Іконічний документи як вид документа

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Втуп

Офрмлення тексту в різноманітні форми призводить до появи документів, а сам процесс ми називаємо документалізацією. Виділяють як мінімум п'ять основних об'єктів інформаційного простору, це - образ, знак, концепт, текст і документ.

Документ, зображення на якому схоже із тим предметом чи явищем, що передає, називають іконічним чи іконографічним. Ці документи поділяються на ізографічні та аудіовізуальні.

Актуальність теми - документ в сучасному вигляді є результатом багатовікового розвитку. Вперше з'явившись, документ пройшов з людиною весь довгий шлях від прагнення зберегти інформацію, до матеріального втілення збереження інформації на певному носії, з метою її передачі у часі і просторі.

Людство шукало і знаходило матеріали і способи, найбільш зручні для фіксації інформації. Кожен новий носій і спосіб - це цілий етап життя. Глиняні таблички, пергамент, береста, скоропис і машинопис є ніби верстовими стовпами розвитку людства і одночасно етапами в розвитку документування. З кожним новим етапом носій і зафіксована на ньому інформація ставали все більш двоєдиним цілим - документом.

З появою іконічних документів, що стали результатом технічного прогресу, наукових відкриттів та технічних винаходів, життя людини змінилося. Цей вид документів зараз грає величезну роль в житті суспільства. Іконічні документи сприймаються простіше, ніж інші види документа, відрізняються барвистістю і різноманітністю, а також вони значно знижують вірогідність втрати інформації.

Мета дослідження - в даній курсовій роботі досліджуються іконічні документи, як вид документа, розглядаються його різновиди та їх особливості.

Об'єкт дослідження - іконічні документи, їх специфіка та типи.

Предмет дослідження - ізографічні та аудіовізуальні документи, їх типи та види.

Методи дослідження - аналіз документознавчої, наукової, методичної та законодавчої літератури та публікацій, що містять відомості про іконічні документи.

Завдання дослідження:

1- дослідити іконічні документи та їх різновиди;

2- розглянути ізографічні документи та їх різновиди;

3- вивчити ізографічні видання та їх основні види;

4- розглянути аудіовізуальні документи та їх різновиди;

5-проаналізувати основні види аудіовізуальних документів.

Структура курсової роботи - дана курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У вступі висвітлена актуальність теми, представлена мета дослідження, об'єкт та предмет дослідження, розглянуті методи дослідження та його завдання.

У першому розділі «Загальні відомості про іконічні документи» висвітлюється поняття документ та класифікація іконічних документів.

Другий розділ «Ізографічні документи та їх різновиди» розглядає загальну характеристику ізографічних документів, ізографічні видання, їх класифікацію та основні види.

В третьому розділі « Аудіовізуальні документи та їх різновиди» характеризуються основні види аудіовізуальних документів та їх види.

Розділ 1. Загальні відомості про іконічні документи

1.1 Поняття документ

Поняття «документ» в наш час є найбільш розповсюдженим в науках, що вивчають різноманітні способи зберігання і передачі в суспільстві знань та інформації. Існує багато визначень документа, які зафіксували уяву про нього.

Документ -- засіб закріплення різними способами на відповідному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та розумову діяльність людини. У статті 1 Закону України «Про інформацію» говориться, що документ -- матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі. Документ -- це будь-яке джерело інформації, передання людської думки, знань незалежно від того, чи втілене воно в матеріально фіксованій формі або є провідником (передавачем) інформації в часі.

В ДСТУ 3017-95 документ визначений, як матеріальний об'єкт з інформацією, закріпленою створеним людиною способом для її передавання в часі і просторі.

“Документом вважається будь-яка нооінформациія (інформація створена людським розумом на відміну від інформації, зафіксованої в явищах неживої природи чи біології), зафіксована на спеціальному матеріальному носії з метою її використання, передачі і зберігання. Форма та спосіб фіксації допускаються будь-які, тобто на папері, плівці, у вигляді кодексу, стрічки, диски і т. п.”[19]

В класифікації запропонованій Г.М. Швецовой-Водка с позиції книгознавства документи поділяються на види за особливостями знакових засобів фіксації та передачі інформації:

1. За способом запису інформації (способом створення документа) - рукотворний (рукописний), технотронний, механічний.

2. За характером знакових засобів передачі інформації - символічний, іконічний, записаний шляхом зміни структури носія.

3. 3а належністю знаків запису до певних знакових систем-текстовий (писемний, літературний), комплексний, технічно-кодований, нетекстовий.

4. За характером мовної знакової системи, в якій втілено інформацію - вербальний (словесний), музичний, зображувальний, картографічний, матричний, комплексний.

5. За формою запису інформації - одновимірний

(лінійний), двовимірний (площинний), тривимірний (об'ємний), комбінований.

6. За призначенням до сприйняття інформації - людиносприйманий, машиносприйманий, людино-машино сприйманий.

7. За каналом сприйняття інформації людиною - візуальний, аудіальний, тактильний, аудіовізуальний, комбінований, недоступний для сприйняття інформації людиною.

8. За способом декодування інформації людиною - призначений для читання, призначений для роздивляння, призначений для слухання,призначений для комплексного відтворення інформації [18,c.147-149]

1.2 Класифікація іконічних документів

Особливістю документа є те, що інформація (зміст), яка міститься в ньому, передається за допомогою тих або інших знаків.

Знаковість - властивість документа, яка є обов'язковою, т.я. тільки в закодованій знаками формі можна передати інформацію від комуніканта до реципієнта. За інформаційними знаками документи поділяють на текстові та нетекстові.

Нетекстовий документ оформлений у вигляді запису за допомогою нотних, картографічних та інших немовних знаків. Сюди можна віднести іконічний, ідеографічний, звуковий і матричний документи. Їх часто називають невербальними (немовними) документами.

Іконічний документ - той, у якому знак подібний відображуваному об'єкту (картина, малюнок, фотографія, кінофільм, діафільм, відеодиск та ін.)

Іконічні документи поділяються на аудіовізуальні та ізографічні документи.

“Аудіовізуальний документ - документ, зміст якого представлено у вигляді зображення і (або) звуку, для фіксування і (або) відтворювання яких застосовують відповідну апаратуру”[2].

Таке ж визначення в стандарті ГОСТ 7.69--95 супроводжується ще й приміткою про те, що аудіовізуальний документ може також містити текстову інформацію, тобто мається на увазі, що аудіовізуальний документ не просто містить зображувальну та (або) звукову інформацію, а те що вона є головною і основною, а текст - додатковою.

