Розвиток літератури в часи античності та середні віки

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. давньогрецька міфологія: космогонія, теогонія, антропогонія

Джерелом давньогрецької літератури, як і всякої іншої, була усна народна творчість і насамперед міфи, в яких була велика скарбниця сюжетів та образів.

Міф, є колективне створення народу, а не вимишлення окремої, навіть геніальної людини. Цьому міф і не являє собою чогось стійкого і постійного: він зростає та розвивається разом з розвитком суспільної свідомості. Більшість міфологічних образів були первісно місцевими богами; тале поступово з них відокремились, як головні, боги олімпійці - за мірою того, як розповсюджувався вплив тих чи інших племен у яких створилась ця релігія. В результаті цього, окремі місцеві боги зводились на рівень героїв. Разом з тим в міфах знаходили відображення і явища суспільного життя - різноманітні етапи в розвитку родини та шлюбу, побутові риси первісних мисливців і пастухів, материнського права (матріархату) і батьківського (патріархату), оволодіння вогнем і т.п. риси первісного фетишизму і тотемізму змінювались антропоморфізмом - представленням бога в образі людини. Родина олімпійських богів мала характер патріархальної родини. Риси різних епох відображались в міфі, так що він іноді перетворювався в одне дуже складне ціле. Протягом часу в міфах стали проявлятися і “драми соціального характеру, распрі людських одиниць”, які були зовсім відсутні в найдревніший час міфології. Отже, давньогрецькі міфи розповідають по багаточислені відголоси групового шлюбу, матріархату, але разом з тим відображають і історичні долі грецьких племен в більш пізні часи; вони розповідають про походження природних явищ та предметів матеріальної культури, суспільних установлень, релігійних обрядів, про походження всесвіту - що є космогонією і про походження богів, тобто теогонія. Давньогрецькі міфи дають нам можливість побачити культуру та життя того часу як найширше через сукупність знаків, символів, уявлень, зразків поведінки, іноді навіть таких інституцій як шлюб, родина і клан. Звертають на себе також увагу організація життя особи та спільноти у давній Греції , формування образу найближчого довкілля та світу, взірців наставлень та поведінки, а також виникнення почуття етнічної і видової ідентичності грецького народу.

2. Міфологічна основа та різні тлумачення “Іліади” Гомера (культурно-історичне, юнгіанське, екзистенціалістське).

Найдревнішими з пам'ятників давньогрецької літератури є дві великі поеми - “Іліада” та “Одіссея”, автором яких античність вважала Гомера. Дія “Іліади” (тобто поеми про Іліон) віднесена до 10-го року Троянської війни між захисниками міста Трої та греками, але в поеми не описується про те, що стало причиною війни, ні про хід самої Троянської війни. Події спочатку відбуваються на олімпі, потім переходять на землю. Отже, “Іліада” розповідає тільки про один епізод десятого ріку війни під Троєю, що продовжувався 53 дні - це гнів наймогутнішого героя ахейського війська Ахілла. Власне, в перших рядках поеми вже закладений весь її зміст. Причиною гніву Ахілла стало те, що Агамемнон захопив у полон і зробив своєю наложницею дочку жерця храму Аполлона Хрізеїду. Ображений батько звернувся до Аполлона з проханням покарати ахейців, і той послав на військо “морову язву”(або “моровицю”, тобто пошесть чуми). Греки почали гинути. Налякані вожді на своїй нараді, щоб втішити гнів грізного бога, примусили Агамемнона повернути дівчину її батькові Хрізу. Компенсуючи втрату коханки, він вирішив відібрати у Ахілла його бранку - Брізеїду. Роздратований такою несправедливістю, герой хотів вихопити меча і кинутися на царя, але з'явилася невидима для всіх богів Афіна і наказала Ахіллові вкласти меча у піхви та здійснити свою помсту інакше, вийти з бою. Ахілл так і зробив. Він зачинився у своєму наметі і з нього не виходив, оплакуючи свою кохану. Перед троянцями вже не поставала грізна постать героя, який був для них символом невблаганної смерті. Сміливість і відвага повернулися до них, і вони раз за разом почали одержувати перемоги над греками, ледве їхні кораблі не поспалювали. Розгублений Агамемнон неодноразово посилав до Ахілла послів, переконуючи його знову вийти на поле бою, але той незмінно відхиляв усі його прохання. За час відсутності цього уславленого героя у поемі на перший план виходять його відважні вояки - Одіссей, Діомед, Аякс, Менелай, Агамемнон та ін., показуючи свою силу і хоробрість. Гірко було дивитися другові Ахілла, юному Патроклу, на загибель своїх товаришів. Почав він умовляти Ахілла віддати йому своє бойове спорядження і зброю. Троянці побачать успіхи Ахілла , і подумають, що він вийшов у бій, і відразу їх наступальний запал зникне. Довго відмовляв Ахілл другові, боячись за його життя, але врешті поступився його мольбам. На своє нещастя, після безлічі здійснених подвигів Патрокл зустрічає троянського героя Гектора, який з допомогою Аполлона вбиває його. Із сльозами зустрів Ахілл звістку про загибель Патрокла. Забув він про образу і заприсягся помститися Гекторові. Кілька днів шукав його на полі бою і зустрів. Даремно той намагався втекти , після поєдинку Ахілл вбиває Гектора. Засмучений загибеллю сина, цар Пріам з допомогою Гермеса досягає намету Ахілла і вмовляє віддати йому тіло сина за великий викуп. Розчулений батьківськими сльозами, герой погоджуються і встановлює перемир'я для поховання Гектора. “Іліада” в ярких, реалістичних барвах та рисах розповідають про явища дійсного життя і побуту грецьких племен, і це тепер, після знахідок та відкриють археологів, стало зовсім зрозуміло. Війна основна стихія героїв “Іліади”, при чому битва зображується як виступ окремих героїв, що відрізняються виключною силою, мистецтвом ведення бою та хоробрістю.

В обличчі Гомера ми можемо бачити народного певця-поета. “ Іліада” насичена мотивами та образами народної фантазії, в яких відобразилось первісне світорозуміння людства. Головні герої поеми є найкращими носіями ідеалів свої епохи.

