Інтерпретація подій національно-визвольної боротьби 1648-1657 років у романах "Князь Єремія Вишневецький" та "Богдан Хмельницький"

Висвітлення подій Визвольної війни у літературі ХІХ ст. Змалювання образу народу як основної рушійної сили боротьби. Розкриття постатей Б. Хмельницького та його сподвижників. Репрезентація представників магнатської Речі Посполитої. Жіночі образи романів.

Рубрика Литература
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 10.01.2015
Размер файла 145,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

У польській історіографії першої половини ХХ століття продовжували розвивати концепцію«домової війни»; заперечували наявність процесу державотворення, існування у Богдана Хмельницького програми створення самостійної соборної української держави; у переважній більшості випадків подавалася негативна оцінка постаті гетьмана та його діяльності. На переконання Ф. Равіти-Гавронського повсталі козаки і поспільство на чолі з Богданом Хмельницьким не мали політичних ідеалів і планів, а керувалися виключно своїми почуттями, ненавистю до всякої влади та суспільного порядку. Разом з тим у роботах О. Гурки, Л. Кубані, В. Томкевича, О. Яблоновського й деяких інших вчених окреслився відхід від усталених стереотипних оцінок сутності боротьби українців, її мети, негативного образу Богдана Хмельницького.

Вагомий внесок у вивчення життя й діяльності гетьмана зробила монографія І. Кип'яткова «Богдан Хмельницький» (1654). На основі аналізу різноманітних джерел автор вперше подав цілісну картину життя й діяльності до 1648 року, розкрив його роль у підготовці козацького повстання впродовж 1646-1647років довів, що Богдан Хмельницький виявив себе в 1646-1657роках видатним державним діячам, який проводив гнучку соціально-економічну політику. Автор з'ясував, що гетьман прагнув об'єднати різні стани українського суспільства в боротьбі проти Речі Посполитої, намагався зберегти союз козацтва з поспільством, протидіяв відродженню великого феодального землеволодіння, проте дії керівника Визвольної війни 1648-1657 років часто були суперечні і непослідовні.

З-поміж досліджень 50-60 років найбільше уваги постаті Богдана Хмельницького було присвячено в монографіях Ф. Шевченка та В. Голобуцького. Перший вчений у праці «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII століття» уперше в радянській історіографії зробив спробу розглянути політику гетьмана зумовлену конкретно історичною ситуацією, способом осмислення й світоглядом її творця людини свого часу та соціального середовища.

З кінця вісімдесятих років в українській історіографії розпочався новий період у дослідженні національної революції й ролі у ній Богдана Хмельницького, що характеризується помітними творчими здобутками вчених. Цьому сприяла позитивна роль таких чинників: свобода творчості і наукового пошуку, інтенсивне розширення джерельної бази, повернення раніше забороненої спадщини істориків (насамперед М. Грушевського та В. Липинського), вивчення наукової літератури діячів діаспори.

У 1988-1989 роках на сторінках часопису «Жовтень» В. Сергійчук опублікував хроніку дипломатичної діяльності гетьмана впродовж 1648-1657 років. У 1989 році В. Замлинський опублікував книгу «Богдан Хмельницький», у якій у романтичному ореолі зобразив гетьмана борцем за національні інтереси України. Досліджуючи вплив національної боротьби на формування української держави, В.Степанков з'ясував, що саме виваженість внутрішньої політики Богдана Хмельницького допомогла запобігти спалаху громадянської війни.

У 1993 році В.Смолій та В.Степанков видали книгу «Богдан Хмельницький. Соціально - політичний портрет». Основну увагу в ній присвячено висвітленню політичної діяльності гетьмана. Не приховуючи допущених ним помилок, автори зображують його талановитим державотворцем, обдарованим полководцем і дипломатом, який доклав максимум зусиль для возз'єднання українських земель у межах держави та вироблення нею незалежності. Автори звернули увагу на роль геополітичного фактора у внутрішній і зовнішній політиці гетьмана. Наступного року В.Смолій та В.Степанков опублікували книгу «Хроніка життя та діяльності Богдана Хмельницького», в якій уперше в історіографії зібрали і систематизували у хронологічній послідовності віднайдені у джерелах біографічні дані.

Опрацювання виявлених джерел, а також врахування висловлених критичних зауважень дало їм змогу 1995 року здійснити друге, доповнене й перероблене видання монографії «Богдан Хмельницький». Велику увагу було присвячено з'ясуванню зовнішньополітичної діяльності Богдана Хмельницького. Зокрема, Я. Дашкевич звернув увагу дослідників на необхідність переосмислити роль східного напряму політики українського уряду. В. Брехуненко, В. Горобець, О. Гуржій, С. Плохій, Я. Федорчук, В. Смолий, В. Степанков та інші автори висвітлили низку питань щодо відносини гетьмана з Річчю Посполитою, Росією, Кримом, Турцією, Венецією, Швецією, Молдавією, Трансільванією.

Слушно, що у центрі наукового пошуку опинився комплекс питань стосовно політичних поглядів Богдана Хмельницького,його державотворчої діяльності. У працях О. Антонович, В. Борисенка, О. Гуржія, Я. Дашкевича, В. Задорожного, Л. Мельника, Ю. Мицика, В. Сергійчука та інших авторів розкрито послідовність і наполегливість гетьмана у створенні ефективного державного механізму, зміщенні гетьманської влади та перетворення її на спадкоємну, формуванні адміністративно-територіального устрою, судової системи та інших інститутів.

Незважаючи на розходження у тлумаченнях та оцінках істориками різних аспектів життя і діяльності Богдана Хмельницького, усі визнавали видатну роль його постаті в українській історії і прогресивне значення очолюваної ним національно - визвольної боротьби 1648 - 1657 років.

Однак у дев'яностих роках ХХ століття в українській історіографії з'явилася група науковців (О. Журко, Н. Яковенко, С. Горошко та інші), у працях яких подано негативний образ визвольної і соціальної боротьби українців, особливо в 1648 році, недооцінено значущість утвореної держави, заперечене існування у гетьмана і еліти державної ідеї.

У 40-90-х роках ХХ століття вивченню діяльності Богдана Хмельницького приділяли увагу вчені української діаспори. О. Оглоблін наголошував на винятково важливій ролі гетьмана як творця національної держави, її «фундатора».

Творцем держави вважала Богдана Хмельницького Н. Полонська-Василенко, наголошуючи на тому, що лише завдяки дипломатичному хисту та організаторським здібностям, гетьман стримав громадянську війну, співіснував з ворожими сусідами і стримував Москву у її колонізаторських кроках. Б. Крупницький характеризував гетьмана як політика-реаліста, який прагнув домогтися втілення ідеї незалежної і соборної України. Для Л. Винаря Богдан Хмельницький був керівником національно-визвольної революції, який доклав максимум зусиль для створення козацької держави. О. Субтельний вбачав заслуги гетьмана у відновленні українського політичного організму, створенні майбутнього війська, одним з перших звернув увагу на здатність впливати на народні маси.

