Метрологія і стандартизація

Датчики мають довжину порядку 300 мм. Дилатометричні термометри мають позначення ТУДЭ і ТДЭ.

Біметалічні термометри складаються з міцно з'єднаних між собою двох металевих пластин, здійснених у виді плоскої чи циліндричної спіралі. Матеріали пластин: інвар-латунь, інвар-сталь.

Рисунок ТВ.5. Схема пристрою біметалічного реле температури

1. термобіметалічна пластина;

2. контакти;

3. гвинт;

4. ізолятор;

5. гільза.

При збільшенні температури біметалічні пластини згинаються убік шаруючи матеріалу з меншим тепловим розширенням.

Таблиця ТВ.2. Середні коефіцієнти лінійного розширення матеріалів

Матеріал	б·106, єС-1	Інтервал температур, єС
Латунь Мідь червона Хромомолібден Сталь нікелева Інвар Плавлений кварц	18,3-23,6 15,3 12,3 20,0 0,9 0,55	0-400 0-150 0-100 0-500 0-200 -

За допомогою біметалів можна вимірювати температури від -50 до 500єС.

Біметалічні термометри використовуються найчастіше в якості термореле. Погрішність спрацьовування таких реле складає приблизно 1єС.

Типи біметалічних реле температури від ДТКБ-42 до ДТКБ-57.

Біметалічні термометри дешеві, надійні, розвивають великі перестановочні зусилля, але мають низьку точність.

ТВ-1.2 Термоелектричний метод виміру температур

ТВ-1.2.1 Основні положення теорії термоелектричних термометрів

Принцип виміру температур за допомогою термоелектричних термометрів заснований на тім, що якщо два різнорідних електричних провідники згуртувати по кінцях, і спай помістити в середовища з різною температурою, то в контурі провідників виникне електричний струм.

ЭДС струму буде тим більше, чим більше різниця температур між спаями. Такий пристрій для виміру температур називається термопарою:

Рисунок ТВ.6. Схема термоелектричного термометра

А, В - термоелектроди;

С - провідник; 1-4 - спаї.

До термоелектродних матеріалів, призначених для виготовлення термопари пред'являють ряд вимог: жаростійкість, механічна міцність, хімічна інертність, термоелектрична однорідність, стабільність і відтворюваність термоелектричної характеристики.

Стандартні термоелектричні термопари мають наступні характеристики:

Термоелектричні термометри платинової групи добре використовуються в нейтральних або окислювальних середовищах і швидко гинуть у відтворюючому середовищі і у вакуумі.

Термоелектричні термометри на основі вольфраму, молібдену, ренію та їх сплавів надійно працюють у вакуумі, у нейтральному та відтворюючому середовищі, але порівняно швидко виходять зі строю в окислювальному середовищі. Стабільність термо Е.Д.С. монокристалів вольфраму, молібдену та ренію значно вище, ніж у відповідних полікристалічних металів.

Крім зазначених у таблиці на практиці (в інших галузях) використовуються термопари типу: платинородій- платинові (використовуються для вимірювання температур від 300 до 1600єС), мідь-константан.

ТВ-1.2.2 Схеми включення вимірювальних приладів у ланцюг термопари (тобто термоелектричного термометра

Для того, щоб вимірити температуру в деякій точці газоподібного, рідкого чи твердого тіла, у цю точку необхідно помістити один зі спаїв термопари, що, як правило, називають гарячим, інший спай помістити в інше середовище, температура якого відома.

Цей другий спай називають холодним спаєм чи «вільні кінці термопари». Далі в контур термопари необхідно включити прилад, що вимірював би ЕДС в електричному контурі термопари.

Для виключення виникнення паразитного термо ЕДС, що подовжують проводи повинні мати ту ж градуювальну характеристику, що і проводи самої термопари.

У цілому ряді випадків для підвищення точності виміру малих різниць температур холодного і гарячого спаїв використовують кілька термопар, з'єднаних послідовно. Такий пристрій називають «термобатареєю» чи « батареєю термопар».

Термопара, як вимірник температури ідеальним образом пристосована для виміру різниці температур у двох точках. Термопара, що виконує саме цю функцію, називається диференціальною термопарою, чи диференціальним термоелектричним термометром.

Рисунок ТВ.7. Конструктивна схема термоелектричного термометру

1 - захисна гільза;

2 - штуцер зі сальниковим ущільненням;

3 - головка;

4 - розетка;

5 - патрубок;

6 - трубка;

7 - термоелектроди.

ТВ-1.2.3 Вимір температур за допомогою термопари

1. Холодний спай (чи вільні кінці ТП) поміщають у середовище з відомою температурою t_x чи в судину з льодом (тоді t_x = 0).

2. Гарячий спай поміщають у середовище, де необхідно вимірити температуру. При цьому необхідно, щоб термоелектродні проводи ніде не стикалися (тобто щоб не було замикання проводів).

3. Вимірюють ЕДС термопари за допомогою того чи іншого гальванометра чи мікрогальванометра. При цьому необхідно знати, що гальванометр для виміру термоЕДС необхідно вибирати з урахуванням співвідношення між електричним опором термопари (разом зі сполучними проводами) і внутрішнім опором гальванометра. Рішення цього питання необхідно робити з використанням спеціальної літератури.

4. По градуйовальних таблицях для кожного значення термоЕДС визначають відповідне значення t = t_г - t_х.

Температура в місці установки гарячого спаю визначиться зі співвідношення:

t_г = t_х + t.

5. При вимірі температури в рідких середовищах провідник з гарячим і холодним спаями повинні заглублятися на 100-150 мм.

При вимірі температури поверхні твердого тіла спай термопари і частина провідника (100-150 мм) повинні укладатися в борозенку, а спай термопари повинний мати надійний контакт із твердим тілом, тому спай термопари нерідко запаюють на поверхні тіла.

6. Визначення температури по п.4 є наближеним. Більш точне визначення температур здійснюється в такий спосіб:

- по температурі холодного спаю t_х по градуйовальній таблиці визначають термоЕДС Е₀;

- визначають загальну термоЕДС термопари

Е = Е_ізм + Е₀,

де Е_ізм - показання гальванометра;

- за значенням загальної термоЕДС Е визначають по градуйовальній таблиці значення температури t_г без обліку температури холодного спаю (тобто, гадаючи, що t_х = 0С).

