Кінезотерапія при переломах плечової кістки

Размещено на http://www.allbest.ru/

83

Міністерство освіти та науки України

Вищий навчальний заклад

Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”

Горлівська філія

Кафедра фізичної реабілітації

Дипломна робота

на здобуття кваліфікаційного рівня бакалавра

За темою: Кінезотерапія при переломах плечової кістки

Зміст

Вступ

Глава І

Розділ 1. Анатомічний аналіз кістково-м'язової системи плечового поясу

1.1 Пояс верхньої кінцівки

1.2 З`єднання плечового поясу

1.3 Скелет верхньої вільної кінцівки

1.4 З'єднання кісток верхньої кінцівці

1.5 М'язи верхніх кінцівок

1.6 Види переломів плечової кістки

Розділ 2. Характеристика кінезотерапії

2.1 Теоретичні основи кінезотерапії

2.2 Обстеження хворого з метою кінезотерапії

2.3 Систематика кінезотерапії

2.4 Місцева кінезотерапія

2.4.1 Пасивні вправи

2.4.2 Активно-пасивні вправи

2.4.3 Активні вправи з розвантаженням

2.4.4 Активні вільні вправи

2.5 Загальна кінезотерапія

Глава II. Власні дослідження

Розділ 1. Клінічна характеристика досліджуваних хворих

Розділ 2. Хід проведення дослідження

Розділ 3. Методи проведення дослідження

3.1 Функціональні методи дослідження серцево-судинної системи (вимір пульсу (ЧП) і А/Д)

3.2 Математико-статистичний метод обробки даних, отриманих у ході експерименту по Ст'юденту

Розділ 4. Програма фізичної реабілітації досліджуваних хворих

4.1 Методика проведення ЛФК

4.2 Фізіотерапевтичні методи лікування

4.3 Методика проведення масажу при переломі

Розділ 5. Оцінка проведеного дослідження

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Переломи кісток зустрічаються досить часто як у побуті, так і на виробництві. Травматологічні захворювання лікуються комплексно. У сукупності лікувальних заходів медичної реабілітації по профілактики ускладнень, відновлення здоров'я, функціонального стану й працездатності хворих, реабілітація використовуються у всіх її періодах. У лікарняний період призначаються ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапія. Інші методи фізичної реабілітації - механотерапія й трудотерапія - використовуються, переважно, в після лікарняний період реабілітації вмісти з першим.

Під кінезотерапією розуміють раннє відновлення здоров'я хворих і повернення хворих і інвалідів до суспільно корисної праці й активного життя в суспільстві.

Завданням кінезотерапії є відновлення здоров'я потерпілих в оптимальний термін. Цей вид реабілітації включає всі лікувальні заходи, які були початі на місці події, у травматологічному пункті, стаціонарі; поліклініці (здравпункти, медсанчастини), а також у спеціалізованих центрах реабілітації. У кабінетах лікувальної фізкультури поліклінік і стаціонарів обладнаються куточки, що імітують домашню обстановку (кухню, ванну, спальню і т.д.).

У спеціалізованих центрах реабілітації (амбулаторних і стаціонарних) організують відділення трудотерапії (столярні, слюсарні, швейні й інші майстерні). У проведенні кінезотерапії більша роль належить середньому медичному персоналу, який, маючи постійний контакт із хворими, повинен у процесі виконання лікувальних процедур знімати в потерпілих відчуття неповноцінності, підвищувати впевненість у своїх силах і здатностях. Необхідно домагатися, щоб хворі активно почали брати участь у відновленні свого здоров'я своїх професійних і побутових навичок.

Глава І

Гіпотеза: виходячи з літературних даних про ФР хворих після переломів плечової кістки, передбачається, що наша система ФР виявиться більш оптимальної раніше передбачається методів. За рахунок поєднання засобів ЛФК і фізіотерапевтичних засобів.

Мета: розробити більш оптимальну систему фізичної реабілітації для хворих з переломами плечової кістки.

Із цієї мети виходять такі завдання: зменшити напругу м`язів; стимулювати процеси кісткового загоєння; ліквідувати набряк та спазм судин;прискорити відновлення функції пошкодженої кінцівки; відновлення рухливих навиків; створення нових рухових актів.

