділена розгляду історичних та полічних подій, які мали місце у тогочасному суспільстві та безпосередньо вплинули на формування Мілана Кундери як письменника.

Події «празької весни» та роки, проведені у вигнанні, в еміграції залишили свій слід у творчій спадщині письменника.

В роботі висвітлено екзистенціальну проблематику романів, охарактеризовано ступінь включення поетики Кундери до загального культурологічного контексту, до національної і світової літературної традиції, визначено поетикальні домінанти творів у контексті постмодерністського дискурсу. Розкрито інтертекстуальний характер оповіді, особливості оповідної структури романів, ідентифіковано авторські наративні й комунікативні стратегії, виділено ознаки метапрозового дискурсу.

Аналіз структурного рівня оповіді розкриває архітектоніку текстів, форми і функції авторських наративних стратегій, взаємодію різних суб'єктів оповіді та наративних модусів. Проведене дослідження свідчить про поліваріативний характер поетики романів Кундери, синкретизм поетикальних рис реалізму, модернізму та постмодернізму на всіх рівнях побудови художніх текстів.

Таким чином, проведене нами дослідження допомогло нам зробити висновки, які полягають у наступному.

Творчість Мілана Кундери залучає читача незвичайним сполученням легкого захопливого сюжету, любовної історією людей, і глибокого сучасного філософського погляду на життя.

Творчість Мілана Кундери важко ввести у межі якогось одного мистецького напряму. В ньому вміло поєднані різні складові модернізму, реалізму та постмодернізму. Втім, усе-таки митець знаходиться під впливом певних загальних художніх тенденцій, які він сприймає чи не сприймає, втілює в своїй творчості чи, навпаки, свідомо відмовляється від них, розвиває їх, підносить на більш високий естетичний рівень чи іронізує над ними і заперечує їх естетичну вагу.

Мілан Кундера - справжній повноправний нащадок класичної професорсько-університетської культури, один із лідерів сучасної європейської інтелектуальної прози. Його творам притаманні складно організований музичний ритм, нарощування, перехрещення, розходження провідних тем-мотивів.

Ми прийшли до висновку, що саме в особливостях вибору та комбінацій різних елементів реалістичної і постмодерністської поетики визначився індивідуальний стиль цього автора. Майстерність поєднання різних літературних напрямків в рамках одного твору - ось що характеризує творчу спадщину та індивідуальний стиль письма Мілана Кундери.

Як вже зазначалося, характерною рисою постмодерністської свідомості є втрата ідеологічних ілюзій: постмодерне мистецтво антиідеологічне за своєю суттю, для нього не існує абсолютних суспільних цінностей, навпаки, є плюралізм бачення світу.

Отже, і романи Кундери не дають чітких відповідей на складні життєві питання - письменник лише чітко й однозначно формулює їх.

Авторські оповідні стратегії спрямовані, в першу чергу, на активізацію творчого читання, співрозмови з реципієнтом твору. Він розвиває традиції ігрової літератури, що передбачає оголення прийому, який являє собою „вихід із роману” до сфери психології творчості.

Однією з провідних рис стилю М. Кундери також вважають іронію, що є, власне кажучи, найхарактернішою прикметою постмодерного стилю. Іронія допомагає глибше зрозуміти людську недосконалість, безглуздя деяких суспільних ідей, кумирів, позбутися хибних уявлень про себе і про світ. Досить часто письменник поєднує в своїх творах іронію і кітч. Іронія Кундери спонукає об'єктивно осмислювати навколишню дійсність, глибше зрозуміти її сутність.

Сам автор, так би мовити, дотримується іронічної дистанції у ставленні до оточуючого світу.

Майстерність автора явлено у майстерному переплетенні сюжету і філософствування героїв, у вражаючому поєднанні досконалості літературної конструкції і особливої ??проникливості, душевної тонкості, яка не купується і заучується, яка також не піддається поясненню, як здатність не очерствевшего, не робіть душею людини відгукнутися на чужу любов. Або є, або - ні.

Отже, Кундера, по суті, зробив дуже просту річ - він зумів надати форму роману, увічнити в слові те, що довелося пережити людям з крихітного держави з його дивною, саме що унікальною долею, в той унікальний відрізок історичного часу, коли саме на території цієї держави вершилися долі світу. Їх досвід - унікальний, але завдяки Кундері доступний нині всім.

