Розвиток літератури в часи античності та середні віки

“Пісня про Сіда”, як і вся середньовічна іспанська література, відрізняється від інших пам'яток західноєвропейської літератури рядом особливостей. Якщо для французького народного епосу характерний трагічно-героїчний тон, то в іспанській поемі героїчне не відокремлене від повсякденного, тут подано різноманітний життєвий фон і домінує оптимістичне світосприйняття. ”Дійові особи “Пісні” - не лише християнські та мавританські війська, в ній зображені люди, далекі від військового життя: жінки, діти, ченці, євреї; усі вони відтворюють картину мирного життя міст: торгівельні угоди, розлуки, подорожі, вітання і радість зустрічей, весілля, зустріч у тісному колі для обговорення сімейних справ.

Зміст поеми дуже близький до історичної основи. Поема дає чітке уявлення про озброєння іспанських та мавританських воїнів, про тактику битв, військову термінологію.

Майже всі дійові особи “Пісні” історичні: вони були васалами, друзями або ворогами Сіда. Але спостерігається певна ідеалізація образу Сіда. Всупереч історичному прототипу Сід показаний лицарем, який не належить до придворної знаті. Замовчується його служба у мавританських правителів. Демократизм та антиаристократична спрямованість поеми виявляються також у постійному висміюванні та засудженні різноманітних “високородних” пороків барселонської та ліонської знаті. Пихатій феодальній знаті протиставляються воїни Сіда - сміливі, рішучі, дружелюбні і прості. В образі Сіда поет підкреслює найкращі риси іспанського народу - спокійну гідність, стриманість, прямоту, мудру терпеливість. Сід Кампеадор засуджує міжусобну ворожнечу, для нього батьківщина - це вся Іспанія, яку він хоче бачити вільною і єдиною.

Сід не лише доблесний воїн і вірний васал, а й ніжний чоловік і батько. Розлучений з сім'єю у вигнанні він увесь час думає “про кохану і вірну дружину”, піклується, щоб вона й діти не знали нестатків. Сім'я Сіда надихає його на мужні та героїчні вчинки.

Іспанська поема відрізняється від “Пісні про Роланда” відсутністю релігійної екзальтації. Релігійний елемент займає в ній дуже скромне місце. На відміну від французького епосу, в іспанській поемі немає релігійної нетерпимості чи ненависті до іновірців.

Стиль поеми позбавлений будь-якої пишномовності та манірності. В основному тон розповіді стриманно-енергійний, часом у ньому відчутні інтимні інтонації (у родинних сценах), гумор (у побутових епізодах), епічний розмах і сила (у батальних картинах). Порівняно з французькою поемою, “Пісня про Сіда” бідніша на зовнішні прикраси - метафори, поетичні порівняння. Але її автор добре володіє мистецтвом безпосереднього відчуття життя і легко робить читача свідком усіх тих подій, що відбуваються. Загальна реалістична тональність, сюжетна багатогранність, стійкий демократизм і гуманність “Пісні” здобули їй заслужену славу в віках.

Німецький героїчний епос.

У XII-XIII ст. успішно розвиваються німецька рицарська лірика (мінезанг) та рицарьський роман. Нових вершин досягає героїчний епос. На відміну від “шансон де жест”, німецькі поеми не співаються - вони призначені для читання з рукопису. Зразками героїчного епосу цього періоду є поеми “Пісня про Нібелунгів” і “Гудруна”, цикл поем про Дітриха Бернського.

“Пісня про Нубелунгів” складається з 39 пісень-авантюр. Автор починає свою розповідь з прославлення краси Крімхільди - молодої дівчини, що живе у столиці Бургундії, під опікою трьох братів-королів. Зігфрід, королевич з Нідерландів, почувши про знатну красуню, заоно покохав її і мріяв одружитися з нею. Старший брат Гунтер згоден віддати Крімхільду за прославленого витязя за умови, що Зігфрід допоможе йому здобути ісландську королеву Брюнхільду, яка ставить умови: той, хто хоче стати її чоловіком, повинен перемогти її у богатирських змаганнях. Зігфрід за допомогою шапки-невидимки допоміг королю перемогти богатирку. Здивована Брюнхільда дає згоду вийти заміж за Гунтера. В шлюбну ніч Зігфрід знову був змушений прийти на допомогу королю: він приборкав непокірну наречену, зняв з неї перстень і пояс і недоторканою передав її чоловікові. Зігфрід одержав Крімхільду і щасливий з молодою дружиною відбуває на батьківщину. Через десят років Крімхільда з чоловіком приїздить у Вормс до рідних. Між королевами виникає суперечка, під час якої з'ясовується роль Зігфріда у сватанні Гунтера. Ображена Брюнхільда вбиває Зігфріда. Крімхільда гірко оплакує смерть чоловіка. Хаген, стурбований тим, що Крімхільда щедро роздає золото і може завоювати прихильність васалів Гунтера, відбирає у неї скарби Нібелунгів - запоруку влади та могутності - і кидає їх у води Рейну.

Через 13 років Крімхільда виходить заміж за могутнього Етцеля, правителя гуннів, який любить і шанує її. На прохання Крімхільди Етцель запрошує в гості її рідних. Вороже зустрічає Крімхільда бургундів, вона жадає сварки. Гунни нападають на гостей. Починається кривава різня. Крімхільда наказує підпалити зал з гостями. Крімхільда наказує вбити Гунтера. Старий воїн Хільдебранд, котрий бачив на своєму віку багато крові, не може змиритися з кровожадністю Крімхільди і вбиває її. Так гине рід бургундських королів.

Походження слова “Нібелунги” - діти, сини туману.