Ізографічний документ - документ, що містить інформацію, виражену за допомогою зображення якого-небудь об'єкта (одного або декількох)

Розділ 2. Ізографічні документи та їх різновиди

2.1 Загальна характеристика ізографічних документів

Ізографічні документи відносяться до класу іконічних за характером знакових засобів фіксування та передачі інформації. Іконічний знак повинен мати схожість чи подібність з тим предметом чи явищем, який означає.

Головне смислове навантаження цих документів несе зображення реально існуючих об'єктів образотворчо-графічними (знаковими) засобами.

“Ізографічний документ(зображувальний документ) - це документ, зміст якого зафіксовано у вигляді точного, зменшеного, збільшеного або формалізованого відображення зовнішніх характеристик реального чи уявного об'єкта за допомогою малювання, креслення, графіки, фотографії, кінематографії та відеозапису”[2].

Специфічними ознаками ізографічних документів є:

використання образотворчих знаків;

творчий (авторський) підхід до зображувального об'єкту;

наявність незначної текстової інформації.

“Ізографічні документи містять інформацію, що відображає дійсність в наглядних, зоровосприйнятних образах і, як правило, точно відтворюють реальність. Завдяки методам узагальнення, типізації, уяві художника, ізодокументи здатні естетично розкривати часовий розвиток подій, духовний образ, переживання, думки, взаємовідносини людей, втілювати суспільні ідеї. Основну частину ізографічних документів складають ізовидання”[9, c. 309].

Ізодокументи класифікують за такими загальними ознаками документа:

- спосіб зображення;

- матеріальна конструкція;

- спосіб виготовлення;

- функціональне призначення [23].

2.2 Ізографічне видання: основні поняття та класифікація

Ізографічне видання - видання живописних, графічних, скульптурних творів мистецтва, спеціальних чи художніх фотографій та інших графічних робіт, креслень, діаграм, схем тощо (у виданні домінує зображення чи зображальний ряд - художній ансамбль, а текст відіграє допоміжну, пояснювальну роль, може бути відсутнім). Можемо зустріти й такі синонімічні терміни на позначення ізовидань, як зображальне, образотворче, мистецьке, художнє видання. За визначенням М. Тимошика, “зображальні видання складають ту частину друкованої продукції, де домінує зображальний матеріал у вигляді репродукцій творів мистецтва чи фото, а текст виконує лише допоміжну, пояснювальну функцію”[12, c.104].

За версією Кушнаренко Н.М. - професора, кандидата педагогічних наук, загальноприйнятої класифікації ізовидань поки не існує. Це пов'язано з певними труднощами:

наявність принципово різних різновидів ізовидань всередині виду;

різноманітні рівні складності в техніці виконання;

широкий спектр конструктивних особливостей, властивих ізовиданням в цілому та їх різновидам.

За способом зображення розрізняють фотовидання, альбоми та атласи креслень (науково-технічні, архітектурні) та видання художньо-образного характеру.

За матеріальною конструкцією розрізняють книжкові, листові та карткові ізовидання.

До книжкових ізовидань відносяться:

альбоми з мистецтва, що містять репродукції творів живопису, графіки, скульптури, архітектури, прикладного та народного мистецтва або оригінальні авторські форми (гравюри, офорти, літографії та ін.);

фотоальбоми: документальні, історичні, портретно-біографічні, пам'ятні, по кіно- та театральному мистецтву та оригінальні видові, репортажні, публіцистичні;

науково-технічні альбоми: медичні, природничо-наукові, робочих креслень та ін.;

видання не альбомного типу з образотворчого мистецтва, що містять значний об'єм ілюстрацій.

Сюди можна віднести і картографічні атласи.

До листових ізовидань належать плакати, афіші, буклети, репродукції, естампи.

Карткову форму мають листівки, календарики, календарні стінки.

За особливостями виготовлення друкованої форми розрізняють естампи, форму для друку яких виготовляє сам художник (станкова друкарська форма), та репродуковані ізовидання, форма для яких виготовляється поліграфічним методом.

До ізовидань відносять всі види друкованої прикладної графіки (етикетки, марки та ін.).

За функціональним призначенням ізовидання поділяються на нормативно-інструктивні, наукові, виробничо-практичні, учбові, масово-політичні, науково-популярні та рекламні.

Нормативно-інструктивні ізовидання ознайомлюють з нормативно-правовими документами, що діють в різних сферах людської діяльності. До них відносять плакати та наочні посібники, що містять відомості про норми, стандарти, правила, які регламентують практичну діяльність.

Наукові ізовидання - це альбомні видання з мистецтва, комплектні видання оригінальної графіки, атласи для науково-дослідницьких цілей. Вони містять узагальнюючі матеріали, що характеризують рівень розвитку науки про мистецтво.

Виробничі (практичні) ізовидання складають плакати і наочні посібники. Їх функціональне призначення - інформація про найбільш раціональні форми роботи в різноманітних галузях суспільної діяльності, пропаганда техніки безпеки і охорони праці.

Учбові ізовидання виконують освітню і виховну функції в різних системах і на різних рівнях навчання. Сюди відносяться плакати на наочні посібники для дошкільної, початкової, середньої спеціальної, професійно-технічної та вищої освіти.

Масово-політичні ізовидання складають плакати, наочні посібники, образотворчі листівки, художні репродукції масово-політичного характеру.

Науково-популярні ізовидання - це основна маса художніх репродукцій, естампів, образотворчих листівок та альбомів.

Рекламні ізовидання - це плакати, буклети, альбоми, афіші, призначення яких - привернути увагу споживача (покупця, глядача) до нових видів товарів та послуг до проведення різноманітних видовищних та культурно - масових заходів.

Розрізняється й читацьке призначення ізовидань. Вони розраховані на:

масового споживача, що володіє елементарною початковою підготовкою в сприйнятті зображень;

відносно підготовленого споживача, що володіє певним об'ємом відомостей, необхідних для сприйняття ізовидань, більш складних за функціональним та читацьким призначенням;

споживача-спеціаліста, професійно пов'язаного з вивченням, виробництвом та розповсюдженням (зберіганням) ізовидань. Це художники, колекціонери, спеціалісти в області інформації, бібліотекарі, бібліографи, музейні працівники і т.і..

Ізовидання друкуються всіма способами друку (високим, офсетним, глибоким) з використанням однієї - двох фарб (у виданнях вищого класу до чотирьох - шести фарб) з використанням тиснення, торшонування, пре совки плівки та інших способів підвищення якості видань.

