Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Навчальний посібник

ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ

Харків, 2005

ВСТУП

Ринкові реформи в економіці України набувають все більшої сили, формуючи нові соціальні відносини, в тому числі, і в сфері управління. Сучасна система управління найбільш адекватно відображає менеджмент, як науку та практику управлінської діяльності. Нині потребу в менеджменті відчувають всі сфери життєдіяльності суспільства, тому не дивно, що зростає число навчальних закладів, де вивчають теорію менеджменту, і кількість людей, що нею цікавляться. Управління людьми є основою і найважливішою частиною повсякденної діяльності керівника. Тому знання основних положень теорії менеджменту стане йому, як фахівцю управління, у пригоді, давши змогу підтвердити ефективність та результативність своїх організаційних зусиль.

Навчальний посібник покликаний допомогти уяснити сутність менеджменту, його закономірності, принципи, функції і методи управління в економічній сфері; зрозуміти роль та значущість комунікацій в процесі управлінської діяльності, ознайомитися з порядком прийняття та реалізації рішень стосовно економіки.

Особлива увага в даному виданні наділяється культурі та стилю управління, формуванню лідерських якостей у керівника, а також питанням конфліктології.

Даний методичний посібник підготовлений кафедрою ”Менеджменту та маркетингу” Харківського національного економічного університету і пропонується студентам та слухачам. В його змісті зроблено акцент на соціально-економічні елементи менеджменту, але допитливий читач знайде в ньому чимало корисного для своєї майбутньої управлінської діяльності.

1. ВВЕДЕННЯ ДО ОСНОВ ТЕОРІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

1.1 Що таке менеджмент

Філософ Рене Декарт радив, уточнювати значення понять, і це позбавить людство половини помилок. Цілком слушна порада для тих, хто цікавиться менеджментом. Серед наших сучасників мало, мабуть, людей, хто не чув цього терміну, але не набагато більше й тих, хто знає його істинне значення.

Батьківщина цього поняття - США, батько - американський бізнес, хоча походить воно від англійського ”to manage” - мистецтво об'їжджати коней, яке згодом трансформувалося в ”manager” - управляти, керувати. Тож заморське ”менеджмент” є теж саме, що в нас зветься ”управління”? Це так і не так! Подивіться на наведену нижче таблицю 1.1.

Таблиця 1.1.

Англійською мовою	Значення, в якому вживається поняття	Українською мовою
Менеджмент	Особливий вид людської діяльності	Управління
	Соціальний прошарок професійних управлінців	Управлінці
	Сукупність органів управління	Управління (узагальнено)
	Галузь науки	Теорія наукового управління
	Навчальна дисципліна в ВНЗ	Теорія господарчого управління

Відомий авторитет в галузі теорії менеджменту Пітер Друкер (США) пояснює з цього приводу: ”Термін ”менеджмент” виключно трудний для розуміння. По-перше, він специфічно американського походження і навряд чи може бути перекладений будь-якою іншою мовою, включаючи англійську мову Британських островів. Він позначає як функцію, так і людей, що її виконують; він вказує на соціальний чи посадовий стан, але в той же самий час означає навчальну дисципліну та галузь наукового дослідження.” [Цит. по: 10, с.18.]

З таблиці видно певну спорідненість понять ”менеджмент” та ”управління”, але вона не може бути причиною їх ототожнювання. Фахівці вважають, що термін ”управління” змістовно більш широкий, ним позначається невід`ємна властивість будь-якої природної системи - біологічної, технічної чи соціальної. Відповідно розрізняють і три великих види управління:

управління в біологічних системах (живій природі);

управління в неживій природі (в тому числі в машинах та їх комплексах);

управління в людському суспільстві (соціальних системах).

Останнє в свою чергу поділяють теж на три види:

а) політичне - регулювання відносин між людьми та їх спільнотами на підставі законодавства чи ідеологічних поглядів та настанов;

б) власне соціальне - координація неполітичних процесів у суспільстві та діяльності різних соціальних організацій;

в) економічне - регулювання процесів виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ.

Економічне управління може здійснюватися як на рівні економіки всієї країни чи її галузі, так і на рівні окремої економічної (господарчої) одиниці. Саме до останнього й вживається поняття ”менеджмент”. Але й тут треба дещо уточнити. Менеджмент є не просто однією з форм управління, а власне управлінням соціально-економічними процесами через посередництво і в рамках підприємницької корпорації чи акціонерної компанії, що діє в умовах ринкової економіки. Це підкреслює той же П. Друкер: ”...Щодо організацій, що не мають відношення до бізнесу, як правило, не говорять про менеджмент та менеджерів”, а також Ф.І. Хміль (Україна): ”Менеджмент - це сучасна система управління, яка найбільш повно відповідає функціонуванню соціально-економічних систем в умовах ринкових відносин”[ 15, с.6].

Окрім того, менеджментом називають також управління деякою самостійною сферою господарчої діяльності. Це так званий функціональний менеджмент, що являє собою підвид менеджменту як комплексної системи господарчого управління. Сюди відносять:

виробничий менеджмент (управління технологічними процесами);

фінансовий менеджмент (управління формуванням та використанням фінансових коштів підприємства);

кадровий менеджмент (управління підбором та розстановкою кадрів на підприємстві та їх соціальним обслуговуванням);

інноваційний менеджмент (управління створенням та впровадженням різноманітних новацій в діяльність фірми);

маркетинг (управління ринковою поведінкою підприємства чи фірми).

В силу поглиблення суспільного розподілу праці деякі функціональні види діяльності підприємства відокремилися і стали виключною ”спеціальністю” - скажімо, фінансова, інноваційна чи маркетинг. Також і функціональний підвид менеджменту трансформується у самостійний вид - банківський менеджмент, інноваційний менеджмент тощо.