Поема є цінним джерелом для вивчення світогляду, побуту та звичаїв придворно-лицарського середовища ХІІ-ХІІІ ст. Вона дає уявлення про будні та свята лицарів: бенкети, полювання, змагання та інші розваги. Чимало уваги в ній приділено лицарському поняттю честі, подружньої любові та вірності.

“Пісня про Нібелунгів” суттєво відрізняється від поем французького та іспанського героїчного епосу. В ній нема ні високого патріотичного пафосу французької поеми, ні глибокого почуття національної єдності іспанської пам'ятки.

Головне в “Псіні про Нібелунгів” - мотив помсти, криваві чвари між родичами, пожадливість до золота, коштовностей. Це пояснюється тим, що в основі поеми лежать пісні, що виникли в архаїчній дофеодальний період, коли тема героїчного індивідуального подвигу розвивалась на родовому та сімейному тлі. На відміну від німецької “Пісні”, старофранцузький, іспанський, український, сербський епоси розвивалися в умовах усталеної державності; в епосі цих народів провідною є тема об'єднання та захисту батьківщини і народу від зовнішнього ворога.

24. Естетизація лицарського ідеалу в ХІІ ст. Культ прекрасної дами як ідейне підґрунтя куртуазної літератури

26. Ґенеза та еволюція лицарського роману Середньовіччя. Основні цикли романів

Батьківщиною рицарського роману є Північна Франція. Тут при феодальних дворах і замках у ХІІ ст. вже панувала куртуазна культура і створювалися літературні центри. Створення рицарського роману проходило в руслі загального літературного процесу. Він - “сучасник” міської літератури, історіографії, тематично роман багато чим пов'язаний з темою воїнської відваги, морального обов'язку, честі. Разом з тим роман - вже принципово новий жанр. Якщо в героїчному епосі герой здійснює подвиги в ім'я племені чи держави, то в романі на першому плані - власні інтереси особистості. Типовим персонажем роману є мандрівний лицар, який іде на подвиги та пригоди заради слави, морального вдосконалення та на честь своєї дами. Як і у куртуазній ліриці, велике місце в романі відводиться жінці і темі кохання, а також морально-етичному аспекту.

Творцем роману був поет. Звичайно це освічена людина. Він перебував на службі при дворі або замку; сеньйор був його покровителем і замовником. Служба ця була почесною, феодали дорожили талановитими поетами. Велике значення для розвитку роману мало посилення у ХІІ ст. інтересу до античності. Твори Овідія, Вергілія, Стація, латинські переклади Гомера та ін. стали сюжетними джерелами та взірцем розповідної техніки. Могутній вплив на роман здійснили народні джерела: екзотичний фольклор східних країн і місцевий - кельтський з його надзвичайно своєрідною фантастикою. Незважаючи на вимисел, казковий елемент, символіку та алегорію, роману властивий стійкий інтерес до сучасності. У романі чимало детальних описів (замків, придворних свят, турнірів, битв, багатолюдних полювань, міських ярмарків тощо). Але головною ознакою рицарського роману є поглиблення психологічного аспекту, показ душевних переживань, глибини почуттів. Це зумовило спробу створити портрет (поки що жіночий), а також пейзажні зарисовки. Спочатку виникає роман у віршах, потім --у прозі.

Античний цикл. В 50-ті роки ХІІ ст. виявляється тенденція ознайомити французьке суспільство з античними легендами і творами як “Роман про Олександра”, “Роман про Фіви”, “Роман про Трою”, а також “Роман про Енея”. В кожному з цих творів зроблена спроба пристосувати античний матеріал до духу феодальної епохи.

“Роман про Олександра”. Тема життя і подвигів знаменитого полководця Олександра Македонського. Роман Олександра Паризького написаний розміром, який пізніше почав називатися “олександрійським віршем”.

“Роман про Олександра” є міфологізованою оповіддю з надзвичайно малою часткою історизму. Олександр зображений як лицар, у змалюванні образу якого використані казкові прийоми: одне око у нього голубе, друге чорне; фея подарувала йому чарівну одежу - одна сорочка захищала його від холоду і спеки, друга - від ран тощо. Олександр здійснює свої подвиги не тільки з метою завоювання світу, а й керуючись бажанням пізнати його. Прагнення збагнути невідоме змушує його в скляній бочці спуститися на дно моря і за допомогою птахів піднестися у піднебесся.

На основі двох середньовічних переказів Гомера створений надзвичайно великий “Роман про Трою”Бенуа де Сент-Мора.. Історію облоги Трої автор починає здалеку і не тільки переказує ряд міфів про Трою, “Іліаду” Гомера, а подає все, що відомо йому про Близький Схід. Роман насичений описами битв, облог, військових рад і переговорів. Любовна тема ще не відіграє тут ролі. Сент-Мор взагалі скептично ставиться до жіночих чеснот.

“Роман про Енея” є переказом “Енеїди” Вергілія. Дослідники вважають “Енея” важливою віхою у розвитку куртуазної літератури, що знаменує перехід від історичного до любовного роману. В романі розповідається не тільки про Енея-вождя та його народ - велика увага приділяється і любовним проблемам. Так, Дідона відчуває нездоланний потяг до Енея, який невблаганно веде її до загибелі. Страждає і царівна Лавінія. Любовні муки не обійшли й Енея; його почуття до юної Лавінії здатні оновити душу цього суворого і бувалого мужа. Роман відрізняється від інших творів цього циклу концентрацією дії навколо героя, а також новаторськими стильовими засобами при описі душевних переживань.

Бретонський цикл. Сюжети творів бретонського циклу пов'язані з бретонськими фольклорними джерелами. З величезної кількості бретонських повістей виділяють: 1) бретонські ле, 2) романи про Тристана та Ізольду, 3) артурівські романи, 4) романи про святий Грааль.

