Феномен двійництва у романі В. Шевчука "Три листки за вікном"

З одного боку читач розуміє, що оголена людина далеко не втече, але автор підкреслює, що, навпаки, одяг і взуття заважають, бо є певним навантаженням на тіло.

Людська довірливість переростає з роками у цинізм, бо саме зради та образи роблять з наївності жорстокість. Так, дуже боляче, коли близки люди зраджують, але саме такі випадки і будують в людині характер та здатність виживати. Звичайно, що в даному випадку, феномен двійництва полягає в цій протилежності між «боляче» та «правильно». Зрозуміло, що як би всі люди були добрі і справедливі, або навпаки, виключно коварними і злими, тоді б феномену двійництва не було б. Проте, світ побудовано таким чином, що людина має свій власний вибір. І через те, що людина робить помилки, вона робить свої висновки, а вже, завдяки їм вона і робить свій вибір щодо свого супутника, свого житла, своєї роботи та таке інше.

«- Не тікай! - кричали вони. - Поговорити треба. Зачекай, дурний вилупку!

Я не образився на «вилупка», бо що можна сподіватися від таких нечестивців, - гукнув здаля й собі:

- Ану не підходьте, лайдаки, розбійники, викрутні й облудники!

Вони зупинилися сажнів за двадцять.

- Ну чого тебе понесло? - примирливо сказав Семен. - Поговорити хочемо з тобою.

- Повернемо тобі гроші й одежу, - мовив Іван. - Підемо разом до Могилева. Ми передумали тебе грабувати…» [24]

Ось такими словами розкидуються псевдо друзі. Не хочеться повторюватися, але ж, напевно слід нагадати, що людський характер та його наміри вимірюються не словами, а ділом. Неможна вірити всьому тому, що кажуть люди, бо слова - не завжди відображають правдивість думок.

«Я був легковірний тоді, як овечка. Не міг на зло злом відповідати - сльоза впала мені на щоку. Здалося, осінила цих гультіпак мудрість та благодать, вони щиросердно каються. А хто перед таким не зронить доброданої сльози, любязний читальнику? Хто з людей не чулий до світла й добра? Навіть такі безмилосердні розбійники, і ті просвітилися й захотіли покаятися» [24]

Процес порівняння зустрічається не вперше, в даному випадку «як овечка». І ця «овечка», яка в минулому абзаці боялася і злилася на своїх образників, то вже зараз вона і вірить і пробачає всі кривди. Герой сподівається, що його друзі визнали свою провину, і справді хочуть налагодити минулі стосунки. Але не слід забувати, що автор використовує феномен двійництва, отже:

«Вони били мене руками й ногами. Я схопився за голову і впав у куряву, закликаючи на поміч небо, але цього разу дано було випити келих лиха до дна. Тяжке то пиття, я здригався на кожен безмилосердний удар, зойкав та стогнав. Витерпів оті незаслужені муки і, коли гультіпаки й катюги перестали мене молотити, ледве звівся на ноги. З очей котилися сльози, тіло боліло, а на душі лежала ураза. Такі бридкі вони були, ті, що недавно їх я за друзів вважав!» [24]

Надія на краще не випрадалась. Друзі все ж таки виявились псевдо друзями. Читач бачить, що переплітається віра і зрада, слова і дії, які між собою мають протилежне значення, що, відповідно, є феноменом двійництва.

Але далі стає ще більш цікавіше:

«- Вдягайся! - кинули вони мені одежу. Повернули й книжки, та коли я упімнув оддати гроші й чоботи, розреготалися»

Одяг і книжки повернули, а щодо грошей «розреготалися», так не чинять ні злодії, ні добродії, адже злодії або забирають та не віддають, а добродії не роблять ні того ні іншого. Отже, знов таки виникає феномен двійництва.

«Але я не збирався тікати. Пообіцяли-бо не чіпати мене, і я повірив - десь пізніше від них утечу. Тому, хоч як тяжко боліла мені душа, пішов із ними далі. За якийсь час вони й балачку мирну завели - скалозуби й реготуни. Потішалися з моєї втечі і з того, як блискав я голим тілом, а мені паленіли з сорому щоки. Не відповів на їхні жарти, бо не чув у серці радості. Ішов з ними, як раніше, долаючи шлях, і мені в голові крутилися недобрі думки - про помсту думав. Мої ж збиточники ступали по дорозі, ніби нічого не сталося, і лише кидали до мене якийсь жарт. Але я смутний був. Груди наповнювало болюяе почуття, воно потім часто приходило до мене, коли опинявся без шеляга за душею, не відаючи, що чекає завтра. Ні, я перепросив Всевишнього за свої лихі помисли, треба було шукати втіхи й заспокоєння, щоб не пустити в душу лихого». [24]

Не дивлячись на те, що відбулося раніше, головний герой знову йде до своїх так званих друзів, але тепер його довіра не така, як раніше, проте вона є «Пообіцяли-бо не чіпати мене, і я повірив». В. Шевчук показує, що людина до останнього чіпляється за кріхти віри, не дивлячись на те, що розум говорить про інше. Дуже важко зрозуміти, що люди, яким віриш, ось так просто можуть зрадити і зробити боляче. І хочеться пробачити і знайти відповіді на питання «чому?» Але, як вже було сказане, роману «Три листки за вікном» притаманний феномен двійництва, тому, слід очикувати тільки протилежного результату.