Темами для досліджень були й окремі сторони діяльності Богдана Хмельницького. Д. Донцов торкнувся висвітлення його ролі у становленні політичної еліти. Ю. Тисс-Крохмалюк на основі аналізу боїв під Жовтими водами , під Корсунем, Пилявцями, Берестечком.

Батогом розкрив різні грані військового мистецтва гетьмана. Заперечуючи революційний характер змін у соціально-економічному житті України 1648-1657 років, В. Гришко вбачав його заслугу в витворенні національної держави. Вивчали також зовнішньополітичну діяльність Богдана Хмельницького: його відносини з Туреччиною та Кримом (Д. Вернадський, В. Дубровський, Ш. Лемерсьє-Келькете, О. Пріцак), Австрією і Річчю Посполитою (Д. Злепко, Т. Нацьків), Трансільванією (С. Величенко, І. Вертун).

В. Сетотович-Бережний присвятив окрему статтю дослідженню роду й родини Хмельницьких. Д. Вернадський намагався відтворити дитячі й юнацькі роки майбутнього гетьмана на основі відомостей про життя козацьких сімей. Вчений опублікував монографію «Богдан - гетьман України» (1941), в якій зробив спробу створити цілісну біографію Богдана Хмельницького. Д. Вернадський змальовує його обдарованою особистістю, непересічним політиком і дипломатом, вважав, що якби не передчасна смерть гетьмана, то Європа побачила б першу незалежну українську державу.

У російській історіографії дев'яностих років ХХ - початку ХХІ століття майже не приділялося уваги дослідженню визвольних змагань українців у 1648-1657 роках і ролі в них керівника боротьби. Більшість істориків і далі дотримуються концепції про «Возз'єднання України з Росією» 1654 року. Богдана Хмельницького, за винятком праць Т. Яковлевої, зображують відверто чи завуальовано талановитим політиком проросійської орієнтації, яка подається оптимальною для національних інтересів України.

У польській історіографії упродовж другої половини 70-80-х років З. Вуйцик, А. Керстей, В. Маєвський, С. Охмани, Т. Хінчевська-Хеннель та інші науковці почали висвітлювати визвольну боротьбу українців як «козацьке повстання», повертаючись до постулатів концепцій «домової

війни». Богдана Хмельницького зображували не керівником повсталого народу, який боровся за незалежність від Польщі, а козацьким гетьманом, котрий відстоював інтереси «козаччини».

Отже, огляд літератури засвідчує полярність висловлюваних думок про постать Богдана Хмельницького - від захвату й ідеалізації до гострої критики - спричинені політичними, національними орієнтаціями авторів різних часів та країн.

Варто зауважити, що вчинки гетьмана та їх наслідки у більшості випадків оцінювання без урахування конкретно-історичної ситуації та розуміння специфіки мислення, способу поведінки, зумовлених реаліями тогочасної епохи. Зокрема, суттєвим негативним фактором у боротьбі за незалежність була несприятлива геополітична ситуація, оскільки жодна з держав-сусідів не була зацікавлена в її здобутті Україною, а навпаки, кожна з них (Росія, Крим, Османська імперія) доклала якомога більше зусиль, щоб встановити над нею свій контроль у тій чи іншій формі.

Незважаючи на зазначенні помилки та прорахунки, найсуттєвішим аргументом, на нашу думку, на користь позитивного образу гетьмана та його діяльності є той факт, що він єдиний політичний діяч в історії України ХІІІ - ХХ століть, який зумів об'єднати більшість станів і груп населення у боротьбі за незалежність. Закиди вчених про небажання створити незалежну державу без вступу до союзу з кимось із сусідніх

країн та про сприятливу геополітичну ситуацію спростовують приклади найбільших соратників та послідовників гетьмана - І. Богуна, П. Дорошенка, які не змогли досягти і половини зробленого Богданом Хмельницьким. А також боротьба І. Мазепи, що закінчилася поразкою.

1.3 Інтерпретація Визвольної війни 1648 - 1657 років у художній літературі ХІХ століття

Події національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 років, приєднання України до Росії, соціально-економічні та політичні зміни в житті народу другої половини XVII століття зумовили нові теми й завдання в галузі художньої творчості. Літературний процес першої половини ХІХ століття характеризується пануванням романтизму у творчості письменників.

Як літературний напрям романтизм знаменував перехід від універсальних систем до конкретно-історичних. Характерною рисою романтичного історизму було уявлення про народність не як соціальний організм, а тільки як психічну спільність, об'єднану духовними інтересами. Отже, цілком закономірно, що наприкінці XVII століття на початку ХІХ століття преромантична й романтична свідомість митців віднайшли свій ідеал в бурхливій українській історії. Минуле нашого народу крізь призму Визвольної війни бачилося як боротьби свободи з деспотизмом.

Романтичний історизм не тільки посилює інтерес до козацько-старшинських літописів XVII - XVIIІ століть, а й породжує в 20-40 роках дворянську історіографію: «История Малой Росии» (1822) Д. Бантиша-Каменського, «История Малороссии» (1842-1843) М. Маркевича. Ці наукові дослідження, що стали одним з джерел романтичної літератури, пов'язані з минулим України, більшою чи меншою мірою перебували під впливом ідей «Історії Русів» і слідом за нею творили ідеалізований образ козаччини.

Формування романтичної прози цього часу йшло від літературної обробки усної народної творчості до фольклорних стилізацій, розбудови народнопоетичної основи до справді літературних творів із розвинутим сюжетом і характерами.

Уже ранні романтики усвідомлювали, яку можливість дає фольклорно-історична тема для утворення великої прози. Значною мірою вони були захоплені прикладом В. Скотта (П. Білецький-Носенко, І. Срезневський, П. Куліш.) У 1816 році з'являється повість Ф. Глінки «Зиновий Богдан Хмельницкий, или Освобожденная Малоросия», навіяна українськими думами та історичними піснями, що була спробою вальтерскотівського роману.

Однією з найбільш ранніх спроб дати широку художню обробку сюжету про постать Богдана Хмельницького та визвольну боротьбу українського народу проти польської шляхти у першій половині XVII століття став роман у трьох частинах П. Білецького-Носенка «Зиновий Богдан Хмельницкий. Историческая картина событий, нравов и обычаев XVII века в Малороссии» (1929), який, не будучи опублікованим, був відомим письменникам тих часів. Головною задачею автора було висвітлення подій Визвольної війни 1648 - 1657 років і показ її учасників. З «Історії Русів» до роману вводиться багато фактичних даних, звідси ж береться загальна концепція розвитку подій, використовуючи також матеріали «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського, «Истории государства Российского» М. Карамзина. Презентуючи Богдана Хмельницького як визначного державного діяча й полководця, письменник подає його промови українською мовою та для посилення романтичного колориту вводить у роман народні пісні, власні балади, казку та байку.