Бретонські ле - це невеличкі віршовані новели любовного змісту. На першому плані у них завжди гостро конфліктна ситуація - нещасливе або трагічне кохання.

Справжнім майстром цього жанру була талановита поетеса, яка назвала себе Марією Французькою (друга половина ХІІ ст.). Вона належала до аристократичного кола. Для своїх зворушливих любовних сюжетів вона використовувала бретонські народні пісні та перекази, але вносила в них риси сучасного їй лицарського побуту та світосприйняття. Дванадцять ле Марії Французької однакові за змістом і стилем. Ніжне, щире кохання, взаємний потяг двох чистих сердець оспівує французька поетеса. Її поезія пройнята співчуттям до закоханих пар, яких переслідує суспільство чи сім'я. Вона однією з перших звернулася до обробки матеріалу про кохання Трістана та Ізольди. Бретонська основа відчутна і в новелі “Ланвіль”. Це розповідь про одного з лицарів легендарного короля Артура, який став обранцем феї. На вимогу королеви Генієви, закоханої в лицаря, він змушений зізнатися, що кохає іншу. Порушення таємниці кохання призводить (за кельтськими повір'ями) до розриву між закоханими. Але почуття Ланвіля настільки міцні, що він назавжди покинув суспільство і помчав за своєю коханою у зачарований край. Ліризм, свіжість, високу поетичність цих малих повістей дуже цінував Гете, який назвав збірку Марії Французької “перлиною середньовічної поезії”.

Романи про Тристана та Ізольду. Куртуазні романи про кохання лицаря Трістана до королеви Ізольди належать до найпопулярніших у Середньовіччі. Роман Беруля приваблює наївністю, роман Тома - куртуазною вишуканістю і добрим літературним опрацюванням. Обидва твори виникли бл. 1170 р. Близько 1230 р. з'являється перша французька прозова обробка цього роману.

Батько Тристана, король Рівален, загинув, захищаючи свої володіння від феодала-сусіда. Мати померла з горя. Королевич-сирота випадково потрапляє в Корнуолл, де править його дядько Марк. Тристан - зразковий лицар. Він не побоявся вступити в поєдинок з могутнім велетнем і визволив країну Марка від принизливої залежності. Король Марк любить племінника і вбачає у ньому свого спадкоємця. Барони, васали Марка, заздрячи успіхам Трістана, вимагають від короля, щоб він одружився і дав їм законного спадкоємця, інакше вони піднімуть повстання. Так, Трістан хоче висватати королю Ізольду Золотоволосу. Однак здобути прекрасну королівну він зміг тільки вбивши дракона-людожера. Мати Ізольди дає в дорогу доньці любовне зілля, щоб вона випила його з королем Марком і вони стали щасливим подружжям. Та під час морської подорожі Ізольда і Трістан у спеку випадково випили це чарівне вино, і любов заполонила їх назавжди. Вона принесла їм безмежне щастя, але й стала причиною їхньої смерті, бо то “було не вино, а пристрасть, жагуча радість і безмежна туга, загибель".

Навіть після одруження з королем Ізольда не може зустрічатися з коханим, вони змушені розлучитися. Трістан покидає володіння дядька і на чужині одружується з Ізольдою Білорукою. Ні краса її, ні відданість не можуть витіснити з Трістанового серця образ Ізольди Золотоволосої. Трагічно закінчується їхня любов. Смертельно поранений Трістан посилає за Ізольдою Золотоволосою, наказуючи при поверненні підняти на кораблі білі вітрила, якщо вона зможе приїхати, якщо ні - чорні. Ізольда тікає від короля в Бретань до Трістанаю. Але коли на обрії з'явився корабель, ображена Ізольда Білорука сказала, що бачить чорні вітрила. Тристан помирає. Вмирає й Ізольда Золотоволоса. Їх поховали по обидва боки каплиці. Квітучий терен, що виріс за ніч на могилі Трістана, переріс через каплицю на Ізольдину могилу.

Виняткова популярність роману протягом кількох століть зумовлена зображенням надзвичайної глибини і відданості в коханні. Це не любов-поклоніння, а могутнє земне почуття.

Розробка цього сюжету відома різними мовами. Найбільш значним з них є німецький віршований роман Готфріда Страсбурзького(початок ХІІІ ст). Вперше роман надрукований наприкінці XV ст.

За мотивами цього роману Р.Вагнер створив відому музичну драму “Трістан та Ізольда”; Леся Українка написала прекрасну поему “Ізольда Білорука”.

Артурівські романи. Протягом століть надзвичайно популярними були так звані артурівські романи (або романи Круглого Столу). В казковій “Історії королів Британії” (бл. 1137 р.) Гольфріда Монмутського Артур показаний як могутній володар усієї Британії і значної частини Європи. Артур наказав поставити у своєму замку круглий стіл, щоб на бенкеті не було почесних і непочесних місць, щоб усі почували себе рівними. Кожен благородний лицар мріє бути прийнятим тут, щоб навчитися куртуазії, проявити свою ратну звитягу у подвигах і авантюрах.

Справжнім творцем артурівського роману є видатний французький епік Кретьєн де Труа (друга половина ХІІ ст.). Він створив новаторський у проблематичному і художньому відношенні тип роману. Походив він з Шампані і, мабуть, був пов'язаний з феодальними дворами Північно-Східної Франції, де захоплювались куртуазною поезією. Твори Кретьєна де Труа належать до кращих зв'язків куртуазного епосу. Він має свою концепцію світу і людини, стильову манеру. Поета хвилювали головним чином морально-етичні проблеми.

