Модернізація системи змащування вузлів токарно-револьверного верстата мод. 1В340Ф30 з метою підвищення надійності і довговічності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Житомирський державний технологічний університет

Кафедра менеджменту і маркетингу

Група МС-118м

Курсова робота з курсу

«Інноваційний менеджмент»

на тему:

«Модернізація системи змащування вузлів токарно-револьверного

верстата мод. 1В340Ф30 з метою підвищення надійності і довговічності»

Виконав: Орловський О.П.

Перевірив: Вакалюк В.А.

Житомир

2010

Зміст

модернізація змащування верстат інноваційний

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи інноваційного менеджменту

1.1 Інноваційна стратегія менеджменту інновацій, їх суть і взаємозв'язок

1.2 Державне регулювання інноваційної діяльності в економіці України

Розділ 2. Аналіз об'єкта дослідження

2.1 Аналіз змащувальної системи в машинобудуванні

2.2 Дослідження конкурентних позицій токарно-револьверних верстатів

Розділ 3. Інноваційна пропозиція

3.1 Формування інноваційної стратегії розвитку системи змащування

3.2 Економічна ефективність економічної діяльності при впровадженні нової змащувальної системи

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Науково-технічний прогрес визначає всі сторони функціонування підприємства. Тому однієї з головних завдань є вироблення науково-технічної політики, яка змогла б забезпечити підвищення ефективності виробництва за рахунок створення й випуску продукції, що відповідає потребам ринку.

Інноваційний менеджмент - процес керування інноваціями для задоволення перспективних потреб ринку, що охоплює проектну, технологічну, матеріальну, організаційну й кадрову підготовку виробництва, впровадження нововведень, аналіз отриманих результатів і внесення коректив у ці види діяльності. Сутність інноваційного менеджменту полягає: у складанні інноваційних програм і проведенні єдиної інноваційної політики; контролі над розробкою й впровадженням нової продукції; фінансовим, матеріальним і інтелектуальним забезпеченні інноваційних програм; створенні спеціальних підрозділів, що займаються інноваційною діяльністю. Головна мета інноваційного менеджменту - розробка й виробництво нових видів продукції, що вимагає розв'язку цілого ряду завдань, пов'язаних з організацією взаємодії різних служб підприємства для збалансування всіх сторін нового виробництва, пошук нетрадиційних розв'язків в області технології, організації, керування й підготовка відповідних фахівців.

Сфера збуту також є елементом інноваційної діяльності й бере безпосередню участь у визначенні напрямків інноваційної політики й вимог до якості нової продукції. Якщо інновація орієнтована лише на сферу виробництва, а не на збут, то така інновація вкрай ризикована для підприємства. Тому інноваційний менеджмент можна розглядати як частину маркетингової діяльності. Науково-технічні підрозділи підприємства взаємодіють зі службами маркетингу по перетворенню імпульсів, що виходять від споживачів, у конкретну нову продукцію.

Щоб характеристика інноваційного менеджменту як області досліджень і практичної діяльності стала більш виразної, приведемо перелік найбільш актуальних проблем і завдань, які звичайно розглядаються й вирішуються в рамках менеджменту продуктових інновацій.

1. Дослідження ринку для нових продуктів: потреб, місткість ринку, еластичності очікуваного попиту за ціною продукту, перевага споживачів відносно якісних параметрів продукту, умов його поставки й обслуговування у взаємозв'язку із ціною, взаємодоповнюваності й взаємозамінності нового продукту з іншими продуктами й послугами. Вибір цільових сегментів ринку для нового продукту і його модифікації, а також стратегії просування продукту до споживачів.

2. Прогнозування діяльності, характеру й стадій життєвого циклу нового продукту: на цій основі прийняття розв'язків про розмір і характер створюваних під продукт виробничих потужностей, оптимальному обсязі капіталовкладень, методах амортизації спеціального технологічного устаткування, про вибір між покупкою або орендою устаткування, типів і строках трудових контрактів для приваблюваних працівників, глибині їх перекваліфікації.

3. Визначення способів продажу нового продукту: вибір посередників того або іншого типу, організація фірмової торгівлі, продаж через оптово-торговельні підприємства.

4. Дослідження кон'юнктури ринків ресурсів: матеріалів, що комплектують виробів, напівфабрикатів, необхідних для виробництва й продажу нового продукту, з метою з'ясування доступності цих ресурсів, прогнозування заходу стабільності виявленої кон'юнктури, можливого її погіршення, подорожчання ресурсів.

5. Знаходження субпідрядників на освоєння й поставку комплектуючих виробів, що вимагаються для нового продукту, устаткування оснащення ( при необхідності) - вишукування специфічних способів стимулювання таких субпідрядників: включення їх у частку, створення спільних підприємств, входження з ними в партнерство.

6. Пророблення можливих кооперацій з конкурентами із приводу розробки й освоєння технічно складного або ризикового продукту.

7. Здійснення комплексного аналізу витрат, ціни, обсягів виробництва й продажів нового продукту з метою планування оптимальних обсягів випуску, продажних цін і контрольних цифр за цінами закупівлі ресурсів і операційним витратам.

8. Оцінка ефективності й планування інновації як інвестованого проекту (з використанням критеріїв цінностей інновації, строку окупності капітальних вкладень).

9. Аналіз ризиків, визначення методів їх мінімізації й страхування.

10. Вибір організаційної форми створення, освоєння й розміщення на ринку нового продукту (планування, бюджетування й моніторинг інноваційного проекту).