Отже, підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок про те, що ми дослідили ключові елементи творчості Мілана Кундери і виконали всі завдання, поставлені нами на початку дослідження.

Список використаної літератури

1. Аадреев Л.Т. Чем же закончилась история второго тисячелетия? (Художественннй синтез й постмодернизм) // Зарубежная литература второго тысячелетия. 1090-- 2000. -- М.,

2. Аксенов В. Американским писателем я не стал // Иностранная литература. - 2003. - №1. - С. 278-283.

3. Андреев Л.Г. Чем же закончилась история второго тысячелетия? (Художественный синтез и постмодернизм) // Зарубежная литература второго тысячелетия 1000 - 2000. - М.: изд-во МГУ, 2001. - С 292 - 334.

4. Анисимова О. Обращение к мифу в современной литературе // Высшее образование в России. - 2003. - №2. - С. 127-131.

5. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене. - Львів: Літопис, 2002. - 832с.

6. Бандровська О. Творчість Девіда Лоджа і академічний контекст. - К.: Генеза, 1998. - 99 с.

7. Барт Р. Введение в структурный анализ повествовательных текстов// Французская семиотика от структурализма к постмодернизму/ Пер., сост. и вст. ст. Г.К. Косикова - М.: ИГ „Прогресс”, 2000. - С. 47-62.

8. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. - М: ИГ „Прогресс”, „Универс”, 1994. - 405 с.

9. Бахтін М. Проблема тексту у лінгвістиці, філології та інших гуманітарних науках // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене. - Львів: Літопис, 2002. - С. 416-421.

10. Бергсон Анрі. Сміх: нарис про значення комічного. - К., 1994. - 165 с.

11. Бернадська Н.І. Роман як жанр: сучасні проблеми інтерпретації// Літературознавчі студії. - Випуск 7. - К.: видавничий Дім Дмитра Бураго, 2004. - C. 20-24.

12. Бернштейн И.А. Чешский роман ХХ в. и пути реализма в европейских литературах. - М.: Высшая школа, 1979. - 255 с.

13. Бремон К. Структурное изучение повествовательных текстов после В.Я. Проппа // Семиотика. - М., 1983. - С. 429-436.

14. Бульвінська О. „Новий роман” Мілана Кундери: теорія і практика// Зарубіжна література в навчальних закладах.- 2003. - №11. - С. 28 - 34.

15. Гребенникова Н.С. Зарубежная литература. ХХ век: Учебное пособие для ВУЗов. - М.: ВЛАДОС, 2002. - 128 с.

16. Денисова Т. Історія американської літератури ХХ століття. - К.: „Довіра”, 2002. - 318 с.

17. Денисова Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири // Слово і час. - 1995. - № 2. - С. 18-27.

18. Деррида Ж. Письмо японскому другу (о деконструкции) // Вопросы философии. - 1992. - № 4. - С. 53-57.

19. Деррида Ж. Структура, знак и игра в дискурсе гуманитарных наук // Французская семиотика от структурализма к постмодернизму/ Пер., сост. и вст. ст. Г.К .Косикова - М.: ИГ „Прогресс”, 2000. - С. 118-132.

20. Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч.Вінквіста та В. Тейлора; пер. з англ. В. Шовкун. - К.: Основи, 2003. - 503 с.

21. Зарицький О.М. Чарівний світ художньої фантастики: чеська соціальна, політична і романтична фантастика у другій половині ХХ ст. - К., 2000. - 187 с.

22. Зарубежная литература ХХ ст. Учебник / Андреев Л.Г., Карельский А.В. и др. - М: Высшая школа, 1996. - 575 с.

23. Затонский Д. Постмодернизм в историческом интерьере // Вопросы литературы. - 1996. - № 3. - С. 182-205.

24. Затонский Д.В. Модернизм и постмодернизм. - Харьков: Фолио, 2000. - 255 с.

25. Зверев А. ХХ век как литературная епоха // Вопросы литературы. - 1992. - Вып. ІІ. - С. 3 - 56.

26. Зенкин С. Денон, Бальзак и Кундера: от преромантизма до постмодернизма // Иностранная литература. - 1997. - № 5. - C. 174-181.

27. Зенкин С. Денон, Бальзак, Кундера: от преромантизма до постмодернизма. О романе М. Кундеры „Неспешность”[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.аmazon.сom

28. Ильин И. П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. - М.: Интрада, 1996. - 253 с.