Книги Кретьена насичені кельтською фантастикою (типове явище для бретонського роману). Точна дата написання романів невідома. Вони створювались у період з 1170 по 1191 рр. Його “Ерек та Еніда” є взірцем нового куртуазного роману, в якому чільне місце посідають “авантюри” - пригоди і лицарські подвиги, а також світ інтимних почуттів. Автор прагне розкрити проблему: чи сумісні любов, шлюб із звитягою і воїнським обов'язком лицаря? Перша частина роману сповнена світла, радості, щастя. Королевич Ерек, один із лицарів при дворі Артура, зустрічає дівчину незвичайної вроди. Це - Еніда, дочка збіднілого лицаря. Ерек привозить її до двору Артура. Портрет Еніди (біляве, золотисте волосся, блакитні очі-зірки, рожеві щоки тощо) надовго визначив еталон жіночої вроди. Ставши королем після смерті батька, Ерек усамітнюється з дружиною в замку. У подружній любові, радісний і спокійний, він забуває про обов'язки сюзерена, що обурює його васалів. Ганьба чоловіка гнітить душу Еніди. Якось уночі вона відважилась признатися йому: “Тепер усі сміються з вас… і називають вас боягузом”. Ерек негайно зібрався в дорогу, бажаючи довести всім, що він, як і раніше, відважний і готовий на будь-які подвиги.

Друга частина роману насичена “авантюрами”. Ерек і Еніда вступають у стихію лісу. Еніда іде вперед. ЇЇ краса повинна накликати на неї біду, але вона не сміє попереджувати чоловіка про близьку небезпеку. Він сам виявить мужність, рятуючи її. Автор не захоплюється описом лише “зовнішніх” перешкод; він розкриває і внутрішній світ героїв, показує еволюцію їхніх почуттів. Кохання їх витримало всі випробування і повернуло їм радість взаємного спілкування. Тільки тепер воно не заважає активній діяльності Ерека. На думку автора, кохання не повинно поневолювати чоловіка (в центрі уваги Кретьєна - лицар, а не дама). Згідно з його концепцією, шлюб, подружжя - це зв'язок рівних.

Третій роман - “Ланселот, або Лицар Воза” витриманий у дусі куртуазного розуміння кохання. Славний лицар Ланселот закоханий у королеву Генієву і заради неї здатний не лише на бездумну відвагу, а й на приниження. Щоб знайти викрадену невідомим лицарем Генієву, він погоджується навіть проїхатися на возі, що ганьбило лицарську честь. Але горда і примхлива дама відвертається від розгубленого обожнювача - вона бачила його хвилинне вагання перед тим, як сісти на віз. Ланселот готовий на самогубство, але прощений нарешті королевою, домагається права на побачення в її спальні. У романі перемагає куртуазне кохання: лицар васально служить дамі, присвячує їй життя. Автор дає чимало рецептів щодо того, як повинен поводити себе лицар, щоб стати “ідеальним” куртуазним поклонником.

Романи про святий Грааль. Ця група бретонських романів є спробою поєднання світського лицарського ідеалу з пануючими релігійними догмами. В кельтському фольклорі Грааль - це талісман, здатний насичувати і підтримувати сили людей; у християнстві Грааль - Чаша-дароносиця.

Дуже популярний твір Кретьєна де Труа “Персеваль, або Повість про Грааль” є однією з перших спроб обробки переказу про Грааль. Історія лицаря Персеваля починається з дитинства. Його мати, чоловік і старші сини якої закинули на війнах і турнірах, хоче зберегти від небезпек лицарського буття молодшого сина і ховається з ним у глухому лісі. Але випадкова зустріч з лицарями викликала в юнакові жадобу доблесних подвигів. Він покидає лісовий притулок і разом з лицарями Круглого Столу вирушає на пошуки Грааля, зображеного в романі у вигляді блискучої посудини, здатної зцілювати й чинити добро.

На сучасному етапі символіка Грааля розглядається як ідеал, пов'язаний головним чином з проблемою морально-етичного виховання молодої людини, утвердження в ній почуття відповідальності та необхідності виконання певних морально-етичних норм: допомагати дамам і дівчатам, гідно поводити себе в їхньому товаристві, поважати старших і шановних осіб тощо. Вперше в романі “Персеваль” висувається проблема самозречення в ім'я обов'язку. В центрі уваги - проблеми освіти, морального самовдосконалення. Любовна тема у “Персевалі” явно на другорядному місці. Поет відтворює реальні взаємини і реальні картини життя, завдяки чому твір має чималу історіко-пізнавальну цінність.

Візантійський цикл. У романах цього типу майже відсутнє надприродне. На перший план висувається мінливість людської долі, в подоланні якої головну роль відіграють не лицарська мудрість і вправність, а терпіння, наполегливість, а інколи - й хитрощі. Для романів цього циклу властиві насиченість побутовими подробицями і простота викладу. Вони створювались за такою сюжетною схемою: ніжна прихильність з дитинства, що переросла в кохання, соціальна нерівність(або різне віросповідання), насильне розлучення закоханих, пошуки один одного, зустріч і щасливе поєднання (шлюб). Причому всі незгоди не змінюють героїв ні зовнішньо, ні духовно.

Класичним зразком такого жанру є французький анонімний роман “Флуар і Бланшефлор” (бл. 1170 р.), винятково популярний у середні віки. Це розповідь про кохання двох юних сердець - сарацинського принца Флуара і дочки полоненої християнки Бланшефлор. Дитяча дружба поступово переросла у кохання. На перешкоді закоханим стає батько Флуара, який вважає, що син повинен обрати наречену зі свого кола, і відправляє його у заморську школу, а дівчину продає заїжджим купцям. Флуар вирушає на пошуки коханої.

