Полемічна проза Київської Русі XV-- XVI ст.

ВСТУП

В західноєвропейських країнах, вважається, ренесанс себе вичерпав на рубежі XVI-- XVII ст. А потім розпочалася епоха бароко. В Україні (з запізненням років на ЗО--50) -- те ж. В часи Богдана Хмельницького спостерігаються останні вияви ренесансного стилю в літературі. На його нивах тоді вже повівали барокові вітри. Подібні процеси, але з деякими ускладненнями, відбувалися і в інших літературних жанрах, зокрема -- в прозі.

Ускладнення в становленні і розвитку ренесансної прози пов'язані насамперед із винайденням друку. Бо перша друкована продукція найбільшою мірою була наближена до прози Возняк М. Історія української літератури. Кн. 1. - С. 281..

Винахідник книгодрукування -- німецький інженер Йоганн Гутенберг (бл. 1399--1468). Його винахід знаменував собою справжній переворот у розвитку людської цивілізації. На рубежі другого й третього тисячоліть були модними визначення найбільших досягнень минулого тисячоліття. Американці назвали таким досягненням саме винахід Й. Гутенберга. Сперечатися з ними навряд чи можна, бо друкування прискорило насамперед поширення інформації. А хто володіє інформацією, той володіє світом...

В український світ друкована книга вперше прийшла від друкаря у 1491 й пізніших роках опублікував у Кракові кілька навчальних книг для нижчих шкіл України й Білорусії ("Осьмигласник", "Часословець", "Псалтир" та ін.). Церква запримітила в книгодрукуванні "єресь" і в наслідку Фіоль постає перед судом, але рятується втечею. Через чверть століття справу Фіоля продовжив Франциск Скорина---білоруський і український гуманіст, який у 1517 році видав "Псалтир", згодом -- "Біблію", збірник молитов "Мала подорожня книжиця" та ін. Мова цих видань -- церковнослов'янська ("Псалтир", молитви) або старокиївська ("Біблія")- Отже, ренесансним у них було тільки книгодрукування, а все інше -- продовження середньовічної традиції, за якою релігійна література поступово втрачала свій художній (монументальний, орнаментальний) шарм, а сприймалася тільки як своєрідний обряд. Дух ренесансу: в такі книги став проникати разом із наближенням їхньої мови до народної, української. Безсумнівним шедевром тут стало українізоване "Пересопницьке Євангеліє" (1556--1561), в якому вжито багато таких слів, що стали українською літературною нормою. Ця книга до сьогодні сприймається як своєрідний символ українства, внаслідок чого присягають на ній, починаючи з 1991 року, навіть президенти незалежної України. Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України є Західній Європі XI-XVIIIст.К., 1998--С. 121.

Друкарську діяльність в Україні продовжував і росіянин Іван Федоров (? --1583). Переслідуваний у Москві владою за друк як "єресь", бо в ньому виявлялося нібито "схиляння" перед "литовським" Заходом, він протягом своїх останніх років друкарську кар'єру продовжив у Львові й Острозі Тут він опублікував навчальні книги "Апостол" і "Буквар" (1574) та канонічну (церковнослов'янською мовою) "Острозьку Біблію" (1581)'. Це останнє видання, звичайно, консервувало богословське середньовіччя, але воно сприяло створенню й популяризації так званих народних, "учительних євангелій". За основу в них бралися канонічні біблійні тексти, але виклад їх збагачувався народною мовою, що було рисою ренесансної епохи Микитась В. Українська література XIV-XVІ ст. Передмова до кн.: Українська література XIV-XVI ст. - К., 1988. - С. 20. У цьому виявлялася і певна літературна вартість їх, оскільки переписувачі (перекладачі) євангелій (деякі з них потрапляли і в друк) намагалися поліпшувати виклад біблійного змісту народно-розмовною лексикою, утверджуючи відтак ази художньо-публіцистичного стилю. Потреба в цьому була ніби суто практична: донести євангельське вчення до найширших мас. Але донести -- саме їхньою мовою. У передмові до одного з "учительних євангелій" її перекладач Валентин Негалевський писав, що не з власної хіті взявся "з польського язика на реч руськую нашого тестаменту переложити, а учинил то за намовою і напоминанням многих учоних, богобойних і слово Божеє милуючих людей, которії письма польского читати не уміють, а, язика слов'янського читаючи, письмом руським викладу з слів єго не розуміють"".

