Інтерпретація подій національно-визвольної боротьби 1648-1657 років у романах "Князь Єремія Вишневецький" та "Богдан Хмельницький"

Після перших перемог під Жовтими водами, Пилявкою селяни почали масово втікати до війська Хмельницького, про це говорить Максим Кривоніс: «И Запорожье все укомплектовалось, удвоилось в числе бежавшими хлопами, и на всем пути первого похода они…приставали к нашему войску сотнями, а при приближении к Корсуню - тысячами, а в Белой Церкви - уже десятками тысяч. Ведь тогда всех рейстровых козаков было тысяч до шести…, значит, остальное войско, тысяч до полтораста, составил народ» [72, с.509]. Населення допомагало визволителям провізією, підводами, грошима. Міщани, зокрема, цехмейстер Іван Балика й Петро Крамар та інші київські ремісники, що входили до Київського братства, допомагали Хмельницькому в організації всенародної боротьби матеріально та людськими ресурсами.

Об'єднуючим фактором у боротьбі проти польського гніту стало релігійне питання. Насадження католицизму викликало відчутний опір населення, так про це говорить коронний гетьман Станіслав Конецпольський: «Хлопы упорны и за свою схизму держаться больше, чем за свою жизнь» [72, с.46]. М. Старицький вводить у трилогію образ Київського митрополита Петра Могили, мудрого, проникливого політика і просвітителя. Саме він надихає і скеровує Хмельицького піднять на боротьбу широкі народні маси, обіцяє йому допомогу:«Я подыму все братства, все духовенство, священники в церквях станут взывать к поселянами освящать ножи…» [73,с.216]. М. Старицький дещо ідеалізував П. Могилу, перебільшив його роль як активного учасника Визвольної війни, її ідеолога. Насправді ж, православний владика помер за рік до повстання, а Київським митрополитом під час Визвольної війни був Сильвестр Косов.

Завдяки пропагандистській діяльності православних монахів та священників серед народу поширювалася інформація про підготовку до

війни, велася розвідницька діяльність. Варто згадати отця Івана з містечка Ярмолинці, який допомагав козакам збирати інформацію, а також перебував разом з військом у багатьох походах, підтримуючи його бойовий дух напутніми проповідями. Священик сам характеризував себе: «Да, изгнанный пастырь придушеной отары, но не смиряющийся перед ворогом, а дерзающий на него паки и паки» [73, с.185]. Мудрі старці-бандуристи доносили вісті про підготовку до війни та її перебіг у маси своїми піснями, прославляючи у них борців за волю рідної землі.

Про всеохоплюючий характер Визвольної війни свідчить і участь у ній жінок. Так, у війську Хмельницького був загін на чолі з Варкою, яка разом зі своїми месницями приймала участь у каральних акціях М. Кривоноса й билася у походах нарівні з чоловіками. Вона залишилася і героїчно загинула разом з Чарнотою та іншими трьомастами сміливцями, які прикривали відхід козаків під Берестечком. В історичних документах немає згадок про факт існування у війську Хмельницького жіночого загону. Тут М. Старицький застосував художній вимисел, щоб показати наскільки сильним був гнів народний та високий патріотизм і мужність борців не тільки з погляду участі у війні різних верств населення, а й у гендерному відношенні.

Автор зобразив також і негативну сторону цієї війни, коли народ перетворювався на некеровану масу і своїми діями призводив до поразок козацького війська. У першій частині трилогії автор розповідає про поразку повстання під проводом Д. Гуні через бунт черні в обложеному поляками таборі. Найтрагічнішу поразку козацького війська під Берестечком М. Старицький також покладає на покозачене поспільство, яке підняло паніку у таборі під час виходу з облоги через болото: «Словно бессмысленное стадо баранов, все валились к болоту, опрокидывая все на пути. Дикие, потрясающие вопли «Зрада! Зрада» оглашали воздух. Но вот толпа достигла болота, и глазам ее представилась следующая картина: по трем плотинам двигались непрерывной цепью войска… В минуту все изменилось: холмы, берега - все зачернело от хлынувшей со всех сторон толпы [74, с.563]. Цей хаос спричинив загибель великої частини війська, втрату обозу та гармат, боєприпасів, гетьманської казни.

Отже, образ народу розкритий реалістично та історично достовірно, як у романі «Князь Єремія Вишневецький», так і у трилогії «Богдан Хмельницький». Однак, у першому творі життя різних верств українського населення, його боротьба за волю слугує лише тлом для правдивого відтворення часу, в який жив Єремія Вишневецький. У другому - образ народу є центральним й отримує більш детальне змалювання.

2.2 Розкриття постатей Б. Хмельницького та його сподвижників

Національно-визвольна боротьба 1648-1654 років породила масовий героїзм народу, зумовила висунення багатьох визначних керівників, діячів, які ідейно обґрунтовували мету боротьби. Це люди великого розуму, борці за нову, прогресивну справу. Їм силою історичних обставин та особистих здібностей доводиться ставати в центрі важливих подій, вести за собою інших.

І. Нечуй-Левицький такими діячами зобразив Богдана Хмельницького та його прибічників, зокрема Максима Кривоноса та Лисенка (Вовгуру). Відомо, що на боці Хмельницького воювали й займали керівні посади вихідці із польської шляхти Грабовський, Гаворецький, Станіслав Мрозовицький (Нестор Морозенко), Михайло Кричевський; однак автор детально зображує саме Кривоноса і Вовгуру; можливо, тому що вони є вихідцями з простолюду, втіленням народних месників, які борються проти польського поневолення.

Кривоноса та Лисенка І. Нечуй-Левицький зображує не лише як хоробрих воїнів, а й як досвідчених розвідників, агітаторів та організаторів всенародного повстання.

Перше знайомство з цими героями відбувається у домі Тодозі Світайлихи, куди Кривоніс та Вовгура прийшли переодягнуті старцями. Автор подає детальну портретну характеристику героїв. Максим «був високий на зріст, довгообразий, сухорлявий та проворний… Чорні, як терен, блискучі очі… Тонкий та гострий ніс зігнувся на бік. Через цей кривий ніс його продражнили Кривоносом» [56, с.125]. Лисенко, «котрого перегодя продражнили Вовгурою за його катування католиків, поляків та жидів, в той час, як почалося в Україні повстання Хмельницького вже був літній, але здоровий та плечистий чоловік» [56, с.125].