3. Часопростір та художній всесвіт “Одіссеї”. Герой та конфлікт поеми

У поемі викладені події після закінчення Троянської війни, зокрема повернення Одіссея до рідної Ітаки на десятий рік його блукань. Про долю інших героїв Гомер згадує лише побіжно, оскільки їм була присвячена окрема поема. “Одіссея” охоплює сорок днів. На своїй нараді боги вирішують дозволити Одіссею повернутися на батьківщину - острів Ітаку. Ціллих сім років його затримує німфа острова Огігія Каліпсо, яка покохала героя і пообіцяла вічну молодість і безсмертя. Афіна після ради богів під виглядом друга Одіссея Ментора відвідала острів Ітаку і наказала синові Одіссея Телемаху виїхати на розшуки батька. Вона побачила, як женихи настирливо сватаються до вірної дружини Одіссея Пенелопи, пожирають його худобу і розкрадають майно. За наказом Зевса Каліпсо відпускає Одісея і він на збудованому плоту рушає в путь. Але Посейдон переслідує героя, не міг він забути його вчинку - отже той осліпив його сина кіклопа Поліфема. Бог морів надсилає страшну бурю і плот гине . довго носять хвилі Одіссея, але врешті викидає на беріг острова де мешкають гостинні феаки-мореплавці. Першою Одіссея бачить царська дочка Навсікая, яка і показує героєві шлях до палацу царя Алкіноя. На честь троянського героя той влаштовує бенкет, на якому Одіссей розповідає про всі свої пригоди: побачення з богом вітрів Еолом, зустріч з лихими лістригонами, які знищують одинадцять кораблів, річне перебування на острові Ея у чаклунки Кірки; подорож до похмурого царства Аїда, пророкування там фіванця Тіресія і розмова з тінню матері; врятування від підступних сірен і жахливі Скілли та Харібди, довге перебування у німфи Каліпсо. Обдарований Алкіноєм, Одіссей врешті прибуває до берега рідної Ітаки. Афіна допомагає герою - розповідає про безчинства, що коять у будинку женихи і перетворює героя, щоб врятувати від їхньої помсти, на дряхлого старця. Одіссей прямує до свого раба Евмея. До нього ж приходить і син Одіссея Телемах. Одіссей розкриває себе і вони обмірковують план розплати з женихами. Женихи вимагають від Пенелопи обрати когось з них у чоловіки. Вона пропонує їм останнє випробування - натягнути лук Одіссея і випустити з нього стрілу. Всі виявляються неспроможними зробити це, лише сам герой пускає стрілу через дванадцять кілець. А після цього за допомогою сина та слуг розправляється з женихами, карає служниць, які зрадили його домівку. Пенелопа не вірячи своєму щастю і боячись обману, перевіряє чоловіка таємницею відомою лише їм. Звістка про смерть багатьох юнаків розноситься по Ітаці. Розлюченні родичі приходять до оселі Одіссея, щоб розправитись з ним. Проте на Олімпі доля героя вже вирішена. З'являється Афіна яка виголошує рішення Зевса - між Одіссеєм і родинами вбитих повинен бути встановлений вічний мир.

Безпосередньою “антитезою” головним героєм поеми стає Одіссей (“хитромудрий”, “незламний”, “невпинний в трудах і лукавстві”). Проте слід зауважити, що сили і бойової майстерності йому не бракує. Після Ахілла і Діомеда він третій за доблестю у війську ахейців. Образ Одіссей надзвичайно складний, тому однозначно тільки як хитруна, обманщика і прагматика , його кваліфікувати не можна. У багатьох випадках він схожий на інших героїв. І це не випадково. Значною мірою, Одіссей був породжений новим періодом, у який вступило общинно-родове суспільство. Безперечно, за традицією, Гомер залишив йому певні якості від варварської епохи. Наприклад, він також надзвичайно жорстокий. Та коли у інших героїв це риса характеру пояснюється запалом бою, ненавистю до суперника, загалом довгою війною, то Одіссей виявляє жорстокість і у мирних умовах життя. Обачливий розум Одіссея завжди спрямований на досягнення практичної мети. У повсякденному житті він ніколи не забуває про свою вигоду. Мабуть вона штовхає його до нових пригод, бажання побачити щось нове і невідоме, розширити свій кругозір, але до практицизму героя примішується і щось інше, що змушує його забувати про природну обережність, навіть не слухати “віщого сердця”, яке попереджує його про небезпеку.

Розумуючи сказане, можна зробити висновок, що образ Одіссей є один з найскладніших в поемах Гомера. Носій головної риси - пристрасно-фанатичної вірності вітчизні і дружині, - він разом з тим має і ряд інших якостей, властивих вже новій епосі самого Гомера.

“Одіссею” слід назвати казково-пригодницькою і родинно-побутовою поемою. Сюжет поеми пов'язаний з колонізаційним рухом на захід. Воно почалося після того, як були освоєні східні області -- острови Егейського моря і береги Малої Азії. При поглибленому вивчені поеми, можливо зосередити увагу на тому, що вона побудована по досить досконалому плану і їх художня техніка знаходиться далеко від примитивності, яка притаманна творам первісної народної творчості. Зміст “Одіссей” відрізняється цілісністю. Твори Гомера можливо назвати великою енциклопедією древнього світу.

4. Мелічна лірика. Творчість Алкея, Сафо, Анакреота

Визначення лірика - не належить епосі Алкея, Сафо і Анекреота. Він створювався пізніше, в часи олександрійських філологів, замінив собою визначення меліка (від melos - пісня), і застосовується до тих видів пісень, які виконувались під акомпанемент струнного інструменту. В наш час, коли говорять по грецьку лірику , використовують це значення у більш широкому розумінні, що охоплює і такі жанри, які у древніх греків не визнавалися ліричними, наприклад, елегію, що супроводжувалась звуками флейти. Однак античні розрізняння пісенних жанрів за характером їх музичного виконання, не дивлячись на свій чисто зовнішній характер, мають історичне обґрунтування, тому що в грецькій поезії жанри і їх стилі дійсно були пов'язані з визначеними розмірами віршів і визначеним матеріальним супроводженням.

Виникаючи із культової і обрядової фольклорної пісні, грецька лірика на протязі тривалого часу зберігала тісний зв'язок пісенного змісту з традиційним ритміко-мелодійним типом пісні і характером її виконання. Дотримуючись античної класифікації, необхідно розрізняти :

1. Елегію, 2. Ямб и 3. Меліку, або лірику у власному розумінні цього слова. Остання, в свою чергу має багаточисельні підрозділи в залежності від змісту або культового завдання пісні, але основним є поділ на дві категорії - монодичну лірику, що виконувалась окремим співаком, і хорову лірику.найвидатнишими представниками монодичної лірики є в першу половину VI ст. лесбосці Алкей і Сафо. В віршах Алкея часто зустрічаються мотиви грецької громадянської війни, зовнішньополітичної політики. Він захищає права єолійцев на захоплену ними Трою; низка його віршів пов'язана з міфами по героїв Троянської війни. Межи творчості Алкея досить обмежені: захист інтересів родової знаті, війна, вино, любов. Його почуття і мислі елементарні, в трактовці відгалужених тем він уступає своїм іонійським сучасникам. Коли Алкей складає гімни богам або вірші на міфологічну тему, він не виходить за межи традиційного трактування міфів. Вірші Алкея відрізняються своєю мелодійністю, багатством розмірів і способів строфічного побудування. До початку ХХ ст. Алкей був відомий лише з випадкових цитат. Але за останні десятиріччя було знайдено багато папірусних залишків творів Алкея і коментарів до них.