Окремою тематичною лінією в українській фольклорно-історичній романтичній прозі є історико-патріотична й героїко-соціальна проза, пов'язана з відкриттям «історичної людини» та осмисленням національного характеру. Так, у 1839 році опубліковано «Историческое предание о Иване Золотаренко» П. Білецького-Носенка; того ж року автор написав «драматический рассказ в одном действии» українською мовою «Іван Золотаренко».

Найяскравішим прикладом гармонійного поєднання історико-патріотичної і героїко-соціальної прози стала повість М. Гоголя «Тарас Бульба» (1833). Історична тема національно-визвольної боротьби 1648-1657 років розробляється не в генетичному відношенні, а в протиставленні до неї; персонажі виступають не об'єктом зображення, а суб'єктами дії. Модель такого естетичного бачення походить з українського героїчного епосу. З цього погляду фабульна канва повісті і протистояння батька і сина, фатальне кохання Андрія, є типово фольклорною.

М. Гоголь правдиво зобразив побут та звичаї козаків. Старшого сина Остапа автор представив як типового козацького отамана, сильного, сміливого, здатного швидко приймати рішення. Образ Андрія подано в типово романтичному стилі, багато місця автор відводить роздумам та переживанням героя, опису його кохання до полячки. Центральний персонаж повісті Тарас Бульба зображений як типовий полковник козацький, в той же час М. Гоголь гіперболізує його силу в боротьбі з ворогами, відчуття патріотизму ставить на перше місце перед батьківською любов'ю.

Є. Гребінка також звертався до розробки теми національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. Художнє втілення вона отримала в повісті «Нежинский полковник Золотаренко» (1842) та романі «Чайковський» (1848). В основі повісті - реальні події запозичені з «Історії Русів», про участь козацького війська у боротьбі проти польсько-шляхетського поневолення.

Продовженням опрацювання історичної тематики є роман «Чайковський». Наближаючись за принципами висвітлення подій до «Тараса Бульби» М. Гоголя, Є. Гребінка правдиво відтворює окремі картини героїчного минулого, опоетизовує Запорозьку Січ як «козацьку вольницю» з її демократичними й водночас суворими законами, змальовує загартованих у боях з ворогом, мужніх і хоробрих козаків-патріотів. Заслуговують на увагу вірші Є. Гребінки, присвячені історичному минулому України «Курган», «Нежин-озеро», поема «Богдан», написані як за історичними матеріалами, так і на основі народних переказів. Найвизначніше місце серед творів цього циклу належать драматичній поемі «Богдан. Сцены из жизни малороссийского гетьмана Зиновия Хмельницкого» (1839-1843), в якій події Визвольної війни українського народу (1648-1657) висвітлюється у формі літературної розбудови фольклорно-баладного начала з використанням історичних джерел, козацьких літописів, народних пісень й дум. Поема складається з двох частин - розлогого прологу й власне поеми з дев'яти розділів.

У пролозі, витриманому в романтичному стилі, переплітаються елементи фантастики й реальності. Перед читачем постає картинка весняної місячної ночі, лісові духи, і водночас «тени людей замогильних» (Павлюка, Остряниці, Наливайка), які розповідають про жорстокі знущання польської шляхти з українського народу, про неймовірні страждання закатованих козацьких ватажків. Цей пролог цілком логічно підводить читача до основної частини поеми - відродження Є. Гребінкою ряду епізодів національно-визвольної боротьби народних мас за незалежність батьківщини. Богдана Хмельницького зображено як людину рішучого й загартованого характеру, відважного і досвідченого полководця, мудрого й передбачливого політика-дипломата, що в своїх діях спирається насамперед на народні маси, вірить в їхні сили й могутність.

Вагомий внесок у розробку теми національно-визвольної боротьби середини XVII століття зробив М. Костомаров. Першим таким твором був «Сава Чалий», «романтичні сцени» (1838). У зв'язку з розробкою теми можна говорити про три різні версії: суто історичну, фольклорну й літературну. Перша - життєва доля керівника надвірних козаків села Раштівці на Волині Сави Чалого: друга - народна пісня «Гей, був в Січі старий козак», в якій з історичних фактів наявні тільки деякі та й то в трансформованому узагальненому вигляді.

Під час написання «Сави Чалого» в Костомарова почали вже складатися уявлення про риси національного характеру українців, з яких головним є: примат духовного, ідеального над матеріальним демократизм і рівноправність у громадських об'єднаннях і родинному житті; прагнення особистості до свободи, відраза до керівної верхівки та органічна релігійність. Саме в цьому комплексі у творі тримається гетьманська влада Петра Чалого, яка, по суті, є тільки виконавською. Він мусить кожен свій крок співвідносити з бажаннями й настроями козацької маси, коритися її волі, навіть запобігати перед нею. Відсутність міцних морально-психологічних зв'язків між керівником ї масою, його особистого авторитету, приводить до того, що козаки стають слухняним знаряддям іншого, не розгадавши його намірів, і як некерована маса вбивають і Саву, незважаючи на благання свого гетьмана, й Гната Голого, й безневинну Катерину.

Феномен Сави Чалого полягає в протистоянні його як особистості, в зіткненні цього незалежного індивідуального характеру з козацькою масою. Не будучи прийнятим і в чужому світі, герой опиняється сам на сам зі своїми нерозв'язаними проблемами.Несприйняття козацьким середовищем, внутрішня опозиція до батька, який незаслужено зайняв його місце гетьмана, конфлікт із Конецпольським на ґрунті православної віри, із Гнатом Голим на ґрунті любовного почуття до Катерини. Однак головне протистояння - внутрішнє, яке переростає в глибоку душевну драму. Конфлікт криється в самому його характері як особистості. Це прагнення до необмеженої свободи, яке переросло у прагнення до влади. Отже, М.Костомаров по-своєму змальовує образ Сави Чалого як ілюстрацію до своєї тези про можливість мирного розв'язання історичних конфліктів.

У трагедії «Переяславська ніч» (1841) головною є ідея перемоги християнського всепрощення над любов'ю до батьківщини й особистим бажанням. Отже, й головним є тут шиллерівський конфлікт суспільно-політичного з етичним, особистим, за якого на перше місце виступає ідеологічна основа твору, роблячи його першою в новій українській літературі драмою ідей. Історичні праці, якими користувався автор («Історія Русів», «Істория Малой России» Д. Бантиша-Каменського), він пізніше назвав «мутним источником». Звідси - перенесення у першу половину XVII століття.