І ще декілька уточнень щодо вживання та трактувань терміну ”менеджмент”. Американці вдаються до нього лише у випадках, коли йдеться про:

а) управління, що здійснюється професійно підготовленими до цієї діяльності найманими фахівцями - менеджерами;

б) управління, що переслідує цілі, висунуті самою господарчою організацією, і здійснюється на власний розсуд;

в) управління, зорієнтоване на досягнення найбільшого успіху (тобто ефективне управління) науково обгрунтованими шляхами.

Підсумовуючи вище наведене, ми визначаємо менеджмент як комплексну науково обгрунтовану систему управління господарчою одиницею (підприємством, фірмою) в умовах ринкових відносин, спрямовану на ефективне досягнення її цілей.

Але додамо, що після другої світової війни поступово поширюється думка, що менеджмент - це не тільки управління бізнесом. Він підходить до будь-якого управління, що зводить воєдино в одній організації людей з різноманітними знаннями та уміннями. Тому він здатний результативно застосовуватися і в організаціях некомерційного типу.

Дійсно, всім видам і формам управління, як свідчить кібернетика, оскільки вони є атрибутом системи, притаманні однакові формальні ознаки, а також загальні принципи та закономірності. Система управління, як матеріальна основа процесу управління, є єдиною для будь-якого матеріального середовища і в будь-якій сфері управління містить ті ж самі три елементи - орган управління (суб`єкт), об`єкт управління та канали зв`язку між ними. Технологія та динаміка управління в різних сферах теж мають багато спільного. Обов`язково і головною ознакою будь-якого виду та форми управління, незалежно від того де воно здійснюється, є цілеспрямованість, тобто направленість на досягнення об`єктом управління поставлених цілей. Кінець кінцем, природною для кожного виду і форми управління є спрямованість на ефективність, тобто досягнення максимального результату за умови мінімізації витрат ресурсів (матеріальних, фінансових, людських чи ресурсів часу).

Все сказане свідчить про те, що вивчення теорії менеджменту, опанування його практичного досвіду не є зайвим для керівника в будь-якій сфері людської діяльності, в тому числі і у військовій. Бо ще давньогрецький філософ Сократ підмітив, що жодна людина не буде займатися ремеслом, не вивчивши його як слід, навіть якщо це саме незначне заняття; але кожний вважає себе сповна підготовленим до найважчого з занять - до правління. Без знання науки організації (а вона й є основою змісту теорії менеджменту) будь-який керівник змушений йти ”навпомацки”, покладаючись на інтуїцію, везіння чи попередній досвід, шляхом спроб та помилок. Той же, хто володіє наукою управління, діє свідомо, він бачить більше можливостей розв`язання управлінських проблем і знаходить найдоцільніше рішення.

1.2 Сутність, необхідність та рівні менеджменту

Отже, менеджмент - це специфічна форма одного із видів соціального (а саме економічного) управління. А якщо це так, то найбільш загальні його характеристики - сутність та необхідність - ми виводимо з родового поняття - управління.

Управління як особливий вид людської діяльності, з`являється там і тоді, де і коли має місце колективна праця в рамках деякої людської спільноти, що іменується організацією. Остання в теорії управління означає деяку групу людей, що виконують спільну роботу.

Колективна робота потребує певної узгодженості між робітниками щодо черговості, місця, часу виконання трудових операцій і використання інструментів та інших засобів. Гуртом будь-яку роботу виконувати легше й продуктивніше. Перший крок на цьому шляху - закріплення окремих трудових операцій за окремими робітниками. Це називається горизонтальним розподілом праці або спеціалізацією і сенс її - у значному підвищенні продуктивності. Ще Адам Сміт наводив приклад ефекту спеціалізації у виробництві шпильок: один робітник, виконуючи всі операції, робив їх 20 шт. за день, а розподіл операцій між робітниками, так що кожний виконував лише одну, дозволив 10 робітникам робити 48 тис. шпильок щоденно, тобто денний виробіток на одного працюючого становив 4 тис. 800 шпильок. Зворотною стороною спеціалізації є кооперація, яка означає об`єднання трудових зусиль спеціалізовано працюючих, щоб їх уособлена діяльність призвела до кінцевої спільної мети. То ж якимось чином, хтось повинен взяти на себе функцію розподілу трудових операцій та їх кооперування.

Спільна праця буде ефективнішою, якщо інтереси окремих робітників будуть співпадати з інтересами групи і організації в цілому. Хтось повинен вивчити цю проблему, знайти способи та засоби її вирішення.

Якщо робота довгострокова, потребує значної кількості матеріальних засобів, то виникає потреба налагодити їх своєчасне постачання, розподіл та витрачання грошей і т. ін. Цю функцію важко буде поєднувати з виконанням основної трудової операції, доведеться доручити її комусь із членів організації.

Крім того, навколишнє середовище організації може сприяти, а може й заважати досягненню поставленої мети. Хтось повинен відслідковувати цей вплив, оцінювати його спрямованість, розробляти та запроваджувати заходи, які б закріпляли позитивні та нейтралізували негативні тенденції впливу зовнішнього середовища.

Таким чином, сама колективна праця породжує чинники, які зумовлюють необхідність специфічного виду діяльності - забезпечення узгодженості цих чинників, надання їх дії такого спрямування, яке дозволило досягти кінцевої мети легшим та ефективнішим шляхом. Цей специфічний вид діяльності й зветься управлінням. К. Маркс з цього приводу влучно зауважив, що окремий скрипаль сам керує собою. Оркестр потребує диригента.

Хоча управління є актом людської волі, тобто явищем суб`єктивним, воно виступає способом реалізації вимог об'єктивних законів людської діяльності, насамперед, закону неухильного росту продуктивності праці. ”Законний” характер цього соціального феномена полягає у забезпеченні додаткового продуктивного ефекту, названого польським вченим Яном Зєлєнєвським організаційним ефектом колективної діяльності. (До речи, наявність такого ефекту спростовує твердження про непродуктивність управлінської праці.) В науці кібернетиці цей ефект вважають проявом системного закону синергії: якості та можливості системи (організації) як цілого більші за суму якостей та можливостей її складових елементів, бо останні взаємодоповнюють, взаємопідтримують один одного.