11. Дослідження доцільності й планування найбільш адекватних форм передачі технології в процесі створення, освоєння, розміщення на ринку й підтримка необхідного обсягу продажів нового продукту (ліцензії, трансфери дочірнім фірмам, відряджання фахівців, видача або виконання замовлень на дослідження й розробку, науково технічне співробітництво).

Стосовно до процесів нововведення (технології, організації виробництва й управлінського процесу) менеджмент інновацій вирішує аналогічні проблеми й практичні завдання з тою лише різницею, що тут визначальним фактором є не тільки створення новим продуктом нового ринку, а можливо за допомогою більш продуктивних технологій у більшій мірі наситити ринок існуючого продукту. Основним у менеджменті інновацій виступає, таким чином, підхід до інновацій з позиції їх ринкової перспективності.

У сучасних умовах різко підвищилася роль інноваційних стратегій, оскільки саме нововведення визначають усі інші напрямки розвитку фірми. Це викликає необхідність освоєння специфічних інструментів керування нововведеннями, стимулювання новаторських зусиль, підтримування комунікацій, створення партнерства в сфері нововведень, а також у системі " виробництво-збут-після продажне обслуговування". На перший план виходить необхідність кардинальної зміни підходів до використання кадрів, що передбачає виявлення мотивуючих принципів організаційної культури, підтримка й удосконалювання творчої ділової атмосфери, створення дієздатних "команд", пошук і стимулювання творчих людей, активна діяльність яких сприяє як найшвидшому й ефективному впровадженню нововведень.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ІННОВАЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

1.1 Інноваційна стратегія, менеджмент інновацій, їх суть і взаємозв'язок

Діяльність кожної організації спрямована на задоволення потреб споживачів відповідного сегмента ринку. Незалежно від того, до якої галузі вона належить, яких споживачів обслуговує, поряд із нею на ринку функціонують інші підприємницькі структури, що займаються аналогічною діяльністю. Чим привабливіший з погляду доходів ринковий сегмент, тим щільніша на ньому конкуренція. Конкурентна боротьба між суб'єктами господарювання змушує їх дбати про ефективність своєї діяльності, що можливо лише за умов систематичних нововведень у виробничий процес з метою вдосконалення способу виготовлення продукції, і в саму продукцію для її модифікації, надання нових властивостей, поліпшення дизайну, експлуатаційних характеристик, що формує її вищу споживчу цінність і робить привабливішою для покупців. Отже, здатність суб'єктів господарювання створювати те, чого ще немає на ринку товарів і послуг, але потрібне споживачам, забезпечує умови їх тривалому існуванню і розвитку.

Складність і надзвичайно висока рухливість ринкових процесів, поява нових запитів і зміна позицій споживачів, масштабні технологічні зрушення, стрімкий розвиток інформаційних мереж, а отже, швидке поширення та отримання інформації, її доступність не тільки ускладнюють роботу підприємств, а й сприяють появі нових, часто несподіваних можливостей для бізнесу, що ґрунтуються на інноваційних баченнях.

Отже, за допомогою інновації організація здатна конкурувати на ринку, що потребує пильної уваги менеджерів усіх рівнів до формування системи управління новаціями.

Новація - це нові порядок, звичай, метод, продукт, які можуть бути використані у суспільному виробництві та споживанні.

Новація (лат. novatio - оновлення, зміна) - продукт інтелектуальної діяльності людей, оформлений результат фундаментальних, прикладних чи експериментальних досліджень у будь-якій сфері людської діяльності, спрямований на підвищення її ефективності.

Новаціями є відкриття, винаходи, нові або вдосконалені процеси, структури, методики, стандарти, результати маркетингових досліджень тощо. Однак для усвідомлення цінності новації, а значить, доцільності її впровадження, необхідний певний час. Період між появою новації і її впровадженням називають інноваційним лагом.

Новація після прийняття до реалізації та розповсюдження набуває нової якості -- стає інновацією. Отже, світова економічна думка інтерпретує інновацію як перетворення потенційного науково-технічного прогресу на реальний, утілений в нових продуктах і технологіях.

Інновація переводить виробничий організм у новий стан. Упровадження новацій відбувається цілеспрямовано, з метою поліпшення функціонування підприємства, тому можна стверджувати, що інновація є цільовою зміною підприємства як системи, завдяки якій створюється новий засіб для задоволення певної потреби людей.

Система менеджменту організацій, які використовують підприємницький, інноваційний підхід до свого функціонування і розвитку, покликана розв'язувати низку завдань, інколи суперечливих і навіть взаємовиключних:

* постійне оновлення асортименту продукції та послуг;

* оновлення і створення нових виробничих систем;

* нарощення ефективності виробничо-збутової діяльності, передусім шляхом підвищення продуктивності праці персоналу і зниження всіх видів витрат;

* розроблення і реалізація стратегії і тактики боротьби за лідерство на основі концентрації зусиль і ресурсів на найперспективніших напрямах розвитку техніки, технології, потреб, ніш і сегментів ринку;

* підпорядкування діяльності всіх підрозділів виробничих систем режиму складного відтворювального конвеєра нововведень;

* поєднання гнучкості та адаптивності дрібносерійного виробництва з високою ефективністю, низькими витратами і високою продуктивністю масового виробництва.

Розв'язання цих завдань забезпечується створенням динамічної і гнучкої системи управління, яка спирається на широке делегування повноважень тим рівням менеджменту, що можуть продукувати інноваційні ідеї і втілювати їх у життя. А координація усіх робіт із залучення інновацій у практику роботи підприємства чи їх створення власними силами здійснюється підсистемою інноваційним менеджментом.

Інноваційний менеджмент (англ. management - управління) - підсистема загального менеджменту, метою якої є управління інноваційними процесами в організації.