Сучасниця Алкея - Сафо, жінка-поетеса являє собою явище характерне лише для дорійсько-єолінських частин Греції, де положення жінки було більш вільним. сафо стояла на чолі замкнутої жіночої співдружності. Коло інтересів співдружності визначає і основну тематику поезії Сафо: це жіночі культи з їх святами, весілля, спілкування між подругами, кохання, розлука, тощо. Дідактичний елемент, притаманний древньогрецькій літературі, не відсутні у Сафо. Вона думає по красоту та кохання, ілюструючи свої думки міфологічними прикладами і особистими турбуваннями. Крім любовної лірики Сафо була відома своїми епіталаміями, весільними піснями. За ритміко-методичними типом поезія Сафо близька до лірики Алкея і відрізняється великою різноманітністю.

Близькість до народної пісні, що надає характеру і безпосередності ліриці лесбійцев, в значній ступені втрачена у видатного представника монодичної лірики, іонійця Анакреонта, творчість якого відноситься до другої половини Vi ст. в ліриці Анакреота є досить незначні сліди того, що вона настроєна лише на веселий лад. Так, наприклад, трапляються войовничі мотиви, а також мотиви соціальної сатири. За сутністю його теми, почті виключено - вино та кохання; але ці теми трактуються не досить серйозно, а в плані смішливої гри. Поет, що дожив до глибокої старості, полюбляв зображувати себе життєрадісним дідусем, мисливцем на жінок і вино. Вірші Анакреота невеликі за розмірами; вони не відображають складних переживань , а дають фіксацію окремого моменту в простих, але оригінальних і рельєфних образах, досить часто з неочікуваною кінцівкою. Ясність і простота - основні якості поезії Анакреота; навіть гімни богам перетворюються у нього у легкі та вишукані вірші.

5. давньогрецька драма: генеза та різновид. Творчість Есхіла. Інтертекстуальність трагедії “Прометей закутий”

Слово драма - грецьке і буквально означає “дію”. Основні риси будь-якої драми це міміка і діалог. Аттична драма в трьох її відображеннях - трагедія, комедія і драма сатирів - розвилася в рамках культу бога Діоніса, як одна із складових частин свят на його вшанування. Можливо сказати, що перші ростки драми вже були у народній творчості, в ліричній поезії тощо. Крім культу Діоніса серед джерел драми можливо вказати народні свята на честь богині родючості і хліборобства Деметри, надзвичайно поширений культ героїв, які глибоко шанувалися еллінами і вважалися засновниками різних міст, а також суворий культ померлих, що супроводжувався “заупокійними плачами”, тренами, що перейшли у трагедію. Грецький драматичний фольклор не вичерпується лише формами обрядової гри; рядом з тим були форми побутових драматичних вистав. Трагедія і комедія в своєму розвинутому вигляді стали важливим знаряддям для поставлення проблем, що турбували афінську демократію; що стосується драми сатирів (лісових демонів, супутників Діоніса) , то вона не грала самостійної ролі і була лише доповненням до представлення трагедії в якості заключної частини. Вистава, що складалася з трьох трагедій і однієї драми сатирів - складає так звану “театралогію”. Тяжкий осадок від серйозного дійства трагедій, завжди пом'якшувався веселим фарсом драми сатирів з піснями і веселими плясками. Трагедія отримала літературний розвиток раніше комедії і на протязі всього Vст. Залишалась важливішим видом афінської драми. першим драматичним поетом вважають Феспіда. Його історичне значення у тому, що від загального складу хору він відокремив одну дійову особу в якості актора, який повинен був виконувати декілька ролей, змінюючи костюми і маски. Переворот у драмі зробив Есхіл, який ввів другого актора, скоротив хорові частини і першочергове значення надав діалогу. Час життя Есхіла (525-456 рр. д.н.е.) співпадає з досить важливим періодом в житті і історії Афін і всієї Греції. Під час життя Есхілу довелося спостерігати серйозні зміни у зовнішній політиці, і у внутрішньому житті держави. З багатого літературного спадку Есхіла збереглося лише сім творів: “Перси”, ”Семеро проти Фів”, “Орестея” (складається з трагедій “Агамемнон”, “Хоєфори і “Евменіди”), “Прометей закутий”. Найбільш відомим твором Есхіла є “Прометей закутий”. Ця трагедія входила до театрології разом з трагедіями “Звільнений Прометей” і “Прометей - Вогненосець” і ще однієї невідомої нам драми сатирів. Сюжет “Прометея” був взятий з древнього міфу. В цьому і полягала інтертекстуальність твору Есхіла, який в трагедії “Прометей закутий” відтворив вже раніше загально відомі міфічні явища. В цьому міфі титан Прометей обманює Зевса і вкравши з неба вогонь, віддає його людям і поніс за це покарання. Есхіл надає образу Прометея зовсім новий зміст. В першій сцені трагедії “Прометей прикутий” представлена кара Прометея. Виконавці волі Зевса - Влада і Сила - приводять Прометея до краю світу - у Скіфію, і Гефест прикутує Прометея до скали. Титан мовчки переносить кару. Але залишившись один Прометей виливає свою скорботу, на його голос прилітають Океаніди. Потім до нього прибуває старий Океан і пропонує помиритись з Зевсом, але Прометей відкидає цю пропозицію. Далі Прометей говорить про те, що знає таємницю загибелі Зевса і що один він може його врятувати. За наказом Зевса до нього з'являється Гефест і вимагає відкрити тайну загибелі Зевса, але Прометей відмовляє Гермесу. Трагедія закінчується тим, що блискавка Зевса вдаряє у скалу до якої прикутий Прометей і він разом з нею провалюється до глибин землі. Основним змістом цієї трагедії є , таким чином, зіткнення влади тирана, носієм якої представлений сам Зевс, з борцем за спасіння та благо людства - Прометеєм. Есхілу, які створював такі могутні та титанічні образи був потрібен для їх втілення могутній язик. Як засновник жанру драми, що склалася на підставі епосу і лірики, він природно сприйняв і стилістичні традиції своїх жанрів. Якщо трагедія відрізняється своєю величчю, то язик Есхіла володіє цими якостями в найбільшому ступені. Діалогічні частини продовжують традицію іонійсько-аттичної ямбічної поезії, але зберігають велич старовини, архаізми тощо. Язик Есхіла відрізняється багатством і різноманітністю лексики. У нього багато рідких і замало використовуємих слів, які у інших авторів навіть не зустрічаються. Звертає на себе увагу використання складних слів. В деяких випадках, Есхіл намагається індивідуалізувати мову своїх героїв, вкладаючи в їх уста іноземні слова та вирази.