Якщо обсяг роботи з узгодження групової праці стає несумісним з виконанням безпосередніх трудових операцій, ця функція перетворюється на виключну для деякої особи чи групи осіб. В господарчому житті її виконував власник засобів виробництва. Згодом, коли розповсюдилась акціонерна форма власності, що привело до відокремлення капіталу - функції від капіталу - власності, робота з управління переходить до найманих фахівців-менеджерів. Виникає професія управлінця і відповідна соціальна верства.

В масштабних і складних за структурою організаціях обсяг самої управлінської роботи надто значний і тому вона має бути поділеною як по горизонталі, так і по вертикалі.

Горизонтальний розподіл праці в сфері управління - не що інше, як розстановка конкретних керівників на чолі функціональних підрозділів. Наприклад, на підприємстві - це призначення начальників відділів, цехів, виробничих змін тощо.

Коли керівників багато, треба координувати і їх роботу. Це вирішується шляхом вертикального розподілу праці (між управлінцями), в результаті чого й складаються рівні управління. Їх кількість може бути різною навіть у схожих за характером побудови організаціях. Наприклад, в таких централізованих організаціях, як католицька церква і армія: у першій від Папи Римського до парафіяльного попа - всього чотири рівні, тоді як в армії від міністра оборони до командира відділення - майже десять.

Але традиційно всіх керівників розподіляють на три рівні - вищий, середній та низовий. Керівники низового рівня (англ. - love management) безпосередньо управляють робітниками (не керуючими), спостерігаючи за процесом виробництва, і відповідають за використання виділених їм ресурсів. В основному їх увага прикута до щоденних операцій та дій, що забезпечують безперервність праці. У них найнижчий рівень повноважень. Більше 50% робочого часу вони витрачають на спілкування, в основному зі своїми підлеглими. Контакти з іншими керівниками, навіть рівними за рангом, - не поширені. Задачі, що вирішуються ними, порівняно не складні; рішення, що вони приймають, реалізуються протягом короткого часу.

Керівники середнього рівня (англ. - middle management) мають більш широкі повноваження, складні обов`язки і відповідно вищу відповідальність. Вони керують підрозділами, координуючи та контролюючи діяльність керівників низової ланки. В службовій ієрархії вони немовби буфер між нижнім та вищим ”поверхами” управління. Основні зусилля їх приходяться на щоденний контроль, планування та навчання підлеглих, що складає, за даними американського дослідника Ч. Макдональда, відповідно 21%, 14% та 14% робочого часу. У їх роботі переважають операції з передачі інформації з ”поверху на поверх” та трансформації її у зрозумілу і прийнятну форму.

Керівники вищого рівня (англ. - top management) - найменш численний шар - володіють всією повнотою влади і відповідальності, керують роботою значного сегменту чи організацією в цілому. На їх плечах в основному - розробка довгострокових планів, контакти з зовнішнім середовищем, адаптація організації до різноманітних змін. Основні витрати робочого часу, за дослідженнями Г. Мінцберга (США): на роботу з паперами - 22%, заплановані засідання, наради, зустрічі - біля 60% щоденно. Близько 80% свого робочого часу вони витрачають на спілкування з керівниками свого та середнього рангу.

Професія менеджера, як і будь-яка інша, - це спосіб заробити гроші. Щоб їх мати слюсар обробляє залізо, тесляр - деревину, муляр кладе цеглу, менеджер керує людьми. І дістаються йому ці гроші (всупереч обивательській думці) дуже не легко, оскільки людина значно складніша за цеглину чи залізяччя і керувати нею значно важче. ”Щоб бути хорошим менеджером, - пише Діана Трейсі, - вам треба бути: психологом, організатором, другом, вчителем, експертом у постановці задач, лідером, людиною, що вміє слухати інших... і це тільки для початку”[ 14, с.11].

1.3 Поняття ефективності менеджменту

Практично всі без винятку дослідники менеджменту підкреслюють, що він є системою ефективного управління. Але що ж таке ефективне управління? Дехто вважає ефективним чітке та оперативне управління, без бюрократичних перекручень, інші - що управління, яке не потребує надмірних витрат на утримання управлінського апарату, треті визначають ефективним управління, що широко застосовує ЕОМ чи математичні методи. В усіх цих підходах є доля істини, але саме доля. Істина полягає у тому, що не слід оцінювати управління з позиції та критеріїв самого управління. Адже ж управління створюється не за ради самого себе, а щоб ефективно вирішувати проблеми організації. Саме це й треба покласти в основу оцінки управління.

Одна з найсуттєвих характеристик менеджменту - його спрямованість на успіх. Але що слід вважати успіхом управління? Вимірюється він якимось єдиним показником чи їх групою? Згадаємо, що (у своєму першому тлумаченні) менеджмент - це система управління господарчою організацією, яка функціонує в умовах ринкової економіки. Оскільки головна мета господарчої організації - комерційний успіх (одержання прибутку), остільки дехто вважає критерієм успішності менеджменту його наявність і розмір. Але ж далеко не кожна навіть господарча організація ставить своєю метою максимізацію прибутку (принаймні у певні періоди свого функціонування). Один з авторитетів менеджменту К. Кіллен (Великобританія), наприклад, вважає, що головне для організації є її існування: ”Важливіше будь-яких благ, що компанія може надати своїм робітникам, важливіше її прибутку є виживання організації. Якщо організація припиняє своє існування, від цього ніхто не виграє і жодних надій не може бути пов`язано з цим фактом. Головна мета і обов`язок компаній по відношенню до своїх робітників, клієнтів та акціонерів - вижити [5, с.24]. Цю думку поділяють і автори класичного підручника ”Основи менеджменту” М. Мескон, М. Альберт, Р. Хедоурі [7, с.48]. Тому першим критерієм успішного управління слід вважати здатність системи управління забезпечити виживання організації. Якщо організація існує протягом довгого часу, управління слід визнати успішним.