У дусі своїх історичних поглядів, викладений у праці «О причинах и характере унии в Западной Росси», міських жителів і поселян за часів панування уній Костомаров розглядав як позитивну масу, не здатну на самостійну боротьбу. Єдиною надією на захист були козаки. У дусі цієї настанови й починається п'єса, де вже в першій сцені Чужестранець (Лисенко) як козацький ватажок протиставляється нерішучим і заляканим представником міського населення. Причиною конфліктної ситуації, яка виникла в Переяславі, є переслідування й утиски православних з боку польської влади та єврея-орендаря Оврама. Ідейним провідником опору гнобителям виступає священик Анастасій. Герої п'єси виступають рупорами авторських ідей, які зводяться до двох головних моментів: протиставлення духу християнського миролюбства як головної морально-етичної цінності соціальному і конфесійному розбратові, ідеї насильницької збройної боротьби (перемога зла добром); верховенство патріотичного обов'язку над інтимними почуттями.

Оскільки отець Анастасій представляє головну ідею твору (боротьба за національно визвольну незалежність може увінчатися успіхом тільки через реалізацію принципу християнського багатолюбства), він виступає ідеальним героєм. Його особистісні риси повністю розчинено в образі християнського праведника, який покірливо терпить знущання ворогів і готовий піти на смерть. Переяславський полковник Лисенко уособлює другу суспільну силу - козацтво. Це смілива, діяльна, романтична натура, яка характеризується нещадністю до ворогів, не зупиняється навіть перед порушеннями християнської моралі. Хранителькою роду, уособленням безкомпромісного національного духу, який ніяк не може примиритися з духом підступності й ворожнечі польської шляхти, виступає сестра Лисенка - Марина, народна героїня, активна учасниця боротьби 1649 року за незалежність батьківщини. В українській літературі це був перший образ жінки, яка бореться не за особисте щастя, а за інтереси народу.

Сюжетно конфлікт між Анастасієм і Лисенком виявляється не в їхніх діях, а в діалогах-диспутах, як це й має бути в драмі ідей. Вони обидва виступають як захисники народу, суперечка ведеться власне про тактику визвольної боротьби. Тому у фіналі Анастасій не перемагає Лисенка, а лише переконує, що зло породжує тільки зло, тоді як мета протистояння - свобода, а не помста.

Роздвоєність Марини між моральною і фізичною природою обертається для неї проблемою морального вибору.

Письменник ставить питання про моральність дій не тільки Марини, а й її брата, висуває проблему мети і засобів її досягнення. Саме в цьому й полягає сенс моральної проповіді отця Анастасія, який є не тільки патріотом, а й високоморальною людиною, духовним наставником. Він зовсім не закликає коритися полякам, а тільки не хоче даремних жертв, поразки, що може привести до ще більшого нещастя.

Тематично до «Сави Чалого» і «Переяславської ночі» близькі на «Украинские сцены из 1649 года», написані в першій половині сорокових років. У п'єсі відтворюється морально-психологічна атмосфера у верхніх ешелонах влади в Україні й Польщі після Зборівської битви 1649 року. Хоча в даному творі М. Костомарова наголошено на конфесійній боротьбі, проблемі взаємин українського та польського народів, набагато виразніше набуває тут характеру загального конфлікту, що стосується релігійного, національного й соціального аспектів. Уже в першому монолозі Богдана Хмельницького говориться про саме існування українського народу, про його історичне коріння.

Порівняно з героями «Сави Чалого» і «Переяславської ночі» з'являється новий тип позитивного героя - державного діяча, головним стимулом діяльності є не особисті інтереси, а всенародна справа. Автор намагається показати Богдана Хмельницького не тільки як рупора ідей, що характерно для історичної драми, а як живу людину. Він і гостинний господар, що знається на давніх народних звичаях, і досвідчений дипломат, і державний муж, здатний охопити своїм зором і зрозуміти сенс великих історичних подій.

Поезія «Максим Перебийніс» змальовує постать козацького ватажка як героя незвичайного, заручника історичної місії, покладеної на нього самим Богом.

До теми визвольної боротьби українського народу 1648 - 1657 років звертався і представник «Руської Трійці» М. Шашкевич, зокрема, у «фольклорних стилізаціях «О, Наливайку!», «Богдана Хмельницького обступленіє Львова».

Від середини сорокових років ХІХ століття спочатку в поезії, а потім й в художній прозі в українській літературі, поряд із романтизмом, розвиваються засади реалізму, що починають визначати провідні закономірності ідейно - художнього процесу. Романтизм цього періоду не тільки розвивається як самостійний літературний напрям, а й потрапляє у силове поле реалізму, вступає з ним в складні ідейно-естетичні зв'язки. Прикладом є творчість Т. Шевченка, П. Куліша, М. Старицького.

Історична доля України, зокрема національно-визвольні змагання народу першої половини XVII століття, була предметом висвітлення Т. Шевченка. У ній крилася неприваблива сучасність колонізованої імперією країни, але в ній були й разючі приклади самопожертви в боротьбі за волю й незалежність. Серед таких творів - поеми «Іван

Підкова» (1839), «Гамалія» (1842), «Тарасова ніч»(1838) й політична поема-містерія «Великий льох»(1845), «Розрита могила»(1843).

Т. Шевченко висвітлив у поезіях не лише конкретну історичну подію, як у «Тарасовій ночі», де йдеться про переможне завершення тривалих боїв козацького війська під проводом Тараса Трясила проти польського війська князя С. Конецпольського під Переяславом у травні 1630 року, а й твори суто репрезентативного типу, що зображували типову подію для тієї доби. Герої поеми були особами легендарними чи вигаданими поетом - такими, що відбивали його уявлення про козацтво та його провідників. Серед ранніх поем - це «Іван Підкова» та «Гамалія». У цих творах спостерігається невизначеність хронології, відсутність історичного прототипу героя, наявність художньо домислених деталей, мотивацій, промов, діалогів. У поемі «Іван Підкова» Т. Шевченко дає тільки картину початку походу, а вже у «Гамалії» відтворюється весь похід, бій у Царгороді, повернення козаків з перемогою. Останній твір виступає як синтез козацької думки, історичної пісні, ліро-епічної розповіді з погляду свідка подій, що дало змогу створити фольклоризовану героїчну поему.

Образ Б. Хмельницького Т. Шевченко трактував неодноразово. Гетьман зображений автором як нерозумний «ледачий син», «Богдан-недомудра». На думку поета, Хмельницький не зрадник, але за приєднання України до Росії його осудять нащадки, тож краще йому було на світ не народжуватись. Так Т. Шевченко картає гетьмана у поезіях «Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові», у містерії «Великий льох», а найбільше у поезії «Якби-то ти, Богдане п'яний». Поет, іронізуючи, називає Б.Хмельницького «препрославленим козачим розумним батьком», таврує за необачний Переяславський союз із Московією, який призвів до втрати Україною державності.