У романі основна увага приділяється описам морських мандрів, різних країн і міст, передусім побутової сторони життя і кумедних пригод. Душевна чистота і благородність юнака повсюди викликають замилування людей і бажання допомогти йому якнайшвидше. Знайти свою подругу. Нарешті принц знаходить її у Вавілоні, де місцевий емір тримає красуню в неприступній вежі. Підкупивши вартового подарунками, Флуар проникає до кімнати коханої в кошику з трояндами і лілеями. Емір захопив їх зненацька, юних коханців чекає кара. Роман завершується щасливим шлюбом. Географія роману, інтерес до екзотики свідчать про те, що створювався він не без впливу контактів з Близьким Сходом та арабською культурою.

У Німеччину рицарський роман проникає наприкінці ХІІ ст. Він впливає на героїчний епос, забарвлює його куртуазією. Своєї вершини німецький куртуазний роман досяг у творчості трьох поетів кінця ХІІ - початку ХІІІ ст. - Готфріда Страсбурського, Гартмана фон Ауе та Вольфрама фон Ешенбаха. Готфрід Страсбурський прославився як творець віршованої обробки французького роману про Трістана та Ізольду.

Гартман фон Ауе познайомив земляків з артурівськими романами Кретьєна да Труа (“Ерек” та “Івейн”). Самобутнім його твором є віршований роман “Бідний Генріх” з яскраво вираженою провідною ідеєю: прості люди добрі та співчутливі, заради врятування інших здатні на подвижництво. Ясність і чистота мови, багатство рими, глибока людяність його роману захоплювали багатьох письменників, зокрема Івана Франка.

Перші романи англійською мовою з'явилися на почату ХІІІ ст. Особливо популярними в лицарському середовищі були романи та сюжети легенд про короля Артура (роман “Артур”, “Артур і Мерлін”, “Ланселот Озерний” та ін.). Перлиною англійської літератури вважається роман Томаса Мелорі (бл. 1417-1470 рр.) “Смерть Артура” - систематизована обробка французьких та англійських переказів про короля Артура.

Куртуазна Література - важливий етап у розвитку європейської літератури. Вона збагатила її новими ідеями, жанрами, художніми засобами, сприяла формуванню реалістичного методу. “…Середньовічний роман передав наступним епохам високе уявлення про людський обов'язок, про честь і благородство, про безкорисливість і подвижництво, про доброту і співчуття…уявлення про те, що потім почало називатися “лицарськість”.

27. Зовнішній та внутрішній конфлікт в романах про Трістана та Ізольду. Фольклорно-казкові мотиви в романах

Романи про Тристана та Ізольду. Куртуазні романи про кохання лицаря Трістана до королеви Ізольди належать до найпопулярніших у Середньовіччі. Роман Беруля приваблює наївністю, роман Тома - куртуазною вишуканістю і добрим літературним опрацюванням. Обидва твори виникли бл. 1170 р. Близько 1230 р. з'являється перша французька прозова обробка цього роману.

Батько Тристана, король Рівален, загинув, захищаючи свої володіння від феодала-сусіда. Мати померла з горя. Королевич-сирота випадково потрапляє в Корнуолл, де править його дядько Марк. Тристан - зразковий лицар. Він не побоявся вступити в поєдинок з могутнім велетнем і визволив країну Марка від принизливої залежності. Король Марк любить племінника і вбачає у ньому свого спадкоємця. Барони, васали Марка, заздрячи успіхам Трістана, вимагають від короля, щоб він одружився і дав їм законного спадкоємця, інакше вони піднімуть повстання. Так, Трістан хоче висватати королю Ізольду Золотоволосу. Однак здобути прекрасну королівну він зміг тільки вбивши дракона-людожера. Мати Ізольди дає в дорогу доньці любовне зілля, щоб вона випила його з королем Марком і вони стали щасливим подружжям. Та під час морської подорожі Ізольда і Трістан у спеку випадково випили це чарівне вино, і любов заполонила їх назавжди. Вона принесла їм безмежне щастя, але й стала причиною їхньої смерті, бо то “було не вино, а пристрасть, жагуча радість і безмежна туга, загибель".

Навіть після одруження з королем Ізольда не може зустрічатися з коханим, вони змушені розлучитися. Трістан покидає володіння дядька і на чужині одружується з Ізольдою Білорукою. Ні краса її, ні відданість не можуть витіснити з Трістанового серця образ Ізольди Золотоволосої. Трагічно закінчується їхня любов. Смертельно поранений Трістан посилає за Ізольдою Золотоволосою, наказуючи при поверненні підняти на кораблі білі вітрила, якщо вона зможе приїхати, якщо ні - чорні. Ізольда тікає від короля в Бретань до Трістанаю. Але коли на обрії з'явився корабель, ображена Ізольда Білорука сказала, що бачить чорні вітрила. Тристан помирає. Вмирає й Ізольда Золотоволоса. Їх поховали по обидва боки каплиці. Квітучий терен, що виріс за ніч на могилі Трістана, переріс через каплицю на Ізольдину могилу.

Виняткова популярність роману протягом кількох століть зумовлена зображенням надзвичайної глибини і відданості в коханні. Це не любов-поклоніння, а могутнє земне почуття.

Розробка цього сюжету відома різними мовами. Найбільш значним з них є німецький віршований роман Готфріда Страсбурзького(початок ХІІІ ст). Вперше роман надрукований наприкінці XV ст.

За мотивами цього роману Р.Вагнер створив відому музичну драму “Трістан та Ізольда”; Леся Українка написала прекрасну поему “Ізольда Білорука”.