1 РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ XV-- XVI ст., ЗНАЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ П.СКАРГИ

Найбільш інтенсивно художньо-публіцистичний стиль розвинувся в полемічній літературі, яка стала найвищим досягненням книжно-української ренесансної прози.

Становлення її пов'язане з розвитком протестантських релігійних рухів, які в XVI ст. охопили фактично всю Європу і мали на меті модернізувати християнську (переважно -- католицьку) віру з її надто догматичними, як здавалось, обрядами. В різних країнах протестантські рухи набували певного національного обличчя, ввійшовши в історію з назвами англіканства (в Великобританії"), кальвінізму (у Швейцарії, Франції та ін.), лютеранства (в Німеччині) тощо. Народжена в ході церковних протистоянь література забарвлена була суто богословськими проблемами.

В такому вигляді в останній чверті XVI ст. вона з'являється й на українських теренах. Краткая литературная энциклопедия в 9-ти томах.- М.:Советская энциклопедия..- М., 1964. Конкретний привід для цього зумовлювався активним прагненням католицької церкви об'єднатися з православною, бо, мовляв, "Божий престол" у всіх християн має бути єдиним. Але єдиним--під рукою єдиного Папи Римського. 1577 р. у зв'язку з цим з'являється польською мовою брошура Петра Скарги "Про єдність костьолу Божого". 15 82 року відбувається реформа календаря, проведена під патронатом Папи Григорія XII (звідси -- Григоріанське літочислення), а в 1596 р. Берестейській церковний собор проголошує Унію, за якою католицький і православний обряди зливалися в один і запроваджувалися у єдиній греко-католицькій церкві. В такий спосіб східні слов'яни нібито зближувалися з західними; погляд з історичної перспективи переконує, що так воно й було. Адже з'єднена (уніатська) церква дозволяла (як на Заході) вживати під час богослужіння народну (зрозумілу для всіх) мову, видавати нею релігійну і світську літературу, вільно користуватися надбаннями античної (і загалом -- світової) культури та ін. Це підносило на вищий рівень людську духовність, сприяло зміцненню патріотичних почуттів, демократизувало самі процеси віросповідань тощо. Наслідки цього очевидні навіть у нашій сучасній Україні. У західних регіонах її, де утрималась уніатська церква, значно вищим є культ національної гідності, більш очевидний потяг до знань, мистецтв, фольклорних традицій. Не вдаючись у деталі, згадаємо спостереження у зв'язку з цим Олександра Довженка. Перебуваючи у делегації східних українців, які відвідали Галичину після приєднання її в 1939 році до СРСР, він записав: ми, тобто -- східні (радянські) українці, ніколи не пробачимо їм (тобто західним) їхньої вищої культури. А коли в 1944-45 роках до України приєднались ще й Буковина та Закарпаття, він цю думку продовжив у такий спосіб: "Об'єднались усі українські землі. Буде єдине стадо і один пастир. Усі тепера будемо однакі. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не будемо зневажати галичан за те, що вони добріші і культурніші од нас" Довженко О. Україна в огні. - К., 1990. - С 270.. Думається, що такими їх певною мірою зробила з'єдинена церква...