«- Не чини так, як вітрогони, сину мій, - прошепотів я, - а впокоряйся законам життя. Не живе щастя в далеких країнах і в небачених містах, а в тобі самому - умій тільки ним користуватися. Остерігайся, щоб не захопив тебе вир, який відриває людину від рідної землі й закидає її на чужину. Навчися радіти зі світу й життя, тоді й непокоїтися будеш менше. Пізнавай світ, а не проклинай його - ось тобі джерело. Пий із нього і здобудеш радість» [25]

В наведеному уривку феномен двійництва представлений в дуже цікавій формі «Не живе щастя в далеких країнах» і «Навчися радіти зі світу». Тут є і протиставлення і схожість. До протиставлення слід віднести, що автор каже про те, що немає в далеких країнах, і при цьому ж додає, що слід радіти світу. А схожість авторських думок міститься в тому, що В. Шевчук має на увазі: «де б ми не були, а вдома краще».

Не зважаючи на всі образи та бажання помсти, доброта, яка притаманна головному герою перебиває всі інші почуття. І він молиться за тих, хто його образив:

«Я рушив помолитися на вечірню, бажаючи звільнитися на хвилю від своїх гонителів, зрештою, ті не захотіли очиститись у молитві, укорінившись у гріхах своїх. Мені ж праглося побути на самоті - багато зібралося у мені думок» [25]

Одни шукають спокій у молитвах, інші живуть собі без турботливо, ображаючи більш довірливих людей. Власне в цьому і полягає феномен двійництва, бо як би всі мислили однаково, то вже і сам роман мав би інший сенс, тему, ідею та сюжет.

«Але я не хотів вставати. Вони схопили мене за барки, світ померк - я побачив величезне коло, воно червоно стало на землю, впираючись горішнім обідцем у стелю. Був управлений у цей обідець, вигнувшись і неприродно закинувши голову. Коло почало крутитися, а може, то я, штовхнутий неввіданою силою, поплив по обідцю, як по річищі. Мене крутило все швидше й швидше - я побачив, що коло те круїнть дивний чоловік. Мав він темні, каламутні очі, а лівий кутик рота глумливо й поблажливо всміхався. Це була перша моя в ним зустріч, а ти, читачу, можеш упізнати - згадай-но вершника біля засиненого ліска» [25]

Напевно, найдивовижніше у романі В. Шевчука «Три листки за вікном» - це містичні мотиві, які ще більше підкреслюють феномен двійництва та надають інтриги сюжету: «світ померк», «величезне коло», «Коло почало крутитися», «неввіданою силою», «каламутні очі». Саме ці словосполучення роблять роман українським трилером, що за манерою письма нагадує іноземні твори відомих письменників таких, як Стівен Кінг. Проте, тут містицизм трохи відрізняється від сучасних творів-жахів тим, що феномена двійництва, що використовує В. Шевчук виходить із українського фольклору, від Гоголя. Читаючи роман «Три листки за вікном» відчувається гоголівська манера висловлювання. Наприклад, «Вій» Гоголя теж містить в собі символ кола. Однією з основних функцій кола є розмежування внутрішнього і зовнішнього простору. Ця фігура зв'язується з захистом (магічне коло, окреслене для захисту від нечистої сили, використовується в різних світових культурах). В силу того, що коло традиційно співвідноситься з сонцем, верховне божество часто теж символічно представляється у вигляді кола.

Як вже було виявлено в цьому дослідженні В. Шевчук поєднює старість і молодість:

«Дід дивився на мене зовсім молодими очима, хоч сам такий ветхий - ані торкни! Але де вже збагнути цей темний люд - характерників: за мить може стати й молодим. Та переді мною сидів сивий, як молоко, дід, і я вклонився його ветхим літам» [25]

«Дід» з «молодими очима» - є чіткою ознакою феномену двійництва.