28. Основні жанри міської літератури. Змістовно-формальні особливості фабльо та шванка

В ХІІ ст. у Західній Європі розподіл ремесел по цехових організаціях, зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі забезпечують містам все більшу вагу в економічному й політичному житті європейських країн. Багато міст, передусім в Південній Італії здобувають незалежність, іноді у жорстокій боротьбі захищаючи свої права і свободу. Населення міст, яке вийшло головним чином з кріпосного селянства, часто виступало проти феодального сеньорства, тяжило до централізованої влади, державної єдності й тому підтримувало короля в його боротьбі з прагненнями гордовитої знаті. Союз королівської влади і міст відіграв важливу роль в історичному процесі становлення державності й національного об'єднання народів Європи. Середньовічне місто стає не тільки могутньою економічною силою, а й адміністративно-політичним і культурним центром.

В середині ХІІ ст. перемагає готика. Собор середньовічного міста був не тільки місцем богослужіння, а й осередком громадського життя. Наприклад, у соборі Паризької Богоматері (Нотр Дам) засідав парламент, читались університетські лекції, ставились містерії. При воєнній загрозі собор легко вміщував усе населення міста і ставав фортецею.

З розвитком міст виникають світські школи, а на їхньому ґрунті перші європейські університети.

ХІІ-ХІІІ ст. висуває своїх середньовічних мислителів. Учений-монах італієць Фома Аквінський(1226-1274) на базі античності та арабських рукописів намагається примирити раціоналістичні знання з християнським ученням.

В ХІІІ-ХІV ст. досягає вершини номіналізм - перший прояв матеріалізму. Номіналісти визнавали первинність предмета і вторинність поняття.

Міське середовище було дуже строкатим, в місті панував патриціат, який складався з багатих купців і ремісників, до них приєднувались заможні землевласники, лицарі середньої руки. Але основну масу становили ремісники і торговці, слуги, представники вільних професій. Життя городян проходило у своєрідних умовах ремісничої майстерні.

Література, яка створювалась у місті, відбивала світогляд і буття молодого третього стану. Міська література за тематикою, змістом, ідейною спрямованістю й поетикою становила новий, окремий напрям тогочасної літератури. Її стиль відповідав потягу до реалістичного зображення дійсності. Міську літературу відзначає “приземленість”, здоровий глузд, а також грубуватий гумор, жарт, що іноді межує з натуралізмом. Мова її близька до народної, міської говірки.

Міська література має свого позитивного героя, а якому підкреслюються такі риси, як працьовитість, енергійність, розсудливість, але цінуються також спритність, хитрість; місто не любить людей слабких, кволих душею - його симпатії на боці веселих, кмітливих, наполегливих, котрі знаходять вихід з будь-якого скрутного становища. Характерною рисою міської літератури є повчальність: вона вчить, висміює, викриває, широко використовуючи засоби гумору і сатири.

Найулюбленішим жанром міської літератури є невелике оповідання комічного або сатиричного змісту, спочатку - віршоване, пізніше - прозове. У Франції його називали фабліо, у Німеччині - шванк (нім. -жарт). Це жанр народного походження. Збереглося близько 150 фабліо, більшість з них анонімні.

Стилістичний аналіз текстів показує, що фабліо - жанр провінційного походження, особливо поширений на північному заході Франції, у Пікардії. Фабліо відбивають головним чином світогляд і смаки городян, але поширені вони і серед селян, духовенства, дворян. Мова фабліо приправлена грубуватим гумором і гострим жартом. Але в фабліо, які призначалися для слухачів замків та палаців, грубовато-гострий жарт (основа фабліо) замінюється вишуканою усмішкою.

Тематика фабліо різноманітна. Фабліо розважального змісту покликані викликати сміх безглуздо-комічною ситуацією. Але переважно це твори повчального змісту, мета яких виховувати. В них прославляється проста людина, її кмітливість, розум, вміння постояти за себе. У комічному світлі зображені зарозумілість лицарів, простуватість селян, лицемірство ченців. Популярність фабліо пояснюється наявністю в них і так званих вічних тем: автори висміюють заздрість, забобони, неуцтво і особливо скупість. Частина фабліо має антифеміністичне забарвлення: в них розповідається про “хитрощі та підступність” жінок, котрі охоче зраджують своїх чоловіків.

Автором популярних фабліо був відомий паризький поет та професійний жонглер Рютбеф. У своєму фабліо “Заповіт осла” розповідається про священика, котрий поховав свого свого улюбленого осла на християнському цвинтарі. Коли його викликав для пояснення єпископ, кюре не розгубився і швидко поклав на стіл 20 екю, які нібито осел заповів Богові “на поминання своєї душі”. Єпископ зі словами “Бог простить його” вхопив гроші. Автор закінчує твір сповненим іронії висновком: “Ви бачите, як за допомогою грошей цей осел став християнином. Немає такого злочину, за який не можна було уникнути кари за допомогою повного гаманця”.

Презирство до розпусних монахів Рютбеф висловив у фабліо “Сказання про брата Денізу”. Юна Деніза мріє присвятити себе служінню “Богові і пресвятій Мадонні”. Монах Симон, старий грішник, вмовляє її вступити під виглядом юнака до французького ордену. Наївна дівчина обрізує свої чудові коси і, преодягнута в чоловічий костюм, іде в монастир, де її з радістю зустрічає брат Симон. Проте одна дама випадково викриває розпусного монаха і його чекає розплата.