У 1843 році Т. Шевченко написав романтичну історично-побутову драму «Назар Стодоля». Зображені в ній події належать до другої половини XVII століття, коло в козацькому середовищі загострювалися стосунки між голотою і старшиною. Сотник Хома Кичатий ладний в ім'я збагачення знехтувати інтересами доньки. Його змальовано як натуру черству, деспотичну. Кичатому протистоять героїчні постаті - Назар Стодоля та його друг козак - Гнат Карий - мужні, вольові, шляхетні. Вони гідні спадкоємці героїв визвольної боротьби, уособлення козацького волелюбства й нескореності. Мирну розв'язку драми «Назар Стодоля» зумовлено не так логікою характерів, як християнською етикою. У п'єсі побутова фабула, пов'язана зі сватанням, є лише канвою, на якій базується сюжет, що має глибокий моральний зміст. Герої твору згадують далеке та ближче історичне минуле, яке пов'язане з життям козацтва у XVII столітті.

Тема визвольної боротьби 1648-1657 років слугує фоном у романтичній повісті «Марко Проклятий» 1879 року О. Стороженка. Штучне поєднання міфологічно-легендарної та конкретно-історичних ліній у творі, над яким автор розпочав роботу ще в сорокових роках, зроблене, за словами письменника, для того, щоб «надати більше невимушеності й різноманітності повісті, привело до того, що історичні події визвольної війни 1648 - 1657 років не дістали правдивого художнього відродження. Притаманні О. Стороженкові заданість характерів, настанова на авантюрність у зображенні дій козацьких ватажків, на змалювання кривавих сцен, штучне фабульне об'єднання різночасових подій, підкреслення ірраціональної, містичної тенденції в долі Марка - найістотніші історичні риси цієї «української легенди з 1648року».

Хворобливо-потворні форми людських характерів розробляються в образах Марка та Максима Кривоноса. Відгомін поетики готичного роману спостерігається в манері портретування цих героїв. У повісті присутні також інші історичні особистості, як-от: Єремія Вишневецький, княжна Корецька, Павлюга, Гуня, Свит, князь Четвертинський та інші.

Визначення трагічної долі Марка як вічного блукача О. Стороженко пов'язує з народженням його в нелюдських умовах, коло його батькам доводилося вести тяжку боротьбу в складі запорозького козацтва проти ворогів України. За вбивство матері та сестри, а також багатьох невинних людей його проклинає батько з того світу. Марко блукає по землі, намагаючись спокутувати свої безмірні гріхи відповідно до біблійських заповідей та інтересів визвольної боротьби українського народу.

Авторський суб'єктивізм у трактуванні подій війни 1648-1657 років проти польсько-шляхетського панування в Україні, а також визначене жанровою поетикою готичного роману нагромадження у творі жахів призводять до однобокого змалювання народної боротьби лише як жорстокого катування ворогів, а то й невинних жертв.

Визначний сподвижник Б. Хмельницького Максим Кривоніс уособлює велику ненависть українського народу до своїх гнобителів і мучителів, як-от Єремія Вишневецький. Однак історична постать козацького ватажка вийшла в повісті спотвореної внаслідок наділення її лише гротесковими рисами неймовірно страхітливого ката.

П. Куліш у своїй творчості теж звертався до теми національно-визвольної боротьби першої половини XVII століття. Значним є його внесок у розвиток української ліричної та ліро-епічної поезії. Його перша версифікаційна спроба - поема «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького» (1843) народилося з його задуму зобразити життя народу в епопеї. Автор на зразках народних дум та власних, стилізованих під них, хотів створити поему на кшталт «Іліади». У примітці П. Куліш уточнив. Що з дванадцяти дум, з яких скомпоновано твір, він склав першу - четверту, понад півсотні рядків та пісні про гетьманів Наливайка і Лободу. Власні думки інкрустував народнопоетичними вставками, доповнив своїми віршами, намагаючись пов'язати весь матеріал в єдину цілісність.

У 1861-1862 роках П. Куліш створив ряд ліричних віршів і ліро-епічних поем, з яких уклав збірку «Досвітки. Думи і поеми» (1862), провідною темою в ній стала боротьба народу проти чужоземного поневолення і феодального гноблення, патетика уславлення козаччини, вираження національної туги за героїчним та ідилічним минулим, уболівання за долю рідної мови, звичаїв та обрядів. У поемі

«Кумейки» (1637) П. Куліш оспівав народне повстання на чолі з Павлюком проти шляхти, у «Солониці» (1596) звеличив народний виступ під проводом С. Наливайка.

В історично-побутовій поемі «Настуся» оспівано «козацьку волю», що «розлилася» по Україні 1648 року, опоетизовано побут і звичаї козацько-старшинських родів, їх традиційного об'єднання. На основі народної пісні про Морозенка письменник опрацьовує свій улюблений фольклорний мотив суперечності двох характерів - «козацького», якому «нудно жити без слави», і «жіночого», сімейного. Уславлюється лицарське завзяття, козак вивищується над гречкосієм.

В історіософській поемі «Великі проводи (1648)» П. Куліш, по суті, полемізував із традиційним опрацюванням теми в українській романтичній поезії, стверджуючи, що народно-визвольний рух - це небезпека дегуманізації людини, заміни тиранії експлуататорів кривавою сваволею низів.

Поет у «Великих проводах» охоплює всю Україну літа 1648 року, безпосередня ж дія відбувається в Гадячі, Лубнах і на берегах Дніпра. У творі обидві сюжетні лінії - історична й любовна - злито воєдино, й автор через показ суспільних катаклізмів та людської трагедії замислюється над складною діалектикою загальнолюдського, класового, національного, релігійного, особистого, не так відтворюючи історичну реальність,як подаючи власну суб'єктивну версію.

На тлі початку Визвольної війни, коли повстанські загони переслідували військо князя Єремія Вишневецького П. Куліш розгорнув власний художній конфлікт: між повсталими, які абсолютизують своє безперечне право пригноблених на збройну боротьбу, та їхнім ватажком Голкою, який почався не в одній країні Європи. У примітках до журнальної публікації поеми автор вказав, що прообразами Голки - з одного боку, типового козацького характерника, а з іншого - «культурника» - стали дві історичні особи: козацький ватажок Семен Палій та Юрій Немирич, високо освічений український шляхтич знатного роду з Волині. Походячи з козацького роду, але виховуючись з панами, Голка був отаманом полку князя Яреми, проте дізнавшись, що підіймається народне повстання, став одним із його ватажків.

Водночас в образі «культурника» Голки Куліш іпостасував самого себе. У зображальній площині поеми апробовано ідею поєднання Визвольної війни з гуманістичними цінностями християнства та Просвітництва: лицар із широким кругозором, аристократичними уявленнями про честь і гідність, аби не згубити «вкраїнської долі», конфліктує з «темним народом», прагнути ушляхетнити справедливе повстання козаків, селян і слуг.