Якщо в бібліотеці створюється фонд ізографічних документів (частина бібліотечного фонду, що складається з естампів, художніх репродукцій, образотворчих плакатів, листівок та альбомів, витворів образотворчого мистецтва, гравюр, фотознімків і т.і.), то він має назву фонд ізовидань[8,c. 310-312].

2.3 Основні види ізографічних видань

До основних видів ізографічних видань належать:

“Плакат (лат. placatum - оголошення, афіша) - аркушеве ізовидання, що містить малюнок, фотографію, монтаж або яке-небудь спеціальне зображення з невеликим текстом пояснення. Випускається у вигляді одного або кількох аркушів друкованого матеріалу встановленого формату, віддруковано з однієї або обох сторін аркуша, призначено для експонування.

Художня репродукція - аркушеве видання, що відтворює витвір образотворчого мистецтва (картину, малюнок і т. ін.) або художню фотографію.

За часом появи репродукції - це копії. Особливу цінність представляють факсимільні репродукції, які з максимальною точністю відтворюють специфіку витвору, що репродукується.

Естамп (фр. estampe - відбиток, відтиснення) - аркушеве ізовидання, що є відтисненням витвору образотворчого мистецтва з друкарської форми, виготовленої самим митцем. Рівноцінні відтиснення зображень друкують з гравюри (фр. qravure - вирізувати) - друкарського відтворення малюнка, вирізаного або витравленого на металевій або дерев'яній дошці.

За технікою виконання розрізняють такі різновиди естампів: ксилографія, ліногравюра, офорт і літографія.

Ксилографія - гравюра на дереві.

Ліногравюра - гравюра на лінолеумі, ручний спосіб форми високого друку.

Офорт (фр. eau-forte - азотна кислота) - вид поглибленої гравюри на металі.

Літографія - плоский друк з каменя або металевої пластини. Гравюри, літографії належать до витвору друкарської графіки

Листівка є найбільш поширеним різновидом ізовидань. Це аркушеве ізовидання встановленого формату, одна сторона якого є репродукцією, малюнком або фотографією, а інша може бути використана для аркуша або тексту, що пояснює зображення. Листівку часто називають малоформатним аркушевим виданням або карткою тому, що вона друкується в основному на щільному папері.

Альбом (фр. album - переплетені листи) - ізовидання, основу якого складає поліграфічне відтворення картин, малюнків, креслень, фотознімків і т.ін. з коротким текстом пояснення.

Альбоми, як і атласи, за структурою (складом) - завжди збірники, часто використовуються суперобкладинки з припрессуванням плівки й без неї. Альбоми, що складаються з нескріплених аркушів, об'єднуються футляром, текою або обкладинкою” [25].

Розділ 3. Аудіовізуальні документи

3.1 Загальна характеристика та класифікація аудіовізуальних документів

Починаючи з ХІХ століття, наряду з текстовим та технічним образотворчим документуванням, все більш широке розповсюдження почали здобувати нові способи документування, що стали результатом технічного прогресу, наукових відкриттів та технічних винаходів. Це фото-, кіно-, відео-, фоно(аудіо)документування. Створювані таким шляхом документи отримали назву аудіовізуальних. Вони зазвичай розглядаються в єдиному комплексі, так як досить схожі за технікою створення і відтворення, за характером інформації, за способом кодування, за організацією зберігання. До аудіовізуальних відносяться фотодокументи, кінодокументи, відеодокументи, відеофонограми, фонодокументи, а також документи на мікроформах [26].

Кінодокумент - аудіовізуальний документи на плівковому носії, що містить зафіксовані на ньому за допомогою кінематографічної техніки предмети у вигляді послідовно розміщених фотографічних зображень (в звуковому кінофільмі - також звукову інформацію);

Фотодокумент - аудіовізуальний документ, що містить інформацію, зафіксовану на ньому за допомогою фотографічної техніки, предмети у вигляді окремих фото зображень;

Фонодокумент - аудіовізуальний документ на стрічковому або дисковому носії, що містить звукову інформацію;

Відеодокумент (відеофонограма) - аудіовізуальний документ на стрічковому або дисковому носії, що містить інформацію, зафіксовану на ньому за допомогою відео звукозапису [22].

Поява аудіовізуальних документів, або як їх ще називають кінофотофонодокуменів (КФФД), стала результатом підвищеної суспільної потреби відобразити, зберегти та передати нинішнім та майбутнім поколінням ту інформацію, яка будучі зафіксованою в мовній формі, повністю або в значній ступені втрачала свою специфіку та цінність. Широке використання в документній сфері КФФД обумовлено рядом переваг в порівнянні з виданнями.

“Головною перевагою КФФД є комплексний вплив на різні аналізатори людини, що знижує вірогідність втрати інформації, що є неминучою при одноканальному сприйнятті. Вважається, що людина володіє стількома «мовами» мислення, скільки в неї є органів чуття. В ідеалі інформація повинна надходити одночасно по всім каналам, оскільки найбільш її освоєння дають всі п'ять органів чуття: зір - 75%, слух - 13%, дотик - -6%, нюх - 3%, смак - 3 %. Важливим достоїнством КФФД є й те, що вони забезпечують адекватне фіксування і тиражирування образної і звукової інформації, неповно, або зовсім не фіксованої словом, тобто вербально - текстовими документами. Також КФФД забезпечують емоціональну основу, ефект присутності при сприйнятті інформації.

Досі не існує загальноприйнятої класифікації КФФД. Найбільш точно відображають їх сутність класифікації, в основу яких покладені дві видоутворювальні ознаки:

а) канал сприйняття інформації або спосіб дії на органи чуття людини;

б) спосіб документування інформації.

За каналом сприйняття інформації, зафіксованої в документі, КФФД ділять на три види:

- візуальні (лат. vizere - дивитися), сприймані через зір: діафільми, діапозитиви, слайди, німі кінофільми, епіфільми;

- аудіальні (лат. audire - чути), сприймані на слух: грамплатівки, магнітні фонограми;

- аудіовізуальні (зорово-слухові): звукові кінофільми, діафонофільми, відеофільми, магнітофільми.

За способом документування КФФД також ділять на три види:

кінодокументи: діа-, кіно-, відео-;

фотодокументи: діапозитиви (слайди), фотографії;

фонодокументи: грамплатівки, магнітні фонограми.

Більшість КФФД - це матричні документи. Фото- і кіноплівка, диск являють собою матрицю, на якій відтворюються зображення або звук.

За належністю для сприйняття КФФД можуть бути віднесені до людиносприйманих (фотографії) та машиносприйманих: діафільм, діапозитив, кінофільм, грамплатівка, магнітна фонограма, інформація на яких сприймається опосередковано, стає доступною людині при використання технічних засобів.