Широковідомим було фабліо “Селянин-лікар”. Багатий селянин одружився з дочкою дворянина. Боячись подружньої зради, він кожного ранку, перед тим як іти в поле, бив дружину до синців, а ввечері просив пробачення. Жінка вирішила помститися. Одного разу до села завернули гінці, що їхали до Англії за лікарем для королівської дочки, яка подавилась кісткою, і вже тиждень ніхто не може їй допомогти. Жінка сказала, що її чоловік чудовий лікар, але вміння своє приховує і тільки побоями можна примусити його виявити свій хист. Селянина схопили, привезли до короля і добре побили. Виплутуючись із скрутного становища, він різними вигадками так розсмішив королівну, що кіста випала і вона знову стала веселою і здоровою. Але тепер до “лікаря” суне натовп хворих, і король наказує лікувати їх. Спантеличений селянин відмовляється, його знову б'ють, і він знаходить вихід: обіцяє зцілити всіх хворих, якщо найбільш немічного з них спалити живцем, а попіл вжити на ліки для інших. Перелякані хворі розбіглися. Так простий селянин обдурив короля і знать.

Аналогічним жанром у Німеччині були шванки. Визнаний майстер цього жанру - мандрівний поет Штрікер (збірка “Піп Аміс”). Головною постаттю веселих оповідок є Аміс, піп-штукар, який своєю веселою вдачею нагадує Тіля Ейленшпігеля - героя німецьких народних книг.

Веселого попа Аміса невзлюбив єпископ і вирішив поживитися його коштом. Але піп був небагатим і нічого не дав. Тоді єпископ зажадав від нього відповідей на головоломні питання, маючи намір відібрати у попа парафію. Аміс на все дотепно відповідає. Роздратований єпископ вимагає від нього навчити осла грамоти. Але піп з честю справляється і з цим випробуванням, навчивши осла перегортати мордою сторінки Біблії, передбачливо пересипані вівсом.

Однією з найцікавіших є розповідь про Аміса в ролі живописця. Прибувши до двору французького короля, Аміс взявся намалювати за великі гроші картину, яку зможуть бачити тільки законно народжені. Нічого не змалювавши, він повідомив про закінчення своєї праці. Перелякані придворні не наважились вголос признатись, що не бачать зображеного на полотні. Навіть король, засумнівавшись у законності власного народження, перший хвалить неіснуючу картину. Цей дотепний сюжет став відомим у багатьох країнах, зокрема його використав Андерсен у відомій казці “Нове плаття короля”.

Сюжети фабліо та шванків протягом століть приваблювали багатьох авторів: Боккаччо, Мольєра, Лафонтена, Бальзака, Ромена Роллана, Анатолія Франса та ін.

29. “Роман про лиса” як зразок тваринного епосу. Джерела та структура роману

Тваринний епос . Водночас з фабліо і шванками в міській літературі виникають твори великого епічного жанру - поеми, які, на відміну від героїчного та рицарського епосу, мають сатиричний та алегоричний характер. Так званий тваринний епос складався на основі байок і казок, що здавна існували у народів світу.

Надзвичайний твором цього жанру є велика французька поема “Роман про Лиса”, або “Роман про Ранара”, формування якої почалося з другої половини ХІІ ст. і закінчилося в середині ХІІІ ст. До “Роману про Лиса” входить близько 30 епізодів, де у формі алегорій і в стилі міської літератури створена гумористична і сатирична картина тогочасної дійсності. Світ звірів влаштований на зразок ієрархічного феодального суспільства. На чолі держави стоїть цар звірів лев Нобль (Благородний), навколо нього - придворні та піддані: самовпевнений тугодум ведмідь Брьон (знатний феодал) та підступний хижак леопард (міністр короля), осел Бодуен (придворний проповідник), верблюд (папський легат), баран (зубожілий дворянин). Простий люд представляють дрібні тварини та птахи: півень, курка, кіт, слимак, синиця, ворон та ін., які в усьому залежать від примх верхівки.

Основний сюжетний стижень “Роману”, до якого додавались усе нові відгалуження - це розповідь про люту ворожнечу між лисом Ренаром та вовком Ізенгрімом, котрі напевно належать до лицарського стану. Ця ворожнеча виникла давно, ще в той час, коли Лис почав залицятися до Вовчиці. Хитрий Лис постійно знущається з тупуватого і жадібного Вовка: він то заманює “дорогого кума” в монастирську криницю і з ним розправляються монахи, то умовляє Вовка ловити рибу в ополонці хвостом - хвіст примерзає, і Вовка б'ють селяни.

Вовк змушений скаржитися Ноблю, але у Лиса чимало друзів при дворі, які захищають його. Та й Лев не забув випадку, коли Лис догодив йому. Одного разу Лев, Вовк й Лис вирушили на полювання й зустріли бика, корову і теля. Лев запропонував Вовкові розділити здобич. Той бика і корову віддав королю і королеві, а теля взяв собі. Король не погодився з таким рішенням і запропонував тепер Лису зробити розподіл, і Лис присудив теля принцу. На запитання Лева, де він навчився ділити так “справедливо”, Лис сказав, багатозначно поглядаючи на Лева: “Досвід, ваша величність, премудрий досвід”.

Одначе король змушений судити Лиса, від його витівок терпить не тільки Вовк, а й інші піддані. Відбувається “божий суд” - бій Вовка і Лиса. Вовк перемагає і Лиса хочуть повісити. Але монахи випросили віддати Лиса у монастир на покаяння. Тут він полонив усіх святістю своєї поведінки вдень, а вночі крав курей. Та навіть коли його викрили, Лисові все ж удається уникнути покарання і знову здобути ласку короля, пообіцявши Леву вилікувати його від усіх хвороб за допомогою вовчої шкіри (для чого радить вбити Ізенгріма).

Вважається, що у створенні поеми брали участь не менше десяти авторів. Це, звичайно, позначилося на її змісті і стилі. Ставлення авторів до Лиса двояке. Симпатії авторів на його боці, коли він вступає у боротьбу з високопоставленими хижаками, зокрема, коли Лис спритно обдурює короля і королеву. Але якщо Лис нападає на залежних і слабких (курку, зайця, кота, слимака та ін.), то нерідко і йому самому дістається - простий люд також уміє за себе постояти.