ТВ-1.2.4 Приклад використання термопари для визначення температур у системах ТГВ

Так, автоматика захисту автоматичного газового нагрівача АГВ складається з електромагнітного клапана і термоелектричного термометра, омиваного полум'ям запальника. При загасанні запальника ЕДС не надходить на обмотку електромагнітного клапана, і останній під дією пружини прикриває надходження газу в головний пальник АГВ. Такий захист працює без використання сторонньої енергії.

Тип	Найменування матеріалу термоелектродів	Позначка градуювання	Діапазон вимірювань при тривалому використанні, єС	Допустима межа вимірювань при короткочасному використанні, єС
ТПП	Платинородій (10% родію) - платина	ПП	0-1300	1600
ТПР	Платинородій (30% родію) - платинородій (6% родію)	ПР30/6	300-1600	1800
ТВР	Вольфрамреній (5% ренію) - вольфрамреній (20% ренію)	ВР5/20	0-2200	2500
ТХА	Хромель-алюмель	ХА	-200-1000	1300
ТХК	Хромель-копель	ХК	-200-600	800

ТВ-1.3 Термометри опору

Принцип дії термометрів опору заснований на здатності різних матеріалів змінювати свій електричний опір зі зміною температури.

Термометри опору застосовуються для автоматичного регулювання температури газоподібних і рідких середовищ у терморегуляторах; у системах опалення і кондиціювання повітря приміщень побутового і промислового призначення, температури теплоносіїв у системах опалення й ін.

Напівпровідникові термометри опору використовуються в термоанемометрах для виміру швидкості повітря.

Прилад для виміру температури з використанням термоопорів складається в загальному випадку з трьох елементів: датчик температури чи, іншими словами, первинний прилад - це термоопір; вторинний прилад - це пристрій, що виробляє електричний струм, пропускає його через термоопір, перетворює сигнал від датчика в показання температури, і третій елемент - це електричний провід, що з'єднує датчик із вторинним приладом.

Як матеріал для термометрів опору можуть використовуватися метали: мідь, платина і напівпровідники.

Платинові термометри опору вимірюють температуру в межах від -260 до 1100єС.

Достоїнства платинових термометрів опору:

- сталість температурного коефіцієнта розширення;

- гарні механічні властивості (міцність, пластичність), що дозволяє одержувати дріт малих діаметрів;

- порівняно легкий спосіб одержання металу без домішок;

- корозійна стійкість.

Мідні термометри опору використовуються для виміру температур у межах від -200 до 200єС. Верхня межа обмежується окислювальністю металу.

Платинові термометри опору виготовляються I, II і III класів точності, мідні - II і III класів. Позначення платинового термометра опору - ТСП, мідного - ТСМ.

Датчики приладів на термоопорах, використовуваних у різних галузях, мають саме різноманітне виконання.

Термометри опору, використовувані в системах ТГВ, виготовляються в спеціальних футлярах, за формою дуже нагадують технічні термопари. Так що їх з першого погляду не відрізниш - це термопара чи термометр опору.

Напівпровідникові термометри опору відрізняються від металевих тим, що мають велику залежність опору від температури, тому вони більш чуттєві до зміни температури.

Опір металів від температури змінюється приблизно по лінійному закону, а напівпровідникових - по більш складній залежності:

R = Ае^В/Т,

де А і В - постійні, залежні від матеріалу напівпровідника.

Завдяки високій чутливості терморезисторні термометри опору застосовуються для вимірів температур у діапазоні від -100 до +300єС.

Для виміру температури поверхні застосовують терморезистори у виді шайб, тонкого диска чи бусинки невеликого діаметру.

Рисунок ТВ. 8. Вимірювальний механізм мілівольтметра.

1 - полюсні наконечники;

2 - постійний магніт;

3 - алюмінієва стрілка;

4 - повідець коректора нуля;

5 - опорні гвинти;

6 - керни;

7 - спіральні пружинки;

8 - рухома рамка;

9 - сердечник;

10 - важелі;

11 - магнітний шунт (стальна пластина);

12 - обойма з мостиком;

Поряд з відзначеними достоїнствами: висока чутливість, мініатюрність виконання датчика, достатня довговічність, терморезисторні термометри володіють і низкою недоліків:

- технологія виробництва терморезисторів не дозволяє виготовляти їх з ідентичними характеристиками, тобто вони не відповідають цілком вимозі відтворюваності;

- низька стабільність у часі, з цієї причини термін їхньої експлуатації обмежений.

Однак останнім часом для підвищення стабільності в часі розробляються технології «старіння» терморезисторів, а для взаємозамінності датчиків використовують цифрові вторинні прилади разом з ЕОМ, у пам'яті яких зберігаються індивідуальні характеристики окремих терморезисторів.

Напівпровідникові термометри опору широко поширені в різних галузях техніки.

Вимір температури за допомогою терморезисторів

Вимір температури за допомогою терморезисторів (напівпровідникових термометрів опору) засновано на фіксації зміни величини електричного струму, що протікає через терморезистор. Ця операція виконується у вторинному приладі за допомогою різних мостових схем електричних з'єднань, у яких зміна опору приводить до перерозподілу сили струму, а останнє використовується для градуювання шкали термометра в градуси (наприклад, Цельсія).

Погрішності вимірів термометрами опору:

- шунтування струму через порушення електричних провідників, що з'єднують датчик із вторинним приладом;

- неправильне припасування опору сполучної лінії і через вплив температури під час експлуатації;

- розігрів терморезистора при пропущенні через нього електричного струму;

- коливання напруги в мережі при використанні неврівноваженого моста;

- наведення струму при прокладці сполучних проводів приладу разом з мережними проводами.

Вторинні прилади

Як вторинні прилади при вимірі температури за допомогою терморезисторів використовуються:

- потенціометри типів КСП-1, КСП-2, КСП-4;

- мілівольтметри МВУ6;

- пірометричний, що показує, вузькопрофільний мілівольтметр (для роботи як з термопарами, так і з термометрами опору);

- стрілочний мілівольтметр, що показує, Ш4500;

- і ряд інших приладів.

Тема ТВ-2. Вимір тиску

Вимір тисків є однією з найбільш часто зустрічаємих операцій по регулюванню режимів роботи систем теплогазопостачання будинків і споруджень.