Розділ 1. Анатомічний аналіз кістково-м'язової системи плечового

поясу

1.1 Пояс верхньої кінцівки

Лопатка - плоска кість трикутної форми, розташовується в задній частині грудної клітини на рівні II-VIII. В лопатці виділяють реберну та дорсальну поверхні, верхній, нижній та латеральний кути, а також верхній, латеральний та медіальний краї. Дорсальна поверхня лопатки поділена на надосну і підостну ямки; ость лопатки переходить в плечової відросток -акроміон. Лопатка має також суглобову поверхню для з`єднання з плечовою кісткою та спрямовано вперед - клювовидний відросток.

Ключиця - S образна ізогнута кістка, яка має тіло, акроміальний та грудний кінці з суглобовими поверхнями. Перший з`єднується з плечовим відростком лопатки, другий - з грудиною.



1.2 З`єднання плечового поясу

Грудний кінець ключиці з`єднується з грудиною за допомогою грудино-ключичного суглоба. Рух в суглобі здійснюється за допомогою внутр.-суглобового хрящового диска, довкола сагітальної осі доверху та донизу, а довкола вертикальної - вперед та назад. Акроміальний кінець ключиці з`єднується з плечовим відростком - акроміально-ключовий суглоб. Він плоский, об'єм рухів у ньому невеликий, закріплений капсулою та зв'язками - акроміально-ключичною та клювовидно-ключичною.

1.3 Скелет верхньої вільної кінцівки

Плечова кістка - відноситься до довгих трубчатих кісток, має тіло верхній та нижній кінці. Верхній - потовщений, утворює голівку плечової кістки. По краю голівки, проходить неглибока борозна - анатомічна шийка, біля неї знаходиться великий та малий бугорка, поділені борозною. Найбільш тонка частина між голівкою плечової кістки і її тілом називається хірургічною шийкою. Нижній кінець плечової кістки, по бокам якого знаходиться два відростки - медіальний та латеральний надмищелки. Медіальна частина їх утворює блок плечової кістки для з`єднання з ліктьовою кісткою передпліччя. Латерально від блока знаходиться голівка плечової кістки, яка має з`єднання з лучевою кісткою. До великих та малих буграм, надмищелкам і іншим утворенням плечової кістки прикріплюються м'язи та зв'язки. Кістки передпліччя складаються з двох довгих трубчатих кісток - лучевої та ліктьової. Кожна з них має тіло та два кінці - епіфіза.

Променева кістка знаходиться на зовнішній поверхні передпліччя. Її верхній кінець утворює голівку з суглобовою ямкою та суглобовою окружністю, яка з`єднається з вирізкою ліктьової кістки. Нижній її кінець має вогнуту зап`ястну суглобову поверхню для з`єднання з першими рядом зап'ястя. На тілі та епіфізах кісток передпліччя знаходиться возвищення, до яких прикріплюється м'язи та зв'язки.

Ліктьова кістка - має трикутну форму: передню, задню, медіальну поверхні. Верхній її кінець стовщений, включає в себе дві вінцеві вирізки - променеві та блокові дну. Остання обмежена вінцевим та ліктьовим відростками і призначена для сполучення з боком плечової кістки. Нижчий кінець ліктьової кістки має голівку, суглобове коло і щіловидний відросток. Кістки зап'ястя складаються з коротких губчатих кісток, розташованих в два рядка по чотири в кожному. Верхній ряд: гороховидна, трьохгранна, полулунна та лад`євидних кісток, а нижчий - з крючковідной, головчатої, трапецевіной і кістки-трапеції.

1.4 З'єднання кісток верхньої кінцівці

Суглоби верхньої вільної кінцівки з'єднують кістки цієї частини між собою, а також з поясом верхньої кінцівки. Плечовий суглоб утворюється голівкою плечової кістки, суглобовою впадиною лопатки, яка доповнюється суглобовою губою.

Капсула суглоба охоплює голівку плечової кістки на анатомічній шийці, а на лопатці прикріплюється по краю суглобової впадини. Суглоб укріплюється клювовидно-плечовою зв'язкою та м'язами крізь порожнину суглоба проходять сухожилля довгої голівки двоглавого м'яза плеча. Плечовий суглоб - це шаровидний суглоб, в якому можливий рух довкола трьох осей: фронтальної, сагітальної та вертикальної.