КФФД різні і за матеріальною конструкцією, оскільки можуть випускатися на бобіні, касеті, дискеті, стрічці, кадрі, касеті компакт-диска. Це зумовлює особливості їх зберігання і використання в різних документних системах.

Структура фондів КФФД в бібліотеках і інформаційних центрах включає фото-, фільмо-, диско-, фоно-, відеотеку як сукупність окремих видів кінофотофонодокументів” [ 8, c. 362-364].

3.2 Кінодокументи. Загальна характеристика та види кінодокументів

Одним з основних видів кінофотофонодокуменів є кінодокумент - образотворчий або аудіовізуальний документ, створений кінематографічним способом.

За способом відтворення інформації кінодокументи ділять на два різновиди: образотворчо-статичні (якщо зображення нерухоме (діафільми, епіфільми) і образотворчо-динамічні (якщо зображення рухоме, як у кінофільмі).

“Кінодокументи є безперервною низкою фотознімків (кадрів), що відрізняються один від одного лише незначною зміною положення об'єктів, що зображаються. При швидкій зміні окремих знімків (24 кадри за секунду) кінодокумент дозволяє одержати враження руху знятих рухомих об'єктів”[25].

Основними видами кінодокументів є діа-, кіно-, відеофільм.

Діафільм (грец. dia - через, префікс, що означає перехід від початку і до кінця + англ. film - плівка) - розташовані в певній послідовності позитивні фотографічні зображення на кіно- або фотоплівці, об'єднані спільною тематикою.

Інформацію, що міститься в діафільмі (ДФ), відтворюють за допомогою фільмоскопів, розрахованих на індивідуальне користування, або за допомогою діапроекторів на екрані.

“Діафільмом також вважають німий фільм на рулонній кіноплівці,що містить взаємопов'язане зображення (кадри) по єдиній темі з текстом. Якщо текст озвучений на грамплатівці або на магнітній стрічці, ДФ називається діафонофільмом. Підборку ілюстрацій з книг, фотографій, листівок і т.п. на непрозорих носіях інформації, що проектуються на екран за допомогою епіпроектора, називають епіфільмом”[25].

Діафільм відносять до візуальних документів статистичної проекції (зображення нерухоме). Його можна вважати перехідним до динамічних КФФД, тобто до кінофільмів.

За жанрово-тематичною ознакою ДФ ділять на: публіцистичні, історичні, літературні, науково-популярні і т. ін. У них зафіксована інформація по широкому колу тим, що підвищує їх цінність. Особливою популярністю користується ДФ для дітей.

Головним достоїнством діафільмів є те, що швидкість демонстрації залежить від демонстратора, і кожен кадр можна вивчати так довго, як потрібно, що неможливо при використанні кінодокументів динамічної проекції (кінофільмів). Діафільми прості в використанні та зберіганні, можуть демонструватися на нескладному обладнанні і не потребують для демонстрації спеціальних умов.

Одночасно достоїнством і недоліком ДФ є суворо заданий порядок кадрів, який з одного боку, допомагає користувачу вловити логіку розвитку теми, але, з іншого боку, не дає можливості змінити порядок показу окремих кадрів. За необхідністю із діафільмів можна зробити слайди.

Слайди - окремі кадри діафільму, що вставлені в спеціальну рамку [25].

Кінофільм (грец. kineo - рухаю, рухаюся + англ. film - плівка) - сукупність фотографічних зображень (кадрів), послідовно розташованих на кіноплівці (або іншому носії), зв'язаних єдиним сюжетом і призначених для відтворення на екрані за допомогою кінопроекційної апаратури.

Кінофільм (КФ) забезпечує наочність і високу оперативність інформації. Наочність зумовлюється динамічним показом образотворчої інформації. Оперативність полягає в можливості подачі значної кількості наочної інформації за короткий проміжок часу.

Інформаційні можливості КФ набагато ширше, ніж будь якого іншого образотворчого документа, оскільки те що сприймається на екрані впливає на глядача не тільки як інформація про явища, процеси чи предмети, але і як їх безпосереднє адекватне відображення. Це дозволяє минати багатьох пояснень і подробиць та спрямовувати увагу користувача на головне, впливаючи на емоціональну і пізнавальну сторони сприйняття.

За функціональним (цільовим) призначенням КФ підрозділяються на такі види: художні (ігрові), документальні, науково-популярні, навчальні, мультиплікаційні. Серед основних видів КФ виділяють підвиди. Так, мультиплікаційний КФ буває мальованим і ляльковим; документальний КФ - хронікальним і монтажним і т. ін.

Художні фільми за жанрово-тематичною ознакою ділять на історичні, комедійні, пригодницькі, а також мелодрами, детективи, трилери, бойовики і т.ін.

За способом зйомки і проекції виділяють такі види КФ: німий (із знятим зображенням), звуковий (із записом звуку), чорно-білий, кольоровий, широкоформатний, панорамний, стереоскопічний, поліекранний та ін.

Залежно від ширини плівки (8, 16, 35, 70 мм) і формату кадрів у їх екранному зображенні КФ поділяють на широкоплівкові та вузькоплівкові (16 і 8 мм).

За тривалістю демонстрації КФ діляться на два різновиди: повнометражні й короткометражні.

За спеціальним призначенням розрізняють рекламний, тест-фільм, сувенірний фільм.

Розповсюдження кінозйомки в аматорській творчості, науці, промисловості и т.і. призвело до ділення кінофільмів на професійні(призначені для кіномережі) та непрофесійні (аматорські кінофільми.

КФ, що виготовляється фірмами або студіями, має текст, у якому подається коротка анотація фільму. На коробці з бобіною вказується автор фільму, прізвище режисера, оператора, назва кінофільму, назва студії або фірми, рік створення, розмір плівки, час демонстрації, швидкість проекції, ціна.

Відеофільм (лат. video - дивлюся, бачу + film - плівка) - це фільм із записом зображення чи звуку на магнітну стрічку або оптичний диск для подальшого відтворення на екрані телевізора за допомогою відеомагнітофона.

Відеофільм перевершує кінофільм за такими параметрами, як простота виготовлення та показу, вартість виготовлення та обладнання для виготовлення та демонстрації, тривалість створення. Відеофільм знімається невеликою і легкою відеокамерою, запис зображення і звуку проходить одночасно.

Велика доступність обладнання для показу відеофільму обумовила практику переписування кінофільму на відео плівку. Недоліком відеофільму є обмеженість аудиторії для його показу: при проектуванні на великий кіноекран чіткість зображення знижується. Крім того, частий показ відеофільму призводить до спотворення зображення.