2 ОСТРОГ- ЦЕНТР ПОЛІМІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Тим часом у кінці XVI ст., коли тільки починався уніатський рух за з'єдинену церкву, православні священики і культурні діячі побачили в тому русі посягання на їхні права, на свободу віросповідань усього православного люду і намагання цілком його окатоличити й ополячити. Центром боротьби проти цього стає Острог, Острозька школа з її професурою, яку палко підтримував Костянтин Острозький (молодший). Він після 1596 року організував в Острозі гурток антиуніатських літераторів, фактично очолив антикатолицьку опозицію, за що здобув неабиякий авторитет у сучасників; вони присвятили йому безліч творів, продовживши в нових умовах традиції світської культової літератури. Вона розвинеться пізніше в творах про різних вельмож заходу і сходу, про Петра Могилу й московських царів ( особливо -- Петра І), а найбільшою мірою -- про "вождів" радянського XX ст. Цікаво, що про козацьких гетьманів і кошових культова література не розвинулась. Про окремих із них (але -- не за життя) складалися пісні й думи (про згадуваного Байду-Вишневецького, Михайла Дорошенка, Петра Сагайдачного, Самійла Кішку й ін.), писалися музичнітвори (марш ''Богдан Хмельницький") чи навіть драми ("Милість Божа..." невідомого автора), але це були швидше зразки епосу про подвиги, ніж твори культового характеру. Причина цього, мабуть, утому, що козацькій психології, з її природною суперечливістю, певною недовірою "живим", культ протипоказаний у принципі...

Першою друкованою пам'яткою української полемічної літератури став трактат ректора Острозької школи, педагога і поета Герасіма Смотрицького "Ключ царства небесного" (1587). Це була і відповідь Петрові Скарзі з його закликом об'єднатися під рукою Папи Римського, і критика Григоріанського календаря, і ствердження, що "ключ царства небесного" перебуває "не в руках розбещених ватіканських блудодійників, а в руках людей "статечної" грецької православної віри" Григорович-БарськиЙ В. Мандри по святих місцях сходу з І723 по 1747 рік.-К., 2000..

Після Герасима Смотрицького слово в полеміці взяв Василь Суразький (трактат "Про єдину істинну православну віру", 1588), потім -- Христофор Філарет ("Апокрисис", 1597), невідомий автор, можливо, Юрій Рогатипець чи Іов Борецький ("Пересторога", 1605 або 1606), син Герасима Смотрицького (більше відомий як автор "Слов'янської граматики") Мелетій Смотрицький ("Тренос, тобто плач єдиної... східної церкви", 1610), Захарія Копистенськиіг ("Палінодія", 1619).

3 ПРОЗА К. СТАВРОВЕЦЬКОГО

Кирило-Транквіліон Ставровецький ("Зерцало богослов'я", 1618) та ін. Серед авторів уніатських текстів цієї проблематики найбільше знаний Адам-Іпатій Потій ("Унія...", 1595, "Розмова бестянина з братчиком", 1603, та ін.) Хрестоматія давньої кукраїнської літератури.-К., 1994.-С.216. Всі учасники полеміки виявили неабиякі публіцистичні здібності, але це була публіцистика констатаційна, із взаємним вишукуванням вад у західному та східному обрядах християнства, але -- без художніх узагальнень, внаслідок чого їїзначення вище суто церковної сфери не піднімалось. Та й богословські ідеї (переконання) авторів постають у тій публіцистичній полеміці не завжди тривкими, бо при нагоді вони могли відхилятися в будь-який бік. На початку XVII ст. найбільш освічене духовенство і метикуваті шляхтичі почали дедалі активніше переходити в уніатський, греко-католицький обряд; поріднилися з унією, зокрема, нащадки Костянтина Острозького, зрікся в 1626 році своїх православних переконань і прийняв обряд з'єдиненої церкви Кирило Ставровецький, але найбільше метаморфоз при цьому відбулося з Мелетієм Смотрицьким. Перша частина його літературної й наукової цільності віддана боротьбі з уніатами й єзуїтами. У згадуваному романі Д. Мордовця "Сагайдачний" про нього читаємо:"...Багато помандрувавши по Європі як учитель одного литовського панича -- сина вельможі, наслухавшись найученіших новим уніатством, але йому єдиному з-поміж полемістів удалося вирватися за її суто церковні межі і сягнути проблем, що стосувалися людського буття загалом. Прокинулась у ньому, як сказав би Р. Якобсон, "установка на вьюажение" Надьярных Н. Кониепция личностного сознания в диа гностике литературного развития... У кн.: ХІІІмежду народний съезд славистов... - Москва, 2003. -С. 231. Абстрактна християнська доктрина була тільки приводом творчості, зовнішньою оболонкою, а зміст його творів складали могутній вогонь, сміливі, гарячі слова на захист поневоленого й занедбаного люду.