Він покликаний забезпечувати реалізацію стратегічних цілей організації. Його завданням є ефективне управління процесом розроблення, упровадження, виробництва та комерціалізації інновації з узгодженням відповідних управлінських рішень із системою операційного (виробничого), маркетингового фінансового і кадрового менеджменту. Інноваційний менеджмент спрямований на формування в організації властивостей, необхідних для її функціонування і розвитку цілісності, адаптивності, синергізму.

Інноваційний менеджмент слід розглядати не лише як складову системи загального менеджменту організації, а і як одну з функціональних систем управління нею.

Інноваційний менеджмент як система -- сукупність економічних, мотиваційних, організаційних і правових засобів, методів і форм управління

інноваційною діяльністю організації з метою оптимізації економічних результатів її господарської діяльності.

Теоретичною основою інноваційного менеджменту є економічна теорія, що вивчає закони та закономірності динамічних систем, і теорія загального менеджменту організацій, яка формує принципи, функції, форми й методи управління цілеспрямованою діяльністю людей у процесі реалізації цілей функціонування і розвитку організації.

Інноваційний менеджмент як система є сукупністю дій, які стосуються обґрунтування, прийняття, реалізації управлінських рішень щодо створення та впровадження новацій в організації і спрямовані на визначення стратегічних інноваційних цілей, адекватних загально-корпоративній стратегії; формування інноваційної стратегії та інноваційної політики; оптимізацію організаційно-структурних форм управління інноваціями; розроблення технології обґрунтування і прийняття інноваційних рішень; вибір методів впливу на поведінку учасників інноваційного процесу з метою формування взаємовигідних економічних відносин.

Стратегічне управління інноваціями є складовою інноваційного менеджменту. Воно вирішує широкий спектр питань планування та реалізації інноваційних проектів і програм, які розраховані на якісні зміни в діяльності організації на ринку, виробництві або соціальній сфері підприємства (організації).

Поняття «стратегія» (грец. strategos - мистецтво перемагати) у сучасному розумінні - це сукупність усіх дій управлінського характеру, спрямованих на зміцнення позицій організації (підприємства, корпорації) і задоволення споживачів, які сприяють досягненню місії та цілей організації.

Стратегія - це комплексний план, що орієнтує організацію не на сьогодення, а на перспективу. Метою стратегії є забезпечення не стільки поточного успіху, скільки прискореного постійного розвитку організації в умовах конкуренції, лідерства на ринку.

Інноваційна стратегія - один із засобів досягнення цілей організації, який відрізняється від інших засобів своєю новизною, передусім для даної організації, для галузі ринку, споживачів, країни в цілому.

Стратегія нововведень (інноваційна політика) передбачає об'єднання цілей технічної політики та політики капіталовкладень і спрямована на впровадження нових технологій і видів продукції, послуг. У цьому розумінні стратегічне управління інноваціями орієнтується на досягнення майбутніх результатів безпосередньо через інноваційний процес.

За своїм змістом інноваційна стратегія враховує основні базисні процеси в організації і в її зовнішньому середовищі, можливості зростання інноваційного потенціалу організації. Саме інноваційні стратегії є основою сучасного інноваційного менеджменту в умовах постійних змін навколишнього середовища.

В основі розробки інноваційної стратегії мають лежати стратегічні управлінські рішення, які:

* орієнтовані на майбутнє і на постійні зміни середовища;

* пов'язані з залученням значних матеріальних ресурсів, широким використанням інтелектуального потенціалу;

* характеризуються гнучкістю, здатністю адаптуватися до змін ринкових умов;

* ураховують неконтрольовані організацією зовнішні чинники. Інноваційними стратегіями можуть бути: інноваційна діяльність організації, що спрямована на одержання нових продуктів, технологій і послуг; застосування нових методів НДДКР, виробництва, маркетингу й управління; перехід до нових організаційних структур; застосування нових видів ресурсів і нових підходів до використання традиційних ресурсів.

Відносно внутрішнього середовища інноваційні стратегії підрозділяються на кілька великих груп: продуктові (портфельні, підприємницькі, бізнес-стратегії, скеровані на створення і реалізацію нових виробів, технологій і послуг); функціональні (науково-технічні, виробничі, маркетингові, сервісні); ресурсні (фінансові, трудові інформаційні, матеріально-технічні); організаційно-управлінські (технології, структури, методи управління). Це спеціальні інноваційні стратегії.

Інноваційні стратегії є також однією зі складових економічної стратегії і з цього боку можуть розглядатися як набір правил, методів і засобів пошуку найкращих перспективних для організації напрямів розвитку науково-технічних досліджень, ресурсної політики для їх реалізації.

В основі розробки інноваційної стратегії лежать такі підходи:

* визначення пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, виходячи з цілей і завдань базисних стратегій фірми;

* скорочення кількості рівнів в управлінні з метою прискорення процесу «дослідження - виробництво - збут»;

* максимальне скорочення строків розроблення інноваційних проектів і впровадження нововведень, використовуючи певні принципи організації роботи: паралельне та інтегральне вирішення інноваційних завдань.

Прийняття інноваційної стратегії здійснюється на вищому рівні керівництва організацією й управління службою НДДКР. Вище керівництво встановлює орієнтири для керівників служб НДДКР, які вони використовують для визначення локальних цілей і стратегій, приймають рішення відносно обсягу, інтенсивності роботи, характеру використання одержаних результатів. Виходячи з зазначеного, розрізняють такі групи стратегічних рішень:

* виділення асигнування;

* фундаментальні дослідження;

* оцінка результатів;

* відкриття;

* патенти;

* сфери та напрями досліджень;

* звіти про дослідження;

* товарний знак.