«Оповів йому про свої пригоди, і голос мій тік повільно й сумовито. Дід сидів, загадково-мудро осміхнений, і, здавалося, не слухав мене. Дивився туди, в долину, на застиглу річку, і в погляді горів вогонь. І подумалось мені: все, що розповідаю, не варте ламаного шеляга, все дрібне й нецікаве побіч із тим, що знає й бачив оцей ветхий сивань. Але коли оповів йому про криваве кільце, яке мене захоплювало, скочив дід на ноги й важко задихав, пильно зирячи на мене». [25]

Думка про те, що молодість і молоді краще, а старість і старі гірше, відбивається в поляризації бачення цими віковими групами один одного. Популярний негативний погляд на пізній вік тісно пов'язаний з тим, як саме суспільство бачить і відображає цей період життя. Старий чоловік ідентифікується з тим, хто має применшують і принижують його особу додаткові якості. Проте, автор підкреслює в старості мудрість і досвід, а не хворобу чи зовнішній вид.

Далі автор знов каже про магічне коло, але зараз він його називає «вогняним кільцем»:

«- Вогняне кільце - це наше життя! Придивися, - махнув він рукою, - цілий світ у колах. Сонце колом ходить, голубе коло - крайнебо - з цього кільця нам не вистрибнути, зелене - земля, яка тримає нас біля себе прив'язаних. Людське коло - це пристрасті наші, від яких не можемо втекти…» [25]

Справжнє магічне коло - це символічний образ макрокосму і мікрокосму, тобто досконалої людини. Він позначає Початок і Кінець, Альфу і Омегу, а також Вічність, яка не має ні початку, ні кінця. Таким чином, магічне коло - це символічна схема Безконечного, Божественного у всіх його іпостасях, в тому вигляді, в якому його може сприйняти мікрокосм, тобто істинний адепт, досконалий маг. Накреслити магічне коло - значить, символічно представити Божество в Його досконало і встановити з Ним зв'язок. Останнє відбувається в ту мить, коду маг встає в центрі магічного кола: саме ця дія наочно виражає встановлення зв'язку з Божеством.

Читач бачить ланцюг з елементів у такій послідовності «коло», «молодість і старість», «коло» і знову мова йдеться про вікову належність людини:

«Я зирнув у його очі. Сиві, старечі, виблідлі і вже без молодечого блиску, котрий мене вражав. Здригнувся мимоволі, бо повітря між нами ніби загусло, затуманіло, і я раптом побачив не діда-характерника, а самого себе. Увіч отакого, яким є тепер, коли пишу ці листки. Ми довго дивилися один на одного, і на наші обличчя лягла однакова, ніби відбита у дзеркалі, сумна й вибачлива всмішка. Я подумав: всі ми, одягнені в книжкову мудрість, однакові, однакові біди й нещастя падають на нашу голову, але чому замість шукати від них рятунку тішимося своєю благотою? Чому мудрість книжкова не живить, а знесилює людину?» [25]

До старості людина набуває навик своїй практичній діяльності як в психологічному, фізичному, а також філософському відношенні здійснювати тільки позитивною форми і змісту дії і діяльність. При цьому він висловлює більш логічну сторону життєдіяльності свого буття (за формою та змістом). Навик трудового життєвого досвіду здійснювати дійсності тільки позитивною форми і змісту є «інструментом» людини, придбаним за весь його період життя. Цей інструмент є природною необхідністю для здійснення вдосконалення, як самої людини, так і навколишнього його дійсності. За цим ця установка старих людей є мотивом для здійснення і вираження однієї з життєво важливих сторін буття старих людей - здійснювати дії напевно, без зайвих застережень і вступів, тобто точно. Це іпостась вирази виду навику предметно здійснювати трудову і взагалі життєву діяльність в ідеальних форму та зміст представляється світу (суспільству, природі) не з однією необхідною боку, а з всебічного підходу до буття.

Але і псевдо друзі так просто не зникають з життя. Вони мають схил до будь-якого злочину, адже злочин не має меж:

«Тим часом вороги мої, затямивши на мене, безневинного, зло, не заспокоїлись у поганій своїй пристрасті, а діставши відсіч од городничого й дяка, умислили супроти мене нові підступи й пішли до компанійського сотника, який стояв на той час на квартирях у тому-таки селі, в Поповій Горі. Що вони набрехали на мене, взнав я, любий читальнику, згодом. А наговорили вони, що здирцею був я, а не вони, і майже в кожному селі тяжко збиткувався над дяками, спутуючи їх, ніби коней, і немилосердно б'ючи. Все добро своє, сказали ці брехуни, він, себто я, набув злісними нападами й грабунками. Навіть книги, що несу, поцупив у якомусь селі, побивши дяка» [25]

Таким чином, автор показує, що не слід вважати, що минуле ніколи не нагадає про себе. Зло - воно нескінченне. І люди, які несуть його в собі, так просто ніколи не здаються. Нажаль, герой роману «Три листки за вікном» дізнався про це пізно, тобто, після того, як злодії вчинили проти нього ще один злий вчинок.

