Система управління в приватних сільськогосподарських підприємствах, економічні і правові основи їх функціонування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Система управління в приватних сільськогосподарських підприємствах, економічні і правові основи їх функціонування

Вступ

управління сільськогосподарський економічний

Актуальність теми. Організаційна структура системи управління сільськогосподарськими підприємствами повинна враховувати індивідуальні особливості господарювання кожного підприємства, оптимізувати економічні інтереси господарюючих суб'єктів, тому що в ринкових умовах їх життєздатність залежить насамперед від якості управлінських рішень та стійкості системи управління до коливань зовнішнього середовища. Взагалі методологічне, методичне та практичне вирішення проблем управління підприємствами аграрної сфери АПК з урахуванням трансформації відносин власності виступає першочерговим завданням в сучасних умовах.

Ринкова трансформація аграрного сектора вітчизняної економіки, спрямована на підвищення його ефективності та конкурентоспроможності, сприяла відродженню інституту приватної власності на селі, становленню аграрного підприємництва, появі нових організаційно-правових форм господарювання. Значення аграрного підприємництва посилюється та набуває нового змісту в умовах глобалізації ринку продовольства і загострення на цій основі міжнародної конкуренції. Врахування при цьому вітчизняного та світового досвіду, а також застосування системного підходу є запорукою цілеспрямованої і послідовної інтеграції України до світового економічного простору.

Розвиток приватних підприємницьких структур в аграрному секторі економіки, пристосування до ринкових умов господарювання потребує ефективного управління. В цих умовах менеджмент як виробничий ресурс аграрних підприємств набуває особливого значення, при цьому принципово змінюється система управління аграрним підприємством. Поряд з трьома іншими основними виробничими ресурсами - землею, працею і капіталом - менеджмент стає ключовим елементом економічної системи підприємства.

Управлінська праця завжди була одним із визначальних складників процесу досягнення мети організації. Раціональність господарювання, його результативність у період кризи, адаптації суб'єктів господарювання до умов конкурентного ринку залежать від управлінських рішень, які приймає керівна ланка. Виходячи з цього, нагальною постала потреба визначення впливу складників процесу управління господарською діяльністю, які є виразниками прийнятих керівною ланкою управлінських рішень, на ефективність, а саме - результати.

Отже, необхідність характеристики основних складових системи управління та особливостей її функціонування в приватних аграрних формуваннях, а також дослідження економічних та правових особливостей діяльності цих підприємств зумовили вибір теми дипломної роботи.

Над вирішенням згаданої проблеми працювали багато вітчизняних науковців, серед яких М.Ф. Бабієнко, П.С. Березівський, С.В. Васильчак, П.М. Музика, М.Й. Малік, О.В. Мазуренко, Н.М. Сіренко, М.П. Хоменко, О.Г. Шпикуляк, О.М. Шпичак, М.Г. Шульський, В.В. Юрчишин та інші вчені. Їх внесок важко недооцінити, проте я дотримуюсь думки, що це питання останнім часом не знаходить достатнього відображення в дослідженнях проблеми менеджменту аграрних підприємств. Неоднакові темпи перебігу і результати ринкових перетворень в аграрному секторі вимагають її подальшого опрацювання, особливо у зв'язку зі зміною законодавчої бази, яка регламентує основні засади діяльності приватних аграрних формувань. Це зумовило необхідність проведення окремого дипломного дослідження.

Мета і задачі дослідження. Метою даного дослідження є теоретико-методологічне обґрунтування категорії «система управління», а також розробка основних напрямків її удосконалення в сучасних приватних аграрних формуваннях. Відповідно до поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:

ь дослідити та уточнити сутність, зміст і процес управління приватними сільськогосподарськими підприємствами, узагальнити та систематизувати методи управління ними;

ь проаналізувати та визначити оптимальні форми організаційних структур управління сільськогосподарськими підприємствами;

ь охарактеризувати правові основи функціонування системи управління приватними сільськогосподарськими підприємствами;

ь розкрити особливості системи управління ПАП «Агропродсервіс» та надати загальну організаційно-економічну характеристику діяльності обраного підприємства;

ь провести економічну діагностику ресурсного потенціалу, виробничої та фінансової діяльності підприємства, фінансово-економічного стану й рівня конкурентоспроможності приватного сільськогосподарського підприємства;

ь розробити та обґрунтувати заходи щодо підвищення ефективності процесу управління приватними сільськогосподарськими підприємствами;

Об'єктом дослідження є процес організації управління приватними сільськогосподарськими підприємствами та складові системи управління.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні засади, методика та організація управління приватними сільськогосподарськими підприємствами.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є діалектичний метод пізнання та системний підхід до вивчення економічних процесів в аграрному секторі внаслідок трансформації відносин власності. Методологічною основою були також фундаментальні розробки провідних вітчизняних і зарубіжних учених з проблем відносин власності та управління приватними сільськогосподарськими підприємствами. Були використані такі методи дослідження: абстрактно-логічний (теоретичні узагальнення та формування висновків), монографічний (дослідження категорії управління), розрахунково-конструктивний та порівняння (аналіз розвитку приватного сільськогосподарського підприємства), економіко-статистичний, статистичних групувань, середніх величин (аналіз факторів формування механізму управління), графічний, соціологічного дослідження, експертний, економіко-математичного моделювання з використанням ПЕОМ.

Інформаційною базою проведення дипломного дослідження були офіційні статистичні матеріали, нормативно-довідкова література, статистичні матеріали Міністерства аграрної політики України та Держкомстату України, Головних управлінь статистики, економіки, агропромислового розвитку Тернопільської облдержадміністрації, земельних ресурсів у Тернопільській області, наукові публікації, праці вітчизняних та зарубіжних науковців, вчених-аграрників та фахівців з проблеми дослідження, звітність сільськогосподарських підприємств Тернопільщини, а також первинні документи ПАП «Агропродсервіс» Тернопільського району Тернопільської області.