На середньому рівні управлінської ієрархії приймаються рішення щодо визначення конкретних цілей НДДКР, строків одержання результатів досліджень і розробок та їх реалізації з метою забезпечення швидкого виходу інновацій на ринок.

Обмежені ресурси і матеріально-технічна база мають використовуватись таким чином, щоб забезпечити максимальне зростання вартості капіталу. Зазвичай це пов'язано з вибором певної лінії поведінки з деякої кількості альтернатив. Для того щоб в умовах невизначеності вибрати її оптимальний варіант, необхідно мати комплекс правил для прийняття інноваційних рішень, які максимізують або мінімізують очікувані результати, а також ураховувати інфраструктурне забезпечення інноваційної стратегії.

Як свідчать теорія і практика, інноваційні стратегії через свої особливості є, з одного боку, ефективним управлінським інструментом, а з іншого - створюють низку проблем в управлінні організацією. Інноваційні стратегії:

* прискорюють постійний розвиток організації в умовах ринку;

* забезпечують переваги в конкуренції на основі лідерства в технології, якості продукції, послуг;

* визначають позицію на ринку, набір основних товарних ліній;

* сприяють лідерству в цінах;

* створюють основу для суспільного визнання фірми (організації).

З іншого боку, інноваційні стратегії створюють для проектного, корпоративного, інноваційного управління складні умови, серед них, зокрема:

* підвищений рівень невизначеності кінцевих результатів за строками, витратами, якістю й ефективністю, що потребує розвитку такої специфічної функції, як управління інноваційними ризиками;

* підвищення інвестиційних ризиків проектів і особливо довгострокових, що потребує пошуку більш ризикових інверторів;

* збільшення потоку змін в організації, реалізація будь-якої інноваційної стратегії пов'язана з неминучістю перебудови (реструктуризації) організації, оскільки зміна в системі будь-якого елементу веде до змін стану всіх інших.

Вирішення цих та інших проблем потребує від інноваційного менеджменту поєднання інтересів і узгодженості рішень стратегічного, науково-технічного, маркетингового, виробничого напрямів, що забезпечить координацію й ефективність дій.

Реальна практика розроблення інноваційних стратегій складна, бо за своєю сутністю будь-які стратегічні заходи, що їх проводять підприємства, як уже зазначалось, мають інноваційний характер, адже вони до певної міри ґрунтуються на нововведеннях. Управління інноваціями зачіпає як концептуально-підприємницькі, так і організаційно-процедурні аспекти стратегічного розвитку підприємства і, таким чином, реалізує свою функцію через підсистеми загального стратегічного управління.

1.2 Державне регулювання інноваційної діяльності в економіці України

Завданням кожної держави як суб'єкта управління соціально-економічним розвитком країни є формування економічної політики, яка відповідатиме загальнонаціональним стратегічним цілям та інтересам. Не є винятком і Україна, стратегічне завдання якої полягає в економічному зростанні та піднесенні добробуту народу через реалізацію інноваційної моделі розвитку. Однак для цього необхідно не лише декларувати бажання перейти до принципово нової моделі розвитку, заснованої на всебічному використанні людського інтелекту і результатів його роботи, втілених в інноваціях, а й передусім сформувати інституційне середовище, сприйнятливе до інноваційних процесів.

Державна інноваційна політика -- сукупність форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

Головна мета державної інноваційної політики полягає у створенні соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції. Дії і заходи держави у сфері регулювання інноваційних процесів мають бути виваженими, достатньо обґрунтованими, оскільки від цього залежить їх ефективність.

Негативні наслідки прояву кризових явищ в економіці України та їх переплетіння у сфері науки, освіти, техніки і технологічного розвитку зумовили суттєве гальмування інноваційних процесів. Бюджетне фінансування науково-технічної сфери рік за роком неухильно зменшується, залишається низьким рівень впровадження у виробництво результатів досліджень та розробок, наука поступово перестає бути суспільно визнаною пріоритетною сферою діяльності держави. Відбувається незворотна втрата інтелектуального потенціалу країни.

В Україні ще не склався дійовий механізм інвестування масштабних технологічних змін. Існуючі державні науково-технічні програми часто не забезпечують кінцевих результатів. Міністерства та відомства обтяжені соціальною необхідністю підтримки традиційних виробництв, не мають достатніх коштів для інноваційної трансформації своїх галузей. Недержавні комерційні структури ще не можуть здійснювати довгострокові проекти, які б забезпечували базові технологічні зміни. Іноземні інвестиції здебільшого спрямовані на підтримку традиційних для України виробництв, які мають експортну перспективу у короткостроковому періоді.

Основним недоліком здійснюваної інноваційної політики залишається її переважна спрямованість на управління "процесом", а не "кінцевими результатами" технологічних змін. Треба створювати матеріально-технічне підґрунтя для системи стимулів та необхідних організаційно-технологічних умов ефективної роботи, хоча би, найкращої частини науково-технічного та виробничого потенціалу. Тому при вдосконаленні інноваційної політики є дуже важливим створювати стимулююче економіко-правове середовище саме тим суб'єктам циклу "наука-техніка-виробництво", які забезпечують позитивні кінцеві результати своєї діяльності.

Державна інноваційна політика повинна стати найважливішою підоймою діяльності по виведенню економіки України з кризи і забезпечення її динамічного зростання. Головною метою такої політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

Основними принципами державної інноваційної політики є:

* орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

* визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

* формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

* створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

* забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

* ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

* здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

* фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

* сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

* інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

* підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Держава здійснює активну інноваційну політику на підставі використання прямих та непрямих інструментів економічного впливу, а також шляхом створення стимулюючого законодавчого та інституційного середовища для всіх суб'єктів інноваційного процесу.