Основний зміст відеофільмів (ВФ) складають класика світового й вітчизняного кінематографа, визначні твори театру, концертні програми, нариси про видатних діячів науки, художньої культури, про спорт, цикли, присвячені різним галузям знань, навчально-допоміжні курси, зокрема й іноземних мов, детективи, бойовики і т. ін.

ВФ різноманітні за жанровим і функціональним (цільовим) призначенням: художній, науково-популярний, документально-публіцистичний, хронікальний, телевізійний і т.ін.

За матеріальною конструкцією ВФ поділяються на плівкові і дискові, за способом запису і зчитуванням інформації - на магнітні або оптичні документи. Найбільш поширений магнітний запис (магнітофони). Магнітний запис інформації заснований на зміні намагніченості окремих ділянок магнітного шару носія (магнітної стрічки, барабана, диска тощо). Магнітофільм - магнітоплівковий документ із записом звуку й зображення на магнітній стрічці.

“Організація чи служба, призначена для колекціювання кінематографічних документів та відео документів з метою їх зберігання та видачі для користування називається фільмотекою” [5].

іконічний ізографічний аудіовізуальний документ

3.3 Фотодокументи. Загальна характеристика та види фотодокументів

Поява фотодокументів відноситься до першої половини ХІХ століття і пов'язана з винаходом фотографії. Винахід фотографії дав людству принципіально новий спосіб фіксування інформації про оточуючу дійсність і викликало до життя новий вид документів.

При фотозйомці виникає приховане зображення, що перетворюється проявом і закріпленням в негативне зображення. З негативів при друкуванні одержують позитивне зображення - відбиток. Крім того, у другій половині XX століття для аматорських зйомок з'явилися фотоапарати, що дають можливість відразу після зйомки отримати готову фотографію.

“Фотодокумент - документ, зміст якого зафіксовано за допомогою фотографічних засобів у вигляді окремих фото зображень” [2].

Фотодокументи відрізняються суттєвою особливістю - вони виникають у момент подій і на місці подій, що надає їм більшу цінність. Фотодокументи наочні, точні, завдяки чому вони знайшли широке застосування в багатьох галузях діяльності людини: в науці, мистецтві, техніці, наприклад рентгенівські знімки в медицині, фотографії в судовій практиці, фото - і мікрофотокопіювання для отримання копій документів і т.i. [26].

Залежно від жанру і призначення розрізняють: художні, хронікально-документальні, науково-популярні, наукові фотодокументи, а також отримані шляхом фотографії і кінозйомки копії звичайних документів.

Залежно від прямої або зворотної тональності фотодокументи поділяються на негативи й позитиви (діапозитив).

Негативними знімками називаються фотографічні зображення із зворотною передачею тональності об'єкту, що знімається, тобто такі, на яких насправді світлі тони виглядають темними, а темні - світлими.

Позитивні знімки з прямою передачею яскравості або кольору об'єкту зйомки.

За матеріалом носія інформації розрізняють фотодокументи на склі або плівці, а позитиви - на папері, плівці або склі (діапозитиви) [ 8, c.374].

Фотографія - сукупність процесів і способів отримання зображень на світлочутливих матеріалах під дією на них світла та з подальшою хімічною обробкою.

“Фотографія (рос. Фотография, англ. Photo) (від гр. phos, родовий відмінок photos -- світло і grapho -- пишу)

1. Чорно-біле або кольорове зображення, отримане фотографуванням. Може служити видавничим оригіналом, що зовні найближчий до відображеної на ній дійсності.

2. Сукупність методів отримання стабільних у часі зображень предметів та оптичних сигналів на світлочутливому шарі через закріплення фотохімічних і фотофізичних змін, щовиникають під дією випромінювання, яке випускається або відбивається об'єктом фотографії.

Опис першої камери-обскури -- прототипу фотокамери -- було зроблено у 1500 р. Леонардо да Вінчі. Датою виникнення практичної фотографії вважають 1839 р., коли французЛ. Ж. М. Дагер запропонував спосіб отримання фотозображень, на званий ним дагеротипією. Цей спосіб був вдосконалений французом Ж. Н. Ньєпсом.

3. Галузь науки, що вивчає теорію фотопроцесів і фотоматеріалів” [ 15, c. 804].

Залежно від функціонального (цільового) призначення розрізняють фотографії загального і спеціального призначення. До розряду фотографій загального призначення відносять документальну, художню, любительську. До фотографій спеціального призначення відносять науково-технічну, аеро-, мікрофотографію, рентгенівську, інфрачервону, репродуковану та інші фотографії.

За кольором зображення фотографії існують чорно-білі й кольорові. За виглядом підкладки і матеріальної основи носія розрізняють фотографії на гнучкій полімерній (фото- і кіноплівка), жорсткій (скляні пластинки, кераміка, дерево, метал, пластмаса) і паперовій основі (фотопапір). Фотографії можуть бути аркушеві (карткові) і рулонні (на котушках, бобінах) різної довжини і ширини. Основними матеріальними носіями фотографії є плівка і папір. За розмірами плівки загального призначення фотографії випускаються плоскими форматами, котушковими неперфорованими й котушковими перфорованими [ 8, 25].

“Діапозитив (рос. Диапозитив, англ. Diapositive; Positive; Film slide;Transparency) - позитивне чорно-біле або кольорове зображення, ідентичне за оптичними параметрами оригіналу (об'єкта знімання), створене на прозорій основі. У поліграфії комплект кольороподілених растрових діапозитивів використовують як фотоформи під час виготовлення друкарських форм. Кольорові діапозитиви використовують як оригінали ” [ 15, c. 181].

Діапозитив (грец. dia - через + лат. positivus - позитивний) розглядають на просвіт або проектують на екран за допомогою спеціальних оптичних апаратів - діапроектора або діаскопа.

Діапозитиви відносяться до візуальних документів статичної проекції (зображення нерухоме).

Діапозитиви випускаються в картонних коробках або целофанових упаковках з вкладеним коротким описом (сюжетним аркушем). На коробці вказані найменування серії, її номер, кількість чорно-білих і кольорових слайдів, дата випуску. Зліва на кожному діапозитиві проставляються номер серії і його порядковий номер.

Діапозитив можна порівняти з фотографією або репродукцією картини, серію діапозитивів - з альбомом репродукцій. Слайдом іноді називають окремі кадри 35 мм діафільму, уставлені в спеціальну рамку.