І. Нечуй-Левицький говорить про їхні звитяжні перемоги та ненависть до ворогів. Зокрема, так казав про Єремію Вишневецького Кривоніс: «А вже я колись-таки та запопаду отого бузувіра Яремку, в свої лапи. Одгикнеться йому тоді уся козацька кров, що він пив під Лубнами та над Старицею, одгикнуться йому сльози панщанних людей» [56,с.127]. І дійсно, у бою біля Махнівки Вишневецький рятувався втечею від Кривоноса, саме тоді Єремія побачив у козацькому ватажкові силу народного гніву: «Перед ним неначе десь з землі виросла та страшна народна й козацька сила, котру він ненавидів більше за все на світі… ніби уся зосередилася в цьому страшному верхівцеві, втілилася в цьому лютому козакові» [56, с.172].

І. Нечуй-Левицький також увів на сторінки свого роману образ головного стратега, керманича та зачинателя Визвольної війни - гетьмана Богдана Хмельницького. Автор не дає детального опису зовнішності цього героя, згадує про нього у роздумах Єремії Вишневецького, польських шляхтичів. Вони презирливо ставилися до козацького гетьмана; адже боялися організованого, всенародного характеру Визвольної війни, який став можливим завдяки дипломатичним та організаторським здібностям стратега: «Він оце недавнечко розіслав листи по всіх містах та селах, щоб усі охочі хлопи приставали до його табору та йшли в козаки… Хмельницький приймає в козаки усю ту наволоч і вчить їх муштрам» [56, с.211].

І навпаки, про велику шану, довіру, єдність зі своїм народом Хмельницького свідчить те, що на бій під Пилявкою гетьман стягнув близько ста п'ятдесяти тисяч війська, яке сходилося з усіх куточків української землі: «Загони йшли з усієї України до Пилявки повз польський табір, неначе степові орли зліталися до купи. Все то були селяни, що почали козакувати, повтікавши од польських дідичів-панів…»[56,с.223]. Автор змальовує ідеалізований образ Хмельницького-воєначальника, який сам «літав поміж полками на коні, ставив козаків в ряди і вговорював не боятися поляків і до загину стояти за Україну, за віру» [56, с.232].

І. Нечуй-Левицький показує Богдана Хмельницького як визначного дипломата і патріота України, який не хотів прирікати її на тривалу війну та руїну. Гетьман ще на початку повстання посилав листи до польського сейму зі справедливими вимогами щодо припинення безчинств польських панів та повернення привілеїв козакам; написав листа перед боєм під Пилявкою, говорячи в ньому про примирення. Хмельницький не дозволяв грабувати міста відвойовані у поляків, наприклад Львів, не пішов далі завойовувати Варшаву, а лише визволив поневолені українські землі.

Важливим моментом для розкриття образу Богдана Хмельницького є його тріумфальний в'їзд у 1648 році до Києва, де гетьмана вітали «як побідника й визвольника України з польського ярма» [56, с.244] не тільки селянство й козацтво, а також міщани, студенти й православне духовенство.

Отже, образ гетьмана І. Нечуй-Левицький не деталізує описами зовнішності. Автор залишає на суд читача достойні вчинки

Хмельницького, чий образ незримо протиставляється Єремії Вишневецькому, котрий прагнув здобути слави гетьмана.

М. Старицький вводить на сторінки трилогії «Богдан Хмельницький» майже всі історичні постаті, які боролися за визволення України з польського ярма. Найбільш детально автор змальовує образи Богуна, Кривоноса, Морозенка, Чарноти, Золотаренка, Нечая, Ганжі, Тимоша Хмельницького і самого гетьмана. Постаті Кричевського, Джалалія (Дженджелей), Лисенка(Вовгури), Виговського та інших висвітлені М. Старицьким меншою мірою. Варто зазначити, що від початку і до кінця трилогії образи Богдана Хмельницького, а також козацької старшини з найближчого оточення, автор малює не тільки історично, але й психологічно достовірно. Усі вони непересічні особистості, яскраві індивідуальності зі складними, часто трагічними долями. Водночас це люди, яких об'єднує високий патріотичний обов'язок перед своїм народом, відважні воїни, справжні друзі і прибічники гетьмана і справи, яку він очолює.

Першим серед цих рицарів, борців за волю свого народу виступає сам Богдан Хмельницький. Книга «Перед бурей» представляє широку експозицію до вирішальних подій війни. М. Старицький знайомить читача з Богданом з перших сторінок трилогії. Автор малює образ воїна-козака сильного духом та фізично, зі своєю життєвою позицією та світоглядом. М. Старицький говорить про те, що погляди Хмельницького сформувалися закономірно під впливом суспільних обставин. Про це говорить сам Хмельницький, пригадуючи свої дитячі біля простої тихої матері та козацьку батькову науку, презирством пройняті спомини про навчання в єзуїтській колегії у Львові, де вперше зародилася у юнакові ненависть до панівної польської верхівки та непримиренність у захисті православної віри.

М. Старицький дає розгорнуті портретні характеристики гетьмана та зміни у зовнішності протягом усієї трилогії. Вперше Богдан постає перед читачем як гарний, фізично сильний чоловік середніх років, «… рослий и статный, широкий в плечах, с сильно развитой грудью… Лицо у козака было мужественно и красиво… на вид не более лет тридцати пяти- тридцати семи» [72, с.4]. Автор акцентує увагу на очах, які горіли мужнім вогнем, на ніс з горбинкою, що вказує на домішку східної крові та тоненькі вуса, які носили тоді шляхтичі. Таким загадковим та зовні привабливим постає перед читачем Богдан. Далі М. Старицький пояснює, що Хмельницький був писарем Війська Запорізького, це свідчило про довіру козаків і в той же час забов'язувало його до спілкування з польською знаттю та прирівнювало до їхнього становища. Дана посада вимагала від людини високої освіченості, яку відзначав за Богданом і його ворог Єремія Вишневецький: «То-то видно сразу и в словах, и в манере нечто шляхетское, эдукованное, а не хлопское» [72,с.29]. Дмитро Чаплинський із заздрістю відзначав важливе становище Хмельницького та повагу до нього Станіслава Конецпольського : «Что и говорить, знают тебя все, на всю округу да и гетьман, сказывают, доверяет тебе» [72. с.48].

У той же час М. Старицький говорить про участь Богдана у повстаннях Т. Трясила, Д. Гуні та Я. Остряниці. Це свідчить про бажання Хмельницького протистояти польській владі і спростовує твердження про те, що він почав війну через особисту помсту. Даний факт має підтвердження і в історичних джерелах. Сам Богдан говорить про це так: «Народ это мой, потому что мы с ним одной крови, одной веры, одной доли! Каждая обида ему - есть обида мне! Каждый рубец на его теле ложится рубцом на серце мое» [73, с.43]. Після останнього повстання польська шляхта почала з недовірою ставитися до Хмельницького. Згідно з Ординацією 1638 року посада військового писаря була скасована. Однак не отримав Богдан жодної з впливових посад, доступних козакам, - їх отримали вірнопіддані. Хмельницький став лише одним із десяти чигиринських сотників.