Крім того, є і інший вид зла - алкоголь. Адже під впливом алкоголю сотник повірив брехні, яку розповсюдили так звані друзі головного персонажу:

«Це все, що годі вмістити в розум і аж відганяє брехнею та напастю, компанійський сотник прийняв на хмільну голову за правду і звелів привести мене в шинок. Я саме повернувся від козака-характерника і поліз було на піч, щоб відлежатися, бо тіло мені й досі боліло, але мене нагло скинули долі, здерли одежу і в самій кошулі повели в шинок, несучи книги й шати мої як крадене. Сам же я, обдертий і зневажений, ішов на превелику втіху роззявляк, які, дивлячись на мене, реготали й тицькали пальцями, начебто бачили якогось катюгу чи звіра». [25]

Феномен двійництва у вище наведеному прикладі полягає у протиріччі між «брехнею» та «правдою».

Можна виділити наступні позиції щодо соціальної ролі брехні:

- по-перше, характеризують брехню як морально деструктивний феномен, наслідки якого проявляються в моральній атмосфері суспільства;

- по-друге, розуміючі брехню як необхідний прагматичний вихід зі сформованих проблем соціальних комунікацій (в цьому контексті явно простежується те, що брехня є функціональний і необхідний елемент соціальної дійсності);

- по-третє, інтерпретують брехню як амбівалентне явище суспільної моралі, де самі хибні уявлення, вирази і дії носять як творчий, так і руйнівний вальний по відношенню до моральної культурі суспільства характер.

Важливим відмітним критерієм даного підходу є ситуативне розуміння брехні як прояви її залежності від кризового стану самого суспільства і моралі людини.

Проте в наведеному випадку «брехня» є основою зради, адже люди, яких герой вважав своїми друзями так підло вчинили: спочатку побили та пограбували, а потім наговорили про нього, чого насправді не було.

Звісна річ, що у кожного своя правда, і кожен вірить у певні ідеали. Але ж «брехня» є повною протилежностью «правди», що і являє собою феномен двійництва.

«Затуляв, скільки міг, соромне місце і йшов між двох стін реготу й кепкувань. Ішов, як злочинець, - сльози текли мені на лице. Скажу тобі, люб'язний читальнику, мені не було дошкульно від усіх тих кпинів, навпаки, й напівголий відчував себе чистим і безгрішним. Над головою стояло сонце, пахло курявою, тини потріскались од спеки, а горщики на них здавалися мені головами химерних істот. Зрештою, я почав плутати, де горшки, а де обличчя роззявляк, що повитрішкувалися на мене. Чиїсь обличчя, скривлені від сміху; чиїсь пальці, як списи, що тицькають у мене; кури, що сполохано тікають, здіймаючи куряву; застиглі постаті біля криниць; журавлі, які стримлять у небо; стріхи, на яких сидять, ніби галченята, хлопчики; просто мене горіла велика купчаста хмара з висмиканими зусібіч сонячними віхтями. Все це стояло в семи барвах веселки, я йшов і спотикався по рівній дорозі - ззаду мене весь час підштовхували. Босі мої ноги вкрилися пилюгою, великого пальця я вже десь розбив, і на ньому налипла сіро-червона курява. Однак не відав злості й ненависті до своїх насильників-співподорожан, хоч уже й хотів того. На душі, наче квітка, цвіло здивування, ніби не мене вели оце по дорозі і не на мене, безневинного, чекала кара». [25]

В наведеному прикладі зустрічаються декілька елементів феномену двійництва: «брехня-правда», «ненависть - не ненависть», «безвинний і покарання». Логічно, що В. Шевчук хоче сказати, що щоб не сталося людину не повинна захоплювати злість та ненависть, адже від цього немає нічого доброго, навпаки, караючи злом зло, добра не вчиниш. Але бути занадто довірливим теж погано, бо наслідки очевидні: «безневинного, чекала кара».

То, як же правильно чинити6 вірити або не вірити? В цьому і полягає відмінність феномену двійництва, що людина саме для себе обирає свій шлях. І вдари долі - це побічні наслідки, котрі в будь-якому випадку трапляються з кожною людиною, не залежно від того чи правильно вона робить, чи ні.

«Він засміявся, дивлячись на мене каламутними очима. Трем побіг мені по тілі, щось потойбічне прочитав я в його очах та й упізнав відразу: був це той, котрий вогняне коло крутив» [25]

«Сміх» і «відраза». Як правило сміх виникає на основі радощів, але не в цьому разі. Головний герой роману В. Шевчука «Три листки за вікном» викликає відразу в інших особах тим, що його зганьбили несправедливо, обрехали. Проте, все це відбулося не проста, це певний знак долі про майбутнє становище, бо автор використовує містичні компоненти «потойбічне», «вогняне коло». Як вже було зазначено вище, нічого не відбувається без причини, а коло, як і сонце кругле, так само, як і небо, і земля. І все рухається по колу. Отже, коло не може просто так з'явитися, тим паче, вогняне.