Ліктьовий - складний, він складається з плече ліктьової, плечелучевої і проксимальний лучеліктьовий суглоби. Ці три суглоба мають загальну суглобову капсулу, яка укріплена лучевою і ліктьовою зв'язками, а також кільцевою зв'язкою лучевої кістки.

Дистальний лучеліктьовий суглоб - це самостійний суглоб, а проксимальний лучеліктьовий суглоб входить в ліктьовий суглоб. Однак вони утворюють єдиний циліндричний суглоб. Якщо обертання лучевої кістки відбувається навколо повздовжньої осі разом з ладоною поверхнею кістки до середини, то такий рух називається - пронацією, навпаки - супінацією.

Лучезап'ясний суглоб - складний еліпсовий суглоб, утворений зап'ястною суглобовою поверхнею лучевої кістки і трьома кістками першого рядка зап'ястя. В ньому можливі два види рухів приведення та приведення, згинання та розгинання, також невеликий пасивний круговий рух. Суглоб оточує загальна капсула, він укріплюється ліктьовою, лучевою, ладонною та лучезап'ястними зв'язками.

Суглоби кісті.

Включають міжпя'сні, зап'ясно-п'ясні, пясно-фалангові і між фалангові суглоби. Ці всі суглоби укріплюються короткими міжкостними зв'язками, які розташовані на долонній та тильній поверхнях кісті по за порожнинами суглобів. Особливу будову має великий палець.

1.5 М'язи верхніх кінцівок

У плечовому суглобі можливі рухи навколо трьох взаємно перпендикулярних осей :

1. Відведення і приведення навколо передньозадньої осі

2. Згинання і розгинання навколо поперечної осі

3. Пронація і супінація навколо вертикальної осі

4. Коловий рух - циркумдукція.

Відведення плеча здійснюється м'язами, розташованими на верхньолатеральній поверхні суглоба. Ці м'язи відводять плече тільки до горизонтального рівня.

Дельтоподібний м'яз - це товстий м'яз трикутної форми, що покриває плечовий суглоб і частково м'яза плеча. Її великі пучки віялоподібно сходяться до вершини трикутника, спрямованої вниз. М'яз починається від осі лопатки, акроміона й латеральної частини ключиці, а прикріплюється до дельтоподібної гористості плечової кістки. Покриває плечовий суглоб.

Надосний м'яз - має тригранну форму й залягає в надостної ямці лопатки, розташовуючись безпосередньо під шкірою у лопаточній ділянці, частково прикритий трапецієподібним м'язом. Крапка початку м'яза перебуває на поверхні надостної ямки, а місце кріплення - на верхньому майданчику великого горбка плечовий кістки й на задній поверхні капсули плечового суглоба.

Приведення плеча здійснюється по правилу паралелограма сил при одночасному скороченні м'язів, розташованих попереду і позаду плечового суглоба.

Великий грудний м'яз - безпосередньо під шкірою на передній поверхні грудної клітини.

Найширший м'яз спини - безпосередньо під шкірою у нижній ділянці спини.

Підостний м'яз - це плоский м'яз трикутної форми, що заповнює всю підостну ямку. Верхня її частина прикривається трапецієподібної й дельтоподібної м'язами, а нижня - найширшим м'язом спини й великим круглим м'язом. Підостний м'яз починається від стінки підостной ямки й задньої поверхні лопатки, а прикріплюється до середнього майданчика великого горбка плечовий кістки й капсулі плечового суглоба. У місці її кріплення до плечової кістки розташовується підсухожільна сумка підостного м'яза.

Великий круглий м'яз - довгастий плоский м'яз, що примикає до найширшого м'яза спини, що й частково прикривається нею в задньому відділі. У зовнішньому відділі більший круглий м'яз прикривається дельтоподібним м'язом. Крапка початку - задня поверхня лопатки в її нижнього кута, місце кріплення - гребінь малого горбка плечовий кістки. Близько місця кріплення розташовується підсухожільна сумка великого круглого м'яза.

Малий круглий м'яз - довгаста, округлої форми м'яз, верхня частина якої прилягає до підостного м'язу, передня частина прикривається дельтоподібним м'язом, а задня частина - великим круглим м'язом. Крапка початку розташовується на задній поверхні лопатки нижче підосний м'яза, а місце кріплення - на нижньому майданчику великого бугра плечовий кістки й задньої поверхні капсули плечового суглоба.