М. Старицький говорить, що Богдан не лише мужній воїн та освічена людина, він також гарний сім'янин і хазяїн. Господарську діяльність Хмельницького на хуторі Суботів автор детально змальовує у першому романі трилогії «Перед бурей». Висвітлені тут і стосунки у сім'ї Богдана, а також відносини з сусідами - дрібними шляхтичами та селянами. Скромний побут Суботова розкритий повною мірою та зі щирою симпатією.

Змальовуючи родину Хмельницьких, М. Старицький підкреслює, що її життя пов'язане з селянством: сам Богдан прекрасний пасічник, він разом з Ганною Золотаренко та дітьми допомагає своїм підсусідкам та новим поселянам, які втекли з країв, розорених Потоцьким. Цю сімейну ідилію затьмарювала хвороба дружини Хмельницького - Ганни Сомківни.

Однак постать Богдана далека від ідеалізації. М. Старицький не позбавляє Хмельницького людських слабкостей. Гетьман страждає від безнастанної внутрішньої боротьби зі своїми сумнівами і пристрастями, які він вважає далекими від інтересів народу: «Как? Уйти для низкой утехи и знать, чтов это же время здесь распинают, сажают на колья твоїх братьев? Ведать, что топчут волю и веру, за которуюуже пролили сталько крови твои деды и отцы, знать это и жить и не задушить себя собственными руками» [73, с.49].

Роздуми з приводу необхідності продовження визвольних змагань після попередніх провалів та пияцтво стають деякий час на заваді до здійснення задуму організованої боротьби. Кохання до врятованої польської красуні Марильки Грабовської змушує Хмельницького забути про навколишній світ. І лише напад на хутір, вбивство улюбленого сина

Андрія та зрада Марильки повертає Богдана до реальності. Він вирішив зі зброєю в руках дійти правди: «Месть - вот единая за наши муки награда! Налететь на них мечом и пожаром, пусть заплатять за каждую козакую душу десятком, сотней ляшских тел, а там хоть и смерть!» [73, с.43]

М. Старицький відзначає талант полководця та військового стратега. Це доводять перемоги Богдана Хмельницького під Жовтими Водами та Пилявцями. Описуючи першу, створюючи величні батальні сцени та героїчні портрети козаків, автор використовує монографію М. Костомарова.

Гетьман постає у трилогії і як будівничий нової держави, козацької республіки. Усі українські землі, відвойовані у Речі Посполитої, після Зборівського договору він розподілив на полки, адміністративну і судову владу у селах та містечках залишив за козацькою старшиною. Керівництво у головних містах повинно було бути православного віросповідання. Богдан Хмельницький показаний як борець за права всього народу: він записав до козацького реєстру близько шістдесяти тисяч чоловік, підписує Переяславську угоду, яка гарантує збереження даного реєстру. У той же час гетьман жорстоко подавляв прояви народної непокори, навіть хотів стратити свого побратима Нечая, коли дізнався, що той бунтує народ.

М. Старицький показав Хмельницького яскравою особистістю, справді народним вождем, творцем нової держави, талановитим полководцем, освіченим дипломатом, якого знали у європейських королівських колах. Щоб створити багатогранний характер, автор детально зображує його господарську, старосвітську діяльність, скромний, позбавлений надмірної розкоші побут. Чимало сюжетних перепитій роману відведено особистому життю Богдана, зокрема романтичній історії кохання гетьмана до Марильки-Олени.

Образ Івана Богуна, висвітлений у трилогії, є одним із провідних у творі. Його постать змальована історично точно та достовірно, вигаданим є кохання до Ганни Золотаренко та невільне суперництво з Богданом Хмельницьким. Незважаючи на молодість героя, М. Старицький зображує його далекоглядним, сміливим, досвідченим воїном, стратегом та полководцем. Про це свідчить навіть портретна характеристика Богуна: «…молодой красавец козак. Статная, гибкая фигура его резко отличалась от всех присутствовавших; дорогой, изящный костюм лежал на нем красиво и стройно; черты лица его были благородны и дышали беззаветной отвагой; орлиный взор горел пылким огнем» [72, с.75].

Іван Богун завжди був вірним другом та помічником Богдана Хмельницького. Саме він займався організацією всенародної боротьби, допомагав шукати союзників та однодумців, першим отримав звання полковника. Його бачили скрізь, де кипіла жорстока битва та була найбільша небезпека. Однак мав запальний характер і був радикальним у своїх рішеннях та судженнях, йому не вистачало дипломатичного такту та мудрості гетьмана.

У бою йому не було рівних, бойові операції, проведені під його керівництвом завжди закінчувалися перемогою. Дослідники вважають його найвидатнішим після Богдана Хмельницького стратегом Визвольної війни, і саме таким зобразив його М. Старицький. Винятком стала трагедія під Берестечком. Блискуча ідея виходу через болото та план оточення польського табору належали саме Богуну і могли б завершитися перемогою козаків, якби не паніка серед черні. Після взяття татарами в полон Богдана Хмельницького, його вірний полковник взяв на себе керівництво військом. Однак Богун був проти рішення гетьмана піти у підданство до московського царя: «Быть может, и выбор твой прав, быть может, сама судьба влечет тебя, и народ к такой доле, но душа моя не может, не может примириться с этим хотя и мирным, но подневольным житьем!» [73, с.583].

Образ Максима Кривоноса М. Старицький розкриває у контексті проблеми одноосібної боротьби. Автор змальовує героя відповідно до історичних свідчень з літописів Грабянки та Величка. Портретна характеристика свідчить про мужність, силу, військовий досвід козака:

«Длинные, полуседые усы его спустились вниз и легли пасмами на столе; правое ухо дважды обвил черней клок волос - оселедець; из-под нахмурених широких, косматих бровей смотрели остро в глибоких орбитах глаза и метали иногда зеленоватые искры. Суровое, загорелое, в легких морщинах лицо казалось вылитым из темной бронзы; наискось на нем зиял…широкий багрового цвета шрам, свернувший на сторону половину носа, за что и прозвали козака Кривоносом» [72, с.66]. Опис зовнішності вказує на особисту трагедію - катування та вбивство сім'ї козака та спотворення його обличчя за наказом князя Єремії Вишневецького. Максиму вдалося втекти і своє життя він присвятив помсті полякам. Ця історія не має документального підтвердження і є авторським вимислом.

Коли Богдан Хмельницький звинувачує побратима у жорстокості, Кривоніс розповідає про своє горе: «Да, был я человеком когда-то, - не пугалом сперерубленым надвоє носом…, а был козаком удалим, хорошей уроды, знавшим и светлые радости, и тихое семейное счастье!.. А вот тепер стал зверем: сміюсь на чужие муки, упиваюсь стоном врага, тешусь криком смертельным» [72, с.480].