Держава є головним суб'єктом управління інноваційною діяльністю. Реалізуючи інноваційну модель розвитку, вона, як орган управління усіма економічними процесами в країні, визначає пріоритети науково-технічної діяльності і підтримує їх розвиток через систему фінансово-кредитних та податкових інструментів, формує організаційні механізми інформаційного і ресурсного забезпечення інноваційної діяльності, створює умови для зростання науково-технічного потенціалу країни. З цією метою розробляється законодавча база, яка визначає правові, економічні та організаційні умови науково-технічної й інноваційної діяльності, регулює відносини між суб'єктами науково-технічної та інноваційної діяльності, встановлює порядок і умови надання фінансової підтримки юридичним особам, що здійснюють науково-технічну та інноваційну діяльність. Будучи суб'єктом управління, держава визначає стратегічні і поточні завдання у сфері інноваційної діяльності, формуючи довгострокову і поточну інноваційну політику.

Дійовим засобом реалізації державної інноваційної політики має стати законодавче та нормативно-правове її забезпечення. Основою яких є Закони

«Про інноваційну діяльність» та «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в України».

Закон «Про інноваційну діяльність» визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом.

Законодавство України у сфері інноваційної діяльності базується на Конституції України (254к/96-вр) і складається із законів України «Про інвестиційну діяльність» (1260-12), «Про наукову і науково-технічну діяльність (1977-12), «Про наукову і науково-технічну експертизу» (51/95-вр), «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних фактів» та інших законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.

Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

* визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

* формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

* створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

* захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

* фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

* стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

* встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

* підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» визначає правові, економічні та організаційні засади формування та реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в Україні. Метою Закону є створення правової бази для концентрації ресурсів держави на провідних напрямах науково-технологічного оновлення виробництва та сфери послуг у країні, забезпечення внутрішнього ринку конкурентною наукоємною продукцією та виходу з нею на світовий ринок. Визначенні цим Законом пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні зобов'язують органи виконавчої влади України всіх рівнів створювати режим найбільшого сприяння виконанню робіт, спрямованих на реалізацію відповідних пріоритетних напрямів, та концентрації на них фінансово-економічних та інтелектуальних ресурсів.

Суб'єктами, які беруть участь в реалізації державної інноваційної політики, є:

* органи державного управління та підпорядковані їм структури;

* виробничі підприємства і підприємства в галузі послуг усіх форм власності;

* установи сфери науки і освіти;

* установи і господарчі суб'єкти, які функціонують на терені забезпечення зв'язку між наукою і економікою;

* суб'єкти інформаційної та комп'ютерної інфраструктури;

* фізичні особи, які беруть участь в будь-якій сфері інноваційної діяльності.

Світовий досвід проведення державної інноваційної політики виробив низку інструментів такої політики, серед яких найвідомішими є: пряме фінансування створення нової продукції та технології у рамках державних науково-технічних програм; надання позик, у тому числі безпроцентних; державні дотації; зниження ставок податків на прибуток; податковий кредит на приріст обсягів досліджень та розробок; виключення з прибутку, що оподатковується, поточних видатків на НДДКР; пільговий режим оподаткування видатків на НДККР при між фірмовій кооперації; звільнення (зменшення ставки) прибуткового податку з громадян; звільнення від певних відрахувань до бюджету; звільнення від сплати податку на прибуток та капітал власників акцій ризикових інноваційних фірм; пільгове кредитування; створення фондів для впровадження інновацій з урахуванням ризику; зниження державного мита для індивідуальних винахідників; відстрочка сплати мита чи повне звільнення від нього; прискорена амортизація ті інші амортизаційні пільги; державне замовлення та закупівля продукції інноваційних фірм; прийняття пільг щодо джерел ризикового фінансування інновацій; доплата кваліфікованим науковим кадрам з державних коштів; створення спеціальних законів для ефективної роботи малого інноваційного бізнесу; створення необхідної інноваційної інфраструктури. В Україні необхідно застосовувати більшість з наведених інструментів державної інноваційної політики.

Регулюють інноваційну діяльність в Україні органи державної влади: законодавчої - через прийняття відповідних законів, виконавчої різних рівнів - через прийняття рішень про підтримку певних інноваційних проектів. Однак надання переваги у процесі державного регулювання інноваційної діяльності методам прямої дії криє у собі певні загрози. Практика показує, що на ефективність методів прямої дії суттєво впливають суб'єктивні чинники - упередженість осіб, що приймають рішення, їх недостатня компетентність у питаннях експертизи проектів, прихована зацікавленість ті лобіювання вибору конкретного проекту тощо. Тому останнім часом у країні все частіше вдаються до непрямих методів підтримки інноваційної діяльності. Зокрема, фінансова підтримка інноваційних процесів не означає їх пряме державне фінансування без повернення вкладених коштів. Згідно із Законом України «Про інноваційну діяльність» суб'єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надано фінансову підтримку на таких умовах:

* Повне безвідсоткове кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим і коштів місцевих бюджетів.

* Часткове (до 50%) безвідсоткове кредитування інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб'єктів інноваційної діяльності.

* Повна або часткова компенсація (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів) відсотків, які сплатили суб'єкти інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів.

* Надання державних гарантій комерційним банкам, які здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів.

* Майнове страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України «Про страхування».

Зазначені умови фінансування інноваційних проектів передбачають обов'язкове повернення отриманих коштів у бюджет чи установам, які їх надали, дещо зменшуючи завдяки участі держави плату за користування кредитом. Цим самим держава бере на себе лише незначну частину ризику, пов'язаного з реалізацією інновацій, що підвищує відповідальність суб'єктів інноваційної діяльності за обґрунтування і реалізацію інноваційних проектів.