Підлопатковий м'яз - плоский широкий м'яз трикутної форми, що заповнює всю підлопаткову ямку. Вона починається на поверхні підлопаткової ямки, а закінчується на малому горбку плечовий кістки й на передній поверхні капсули плечового суглоба.

Довга головка триглавого м'яза - безпосередньо під шкірою на задній поверхні плеча

Дзьобоподібний м'яз - на передній поверхні плеча під короткою головкою двоглавого м'яза.

Згинання плеча здійснюють м'язи, які лежать попереду плечового суглоба.

Передня частина дельтовидного м'яза - розташовується безпосередньо під шкірою у дельтовидній ділянці.

Великий грудний м'яз - розташовується безпосередньо під шкірою на передній поверхні грудної клітки.

Дзьобоплечовий м'яз - розташовується на передній поверхні плеча під короткою головною двоголового м'яза.

Двоголовий м'яз плеча: довга головка, коротка головка - розташований безпосередньо під шкірою у передній ділянці плеча.

Розгинання плеча здійснюють м'язи, які розташовані попереду плечового суглоба:

Триголовий м'яз плеча: довга головка медіальна і латеральна головки - розташовується безпосередньо під шкірою у задній ділянці плеча

Задня частина дельтовидного м'яза - розташовується під шкірою у дельтовидній ділянці.

Найширший м'яз спини - розташовується під шкірою у нижній ділянці спини.

Підостний м'яз - розташовується у лопаточній ділянці. Зверху прикритий з латерального боку дельтовидним м'язом, з медіального - трапецієвидним, у нижніх ділянках - найширшим м'язом спини і великим круглим.

Великий круглий м'яз - розташовується у лопат очній ділянці. В задній частині прикритий найширшим м'язом спини, у зовнішній - довгою головкою триголового м'яза і дельтовидним м'язом.

Малий круглий м'яз - розташовується у лопат очній дільниці. Задня частина прикрита великим круглим м'язом. А передня - дельтовидним.

М'язи, що здійснюють пронацію плеча приєднуються до плечової кістки попереду:

Підлопатковий м'яз - під лопаткою. Великий грудний м'яз розташовується безпосередньо під шкірою на передній поверхні грудної клітки.

Передня частина дельтовидного м'яза - безпосередньо під шкірою у дельтовидній ділянці. Найширший м'яз спини - безпосередньо під шкірою у нижній ділянці спини.

Великий круглий м'яз - розташовується у лопат очній ділянці. В задній частині прикритий найширшим м'язом спини, зовнішній - довгою головкою триголового м'яза і дельтовидним м'язом.

Дзьобоплечовий м'яз - розташовується на передній поверхні плеча під короткою головкою двоголового м'яза.

М'язи, що здійснюють супінацію плеча, приєднуються до плечової кістки декілька позаду і зовні.

Підостний м'яз розташовується у лопат очній ділянці. Зверху прикритий з латерального боку дельтовидним м'язом, з медіального - трапецієвидним, у нижніх ділянках - найширшим м'язом спини і великим круглим.

Малий круглий м'яз - у лопаточній ділянці. Задня частина прикрита великим круглим м'язом, а передня - дельтовидним.

Задня частина дельтовидного м'яза розташовується безпосередньо під шкірою у дельтовидній ділянці.

Коловий рух плеча відбувається коли м'язи, оточуючі плечовий суглоб, скорочуються по черзі.

1.6 Види переломів плечової кістки

Переломи плечовий кістки

Розрізняють переломи верхнього кінця плечової кістки (до хірургічної шийки), діафіза (від хірургічної шийки до надмищелкової області, тобто початку нижнього трикутника розширення плеча) і нижнього її кінця.

Переломи верхнього кінця плеча

Переломи верхнього кінця плечовий кістки діляться на:

1) над бугоркові переломи: переломи голівки й анатомічної шийки;

2) підбугоркові переломи: чрезбугоркові переломи й епіфізеолізи голівки; переломи хірургічної шийки;

3) ізольовані переломи й відриви великого й малого горбків плечовий кістки.

Надбугоркові переломи

Надбугоркові переломи ставляться до внутрішньо суглобних переломів і зустрічаються дуже рідко, майже винятково в людей похилого віку. Відбуваються вони при падінні на лікоть або забитий місці переднезовнішньої поверхні плечового суглоба. При переломі анатомічної шийки звичайно відбувається вклинення дистальної частини - плечової кістки в голівку, яка іноді роздавлюється й деформується по типу компресійного перелому. У деяких випадках відбувається відрив голівки. Вона зрушується й навіть може перевернутися хрящовою поверхнею до дистальної площини перелому плеча. Якщо голівка, що відірвався, повністю втрачає зв'язок із сумкою, може настати асептичний некроз її.