Ще до початку Визвольної війни Максим вів партизанську боротьбу проти поляків, зокрема, проти Єремії Вишневецького. Він не звертав уваги на перестороги Богдана Хмельницького, говорячи, що не дорожить власним життям: «Ну, пусть меня считают за простого камышника-разбойника… Сам я за себя и овечу… Поймают - сдерут шкуру, на кол посадять, и баста…Эка невидаль!» [72. с.478]. Тут проявляється проблема одноосібної боротьби на певній території, яка є неправильною та безплідною на думку М. Старицького.

Під час Визвольної війни Кривоніс був одним із полковників козацького війська та вірним другом Хмельницькому. Максим виступав як поборник за права простого народу, вихідцем з якого він був. Він, як і Богун займав радикальну позицію щодо розв'язання конфліктів з Річчю Посполитою після укладання Білоцерківського та Зборівського договорів. Кривоніс хотів повного знищення польських панів. Він не терпів ніякої влади над собою, був проти приєднання до Московії: «Богдане, друже мой, печалился ты о нашем народе, ну и печалься, а я вепрь, привыкший к густым камышам да пущам непроходимым. Не снесу я никакой веревки на шее!» [73, с.583]. Це не відповідає історичній дійсності: насправді Кривоніс помер ще у перший рік війни від епідемії чуми і не міг бути присутнім при підписанні Переяславської угоди.

Образ Михайла Чарноти є вигаданим. М. Старицький зобразив його сміливим, рішучим, нетерплячим. Автор дає йому таку портретну характеристику: «Другой же, младший с правильными, красивыми чертами лица… производил впечатление родовитого весельчака-пана; только в темно-синих глазах его светилась не панская изнеженность, а отвага и непреклонная воля… в насмешку за его белизну дали прозвище Чарноты» [72, с.66].

Він був вірним помічником Максима Кривоноса у боротьбі з Єремією Вишневецьким. Під виглядом шляхтича Адамовича-Шпорицького, посла від князя Конецпольського потрапив до замку у Лубнах: «В большой зал князя Иеремии вошел стройный молодой шляхтич. Драгоценная, залитая каменями одежда лежала на его высокой стройной фигуре свободо и изящно; красивая светловолосая голова была гордо оброшена назад, а синие глаза глядели уверено и смело» [72. с.560].

М. Старицький показує душевну трагедію Михайла, у замку він зустрічає свою колишню кохану Вікторію Корецьку, яка, намагаючись врятувати козака, хоче привернути його на бік Вишневецького. Чарнота бореться зі своїми почуттями: «Два разнородные чувства мучителько боролись в нем: презренне, ненависть и непобедимый восторг перед смелою, дерзкою красотою» [72, с.572]. Однак обов'язок бере гору: парубок тікає із замку, повертається до Максими Кривоноса. Під час облоги Збаража Вікторія Корецька сама прийшла до табору козаків, щоб бути з Михайлом. Вона передавала інформацію про військо Хмельницького полякам. Дізнавшись про це, Чарнота вбиває кохану на очах у козаків.

Михайло гине смертю героя, залишившись затримати поляків під Берестечком. Він разом з трьомастами козаками засів на острові та оборонявся до останнього. Сам король запропонував здатися жменьці сміливців, які залишилися в живих, однак ті з презирством відмовилися від пропозиції. Коли залишився один Чарнота, Ян Казимир наказав не вбивати сміливця, а подарувати йому свободу. Однак Михайло не захотів прийняти ласку від убивць своїх товаришів: «Я гнушаюсь этой свободой, за которую заплатили смертью мои друзья, - умру как козак!» [74, с.565].

Велику увагу М. Старицький приділяє образу Олексія Морозенка. Письменник розповідає, що він є годованцем сім'ї Хмельницьких та був наполовину татарином, до хрещення мав ім'я Ахметка. Дана історія є авторським вимислом: у Визвольній війні приймав участь Станіслав Морозовицький, знаний у народі як Нестор Морозенко. Олексій був джурою Богдана Хмельницького, жив у його сім'ї на правах сина. Він не раз виручав названого батька з біди, наприклад, з в'язниці у Кодаці.

Олексій так говорить про своє ставлення до гетьмана: «Да как же мне не любить тебя, батьку! От смерти спас… света дал… пригрел, словно сына… Хоть и татарчуком меня дразнять, а татарчук за это и живым ляжет в могилу» [72, с.6].

Завдяки гетьману хлопець став справжнім козаком та одним з активних народних месників за кривди народні. М. Старицький зауважує, що у парубка є на помсту також і особисті мотиви - викрадення Комаровським його нареченої Оксани. У пошуках дівчини він разом зі своїм загоном карав, переслідував поляків на Волині та Лубенщині, а також на півдні Білорусії.

Олексій виступає як послідовний прихильник політики Хмельницького - він підтримав рішення приєднатися до Московії, був на площі, коли зачитували статті Переяславської угоди.

Постать полковника Василя Золотаренка є історичною. Він, як і Морозенко, був прихильником політики Хмельницького, його побратимом. Василь Золотаренко не вирізнявся якимось винятковим військовим талантом, проте був хорошим виконавцем наказів та помічником в організації та веденні визвольної боротьби. М. Старицький говорить, що він мав тільки сестру Ганну, проте за свідченнями істориків у Визвольній війні приймав також участь рідний брат Василя, Іван, який був одним із полковників у козацькому війську.

Постаті Дмитра Нечая, Івана Ганжі, Лисенка(Вовгури), Станіслава-Михайла Кричевського є історичними, вони виписані фрагментарно, лише з погляду їх ролі у Визвольній війні.

Так, Дмитро Нечай запам'ятався читачеві тим, що бунтував низових козаків, і зібрав великі загони повстанців. Це загрожувало громадянською війною, тому Богдан Хмельницький був змушений стратити свого друга. Однак у трилогії М. Старицький говорить, що гетьман залишив життя Нечаю, і останній загинув у бою, скупивши кров'ю свою провину.

Іван Ганжа був вправним воїном, служив у гетьмана, жив на його хуторі. Він зображений як вірний помічник у підготовці до війни, сліпий виконавець наказів Хмельницького.

Лисенко, один із керівників козацьких загонів постає як жорстокий месник за кривди народні. Саме за непримиренність та звірства над поляками він отримав прізвисько Вовгура.

Станіслав-Михайло Кричевський, київський полковник, мудрий та досвідчений воєначальник. Саме він допоміг Хмельницькому втекти з тюрми та перейшов разом з реєстровими козаками на бік гетьмана під час битви під Жовтими Водами.