Крім кредитних преференцій інноваційним проектам, в Україні підприємствам-інноваторам надаються певні податкові пільги:

* 50% податку на прибуток і 50% податку на додану вартість залишається у розпорядженні підприємства за умов, що виконання інноваційного проекту почнеться не пізніше, ніж через півтора року від дати його державної реєстрації. Ці кошти мають бути зараховані на спеціальний рахунок і використовуватись винятково на фінансування інноваційної діяльності. Якщо ці кошти не використані протягом терміну пільгового оподаткування і одного року після його закінчення, вони підлягають зарахуванню до Державного бюджету України. Однак пільгове оподаткування реалізується за умови, що суб'єкт інноваційної діяльності повідомляє у місячний строк відповідний орган Державної податкової адміністрації про початок реалізації інноваційного проекту і з усіх господарських операцій, пов'язаних з виконанням інноваційного проекту, веде окремий бухгалтерський облік;

* інноваційним підприємствам дозволяється прискорена амортизація основних фондів і встановлюється щорічна двадцятивідсоткова норма прискореної амортизації основних фондів третьої групи. При цьому амортизація основних фондів групи III здійснюється до досягнення їх балансової вартості нульового значення;

* інноваційні підприємства сплачують земельний податок за половинною ставкою від чинної ставки оподаткування;

* необхідні для виконання пріоритетного інноваційного проекту, який передбачає випуск інноваційного продукту і щодо якого прийнята постанова Кабінету Міністрів України про його особливу важливість, сировина, устаткування, обладнання, комплектуючі та інші товари (крім підакцизних товарів), яких не виробляють в Україні або виробляють, але вони не відповідають вимогам проекту, при ввезенні в Україну протягом терміну чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту звільняються від сплати ввізного мита та податку на додану вартість. При цьому номенклатура та обсяги ввезення сировини, матеріалів, устаткування, обладнання, комплектуючих та інших товарів мають бути визначені в інноваційному проекті перед його державною реєстрацією.

Названі пільги стосуються інноваційних підприємств, у яких частка інноваційної продукції становить не менше 70% від загальної кількості

продукції або ж тих, що реалізують інноваційні проекти, внесені у Державний реєстр інноваційних проектів. Це сприяє технологічному прориву, оскільки підтримку, як правило, надають базисним інноваціям, тобто вона має точковий характер. Однак більшість підприємств впроваджують інновації в процесі вдосконалення своєї діяльності, паралельно із виготовленням основної продукції, життєвий цикл якої ще триває. Як правило, нова продукція на початку свого життєвого циклу не може займати 70% від загального випуску, а в міру розгортання її виробництва у наступні роки вона перестає бути новою. Отже, під дію вказаних пільг не підпадає багато аспектів інноваційної діяльності суб'єктів господарювання, що свідчить про недостатню збалансованість методів державної підтримки інноваційної діяльності в Україні.

Важливою функцією держави у сфері управління інноваційною діяльністю є визначення результативності інноваційної політики загалом і конкретних заходів з підтримки інноваторів зокрема. Для цього здійснюється моніторинг інновацій, завдяки якому до органів державного управління надходить об'єктивна інформація про кількість підприємств, які здійснюють інноваційну діяльність, структуру сукупності впроваджуваних новацій, результативність їх впровадження.

Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» серед інших заходів передбачає і здійснення моніторингу інноваційної діяльності шляхом систематизованого збору, оброблення і аналізу інформації про перебіг інноваційних процесів, практичні наслідки заходів держави щодо стимулювання і регулювання інноваційної діяльності в країні, результати реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності. Згідно з цим Законом усі міністерства і відомства України щорічно в першому кварталі подають до Кабінету Міністрів України звіти про заходи, які здійснювалися ними у минулому році в контексті реалізації стратегічних і середньострокових інноваційних пріоритетів, і досягнуті результати.

Отже, першочерговим завданням держави як суб'єкта управління інноваційною діяльністю є формування ефективної інноваційної політики, яка б забезпечила умови для реалізації інноваційної моделі розвитку. Це передбачає визначення пріоритетів економічної діяльності щодо створення та поширення інновацій, формування інституційного середовища, сприйнятливого до інноваційних процесів, створення нової моделі розвитку і використання людських ресурсів, що сприятиме переходу до нових товарно-продуктових і технологічних структур виробництва.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ОБ'ЄКТА ДОСЛІДЖЕННЯ

2.1 Аналіз змащувальної системи в машинобудуванні

Розвиток машинобудування є одним з найважливіших складників технічного прогресу України. У зв`язку з тим, що щорічно створюються нові типи машин, розробляються нові технології, виникає необхідність підвищення надійності, насамперед, довговічності деталей машин.

Машинобудування -- важлива галузь промисловості розвинутих країн світу. Воно значною мірою визначає не лише галузеву структуру промисловості, а й її розміщення. Рівень розвитку машинобудування є одним з основних показників економічного, і насамперед промислового розвитку країни.

Велике значення машинобудування в народногосподарському комплексі визначається тим, що воно виробляє знаряддя праці як для галузей, що виготовляють засоби виробництва (робочі машини і апарати, верстати, технологічне і силове устаткування, контрольно-вимірювальні прилади, технічні засоби автоматики тощо), так і для галузей, які виробляють предмети споживання (машини для сільського господарства, технологічне устаткування для легкої і харчової промисловості і т. п.), а також самі предмети споживання (легкові автомобілі, побутову техніку, телевізори, радіоприймачі, відеотехніку, годинники тощо). Крім того, машинобудування виробляє різноманітне устаткування для будівництва, транспорту, зв'язку, торгівлі, спеціальне обладнання для невиробничих галузей, а також продукцію оборонного призначення.