Межі вимірюваних тисків дуже широкі: від тисків, нижче атмосферного, до надлишкових тисків більш 1 МПа. Це визначає велике число методів і типів засобів вимірів тиску.

Одиницею тиску в Міжнародній Системі одиниць СИ є 1 Па = 1 Н/м².

На практиці часто використовуються кратні одиниці: 1 МПа = 110⁶ Па, 1 бар = 10⁵ Па.

Ще часто, особливо в старій літературі і на шкалах манометрів зустрічаються такі одиниці тиску:

1 кГс/см² = 98066.5 Па; 1 мм.рт.ст. = 133.32 Па;

1 мм.вод.ст. = 9.80665 Па; 1 кГс/м² = 9.80665 Па.

Розрізняють поняття тисків: атмосферний (барометричний), абсолютний, надлишковий, вакуумметричний.

Атмосферний (барометричний) тиск - це тиск повітряного стовпа в даній точці. Атмосферний тиск різний в різних місцях земної кулі. Зі збільшенням висоти над рівнем моря атмосферний тиск зменшується.

У техніці за 1 атмосферу приймають тиск, рівний 98066.5 Па; фізична атмосфера дорівнює 101325 Па (1 тех.атмосф. = 735.5 мм.рт.ст., 1 фіз.атмосф. = 760 мм.рт.ст.).

Абсолютний тиск - це сила, що здійснюється молекулами рухомого газу чи рідини, віднесена до 1 м² деякій поверхні.

Надлишковий тиск - це різниця між абсолютним тиском у деякому обсязі, судині, трубопроводі і тиском за межами цього обсягу.

Вакуумметричний тиск - це той же надлишковий тиск, але для випадку, коли тиск у судині менше тиску за його межами.

Співвідношення між цими тисками:

Р_н = Р_абс - Р_б,

де Р_н, Р_абс і Р_б - відповідно надлишковий, абсолютний й атмосферний (барометричний) тиски.

«барометричний тиск» - це тиск за межами судини. Якщо судина знаходиться у вільному повітряному просторі, то барометричний тиск дорівнює атмосферному.

Якщо тиск у судині менше барометричного, то має місце співвідношення:

Р_вак = Р_б - Р_абс,

де Р_вак - вакуумметричний тиск.

Рисунок ТВ.9. Схема Рисунок ТВ.10. Схема чашкового (одно-

U - подібного (двотрубного манометра) трубного) манометра

Рисунок ТВ.11. Схема мікроманометра типу ММН.

1 - вимірювальна трубка; 2 - гвинт; 3 - рівень; 4 - основа; 5 - гвинт; 6 - витиснювач; 7 - широкий сосуд; 8 - засіб для фіксації кута нахилу вимірювальної трубки.

Рисунок ТВ.12. Чашковий ртутний барометр

1,8 - металічна оправа; 2 - кільце; 3 - наскрізна щілина; 4 - візир; 5 - гвинт; 6 - оправа; 7 - термометр.

Тема ТВ-3. Вимір витрати і швидкості руху

Рисунок ТВ .13. Стандартна діафрагма з Рисунок ТВ .14. Стандартне сопло з кільцевими камерами в патрубках зі камерами в патрубках зі зварним з'єднанням

зварним з'єднанням (m>0,444)

Рисунок ТВ.15. Диференціальна трубка Піто.



Рисунок ТВ.16. Ротаметр зі скляною Рисунок ТВ.17. Ротаметри з диференційно трансконусною трубкою форматорним перетворювачем, який передає 1 - скляна конусна трубка; 2,3 - патрубки; 4 - тяга; 5 - ребра; 6 - поплавок; 7 - обмежник ходу поплавка.

Рисунок ТВ.18. Схема пристрою швидкісного однострумінного водолічильника з вертикальною крильчаткою («сухохід»)

1 - сітка; 2 - струміневипрямлювач; 3 - крильчата вертушка; 4 - опорний шип; 5 - передаточний механізм; 6 - сальник; 7 - рахунковий механізм; 8 - вісь крильчатої вертушки.

Тема СТ-1. Основи стандартизації

Державна система стандартизації - це встановлення і застосування єдиних норм і правил у визначеній області діяльності.

Мета і задачі стандартизації:

- удосконалювання якості продукції;

- виробництво товарів світового рівня;

- установлення норм і правил в області проектування, виробництва й експлуатації об'єктів;

- визначення єдиної системи показників якості продукції;

- розвиток і встановлення єдиних термінів і позначень;

- забезпечення єдності і вірогідності вимірів.

Методи стандартизації.

Методами стандартизації є уніфікація, агрегатування і типізація.

Уніфікація - це метод стандартизації, що полягає в раціональному скороченні видів, типів і розмірів виробів, вузлів і деталей, що дозволяють збирати нові вироби з додаванням визначеної кількості оригінальних елементів. Чим більше уніфікованих вузлів і деталей у машині, тим коротше терміни її проектування і виготовлення.

Найбільш простим видом уніфікації є «симпліфікація» - простої скорочення найменш вживаних елементів до доцільного мінімуму.

Типоразмерна уніфікація здійснюється у виробах однакового функціонального призначення, що відрізняються друг від друга числовим значенням головного параметра.

Внутрішньотипова і міжтипова уніфікація.

Внутрішньотипова уніфікація здійснюється у виробах того самого функціонального призначення, що мають однакове числове значення головного параметра, але складених частин, що відрізняються конструктивним виконанням.

Міжтипова уніфікація здійснюється у виробах різного типу і різного конструктивного виконання.

Агрегатування - це метод створення машин, приладів і устаткування з окремих стандартних, уніфікованих вузлів, багаторазово використовуваних при створенні різних виробів на основі геометричної і функціональної взаємозамінності.

Агрегатування забезпечує розширення області застосування машин шляхом заміни їхніх окремих вузлів і блоків.

Агрегатування дає можливість застосування пристосувань і складного технологічного механізованого й автоматизованого оснащення.

Агрегатування устаткування має конструктивну оборотність. Т.т., в агрегатного устаткування найбільшою мірою розвита конструктивна наступність, спрощений ремонт, знижена номенклатура запасних частин.

Принципи агрегатування широко використовуються при створенні стандартного переналагоджуваного оснащення.