Практичне значення одержаних результатів полягає у виробничій спрямованості теоретико-методологічних розробок, можливості удосконалення процесу управління приватними сільськогосподарськими підприємствами. Висновки та пропозиції, отримані в процесі дослідження, сприятимуть підвищенню ефективності процесу управління приватними сільськогосподарськими підприємствами.

Обсяг і структура дипломної роботи. Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (76 найменувань). Робота викладена на 119 сторінках комп'ютерного тексту, містить 19 таблиць та 16 рисунків.

1. Теоретико-методологічні основи управління сільськогосподарськими підприємствами

1.1 Суть та методи управління приватними сільськогосподарськими підприємствами

Основу управління складають об'єктивні процеси суспільного розвитку, знання яких впливає на трактування відповідних понять, і підходи до з'ясування їхнього змісту.

Розвиток продуктивних сил суспільства супроводжується поглибленням поділу праці. Поділ праці викликає необхідність кооперації праці. У свою чергу, кооперація праці породжує об'єктивну необхідність координації різноманітних її видів та різновидів у організованих соціально-економічних системах (трудовий колектив, підприємство, галузь, народне господарство). Управління є обов'язковим елементом доцільної колективної діяльності людей. Воно застосовується скрізь, де необхідно координувати спільну діяльність людей. Отже, управління іманентне суспільному виробництву на будь-якій стадії його розвитку.

Поняття «управління» надзвичайно містке й глибоке. Його застосовують як до складових навколишнього середовища, в якому існує людина (управління в неживій і живій природі, в людському суспільстві), так і до різноманітних видів людської діяльності (управління державою, регіоном, організацією, політичною партією, автомобілем, дорожнім рухом тощо). Такі сфери і види діяльності є системами, сформованими з багатьох взаємопов'язаних елементів і відносин між ними. У кожній із них можна виділити суб'єкт і об'єкт управління.

Суб'єкт (лат. subjectivus - підкладений) управління - елемент (група елементів) системи, який своїми свідомими чи неусвідомленими активними діями (поведінкою) чи бездіяльністю впливає на об'єкт управління.

Суб'єкт управління не може існувати ізольовано. Сенсом його існування і функціонування є вплив на об'єкт управління, в сукупності з яким вони утворюють систему управління.

Об'єкт (лат. objectus - предмет) - елемент (група елементів) системи управління, який змінює свою поведінку під впливом суб'єкта.

Управління в узагальненому розумінні трактують як процес впливу суб'єкта управління на об'єкт, який змінює режим існування системи, в якій вони діють.

Середовищем існування кожної людини як індивіда є жива і нежива природа та людське суспільство. Відповідно до цих складових у навколишньому середовищі розрізняють такі сфери управління:

· управління у неживій природі (технічних системах);

· управління в організмах (біологічних системах);

· управління в суспільстві (соціальних системах).

Процеси управління в технічних системах здійснюються за допомогою сукупності управлінських операцій, які забезпечують координацію виконання робочих операцій в різноманітних природних і технологічних процесах. Наприклад, рух літаків, переробка сировини і матеріалів, обробка деталей, постачання електроенергії тощо.

Прості процеси управління в біологічних системах за своєю сутністю є регулюванням, що відбувається в живих організмах для пристосування їх до навколишнього середовища.

Найскладніші процеси управління відбуваються у людському суспільстві, оскільки стосуються діяльності як окремих людей, так і їх груп (колективів, прошарків, класів, суспільства загалом), яким властиві різноманітні інтереси. Люди пізнають і використовують закони природи й суспільства у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, продукують необхідні для цього технічні системи, застосовують створені природою біологічні. У зв'язку з високою складністю управління людьми виокремлюють типи управління: державне, економічне та соціальне. Державне управління здійснюється на рівні суспільства і виявляється у функціонуванні різноманітних інституцій - правової системи міністерств, місцевих органів влади тощо. Економічне управління є системою заходів, спрямованих на задоволення економічних потреб людей, суспільства завдяки створенню робочих місць, виготовленню й розподілу товарів і послуг. Соціальне управління полягає у реалізації заходів для узгодження діяльності індивідів, трудових колективів, територіальних, соціальних, етнічних та інших спільнот. Економічне й соціальне управління здійснюється на всіх рівнях виробництва: від робочого місця працівника до рівня національної економіки загалом.

Окремо виділяють управління виробництвом (господарське управління), яке поєднує процеси економічного та соціального управління національною економікою, галузями, регіонами, виробничо-господарськими організаціями (підприємствами). Даний тип управління передбачає знання і врахування, перш за все, законів та закономірностей розвитку суспільного виробництва, механізму взаємодії його факторів, а також його інформаційного, вольового, морально-етичного й емоційного характеру. Господарське управління враховує складність та стохастичність соціально-економічних систем, різноманітність факторів, які впливають на їх організацію та функціонування, рухливість внутрішніх елементів, здатність до самовдосконалення, підвищення свого організаційного рівня.

Складність та різноманітність управлінських процесів господарської діяльності як на рівні суспільного виробництва загалом, так і на кожному з них зокрема об'єктивно викликає до життя різні форми їх здійснення.

Наукове й емпіричне управління. Перше ґрунтується на розроблених рекомендаціях, а друге - на досвіді, здоровому глузді.

Інноваційне управління означає діяльність, орієнтовану на постійний пошук і застосування технічних, технологічних, організаційних та інших нововведень.