Але щоб вижити, організація повинна бути економічно ефективною та результативною. В теорії менеджменту чітко розрізняють ці поняття. За висловом П. Друкера, результативність є наслідком того, що робляться потрібні, правильні речі, а ефективність - наслідком того, що самі ці речі роблять правильно.

Результативною, отже, вважається організація, що працює на задоволення будь-якої потреби, що виникла в суспільстві. Результативність відбиває так звану зовнішню ефективність, яка вимірює досягнення цілей організації. Вона певною мірою невловима, особливо якщо організація внутрішньо неефективна. Остання розуміється як економічність, тобто як найкращій спосіб використання ресурсів організації, що, власне, й позначається терміном ефективність. На відміну від результативності ефективність має кількісний вимір та вираз. Відносна ефективність організації називається продуктивністю і має кількісні показники. Це є відношення кількості одиниць на виході до кількості одиниць на вході організації. Чим вища продуктивність, тим ефективніша організація. Важливою складовою продуктивності (ключовою складовою!) є якість. Тобто, результативною і ефективною буде така організація, яка здатна виконувати свою роботу належним чином, тобто продукувати товари чи послуги, які б повністю задовольняли потребам і вимогам споживача, витрачаючи при цьому якомога менше ресурсів.

Вибір же продукції, що вироблятиме організація, визначення економічних і інших показників її діяльності, застосування тих чи інших технологічних процесів та їх оптимізація і багато чого іншого - це прерогатива менеджера. Отже, ефективність організації і ефективність управління безпосередньо пов`язані, перша цілком залежить від ефективності управлінських рішень.

Останні ж - це лише ідеї, думки. А мета управління - це виконання реальної роботи реальними людьми. Тобто ефективним буде таке управління, коли виробляється рішення, що придатне до реалізації, перетворення в дії.

Теорія і практика управління напрацювала багато підходів, відносно того, як зробити організацію успішною. Головних з них - три: узагальнення, ситуаційний підхід та інтегрований підхід.

Перший полягає в тому, що всі організації - від великих і складних до малих і відносно просто організованих - мають загальні, притаманні всім їм характеристики. Виявлення цих характеристик дозволяє спростити управління, зменшити труднощі управління складною організацією. На їх підставі можна розробити моделі та діаграми чинників, що впливають на успіх організації. Узагальнити і звести до мінімуму можна і всі функції, що виконують менеджери, тобто весь процес управління (саме про це і йдеться мова у даному посібнику).

Але узагальнення, будучи безумовно корисними, все ж не відмітають розходження між організаціями, на які в процесі управління слід зважати. Безумовно, є різниця в управлінні військовим підрозділом з 30 осіб і виробничою бригадою такої ж чисельності. Ці відмінності між організаціями в науці менеджменту називають ситуаційними змінними і поділяють на дві групи - внутрішні та зовнішні. Внутрішні - це розмір організації, її цілі, ресурси, розподіл праці тощо. Вони є результатом управлінських рішень, певною мірою контролюються і рішення керівництва щодо них визначають ефективність даної організації у порівнянні з іншими. Зовнішні змінні - це чинники зовнішнього середовища, які ми вказали раніше. Керівництво організації хоча і не може їх контролювати, але повинно враховувати їх зміни, щоб досягти успіху організації. Отже, ситуаційний підхід вимагає ретельно враховувати зовнішні та внутрішні змінні, щоб зробити організацію ефективною.

Інтегрований підхід витікає з того, що компоненти ситуації і функції управління тісно пов`язані між собою і їх не можна розглядати нарізно.

Все наведене говорить про те, що менеджер повинен мати комплексний погляд на всі обставини, що визначають успіх організації. Оптимальний вибір чинників - це такий, що найбільшою мірою відповідає ситуації даного моменту. Але жоден керівник не може стверджувати, що певний метод, навіть якщо він спрацьовує добре, є апріорно вірним, не дає небажаних наслідків, що нема методу кращого. Більшість управлінських рішень мають як позитивні, так і негативні наслідки. Ефективне управління - це завжди балансування між першими і другими, але перші завжди повинні переважувати. Хоча бувають ситуації, коли, заради успіху в майбутньому, треба йти на певні жертви сьогодні.

Всі без винятку теоретики менеджменту підкреслюють, що результати праці менеджера не можливо виміряти безпосередньо, що вони відбиваються в показниках організації чи її підрозділу, яким він керує. Але дехто з них вважає, що, незважаючи на цю обставину, ефективність управління піддається кількісному обчислюванню.

Логіка їх міркувань така. Чим вища кваліфікація менеджерів, тим раціональніше побудована організація, праця робітників, враховуються зовнішні та внутрішні змінні, тим більший результат на виході. Певна річ, управління потребує певних витрат (оплата праці робітників апарату управління, витрати на управлінську техніку і т. ін.). Тому відношення кінцевого результату організації (у грошовій формі) до витрат на управління буде показником його ефективності. Пропонується така формула:

Е_у = Р_оВ_у,

де Е_у - ефективність управління,

Р_о - кінцевий результат діяльності організації (сумарна вартість товарів чи послуг);

В_у - витрати на управління.

З певним припущенням такий підхід, на наш погляд, має право на існування. Його цінність полягає в тому, що показник ефективності пов`язано з витратами на управління. Висновок беззаперечний - щоб підвищити ефективність (економічність) управління треба всіляко зменшувати витрати на нього.

В цілому ж з позицій сьогодення можна сказати, що ефективним буде таке управління, яке здатне вчасно реагувати на швидкі зміни в динамічному розвитку суспільного життя, кардинально прискорити темпи зростання продуктивності праці.

1.4 Історичний екскурс в практику та теорію менеджменту

Історія науки управління веде відлік від давніх пам'ятників письменності.

В V-VI тисячолітті до н.е. в давньому Вавілоні на глиняних дощечках було записано зведення законів царя Хамурапі, де встановлювались обов'язки службових осіб, правила їх поведінки, порядок оплати праці вільних людей.