4 ПОЛЕМІЧНІ ТВОРИ І.ВИШЕНСЬКОГО

І. Вишенський "перший у нашім краї різко та сміло підніс голос в обороні того бідного робучого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик -- їх брат, а не просто робуча худоба, що він радується й терпить як чоловік і хоче жити як чоловік" Вищенський І. Твори. - С. 87.". Інакше кажучи, І. Вишенський вийшов на останні питання життя людини, побачивши в ній, не залежно від посад і місць у суспільстві, фундамент і добра, і зла, основу доброчинності і всіляких бід. Йому здавалося, що зло й біда походять від католицтва й уніатства, а доброчинність здатна утверджувати лише терпляча й переслідувана православна церква. Для нього вона -- ідеал церкви, і в цьому його подібність з іншими православними полемістами, але вивищує його над ними здатність побачити в церквах конкретних людей, носіїв віри. В одних випадках -- вони лицеміри й нахаби, а в інших--втілення святочності. Одне слово -- світ маємо розколотий, а Бог же творив його як цілісність, як єдність, у чому проглядався ніби поворот письменника до візантійства, чи класичного біблійства. Ренесансу й наук різних він ніби не приймає, "Аристотеля, Платона і філософів мудрих" заперечує, але художня логіка мислення його -- від них; не випадково найзапеклІших ворогів православ'я він порівнює з античними Нероном і Навуходоносором, а стилістичні прийоми запозичує в давньогрецьких письменників. У цьому не важко побачити внутрішню суперечність свідомості письменника, який ніби й оминав ренесанс, але відхреститися від нього не міг. Таким же суперечливим було і ставлення І. Вишенського до народної (посполитої) мови. В науці й літературі він для неї місце знаходив, а церковну службу, вважав, нею не слід "виворачувати". Літургія, на його думку, має провадитись тільки церковно-слов'янською, а якщотреба детальніше пояснити простому люду зміст обряду й віри Христової, то слід вдаватись саме до народного слова. "Пафос правди", "правдиве слово", на думку І. Ви-шенського, є основою буття людського. Полемізуючи в "Короткій відповіді..." з ідеологом унії П. Скаргою, письменник доводить, що в нього (Скарги) слово базується на "прицукрованій" брехні; за його "медовннми словами" криється трутизна, якаІ віру руйнує, і веде людей до "блядослів'я" в особистому житті. Протиставляючи такому слову слово слов'янське, І. Вишенський переконує, що йому не властиві будь-яка лжа та лицемірне фарисейство, що воно (слово) засноване на Божій правді і тому кожен, хто прагне Істини, може знайти захист у ньому. "Питаю тебе, Скарго, яка може бути мудріша наука від тієї, котра захищає й освячує? І ще питаю тебе, в якому б це блуді словенської мови люди мали бути, , коли проханням досягли того, що всемогутній Бог, славлений у трійці, ліпше хрестить у словенській мові, аніж у латинській'. У такому каскаді звернень до П. Скарги, які перетворюють публіцистику на суто художній текст (а прикінцевий абзац "Зачапки..." збудований тільки з них: "Скажи мені. Скарго... чи бачиш, Скарго" і т.ін.) можна помітити звужене протиставлення слов'янської мови латинській; адже кожна мова самодостатня... Але в цьому випадку 1. Вишенський говорить про слое' янську мову як втілення свідомості нашого народу; над ним бо нависла загроза (через мовну залежність) цілком позбутися тієї свідомості і стати остаточно полонізованим, латинізованим. РусинП. Похвала поезії. У кн.: Українські гуманісти епохи Відродження Частина 1.-К,, 1995.-С. 19

У виборі форми творів І. Вишенський спинився на "посланнях", "писаннях" і "зверненнях", що нагадують подібні твори античних риторів чи старозавітних пророків. Написав він їх близько двох десятків, підготував був для публікації свою "Книжицю" з десяти творів, але в друці за його життя побувало лише "Писання до втеклих від православної віри єпископів". Опубліковане воно в острозькій "Книжиці" 1598 року без імені автора, а інші поширювались у рукописному вигляді і були добре знаними в колах тодішніх читачів. Тексти їх віднайдено в 1858 році, через сім літ деякі з них М. Костомаров опублікував, а в кінці XIX ст. з'явилося найгрунтовніше дослідження І. Франка "Іван Вишенськии і його твори" (1895). М. Костомаров, С. Соловйовта інші історики використовували їх як історичне джерело, але вони мають значення насамперед як твори художні.