М. Старицький зображує також інших історичних діячів, сподвижників гетьмана Кіндрата Бурляя, Філона Дженджелія (Джеджалія), Максима Нестеренка, Мартина Пушкаря, які зображені відповідно свідчень, взятих з літописів Грабянки та Самійла Величка.

У трилогії висвітлено той факт, що Хмельницький залучив до загальноукраїнської боротьби чимало українських шляхтичів, у тому числі з середовища спольщених та окатоличених родин. Найбільш відомими стали з них Іван Виговський, Антін Джеданевич, Павло Тетеря. З міщан і селян вийшли такі воєноначальники та політичні діячі, такі як Максим Гладкий, Мартин Небаба, Яким Сомко.

Не всі вони одностайно підтримували гетьмана, зокрема, Іван Виговський та Павло Тетеря, були проти об'єднання з Росією та утворювали руйнівну опозиційну силу у таборі Хмельницького. Перший був генеральним писарем у війську Богдана, розумний, освічений, наділений дипломатичним талантом, проте з проєвропейською орієнтацією. Показана роздвоєність Виговського між бажанням добробуту в козацькій країні та повагою до гетьмана і збереженням шляхтянських привілеїв та змова з Тетерею. Останній показаний як боягуз та пристосуванець, який хотів під час битви під Берестечком перейти на бік поляків. Тетеря був проти об'єднання з Росією і пояснював це так: «Простому-то народу будет лучше, наверно, а вот нашему брату… о шляхетских правах и не думай, - там у их бояр никаких вольностей нет» [74. с.584]. Вирішення долі держави його не хвилювало: Тетеря переживав за свої власні інтереси.

М. Старицький показав на сторінках трилогії більшість історичних постатей, які були активними учасниками визвольної боротьби. Постать самого Хмельницького та його найближчих соратників розкриті, згідно зі свідченнями документів того часу та за матеріалами козацьких літописів. Автор дає різносторонню характеристику провідним героям, зображуючи їх не лише на полі бою, а описує їх особисте та громадське життя.

2.3 Репрезентація представників магнатської Речі Посполитої

У романі І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» дуже гостро поставлена проблема зради та відступництва, адже сам головний образ є яскравим прикладом таких негативних перетворень.

Автор згадує у творі про те, що багато знатних українських родів спольщилися, проте вони не виступали з такою ненавистю до власного народу, як це робили київський воєвода Тишкевич та князь Єремія Вишневецький: «Козаки й українські хлопи більше за всіх ненавиділи князя Єремію та Тишкевича за їх одступництво, за Тишкевичеве потурання єзуїтам та ксьондзям, за розповсюдження унії та католицтва» [56, с.158].

Варто зауважити, що автор малює відверто негативний образ князя, навіть, описуючи дитячий портрет Єремії: «Насуплене та якесь вовкувате і ніби звіркувате княжа…» [56, с.14]. Уже на перших сторінках твору він постає як людина, яка не терпить чужої опіки, вищих за себе і яка у зовні привітній поведінці з челядниками приховує таємне глузування з них. Навчання у єзуїтській колегії ще дужче розвинуло гордовитість і пиху молодого князя.

Сам Вишневецький, прийнявши в 1631 році католицтво, уже тоді став перевертнем та зрадником України. «Тепер ти, князю, навертай і своїх підданих на Україні до своєї нової віри, до нової вітчизни, до польської мови… Орудуй мечем во ім'я Христове!» [ 56. с.17] - таким був наказ ректора єзуїтської колегії своєму випускнику, якого «перевернули на ворога Україні» [ 56, с.17]. Відтоді Єремія намагався в усіх своїх заходах, у тому числі найжорстокіших, здобути «славу» на всю Україну.

Князь Єремія Вишневецький був типовим представником українських магнатів, його цілком влаштовував державний устрій Речі Посполитої: «Козацькі порядки, козацький мужицький уклад противні мені. Я їх ненавиджу. Польща - це рай для панів: там і тільки там, у Польщі, моє царство, моє панство…» [56, с.29].

Честолюбиві плани Вишневецького найвиразніше витупають у його внутрішніх монологах: «Мене ніхто не скине з місця, як козаки скидають своїх гетьманів. Україна з гетьманством, з козаками мені не припадає до вподоби… Моя гетьманська булава - то землі безмірні, безліч грошей, військо. Он де моя сила! А з цим я добуду слави, а може й корони» [ 56, с.29].

Навіть у виборі майбутньої дружини Гризельди Замойської Вишневецький керується думкою, наскільки така пара сприятиме його славі. Одружившись з нею, прагне зробити її своїм спільником.

Захопившись козацькою вдовою Тодозею Світайлихою, князь пережив своєрідне випробування коханням, проте й воно мало явний відтінок егоцентризму: «Не будеш до мене ходити та мене любити, я пошматую тебе, щоб твоя краса нікому не дісталась повіки вічні, довіку, до суду» [ 56, с.119].

Досі все, що робив Єремія, сходило йому з рук: загарбання маєтності сусіда, кепкування з навколишньої знаті. Війну з козаками він сприймає як можливість утвердити себе на важливих ролях у Польській державі. І. Нечуй-Левицький не відмовляє Вишневецькому у військовому хисті, умінні підпорядковувати воїнів дисципліні, а не перетворювати свій табір на місце розгульних веселощів, як це робили поляки.

Талановитий воєначальник, він, однак, не зміг вплинути на хід подій, бо правда не за ним і його військом, а за простими українськими козаками і селянами, здатними битись з ворогом на смерть за свою свободу. Не випадково у сновидіннях-мареннях постають перед Єремією картини власного розбою. Найжорстокіших катувань від нащадка славного українського роду зазнали непокірні міщани Погребища та Немирова: «Єремія знущавсь над немирівцями і, очевидячки, милувався тією картиною, зганяючи злість. Очі горіли й світились якоюсь дикою веселістю, радісною помстою, неначе він бавився на пишному бенкеті» [ 56, с. 166].

Гірким і справедливим осудом численним перевертням звучать слова І. Нечуя-Левицького про те, що вони, виставляючи себе на взірець усієї України, були «сліпі проводирі, за котрими Україна не плила слідком і зреклась їх, як своїх ворогів» [56. с.172]. Така ж доля і самого Єремії Вишневецького, життя і талант якого були присвячені фальшивій ідеї. Прагнучи неподільної влади над людьми, князь не здобув очікуваної слави і не зміг стати душевно щедрим чи хоча б віднайти спокій: «Не таких тріумфів сподівався Єремія… не для таких міщанських тріумфів він забув прохання й благання матері, зрадив Україну, став перевертнем,одступив од своєї віри й мови» [56. с.246].