Оперативне управління - це діяльність, орієнтована на розв'язання невідкладних поточних питань.

Адаптивне управління характеризується здатністю системи, яка має реагувати на зміни зовнішнього середовища. Воно передбачає безперервність планування, прогноз оцінок, урахування невизначеності тощо.

Усі форми управління на практиці тісно переплетені та взаємозумовлені, що суттєво ускладнює управлінську діяльність, але використання можливостей, форм прояву видів управління призводить до підвищення її потенціалу та ефективності.

Саме управління на рівні виробничо-господарського підприємства є об'єктом даного дослідження.

Виробничо-господарські підприємства - це соціотехноекономічні системи, цілеспрямовано орієнтовані на виробництво товарів або послуг. Функціонування їх можна зобразити схематично.

Щоб забезпечити функціонування організації, нею необхідно управляти. Поняття «управління підприємствами» неоднозначно трактують у зарубіжній та вітчизняній літературі. Більшість учених погоджується, що воно означає «робити що-небудь за допомогою людей з людьми». Окремі з них поширюють це визначення на будь-які групи людей, навіть на всі види міжособистісних стосунків. Американський дослідник професор Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, президент Міжнародної Академії управління Гарольд Кунц і американський фахівець-практик у галузі управління Сирил О'Доннел тлумачать поняття «управління» як «створення ефективного середовища для людей, які діють у формальних організаційних групах».

Автори першого перекладеного російською мовою підручника «Основи менеджменту», професори Майкл Мексон, Майкл Альберт, Франклін Хедоурі стверджують, що «управління - це процес планування, організації, мотивації і контролю, необхідний для того, щоб сформулювати і досягти цілей підприємства». Отже, управлінням вони вважають чітко окреслений комплекс функцій менеджменту (планування, організація, мотивація, контроль), залишаючи поза його межами цілі організації. Професор менеджменту Нью-Йоркського університету Пітер Дракер вважає управління особливим видом діяльності, «що перетворює неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану і продуктивну групу».

Загалом представники різних концепцій розглядають управління у двох аспектах: як свідомий вплив людей на будь-який об'єкт і як специфічну діяльність у процесі виробництва. Об'єднує їх погляд на управління як на процес чи вид діяльності.

За своїм змістом управління організаціями є процесом визначення цілей, організації взаємодії та взаємного впливу груп людей під час їхньої спільної виробничо-господарської діяльності.

Отже, управління підприємствами - це здійснюваний індивідом або групою осіб процес з метою координування діяльності інших осіб, спрямований на досягнення результатів, недосяжних для кожної з цих осіб зокрема.

Однією з основоположних умов управління є взаємодія між двома суб'єктами, один із яких виступає в ролі суб'єкта управління, а інший - у ролі об'єкта управління.

Об'єкт управління - сукупність соціальних, економічних і технічних ресурсів виробництва, тобто соціотехноекономічна виробнича система.

За своєю суттю, об'єкт управління - це те, на що спрямована управлінська діяльність. Він має просторові та часові параметри (розміри, місцезнаходження, його природні зміни в процесі існування). Об'єктами виду управління, яке розглядається, є різноманітні форми суспільних відносин, поведінка і діяльність людей у різних організаціях. На підприємствах об'єктами управління виступають також матеріальні і грошові ресурси. Це означає, що існування та відтворення різноманітних елементів суспільного виробництва здійснюється за допомогою управління, набуваючи статусу об'єктів управління.

Суб'єкт управління в організації - особа або група осіб, які ставлять цілі перед об'єктом управління, деталізують їх у формі завдань, доводять до об'єкта управління і контролюють їх виконання.

У цьому випадку суб'єкт управління організаційно і юридично оформляється у вигляді посади або сукупності посад, які утворюють підрозділи управління, а осіб, які професійно займаються управлінською діяльністю, називають управлінцями, менеджерами.

Зв'язок між суб'єктом і об'єктом управління забезпечує обмін інформацією. Від суб'єкта управління до об'єкта надходить потік командної інформації. Інформаційний потік до суб'єкта містить дані про стан об'єкта управління, про реакцію на розпорядження та про їх виконання.

Управлінська взаємодія відбувається лише за умови, коли об'єкт управління виконує команди суб'єкта управління, тобто коли здійснюється управління. Для цього необхідно: по-перше, наявність у суб'єкта управління потреби та можливості управляти об'єктом управління, подаючи для цього відповідні управлінські команди; по-друге, наявність у об'єкта управління готовності та можливості ці команди виконувати. Ці умови перетворюють можливість здійснення управління в реальність. Пізнання діалектичного взаємозв'язку суб'єкта й об'єкта управління дає змогу проникнути в сутність та з'ясувати природу і можливості здійснення процесу управління як соціального явища.

Рушійною силою управління є протиріччя між суб'єктом і об'єктом управління, котре усувається в процесі здійснення управління. До управління потрібно підходити передусім з позиції взаємодії суб'єкта й об'єкта управління. Для того, щоб така взаємодія була ефективною необхідно дотримуватись ряду умов.

По-перше, суб'єкт та об'єкт управління мають відповідати один одному, інакше буде важко реалізувати їхні потенційні можливості, а також вони мають бути сумісними в процесі функціонування.

По-друге, в межах єдності суб'єкта й об'єкта управління останній повинен мати відносну самостійність. Суб'єкт управління неспроможний передбачити всі інтереси об'єкта і можливі варіанти його дій (поведінки) в тій або іншій ситуації, особливо, якщо вона непередбачена.

По-третє, об'єкт і суб'єкт управління мають взаємодіяти між собою, ґрунтуючись на принципах зворотного зв'язку та відповідним чином реагуючи на управлінську інформацію, одержану ним від одного.