«Шинкарка принесла меду, і всі, хто був у корчмі, почали пити, віншуючи один одному здоров'я. Я зирнув у куток, де сидів той страшненький старий, він дивився на мене, попогладжуючи вуса, й усміхався загадково. Я ж стояв у самій кошулі серед корчми, і сльози котилися мені на обличчя. Крізь ті сльози бачив, як дарує компанійський сотник злодіякам мій кунтуш і каптан, вони підхлібне дякували й кланялися; решту моїх речей: рушники, хустки, кошулі, пояси сотник віддав шинкарці знову-таки за мед. Козаки пили один до одного, пропиваючи моє добро; здавалося, ніхто й не цікавився мною, але коли їхні очі спинялися на мені, лихі іскри починали в них грати. Сотник встав і підійшов до мене. Притулив мені пальця до грудей і почав виказувати, ганячи злодіїв, - не давав і слова сказати у відповідь. Казав, що радий бачити мої сльози, бо сльози передують каяттю, а я вже не міг витримати гостроти його поставленого на мене пальця. Зрештою, саме це кинуло мене в розпач, тож, перекриваючи гудіння голосів, я почав розпачливо вигукувати у завмерле переді мною сотникове обличчя, що його, тобто сотника, підступно одурено і що зовсім не я чинив злодійство. На те сотник усміхнувся загадково й відійшов на своє місце. Компанійці і мої співподорожани вже заревли пісень, і голос мій пропав у тому галасі. Старий у кутку не бенкетував» [26]

Таким чином минуле впливає на теперішній і майбутній час.

Перший вид становлення (зрощення) феномену двійництва внутрішньо властиво процесу конституювання окремо існуючого. Другий вид становлення (перехід) - це становлення, завдяки якому припинення процесу у разі формування окремо існуючого конституює це існуюче як початковий елемент конституювання інших окремо існуючих, які виявляються при повторенні процесу. Зрощення направлено до своєї кінцевої причини, що представляє його суб'єктивну мету; перехід ж є механізмом діючої причини, яке є безсмертне минуле.

Збереження системи є результат рухомої рівноваги системи з її середовищем, тобто утворюється двома потоками активності - асиміляцією, поглинанням активності ззовні, і дезассіміляціей, разусвоеніем активностей, їх потерею, переходом в зовнішнє середовище; це означає два ряди безперервних і паралельні процеси прогресивного підбору: позитивного і негативного. В якому напрямку вони регулюють розвиток? Очевидно, в бік найбільш стійких співвідношень, бо менш стійкі негативним підбором повинні поступово відмітатися (в поступово відмітати можуть виникати «точки зростання» для більш стійких утворень), а більш стійкі - позитивно закріплюватися. Тепер можна бачити, що позитивний підбір веде до першого типу становлення, який продовжує розгортати ланцюг все нових і нових сутностей - ланцюг живого багато чого з якого тут же гине, в інших випадках лише позначаючи можливість свого народження. Негативний підбір пов'язаний із становленням другого типу - переходом і закріплює народжене суще в системі постійно відтворюється світу і в цьому сенсі дійсно є переходом постійно народжуються і вмирають живого до безсмертного неживому, формує минуле.

«Старий важко й чорно подивився на мене, і я знову подумав: це той, котрий крутив червоне коло, в яке я був управлений. Так, я його зустрічав уже раніше; здається, він почав зустрічатися на моєаду шляху відтоді, відколи вселилось у моєму серці щось клубасте й чорне. Відтепер, скажу тобі наперед, любий читальнику, він не покидатиме мене - той, котрим дітей лякають…

Так, я зустрічався з ним ще до того, як вирушив у ці мандри; було це торік, коли повертався од родичів і йшов путівцем, сподіваючись дістатися до найближчого села, де мав переночувати. Але чи зблудив я, чи й справді так булотреба, села мені не трапилося, а навколо швидко западали сутінки. Тоді побачив вогонь, хтось сидів біля огниська, а воно високо палахкотіло, кладучи на землю червоне коло. Я підійшов і привітався. Чоловік сидів до мене спиною, не повернувся й не відповів. Тоді я попросив дозволу сісти біля вогню. Чоловік мовчки хитнув, і я сів навпроти». [26]

Всі події, які пережив герой спонукали його відправитися у подоріж, подалі від образ і кривди, бо «червоне коло» натякає персонажу на те, що його очікує попереду дивовижне життя. А сьогоднішні випробування формують в ньому певну особистість. Звичайно, героєві страшно не приємно переживати всі ці події, але власне вони прокладають для нього шлях у цікаве майбутнє, яке готує для нього інше життя. Чекання кращого, і сподівання на те, що у майбутньому минуле ніколи не зустрінеться, можливо, бажання кожної людини. Але від себе не втечеш. Де б людина не була, спогади завжди переслідуватимуть її.