Типізація - метод стандартизації, що полягає у встановленні типових об'єктів для даної сукупності, прийнятих за основу (базу) при створенні інших об'єктів, близьких за функціональним призначенням. Цей метод називають іноді методом базових конструкцій, тому що в процесі типізації вибирається об'єкт, найбільш характерний для даної сукупності, з оптимальними властивостями, а при одержанні конкретного об'єкта ( чи виробу технологічного процесу) обраний об'єкт (типовий) може перетерплювати лише деякі часткові зміни чи доробки. Прикладом типізації може служити створення серії піднімальних кранів з висувною стрілою на автомобільному ходу, створення плит перекриття для будинків і споруджень, створення типорозмірів віконних блоків і т.д.

Типізація, як ефективний метод стандартизації розвивається в трьох напрямках:

- стандартизація типових технологічних процесів;

- стандартизація типових виробів загального призначення;

- створення нормативно-технічних документів, що встановлюють порядок проведення яких-небудь робіт, розрахунків, іспитів і т.д.

Тема СТ-2. Система стандартизації та основні нормативні документи в Україні

Основні нормативно-технічні документи в області стандартизації в Україні

Питання нормативно-технічної документації в області стандартизації є частиною законодавчої метрології і відносяться до компетенції Держстандарту України. До складу нормативно-технічних документів входять стандарти, технічні умови, методичні вказівки, положення, інструкції, правила й ін.

Стандарт -нормативно-технічний документ, що установлює вимоги до груп конкретної продукції, а також правила, що забезпечують її розробку, виробництво і застосування.

Стандарти підрозділяються на категорії:

- державні (ДСТ);

- галузеві (ОСТ);

- стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок

- стандарти підприємств

- технічні умови (ТУ) установлюють вимоги до конкретних видів продукції, її виготовленню, упакуванню, маркіруванню, прийманню, контролю, іспитам, транспортуванню і збереженню.

Державні стандарти затверджує Держстандарт.

Стандарти обов'язкові для всіх міністерств і відомств, підприємств, організацій і установ.

В даний час на території України діють ГОСТи, розроблені і введені в дію в Радянському Союзі, і ДСТ, підготовлені за роки незалежності України.

Галузеві стандарти затверджують міністерства (відомства), що є головними по видах продукції, що випускається. Ці стандарти є обов'язковими для підприємств, установ і організацій, незалежно від їхньої відомчої підпорядкованості.

Міжнародні, регіональні та національні стандарти інших країн застосовуються в Україні відповідно до укладених міжнародних договорів.

Як державні стандарти України використовуються також міждержавні стандарти, передбачені Угодою про проведення погодженої політики в сфері стандартизації, метрології та сертифікації, що підписано у Москві 13 березня 1992 року.

Республіканські стандарти Української РСР (РСТ УРСР) застосовуються як державні до їх заміни чи скасування. Правила застосування стандартів, передбачених цією статтею, на території України встановлює Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації.

Технічні умови затверджуються по галузевому принципі.

ДСТ (ДСТ - державний стандарт) і ТУ в області будівництва затверджуються Мінбудархітектури України.

У будівництві важливим і широко розповсюдженим документом є СНіП (будівельні норми і правила) і ДБН (Державні будівельні норми). Ці документи розробляються на продукцію, процеси і послуги в сфері містобудування, на організацію, технологію, керування й економіку будівництва.

Відомчі будівельні норми (ВБН) розробляються при відсутності ДБН і СНіП і при необхідності установлення вимог, що доповнюють ДБН і СНіП з урахуванням специфіки діяльності організацій і підприємств даного відомства.

У будівельній справі використовуються й інші нормативно-технічні документи:

а) ЕСКД - єдина система конструкторської документації - це комплекс державних стандартів, що містять правила і вказівки один по одному розробки, оформлення і звертання конструкторської документації;

б) типові проекти будинків і споруджень, робочі креслення будівельних виробів і конструкцій;

в) НТД - науково-технічна документація - звіти про НДР, рекомендації, інструкції, вказівки й ін. документи, розроблювальні на основі НДР.

НТД в області будівництва включає обов'язкові і вимоги, що рекомендуються. До обов'язкових вимог відносяться:

- вимоги до якості продукції, робіт і послуг, що забезпечують безпеку для життя, здоров'я і майна населення, охорону навколишнього середовища;

- вимоги до техніки безпеки і виробничої санітарії;

- вимоги, що забезпечують вірогідність і єдність вимірів, методів контролю якості продукції;

- положення, що забезпечують технічну єдність при розробці, виготовленні продукції; правила оформлення технічної документації, допуски і посадки, терміни, визначення, позначення.

Відповідно до ДБН А.1.1-1.-93 в Україні прийнята наступна схема класифікації нормативних документів в області будівництва (рис. СТ.1).

У цій класифікації:

А, Б, В, Г - класи документів.

Кл. А - організаційно-методичні норми, правила і стандарти;

Кл. Б - містобудування;

Кл. В - технічні норми, правила і стандарти;

Наприклад: В.2.6 - Конструкції будинків і споруджень.

Кл. Г - норми, що рекомендуються, правила, стандарти, довідково-інформаційні матеріали.

А.1 … Р.1 - підкласи.

А.1.1... … В.3.2 - комплекси нормативних документів.

А

Б

В

Г

А.1

А.2

А.3

Б.1

Б.2

В.1

В.2

В.3

Р.1

А.1.1

А.2.1

А.3.1

Б.2.1

В.1.1

В.2.1

В.3.1

А.1.1

А.2.2

А.3.2

Б.2.2

В.1.2

В.2.2

В.3.2

А.1.1

А.2.3

А.3.3

Б.2.3

В.1.3

В.2.3

А.2.4

Б.2.4

В.2.4

В.2.5

В.2.6

В.2.7

В.2.8

Рисунок СТ.1. Схема класифікації нормативних документів в області будівництва України

Таблиця СТ.1. Класифікація нормативних документів України в галузі будівництва.