6. Софокл - співець віку Перікла. Трагедії “Цар Едіп”, “Едіп в Колоні”, “Антигона”. Ідеальний герой, змістовно-художньої імплікації, фройдівське та неофройдійське тлумачення

Творчість Софокла була продовженням принципів драматичного мистецтва, вже раніше оформлених Есхілом, і водночас була новим його етапом. Софокл жив у період вищого піднесення Афінського полісу і всі особливості цього періоду значною мірою відбив у своїх творах. Тому його можна назвати поетом розквіту афінського рабовласництва та держави - при Періклі. Перікл належав до передової аристократії, був досить освіченою для свого часу людиною, гарним воєнним і тонким політиком, що вмів згладжувати протиріччя сучасного життя. Афіни в епоху Перікла стали економічним, політичним і культурним центром всієї Греції. Самі громадяни, які бачили силу та могутність своєї держави , переповнювались відчуттям патріотизму і гордості за свою державу. Цими умовами визначалися їх суспільні та художні ідеали , які знайшли ярке відображення в багатьох поетичних творах. У Софокла це дуже добро простежується у творі “Едіп в Колоні”. Софокл намагався у своїх творах об'єктивно зобразити ті зміни та конфлікти, що виникали у суспільстві тих часів. Крім того, значне місце у творчості Софокла займають релігійні роздуми. Софокл вірить, що лише боги визначають долю, але безпосередньо у вчинки людей не втручаються. Підносить Софокл проблему багатства та грошей, що на той час була досить актуальною у зв'язку із зростанням економічної могутності Афін та багатьох громадян.

Найкращими трагедіями Софокла вважають п'єси фіванського циклу про нещасну долю Едіпу та його нащадків. Першю серед них була поставлена трагедія “Антигона”, потім “Цар Едіп” і “Едіп у колоні” .міф про Едіпа докладно розповіла поема “Едіподія”. Вона подає передісторію дії трагедії так: колись драконовбивцею Кадмом було засновано місто Фіви. З ревнощів Гера зненавиділа рід Кадмів і його місто і послала багато їм нещасть. Правив Фівами онук Лабдак, а потім його син Лай. Довгий час у його дружини Іокасти не було дітей. Дельфійський оракул попередив, що коли і народиться син, то він буде подвійним злочинцем : він уб'є батька і одружиться з матір'ю був наляканий цим страшним віщуванням. І коли в Іокасти народився син, цар наказав рабові віднести його в ліс на гору Кіферон й кинути немовля на поталу хижакам і птахам. Жаль стало рабові хлопчика, і він віддав його пастухові з сусідньої Корінфської держави. А відніс малюка своєму бездітному царю Полібу, який його всиновив і дав йому ім'я Едіпа. Прийшло повноліття Едіпа. Він вирішив запитати про свою долю дельфійського оракула і почув ту ж саму відповідь, що колись одержала Іокаста. Вважаючи Поліба рідним батьком, а його дружину Меропу - матерю, Едіп вирішив не повертатися до Корінфа. А доля спрямувала його кроки до міста Фіви. На роздоріжжі трьох шляхів Едіп зустрів колісницю з трьома чоловіками в ній. Одним з них був його рідний батько Лай. Він вчасно не поступився їм шляхом і візниця заколов мечем одного з коней Едіпа, обурений таким вчинком, він і собі вихопив меча і повбивав всіх, у тому рахунку і Лая. Едіп продовжив свій шлях, але біля Фіванської брами був зупинений потворним Сфінксом, насланим Герою для покарання міста за злочин Лая. Сфінкс загадав Едіпові загадку, але той відразу відгадав і потвора повинна була кинутися у прірву. З радістю мешканці зустріли визволителя міста. Йому були запропоновані царський трон (їх царя Лая ніби то вбили розбійники) і рука овдовілої цариці. Едіп погодився і не знав, що таки здійснилися обидва похмурі віщування оракула. Дія трагедії “Цар Едіп” відбувається у Фівах. Жрець від імені народу просить Едіпа допомогти при моровиці, насланої богами на місто. Той в свою чергу посилає Креонт до дельфійського оракула з запитом, як слід діяти далі. Оракул відкриває, що сам цар Едіп і є причиною покарання міста. Ал засліплений гнівом цар Едіп нічого не розуміє з того, що говорить йому старий віщун. Але врешті решт він вбиває царицю Іокасту і тільки після того дізнається про страшну таємницю свого народження. У долі Едіпа відбувся страшний переворот, що міг бути у житті людини. Не випадково, вже в античності “Царя Едіпа” вважали найдраматичнішою трагедією з усіх тоді відомих. “Цар Едіп” традиційно називають трагедією фатуму, невідворотності Долі. Драматизм і без того трагічного образу Едіпа поглиблюється ще й тим, що головний герой діє в ім'я врятування свого народу і країни. У нього добре серце, він завжди готовий допомогти своїм підданим. Софокл підкреслює надзвичайний демократизм Едіпа. Відповідаючи людям він виявляє собою справжнього керівника держави, дбаючи і про неї і про фіванців. Трагедія “Цар Едіп” залишала глядачів у пригніченому стані. Ще один епізод міфу про Едіпа став основою трагедії “Едіп у Колоні”. Вона починається прибуттям Едіпа з Антигоною до Колона. Від Аполлону він отримав звістку, що біля храму Евменід закінчаться його муки. За Софоклом, всякий злочинець через страждання приходить до примирення - з богами, власною долею, обставинами. Бо страждання витікає не з жорстокості вищих сил, а з необхідності, оскільки очищує та облагороджує людську душу. Окремо треба сказати, що “Едіп у Колоні” є одним з кращим патріотичних творів грецької трагедії, який хотів нагадати співгромадянам традиції їх шляхетних , могутніх і добрих попередників, закликати бути схожими на них. Трагедія “Антигона” написана першою серед трагедій серед Фіванського циклу. Головний конфлікт зосереджений навколо проблеми взаємозв'язку державних і божественних законів. Трагедія відкривається прологом, з якого глядачу становиться ясно, що в смертельному двобої загинули брати Антигони і Ісмени - Етеокл і Поліник. Царем Фів стає Креонт, який видає перший закон про те, що Етеокла, як героя поховають зо всіма почестями, а Поліника, як зрадника оставлять на полі бою на поталу хижим псам і птахам. Але Антигона пропонує сестрі поховати тіло брата, чим показує свій незалежний і сміливий характер. Дізнавшись про вчинок Антигони, Креонт вирішує її покарати. Гемон - син Креонта звинувачує його у порушені справедливості і відсутності пошани до богів. За наказом Креонта дівчину замуровують в печері . але зразу після виконання покарання на Креонта спадають всі відомі лиха - помирає його дружина, син. Креонт просить богів послати йому смерть. Конфлікт між Антигоною і Креонтом Софокл розглядає з позиції боротьби державних і традиційних, моральних законів суспільства. Тому інколи “Антигону” називають трагедією влади, в ній усе спрямовано на засудження свавілля влади. Отже, головна ідея твору полягає у зверхності божественних тобто далеких традиційних законів над законами людськими.