«Вогонь» та «червоне коло» - питання, над якими замислювався герой. Ці ж знамення являлися не просто так. Вони ж щось означали. І герой чекав відповіді на питання «Що?» і «Коли?», він не розумів «Чому?» і «За що?», але головне, що він точно знав «Хто!»

Таким чином, феномен двійництва коливається між питаннями та відповідями, адже якщо сьогодні - це питання, то завтра - вже відповідь.

«Я обвів поглядом усю корчму. Козаки сиділи за столом, голосно розмовляли один з одним, разом із ними сиділи й мої співподорожани, всі порозбивалися на купки, як то буває у компанії, і балакали навперебій. Мовчали тільки сотник, який схилив над столом чоло і, певно, про щось думав, і той, у бік якого я й дивитися вже не хотів» [26]

«Балкали» - «Мовчали» - два антонімічні значення, які є свідоцтвом про те, що феномен двійництва виражається різніми елементами філософського, психологічного та соціального осмислення. Читач вже зтикнувся з тим, що мовлення може породжувати брехню та біль. Мовчання було притаманне до цього моменту тільки герою, бо біль від кривди перебивали бажання говорити. В даному випадку «Мовчали тільки сотник», бо його голова була зайняти думками про не відоме для оточення. Чому він мовчав та про що думав, коли інши «балакали»? Звісна справа, що про це думав і сам герой і читач.

Далі В. Шевчук використовує ефект несподіванки, який полягає в тому, що мовчання сотника переросло в реготіння:

«Старий розреготався, а може, це зареготали на розповідь одного із моїх співдорожан козаки? А може, вони тільки те й робили, що стежили за мною? Реготали всі, а найбільше мої здирники-співподорожани. Трусилися, наче биті трясцею, очі в обох стали татарські - крізь них віялами сипалися сльози. Сотник сміявся, закинувши голову і широко розтуливши рота» [26]

Після «розгетотався» автор використовує ланцюг питань. Він сумнівався стосовно причини «реготіння».

І знов В. Шевчу повертається до компоненту «мовчання» - «Я мовчав»:

«Я мовчав. Стояв у самій кошулі, сперся плечем об стіну й дивився на забруднену від недавнього дощу шибку. На ній лишилися висохлі сліди крапель та потічків - темні пилові смужки й кружечки. Вся шибка була залита сонячним промінням, а в кутку сяяв клаптик блакитного неба» [26]

Тепер вже читач зтикається не просто з колом, а з «кружечками», які сплітаються з «темними пиловими смужками». І ці «кружечки» та «смужки» були доповнені «сонечним промінням» та «клаптиком блакитного неба», отже, щастя не за горами.

Пошук щастя та накрапляння на не щастя - є однією із головних ознак феномену двійництва в аналізованому романі.

«Розум був птахом і вільно літав по землі. Зовні був схожий на дикого голуба, але хто бачив його, той ніколи не назвав би його так просто. Був-бо він інакший. Отож літав дивний птах улітку і взимку, весною і восени. Ніде не жив довго, але завжди весело співав. Інколи його кликали до себе, і він навідував людей. Йому доводилося нудьгувати на довгих диспутах і при балачках тих людей, котрі розумними визнавали тільки себе. йому доводилося розмовляти зі схимниками й гетьманами, які питалися в нього порад, але ніколи їх не слухали. Бо нікому не було діла до Розуму взагалі - кожен хотів узяти його собі в прислужники. Тому й літав Розум вільним птахом, нікому й не потрібний, але кликаний усіма. Про те, що ним легковажать, не дбав, бо міг скільки завгодно пити сонця і скільки завгодно літати у вільному просторі. Єдине, що турбувало птаха: ось уже скільки років, сотень чи й тисячу, він так і не знайшов собі затишної оселі й притулку. Адже, крім сонячної погоди, буває вітряно, печуть морози і гуляє сльота. Проте він завжди дивився на світ з любов'ю і завжди був безтурботний. Якось його покликав Пустельник» [27]

Оскільки, письменник, який використовує феномен двійництва, застосовуючи моменти релігійності «дикого голуба», то слід визначити значення голуба з точки зору біблії, адже, тільки їй вірив герой. Крім того, «голуб» є певним синонімом голубого неба.

Щоб зрозуміти, яке відношення синонім неба - блакитний колір має до голуба, слід звернутися до євангельським розповіді про Хрещення Ісуса Христа у водах Йордану. Ось як описано це у апостола Луки: «Коли ж хрестився весь народ, і Ісус охрестившись молився, - розкрилося небо, і Дух Святий зійшов на Нього в тілесному вигляді, як голуб…» (Лк 3:21, 22).