По-четверте, як суб'єкт, так і об'єкт управління мають бути зацікавлені в чіткій взаємодії; один - у поданні необхідних у даній ситуації команд, інший - у вчасному й точному виконанні їх. Можливість суб'єкта управляти зумовлена готовністю об'єкта діяти згідно з командами, які надходять.

Отже, сутність управління зводиться до активного впливу на параметри будь-якого об'єкта з метою усунення небажаних відхилень від заданих режимів роботи, підтримання стану впорядкованості, плановості та динамічної рівноваги з навколишнім середовищем.

Характер та зміст управління визначаються формою власності на основні фактори виробництва, виробничими відносинами, економічними законами та рівнем розвитку продуктивних сил суспільства, виробничим потенціалом підприємства.

Визначивши загальний зміст поняття «управління» та описавши один з його видів - управління підприємствами, можемо перейти конкретно до розгляду управління приватними, а саме сільськогосподарськими підприємствами.

Приватне підприємство - це підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

Сільськогосподарське приватне підприємство - це таке приватне підприємство, основним видом діяльності якого є виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, виручка від реалізації якої становить не менше 50 відсотків загальної суми виручки. Застосування такої форми дає можливість здійснювати сільськогосподарське виробництво на базі приватної власності на землю та майно.

Управління на підприємствах здійснюється у двох сферах: виробничо-технічній, коли виконуються роботи з організації, координації та регулювання виробничого процесу, та соціально-економічній, коли регулюються взаємовідносини між учасниками виробничого процесу в умовах поділу і кооперації праці, формування відносин між управлінцями та виконавцями.

Процес управління приватними сільськогосподарськими підприємствами має свою специфіку, яка зумовлена наступними причинами:

· необхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних галузей, які суттєво відрізняються технологією та організацією виробництва, а отже й управління;

· розосередженістю працівників по великій за площею території і складністю у зв'язку з цим прийняття оперативних рішень відповідно до зміни поточної виробничої ситуації;

· доступністю території аграрних підприємств та їх господарських об'єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендованого майна, вирощеного врожаю;

· потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;

· необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі (оптимальні) агротехнічні строки та існування таких робочих місць, які характеризуються розірваністю робочого дня працівників.

Процес управління в приватних аграрних підприємствах, як і у виробничо-господарських підприємствах загалом, здійснюється за вже описаною схемою взаємовідносин суб'єкта та об'єкта управління (див. рис. 1.2).

В даному випадку об'єктом управління виступає виробничий процес, а суб'єктом - апарат управління, а безпосередньо процес управління визначається як цілеспрямований вплив апарату управління суб'єкта господарювання на трудовий колектив для досягнення поставленої мети.

Управління приватним (в тому числі сільськогосподарським підприємством) здійснюється згідно з його установчими документами.

Узагальнена організаційно-правова схема управління приватним підприємством включає діяльність власника, призначеного ним керівника, відділів апарату управління та структурних підрозділів.

Власник може взяти на себе управління поточною діяльністю приватного підприємства, виконуючи функції його директора, або ж за необхідності для виконання цих функцій він призначає за контрактом директора, який здійснює керівництво підприємством у межах повноважень, визначених статутом та передбачених контрактом.

Управління як процес, може відбуватися лише за допомогою спеціального апарату, який відповідає за збереження, цільове використання ресурсів, здійснює контроль за роботою виконавців щодо виконання програми бізнес-плану та господарських операцій технологічного процесу підприємницької діяльності. Працівники апарату управління (управлінці, менеджери) відповідно до свого функціонального призначення формують відділи, служби.

Підприємство складається з діючих на засадах внутрішнього госпрозрахунку виробничих підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, лабораторій тощо). У внутрішньому механізмі діяльності підприємства вони складають його функціональні підрозділи. Підприємство для виконання окремих своїх функцій вправі створювати також філії, відділення, структурні одиниці та інші відокремлені, а також допоміжні підрозділи.

Управлінська дія досягається за допомогою методів управління, які виступають своєрідними інструментами управлінського процесу.

Методи управління - це способи впливу на окремих робітників та виробничі колективи в цілому, необхідні для досягнення цілей підприємства.

В наш час існують різні підходи щодо визначення і класифікації методів. Існують також розбіжності щодо їх кількості та важливості. Так, наприклад, О.А. Дейнеко виділив сім наступних методів менеджменту:

· політичні;

· економічні;

· адміністративні;

· організаційні;

· кібернетичні;

· соціологічні;

· графічні.

Н. Сисов, базуючись на мотиваційному аспекті методів, сформулював три основних групи управлінських методів:

· прямі (директивні);

· засновані на матеріальному стимулюванні працівників і колективів;

· ті, що передбачають використання духовних стимулів до праці.

На жаль, єдиної класифікації методів управління не існує. Проте, більшість науковців схильні поділяти всю систему методів на:

1. адміністративні (організаційно-розпорядчі);

2. економічні;

3. соціально-психологічні.

Управління господарською організацією спрямоване на людей, на коло їх інтересів. Тому, основою класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої діяльності. За своїм змістом мотиви виробничої діяльності людини можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру. У відповідності з цим розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління.

Економічні методи забезпечують матеріальні інтереси людей у виробничо-організаційних процесах. Вони є методами непрямої дії. Це пов'язано із тим, що ці методи не змушують об'єкт управління діяти так а не інакше, а носять швидше спонукальний характер.

Під економічними методами управління розуміють такі способи і прийоми впливу, які ґрунтуються на використанні економічних законів та інтересів, що дозволяє планомірно та ритмічно організувати виробничу діяльність і прямо або опосередковано стимулювати колектив на підвищення ефективності роботи.