Шифр та найменування класів	Шифр та найменування підкласів	Шифр та найменування комплексів
1	2	3
А. Організаційно-методичні норми, правила і стандарти	А.1. Стандартизація, нормування, ліцензування, сертифікація і метрологія	А.1.1. Система стандартизації та нормування в будівництві
		А.1.2. Система ліцензування та сертифікації в будівництві
		А.1.З. Система метрологічного забезпечення
	А.2. Вишукування, проектування і територіальна діяльність	А.2.1. Вишукування
		А.2.2. Проектування
		А.2.3. Територіальна діяльність в будівництві
		А.2.4. Система проектної документації для будівництва
	А.З. Виробництво продукції в будівництві	А.З.1. Управління, організація і технологія
		А.3.2. Система стандартів безпеки праці в будівництві
		А.3.3. Система технологічної документації в будівництві
Б. Містобудування	Б.1. Система містобудівної документації
	Б.2. Планування та забудова населених пунктів і територій	Б.2.1. Регіональне планування і розміщення об'єктів містобудування
		Б.2.2. Планування та забудова міст і функціональних територій
		Б.2.3. Системи міської інфраструктури
		Б.2.4. Планування та забудова сільських поселень
В. Технічні норми, правила і стандарти	В.1. Загальнотехнічні вимоги до життєвого середовища та продукції будівельного призначення	В.1.1. Захист від небезпечних експлуатаційних впливів, від пожежі
		В.1.2. Система забезпечення надійності та безпеки будівельних об'єктів
		В.1.3. Система забезпечення точності геометричних параметрів у будівництві
	В.2. Об'єкти будівництва та промислова продукція будівельного призначення	В.2.1. Основи та підвалини будинків і споруд
		В.2.2. Будинки і споруди
		В.2.3. Споруди транспорту (в томучислі магістральні трубопроводи) В.2.4. Гідротехнічні, енергетичні тамеліоративні системи і споруди, підземні гірничі виробки В.2.5. Інженерне обладнання будинків і споруд. Зовнішні мережі та споруди
		В.2.6. Конструкції будинків і споруд
		В.2.7. Будівельні матеріали
		В.2.8. Будівельна техніка, оснастка, інвентар та інструмент
	В.3. Експлуатація, ремонт, реставрація та реконструкція	В.3.1. Експлуатація конструкцій та інженерного обладнання будинків і споруд, систем життєзабезпечення
		В.3.2. Реконструкція, ремонт. реставрація об'єктів невиробничої сфери
Г. Рекомендовані норми, правила і стандарти, довідково - інформаційні матеріали	Г.1. Організаційно-методичні, економічні і технічні нормативи

Тема СТ-3. Стандартизація і контроль якості за кордоном

СТ-3.1 Міжнародна організація зі стандартизації (ISO)

СТ-3.1.1 Основні цілі та задачі

Міжнародна організація з стандартизації була створена в 1946 році 25 національними організаціями по стандартизації. СРСР був одним із засновників, постійним членом керівних органів. Україна зараз також є членом ISO, але правонаступником колишнього СРСР стала Росія.

Коли організацію було створено, враховувалась необхідність того, щоб абревіатура була однаковою на всіх мовах. Для цього було вирішено використовувати грецьке слово isos - рівний, тому ця організація має кратку назву - ISO.

Сфера діяльності ISO розповсюджується на стандартизацію в усіх галузях, крім електротехніки та електроніки, ці питання надходять до Міжнародної електротехнічної комісії - МЕК. Крім стандартизації, ISO займається ще й проблемами сертифікації.

ISO визначає свої цілі наступним чином: сприяння розвитку стандартизації та суміжних видів діяльності в світі з ціллю забезпечення міжнародного обміну товарами та послугами, а також розвитку співробітництва в інтелектуальній, науково-технічній та економічних галузях.

Близько 4% від всього обсягу стандартів, що розроблені під егідою ISO належать до будівельної галузі (машинобудівництво - 24%, хімія - 13%, неметаличні матеріали - 12%, інформаційна техніка - 8%, сільське господарство - 8% тощо).

Сьогодні в складі ISO налічується близько 120 країн, що представляють свої національні організації по стандартизації. Крім комітетів-членів в ISO країна може бути членом-кореспондентом або членом-абонентом (для країн, які розвиваються). Комітети-члени мають право приймати участь в роботі будь-якої комісії або технічного комітету ISO, голосувати по проектам стандартів. Інші члени ISO мають певні пільги при сплачуванні членських внесків, при цьому вони повністю інформуються про стан подій у міжнародній стандартизації у рамках ISO.

Сильні національні організації є опорою ISO. Тому ISO визнає тільки ті організації по стандартизації, які мають належний досвід і компетентність, що є необхідною підставою при розробці міжнародних стандартів. Одночасно, національні організації втілюють в життя своєї країни всі досягнення ISO, відстоюючи в цій організації інтереси своєї країни в відповідних технічних комітетах.

СТ-3.1.2 Порядок розробки міжнародних стандартів

Організаційно ISO складається з керівних та робочих органів. Керівними органами є: Генеральна асамблея (вищий орган), Рада, Технічне керівне бюро. Робочі органи: технічні комітети (ТК), підкомітети (ПК), технічні консультативні групи (ТКГ). Раді ISO підпорядковано сім комітетів, діяльність яких спрямована на методичну, інформаційну, наукову та практичну допомогу членам ISO щодо розвитку стандартизації, захисту прав споживачів, видання періодичних видань у галузі стандартів.

Безпосередньо роботу по створенню стандартів виконують технічні комітети, підкомітети та робочі групи за конкретними напрямками діяльності. За даними на 1996 рік міжнародну стандартизацію у рамках ISO виконували 2832 робочі групи, в тому числі 185 ТК, 636 ПК, 1975 РГ та 36 цільових групи. Ведення всіх секретаріатів ТК та ПК забезпечують 35 комітетів-членів.

Схема розробки міжнародного стандарту проходить наступним чином:

зацікавлена сторона в особі комітету - члена, технічного комітету, комітету Генеральної асамблеї (або організації, яка не є членом ISO) направляє до ISO заявку на розробку стандарту;

Генеральний секретар по узгодженню із комітетами-членами надає пропозицію в Технічне керівне бюро о створенні відповідного ТК. Цей ТК буде створено тільки за умовами: якщо більшість комітетів-членів голосує позитивно, та не менш, ніж п'ять із них мають намір стати членами цього ТК, а Технічне керівне бюро переконано в необхідності розробки цього міжнародного стандарту. Всі питання, що виникають в процесі роботи вирішуються на підставі консенсусу комітетів-членів, що активно приймають участь в діяльності ТК.