Ця коротка євангельська фраза виконана найглибшого сенсу:

- Спадний на Ісуса Христа з відкривши небес голуб (тілесний вид Духа Святого) - це якийсь синтез Божественного (Дух Святий) і речового (тілесний вигляд); святоотеческая думка іменує такий синтез гранню тварного і нетварного;

- Голуб спускається на Христа в момент, коли Його людська природа очищена Хрещенням у водах Йордану. Звичайно ж, як каже святитель Тихон Задонський, «Христос гріха не мав, і тому не було Йому потреби омиватися від гріха, але Своїм Хрещенням освятив і встановив наше Хрещення» 4).

Отже, євангельське оповідання про Хрещення Спасителя пояснює нам: у момент церковного таїнства Хрещення людина «омивається від скверн і освячується» до особливого стану - якоїсь «грані тварного і нетварного», символом якого є біблійний голуб (тілесний вид Духа Святого).

У старозавітних пророків гранню тварного і нетварного, тобто гранню відокремлює створений світ від Бога, є небеса: «Вона вища від неба…» (Йов 11:8); «Він небо простяг і зійшов» (2 Цар 22:10); «О, якби Ти розірвав небеса і зійшов!» (Іс 64:1).

Отже, в Біблії голуб і небо - це один і той же символ грані тварного або нетварного.

Щоб засвідчити ідентичність цієї біблійної символіки, відчизняні іконописці-ісихасти нарікають світло-синій колір неба блакитним. Як в імені кольори - червоний містилася вказівка ??на «прекрасну добрість», точно так само в імені кольори - блакитний містилася вказівка ??на біблійного голуба - символу тілесного образу Духа Святого.

Крім релегійного елементу «голуба» автор зображує і іншій образ «відьма»:

«Серед тих знавіснілих облич чувся я, люб'язний читальнику, вельми незатишно; одне те, що прихід до мене Страха не був випадковий, адже душа моя тоді вже почала холонути, а друге - не знав я, що чекає мене попереду. Компанійці все ще гуляли, перш ніж зі мною розправитися; вороги-співподорожани віддали шинкарці мої, але їм віддані, кунтуш і каптан, що вельми сподобалося компанійському сотнику, і той на додачу брязнув ще й власною калиткою. Шинкарка, бачачи, що багатіє, бігала як навіжена - в неї розтріпалося волосся, і скидалася вона мені тепер, любий читальнику, на відьму. Щось таки незвичайне було в рухах цієї жінки: ходила так, наче хотіла сховати рану в боці, від чого стан її був перекривлений, а голова трохи вивернута. Коли ж підійшла до мене й гигикнула просто в обличчя, сморід мені вдарив у вічі, а в її зіницях, темних і ніби неживих, я вгледів чорних, хвостатих, навіть з ріжками чоловічків…» [27]

Відьма у християнстві символізує зло, бо вона не визнає Іісуса, як єдиного бога. Вона прислужує іншій релігії - язичництву. Автор її бачить, як Шинкарку, точніше Шинкарку, як відьму, бо вона «бігала як навіжена» і «розтріпалося волосся».

Звичайно, що для героя «відьма» - це символ зла, бо він порівнює цю містичну істоту із злою людиною, яку цікавлять гроші більш ніж справедливість або людське життя.

Отже, феномен двійництва у романі В. Шевчука «Три листки за вікном» - це крайності між «добром» та «злом». А «добро» і «зло» містить в собі різні компоненти, які виявлялися на протязі всього дослідження.

Висновок

Актуальність виявлена а саме, що феномен двійництва, не дивлячись на те, що виник у давні часи, до кінця не досліджено. Проте, слід сказати, що головною ознакою феномену двійництва є протиставлення між антонімічними поняттями, наприклад, «добра» та «зла». Але, знов таки постає двірницьке тлумачення: у кожного своє бачення «добра» і «зла».

Літературні твори використовують феномен двійництва для того, щоб встановити «погану» і «добру» ознаку певної події, дії або особи для того, щоб людина сама мала змогу обирати між ціми двома різними між собою поняттями.

Мета дослідження досягнута, де було виявилено феномен двійництва у романі В. Шевчука «Три листки за вікном», завдяки встановленим завданням:

- проаналізували художні традиції феномену двійництва в українській культурі рубежу 19-20 століть,

- показали розвиток феномену двійництва,

- охарактеризували художні засоби втілення феномена двійництва,

- визначили генезис літературного двійництва,

- надали характеристику творчої майстерності Валерія Шевчука,

- виявили феномен двійництва у романі В. Шевчука «Три листки за вікном».