І. Нечуй-Левицький у романі «Князь Єремія Вишневецький» представив образи Домініка Заславського, Самуїла Лаща та Адама Кисіля, Миколая Остророга та Олександра Конецпольського. Проте у їх змалюванні автор обмежився короткими характеристиками, приділивши більше уваги розкриттю образу Єремії.

Так, Домінік Заславський представлений як веселий, безтурботний розпещений шляхтич, Остророг - науковець, далекий від політичних та військових справ, Олександр Конецпольський - завзятий, проте недосвідчений у військовій справі юнак. Ці троє польських воєвод отримали таку характеристику з вуст Богдана Хмельницького: «Перина, дитина й латина! Оце наші супротивники теперечки! З цими небагато буде клопоту та тяганини!» [56, с.206]. Самуїл Лащ зображений як кривавий вбивця та нелюд, який знущався над простим народом. Адам Кисіль - український шляхтич, який був на боці поляків, проте хотів вирішити протистояння з козаками мирним шляхом.

М. Старицький також змальовує у трилогії «Богдан Хмельницький» представників магнатською Речі Посполитої. Детально автор описує Єремію Вишневецького, проте, на відміну від І. Нечуя-Левицького, є об'єктивнішим в оцінці постаті князя.

М. Старицький дає таку портретну характеристику Єремії: «… молодой еще, худой и невысокий; по внешнему виду в нем с первого взгляда можно было признать скорее француза, а не поляка. Продолговатое, сухое и костлявое лицо его было обтянуто темною с желтыми пятнами кожей, придававшей ему мертвую неподвижность… Из-под широких, прямых… бровей смотрели пронизывающие взглядом холодные неопределенного цвета глаза, в которых мелькали зеленые огоньки… но особенно неприятное впечатление производили тонкие, крепко сжатые губы, таившие в себе что-то зловещее» [72, с.27].

Автор говорить що сама зовнішність свідчила про надмірну пихатість та зверхність. М. Старицький називає Єремію, «лютим магнатом» і в той же час представляє як «доблестного, храброго воина, красу польских витязей» [56, с.26]. Автор позиціонує князя як зрадника власного народу та православної віри, «ката», розповідає про безчинства, які той чинив на своїх землях: «…налетел тогда изменник Ярема и произвел страшное разорение: заграбил скот, пасеки, душ п'ятдесят канчуками запорол, душ двадцять посадил на кол и прогуливался с экономом по этой страшной… улице» [ 72 , с.483].

У той же час М. Старицький відзначає позитивні риси у постаті Вишневецького - його кохання до дружини Гризельди, а також повагу до ворогів, зокрема, до Богдана Хмельницького.

Єремія зображений як непримиренний ворог козаків та простого народу, хоче назавжди зломити будь-який опір з їхнього боку: «На это быдло я выезжаю с псарями и хлыстом» [ 72 , с.563]. Він виступає проти припинення війни мирним шляхом, не бажає іти на поступки.

У той же час Вишневецький, на відміну від інших магнатів, проявляє хоробрість та знання військової справи. Однак Єремії не вдалося стати коронним гетьманом чи досягти слави

Хмельницького-полководця, він помер від холери у 1652 році - цей історичний факт зафіксований у третій книзі «У пристани».

Данило Чаплиський - чигиринський підстароста, литовський шляхтич, за наказом якого було вчинено напад на хутір Хмельницького. Автор дає таку портретну характеристику героєві: «…дородный шляхтич с круглым, солидным брюшком, приходившем в движение при каждом шаге коня… Голубые глаза пана сидели навыкате; щетинистые светлые усы были подкручены вверх» [74, с.5]. Чигиринський підстароста виступає як підступний боягуз. Він чужими руками вчинив напад на хутір Хмельницького, послав свого зятя Комаровського. Чаплинський не з'явився на виклик Богдана, а послав трьох гайдуків, щоб ті його вбили.

Микола Потоцький, коли дізнався про втечу Данили з Чигирина так його характеризує: «Шкодлив, как кошка, а труслив как заяц» [74, с.479]. Чаплинський виступає типовим шляхтичем, який заради наживи та власної вигоди забуває про честь: тікає від виконання військового обов'язку, зраджує молодій дружині, ставиться до неї як до гарної іграшки. М. Старицький змальовує відверто негативний образ представника магнатського табору.

Образ Стефана Потоцького М. Старицький представив як зразок мужності і героїзму, юнацького максималізму та нетерплячості: «Потоцкий, увлеченный азартом и безумною отвагой, рубился впереди всех, нанося направо и налево смертельне удары… с разгоревшимся лицом… с блестящими беззаветной отвагой глазами, он рвался неукротимо вперед, перелетал от одной хоругвы к другой, воодушевлял бойцов и кидался … в самый водоворот резни» [73 , с.408]. Стефан, на відміну від досвідчених воїнів та вельможних магнатів, воював не за свою славу, а за честь Речі Посполитої. Він захоплювався мужністю та нескореністю козаків, намагався зрозуміти їх витоки.

Автор говорить, що сміливість та героїзм молодого гетьмана викликали захоплення та повагу навіть у супротивників. Богдан Хмельницький відпустив відважного юнака з рештками війська, забравши собі зброю. Однак у сутичці з татарами Потоцький був тяжко поранений. Його смерть викликала жаль у таборі супротивників, сам Хмельницький з сумом зауважив: «Жертва невинная, павшая за грехи отцов своих» [73 , с.474]. М. Старицький репрезентував образ Стефана

Потоцького як один з небагатьох позитивних серед ряду польських магнатів.

Образ Станіслава Конецпольського зображений автором реалістично, згідно зі свідченнями польських істориків. Коронний гетьман постає як мудрий політик, якому вдавалося, стримувати протиріччя між козаками та польськими шляхтичами.

У першій та другій книзі трилогії автор говорить про прихильне ставлення Конецполького до Хмельницького та реєстрового козацтва. У той же час М. Старицький пояснює таку симпатію тим, що польський високопосадовець відносився до тієї групи, що підтримувала короля Владислава, який хотів за допомогою козаків зміцнити свою владу. Микола Потоцький так характеризував Станіслава Конецпольського: «Фантазер, ха-ха! Поклонник королевской власти и быдла…» [73, с.479].

М. Старицький вводить у текст другої книги «Буря» пророчу передсмертну розмову коронного гетьмана з Хмельницьким перед початком боротьби. Тут використано авторський домисел, адже перший помер у 1646 році. Коронний гетьман постає з цього епізоду як поборник благополуччя Речі Посполитої: «Да, если ты станеш на челе этого бурного потока, направь его на защиту короля и закона, на укрепление расшатанных основ нашей великой державы, а не на сокрушение их» [73, с.136]. М. Старицький вводить цей образ, щоб показати ліберально налаштованих польських магнатів.