Своє покликання Голка вбачає в інтелектуальному просвіщенні повстанського руху. Його метою не є утвердження диктатури низів, а осягнення соціального миру й національної злагоди в суспільстві як запоруки справжнього визволення України.

У наступній оригінальній збірці віршів «Хуторна поезія» (1882) відбувалася ідеологічна переоцінка української історії, насамперед - козаччини. У поетичних текстах збірки варіюється думка, що козацькі повстання і війни проти «культурників». П. Куліш звинувачував у розбудженні темних сил юрби, закономірним наслідком цього періоду названо Руїну та Коліївщину. Для автора важило відчуття й усвідомлення безперспективності, шкідливості революційної боротьби, визвольного збройного повстання, надто ж у Російській імперії й особливо для українського народу. Для блага України, твердив поет, треба просвіщати й надихати ідеями гуманізму, національної рівноправності та взаємоповаги свій і сусідні народи,щоб запобігти масовим руйнаціям та безладу - про це писав П. Куліш у поезії «Покута козацького батька».

І. Франко також висловлював свої думки з приводу постаті Б. Хмельницького, характеризуючи його як талановитого полководця, проникливого й обережного політика, який володів здатністю реально оцінювати стратегічну й тактичну обстановку. У статті «Хутірна поезія П. Куліша» дослідник аргументовано спростовує твердження автора про те, що Б. Хмельницький був підступним і безпринципним політиком. І. Франко вважав, що гетьман боровся за створення незалежної від Польщі України та не можна звинувачувати його особисто за події, які від нього не залежали , а диктувалися ходом історичного розвитку.

Літературний процес 70-90 років ХІХ століття характеризується інтенсивним розвитком прози. Активно працюють українські письменники в історичному жанрі, зокрема, зображаючи події Хмельниччини. Це історичні повісті й романи: трилогія «Богдан Хмельницкий»(1887), «Руина»(1899), «ОблогаБуши»(1892) М. Старицького, а також «Гетьман Іван Виговський»(1897) та науково-популярний нарис «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина» І. Нечуя-Левицького .

Особливу увагу І. Нечуя-Левицького привертають проблеми історичного вибору в XVII столітті, йшлося про найефективніші шляхи України в боротьбі за державність, про визначення надійних спільників на цих шляхах. В історичних романах «Князь Єремія Вишневецький» (1897) і «Гетьман Іван Виговський» (1899) письменник досить широко змальовує події визвольної боротьби часів Хмельниччини й того періоду, що настав по смерті гетьмана. У першому з творів на тлі бурхливого народного протесту проти польсько-шляхетського гніту, ненависної панщини наступу на духовно-національні традиції українців автор розкриває образ Єремія Вишневецького. Князь із старовинного й славетного українського роду зраджує інтереси батьківщини, свого народу особистої влади над людьми, магнатських привілеїв і багатства.

Неоднозначним є образ героя другого роману Нечуя-Левицького. У свої роздумах Виговський опікується долею України, прагне її доброти й освіченості, разом з Немиричем намагається укласти вигідну державну угоду, проте у нього в політичній боротьбі за незалежність України гору беруть егоїстичні інтереси: мріє передусім про особисту владу, про станові привілеї для себе й нової української шляхти. Саме з цією метою Виговський запобігає ласки польського короля й ладен привести Україну в підданство шляхетної Польщі. Ця тенденція стикається з опором широких українських мас, які передбачають, що внаслідок такої політики в Україну повернуться польські магнати, привілеї дістане лише козацька старшина, а для населення знову буде панщина та примусове покатоличення. Сила народного протесту призводить Виговського до втрати гетьманської влади й загибелі.

У творчому доробку, зокрема, в драматургії М.Старицький звертається до теми Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у боротьбі українського народу XVII століття виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності історичних п'єсах «Тарас Бульба», «Богдан Хмельницький» (1887), «Облога Буші» (1899). Показуючи історичні події не в соціально-політичний, а в іншій духовній сутності, драматург у багатьох моментах переносить ці настанови на зображуваних ним реальних історичних осіб. Гетьман Б.Хмельницький страждає від внутрішньої боротьби зі своїми сумнівами, які він вважає далекими від інтересів народу. Перед своїм народом він постає як послідовний і далекоглядний політик.

Цілеспрямованою й самовідданою натурою є також Мар'яна Завісна, прообразом якої була одна з найвидатніших учасниць героїчної боротьби Буші. Однак і їй випадають і страждання, й проблема вибору між коханням і патріотичним велінням серця, яку розв'язує вона без вагань гине разом з коханим та всіма своїми співвітчизниками, аби знищити вороги.

Основною темою художньої прози М.Старицького - є історія України, зокрема, козацька тематика. Уже перший прозовий твір «Облога Буші» (1892) з підзаголовком «Епізод з часів Хмельниччини» окреслив відправний пункт доленосних подій історії України. Героїчна оборона в 1654 році на Поділлі містечка-фортеці Буші, що мала на меті затримати просування на схід польської армії й дати можливість війську Б.Хмельницького дочекатися підмоги. Художня цінність повісті не лише в її багатопроблемності, а й виразно окреслених характерах. Як утілення патріотичних поривань, самопожертви в ім'я суспільних ідеалів вирізняється в творі постать сотниківни Орисі Завісної. Багато уваги приділено в повісті Антосеві Корецькому - коханому дівчини. Магнат за походженням, він виріс і виховався на традиціях, народної моралі й етики в козацькій родині. І хоча волею обставин Корецький потрапляє до свого природного середовища, світоглядні незгоди з великопанською мораллю та почуття до Орисі, з якого виховувався в одній родині,повертають його на бік оборонців фортеці.

Повість «Облога Буші» та історичну драму «Богдан Хмельницький» за широтою й глибиною осмислення історичного матеріалу можна вважати підготовчим етапом до написання монументального полотна про визвольну боротьбу українського народу 1648 - 1657 років трилогії «Богдан Хмельницький» (романи «Перед бурей» (1895), «Буря» (1896), «У пристани» (1897)).

Отже, особливу увагу письменників привертають часи Визвольної війни 1648 - 1657 років під проводом Богдана Хмельницького, проблеми історичного вибору, шляхи України до державності, про визначення надійних спільників у цих змаганнях. Дані проблеми мали не лише історико-пізнавальний характер, а й зумовлені напруженим очікуванням суспільних зрушень і змін.