За 400 років до нашої ери знаменитий філософ Сократ сформував принцип системності щодо управління. Його сучасник, персидський цар Кір, висунув ідею про необхідність спеціальних досліджень причин, які б збуджували людей до дії, тобто мотивації. Він також поставив проблему обробки управлінської інформації та складання планів.

Пізніше у філософи давньої Греції не без успіху займалися вивченням методів виконання трудових операцій, питаннями їх ритмічності, а Платон сформулював принцип спеціалізації.

В 325 р. до н.е. значний вклад у розвиток управлінської ідеї вніс Олександр Македонський, котрий вперше використав для вироблення військових рішень штаб. В 284 р. до н.е. римський імператор Діоклетіан застосував вперше принцип делегування повноважень.

Нову епоху у розвитку теорії тата практики управління відкрила промислова революція кінця ХVIII - початку XIX ст., яка вимагала широкого впровадження наукового експерименту, за допомогою чого робилися спроби визначити норми виробітку та оплати праці, швидкості роботи обладнання, розрахувати оптимальний випуск продукції, удосконалити організацію виробництва та праці.

Так, англієць Річард Аркрайт, який вважається винахідником прядильної машини, на основі планування розміщення обладнання, розподілу праці, координації роботи машин та персоналу зміг забезпечити безперервність технологічного процесу, що дозволяло економити на витратах та добиватися успіху в боротьбі з конкурентами.

Багато управлінських ідей втілив на практиці соціаліст-утопіст Роберт Оуен, що був керуючим ряду шотландських текстильних фабрик. У 1800 -1828 роках він провів соціально-економічний експеримент, сутність якого полягала в наданні робітникам упорядкованого житла, покрашенні умов праці, побуту, відпочинку, створенні у робочих селищах шкіл, крамниць, що торгували товарами першої необхідності за доступними цінам. Це була не масова благодійність, а шлях до підвищення продуктивності праці.

В кінці XIX століття у у виробництві відбулися найбільші зрушення. Перед усім, різко зросли його масштаби та концентрація, що виявилося у появі величезних підприємств, на яких вже була зайнята велика кількість працюючих робітників та інженерів. Принципово новий характер виробництва зажадав точного дотримання технологій, точності виконання трудових операцій та ін. На порядок денний висунулась задача підведення під менеджмент необхідної теоретичної наукової бази.

Теорія менеджменту як наука пройшла поряд із розвитком виробництва ряд етапів становлення. Успіхи цієї теорії завжди залежали від розвитку математики, інженерних наук, психології, соціології тощо. У першій половині нинішнього сторіччя найбільш розвинутими були такі чотири школи управління: наукового управління, адміністративна, психології та людських стосунків, кількісних оцінок. Кожна з цих шкіл тією чи іншою мірою сприяла подальшому розвитку управління.

Засновниками школи наукового управління (1885-1920 рр.) були Ф.Тейлор, Ф. та Л. Гілбрети, Г.Гант та інші. Уже в 1911 р. Ф. Тейлор видав свою книгу Принципи наукового управління, котра започаткувала науку управління як самостійну галузь досліджень і практичної діяльності. Для удосконалення управління використовувався метод спостереження, заміру часу, аналізу та проектування раціонального складу операцій ручної праці. При виконанні операцій застосовувалося преміювання робітників з метою їх заохочування до підвищення продуктивності праці та збільшення обсягу виробництва. Такий підхід дозволяв встановлювати норми часу і виробітку, запроваджувати ефективні форми оплачування праці, планування виробництва та забезпечення ефективної діяльності підприємства. Концепція наукового управління, висунута представниками цієї школи, стала важливим етапом у створенні наукової системи управління як самостійної галузі наукових досліджень.

Пізніше зявилася школа адміністративного управління (1920-1950 рр.), фундаторами якої стали А. Файоль, Л. Урвік, Д. Муні, А. Слоун та інші. Вона базувалася на розробці та використанні універсальних принципів і функцій управління підприємством, до яких було віднесено структуру виробництва, розподіл праці, централізацію, ініціативу, планування, дисципліну, систему заохочування, підпорядкованість особистих інтересів загальним. Використання цих принципів дозволило виробити раціональні способи удосконалення управління підприємством. Згодом виникла нова школа - психології та людських стосунків (1930-1950 рр.). Серед найавторитетніших її представників слід назвати Мері Паркер Фолетт та Елтона Мейо та А. Маслоу.

Розвиток психології і соціології зумовив подальше удосконалювання методів управління шляхом створення відповідних умов для зайнятих у виробництві і повнішого використання їх фізичного та розумового потенціалу.

Впровадження математичних методів і електронно-обчислювальних машин (комп`ютерів) сприяло появі у 50-х роках нашого століття школи кількісних оцінок, в основу якої покладено дослідження виробничих операцій та розробку економіко-математичних моделей, які відображають реальні умови виробництва (діяльності установи). За допомогою таких моделей менеджери приймають раціональні управлінські рішення.

Вивчення досвіду згаданих шкіл сприяло розробці концепції системного підходу до управління. Його стали розглядати як процес безперервних взаємопов`язаних дій, що забезпечують виконання всіх функцій менеджменту: планування, організації, мотивації, контролю.

Застосування системного підходу до управління дає керівникам змогу вбачати у підприємстві та його підрозділах складну систему, котра нерозривно пов`язана і взаємодіє із зовнішнім середовищем. Це призвело до інтеграції здобутків усіх шкіл управління і використання їх в умовах виробництва.

Заслуговує на увагу також ситуаційний підхід до управління. Центральним його моментом є конкретна ситуація, яка впливає на діяльність підприємства у той чи інший період. Ситуаційний підхід розширив можливості практичного використання теорії систем, виявив внутрішні і зовнішні чинники, котрі визначають діяльність підприємства.

90-ті роки нашого сторіччя характеризуються удосконаленням управління на основі розвитку матеріально-технічної бази сучасного виробництва і як наслідок цього - підвищенням продуктивності праці та якості продукції, забезпеченням її конкурентоспроможності.

Досвід усіх відомих наукових шкіл управління поєднує сучасна школа управління - менеджмент.

2. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ

Методологія - це вчення про структуру, логічну організацію, методи та засоби діяльності. Виходячи з цієї дефініції, основними складовими даної лекції будуть закономірності управління та його принципи, а також зміст, функції та методи управління.

2.1 Закони життєдіяльності організації, закономірності та принципи управління

Менеджмент - це специфічний вид управління, науково обгрунтована система управління організацією. Тобто менеджмент є атрибутом (невід`ємною ознакою) організації. ”Менеджмент є органом інституції; сам по собі він не володіє ні функцією, ні існуванням. Поза інституцією, яку він обслуговує, менеджмент не є менеджмент,” - точно висловився Пітер Друкер [Цит. по: 10, с.30]. Отже, розгляд методологічних основ менеджменту слід починати саме з організації, законів її виконання та функціонування.

Що таке організація? Дефініції цього суспільного явища найрізноманітніші. Але кожна з них повинна відбивати три основних ознаки організації:

Наявність декількох членів (щонайменше двоє людей).

Наявність хоча б однієї спільної для них мети.

Свідома координація діяльності всіх членів групи.

Отже, організація - це група людей, що працюють разом для досягнення спільної мети, свідомо координуючи свою діяльність.

Організації бувають формальними (це ті, що мають офіційне керівництво, усталену структуру, певний статут чи норми діяльності і т.ін.) і неформальними (де люди досить регулярно взаємодіють між собою, але їх взаємовідносини не мають офіційного закріплення). Далі мова йтиме лише про формальні організації.

Чому і навіщо люди об`єднуються в організації? За яких об`єктивних обставин виникають і існують найрізноманітніші організації - від нечисельних виробничих бригад до держав та навіть міждержавних утворень, що об`єднують сотні мільйонів людей? На думку Честера Барнарда (США), авторитетного фахівця з менеджменту середини ХХ ст., людей примушують об`єднуватися і взаємодіяти в організаціях фізіологічні та біологічні обмеження, притаманні кожній окремій людині. Об`єднуючись, люди доповнюють один одного, складаючи свої фізичні та інтелектуальні здібності, що робить їх сильнішими у боротьбі за виживання.

Виникаючи, організації починають жити своїм власним життям, за власними законами. В залежності від позиції дослідника, виділяють різну кількість законів життя організації, але до основних, на наш погляд, треба віднести нижче наведені.

По-перше, - це закон синергії, який проголошує, що властивості й можливості організації як цілого перебільшують суму властивостей і можливостей її окремих елементів. Це зумовлено їх взаємовпливом, взаємодоповненням і реальний виграш від цього об`єднання перевищує для його учасників втрати від обмеження організацією їх самостійності, інакше не було б ніякого сенсу в існуванні організації.

По-друге, - це закон поєднання диференціації та універсалізації. Згідно з цим законом в організації паралельно відбуваються два протилежно спрямованих процеси - розподіл, спеціалізація функцій, з одного боку, і їх об`єднання, універсалізація - з іншого. У підсумку збільшуються потенційні можливості і кожного з елементів зокрема і організації в цілому.

По-трете, - це закон збереження пропорційності, який свідчить, що задля максимально можливої реалізації свого потенціалу організація при будь-яких можливих змінах повинна додержуватися і зберігати певне співвідношення між нею, як цілим, та її складовими частинами.

По-четверте, - це закон композиції, суть якого полягає в тому, що функціонування окремих елементів підпорядковується загальній меті організації, а індивідуальні цілі елементів є не що інше, як конкретизація загальної мети на відповідному рівні.

По-п`яте, - це закон самозбереження, який визначає, що будь-яка організація, рівно як і окремий її елемент, намагається зберегти свою цілісність, хоча для цього треба знайти розумне співвідношення двох протилежних начал - стабільності та розвитку.

По-шосте, - це закон інформації, який стверджує, що порядок, стабільність, цілісність організації визначаються рівнем поінформованості її членів. Дійсно, свідома координація діяльності людей, що є суттю організації, відбувається саме на засадах інформації, походить саме з неї.

По-сьоме, - це закон онтогенезу, згідно з яким організація, подібно будь-якому явищу, протягом свого життєвого циклу проходить три фази - становлення, розвиток та згасання.

Об`єктивні за своєю природою закони організації виявляють свою дію через діяльність людей і час життєвого циклу організації залежить від того, наскільки повно вони (люди) враховують їх вимоги у процесі своєї діяльності. Управління якраз і є формою свідомого використання законів організації, в який вони (закони) знаходять свій вияв. Прояви вимог законів життя організації спостерігаються насамперед через закономірності та принципи управління. Треба додати, що кожна організація, як частина суспільства, не може не відчувати на собі його законів і не підкорятися їм. Але в першу чергу в управлінні відбиваються закони саме організації. Виділившись як окремий, специфічний вид, управлінська діяльність набуває своїх специфічних законів (закономірностей). Закон (закономірність) - це найбільш загальні, суттєві та необхідні зв`язки між явищами, що вивчаються. (Розбіжність у вживанні категорій ”закон”, ”закономірність” поясняється, головним чином, характером та рівнем розвитку науки).

З погляду теорії управління закономірності управління - це її ядро, центральна ланка. Стосовно менеджменту, як наукової системи управління господарчими одиницями, в теорії управління виділяють чотири основні закономірності.

1. Єдність системи управління виробництвом. Вона означає сталість внутрішніх зв`язків системи при зміні стану зовнішнього середовища. В практиці ця закономірність виявляється як єдність принципів, організаційних форм, основних функцій, методів управління, єдність самого процесу і, нарешті, єдність вимог до всіх працівників апарату управління незалежно від рівня.