Прийнято вважати, що художньому осмисленню життя обов'язково має передувати вивчення, глибоке знання його. Чи думав про це І. Вишенськии, сказати важко. Біографам не відомі його ранні "життєві університети", але можна з певністю твердити: він мав високу для свого часу освіту і дуже добру пам'ять, якщо в ізольованих від світу афонських келіях оперував найширшими знаннями про людський світ. Років через двісті після І. Вишенського німецький мислитель Й. Ріхтер скаже: "Пам'ять -- єдиний рай, з якого нас не можуть вигнати". І. Вишенськии почувався в цьому раю справжнім господарем. Як художнику, йому вдається свою пам'ять покласти на образи і з їх допомогою проникнути в найглибшу таїну людського життя. В одному з ранніх своїх творів ("Писання до всіх, у Лядській землі живущих", 1588) і в пізнішому -- " ...до втеклих від православної віри єпископів" (1598) він акцентує, що найбільша біда в "земному раю" -- людська нерівність. Панство і холопи -- це два полюси, які однаково віддалені один від одного І в Україні, і в Білорусі, і в латинізованій Польщі. Письменник закликає бідноту не сподіватись на допомогу від панства, бо в ньому немає порятунку, а самому панству -- і духовному і світському -- докоряє за постійне зневажання братів своїх нижчих. Слово художника при цьому стає пристрасним, багатим на емоційні вирази, сповненим великої внутрішньої енергії. "Питаю отож тебе, огуднику імені, -- звертається автор до вищого класу духовних і світських святош, --- чим ти ліпший від хлопа? Чи не такий самий хлоп, скажи мені? Чи ти не та ж матерія, глина й порох -- скажи мені? Чи ж ти не те саме тіло й кров? Чи не та ж сама жовч, харкотиння, слина і тлінь? Чи, може, ти з каменю витесаний і не маєш у собі кишок та хлопської слини -- ознаймуй мені?.. А коли показати не можеш, що ти нам 'яний, кістяний чи навіть і золотий, а такий самий гній, тіло і кров, як і будь-яка людина, то чим ліпшим викажеш себе від хлопа?...А коли ти показати того не можеш, що ти ліпший од хлопа, а сам гордяком чинишся, то як же ти духовним чи навіть простим християнином можеш зватися?.. І хто б вас хотів звати, той не є християнином також" "Вишенський І. Твори. Переклад з книжної української мови Валерія Шевчука.-К„ 1986.-С. 200-201.. Іншого разу перо письменника торкнулося гріховності всього людства, яке -- від пана до холопа, від чиновника, священика і до простолюдина --- вкрилося струпом гріха. Щоб бути переконливим у своїх судженнях, письменник удається до риторичного переліку всіх гріховних ознак людства, яке постає перед ним як поспіль зранене тіло: "...Все струп, усе рана, все пухлина, все гнилизна, все вогонь пекельний, все хворість, усе гріх, усе неправда, все лукавство, все хитрість, усе ошуканство, все підступ, все лжа, все мана, все тінь, усе пара, все дим, усе суєта, все марнота, все привиддя -- а сущого нічого нема! Ніде плястря прикласти, щоб зцілити якусь частину. Все смертоносний гріх, усе смердить пеклом, адом і вічною гієною!".