7. Різні тлумачення “Медеї” Еврепіда (художньо-полімічне, психологічне (А.Маслоу), містичне)

тріаду визначних трагічних поетів Еллади замикає Евріпід, творчість якого припадає на період глибокої кризи афінської полісної системи. Тому його визначають, як поета розкладу афінської рабовласницької демократії, оскільки ознаки цього процесу чітко відбилися на його творах. Політичні, релігійні переконання Евріпіда можливо з'ясувати лише за тими творами, які дійшли до нашого часу. Евріпід був палким прихильником демократичного устрою і патріотом. Зразком класичної трагедії в творчості Евріпіда безперечно стала найвідоміша, одна з кращих його п'єс “Медея”. Її сюжетом послужив один з останніх епізодів міфу про аргонавтів та їх подорожи за золотим руном. За наказом свого дядька Пелія, Язон з групою друзів поплив на кораблі “Арго” до Колхіди, щоб здобути руно. З допомогою дочки колхидського царя Медеї, яка закохалася в Язона він виконав усі умови царя Еета. Медея приспала Дракона, що охороняв руно і Язон разом з нею та товаришами відплив на “Арго” додому. Пелій не дивлячись на те, що аргонавти привезли золоте руно, відмовився передати владу Язону, Медея помстилася за це Пелію, але Язон і Медея були вимушені втекти разом до Корінфу. Трагедія відкривається Прологом, в якому глядач дізнається про те, що Язон вирішив залишити Медею і одружитися з дочкою Корінфського царя Креонта. Медея дізнається про це і обіцяє помститися Креонту. Корінфський цар, дізнавшись про це наказує Медеї залишити Корінф. Медея виявляється надзвичайно сильною натурою. Вона розмовляє з Язоном, про те, що заради нього вона зрадила батька, вбила молодшого брата, покинула батьківщину, але Язон зостається невблаганний. Медея вирішує знищити дім Язона, вбити і його нову дружину і своїх дітей. Медея направляє до царя Корінфа своїх дітей, які дарують йому та його дочці отруєний розкішний убір. Цар та його дочка одягнувши на себе подарунки Медеї гинуть, а сама Медея в цей час знаходиться в смятінні між бажанням помститися і любов'ю до власних дітей. Але Медея таки вбиває дітей. В цей час з'являється вісник смерті царя та його дочки. Заключний сценічний ефект трагедії: божественний дід Медеї Геліос посилає за нею колісницю з крилатими драконами і вона улітає з трупами своїх дітей, між тим як принижений та подавлений Язон молить про можливість хоча б доторкнутися до своїх дітей. У фіналі Язон залишається самотнім, нікому непотрібним, позбавленим майбутнього. Евріпід робить Медею дітовбивцею, для драматизації її образу, для гостроти внутрішнього конфлікту. Композиція трагедії складена так, що вже з самого початку вводить у цент подій, напруження безперервно зростає. Зовсім інакше зображений Язон. Крайній егоїст і прагматик, він уособив найгірші риси евріпідової епохи. Жадібність, честолюбність, брехливість, уміння використовувати засоби красномовства для досягнення негідної мети характеризують Язона, як героя негативного. Бажання влади, прагнення будь-що збагатитися штовхають його на ліцимірні вчинки, що їх виправдовує він фальшиво-ліцимірними словами.

8. Давньогрецька комедія: ґенеза та характер. “Жаби” Арістофана - порівняння творчості Есхіла і Евріпіда

Комедія - друга галузь грецької драматургії, отримала в Афінах офіційне визнання значно пізніше ніж трагедія. Змагання “ комедійних хорів” були встановлені на святах “Великі діонісії” лише в 488-486 рр. до цього комедія входила до складу свят Діонісія, лише як народна, обрядова гра і держава не брала на себе її устрою. Перші етапи становлення аттичної комедії як літературного жанру були невідомими античним дослідникам; вони знали її лише в тій встановленій формі , яку вона мала у другій половині V ст. комедія цього періоду зветься старовиною комедією. Старовинна комедія дещо своєрідна. Архаїчні та грубі ігри свят переплетені з поставленням самих складних соціальних і культурних проблем, що стояли перед грецьким суспільством. Аристотель возводить початок комедії до “ зачинателів фалличних пісень, що і досі остаються в обичаях багатьох общин”. Термін комедія (komoidia) означає пісню комоса. Комос - юрба гуляк, що шествують після бенкету і співають при цьому пісеньки. В древньогрецькому побуті космос слугував іноді засобом народного протесту проти будь-яких неподобств влади, перетворювався у своєрідну демонстрацію. В комедії елемент космосу представлений хором ряжених, одягнутих в досить фантастичні костюми. Досить часто зустрічається маскарад тварин: “Кози”, “Оси”, “Птиці”, “Жаби”, - всі ці назви дані комедіям по костюмам хору. Хор прославляє, але частіше за все насміхається, навіть над окремими особами. Пісні космосу міцно закріплені в аттичному фольклорі, незалежно від релігії Діонісія, але входили також до обрядів Діонісієвих свят. Паралельно до земних персонажів в комедії з'являються і боги та легендарні герої - Діоніс, Гермес, Ори, Геракл тощо. Всі вони без винятку зображені в комічному вигляді. Загальним фоном комедії, на якому розвивається вся її дія, завжди є нереальна, фантастична ситуація. Вона водночас була і комічною, що відповідало жанрові і наче готувала глядача до сприйняття всієї комедії. Вже з самого початку посмішку викликали дії героїв. Усі найсерйозніші думки в комедії мають жартівливу форму, що також було вимогою жанру. Комедія, що виникла на півсторіччя пізніше ніж трагедія, знаходилася під її безпосереднім впливом. Комедія починається з Прологу, в якому підкреслюється тема всієї п'єси і майбутнього словісного змагання персонажів. За прологом йде парад - вихід та виступ хору і оркестру.