До цього табору можна віднести Миколу Остророга, київського воєводу Адама Киселя та канцлера Оссолінського.

Перший виступав за мирне вирішення протиріч з козаками: «Однако все же я думаю…что более мягкие меры с местным населеним не привели к плохим результатам… зачем же показывать свою силу над беззащитными людьми?» [73, с.337]. Миколу Остророга більше цікавила наукова діяльність, ніж військові походи, за що і отримав від Хмельницького прізвисько «латина».

Адам Кисіль також був проти радикальних заходів, виступав за мирне врегулювання конфлікту з козаками та вимагав не карати невинний народ: «Напрасно вы думаете, что суворость испугает их и заставит смирится; она-то толкает их искать спасення в рядах восставших…» [73, с.338]. З перших днів Хмельниччини Адам Кисіль став лідером партії компромісу, яка шукала способів примирення з повсталими.

Однак добрі наміри Кисіля не підкріплювалися конкретними діями. Наприклад, в одному з сіл, що належало київському воєводі, селяни збунтувалися через знущання управителя, вбили його та пристали до війська Хмельницького. Адаму Кисілю, як досвідченому дипломатові й православному українцю, було доручено вести переговори з Богданом. За умов загостреного національного конфлікту й ворожнечі роздвоєність київського воєводи, його прагнення миру і пошуків злагоди не мали популярності ні серед українців, ні серед поляків. В Україні його зневажали, дорікаючи,за те що продався полякам, а у Польщі ненавиділи як зрадника і підозрювали у таємних шпигунських діях на користь Хмельницького.

Образ короля Владислава ІV ідеалізований. Він зображений як поборник прав та свобод козаків, але слабкий політик, влада якого обмежувалася представницькими функціями.

І. Нечуй-Левицький зображуючи життя князя Єремії Вишневецького, виводить історичні постаті Домініка Заславського, Самуїла Лаща, Адама Кисіля, Миколая Остророга та Олександра Конецпольського. М. Старицький у трилогії «Богдан Хмельницький» детально репрезентує кожного з них.

Різнопланове виписані образи Стефана Потоцького, Єремії Вишневецького, Данила Чаплинського. Адама Кисіля, Станіслава Конецпольського та Владислава ІV. Фрагментарно зображені постаті Комаровського, Ясинського, канцлера Оссолінського.

Отже, автори у своїх романах зобразили представників ворожого табору - польських магнатів, шляхтичів, українських панів-зрадників власного народу. І. Нечуй-Левицький та М. Старицький за допомогою портретних характеристик, пейзажів, прийомів сну та контрасту різнопланово розкрили дані постаті.

2.4 Розкриття жіночих характерів

В обох романах створено ряд повнокровних жіночих постатей. Гризельда Вишневецька, донька австрійського канцлера Оссолінського, зображена у романі І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» як горда, величава княгиня, гідна свого становища. Вона щиро покохала Єремію Вишневецького відмовилася від інших вигідних пропозицій, поїхала жити до бунтівного чужого краю: «Вразив мене цей чорнявий князь в самісіньке серце. Багато бачила я славних молодих білявих та русявих німецьких князів у Відні в цісарському палаці, багато їх майнуло перед моїми очима й у Варшаві, але ні один не припав мені до вподоби так, як цей палкий та смуглявий Єремія» [56, с.53]. Гризельда стала гідною парою князеві, допомогла йому увійти до кола польських та литовських магнатів. Однак спокійна та розсудлива дружина не змогла завоювати серця Вишневецького: «Він мене неначе й любить, але ж чомусь не виявляє в коханні такого гарячого почування, як у гніві. Любов його якась холодна, як залізо…» [56, с.69].

Повною протилежністю образу княгині виступає козацька вдова Тодозя Світайлиха. Краса молодої козачки відразу впала в око Єремії. У портретній характеристиці автор не скупиться на красномовні порівняння: «Він помітив лице біле, неначе виточене з слонової кості різцем якогось великого майстра, а на круглому чолі високі брови, а під бровами такі пишні карі очі, яких Єремія ще ніде не бачив на своєму віку. Повненькі вуста були випнуті й обведені так виразно, так гарно, неначе вони були намальовані» [56, с.97]. Тодозя щиро покохала гордого Єремію, однак і у цій складній ситуації, люблячи, прагне зберегти гідність вільної людини, а не перетворитись на відому всім панську коханку: «Ви ясновельможний князь, а я проста козачка. Ви жонатий і не будете мене сватати. Вам іграшки, а мені не байдуже, як люди почнуть мене судити та неславити» [56, с.109].

Внутрішня драма жінки, яка мимоволі полюбила відвертого ворога козаків і мучиться в пошуках виходу між жагучим почуттям кохання і обов'язком патріотки, змальована переконливо. Тодозя знає про реальну дату нападу козаків на місто, вона чекає його і водночас по-людськи не може допустити загибелі Гризельди Вишневецької з сином. Світайлиха рятує сім'ю Єремії та йде до монастиря, розуміючи, що пристрасть князя вже згасла, а в очах Кривоноса та Лисенка вона виглядає зрадницею.

Образ княгині Вишневецької подається у контрастному порівнянні з козачкою Тодозею, яка перевершує Гризельду не тільки вродою, а й природною щирістю, палкістю почуттів, добротою та жертовністю. Симпатії І. Нечуя-Левицького повністю на боці Світайлихи. Сема вона є уособленням великодушності та гуманності українського народу.

М. Старицький на сторінках трилогії «Богдан Хмельницький» чимало уваги приділяє жіночим образам, які вплинули не тільки на особисте життя гетьмана, а й відіграли помітну роль в історії України, зокрема, Марильці (Олені) та Ганні Золотаренко. Хоча про них у літописах дуже мало згадок, матеріал про їхнє життя можна знайти в популярних розвідках польського історика Й. Ролле «Жінки при Чигиринському дворі» та О. Лазаревського «Владна Гетьманша».

Важливим для розкриття патріотизму та самовідданості жіноцтва у національно-визвольній боротьбі є образ Ганни Золотаренко.

М. Старицький дає таку портретну характеристику героїні: «Её наклонённая головка особенно выдавала сильно развитый лоб, на котором характерно и смело лежали пьявками… черные брови… длинные, стрельчатые ресницы закрывали глаза и бросали полукруглую тень на бледные щеки. Темные волосы еще более оттеняли матовую бледность лица… » [72, с.78].