У радянському літературознавстві нанизування таких асоціативних рядів до зла іменувались класовим чи соціальним протестом письменника. Від них, мовляв, залишався один крок до революційних закликів і т.ін. Насправді йшлося про суто християнську непокору, про жадання християнського ідеалу, який І. Вишенському бачився, сказати б, у всесвітньому чернецтві: запровадьмо всюди монастирську послушність і смиренність--і запанує повсюдний рай. На такій утопії вже в наші часи трималися (а подекуди--й тримаються) так звані комуністичні ідеали ЯковенкоН. Паралельний світ... К.,2002.-С. 170.. Зазнають вони краху тепер і недосяжними були в епоху І. Вишенського. Коли він у 1605--1606 роках, повернувшись із Афону, побував в Україні, його приголомшили активні зрушення в бік латинізованого уніатства і йому здалося, що диявол над Богом здобуває остаточну перемогу. Могутність того диявола письменник запідозрював ще в 1599--1600 роках, коли писав "Розвінчання диявола-вседержителя". Але там вище євангельського мотиву безуспішної спокуси дияволом Христа І. Вишенський не піднявся. Нині ж, прибувши знову на Святу Гору, він пише "Послання Іову Княгиницькому" (1610) та "Ганьбу мислену" (1616), намагаючись зануритись у проблему глибше, побачити її в філософському аспекті. Слово письменника стає спокійнішим, але вагомішим. Святу Гору він продовжує вважати раєм, ідеалом, акцентуючи, проте, не на зовнішньому, а внутрішньому (душевному) русі людини до Бога. Визначальною його ідеєю стає ідея каяття, самоочищення і просвітлення. Щоб удосконалитись, вважає І. Вишенський, треба позбутись несправедливостей, відкинути всілякі пишноти, бути в усьому праведником. Від таких поглядів повіває, звичайно, містицизмом; він не узгоджувався з ренесансними проривами до наук, йшов ніби врозріз із модерними спробами оновити життя та віру, однак у найзагальнішому розумінні він над ними підносився, бо тримався за головну цінність буття--людську душу. Розглянувши видану в 1614 році книгу Іоанна Златоуста "Про священство", І. Вишенський у згаданій "Ганьбі мисленій" по-своєму пристає до заклику відроджещів поширювати освіту серед людей, "підносячи вагу вищих теологічних студій'^, Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. У виданні: Зібрання творів у 50 т. -Т, 41. --С. 238..

Стиль бароко спадок ренесансу сприйняв, тобто, орієнтації на античність не відкидав; щоправда, бароко сприймає античність по-іншому, намагаючись поєднати та примирити античну спадщину і християнством. Як наслідок, у бароковій літературі жаходимо імена античних героїв та богів, навіть -- у релігійних творах. Антична міфологія також постачає письменникам свої образи та символи. Гротеск представляє рідкісне переплетення християнських уявлень із античними тощо". Такі особливості бароково- стилю виявляються, що характерно, і в професійній, і в фольклорній літературі цього часу. В козацьких думах, наприклад, фінали обов'язково звернені своїм змістом до слухача, а в текстах інколи трапляються античні аксесуари. Щоправда, античність ця переважно вітчизняна: відлунюють у думах або язичницькі голосіння, або давньо-київські билини.

ВИСНОВКИ

Постійно підносив І.Вишенський і вагу свого риторичного стилю, який став принциповою рисою ренесансної літератури. Він долучався своїм голосом до загальнослов'янського письменства, разом із чеськими (Жаланський, Коменський та ін.), польськими (Рей, Вуйко та ін.) літераторами він удосконалював художню мову прози, переростав обмежені стильові можливості свого часу, який поступово набував нових, барокових ознак. Особливу роль у них відігравали іронія, сатира І. Вишенського.

В суто богословській полемічній літературі до цих засобів ніхто не вдавався. Збереглася з тих часів одна світська промова "каштеляна Смоленського Мелешка" (1589), що нібито виголошена в польському сеймі І пройнята наскрізь іронічним, пародійним елементом. Для послань І. Вишенського сатирично-пародійні засоби були своєрідним стильовим шармом, завдяки якому слово письменника ставало жвавішим, переконливішим і в певному розумінні -- народнішим. Напрошується навіть паралель Із фольклорним листом запорозьких козаків турецькому султану. Це було теж своєрідне "послання", а витримане воно в цілком іронічному, сміховинному ключі.