В розвинутих країнах світу машинобудування, як правило, визначає їх експортний потенціал і забезпечує від 32 до 40% всього експорту.

Машинобудування має багатогалузеву структуру і характеризується створенням спеціалізованих заводів і галузей.

У процесі роботи машини між дотичними поверхнями рухливих деталей виникають сили тертя, які перетворюють частини енергії в тепло й викликають зношування цих деталей. У результаті зношування зменшується КПД і точність агрегатів, збільшується витрата паливно-мастильних матеріалів. Підвищення зношування деталей знижує безпеку використання устаткування, особливо транспортних засобів.

При наявності мастильного матеріалу між поверхнями, які труться, коефіцієнт тертя різко знижується, значно поліпшуються й полегшуються умови роботи рухливих деталей машин і механізмів.

Змащення поверхонь верстатів, які труться, усуває їхній безпосередній контакт, завдяки чому значно зменшуються сили тертя й створюються умови для усунення або різкого зменшення зношування поверхонь. У сполученнях верстатів мають місце різні види тертя.

Рідинне тертя, при якім тертьові поверхні повністю розділені шаром змащення, найбільш бажане з погляду зменшення зношування. Воно може бути забезпечено двома основними методами - гідродинамічним і гідростатичним (подача мастила під тиском).

Рідинне тертя в сполученнях верстатів, крім його позитивних сторін, має ряд недоліків: воно пов'язане з істотним ускладненням системи змащення; наявність масляного шару між поверхнями, величина якого залежить від навантаження, може порушити точність переміщення вузла. Більшість сполучень верстатів працює в умовах неповного змащення, коли між поверхнями має місце граничне тертя (шар змащення порядку 1ч0,5мкм і менше) або напіврідинне тертя (змішане тертя, одночасно рідинне й граничне або сухе). У цьому випадку зношування поверхонь значно менше, чим при відсутності змащення.

У якості мастильних матеріалів у верстатах застосовують рідкі мінеральні мастила й густі (консистентні) мазі. Переваги поширення одержали мастила, найбільш прийнятні для змащення відповідальних швидкохідних сполучень, що й дозволяють здійснювати централізоване змащення із циркуляцією й очищенням мастила від забруднення.

Вибір змащення залежить у першу чергу від швидкостей відносного ковзання й навантажень, що діють у сполученнях. За інших рівних умов, чим вище швидкість відносного ковзання й чим менше тиск у сполучень, тим меншої в'язкості повинне бути масло. Для прецизійних механізмів, як правило, вибирають змащення з меншою в'язкістю.

Вибір змащення для верстатів ускладнюється тим, що вони мають різноманітні пари тертя, що працюють при різних швидкостях і навантаженнях. Застосування різних змащень невиправдано ускладнило б конструкцію мастильної системи й утруднило експлуатацію такого верстата. У верстатах застосовують різні системи змащення, які описані в спеціальній літературі. Найбільш досконале централізоване змащення, що досить забезпечує змащення всіх основних вузлів.

Як приклад автоматичного централізованого змащення на мал. 358 наведена схема змащення зубостругального напівавтомата для конічних коліс мод. 5А250.

Мастильна система живиться двома насосами (Н). Резервуар вміщує 100 л мастила. Включення мастильної системи блокується із включенням всього верстата. Підведення мастила забезпечується до всіх основних вузлів: до корпуса колиски (крапки 4 - 8), до приводу (9 - 11), до розподільного барабана (12 - 17), до бабки виробу (18, 19), до гідропатрона (20), до напрямних супортів (21). Крапки 1-3 є розподільними.

Для очищення масла в системі передбачено п'ять фільтрів (Ф1 - Ф5). Пластинчастий фільтр Ф1 служить для очищення всього масла, що надходить у систему, фільтр ФЗ - для очищення масла, що надходить до шпинделя виробу.

Особливе значення для верстатів має змащення шпинделів і напрямних ковзання поступального й кругового руху. Для змащення напрямних, яке сприяє значному збільшенню їх довговічності, застосовують різноманітні методи. Найпростішими, але менш універсальним, є змащення ручним способом і змащення за допомогою індивідуальних маслянок. Безперервна подача масла може здійснюватися спеціальними роликами, поміщеними в масляних кишенях станини, за допомогою насоса або з використанням масляної ванни. Для розподілу мастила по всій поверхні тертя на напрямних виконують спеціальні мастильні канавки.

Гідростатичне змащення напрямних ковзання, коли масло під тиском безупинно подається насосом на робочі поверхні, може забезпечити рідинне тертя по всіх діапазонах швидкостей і навантажень. Однак при цьому можливо "спливання" стола або супорта на напрямних станини, а також виникнення перекидаючих моментів, порушує точність руху. Щоб уникнути цього застосовують гідророзвантаження напрямних, при якому тільки частина навантаження врівноважується тиском масла. Для цього на напрямні подається певна кількість масла при точно встановленому тиску. Однак при більших перекидаючих моментах і змінних режимах роботи більш доцільні замкнені гідростатичні напрямні з напів змащенням на основну грань, і нижню грань, яка сприймає перекидаючий момент (мал. 359).

У ряді випадків для підвищення працездатності гідростатичних замкнених напрямних доцільно застосовувати системи автоматичного регулювання масляного тиску р1 і р2 (мал. 359) з умови збереження значень зазорів h1 і h2 незалежно від зовнішніх навантажень.