В творчості Аристофана аттична комедія досягла найвищого завершення. Для сучасності він залишається єдиним представником цього роду поезії. Великий історико-літературний інтерес викликає комедія Аристофана “Жаби”. Вона була поставлена в січні 405 р. під впливом вражень від смерті Евріпіда і Софокла. Бог Діоніс дуже занепокоєний тим, що зі смертю цих поетів і від'їздом до Македонії молодшого трагічного поета Агафона театр спустошився. Цьому він вирішає відправитись до загробного світу, щоб повернути Евріпіда. За міфами, до загробного світу вже одного разу ходив Геракл і привів звідти великого пса Кербера , то Діоніс подібно до нього одягає левину шкіру, бере палицю і у супроводі раба Ксафантія відправляється у мандри. Йому приходиться переправлятися через адське озеро. Там лунає квакання жаб'ячого хору - звідси назва комедії. Після того, як Діоніса приймають за Геракла і б'ють за викрадення Кербера, він таки добирається до палацу Плутону. Там в цей час йде суперечка між Есхілом і Евріпідом хто буде першим і переможним літератором. Довгий час це місце займав Есхіл, але коли до царства мертвих попав Евріпід, він зібрав розбійників і грабіжників., інших злодіїв і став вимагати перше місце для себе. Діоніс бачить в цьому зручний випадок для того, щоб впевнитись, хто з них найкращій поет. Есхіл виставляе вимогу, щоб поет був вчителем народу і у приклад наводить свої твори “Перси”, “Семеро проти Фів”, які піднімають бадьорість та мужність громадян. А Евріпід зображує життя таким, як воно є і розбещує молодь. Діоніс обирає і бере з собою на землю Есхіла, а його замісником залишає Софокла. Творчість Аристофана важко переоцінити, його комедії стали зразком високого громадянсько-патріотичного мистецтва, що несли в собі великий потенціал оптимізму та глибокої віри в сили і можливості народу, і водночас неприхованої ненависті до його кривдників. Історичне значення творчості Аристофана полягає у неповторно сміливій критиці всього того, що він вважав шкідливим для афінських громадян, у визвольному новаторстві його пошуків та поглядів. Тосу “батька комедії” слід вважати засновником політичного, сатирично-викривального жанру в драматургії.

9. Діалоги Платона “Федон” та “Федр”. Ідея душі

Платон - засновник античного ідеалізму. Виходець з багатої родини у молодості був учнем Сократа. Після смерті Сократа у Платона починаються роки мандрів. Вчення Платона глибоко антидемократичне. Демократичний устрій і характерний для цього устрою психічний тип людини визивають у Платона різке осудження . в намальованому Платоном реакційному проекті ідеальної держави влада належить споживаючим прошарку суспільства, а виробничі прошарки не приймають участі в управлінні державою. В творчості Платона було три періоди. В свій перший “сократичний” період Платон ще свято йде за методами свого вчителя Сократа і веде дослідження головним чином у формі бесіди, запитань і відповідей. В подальшому у Платона складається власна система, поряд з бесідою з'являється і розповідь. Філософська аргументація змінюється художньо опрацьованими міфами. До цього періоду відносять найбільш досконалі за художньою формою діалоги, наприклад, “Федон”, “Федр”, “Пір”. Як літературні твори, діалоги цікаві насамперед мистецтвом портретної характеристики. В дискусію зустрічаються не лише окремі погляди, а і живі носії, серед них філософи, поети, молоді люди з сократовського кола. У діалозі “Федон” щойно прибулий до Афін учень Сократа питає у свого колеги Федона про причини кончини Сократа. Між ними відбувається довгий діалог, що не торкається смерті їхнього вчителя. І лише коли Федон починає розповідати про останній день Сократа, він переходить до теми смерті, страху і мужності перед нею людини, вічного існування душі, відсутності людських знань. Розповівши про останні хвилини мислителя, Федон закінчує діалог зверненням до Ехекрата. У діалогах Платона майже не з'являються картини опису природи, винятком у цьому може бути “Федр”. Велику увагу Платон приділяє міфам, що виконують у діалозі різноманітні завдання. Ці міфи набувають у діалозі високохудожньої ліричної форми, наприклад, про кулеподобних людей, яких Зевс за нечестя розірвав навпіл і примусив половини все життя шукати одна одну, про польоти людських душ і богів на повітряних колисницях.

За Платоном, душа людини живе на далеких зірках, звідти вона милується ідеями, що сповнюють її невимовним блаженством. Коли народжується людина, чергова душа спускається на землю і входить у тіло людини мов у в'язницю. Тепер душа спостерігає світ речей, дещо вже їй знайомий завдяки світу ідей. Після смерті праведної людини її душа повертається до зірок. Якщо людина прожила життя погано, то її душа пересилюється до якоїсь тварини. Це переселення відбуватиметься доти, доки душа не спокутує своїх пороків і не позбавиться них. Отже, все своє життя людина повинна присвятити підготовці до повернення души до зірок, в світ ідей, бути вірною еросу - пристрасній любові до світу ідей. Звідси виник вислів “платонічна любов”, любов до ідей. Ідеї Платона значною мірою вплинули у подальшому на формування християнського вчення.

10. Діалог Платона “Пір”: Ерос, його походження, різновид та природа

Платон - засновник античного ідеалізму. Виходець з багатої родини у молодості був учнем Сократа. Після смерті Сократа у Платона починаються роки мандрів. Вчення Платона глибоко антидемократичне. Демократичний устрій і характерний для цього устрою психічний тип людини визивають у Платона різке осудження . в намальованому Платоном реакційному проекті ідеальної держави влада належить споживаючим прошарку суспільства, а виробничі прошарки не приймають участі в управлінні державою. В творчості Платона було три періоди. В свій перший “сократичний” період Платон ще свято йде за методами свого вчителя Сократа і веде дослідження головним чином у формі бесіди, запитань і відповідей. В подальшому у Платона складається власна система, поряд з бесідою з'являється і розповідь. Філософська аргументація змінюється художньо опрацьованими міфами. До цього періоду відносять найбільш досконалі за художньою формою діалоги, наприклад, “Федон”, “Федр”, “Пір”. Як літературні твори, діалоги цікаві насамперед мистецтвом портретної характеристики. В дискусію зустрічаються не лише окремі погляди, а і живі носії, серед них філософи, поети, молоді люди з сократовського кола.