Маючи всі переваги діафільмів, діапозитиви простіші у виготовленні, легші й компактніші. Слайди дозволяють ставити кадр на потрібний час і в потрібній послідовності, мають велику інформаційну місткість. Проте вони мають і недоліки - неміцність, недостатню виразність порівняно з кінофільмом [ 8, c. 378-379].

Використання мікрографічної техніки розширило сферу використання фотодокументів. В результаті з'явилися документи на мікроформах. Це фотодокументи на плівковому чи іншому носієві, який для виготовлення і використання вимагають відповідного збільшення за допомогою мікрографічної техніки. До числа таких документів відносяться:

мікрокарта - документ у виді мікроформи на непрозорому форматному матеріалі, отриманий копіюванням на фотопапір або мікроофсетним друком;

мікрофільм - мікроформа на рулонній світлочутливій плівці з послідовним розташуванням кадрів в один чи два ряди;

мікрофиша - мікроформа на прозорій форматній плівці з послідовним розташуванням кадрів у кілька рядів;

ультрамікрофіша - мікрофіша, що містить копії зображень предметів зі зменшенням більш ніж в 90 раз. Наприклад, ємність ультрамікрофіші розміром 75х125 мм становить 936 сторінок книжкового формату [ 9].

Останнім часом в фотодокументуванні став застосовуватися цифровий фотографічний процес. Він позбавлений багатьох недоліків, властивих традиційній технології, заснованої на фотохімічному галогеносрібному процесі і вимагаючому багатоступінчастої хімічної обробки, значних витрат часу, використання дорогоцінного металу - срібла.

Зображення, отримане при цифровому фотопрцесі можна побачити значно швидше, ніж при традиційному фотопроцесі. Як правило, цифрові фотокамери дозволяють переглянути зображення на вбудованому РК-екрані або на приєднаному моніторі відразу після зйомки (а в недзеркальних і деяких дзеркальних камерах - навіть до зйомки. Крім того, зображення можна досить швидко завантажити на комп'ютер, а вже там розглянути у всіх деталях. Швидке отримання результатів сприяє ранньому виявленню неминучих помилок (і перезйомці) і легкого навчання. Що зручно як початківцям, так і любителям/професіоналам.

Цифрова фотографія є найшвидшим і найдешевшим способом одержання зображень для подальшого використання на комп'ютері - у веб-дизайні, завантаження зображень (фотографій людей і об'єктів) в бази даних, створення художніх робіт на базі фотографії, вимірювань тощо.

Процес цифрової зйомки не вимагає видаткових матеріалів (плівки) і коштів/матеріалів для фото процесу (проявки зображення на плівці). Тому невдалі кадри, якщо не враховувати трудовитрати, не коштують фотографу ні копійки. Точніше, коштують дуже мало, так як цифрові носії, в основному, є багаторазовими з великим ресурсом перезапису. Більш того, весь процес від зйомки до отримання відбитків (або превью) може бути проведений, не виходячи з будинку або студії, і всього лише вимагає наявності комп'ютера та фото принтера.

Так як оригінал зображення цифровий при зйомці є масивом чисел, зберігання, копіювання, передача на довільну відстань не змінює його - будь-яка копія є ідентичною оригіналові. У всякому разі, недостовірність даних можна досить просто встановити і зробити повторну копію/передачу всього масиву або його фрагмента (або його відновлення за надлишкової інформації). Копія ж з плівки, особливо при послідовному копіювання, буде відрізнятися від оригіналу [24].

3.4 Фонодокументи. Загальна характеристика фондокументів

До кінця XIX століття відноситься поява ще одного виду документів - фонодокумента (звуковий документ). Під фонодокументом розуміється документ, зміст якого зафіксовано будь-якою системою звукозаписування [2].

Фонодокумент (грец. phone - звук + документ) - музично-звучний, аудіальний документ. Він містить звукову інформацію, зафіксовану будь-якою системою звукозапису, який використовується, у тому випадку, коли отримання інформації можливо тільки з її допомогою (запис голосів тварин, птахів, людей, звучання музичних інструментів, аудіальна діагностика в медицині тощо).

Звукозаписування - запис сигналів звуку [3] з ціллю його зберігання та програвання. Він проводиться за схемою: мікрофон - підсилювач електричних коливань - пристрій, що впливає на носій запису. Іноді звукозаписом називають записану звукову інформацію, тобто фонодокумент.

За приналежністю знаків запису до певних знакових систем фонодокумент відноситься до розряду технічно кодованих документів, інформація на які наноситься шляхом зміни поверхні носія або його структури.

За матеріальною конструкцією носія фотодокументи поділяють на стрічкові (у вигляді кіноплівки й магнітної стрічки) і дискові (у формі диска).

Основними видами фонодокументов є грамплатівка, фонограма, компакт-диск.

Грамплатівка (ГРП) - диск із записом звуку. Це механічний фонодокумент, що має форму диска, одержаний шляхом пресування, штампування або лиття.

За способом запису ГРП поділяють на два види: монофонічні (одноканальні) і стереофонічні (двоканальні).

За швидкістю обертання диска монографічні ГРП бувають 78, 45, 33 1/3, 16 2/3, 8 1/3 об/хв.

Промисловість випускає монофонічні й стереофонічні ГРП трьох форматів: гігант (діаметр диска - 300 мм), гранд (діаметр диска - 250 мм), миньєн (діаметр диска - 175 мм).

Для розмежування грамплатівок на етикетках проставляються спеціальні позначення: М - моно, С - стерео, Г - гнучка, А - цифрова.

Паспорт платівки - етикетка - маленький паперовий кружок у центрі диска. На етикетці, крім найменування запису й номера ДСТУ, є низка умовних позначень. Монофонічний запис позначається трикутником, стереофонічний - двома колами, що перехрещуються, і словом «стерео». Номінальна частота обертання платівки позначається цифрою 33 (число обертів за хвилину).

Кожній ГРП привласнюється індекс-номер, який закріплюється за нею назавжди, скільки б вона не тиражувалася.

За зовнішнім оформленням ГРП бувають: вкладені в звичайні конверти, які не мають інформації; вкладені в яскраво оформлені конверти з інформацією про її зміст; вміщені в коробки, у яких зібраний комплект ГРП з супровідною брошурою; платівки-альбоми, що розкриваються як книги, що мають друкарський текст; платівки, вкладені в палітурку книги.

Грамплатівка - старий і найбільш поширений вид фонодокумента.