Належне змащення має велике значення для напрямних кругового руху. При більших окружних швидкостях можливо рідинне тертя за рахунок гідродинамічного ефекту. При рушанні з місця й більших навантаженнях має місце граничне тертя. Для поліпшення умови роботи напрямних доцільно застосовувати комбінований спосіб забезпечення рідинного тертя - гідростатичний, до якого додається гідродинамічний ефект при русі стола верстата.

На мал. 360 показана комбінована система змащення кругових напрямних важких верстатів, розроблена ЕНІМВ. Від насоса 1 через фільтр 2 масло подається в канавки - відкриті 5 із клинообразующими скосами для створення гідродинамічного тиску й закриті 4 для створення гідростатичного тиску при пуску планшайби й малих швидкостях. У відкриті канавки мастило подається рясно, що сприяє відводу тепла. У системі є дросель 3, який дозволяє регулювати гідростатичний тиск, збільшуючи його при обробці важких деталей і зменшуючи при точній обробці. У конструкції передбачена також масляна ванна 6, рівень мастила в якій вище робочої поверхні напрямних. Наявність ванн підвищує надійність роботи кругових напрямних у випадку перебоїв у подачі змащення.

Змащення шпинделів повинно забезпечувати рідинне тертя в підшипниках ковзання й наявність тонкого шару змащення в підшипниках кочення. У випадку циркуляції змащення виконує також функції охолодження. Для змащення шпинделів через її відповідальність часто застосовують спеціальну систему, яка забезпечує подачу до шпиндельних підшипників масла, відповідного до умов їх роботи.

Для швидкохідних шпинделів сучасних верстатів набуває поширення змащення масляним туманом. Останній утворюється роздробленням або розпиленням (механічним або пневматичним способом) струї мастила на дрібні частки (до 2 мкм у діаметрі). За допомогою повітряного потоку частки туману при подачі їх до тертьових поверхонь пересуваються по трубопроводу на відстань декількох метрів. Для розпилення мастила застосовують пульверизатори, інжектори або ежектори.

Змащення масляним туманом має переваги, що повітря несе тепло, що виділяється при терті, а витрата мастила при цьому незначна (не перевищує, 3 см3 /год на 1 см2 поверхні тертя). Крім того, втрати мастила через зазори тут практично відсутні, що дає можливість скоротити кількість ущільнювальних засобів. Подача розпиленого масла здійснюється через вологовідділювач, осушувач і мастило розпилювач.

На мал. 361 наведена схема установки для безперервної подачі розпиленого мастила до вузла тертя. Струмінь стисненого повітря з розпиленим змащенням подається до механізму верстата 1 (столу, шпинделю). Повітря проходить через вологовідділювач 2, осушувач 3, реле тиску 4 і регулятор тиску 5, попадає в мастило розпилювач 6, звідки масляний туман по гнучкому рукавові 7 надходить у розподільник 8. Після змащення вузлів мастило через лійку 9 збирається в збірник 10 масляного конденсату. При роботі мастильних систем велике значення має надійна фільтрація змащення, щоб сторонні частки й продукти зношування при циркуляції змащення не попадали на тертьові поверхні, тому що це приведе до їхнього інтенсивного зношування.

2.2 Дослідження конкурентних позицій токарно-револьверних верстатів

У повсякденному житті ми все частіше зустрічаємо слова: "конкуренція", "конкурентоспроможність", "конкурентна боротьба", "конкурентний ринок". Цим термінам інколи надаються різні значення, але всі вони можуть бути зведені до двох понять - "конкурентна боротьба" й "конкурентний ринок". Перше стосується способів поведінки окремих фірм на ринку, друге - ринкових структур і охоплює всі аспекти ринку будь-яких товарів, які впливають на поведінку й діяльність фірм (кількість фірм на ринку, технологію виробництва, типи товарів, що продаються і т.д.).

Конкурентність ринку визначається тими межами, в рамках яких окремі фірми здатні впливати на ринок, тобто на умови реалізації своєї продукції, насамперед на ціни. Чим менше окремі фірми впливають на ринок, де вони реалізують свою продукцію тим більш конкурентним вважається ринок. Найвищий ступінь конкурентності ринку досягається тоді, коли окрема фірма на нього не впливає зовсім. Це можливо лише в разі, коли на ринку товарів діє так багато фірм, що кожна з них зокрема ніяк не може вплинути на ціну товару, й сприймає її як таку, що визначається ринковим попитом і пропозицією. Такий ринок називається досконало конкурентним. А фірми, що діють в умовах досконало конкурентного ринку, не ведуть між собою конкурентної боротьби. Якщо ж окремі фірми мають можливість впливати на умови реалізації своєї продукції (в першу чергу на ціни), то вони ведуть між собою конкурентну боротьбу, але ринок, де ця можливість реалізується, досконало конкурентним уже не вважається.

Отже, конкуренція - категорія явно суперечлива. З одного боку існує твердження, що без конкуренції ринку не буває, а з іншого, - цілком конкурентним є той ринок, на якому учасники (фірми) не ведуть між собою конкурентної боротьби. І далі, якщо конкурентна боротьба існує, такий ринок не вважається досконало конкурентним. Більш того, чим сильніша конкуренція, тим повніше формуються умови для її обмеження. Але ринок рухається вже не до цілком конкурентного, а до монопольного. Ця суперечливість конкуренції виступає передумовою найпротилежніших оцінок її ролі в економіці. Одні економісти стверджують, що конкуренція - це велике благо (між іншим, ця точка зору є характерною для сучасних українських реформаторів), інші наполягають на тому, що конкуренція, протиставляючи суб'єктів ринку і породжуючи монополію, - велике зло для економіки.