Отже, економічні методи управління забезпечують регулювання процесів виробництва і розподілу за допомогою використання таких економічних важелів як: собівартість, ціноутворення, зарплата, фонд матеріального заохочення, прибуток та інші.

В основу економічних методів менеджменту закладено співставлення витрат та наслідків роботи, встановлення довготривалих нормативів тощо. Економічні методи базуються на застосуванні матеріального стимулювання; визначенні рівня заробітної плати, методів і форм розподілу фондів матеріального заохочення, правил преміювання, розміру дивідендів, відсотків по депозитах, компенсацій тощо.

Адміністративні методи - системи прямого адміністративного впливу на підлеглих, які здійснюють керівні органи або окремі працівники в межах своїх повноважень для досягнення поставлених цілей.

Цей вплив здійснюється шляхом видачі обов'язкових для виконання наказів, розпоряджень, приписів, які примушують підлеглих виконувати чергові завдання. Дана група методів спирається на авторитет влади та носить одноваріантний характер.

Формою адміністративного впливу є також різні положення, інструкції та інші службові документи, які визначають права та обов'язки службових осіб апарату управління.

Адміністративні методи управління можна поділити на організаційні та оперативно-розпорядчі.

Організаційні методи стосуються переважно процесу формування і функціонування організаційної структури управління, і вирішують такі завдання, як: підбір і розстановка кадрів, постановка завдань для кожного працівника, визначення їх функцій, прав і обов'язків, проведення інструктажів для працівників, планування та організація їх виконання, погодження роботи в часі і просторі, налагодження контролю за виконанням.

За допомогою цих методів досягається ефективне функціонування керуючої та керованої систем та їх структурних елементів.

Оперативно-розпорядчі методи забезпечують оперативне управління сумісною діяльністю і представлені у формі документів та директив, які містять інформацію про те що, кому і коли зробити.

Оперативно-розпорядчі методи здійснюються не ізольовано, вони тісно переплітаються з іншими у різних керівників. Ці методи диференціюються в залежності від рівнів управління і реалізуються шляхом видачі наказів, розпоряджень та вказівок.

Соціально-психологічні методи управління - сукупність специфічних способів дії на особисті стосунки і зв'язки між працівниками, а також на соціальні процеси в цілому.

Вони ґрунтуються на використанні моральних стимулів до праці, і діють на особистість за допомогою психологічних прийомів з метою перетворення адміністративного завдання на свідомий обов'язок - внутрішню потребу людини.

Соціально-психологічні методи можна поділити на:

· планування соціального розвитку (покращення умов праці, побуту, відпочинку);

· розвитку трудової і соціальної активності колективу (соціальні заохочення інтересів, обмін досвідом, путівки тощо);

· стимулювання ініціативи (повноваження виступати від колективу організації на конференціях, входження до складу комісій, комітетів, публічна похвала, клопотання про нагороди, публічна видача грамот).

В процесі управлінської діяльності менеджери використовують різні методи, які дають можливість упорядкувати, зорієнтувати та ефективно організувати виконання відповідних функцій, процедур і операцій. Саме тому використання одного певного методу є надзвичайно рідкісним. Переважно на практиці застосовують групу чи сукупність методів, які утворюють цілісну систему взаємопов'язаних та взаємодоповнюючих конкретних методів.

Важливим є те, щоб обрані керівником методи відповідали поставленій меті, оскільки така невідповідність значно ускладнює процес її досягнення.

Таким чином, під управлінням підприємством слід розуміти цілеспрямовану діяльність, яка представляє собою сукупність методів, засобів і форм ефективної координації роботи людей (трудових колективів) для досягнення поставлених завдань або визначеної мети (підвищення результативності виробництва, зростання прибутку тощо).

1.2 Організаційна структура управління сільськогосподарськими підприємствами

Підприємство як система може бути утворене лише за можливості формування і об'єднання його складових, побудови його структури, яка б забезпечила стійкість та стабільність системи і дала б їй змогу реалізувати можливості, необхідні для функціонування. Тому основою функціонування будь-якого підприємства, його скелетом, є організаційна структура управління.

Категорія «структура» відображає будову та внутрішню форму системи. Зв'язок елементів у структурі підпорядкований діалектиці взаємовідношення частини і цілого.

Наявність структури - невід'ємний атрибут всіх реально існуючих систем, бо саме структура надає їм цілісності. Структура передбачає відносно стійкі зв'язки, існуючі між елементами організації, і сприяє збереженню стійкого стану системи. Стосовно системи структура є показником її організованості.

Організаційна структура представляє собою конструкцію підприємства з формальним чи неформальним вираженням, на основі якої здійснюється управління ним. Вона охоплює канали влади і комунікації між різними адміністративними службами та працівниками, а також потік інформації, яка передається цими каналами.

Організаційна структура управління відображає організаційний бік відносин управління і забезпечує єдність рівнів і ланок управління у їх взаємозв'язку.

Ланка управління - це відокремлений орган (працівник), наділений управлінськими функціями, правами їх реалізації, визначеною відповідальністю за виконання функцій та використання прав.

Рівень управління - це сукупність ланок управління на певному щаблі ієрархії. Рівні управління, поєднуючи різні ланки, характеризують рівень концентрації процесу управління і послідовність підпорядкування одних ланок іншим.

Основними елементами організаційної структури управління є:

· склад та структура функцій управління;

· кількість працівників для реалізації кожної управлінської функції;

· професійно-кваліфікаційний склад працівників апарату управління;

· склад самостійних структурних підрозділів;

· кількість рівнів управління та розподіл працівників між ними;

· порядок інформаційних зв'язків.