Перші спроби зафіксувати звук були зроблені ще на початку XIX в. Англійський фізик Т. Юнг зафіксував звукові коливання камертона на зачорненому сажею паперу. У 1842 р. німецький фізик В. Вертгейм здійснив подібний запис на диск. У 1857 р. французький коректор Л. Скотт сконструював перший апарат для запису звукових коливань, передаваних по повітрю. Істотним недоліком цих апаратів була неможливість відтворення запису. Вона була придатна лише для візуального вивчення відображених звукових коливань.

У 1877 р. американський винахідник Томас Альва Едісон винайшов фонограф, що проводить запис звуку на валик. Відтоді 1877 р. вважається роком народження грамзапису, хоча до появи грамплатівки як такої мине десять років.

Фонограма (грец. phone - звук і gramma - межа, буква, написання) - документ, матеріальний носій, із записаними на ньому звуковими коливаннями (мова, музика або умовний сигнал).

Залежно від системи звукозапису розрізняють фотографічні, магнітні й оптичні фонограми (ФН).Залежно від форми носія розрізняють магнітні ФН на стрічці, магнітні відеофонограми у касеті, оптичні ФН на диску.

Фотографічні ФН використовують у фільмокопіях звукових кінофільмів. Рух кіноплівки при записі й фонограми при відтворенні відбувається із стандартною швидкістю 456 мм/с /35 мм/, 183 мм/с /16 мм/ і 91 мм/с /8 мм/.

Магнітні ФН широко використовують для передачі звуку на радіо, телебаченні, у побутових магнітофонах. Магнітні ФН - найбільш поширений вид фонограм.

Магнітна фонограма - стрічка із записом звуку. Вона заснована на здатності феромагнітних матеріалів намагнічуватися в результаті дії на них змінного магнітного поля і зберігати залишкову намагніченість.

Перший апарат, побудований за принципом магнітного запису, нагадує фонограф Т.А. Едісона.

Принцип, використовуваний для магнітофонного запису, був відкритий у 1889 р. Вольдемаром Паульсеном, працівником копенгагенської телефонної станції, який сконструював телеграфон - апарат для відтворення звуку.

Інтерес до магнітного запису зріс на початку XX ст.

Нова ера магнітного запису розпочалася з 1928 р., коли була виготовлена перша магнітна стрічка на паперовій основі [ 8, 25].

Компакт-диск (англ. Compact Disc, CD) - оптичний носій інформації у вигляді пластикового диска з отвором в центрі, процес запису і зчитування інформації якого здійснюється за допомогою лазера. Подальшим розвитком компакт-дисків стали DVD і Blu-ray, прообразом стала грамплатівка.

Спочатку компакт-диск був створений для зберігання аудіозаписів в цифровому вигляді (відомий як CD-Audio), однак у подальшому став широко використовуватися як носій для зберігання будь-яких даних (файлів) в двійковому вигляді (т.зв. CD-ROM - англ. Compact Disc Read Only Memory, компакт-диск з можливістю читання, або КД-ПЗП - Компакт-диск, постійний запам'ятовуючий пристрій»). Надалі з'явилися компакт-диски не тільки з можливістю читання одноразово занесеної на них інформації, але і з можливістю запису (CD-R) і перезапису (CD-RW (англ. Compact Disc-ReWritable, Перезаписуваний компакт-диск)). Формат файлів на CD-ROM відрізняється від формату запису аудіо-компакт-дисків і тому звичайний програвач аудіо-компакт-дисків не може відтворити збереженої на них інформацію, для цього потрібен спеціальний привід (пристрій) для читання таких дисків.

Компакт-диск був розроблений в 1979 році компанією Sony. Sony використовувала власний метод кодування сигналу PCM - Pulse Code Modulation, що використовувався раніше в цифрових професійних магнітофонах. У 1982 році почалося масове виробництво компакт-дисків на заводі в Лангенхагені (Німеччина). Випуск першого комерційного музичного CD був анонсований 20 червня 1982 року. Історія свідчить, що на ньому був записаний альбом «The Visitors» групи ABBA.

Першим компакт-диском, що потрапили на прилавки музичних магазинів, був альбом Біллі Джоела 1978 року «52nd Street». Продажу цього альбому на CD почалися в Японії 1 жовтня 1982 року.

За даними Philips, за 25 років в світі було продано більше 200 млрд CD. Незважаючи на те, що все більше людей воліють купувати музичні файли через Інтернет, за даними IFPI продаж компакт-дисків досі становить близько 70% всіх продажів музики [1].

Висновки

В даній курсовій роботі ми з'ясували що:

1. Іконічний документ - це той, у якому знак подібний відображуваному об'єкту, це картина, малюнок, фотографія, кінофільм, діафільм, відеодиск та ін.

Іконічні документи поділяються на аудіовізуальні та ізографічні документи.

2. Ізографічний документ (зображувальний документ) - це документ, зміст якого зафіксовано у вигляді точного, зменшеного, збільшеного або формалізованого відображення зовнішніх характеристик реального чи уявного об'єкта за допомогою малювання, креслення, графіки, фотографії.

3. Основними видами ізографічних видань є:

плакат - аркушеве ізовидання, що містить малюнок, фотографію, монтаж або яке-небудь спеціальне зображення з невеликим текстом пояснення;

художня репродукція - аркушеве видання, що відтворює витвір образотворчого мистецтва (картину, малюнок і т. ін.) або художню фотографію;

естамп - аркушеве ізовидання, що є відтисненням витвору образотворчого мистецтва з друкарської форми, виготовленої самим митцем;

листівка - аркушеве ізовидання встановленого формату, одна сторона якого є репродукцією, малюнком або фотографією, а інша може бути використана для аркуша або тексту, що пояснює зображення.

альбом - ізовидання, основу якого складає поліграфічне відтворення картин, малюнків, креслень, фотознімків і т.ін. з коротким текстом пояснення.

4. Аудіовізуальний документ, або, як ще називають фахівці, - кінофотофонодокумент містить образну, звукову та образнозвукову інформацію, яка відтворюється за допомогою спеціальних технічних засобів, таких як діаскоп, епідіаскоп, фільмоскоп, кінопроектор, магнітофон, програвач, мультимедійний пристрій тощо.

Кінодокумент - аудіовізуальний документ на плівковому носії, що містить зафіксовані на ньому за допомогою кінематографічної техніки предмети у вигляді послідовно розміщених фотографічних зображень, а в звуковому кінофільмі - також звукову інформацію;

Фотодокумент - це також аудіовізуальний документ, що містить інформацію, зафіксовану на ньому за допомогою фотографічної техніки, предмети у вигляді окремих фотозображень;

Фонодокумент - це аудіовізуальний документ на стрічковому або дисковому носії, що містить звукову інформацію;

Відеодокумент (відеофонограма) - аудіовізуальний документ на стрічковому або дисковому носії, що містить інформацію, зафіксовану на ньому за допомогою відеозвукозапису.