війна боротьба хмельницький роман

Розділ 2. Художнє осмислення національно-визвольних змагань українського народу у романах і. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та М. Старицького «Богдан Хмельницький»

У романі «Князь Єремія Вишневецький» І. Нечуй-Левицький звертається до зображення широкого історичного тла. У центрі твору події середини ХVІІІ століття, коли досі могутня Річ Посполита, поширюючи соціальний національно-релігійний гніт на східних окраїнах, передусім на Україні, викликала там рішучий спротив народних мас. Повстання Северина Наливайка, Павла Бута, Якова Остряниці віщували наближення всенародної Визвольної війни 1648-1654 років, яка захитала підвалини польської держави. Численні магнати - Вишневецькі, Потоцькі, Замойські прагнули вогнем і мечем закріпити своє панування на українських землях. І. Нечуя-Левицького вабили проблеми створення образу людини, яку він іменував «одступником», «перевертнем» - саме такі робочі назви мав цей роман.

Звернувшись до відтворення історичних подій, автор показує поступове входження внука знаменитого Байди-Вишневецького у великосвітське коло і його війну з козацькими повстанцями, що сприймається ним як можливість утвердити себе на важливих ролях у Польській державі. Широке тло роману дає можливість уявити собі настрої різних соціальних верств Польщі та України.

Найбільш значною за масштабністю змалювання подій та художньому рівню у прозовому доробку М. Старицького є трилогія «Богдан Хмельницький», в якій іде мова про одну з найбільш героїчних сторінок української історії - Визвольну війну 1648 - 1657 проти польської шляхти. Події, зображені у романі, охоплюють період з 1638 по 1654 роки, хронологічно вони розподілені у трилогії так: перший роман «Перед бурей» репрезентує період 1638 - 1646; другий - «Буря» - 1646 - 1653; третій - «У пристани» - 1653 - 1654 роки.

Своєрідними кульмінаційними вершинами першого роману трилогії є, так звана, «ординація» у Масловому Ставу та вилазка проти Порти - бій з турецькою галерою біля берегів Криму; перша сцена показана в трагічних, похмурих тонах; друга - в мажорних, героїчних.

У другій і частково у третій книгах трилогії М. Старицький проявляє себе як видатний письменник-баталіст. Яскраві описи битв під Жовтими Водами та Корсунем, Збаражем і Жванцем, Зборовом і Берестечком, Корсунем і Пилявою створюють загальну монументальну картину, і характерні окремі деталі, що при максимальній історичній точності відзначаються героїко-романтичним забарвленням.

Основна ідея трилогії полягає у звеличенні визвольної боротьби проти насильства і тиранії за утвердження свободи, миру, братерства і справедливості.

2.1 Змалювання образу народу як рушійної сили визвольної боротьби

У романі І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» досить широко представлена тема народу, який тривалий час терпів з боку Речі Посполитої соціальний та національно-релігійний гніт небачених розмірів.

Політика полонізації українського населення передбачала знищення православної віри і нав'язування католицизму силовими методами: «Завзятий фанатик, польський король Сигізмунд ІІІ постановив силою завести по всій Україні унію. Єзуїти розсипались по всій Україні й силували духовенство й народ до унії.» [56, с.23].

Непомірна панщина з'їдала усі плоди працітрудівників: «Народ робив на панів панщину і стогнав у неволі. Десяту частку з хліба, пасік, із усього добра селяни оддавали своїм панам…пани брали. Окрім податків, ще три рази на рік одсипне з кожної хати… [56, с.23]. Вустами польських міщан автор робить справедливий висновок про походження безмірних статків шляхти: «Обдерли своїх хлопів, бо завели страшну панщину, грабують і беруть в хлопів усе, що тільки схотять. Це багатство - то праця хлопів» [56, с.23].

Поляки й українські магнати були призвідцями міжнаціональних конфліктів, адже здавали свої землі, села й інші маєтності разом з церквами в оренду євреям. Орендарі збільшували панщину, і вводили нові податки: «Жиди держали в себе ключі от церков. Народ платив їм за подзвінне, за хрестини, за вінчання. Діти зоставались нехрещені, молоді жили невінчані» [56, с.23] . Такі дії, звичайно ж, викликали гнів та обурення українського населення. Завбачливий польський король на випадок якихось конфліктів використовував військо, яке «стояло по селах, на станціях і обдирало селян, обдирало народ, як хотіло» [56,с.23]. Отже, сила, яка повинна була регулювати становище, підтримувати мир, сприяла ще більшому гніту, і як наслідок - зростанню спротиву серед більшості українського населення.

Знаковим є те, що повстання Богдана Хмельницького, яке переросло у всенародну Визвольну війну, було підтримане українцями, які служили у різних магнатів, зокрема у Єремії Вишневецького: «Усі жовніри схизматики оце повтікали.» [56, с.153]. Передчуття Єремії справдилися пізніше: «Він догадався, що втікачі доконечне попристають до панщанних селян і піднімуть повстання» [56, с.153].

Селяни теж не залишилися осторонь визвольної боротьби: «Єреміїні панщанні хлопи в Лубнах пристали до загонів, пішли в повстання й рознесли по цеглині і Єреміїн палац, і католицький монастир і військові казарми» [56, с.158].

Повсталий народ хотів справедливості і звільнення від ненависної панщини. Про боротьбу заради вищої мети свідчить те, що «повстанці попалили палаци й оселі польських панів і знищили до останку усе їх добро» [56, с.158]. Люди не спокусились на майно своїх катів, а з ненавистю нищили його, щоб і сліду не залишилося.

Автор персоніфікує образ народу як єдиного цілого, як живої рушійної сили у протистоянні ворогам: «панщина пропала й сліду не покинула. Народ дав здачі навісному Потоцькому. То був наслідок навісного лютування Потоцького, Лаща, Вишневецького та інших польських панів і українських панів-перевертнів»[56, с.159].

Природне бажання свободи і справедливості, спротив ворогам не залишилися безкарними: повсталий народ, зокрема, міщан Погребища та

Немирова було жорстоко закатовано за наказом Єремії Вишневецького. В епізодах цих страшних натуралістичних побоїщ І. Нечуй-Левицький вводить яскраві образи представників з народу, двох дідів-запорожців, Мехтодя Кандзьоби та Пархіма Запалихати, даючи їм детальну портретну характеристику. Перший «був старий запорожець. Родом з Немирова… Зачувши про битву під Корсунем намовив і підняв немирівців на польських панів та українських панів-перевертнів» [56, с.162]. Дізнавшись про наміри Вишневецького розправитися з немирівцями, Кандзьоба вирішив врятувати міщан. З метою яскравішого показу ставлення старого козака до князя, автор, іронізуючи, використовує народні приказки: «Вишневецького він ненавидів, а польську панщину любив, як собака цибулю або як кіт табаку» [56, с.162]. Дід Кандзьба сміливо говорив з Єремією і взяв усю провину на себе: «Не дрочись, князю, не катуй дурнісінько людей… Це моя провина»[56, с.162]. Навіть смерті Мехтодь не злякався, він сміявся в очі своєму катові, доводячи Єремію до сказу: «Ото як дійде чутка в Січ, що Князь Яремка в Немирові начиняв ковбаси з діда Кандзьоби. Там то буде реготу!» [56, с.163].