Отже, чим досконалішою є організаційна структура управління, тим ефективніший вплив управління на процес виробництва (надання послуг). Для цього організаційна структура повинна відповідати певним вимогам, тобто бути:

1) адаптивною (здатною пристосуватися до змін зовнішнього середовища);

2) гнучкою, динамічною (здатною миттєво реагувати на зміну попиту, вдосконалення технології виробництва, появу інновацій);

3) адекватною (відповідною параметрам керованої системи);

4) спеціалізованою (функціонально замкненою у структурних підрозділах з обмеженням та конкретизацією сфери діяльності кожної керівної ланки);

5) оптимальною (з дотриманням раціональних зв'язків між рівнями та ланками управління);

6) оперативною (здатною запобігти невідворотним змінам керованої системи за час прийняття рішення);

7) надійною (здатною гарантувати достовірність передачі інформації);

8) економічною (з відповідністю адміністративних витрат вимогам підприємства);

9) простою (легкою для розуміння персоналу та пристосування до обраної форми управління й участі у досягненні мети організації).

Організаційні структури управління сільськогосподарських підприємств мають деякі особливості побудови, які пояснюються, насамперед, історично впровадженою надмірною централізацією в управлінні.

Сучасність висуває ряд вимог до організаційних структур підприємств агропромислового комплексу, а саме:

1. Посилення функцій, пов'язаних з маркетингом;

2. Підвищення ролі стратегічного планування;

3. Оцінка керівних кадрів з урахуванням результатів праці і мотивації;

4. Налагодження ефективного обміну інформацією;

5. Створення на підприємстві структурних підрозділів, що відповідають за зниження витрат.

Оцінка ефективності підприємства передбачає охоплення організаційними структурами таких аспектів:

· Систематичне зіставлення рівня розвитку підприємства з позиціями конкурентів.

· Порівняння техніко-економічних характеристик продукції з світовими стандартами.

· Системний аналіз і оцінка ефективності власного виробництва, впровадження прогресивних принципів управління.

Теорія менеджменту поділяє всі організаційні структури управління на дві групи: механістичні та органічні. Застосування на практиці цих структур у чистому вигляді є крайнощами, а реальні структури реальних організацій знаходяться між ними і мають ознаки бюрократичних та адаптивних структур у різних співвідношеннях.

Механістичні (бюрократичні) організаційні структури характеризуються високим рівнем розподілу праці, розвинутою ієрархією управління ланцюгом команд, наявністю численних правил і норм поведінки персоналу, добором кадрів за діловими та професійними якостями.

Концепція бюрократії була сформульована німецьким соціологом М. Вебером на початку XX ст. Вона не охоплювала опису конкретних організацій і розглядала бюрократію як деяку нормативну модель, ідеал, до якого повинні прагнути організації. Більшість сучасних організацій є варіантами бюрократії. Причина такого тривалого та широкомасштабного використання бюрократичних структур полягає у тому, що їх характеристики відповідають більшості промислових підприємств, організацій сфери послуг, усіх видів державних установ (об'єктивність прийняття рішень, просування працівників на основі їх компетентності, концепція соціальної рівності тощо).

Теорія та практика менеджменту виробила велику кількість варіантів побудови механістичних організаційних структур управління. Найбільш відомими та часто використовуваними є лінійні та функціональні організаційні структури управління, а їх різні варіації.

Лінійний тип організаційної структури управління (рис. 1.5) характеризується лінійними формами зв'язку між ланками управління і, як наслідок, концентрацією всього комплексу функцій управління та вироблення управлінських дій в одній ланці управління.

Сутність лінійного управління полягає в тому, що очолює кожен виробничий підрозділ керівник, який здійснює всі функції управління і кожен працівник підрозділу безпосередньо підпорядковується тільки цьому керівнику. В свою чергу, останній є підзвітним вищому органу. Підлеглі виконують розпорядження тільки свого безпосереднього керівника. Керівник вищого рівня не має права віддавати розпорядження робітникам, минаючи їх безпосереднього керівника (тобто реалізується принцип єдиноначальності керівництва). Окремі спеціалісти допомагають лінійному керівнику збирати та обробляти інформацію, аналізувати господарську діяльність, готувати управлінські рішення, але самі вказівок та інструкцій керованому об'єкту не надають.

У практиці управління лінійна організаційна структура використовується рідко, як правило, малими та середніми підприємствами, які здійснюють нескладне виробництво (виготовляють однорідну продукцію) при відсутності широких зв'язків у кооперації.

Для сучасного виробництва характерним є поглиблення спеціалізації виробництва та управління, а реалізація управлінських функцій розподіляється між керівниками та органами, які передають нижчим рівням управління обов'язкові для них завдання. Отже, диференціація функцій управління є основою переходу до функціональної структури управління.

При такому управлінні передбачається, що кожний орган управління (або виконавець) спеціалізується на виконанні окремих видів управлінської діяльності (функцій). Виконання вказівок функціонального органу в межах його компетенції є обов'язковим для виробничих підрозділів.

Функціональна організація співіснує поряд з лінійною, що створює подвійне підпорядкування для виконавців. Подвійне підпорядкування має за мету інтегрувати функції на кожному рівні управління та спеціалізувати їх за окремими ланками.

Така організаційна структура управління притаманна для великих однопродуктових, одноринкових підприємств, які працюють в стабільних умовах, головним завданням яких є отримання конкурентних переваг за рахунок мінімізації виробничих затрат.