29. Інґарден Р. Про пізнавання літературного твору // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене. - Львів: Літопис, 2002. - С 176-206.

30. Каспе И. Таблетка бессмертия Милана Кундеры [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.аmazon.сom

31. Ковалів Ю.І. Конфлікт інтерпретацій: наближення до адекватного прочитання тексту // Літературознавчі студії. - Випуск 7. - К.: видавничий Дім Дмитра Бураго, 2004. - C. 145- 157.

32. Колесніченко-Братунь Н. Чеський історичний роман 70-х років ХХ ст. в оцінці чехословацької критики // Проблеми слов'янознавства. - 1980. - Вип. 21. - С. 20-25.

33. Кольхауэр М. Роман и идеология. Точки зрения [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.аmazon.сom

34. Копыстянська Н.Х. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства. - Львів: ПАІС, 2005. - 368 с.

35. Кристева Ю. Разрушение поэтики // Французская семиотика от структурализма к постмодернизму / Пер., сост. и вст. ст. Г.К.Косикова - М.: ИГ „Прогресс”, 2000. - С. 84-91.

36. Кузнецов С. История одного жеста (Милан Кундера „Бессмертие”) // Иностранная литература. - 1994. - № 10. - С. 78-84.

37. Кундера М. Бессмертие. - СПб.: Азбука, 2000. - 384 с.

38. Кундера М. Когда Панург перестанет быть смешным // Иностранная литература. - 1994. - №7. - С.194-204.

39. Кундера М. Мировая история и чешская литература (отрывок из выступления “Выбор и ставка чешской литературы” на симпозиуме о современной чешской литературе в Филадельфии (США) в ноябре 1980 года). - Век ХХ и мир. - 1992. - №2. - С. 14-17.

40. Кундера М. Неведение. - Санкт-Петербург: Азбука-классика, 2004. - 190 с.

41. Кундера М. Невыносимая легкость бытия. - С.-Пб.: „Азбука-классика”, 2003. - 352 с.

42. Кундера М. Невыносимая легкость бытия. - Санкт-Петербург: Амфора, 2000. - 351 с.

43. Кундера М. Трагедія Центральної Європи // Ї. - 1995. - №1. - С. 24-42.

44. Легкий М. Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка. - Львів, 1999. - 160 с.

45. Летуновська І.В. Елементи маньєризму в поетиці постмодерну // Літературознавчі студії: збірник наукових праць. - Випуск 10. - К.: ВПЦ Київський університет, 2004. - С. 187-192.

46. Ліотар Ж. Ситуація постмодерну // Філософська і соціологічна думка. - 1995. - № 5/6. - С. 15-38.

47. Лотман Ю. Структура художественного текста. - М.: Наука, 1970. - 384 с.

48. Лук'янець В., Соболь О. Філософський постмодерн. - К.: Абрис, 1998. - 352 с.

49. М'ястківська В.В. Міфологічний дискурс у романах Ж.-М. Г. Ле Клезіо та Тагара Бен Джелуна: Автореф. дис. …канд. філол. наук: 10.01.04/ Київський нац. ун-тет імені Тараса Шевченко. - К., 2003. - 18 с.

50. Мазін Д.М. Поетика романів Салмана Рушді: Автореф. дис. …канд. філол. наук: 10.01.04/ Київський нац. ун-тет імені Тараса Шевченко. - К., 2003. - 20 с.

51. Максимов В. Евангелие по Милану Кундере // Новое Русское слово (Нью-Йорк). - 12.01.1986. - С. 2-3.

52. Маньковская Н. Эстетика постмодернизма. - Санкт-Петербург: Алетейя, 2000. - 346 с.

53. Материалы научных чтений памяти заслуженных профессоров МГУ им. М.В. Ломоносова Р.Р. Кузнецовой и А.Г. Широковой / под ред. В.Ф. Васильевой и А.Г. Маликовой. - М: МАКС Пресс, 2004. - 116 с.

54. Мелвников Г. Чехсекая литература XX века // Енциклопедия для детей в Збт.-- М., 2001. -- Т. Гб. Всемирн. лит. Ч. 2. XIX й XX. -- С.491-- 493.;

55. Мережинская А.Ю. Художественная парадигма переходной культурной эпохи. Русская проза 80-х - 90-х гг. ХХ в. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2001. - 433 с.

Размещено на Allbest.ru