Другий дідуган теж не хотів невинної крові й сміливо вийшов перед Єремією, як і його побратим Кандзьоба: «Я й таїтися не буду. Я запорожець Пархім; по книгах пишуть Запалихатою і дражнять Скачистрибайло» [56, с.164].

Двоє сміливців, а разом з ними ще троє православних священників і більшість немировців прийняли мученицьку смерть, поплатилися за бажання називатися вільними людьми, за віру, за саму лише спробу боротьби за свої права. Цим прикладом І. Нечуй-Левицький хотів показати, що можна знищити людей фізично, але повстанський дух, прагнення справедливої відплати вічно житимуть. Адже «поховавши й оплакавши мучеників, немировці зараз послали… своїх посланців до Брацлава, де стояли козаки,і закликали їх до Немирова» [56,с.168].

М. Старицький також змальовує образ українського народу. Однак, якщо в інших творах автора на історичну тему суспільне життя служило тлом для життєпису історичних осіб, то в трилогії «Богдан Хмельницький» головний герой - народ, він є вершителем історії.

М. Старицький вустами старця, кобзаря Степана, розповів про гніт, який чинили польські пани на українських землях, про те, як «земли-грунты, отбирают на панщину, на работу, как скот, гоняют, что не вольно уже ни реках рыбу ловить, ни зверя в лесу убить, что издеваются над вольними козаками не только паны и подпанки, но даже и жиды» [72, с.75]. Автор не ідеалізує народ, зображує на сторінках роману різних його представників. Так на початку твору М. Старицький змальовує образи підсусідків Б. Хмельницького старого діда з сивим оселедцем і п'яниць Кожушка та Пучеглазого, яким байдужа доля України. Вони бояться польських панів: «За ними сила, а сила, говорять, солому ломит… Да, выходит, слаб человек: до земли его тянет, и до своего угла, и до покою… Потому-то и сидит в закутку, пока не доймут, не дошкулят…» [72, с.70]. Такою була філософія більшості селян до початку повстання. До таких людей відносився і дяк-дзвонар із Золотарева, якого за пристрасть до чарки прозвали Чаркодзвоном. Однак, коли польський пан наказав зняти дзвін з православної церкви, щоб повісити його у католицькому костьолі, дзвонар збунтував, «порозкидав» жовнірів, скликав народ боронити святиню. Хоробрий богатир залишився після цієї сутички живим, але не міг більше залишатися у місті, втік на Запоріжжя і став зватися Сичем. Тут М. Старицький показує типову ситуацію, характерну для української дійсності ХVІІ століття, коли простий люд, рятуючись від сваволі поляків, тікав на Запоріжжя.

Вперше у гіперболізованому ключі автор зобразив масовий гнів народний при обороні хутора Б. Хмельницького. Захисники, мешканці Суботова та селяни-підсусідки, проявили небачену мужність та героїзм: купка дворової челяді, жінок та дітей з кілками, сокирами у руках проти півсотні озброєних «шляхетних» жовнірів пана Комаровського. Дід-пасічник і тринадцятилітній Андрій Хмельниченко надихали своїми прикладами людей на боротьбу до загину. Кожушок та Пучеглазий стояли до кінця, обороняючи браму хутора. Коваль Макуха нещадно бив ворогів і відмовився здатися навіть, коли залишився один. Тільки постріл з гармати зміг заспокоїти його справедливий гнів назавжди, падаючи богатир вбив своїм тілом ще одного ворога.


Подобные документы

  • Характеристика образу Байди. Мужність як риса характеру. Любов як чинник слабкості образу Байди. Духовність як ознака добротворчих установок персонажу. Співвідношення поеми "Байда, князь Вишневецький" із збірником "Записки о Южной Руси" П. Куліша.

    курсовая работа [33,6 K], добавлен 03.07.2011

  • Особливості історичної драми "Богдан Хмельницький" М. Старицького. Родинні стосунки гетьмана, старшинське оточення. Драма Г. Хоткевича "Богдан Хмельницький" - гетьман, його сім'я та сподвижники. О. Корнійчук та його історична драма "Богдан Хмельницький".

    курсовая работа [47,0 K], добавлен 30.09.2014

  • Коротка характеристика, стилістичні особливості та характерні риси сюжету найвідоміших повістей і романів Ю. Яновського: "Байгород", "Майстер корабля", "Вершники", "Чотири шаблі". Дух визвольної боротьби українського народу - основна тема творів автора.

    реферат [35,3 K], добавлен 24.01.2011

  • Вивчення психологічних особливостей літератури XIX століття, який був заснований на народній творчості і містив проблеми життя народу, його мови, історії, культури, національно-визвольної боротьби. Психологізм в оповіданні А. Катренка "Омелько щеня".

    реферат [17,9 K], добавлен 03.01.2011

  • Розвиток течії модернізму в англійській літературі. Життєвий та творчий шлях Вірджинії Вулф. Її експериментальна проза Образ жінки у романах письменниці. Жіночі образи Лілії Бріско та місіс Ремзі через призму розвитку феміністичних течій у літературі.

    курсовая работа [39,5 K], добавлен 30.11.2015

  • Розкриття проблеми віри, єдності народу та опис епохи Хмельниччини у трилогії "Богдан Хмельницький". Змалювання періоду Руїн в одноіменному романі М. Старицького. Зображення гайдамацького руху - Коліївщини - в історичному романі "Останні орли".

    дипломная работа [67,7 K], добавлен 24.09.2010

  • Героїчна робота поетів України на фронтах Великої Вітчизняної війни і в тилу збільшувала бойову енергію народу, зміцнювала його волю до боротьби. У роки війни поети та письменники України були з народом на найрізноманітніших ділянках його праці.

    реферат [12,3 K], добавлен 06.07.2005

  • Змалювання персонажа Дон Жуана в багатьох художніх творах як вічного героя-коханця та найвідомішого підкорювача жіночих сердець. Перші згадки про існування реального історичного прототипу героя. Різні інтерпретації образу у творах письменників та поетів.

    творческая работа [16,5 K], добавлен 28.12.2010

  • Поняття "вічного" образу у світовій літературі. Прототипи героя Дон Жуана та його дослідження крізь призму світової літературної традиції. Трансформація легенди та особливості інтерпретації образу Дон Жуана у п'єсі Бернарда Шоу "Людина і надлюдина".

    курсовая работа [49,7 K], добавлен 19.07.2011

  • Улас Самчук і Василь Барка як видатні письменники України, їх життєвий та творчий шлях. Специфіка та особливості відображення головної трагедії українського народу - голодомору 1932-1933 років у оповіданнях У. Самчука "Марія" та В. Барки "Жовтий князь".

    контрольная работа [46,8 K], добавлен 02.06.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.