Розробляється проект стандарту. Розробка проекту стандарту в технічних органах ISO завжди пов'язана із необхідністю подолання відповідного тиску представників деяких країн (часто це великі виробники та експортери товарів) за технічними вимогами до норм, які повинні увійти до змісту майбутнього міжнародного стандарту. Найвищим досягненням для національного комітету - члена є прийняття національного стандарту в якості міжнародного. Але, потрібно відзначити, що при плануванні робіт в ISO для включення в програму стандартизації враховуються наступні критерії: вплив стандарту на розширення міжнародної торгівлі, забезпечення безпеки людей, захист навколишнього середовища. На цих підставах і повинно бути надано обґрунтування пропозиції.

Після досягнення консенсусу в відношенні проекту стандарту ТК передає його до Центрального секретаріату для реєстрації та розсилки всім комітетам-членам на голосування. Якщо з проектом погоджуються 75% членів, що голосували, він друкується як міжнародний стандарт.

Міжнародні стандарти ISO не мають статуту обов'язкових для всіх країн-учасниць. Кожна країна має право приймати чи не приймати ці стандарти. Рішення питання щодо прийняття міжнародного стандарту ISO пов'язано із участю відповідної країни в світовому розподілі труда та станом її міжнародної торгівлі. Стандарт ISO у випадку його використання впроваджується в національну систему стандартизації, може бути прийнятий в двох - та багатосторонніх торгівельних відношеннях.

За своїм змістом стандарти ISO відрізняються тим, що тільки близько 20% з них містять вимоги до конкретної продукції. Значна кількість нормативних документів торкається вимог безпеки, взаємозаміни, технічного сумісництва, методів випитування продукції, а також інших загальних та методичних питань. Таким чином, використання більшості міжнародних стандартів ISO передбачає те, що конкретні технічні вимоги до товару встановлюються в договірних відносинах.

В технічній роботі ISO приймають участь більш, ніж 30 тисяч експертів з різних країн світа. ISO має дуже великий світовий авторитет, як чесна та безстороння організація із відповідною вагою серед інших значних міжнародних організацій.

СТ-3.2 Діяльність європейської спільноти (ЄС) зі стандартизації

Діяльність ЄС в галузі стандартизації спрямована на виконання положень Римського договору 1957 року о створенні єдиного європейського ринку. Договір передбачає зближення законодавчих, розпоряджувальних та адміністративних рішень країн-членів. Для започаткувати робіт по зближенню національних стандартів в рамках подолання технічних перешкод в торгівлі була характерна спроба їхньої гармонізації. Але, дуже скоро визначилась неспроможність рішення проблеми таким чином, що призвело до здійснення переходу на створення єдиних європейських норм - євронорм. Головною дією, що реально подолала всі технічні перешкоди в торгівлі, було визнано прийняття Директив ЄС прямої дії, що встановлювали законодавчі положення і вимоги до параметрів конкретних видів товарів та процесів (процедур). Якщо вони мають посилання на євронорму або технічний регламент, це призводить вказані нормативні документи в чин обов'язкових до виконання.

Таким чином, було створено перехід від гармонізації окремих національних стандартів і технічних регламентів до гармонізації законодавчих положень (технічного законодавства). Рада ЄС визначила головний принцип гармонізації стандартів і сертифікації - гармонізація законоположень обмежується встановленням вимог безпеки в рамках директив. Це означає, що для певної продукції повинні бути забезпечені умови вільної торгівлі в межах ЄС; на органи, що відповідні за стандартизацію промислових товарів, полягає задача по розробці таких технічних регламентів, які б примушували виробників виробляти продукцію, що відповідає загальним вимогам директив. Примітно, що самі по собі технічні регламенти і євронорми не зобов'язують виробників чітко виконувати їх вимоги. Але, на адміністрацію підприємств покладено обов'язок підтверджувати відповідність продукту загальним вимогам директив. Тому, якщо підприємство на виконує вимог євронорм (технічного регламенту) і не може декларувати відповідність продукції їх вимогам, на нього покладена необхідність доказів відповідності виробу загальним вимогам директив через сертифікацію.

Для упорядкування та прискорення розробки директив по стандартизації встановлені наступні вимоги:

гармонізація законодавств країн-членів ЄС, походячи з вимог безпеки, охорони здоров'я та захисту навколишнього середовища;

передача визначення технічних норм, що забезпечують ці параметри Європейському комітету по стандартизації та Європейському комітету по стандартизації в електротехніці;

визнання національними урядовими органами відповідності загальним вимогам директив тих виробів, що виготовлені за Європейським (євронорми) або національним стандартом (технічним регламентом).

Якщо виробник випускає продукцію по будь-якому іншому нормативному документу, то він повинен доказувати відповідність свого товару вимогам директив сертифікатом відповідності, що затверджені в ЄС, або шляхом сертифікаційних випробувань в відповідних організаціях.

Після того, як комісія ЄС прийшла до висновку, що в багатьох випадках труднощі в товарообміні виникають через те, що немає знань щодо існування або розробках відповідного стандарту в інших країнах ЄС, було прийнято Директиву ЄС "Методи і процеси інформування в галузі стандартів та технічних регламентів". Після її доробки та введення в дію створилась процедура щодо взаємного інформування, основні принципи якої наступні:

кожна країна-учасник ЄС повинна інформувань відповідну інстанцію о програмах підготовки проектів нормативних документів. При цьому по питанням регламентів необхідно звертатися в Комісію Європейського Союзу, по стандартам - в центральні секретаріати Європейського комітету по стандартизації (СЄН) та Європейського комітету по стандартизації в електротехніці (СЄНЛЕК);

кожна з вказаних центральних інстанцій накопичує та обробляє інформацію та доводе її до національних органів по стандартизації країн - членів та регіональних органів по стандартизації;

- кожна країна - член ЄС зобов'язана повідомляти отриману інформацію особам, щозацікавлені.

Крім Євронорм СЄН розробляє документи по гармонізації (НЕ>) та попередні стандарти (ENV), направлені як на подолання технічних перешкод в торгівлі, так і на прискорення втілення прогресивних технічних вимог в виробництві нових товарів.

Документи по гармонізації пояснюють зміст тих адміністративних та правових норм, які порушують одноманітність використання міжнародних стандартів в країнах - членах ЄС.