2. Пропорційність виробництва і управління. Це закономірність, яка, мабуть, найбільш суттєво і безпосередньо відбивається на ефективності діяльності організації. На підприємстві вимоги цієї закономірності полягають у необхідності додержуватись певного співвідношення між основними та допоміжними виробництвами; всередині основного виробництва - між цехами та дільницями; між професіями та кваліфікацією робітників в окремих професійних групах; між ланками системи управління. Порушення її призведе до нечіткої, не ритмічної роботи, збільшення витрат і, відповідно, зниження продуктивності праці, нездатності оперативно вирішувати функціональні задачі, а отже, до утруднення в досягненні бажаного кінцевого результату.

3. Оптимальне співвідношення централізації та децентралізації управління. Детально ці категорії буде розкрито у темі ”Організація управління”. Зараз же зауважимо, що і централізація і децентралізація як форми управління мають певні межі, за якими їх достоїнства переростають в недоліки, що призводить до зменшення ефективності управління, а в найгіршому варіанті до загрози існуванню організації. Тому пошук оптимального співвідношення між ними - важлива практична задача управлінських органів, а вирішення її свідчить про високий професійний хист керівника.

4. Співвідносність і адекватність підсистем управлінської системи. Співвідносність і адекватність підсистем - це певна відповідність суб`єкта управління об`єкту управління. Є два аспекти цієї закономірності - організаційний та економічний. Організаційний виявляється у тому, що структура системи управління будується відповідно до структури підприємства; можливості системи управління повинні відповідати масштабам, змісту та характеру діяльності підприємств тощо. При організаційній невідповідності підсистем неминуче послаблення керівного впливу суб`єкта управління на об`єкт, неузгодженість у зв`язках окремих ланок організації і інше, що кінець кінцем послабить її здатність досягти бажаних результатів. Економічний аспект виглядає як необхідність підтримання пропорції між витратами на управління та виробництво. Зріст витрат на управління призведе до подорожчання одиниці виробленого продукту, а це потягне за собою зниження економічної ефективності, що невигідно організації. Зауважимо, що динаміка витрат на управління має чітко окреслену тенденцію до зростання. Це зумовлено, по-перше, зростанням вартості технічних засобів управління (електронно-обчислювальної техніки та ін.); по-друге, необхідністю залучення до вирішення управлінських задач чисельного штату висококваліфікованих спеціалістів, що одержують, природно, і велику зарплату.

Закони організації і закономірності управління найперше виявляють себе у принципах управління. Принципи управління (від латинського principum - начало, основа) - це провідні ідеї, вихідні положення, що визначають правила поведінки у справі управління. Принципи, на відміну від законів, люди виробляють самі, але з тим, щоб їх практична діяльність відповідала вимогам законів. При тому принципи мають беззаперечний характер, їх не вибирають - їх додержуються.

Різні науковці, залежно від власного бачення найбільш значних моментів управління, виділяють різну кількість принципів і по-різному їх формулюють. Але більшість згодна в тому, що до основних принципів управління слід віднести:

Поєднання науковості управління з елементами мистецтва. Безсумнівно, що вся справа управління повинна будуватися на наукових засадах. Але теорія управління не дає готових рекомендацій на всі випадки життя. Кожен керівник чи керівний орган повинні розглядати кожного разу індивідуальний підхід до її розв`язання, пам'ятаючи, що управління не терпить шаблону, навіть найкращого.

Ефективність та економічність. Сенс цього принципу полягає в пошуку таких варіантів побудови системи управління і управлінського процесу, які б забезпечували досягнення бажаної мети з мінімальними витратами взагалі і управлінськими зокрема.

Послідовність управлінських дій, що означає певний порядок, послідовність елементів та стадій управлінського процесу.

Оптимальне сполучення централізації та децентралізації управління. Централізація - це підпорядкування усіх низових підрозділів організації одному центральному органу управління, потреба підпорядкування цілей підрозділів загальним цілям організації. Але вже сам факт існування функціональних цілей свідчить про необхідність певного ступеня свободи низових управлінських ланок, бо ”зверху” не можна побачити, що і як повинно бути зроблено у ”низах” - це по-перше. А по-друге, перебираючи на себе вирішення усіх безвиключно управлінських задач, центральний орган ризикує розпорошитися і загрузнути в дрібницях, що, безумовно, матиме негативні наслідки для організації. Мовою кібернетики, об`єкт управління у певних межах має саморегулюватися.

Відповідальність означає, що кожен працівник управління повинен чітко знати свої права та обов`язки, положення, що регламентують його діяльність (накази, інструкції) і на цій підставі відповідати за правильність дорученої йому роботі в моральному і матеріальному планах, аж до втрати місця в організації. Відповідальність нерозривно пов`язана з проявом вимогливості по всій лінії субординації в управлінні.

Оптимальне поєднання різноманітних заходів впливу на персонал. Кожному відомо, що успіх будь-якої діяльності забезпечується не тільки рівнем умілості виконавця, його суто професійної підготовки, але й відношенням до дорученої справи. Вказаний принцип - з цієї позиції - передбачає, по-перше, обгрунтування застосування позитивних і негативних санкцій до робітників; по-друге, застосування як морального, так і матеріального заохочення тих працівників, що відзначилися хорошими результатами праці.

Правильність добору і розстановки кадрів. ”Кадри вирішують усе!” - це не гасло, а істина тисячократно перевірена життям. Кожній справі (а в управлінні особливо) мають відповідати певні психофізіологічні якості виконавця.

Максимальне залучення виконавців до процесу вироблення рішень. Практично цей принцип вимагає: по-перше, залучати до вирішення управлінських задач якомога більше управлінців різних рівнів (звісно, кожного у межах його компетенції); по-друге, робити це якомога раніше, ще на початкових стадіях розробки рішення. Сенс його полягає в тому, що рішення, до яких докладено свою працю і свої ідеї, будуть реалізовані краще за більшої зацікавленості, ніж ті, що вироблено ”наверху”.