Великий інтерес в художньому уявленні представляє діалог Платона “Пір”, в якому представлена бесіда про кохання. Сім промов учасників бенкету постійно від грубого, вульгарного розуміння кохання підіймають її до найвищої, “небесної” сили. Своє завершення ця тема отримує в промові Сократа, який посилаючись на пояснення мудрої Діотіми, визначає кохання, як потяг до вічного володіння благом; людина, що кохає тягнеться до безсмертя, намагається дати життя тому прекрасному, яке відчула в собі і втілює його у нових формах. Таким чином Ерос - тобто кохання, є засіб приводження людини до вищої істини, до доброчесності, до божества і до безсмертя. В заключення устами Алкивиада, що прийшов на бенкет перед його закінченням, прославляється Сократ, як зразок ідеального кохання: він проникнув нею до своїх учнів і сам зачаровує їх, як дивний Сілен. Це і є платонічне кохання.

11. “Поетіка” Аристотеля. Меміз і теорія трагедій

Вищого розвитку наука класичної Греції досягає в філософії Аристотеля. Коло інтересів Аристотеля було надзвичайно широке. Аристотель є типовим представником вираження ілеалогії античного світу. В пору серйозної кризи античної системи держави - міста, коли народжувалась велика монархія Александра Македонського, Аристотель настирливо доказував доцільність старого типу державного устрою. Сутність мистецтва Аристотель визначає у “Етиці”. Він відносить її до поняття творчості і протипостовляє практичній діяльності. Але самі повні погляди Аристотеля на мистецтво, і особливо на поезію, викладені в “Поетіці”. На превеликий жаль, цей твір зберігся не повністю: після загального визначення мистецтва і поезії мова йде про головним чином про трагедію, а частини, що стосується епосу, лірики і комедії не збереглося. Але і в такому вигляді цей твір є дуже цінним. Аристотель виходить з постійного твердження, що всі види постійної творчості відтворюють дійсність і нерозривно з нею пов'язані. Він має на увазі не матеріалістичне копіювання дійсності, а відтворення найхарактернішого в образах чи подіях, тобто висуває на перший план принцип типового у мистецтві. Відповідно до його концепції, всі види мистецтва обумовлені залежністю від того, яким чином, з допомогою яких засобів і як само відбувається процес наслідування. Пісні і музика з'являються тому, що вони наслідують звуки, танці - ритмічні рухи, живопис і скульптура - кольори і форми, а література здійснює наслідування завдяки словам і поетичним розмірам. Цікаву думку Аристотель висловлює і тоді, коли доводить, що поезія на відміну від науки висловлює загальну думку в художньо-конкретних образах, які мають свої імена і стають носіями неповторних, притаманних тільки їм характерів. Багато місця в “Поетиці” приділено трагедії, як жанру драматичного мистецтва. Її автор виражає суть трагічного, а оскільки вона являє собою сценічну виставу, то формулює шість її складових елементів - фабулу, характери, мислення, сценічна обстановка, спосіб вислову і музична композиція. Значну увагу Аристотель приділяє з'ясуванню питання про вплив трагедійного дійства на глядачів. Він наголошує, що ефективність цього діяння досягається як сценічними засобами, так і самим перебігом подій. Найскладнішим у розумінні цієї проблеми вважається нерозшифрований Аристотелем термін “катарсіс”, тобто очищення, що його викликає трагедія у глядачів. Інакше кажучи, страждання глядачів від спостереження чужого нещастя в трагедії викликає психологічне полегшення в них і приводить до повного очищення. Класицисти XVII ст. поклали теорію трагедії Аристотеля за основу висунутої ними концепції “трьох єдностей” - часу, місця та дії. Проте вони мали рацію лише в останньому твердженні. Аристотель дійсно приділив дуже багато уваги значенню єдності дії. Відносно єдності часу він обмежився зауваженням , що трагедія тяжіє вкластися в “один оберт сонця” , а про єдність міста взагалі не згадує. Безперечно, деякі думки поетики вже застаріли, а про те більшість з них продовжує зберігати своє значення і в наші часи. І не випадково, відкриваючи якусь сучасну книгу з історії театру, мистецтва, літератури, естетики майже з перших сторінок можна зустріти посилання на авторитет давньогрецького мислителя Аристотеля.

12. Новоаттична комедія. Менадр: роль Випадку у художньому світі його комедій. Концепція людини та художній характер у прочитаній комедії

Після закінчення давньої аттичної комедії з початку IV ст. Її місце на короткий час заступає середня комедія, яка практично зовсім не відома. В наші часи. Завершила процес розвитку драматичного мистецтва в Афінах нова аттична комедія, про яку також до початку ХХ ст. було мало що відомо. Нова аттична комедія майже повністю відмовляється від казково-міфологічних і політичних сюжетів. У нових умовах існування людини єдиною темою, яку можна було розробляти, залишалася нейтральна родинно-побутова тема, тому нову комедію часом так і називають - родинно-побутовою, а давню комедію політичною. В новій комедії зникає уїдлива сатира, що заміняється доброзичливим відкриттям людських недоліків. Відійшовши від гострої критики дійсності , вона заглиблюється у побутові відносини людини, ідеалізує дійсність, тому соціальні чи суспільні суперечності вуалюються, у ній надзвичайно звужувалося коло тем. З тих її зразків, що дійшли, можна визначити дві головних теми: тема визначення дівчини з рук лихваря - звідника; вона з'явилася невипадково, оскільки в цей період інтенсивного розвитку торгівлі з'являється лихварство, що супроводжується продажем “живого товару”, тобто дівчат, які заробляли гроші для свого господаря; часто в одну з них закохується, а потім визволяє юнак-герой. Тема загубленої (або підкинутої), а потім знайденої дитини. Ці теми мали численні варіанти, цілком можливо, що в їх основі значилися певні містичні епізоди. У свою чергу, звуження тематики п'єс привело до появи постійно-сталих комедійних типів, які відразу пізнавалися глядачами за їхніми масками. Традиційною стає маска закоханого юнака, який страждає від неможливості звільнити дівчину. Йому протистоїть суперник, обмежений, брехливий і самозакоханий воїн. Однією з особливостей нової комедії було те, що глядачів цікавили не знайомі вже маски і сюжет, а схема і розвиток інтриги, початок якої також слід шукати в Евріпіда. До нас дійшли імена більш ніж 160 авторів нової комедії. Серед них частіше фігурує ім'я Менандра. Менандром було написано понад 100 комедій. Зміст усіх комедій був відомий з переказів античних учених серед найбільших відома комедія Менандра “Відлюдник”. Комедія починається з монолога панна, який розповідає про селянина Кнемона, який за своє життя “слова людського промовити не зміг”, ненавидить усіх людей. Навіть його дружина не змогла з ним ужитися і перебралася до сина Георгія від першого шлюбу. До села прибув юнак сострат, щоб підготувати святкування бога Панна. Після вступу божечтва починається дія. Раб посланий Состратом до Кнемона , прибігає і розповідає, що той його жорстоко побив. Незавдовго до цього Сострат зустрів дочку Кнемонта і закохався у неї. Георгій вирішив захистити честь сестри і попереджає Сострата про негідність такої поведінки, але Сострат у відповідь зізнається Георгію у своєму коханні до його сестри. Хлопці стають друзями. Георгій попереджає Сострата, що Кнемон заприсягся віддати дочку тільки за сільського трударя, тому Сострат починає працювати разом з іншими. Ця історія могла б закінчитися для нього нещасливо, але допоміг випадок, служниця Кнемона втопила в колодязі відро, а потім і лопату. Старий Кнемонт поліз діставати їх, але сам впав у колодязь. Сострат і Георгій прибігають на допомогу і рятують Кнемона, він починає розуміти помилку свого життя, самітне існування неможливо більше, він визнає Георгія своїм сином і просить знайти для дочки достойного чоловіка. Георгій приводить Сострата. сам Георгій теж сватає сестру Сострата і всі відправляються до печери Пана святкувати подвійні заручини. Головним героєм цієї комедії є кнемон, до якого з самого початку відчувається різко негативне ставлення . деспот у родині, людоненависник, погану вдачу якого не витримує навіть дружина. Кнемону огидне саме спілкування з людьми і він навіть мріє про щит Персея з головою Медузи Горгони, що перетворюють людей на кам'яні стовпи. Менадр нічим не пояснює подібний хворобливий стан відчуження свого героя від людей. Але от трапилося нещастя, юнаки рятують Кнемона з води і герой неначе перероджується. Його монолог свідчить про він приходить до розуміння неправоти своєї поведінки і життя, бо самотність не може дати щастя. Автор наділяє Кнемона конкретно-соціальними прикметами, що надають злидареві особливої виразності.