Попередні стандарти - це тимчасові документи, які доводяться до широкого кола його потенціальних споживачів, а також тих, хто спроможний їх використовувати. Інформація, що надійшла в процесі використання попереднього стандарту, відгуки на нього є підставою, для подальшого рішення о доцільності прийняття стандарту.

Так, зараз країни, як члени ЄС, так і ні, дуже активно використовують наступні попередні стандарти в галузі будівництва. Це:

ENV 1991 - Eurocode 1 - Підстави для розрахунку навантажень та впливів;

ENV 1992 - Eurocode 2 - Розрахунок бетонних конструкцій;

ENV 1993 - Eurocode 3 - Розрахунок сталевих конструкцій;

ENV 1994 - Eurocode 4 - Розрахунок сталево-бетонних (композитних) конструкцій;

ENV 1995 - Eurocode 5 - Розрахунок дерев'яних конструкцій;

ENV 1996 - Eurocode 6 - Розрахунок конструкцій з цегли та каменю;

ENV 1997 - Eurocode 7 - Розрахунок геотехнічний;

ENV 1998 - Eurocode 8 - Опір споруд сейсмічним навантаженням;

ENV 1999 - Eurocode 9 - Розрахунок конструкцій з алюмінію (проект);

Для деяких країн - членів ЄС частина Єврокодів вже зараз є національними нормами. Багато країн, що не є зараз членами ЄС фактично прийняли необхідні для себе Єврокоди, як нормативні документи у галузі будівництва, багато країн дуже активно спробують гармонізувати їх із своїми власними національними нормами.

Прийнятий СЄН європейський стандарт видається в двох варіантах: як євронорма та як національний стандарт у країнах - членах СЄН. В другому варіанті стандарт може вміщувати додатка у вигляді рекомендацій та пояснень, що допомагають його розуміти та використовувати.

СТ-3.3 Стандартизація у рамках співдружності незалежних держав (СНД)

Стандартизація, сертифікація та метрологія в межах СНД здійснюється у відповідальності із "Угодою о проведенні домовленої політики в галузі стандартизації, метрології та сертифікації", яка є міжурядовою і набрала чинності з 1992 року. Створена Міждержавна Рада країн-членів СНД (МДР), в якій представлені всі національні організації з стандартизації. Крім галузі будівництва, яка входить до компетенції Міждержавної науково-технічної комісії по стандартизації і технічному нормуванню в будівництві (МНТК), МДР приймає міждержавні стандарти. В 1995 році Рада ISO визнала МДР регіональною організацією по стандартизації у країнах СНД.

Робота з стандартизації виконується у відповідності із програмами, які МДС та МНТК складають на підставах пропозицій, що надходять з національних органів по стандартизації. Перероблено та прийнято більш, ніж 2500 нових міждержавних стандартів.

В сфері метрології реалізуються програми спільних робіт з наступних напрямків: передача розмірів одиниць фізичних величин; розробка та перегляд основних міждержавних нормативних документів з метрології; створення та використання стандартних зразків складу та властивостей речовин та матеріалів; методи незруйнованого контролю.

Серед першочергових перспективних задач можна відзначити: розвиток співробітництва із ISO, СЄН, іншими міжнародними та регіональними організаціями по стандартизації, сертифікації! та метрології; створення Євро-Азиатської регіональної організації з акредитації випробувальних лабораторії; рішення проблем, пов'язаних із уніфікацією навчальних дисциплін, що викладаються майбутнім спеціалістам з сертифікації, стандартизації та метрології із урахуванням їх діяльності в "спільному просторі" по цим видам робіт.

Також на порядку денному стає питання о спроможності участі в роботі МДР та МНТК національних організацій з стандартизації тих країн, що не є членами СНД. Мова, в першу чергу, йде про країни колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), які проявляють до цього певний інтерес.

СТ-3.4 Міжнародні стандарти на системи забезпечення якості продукції

Стандарти ISO - найбільш широко використовуються в світі, їх понад 11 тисяч, крім цього кожен рік приймається 500...600 нових стандартів. Стандарти ISO являють собою старанно розроблений варіант технічних вимог до продукції (послуг), що значною мірою полегшують обмін товарами, послугами та ідеями між більшою частиною країн світу. Дуже великі ділові контакти ISO: з нею підтримують стосунки близько 500 міжнародних організацій, в тому числі агенції ООН, що працюють в суміжних напрямках.

Світовий досвід управління якістю сконцентровано в пакеті міжнародних стандартів ISO 9000-9004, що прийняті ISO в березні 1987 року, та поновлені у 1994 році.

Стандарт ISO 9000 містить в собі керівні вказівки щодо вибору та використанню стандартів у відповідності до конкретної ситуації в діяльності фірми. Стандарт ISO 9004 - це методичні вказівки для загального керівництва якістю на підприємстві, а стандарти ISO 9001.. .9003 - це моделі систем забезпечення якістю на різних етапах виробничого процесу.

В ISO 9000 підкреслюється, що усередині фірми або підприємства забезпечення якості -предмет загального керівництва. Але, якщо мова йде об укладанні контракту, то стан системи забезпечення якістю у експортера служить мірою довіри до нього з боку контрагента та мірою впевненості в надійності партнера. Міжнародні стандарти ISO 9000 встановлюють ступінь відповідальності керівництва за якість. Керівництво фірми відповідає за розробку політики у галузі якості, за створення, впровадження та функціонування системи управління якістю. Що повинно бути чітко визначено та оформлено документально.

Як і ISO, крім розробки стандартів на продукцію, послуги та процеси, СЄН займається стандартизацією систем забезпечення якості продукції, методів випробувань та акредитації випробувальних лабораторій. В цьому напрямку створені та затверджені європейські стандарти -євронорми серії 29000 (EN 29000), які становлять прийняті міжнародні стандарти ISO серії 9000 "методом обкладинки". До комплексу цих нормативних документів надходять п'ять європейських стандартів:

EN 29000 "Загальне керівництво якістю і стандарти по забезпеченню якості, керівні вказівки по вибору та використанню";

EN 29001 "Системи якості. Модель для забезпечення якості при проектуванні і (або) розробці, монтажу та обслуговуванню";

EN 29002 "Системи якості. Модель для забезпечення якості при виробництві і монтажу".