Центральними характеристиками романної творчості В. Шевчука є металітературність, що на нарративном рівні проявляється в запозиченні оповідних структур, продуктивність двійницького сюжету, використання засобів пародіювання утопічного, готичної і химерної літератури, відтворення ідеї множинності істини і текстуальності світу і мистецтва, принцип гри з фактом і вимислом, принцип поліфонічності оповідання, орієнтованість на інтелектуальний тип читача. Крім того, оманливість фабули і подвійна специфіка пластів текстів в романі В. Шевчука «Три листки за вікном» визначає ряд прихованих можливостей.

На структурному, проблемно-тематичному та художньому рівнях роман являє собою пародію на певний літературний жанр. За допомогою максимальної амбівалентності ігрового тексту (під якою розуміємо закладену в твір установку на багаторазове прочитання) письменник маніпулює сприйняттям читача, націленого на одночасне виділення альтернативних можливостей інтерпретації як усього тексту, так і його окремих елементів. Своєрідністю визначається роль оповідача (часто і творця тексту) і персонажа, що діють у межах художнього світу твору: персонажі як учасники ігрового поля беруть участь у подіях, режісованіх автором в рамках романного простору, одночасно проявляючи риси, незалежні від авторських. Оповідна стратегія В. Шевчука безперервно призводить до розмитості в поєднанні / протиставленні двох вимірів світогляду і відроджує «забуті» можливості готичного роману. Подвійності як процес самоідентифікації не тільки авторів, але й героя змушує в кожному нової ситуації усвідомлювати в собі іншу істоту, своєрідного двійника або антагоніста. Це допомагає процесу самоусвідомлення власної інакшості як самототожності. Двійникова пара в текстах експлікують різні модуси авторської думки, актуалізуючісь як символічна багатозначність. До того ж, використання персонажів, наділених амбівалентним характеристиками, дозволяє романістам поєднувати пародіювання декількох жанрових моделей одночасно.

Список використаних джерел

1. Абрамян Л.А. Людина та її двійник: до питання про витоки блізнечного культу // Деякі питання вивчення етнічних аспектів культури. М., 1977.

2. З. Абрамян Л.А. Про ідею двійництва за деякими етнографічними даними / / Історико-філологічний журнал. 1977. №2.

3. Абрамян Л.А. Особенності відображення дуальної організації у святковій міфології. М., 1978.

4. Бєляєв Варнава, єп. Основи мистецтва святості: У 4т. Т.З.Н. Новгород, 1993.

5. Васильєва Ж.В. Образи бароко в діалозі культурних епох. М., 2001.

6. Виготський Л.С. Психологія мистецтва. М., 1965.

7. Волльман Ф. Гуманізм, ренесанс, бароко і російська література / / Російсько-європейські літературні зв'язки. М-Л., 1966.

8. Гарднер И.А, Богослужбовий спів російської Православної Церкви: У 2т. Т.2.М., 1998.

9. Жирмунський В.М. Німецький романтизм і сучасна містика. Пг., 1914.

10. 3 латоструй. Стародавня Русь. X-XIII ст. М., 1990.

11. Знаменський П.В. Історія російської Церкви. М., 1999.

12. Іванов В.В. Чет і непарне: асиметрія мозку і знакових систем. М., 1978.

13. Корольов К. Енциклопедія надприродних істот. М. - СПб., 2002.

14. Назлоян Г.М, Дзеркальний двійник: втрата і набуття. М., 1994.

15. На шляхах до романтизму. Л., 1984.

16. Раков В.П. Філософсько-естетична специфіка теорії «соціального генезису» літератури // Творчість письменника і літературний процес. Іваново, 1981.

17. Тальберг Н. Історія християнської церкви. М., 2000.

18. Топуз А.С. Екзистенційність як художньо-естетичний метод в творчості Валерія Шевчука / / Актуальні проблеми слов'янської філології: міжвуз. СБ наук. ст. - Ніжин: ТОВ «Відавіцтво» Аспект - Поліграф», 2008. - Вип. ХVІІІ: Лінгвістика і літературознавство. - С. 378-382.

19. Топуз А.С. Ескапізм як форма індивідуалізації особистості (спостереження над прозою Валерія Шевчука) / / Актуальні проблеми слов'янської філології: міжвуз. СБ наук. ст. - Донецьк: ТОВ «Південний схід, Лтд», 2009. - Вип. ХХ: Лінгвістика і літературознавство. - С. 159-163.

20. Хазагеров Г.Г. Сімдесяті. Двійництво? Двоємір'я? Бінарність? / / Прапор. 1998. №12.

21. Храповицкая Г.Н. Двоємір'я і символ у романтизмі і символізмі / / філол.наук. 1999. №3.

Размещено на Allbest.ru