Лінійно-функціональний (комбінований) тип організаційної структури усуває недоліки лінійного та функціонального типів структур управління, зокрема таких, як: функціональні ланки позбавлені права безпосереднього впливу на виконавців; вони готують рішення для лінійного керівника, який здійснює прямий адміністративний вплив на виконавців. Передбачається, що першому (лінійному) керівнику в опрацюванні конкретних питань і підготовці відповідних рішень, програм, планів допомагає спеціальний апарат, який складається з функціональних підрозділів (відділів, груп).

Роль функціональних органів (служб) залежить від масштабів господарської діяльності та структури управління підприємством. При лінійно-функціональній структурі управління має переваги лінійна організація, але чим вищий рівень управління, тим більшу роль відіграє функціональне управління. Якщо в межах управління дільницею його роль незначна, то в масштабах управління підприємством роль функціональних органів зростає. Функціональні служби здійснюють всю технічну підготовку виробництва, готують варіанти вирішення питань, пов'язаних з керівництвом процесом виробництва, звільняють лінійних керівників від планування, фінансових розрахунків тощо.

Лінійно-функціональна структура управління найпоширеніша на підприємствах, які переходять із категорії малих до категорії середніх чи великих.

Дивізійна організаційна структура управління притаманна для великих організацій, які різко зростають, урізноманітнюючи асортимент продукції, освоюючи нові ринки збуту, забезпечуючи нові потреби споживачів. Вона заснована на поглибленому розподілі управлінської праці за поставленими цілями. За такої структури управління кожний виробничий підрозділ підприємства має власну розгалужену структуру, яка забезпечує його автономну діяльність, але стратегічні завдання управління мають вирішуватися централізовано.

Існує декілька видів дивізійних організаційних структур:

· структура, орієнтована на продукт (продуктова) - забезпечує ефективне управління розробленням, впровадженням та збутом різних за характеристиками товарів;

· структура, орієнтована на територію (регіональна) - дає організації можливість краще враховувати місцеві законодавчі та соціально-економічні особливості регіонів у міру розширення сфери збуту;

· структура, орієнтована на споживача - передбачає поділ і структуризацію споживачів за потребами і запитами на окремі групи, і концентрацію кожного підрозділу на одній із виділених груп з метою максимального вивчення і задоволення потреб споживачів цієї групи.

Детальніше доцільно розглянути дивізійну організаційну структуру саме з продуктовою спеціалізацією, оскільки вона притаманна переважно виробничим підприємствам. Вона передбачає створення в структурі підприємства самостійних господарських підрозділів - виробничих відділень, орієнтованих на виробництво та збут конкретних видів продуктів однієї групи або ж одного продукту.

Органічні (адаптивні) організаційні структури розробляються та впроваджуються з метою забезпечення можливостей швидкого реагування на зміни зовнішнього середовища та впровадження нової наукомісткої технології.

Починаючи з 60-х років деякі організації зіткнулися з ситуацією, коли зовнішні умови їх діяльності змінювалися так швидко, проекти ставали настільки складними, а технологія розвивалася так бурхливо, що недоліки бюрократичних структур управління почали переважати над їх позитивними рисами. Тому організації почали розробляти та впроваджувати нові, більш гнучкі типи організаційних структур, засновані на цілях та припущеннях, що радикально відрізняються від покладених в основу бюрократичних структур. Однак адаптивні структури не можна в будь-якій ситуації вважати більш ефективними, ніж бюрократичні.

До органічних організаційних структур управління належать: проектно-цільові, матричні, мережеві та інші, які характеризуються гнучкістю у взаємодії із зовнішнім середовищем.

Проектно-цільова організаційна структура є тимчасовою. Вона застосовується при розробленні організаційних проектів (модернізація виробництва, освоєння нового продукту тощо). Суть структури полягає в тому, що спеціалізація здійснюється не за функціональним принципом, а поєднує багато функцій в межах якогось одного проекту.

Матричний тип організаційної структури - сучасний ефективний тип організаційної структури управління, який створюється шляхом суміщення структур двох типів: лінійної та програмно-цільової.

Відповідно до лінійної структури (по вертикалі) будується управління окремими сферами діяльності: науково-дослідною, виробничою, збутовою, постачальницькою. Відповідно до програмно-цільової структури (по горизонталі) організується управління програмами (проектами, темами).

Матричний тип структури використовується підприємствами, продукція яких має відносно короткий життєвий цикл і часто змінюється, тобто компаніями, яким необхідно мати високу маневреність у питаннях виробництва та стратегії.

При матричній структурі управління керівник програми (проекту) працює з безпосередньо не підпорядкованими йому спеціалістами, які залежать від лінійних керівників. Він в основному визначає, що і коли повинно бути зроблене в межах конкретної програми. Лінійні керівники вирішують, хто і як буде виконувати ту чи іншу роботу.

Види матричних структур досить різноманітні, що дозволяє обрати найбільш придатну структуру з урахуванням масштабів й особливостей виробництва.

Наступний вид органічних організаційних структур управління - мережеві організаційні структури - набули особливого поширення останнім часом. Їх поділяють на три групи: внутрішні, стабільні та динамічні.

Внутрішні мережі дають змогу використовувати всередині підприємства принцип вільного підприємництва, який передбачає взаємодію між підрозділами організації на основі ринкових цін.

Стабільні мережі значну частину робіт передають підрядникам, які можуть перебувати поза межами основної компанії.

Динамічні мережі передбачають залучення головною компанією зовнішніх незалежних розробників, виробників, постачальників, дистриб'юторів тощо за допомогою таких форм організації бізнесу як сітковий маркетинг, франчайзинг і т.д.

Множинні організаційні структури - формуються у великих організаціях, у яких підрозділи не є однаковими, створювалися не за одним і тим самим організаційним принципом. До таких структур належать холдингові компанії та конгломерати.