Адресати в козаків та І. Вишенського, звичайно, різні, але зближує їх саме іронічний, сатиричний контекст. Та й писалися ці твори фактично в одну епоху ( "В літо тисяча шістсоте ", -- як скаже С. Руданський, "переспівавши" козацьке послання²². Жанрова і стильова традиція послань, виявляється, залишалася живою не лише в колах релігійних полемістів, бо ж стояла вона на народному фундаменті.

Наведемо один лише приклад. Стилістичний прийом повтору означень-характеристик в І. Вишенського ("куроїд ", "свиноїд", "звіроїд" та ін.) такий же, як і в козацькому старою книжною, в якій елементи народної залишалися тільки вкрапленнями. Та й у мотивах творчості барокові автори нібито далекими були від народу, хоч насправді вони підходили до народу значно ближче, ніж їхні попередники з епохи ренесансу. Вони всього лише витримували певну дистанцію щодо посполитого люду. І це спостерігалося не лише серед письменників із священницьких, "панських" кіл, а й у козацькому середовищі. Будь-який козак, що побував у Запорозькій Січі, почувався "вищим" серед народу, не кажучи вже про козацьку старшину, яка склала в майбутньому специфічний прошарок українського населення. Специфіка ця виявлялася переважно в майнових відносинах, але ще й сьогодні можна почути "позитивну" самохарактеристику деяких хвалькуватих осіб, що вони "з козацького села" чи з "вільних козаків"... Чижевський Д. Український літературний барок.// Нариси історії української літератури й критики-Мюнхен, 1994.-С.48

Нарікання на барокову літературу й культуру загалом ішло ще й від того, що бароко суттєво змінило свою ідейну орієнтацію в ставленні до ренесансу. Дослідники відзначають, що замість гармонійної прозорості ренесансу в бароко з'являється заплутана різноманітність, яка передусім характеризувала пізню готику; замість далекойдучої ренесансної простоти -- складність, яка покриває кожну просту лінію великою кількістю "барвистих" елементів, що відволікають увагу десь убік; замість ренесансного антропоцентризму -- а це, мабуть, найголовніше -- в центрі бароко стоїть не людина, а Бог; це схоже на повернення до "геоцентризму", який нагадує середньовіччя; замість світського характеру далекойду-чої "секуляризованої" культури, нова культура постає знову в релігійному забарвленні; замість людини, звільненоївід усяких зобов'язань, у бароко нас зустрічає людина, яка визнає соціальні та релігійні норми. Відповідно до таких ідеалів створюється самобутня полімічна література.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Возняк М. Історія української літератури. Кн. 1. - С. 281.

2. Вишенський І. Твори. Переклад з книжної української мови Валерія Шевчука.-К„ 1986.-С. 200-201.

3. Вищенський І. Твори. - С. 87.

4. Григорович-Барський В. Мандри по святих місцях сходу з І723 по 1747 рік.-К., 2000.

5. Довженко О. Україна в огні. - К., 1990. - С 270.

6. Краткая литературная энциклопедия в 9-ти томах.- М.:Советская энциклопедия..- М., 1964.

7. Микитась В. Українська література XIV-XVІ ст. Передмова до кн.: Українська література XIV-XVI ст. - К., 1988. - С. 20

8. Надьярных Н. Кониепция личностного сознания в диа гностике литературного развития... У кн.: ХІІІмежду народний съезд славистов... - Москва, 2003. -С. 231

9. Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України є Західній Європі XI-XVIIIст.К., 1998--С. 121.

10. РусинП. Похвала поезії. У кн.: Українські гуманісти епохи Відродження Частина 1.-К,, 1995.-С. 19

11. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. У виданні: Зібрання творів у 50 т. -Т, 41. --С. 238.

12. Хрестоматія давньої кукраїнської літератури.-К., 1994.-С.216

13. Чижевський Д. Український літературний барок.// Нариси історії української літератури й критики-Мюнхен, 1994.-С.48

14. ЯковенкоН. Паралельний світ... К.,2002.-С. 170.