Обов`язковий зворотній зв`язок. Під зворотнім зв`язком розуміється одержання інформації про результати впливу суб`єкта управління на об`єкт, одержаного шляхом порівняння фактичного стану організації з заданим. Цей принцип - один з найважливіших, бо значущість зворотного зв`язку для нормального функціонування організації важко переоцінити. Він (зв`язок) дає сигнал про виконання чи не виконання команди, досягнення чи не досягнення запрограмованого ефекту, співпадання чи не співпадання фактичного стану організації з запланованим і тим самим визначає напрями, зміст і характер подальших рішень. Узагальнюючи, можна сказати, що додержання на практиці принципу обов`язкового зворотного зв`язку є конче необхідною умовою регулювання поведінки системи (організації) і разом з тим умовою її захисту від небажаних і небезпечних збурень, як внутрішнього, так і зовнішнього походження.

2.2 Зміст, функції та методи управління: загальна характеристика

За складністю та багаточисельністю виявлень свого змісту управління - це феномен, що не має собі рівних серед інших видів людської діяльності. Його зміст - сукупність всіх можливих управлінських дій та операцій - класифікується за різними ознаками.

З позиції методології управління вважається низкою послідовних етапів управлінської діяльності: встановлення мети оцінка ситуації визначення проблеми прийняття управлінського рішення його реалізація.

В організаційному плані зміст управління виглядає як послідовне використання організаційних важелів впливу: регламентування (формулювання завдання: що треба зробити) нормування (визначення нормативів - неприпустимих відхилень) інструктування (як ліпше виконати завдання; що використати; чим при цьому керуватися і т.ін.) відповідальність виконавця (визначення міри покарання у разі не виконання чи невірного виконання завдання).

Інформаційний зміст управління виявляється як послідовне виконання робіт: зі збору та накопичення інформації її опрацювання передачі інформації.

Економічний зміст управління можна передати у вигляді таких етапів: визначення потреб в ресурсах оцінка їх наявності розподіл ресурсів використання ресурсів.

Функціональний зміст полягає у послідовному виконанні функцій управління. На цьому зрізі змісту управління зупинімося детальніше, бо він займає виключно важливе місце в процесі управлінської діяльності. Чому так?

Знання законів організації та принципів управління дає відповідь на запитання ”Що є основою системи управління?” Функції управління відповідають на питання: ”Що повинно робитися в системі управління?”

Функції управління - це особливі види діяльності, що відбивають певні стадії процесу управління, взаємопов`язані у часі та просторі. Кожна з управлінських функцій є серією взаємопов`язаних дій, тобто сама по собі є також процесом. Отже, управління, як сума усіх функцій, є процесом певних процесів.

Складність і різноманітність діяльності організацій обумовлює існування в системі функцій управління двох складових - конкретних та загальних функцій.

Конкретні - це функції, пов`язані з особливостями об`єкту управління. Скажімо, на виробничому підприємстві обов`язково треба управляти енергогосподарством, матеріально-технічним забезпеченням виробництва, його конструкторською підготовкою і т.ін. В інших організаціях таких видів діяльності може й не бути, через що і такі функції управління їм не потрібні.

Загальні функції управління - універсальні, бо вони притаманні будь-якому процесу управління у будь-якій організації.

Залежно від авторського бачення суті управління різні автори виділяють різну кількість загальних функцій. Так, ”батько” наукового менеджменту Анрі Файоль (Франція) - першорозробник проблеми функцій управління - вважав за такі п`ять: передбачення, організацію, розпорядження, координацію, контроль. Інші автори доповнюють перелік А.Файоля ще такими функціями, як комунікація, дослідження, оцінка, прийняття рішення.

Сучасний підхід до визначення загальних функцій управління базується на згрупуванні суттєвих видів управлінської діяльності та виділенні саме тих, що спостерігаються в усіх без винятку організаціях. Тому вважається, що процес управління є сукупністю чотирьох взаємопов`язаних функцій - планування, організації, мотивації, контролю. У подальшому кожна з функції буде розглядатися докладно, тому зараз дамо лише загальну уяву про них.

Планування - це один з способів забезпечення цілеспрямованості діяльності усіх ланок організації на шляху досягнення її загальної мети. Суть його полягає у визначенні цілей і задач організації на певний період, розробці стратегії діяльності, складанні необхідних планів та програм.

Організація - це двоаспектна функція. Організовувати, по-перше, це означає створити таку структуру організації, яка дасть змогу ефективно реалізовувати заплановане і досягнути бажаних результатів. По-друге, це означає такий розподіл людей в організації, при якому б кожен мав свою конкретну справу і задачі й діяв у спільному руслі організації, не вибиваючись з нього.

Мотивація - це функція спонукання працівників до активних дій при виконанні практичної роботи організації. Вона реалізується через визначення потреб працівників і засобів заохочення до плідної результативної праці, як головного джерела задоволення цих потреб.

Контроль - це процес виявлення відхилень результатів від встановлених стандартів у процесі діяльності організації, чим створюються засади для своєчасної корекції та можливість заздалегідь попередити вірогідну небезпеку для організації в цілому.

Означені функції на практиці реалізуються за допомогою певних методів управління.

Методи управління - це обрані суб`єктом управління варіанти управлінського впливу на колектив чи окремого працівника. В них найбільш явно проступає управлінське мистецтво менеджера.

Пізнання методів дає можливість зрозуміти, за висловом класика менеджменту Пітера Друкера (США), яким чином можливо перетворити неорганізовану юрбу в ефективну цілеспрямовану і продуктивну групу.

За змістом та характером впливу на людей методи управління розподіляються на три групи: організаційно-розпорядчі (або адміністративні) - це сукупні засоби правового і адміністративного впливу на діяльність людей. Вони включають організаційні (планування, регламентування, нормування, інструктування) та розпорядчі (наказ, розпорядження, договір, контракт) дії. Це активні, безпосередні методи, що вимагають від виконавців лише обумовлених зверху порядку їх дій і організації.

Економічні методи - це методи непрямого впливу на людей, що мають засадами матеріальну зацікавленість робітників у результаті своєї праці. Піонером в науковій розробці і практичному застосуванні цих методів вважають інженера і бізнесмена Фредерика Тейлора (США). Економічні методи дають змогу працівнику проявити ініціативу, вигідну не лише для нього але й для організації.