Якщо перші частини роману є скоріше веселою пародією на людське суспільство взагалі, то приблизно з середини твору поступово посилюються викривально-сатиричні тенденції, спрямовані проти феодальної верхівки. Поема відображає інтереси молодого третього стану, який вже через літературу викриває феодальне свавілля і соціальну нерівність.

“Роман про Лиса” викликав ряд нових варіантів та наслідувань не тільки у Франції, а й в інших країнах. У Німеччині в ХV ст. постає аналогічна поема “Рейнеке-Лис”. Тваринний епос викликає інтерес і в наступні віки. Гете на основі “Рейнеке-Лиса” написав однойменний твір. Сюжети німецького тваринного епосу використав Іван Франко у сатиричному творі “Лис Микита”.

30. Основні жанри середньовічної драматургії. Еволюція від церковної до світської драми

Драматичне і театральне мистецтво досягло виняткового розквіту в античному світі, але драма і театр доби Середньовіччя виникли не на його основі. Християнська церква заперечувала культурну спадщину, пройняту античним язичництвом: театральні будівлі були зруйновані, рукописи знищені або сховані в монастирях, імена великих акторів забути.

Драма Середньовіччя народжувалася з інших джерел і в інших формах. У європейських народів продовжували побутувати старовинні поганські обряди, пісні, ігри, танці, пов'язані з процесами праці або явищами природи, яку прости люди й обожнювали. У багатьох країнах традиційним було, наприклад, зображення боротьби між Літом і Зимою , яку звичайно представляли сільські парубки, одягнені у відповідні костюми.

Протягом багатьох століть носіями елементів театральних дій і вистав були мандрівні актори та поети - міми, гастріони, жонглери, які показували жартівливі сценки побутового змісту. Церква неприхильно ставилася до них, забороняла дивитися ці вистави.

З метою полегшення сприйняття релігійних догм мирянами церковники здавна вдавалися до музичних і видовищних ефектів. Уже в ІХ - Х ст. для пожвавлення різдвяних і великоднів служб в католицьке богослужіння вводилися тропи - діалогічні переклади євангельського тексту. Потім при відправі з'явилися елементи пантоміми. Наприклад, під час різдвяного богослужіння розігрували в особах поклоніння немовляті Ісусу, який лежав у яслах. Тропи та елементи інсценізації літургічного тексту сприяли виникненню культового жанру - літургічної драми, яка виникла мабуть, в ІХ ст.(спочатку в Англії, потім у північній Франції, Німеччині та Італії). Але літургічна драма латиною (як і сама меса) була суто культовим дійством. Тому церква змушена була шукати доступніших для мирян засобів передачі біблійних епізодів.

З кінця ХІ ст. починається побутова обробка біблійного тексту. Посилюється потяг до життєвої правдоподібності. З'являються все нові персонажі зі своїми ( часто гумористичними ) репліками: хитрун - продавець олії (яка потрібна для змащування тіла Христа).

У ХІІ ст. літургічна драма відокремлюється від богослужіння. Священнослужителі змушені були винести дійство на паперть, що сприяло швидкому збагаченню вистави світськими елементами. З паперті драма поступово перейшла на міську площу.

З ХІІІ ст. організація вистав потрапила до рук магістратів та ремісничих цехів. Ролі в п'єсах виконують уже не представники кліру, а городяни, латинська мова замінюється народною.

У ХІІ-ХІІІ ст. в умовах бурхливого розвитку міст формується новий жанр драми - містерія (лат. - служба), яка досягла своєї вершини в ХV ст. Містерія була масовою самодіяльною виставою, в якій брали участь десятки, а інколи й сотні людей. Постановка містерій стала справою міських цехів, відбувалася вона під час свят або в ярмаркові дні. В день відкриття містерії у місті припинялася всяка діяльність, в якій брали участь міське управління, духівництво, ремісничі цехи і купецькі гільдії, діти тощо.

Вистава відбувалася на міській площі, на так званій симультанній сцені, де відразу розміщувались усі потрібні для різних епізодів декорації. Театральна техніка набула високого рівня: під час вистави гримів грім, грішники провалювалися в пекло, праведні душі підіймалися на небеса. В Англії та Фландрії вистави показували на рухомих сценах.

Постановка містерії проходила по частинах і тривала від кількох днів до кількох тижнів. Вражає своїми розмірами французька “Містерія Старого Заповіту”, що складалася з 40 п'єс. Вона містила величезну біблійну інформацію: про створення світу, гріхопадіння Адама і Єви, всесвітній потоп, вавилонське стовпотворіння тощо.

Хоча зміст містерій ґрунтувався на біблійних сюжетах, помітна постійна боротьба між релігійним і мирським укладом. З часом світська, побутова основа набула значної переваги над релігійно-моралізаторською; містерія перетворювалась у святково-урочисте видовище. Усе частіше в містерії з'являлися комічні вставки побутового змісту.

У ХІІІ ст. виникає міракль(лат. чудо), який набув особливої популярності у Франції. Від містерій міраклі відрізнялися тим, що сюжети ґрунтувалися не на біблійних текстах, в на легендах. Нерідко релігійно-повчальна тенденція міракля використовувалась для показу соціальних утисків. Популярними були міраклі, засновані на легендах про Діву Марію. Значну частину міракля звичайно становить розповідь про життя якогось грішника, котрий, каючись, звертається за допомогою до Богородиці. Вона з'являється під кінець дії і рятує його, створюючи чудо.

Широко відомий “Міракль про Теофіла” Рютбефа (ХІІІ ст.). В основі цього сюжету лежить легенда, що походить з візантійських джерел і відома в латино-мовній літературі вже з I ст.