Ганна є втіленням чеснот народнопоетичного морального кодексу, її духовний світ характеризують вірність почуттю й обов'язку, готовність до самопожертви в ім'я громадянської справи, незламність духу і стійкість переконань. У першій книзі трилогії дівчина допомагає хворій дружині Хмельницького та керує його господарством. Селяни та домашні робітники характеризують її як добру, турботливу та уважну до бід інших. Так, Ганна допомагає селянам-втікачам, дає прихисток Оксані. Іван Богун щиро кохає дівчину, але її серце належить Богдану Хмельницькому, який любить її лише як доньку. Після смерті дружини гетьмана Ганна залишає Хмельницького з Марилькою та йде у монастир. Однак, дізнавшись про напад на хутір та початок війни відмовляється стати монашкою та знову піклується про сім'ю Богдана. Вона ходила разом з військом у походи та допомагала пораненим.

Для Богдана Хмельницького Ганна, наче ангел-охоронець його духовності, тих родових начал, що єднають націю, народ. Це, до певної міри, ідеалізація жіночого начала духовного життя, підкреслення важливості його й визначальності. Недарма Ганна Золотаренко не лише виховує дітей Богдана, а й здатна піднести дух самого гетьмана. Вона як ніхто інший розуміла високу місію та бачила потенціал до боротьби Хмельницького ще з часів Ординації. Ганна нагадувала Хмельницькому про необхідність розширення прав для всього народу, а не лише козацтва після підписання Білоцерківського договору. Вона завжди була щирим другом та порадницею гетьмана, тому закономірно, що стала його дружиною.

М. Старицький дещо відійшов від історичної правди у репрезентації образу останньої дружини Богдана. Зокрема, І. Крип'якевич коротко зазначає у своїй монографії 1990 року про те, що втретє Хмельницький одружився з сестрою ніжинського полковника Івана Золотаренка - Ганною, вдовою, яка мала своїх дітей від першого шлюбу. Це була жінка серйозна, хороша господиня, користувалася загальною повагою в оточенні гетьмана; зберігся навіть універсал, який вона видала від свого імені за зразком гетьманських. І. Крип'якевич, як і М. Старицький, зазначає, що Ганна була вірною дружиною та помічницею Хмельницького у його боротьбі.

У трилогії «Богдан Хмельницький» багато місця відведено коханню гетьмана до Олени Грабовської. За свідченнями істориків, на початку Визвольної війни Богдан одружився з Марилькою-Оленою, в минулому Чаплинською, з дозволу патріарха . Вона виявилася не гідною гетьмана, підтримувала зв'язки з польськими шляхетськими колами, разом з матір'ю розтринькувала казну. Скориставшись відсутністю батька, Тимофій Хмельницький наказав стратити мачуху.

У трилогії М. Старицький подає детальний розвиток становлення характеру Марильки-Олени Грабовської. Автор подає романтичну історію порятунку Хмельницьким юної красуні з турецького полону. На початку твору вона постає як нещасна сирота з шляхетного роду Грабовських та Оссолінських, яка залишилася без дому та батька через напад Чарнецького. Зовні Марилька виглядала невинною дитиною: «На вид ей можно было дать лет пятнадцать не больше: что-то детское непорочно чистое сквозило в чертах ее личика… Бледное, белоснежное личико ее с легким сквозящим румянцем было окаймлено золотыми волнами вьющихся волос…из-под длинных, почти черных ресниц глядели робко большие, синие очи…» [72, с.378]. Однак і у свої юні роки мала вже амбіції, тому коли дізналася, що її рятівник не шляхтич, а козак почала жалкувати, що не залишилася в Кафі.

В ній боролися почуття любові до свого мужнього визволителя та шляхетська зверхність: «… она Марылька, уродзоная шляхтянка… о, в таком слуае, лучше уж было ей оставатися в Кафе, чем погубить свою жизнь в козацкой хате» [72, с.417]. Після того, як Хмельницький забрав її з дому Оссолінських, вона підступно зайняла місце господині у домі Богдана, відсунувши на другий план Ганну Золотаренко. Вона змінила католицьку віру на православну, і отримала ім'я друге Олена. Марилька стала владною хазяйкою в домі та ласкавою подругою для дітей Хмельницького.

Однак саме вона зрадила Богдана, змовившись заздалегідь про напад з Чаплинським. Її цікавила лише панська розкіш та блиск шляхетського суспільства. Пізніше Марилька зрозуміла, що ніколи не зможе покохати боягузливого хвалькуватого Чаплинського, що поряд з ним її неминуче чекає смерть. Вона знову повернулася до Богдана, прикинувшись жертвою, і стала його законною дружиною. Вона не поділяла погляди Хмельницького, їй було байдуже до бід народних.

Коли Олена отримала владу, почала заводити панські порядки у домі гетьмана, вільно розпоряджалася казною. Однак цього їй виявилося замало, Марилька почала зраджувати Хмельницького з італійським красенем-майстром. Тиміш Хмельницький, захищаючи честь батька, стратив коханців.

Образ лукавої Марильки-Олени М. Старицький трактує неоднозначно: він і захоплюється нею, і співчуває, і засуджує, загалом дещо перебільшує її роль у житті гетьмана. Починаючи від історії порятунку Хмельницьким юної красуні до її загибелі від рук Тимоша, Марилька постійно змінюється. Вона виступає ніжною, палкою і підступною; вірною та здатною на зраду, слабкою та сильною. В кінці трилогії Марилька все сильніше заявляє про себе як властолюбива гетьманша, прихильниця шляхетсько-магнатських кіл, представницею яких вона є.

Ще одну історичну постать - польську княжну Вікторію Корецьку зобразив М. Старицький у трилогії «Богдан Хмельницький». Автор дає їй таку портретну характеристику: «Роскошные волосы были взбиты в высокую прическу над гордо посаженною головой… а темные с поволокой глаза то потухали в истоме, то искрились дерзким огнем. На припухлых, чувственных розових губках бродила насмешливая улыбка» [72, с.556].

Її образ не має однозначного трактування. Вікторія постає як прямолінійна, палка, авантюрна натура. Автор показує роздвоєність героїні між почуттям кохання до Михайла Чарноти та шляхетською гордістю і підступністю. М. Старицький говорить про трагедію жінки, яку видали заміж за багатого нелюба: «Жизнь свою я продала мужу, но сердце не продам никому» [72, с.574]. Вона попереджає коханого про небезпеку у замку Єремії Вишневецького, пропонує залишитися і служити полякам, але зрозумівши, що для Михайла обов'язок перед побратимами важливіший за кохання, видає його. Під час облоги Збаража Вікторія приходить до українського війська, щоб залишитися з Чарнотою, однак відчуває себе там чужою. Вона потайки передає інформацію про козаків полякам, за що і помирає від рук свого коханого. Цим образом М. Старицький ще раз доводить неможливість порозуміння між польсько-шляхетськими колами та свободолюбивим українським народом.