5. Основними видами кінодокументів є діа-, кіно- та відеофільм.

Основними видами фотодокументів є фотографія та діапозитив.

До основних видів фонодокументів належать грамплатівка, фонограмма та компакт-диск.

Список використаної літератури

1.Википедия. Свободная энциклопедия.[Электронный ресурс]: Компакт-диск.- Режим доступа: http://ru.wikipedia.org/wiki/%CA%EE%EC%EF%E0%EA%F2-%E4%E8%F1%EA. - Загл. с экрана.

2.Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення: ДСТУ 2732-2004.- Введ. 01.07.2005.- К.,2005.- 30с.

3 Записування і відтворення інформації. Терміни та визначення: ДСТУ 2737-94.- Введ. 31.08.1994.- К., 1994.-159с.

3.Зиновьева Н.Б. Документоведение. Учебно-методическое пособие. [Электронный ресурс].- Режим доступа: http://do.gendocs.ru/docs/index-151405.html?page=3.- Загл. с экрана.

4.Інформація та документація. Базові поняття. Терміни та визначення: ДСТУ 2392-94.- Введ. 01.01.1995.- К., 53с.

5.Кулешов, С.Г. Общее документоведение [Текст]: учеб.пособие/С.Г. Кулешов.-К.:Альтернатива,2013.- 490с.

6.Куняев, Н.Н. Документоведение [Текст]: учебник/ Н.Н. Куняев, Д.Н.Уралов, А.Г.Фабричнов; под ред. проф. Н.Н.Куняева.- М.: Логос, 2013.- 352с.- (Новая университетская библиотека).

7.Кушнаренко, Н.Н. Документоведение. [Текст]: учебник/ Н.Н. Кушнаренко.- 8-е изд., стереотипное.- К.: Знання, 2008.- 459с.-(Высшее образование ХХІ века).

8.Ларьков Н.С. Документоведение.: Учебное пособие. Часть 1 [Электронный ресурс].- Режим доступа: http://dmeti.dp.ua/file/larkov.pdf.- Загл. с экрана.

9.Студії з архівної справи та документознавства. Т. 12, 2004. [Електронний ресурс]: Люція Тупіченко-Кадирова. Музичний документ, аспекти визначення, специфіки видів та описування в режимі електронної каталогізації. - Режим доступу: http://www.archives.gov.ua/Publicat/Studii/Studii_2004.12_09.php#Tupchienko.- Заголовок з екрану.

10.Термінологія документознавства та суміжних галузей знань [Текст]: збірник наукових праць/ Під ред.. В.В.Бездрабко.- К.: Четверта хвиля, 2008.- 152с.

11.Тимошик, М. Книга для автора, редактора, видавця [Текст]: практ. посібник/ М. Тимошик.- К.: Наша культура і наука, 2006.- 560с.- (Бібліотека видавця, редактора, автора).

12.Україна. Закони. Про інформацію [Текст]: офіц. вид. станом на 2 жовтня 1992р. //Відом.Верховної Ради України.- 1992.- № 48.- С.650.[Зміни внесено Законами України № 1642-ІІІ від 06.04.200р.// Відом. Верховної Ради України.- 2000.- №27.- С.213.; №304-ІІІ від 07.02.2002р.- № 29.- С.194; №676-ІУ від 03.04.2003р.].

13.Українські культурні дослідження. Експериментальна Веб-сторінка науковців українського центру культурних досліджень [Електронний ресурс]: Нормативно-технічна документація для галузі культури і мистецтва України: систематизований перелік (станом на 2004р.).- Режим доступу: http://www.culturalstudies.in.ua/metod_tehzab_1.php.- Заголовок з екрану.

14.Український тлумачний словник видавничо_поліграфічної справи [Текст] / Уклад.: П. О. Киричок, О. М. Величко, С. Ф. Гавенко та ін.; за заг. ред. П. О. Киричка. -- К.: НТУУ «КПІ», 2010. -- 896 с.

15.Хранилище стандартов. [Электронный ресурс]: - ДСТУ 3017-95 Видання. Основні види. Терміни та визначення.- Режим доступа: http://normativ.ucoz.org/load/3-1-0-65. - Загл. с экрана.

16.Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г.С.Пшеничного [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://tsdkffa.archives.gov.ua/.- Заголовок з екрану.

17.Швецова-Водка, Г.М. Документознавство [Текст]: навч. посібник/ Г.

М. Швецова-Водка.- К.: Знання, 2007.- 398с.-(Вища освіта ХХІ століття).

18. Швецова-Водка, Г.Н. Общая теория Документа и книги [Электронный ресурс].- Режим доступа: http://dmeti.dp.ua/file/shvetsova-vodka_obschaya_teoriya_dokumenta.doc.- Загл. с екрана.

19.Швецова-Водка, Г.М. Типологія документа [Текст]: навч. посібник для студентів ін.-тів культури/ Рівн. держ. ін.-т. культури.- К.: Книжкова палата України, 1998.- 80с.

20. Электронный фонд правовой и нормативно-технической документации [Электронный ресурс]: ГОСТ Р 51141-98 Делопроизводство и архивное дело. Термины и определения.- Режим доступа: http://docs.cntd.ru/document/gost-r-51141-98.- Загл. с экрана.

21.Электронный фонд правовой и нормативно-технической документации [Электронный ресурс]: ГОСТ 7.69-95 (ИСО 5127-11-83) Аудиовизуальные документы. Основные термины и определения.- Режим доступа: http://docs.cntd.ru/document/1200004668.- Загл. с экрана.

22.Pidruchniki. w.s. [Електронний ресурс]: Загальне документознавство. Ю.І Палеха, Н.О. Леміш. Режим доступу: http://pidruchniki.ws/1674020851339/dokumentoznavstvo/zagalne_dokumentoznavstvo_-_paleha_yui.- Заголовок з екрану.

23.SNAPSHOT Kiev.ua [Электронный ресурс]: Достоинства цифровой фотографии. Авт. Lenakhall.- Режим доступа: http://snapshot.kiev.ua/2010/12/dostoinstva-cifrovojj-fotografii/.- Загл. с экрана.

Soft Akademi. Региональный центр по разработке электронных средств обучения [Электронный ресурс]: Документознавство: основні терміни та поняття. Авт. Малюк О.Ю..- Режим доступа: http://softacademy.lnpu.edu.ua/Programs/Dokumentoznavstvo/index.html.- Загл. с экрана.