Холдингові компанії володіють контрольними пакетами акцій багатьох фірм, які здійснюють різноманітну діяльність. Зважаючи на юридичну самостійність цих фірм, холдинги в змозі безпосередньо контролювати їх структурну організацію лише при надважливих обставинах.

Конгломерат формується на основі єдиних принципів, але різні умови діяльності вимагають адекватної організаційної структури для кожного підрозділу. Така структура не є сталою і впорядкованою. У цьому випадку організація набуває форми, яка найкращим чином вирішує конкретну ситуацію. Так, в одному відділенні підприємства може використовуватися продуктова структура управління, в другому - функціональна структура, в третьому - матрична тощо.

Кожна з розглянутих організаційних структур управління підприємством має свої переваги і недоліки. На практиці слід зважено підходити до вибору будь-якої з них, враховуючи можливість реалізації нею основного завдання - оптимальної взаємодії із зовнішнім середовищем і досягнення визначеної мети.

управління сільськогосподарський економічний

1.3 Система управління приватними сільськогосподарськими підприємствами, правові основи їх функціонування

Управління може здійснюватись лише в тому випадку, коли існує реально діюча система, яка вирішує завдання управління. Якщо ця система є органічною частиною організації, її діями здійснюється управління організацією й вона не вирішує завдань, які відрізняються від управлінських, тоді її можна розглядати як спеціалізовану систему або як систему управління.

Система управління є формою реального втілення управлінських взаємозв'язків. Вона виступає ніби у вигляді реально існуючої субстанції, за допомогою якої управління набуває конкретного змісту й конкретного вияву, а функція управління - практичної реалізації. В реальній дійсності управлінська діяльність - це функціонування системи управління.

Система управління складається й функціонує не тільки у відповідності зі змістом функції управління й характером відносин, які лежать в основі управлінських взаємозв'язків, а й у відповідності з умовами, в яких формується система управління, а також у відповідності з іманентно належними системі управління принципами її побудови, функціонування й перетворення.

Кожна система управління складається із двох самостійних, але взаємозалежних підсистем: керуючої та керованої.

Керуюча підсистема - це частина соціальної складової організації, яка впливає на інші складові. Її складовими елементами є індивіди, що працюють в управлінських підрозділах, виконуючи лише функції управління, а також індивіди, які управляють працівниками виробництва, розпоряджаються задіяними у виробництві технічними та економічними ресурсами, працюючи безпосередньо у виробничих та забезпечуючих підрозділах підприємства. керуюча підсистема виконує функції управління керованою.

Керованою підсистемою є задіяні у виробництві та інших сферах діяльності ресурси підприємства - людські, матеріальні, фінансові.

Зв'язок між керуючою та керованою підсистемами здійснюється за допомогою інформації, що є основою для вироблення управлінських впливів і рішень, які надходять із керуючої системи в керовану для виконання.

На систему управління впливає також навколишнє середовище, оскільки на її входи подається інформація про трудові, матеріальні, фінансові, екологічні та інші ресурси виробництва.

Входи системи управління - елементи системи управління, через які інформація із навколишнього середовища надходить до неї.

Кожна система управління здійснює вплив на навколишнє середовище, подаючи на свої виходи інформацію та продукт функціонування виробничо-господарської системи (товари, послуги, фінанси та ін.).

Виходи системи управління - елементи системи управління, через які інформація та продукт функціонування виробничо-господарської організації надходять у навколишнє середовище.

Системи управління є одночасно суб'єктом й об'єктом управління, що визначає необхідність трактувати суб'єкт й об'єкт управління як дві постійно взаємодіючі підсистеми - керуючу й керовану. При цьому керуюча система (суб'єкт управління) є частиною керованої (об'єкта управління). Розмір і межі керуючої системи залежать від масштабів й особливостей керованої системи. Тобто функціонування суб'єкта управління визначається в основному особливостями об'єкта.

Система управління розкладається на підсистеми, виділення яких наглядно проявилось порівняно недавно.

Першою підсистемою є те, що раніше було прийнято розглядати як систему управління - сукупність управлінських органів, підрозділів і виконавців, які виконують закріплені за ними функції й вирішують поставлені перед ними завдання, а також сукупність методів, за допомогою яких здійснюється управлінський вплив. Таку підсистему системи управління називають структурно-функціональною. Її можна розглядати як єдність організації, технології й методів управління.

Насьогодні виділяють такі компоненти структурно-функціональної підсистеми:

· механізм управління - це сукупність цілей, принципів, методів, прийомів, форм і стимулів управління, взаємозалежний вплив яких забезпечує найбільш ефективний розвиток соціальної групи, підприємства й суспільства в цілому. Якісний рівень механізму управління й ступінь його відповідності до законів соціального розвитку й управління залежить насамперед від професіоналізму управлінських кадрів;

· об'єкт управління - комплекс діяльності людей, виділений із соціального середовища або як ланка соціальної системи (наприклад, підприємство), або як особлива функція, що вимагає спеціального механізму управління (наприклад, управління фінансами, збутом, персоналом тощо). Найважливішу роль у формуванні об'єктів управління відіграють взаємопов'язані економічні, організаційні, соціальні й техніко-технологічні фактори, що відображають вимоги об'єктивних законів соціального розвитку й управління;

· функції управління - особливі види діяльності, що виражають напрямки або стадії здійснення цілеспрямованого впливу на зв'язки й відносини людей у процесі життєдіяльності соціуму й управління ним. Основними функціями управління є планування (прогнозування), організація, координація (регулювання), стимулювання (активізація), навчання (інструктаж) і контроль за виконанням;