13. Олександрійска поезія. Філософія та художня своєрідність (Каллімах, Аполлоній Родоський. Феокрит)

Визначення “олександрійський” у застосуванні до літератури є умовним . ще в середині минулого сторіччя він застосовувався дуже широко, і весь еллінський період носив назву “олександрійського”. Розквіт олександрійської поезії відноситься до першої половини ІІІ ст. до н.е. ; найкрупніші представники її, хоча і розкидані по всьому еллінському світові, являють собою єдине угрупування, прославляли і цитували один одного у своїх творах. Олександрійська поезія складна і в ній переплітаються різні тенденції. В основному це поезія верхівки грецького суспільства. Поети аматори і знавці старої письменності; багато хто з них працює не лише у поетичному напрямку, а і проводить філологічні заняття. Поети широко виставляють та демонструють свою вченість, тобто начитаність в старих авторах і знайомство з забутими і мало розповсюдженими легендами. Твори олександрійських поетів спрямовані до обмеженого кола освічених читачів. Еллінські поети зосереджують свою увагу на вивчені окремої особистості з її тривогами і надіями, намагаються розкрити її почуття. Це в поєднанні з прагненням до показовості, оригінальності й несхожості з іншими поетами поєднувалось у них з крайнім індивідуалізмом і аполітизмом. В цілому олександрійська поезія тяжіла до малих поетичних форм. Одним з перших її жанром стало оповідальна елегія, що живилася в основному міфологічними темами. Широко використовувався також жанр епіграми, короткого вірша з довільним змістом.

Одним з найбільших поетів та вчених доби еллінізму був Калімах з Кірені. Життя його було нелегким, сповненим матеріальних нестатків. Але він очолює один з літературних напрямів, став відомим вченим. Найбільш відому частину спадщини Калімаха складають численні його епіграми. Елегії, гімни, невеличкі епоси - епілії, ямби та інші малі ліричні форми. Великим успіхом користувалися чотири книги його “Причин”, поеми про міфологічні причини появи культів та свят. Саме ці твори, у яких Калімах виявив себе досконалим поетом, викликали у його сучасників захоплення, надихали молодих поетів.

Поетичним суперником Калімаха в ліриці все життя залишався Аполлоній Родоський. Існують данні, що він вчився у Калімаха, але не сприйняв його любові до малих ліричних форм, протиставивши їм епос. Захоплений творами Гомера він вирішив відновити цей забутий жанр. Справою свого життя він вважав створення великої епічної поеми “Аргонавтика”, яку, в міру нових розділів, голосно читав слухачам. Проте в Александрії поема враження не справила, а Калімах виступив проти неї з різкою критикою, звинувативши Аполлонія у плагіаті. ображений Аполлоніє відповів своєму вчителю епіграмою, їхня гостра полеміка закінчилася від'їздом Аполлонія на острів Родос, де він користувався загальною пошаною. Крім “Аргонавтики” йому належало ще кілька менших художніх творів, а також ряд наукових праць, присвячених поетам минулого. Про життя третього поета Феокріта, нам майже нічого не відомо. У олександрійську поезію Феокріт ввійшов як засновник і найвидатніший представник буколічної, пастушої поезії або еклоги, в римській поезії - пасторалі. Буколічна поезія швидко викликала і специфічний жанр ідилії. Ідилію розуміли, як невелику поему із специфічним змістом пов'язаним із затишною екзотичною природою, головними героями якої стають переважно наївні, мирні і найчастіше закохані пастухи і пастушки. Причини появи даного жанру можливо пояснити тим, що в умовах зниклої демократії література перетворилася для окремої особистості на предмет індивідуальної насолоди, засіб самовдосконалення чи самоосвіти. Втомлена від тепер вже даремної боротьби, міського гомону та суєти, людина вже мріє про надійний затишок, забуття серед далекої і півзабутої природи. Такій людині Феокріт і пропонує свою вишукану поезію, сільську лірику для громадянина. Феокрітом було написано багато творів, але до нас дійшов лише збірник з 30 іділій і 26 епіграм, в останні часи знайдено ще кілька фрагментів. Ідилії різноманітні за своїм змістом, тому їх поділяють на буколічні, похвальні, епілії, невеликі пастуші сценки - міми. Феокріт майстерно використовує найрізноманітні літературні прийоми. Легкий невимушений діалог, у якому чітко вимальовується характери героїв, змінюється ліричною піснею культового драматичного, агоністичного чи жартівливого змісту, опису краєвиду - зображенням внутрішнього стану героя тощо. Своєрідністю його поетичної манери є відсутність загалом поширених в античній поезії та епосі епітетів, серед описів природи переважають лише мирні й тихі картини.