EN 29003 "Системи якості. Модель для забезпечення якості при остаточнім контролі та випитуваннях";

EN 29004 "Загальне керівництво якістю та елементи системи якості. Керівні вказівки".

У галузі випробувань, сертифікації та акредитації прийнято комплекс нормативних документів з основоположних європейських стандартів - євронорми серії 45000 (EN 45000):

EN 45001 "Загальні критерії, стосовно роботи випробувальних лабораторій";

EN 45002 "Загальні критерії для оцінювання (атестації) випробувальних лабораторій";

EN 45003 "Загальні критерії для органів по акредитації лабораторій";

EN 450011 "Загальні критерії для органів з сертифікації, що проводять сертифікацію продукції"

EN 450012 "Загальні критерії для органів з сертифікації, що відповідні за сертифікацію систем якості";

EN 450013 "Загальні критерії, стосовно органів з сертифікації, що займаються атестацією персоналу";

EN 450013 "Загальні критерії для замовлення постачальника о відповідності вироба стандарту.

Сучасні проблеми СЄН пов'язані із підготовкою стандартів, що відносяться до виникнення потреб ринку та своєчасного їх видання; ліквідування відставання прийняття стандарту від видання відповідних європейських директив; прискорення строків прийняття стандартів, кількість яких відстає від числа їх проектів.

Тема С-1. Види та порядок сертифікації

Сертифікація в перекладі з латині означає «зроблено вірно». Для того, щоб бути впевненим, що продукт «зроблено вірно», необхідно знати, яким вимогам він повинен відповідати і яким чином існує можливість отримати достовірні докази цієї відповідальність Загальновизнаним способом такого доказу є сертифікація відповідності.

Сертифікація продукції здійснюється уповноваженими на те органами з сертифікації - підприємствами, установами і організаціями з метою:

- запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров'я та майна громадян і навколишнього природного середовища;

сприяння споживачеві в компетентному виборі продукції;

створення умов для участі суб'єктів підприємницької діяльності в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

Вимоги до органів з сертифікації надані у [5]. Встановлення відповідності вимогам безумовно пов'язано з випробуванням.

Під випробуванням розуміється технічна операція, за допомогою якої можливо визначити одну або декілька характеристик продукції за зазначеною процедурою та правилами. Випробування здійснюються в випробувальних лабораторіях (центрах).

С-1.1 Види сертифікації

Сертифікація може бути обов'язковою або добровільною.

Сертифікація на відповідність обов'язковим вимогам нормативних документів проводиться виключно в державній системі сертифікації. В усіх випадках вона повинна включати перевірку та випробування продукції для визначення її характеристик і подальший державний технічний нагляд за сертифікованою продукцією.

Обов'язкова сертифікація здійснюється на підставі законів та їх положень і забезпечує докази відповідності товару (процесу або послуги) вимогам технічних регламентів та обов'язковим вимогам стандартів. Завжди обов'язкові вимоги цих стандартів належать до безпеки, охороні здоров'я людей та навколишнього середовища. Таким чином основним аспектом обов'язкової сертифікації є безпека і екологічність. В зарубіжних країнах діють прямі закони по безпеці виробів (наприклад, Директиви ЕС). Тому, обов'язкова сертифікація проводиться на відповідність їх вимог (безпосередньо або як посилання на стандарт).

Обов'язкову сертифікацію продукції орган з сертифікації згідно з галуззю своєї акредитації проводить на відповідність до обов'язкових вимог нормативних документів, зареєстрованих у встановленому порядку, а також аналогічних вимог міжнародних та національних стандартів інших держав, введених в дію в Україні. Обов'язкова сертифікація проводиться на відповідність щодо вимог чинних законодавчих актів України та обов'язкових вимог нормативних документів, міжнародних та національних стандартів інших держав, що діють в Україні. Перелік продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації, затверджується Держстандартом України.

Добровільна сертифікація в Системі проводиться на відповідність вимогам, що не внесені до обов'язкових. При цьому сертифікація на відповідність всім обов'язковим вимогам, якщо вони встановлені для цієї продукції, виконується неодмінно. Добровільна сертифікація проводиться за ініціативою юридичних або фізичних осіб на договірних підставах міх заявником та органом з сертифікації.

Добровільну сертифікацію мають право проводити підприємства, організації, інші юридичні особи, що взяли на себе функції органу з добровільної сертифікації, а також органи, що акредитовані в державній системі сертифікації.

Добровільну сертифікацію орган з сертифікації проводить на відповідність до вимог нормативних документів, які узгоджені з постачальником та/або споживачем продукції.

Правила добровільної сертифікації встановлюються органами з добровільної сертифікації, які подають Державному комітетові України по стандартизації, метрології та сертифікації інформацію для іх реєстрації у встановленому порядку.

С-1.2 Порядок проведення сертифікації

Порядок проведення сертифікації продукції містить відомості про:

продукцію, що сертифікується, та перелік нормативних документів, на відповідність яким проводиться сертифікація;

випробувальні лабораторії (центри), організації, що взаємодіють з органом з сертифікації;

підприємства, продукція яких сертифікується органом з сертифікації;

Орган з сертифікації має у своєму розпорядженні:

- перелік випробувальних лабораторій (центрів), організацій, що взаємодіють з органом зсертифікації;

перелік підприємств, продукція яких сертифікується;

копії атестатів акредитації та паспортів випробувальних лабораторій (центрів), зайнятих в проведенні випробувань продукції;

копії атестатів акредитації субпідрядників та інші документи, що підтверджують їх компетентність.

Порядок проведення сертифікації продукції відбувається у послідовності:

Подання та розгляд заявки на сертифікацію продукції;

Аналіз наданої документації;

Прийняття рішення за заявкою із зазначенням схеми (моделі) сертифікації;

Обстеження виробництва;

Атестація виробництва продукції, що сертифікується, або сертифікація систем якості;

Відбирання, ідентифікація зразків продукції та їх випробування;

Аналіз одержаних результатів і прийняття рішення про можливість надання сертифікату відповідності;

Видача сертифіката відповідності, надання ліцензії та занесення сертифікованої продукції до Реєстру Системи;

Визнання сертифікату відповідності, виданого закордонним або міжнародним органом;

Технічний нагляд за виробництвом сертифікованої продукції;