У деяких випадках на внутрішній хрящовій поверхні, що зчленовується, голівки плеча виникає компресійний (втиснений) перелом, який надалі може служити причиною різкого обмеження рухів у плечовому суглобі.

Симптоми й розпізнавання.

Плечовий суглоб збільшений в обсязі. Відзначаються набряк і крововилив. Значна припухлість в області плечового суглоба утрудняє розпізнавання перелому. Функція суглоба порушується, відведення й рух плеча вперед неможливий через болі. Визначається хворобливість при обмацуванні й тиску на плечовий суглоб. Поколачивання по ліктю при переломі голівки й анатомічної шийки викликає біль у плечовому суглобі, а не в області хірургічної шийки плеча або нижче її. При повертанні плеча до середини й назовні, великий горбок при надбугоркових переломах рухається разом із плечем.

Переломи голівки й анатомічної шийки плеча. Слід диференціювати від забитий місця плечового суглоба, вивиху плеча, переломів бугорків, вуглів, хірургічної шийки плеча, суглобної западини й лопатки. Вирішальне значення для розпізнавання має рентгенівський знімок плечового суглоба.

Підбугрові переломи плеча

До них ставляться чрезбугоркові переломи й переломи хірургічної шийки плеча.

У дітей у цій області бувають чрезбугоркові переломи з епіфізеолізом верхнього кінця плечовий кістки й трохи нижче - епіфізеоліз із відривом кісткової тканини від метафіза.

Найбільше часто відбуваються переломи в області хірургічної шийки, яка відповідає звуженню на місці переходу щільної компактної речовини диафіза плеча в губчату речовину метафіза.

Переломи хірургічної шийки плеча частіше спостерігаються в людей похилого віку, особливо в жінок. У літньому віці, крім остеопорозу, у метафізе відбувається зменшення кісткових балочок, кістково-мозгові порожнини зливаються й збільшуються в обсязі, зовнішня стінка кістки на місці переходу метафіза в діафизі стоншується. Усе це сприяє виникненню перелому в області хірургічної шийки плеча.

Переломи хірургічної шийки плеча й чрезбугоркові переломи ставляться до поза суглобовим. У деяких випадках і при цих переломах тріщини можуть проникнути в плечовий суглоб. Механізм, розпізнавання, лікування й пророкування при переломах хірургічної шийки й чрезбугоркових переломах подібні.

Усе, що буде сказано надалі про переломи хірургічної шийки плеча, відноситься й до чрезбугоркових переломів.

Переломи хірургічної шийки плеча

Переломи хірургічної шийки й чрезбугоркові переломи, а також епіфізеолізі голівки плечовий кістки в дітей можуть відбутися при безпосередньому ударі в області голівки плеча. Однак у переважній більшості випадків ці переломи виникають при падінні на лікоть і кисть витягнутої руки. Одночасно при цієї, а також при прямій травмі може відбутися перелом великого бугра й значно рідше - голівки плечовий кістки.

Плече при падінні на лікоть або кисть витягнутої руки може перебувати у відведенні, приведенні або в нейтральнім положенні. У переважній більшості випадків при цьому в момент падіння на лікоть або кисть у плечовому суглобі відбувається з більшої або меншої силою вивертання (eversio) і відхилення або рух назад. Сила, що діє по напрямкові осі кінцівки при падінні на лікоть або кисть витягнутої руки, що перебуває в положенні приведення, веде до аддукційному перелому хірургічної шийки плеча, якщо в момент падіння плече перебувало в положенні відведення, виникає абдукційний перелом. Залежно від положення верхньої кінцівки голівка плеча при цьому впирається або в суглобну западину лопатки або в акроміальний відросток. Якщо в момент травми рука (плече) перебуває в нейтральнім положенні, тобто не наведена й не відведена, то залежно від величини сили, що діє по осі плечовий кістки, відбувається в більшій або меншому ступені впровадження нижнього відломка у верхній і виникає вбитий перелом хірургічної шийки плеча. Площина перелому в цих випадках проходить поперечно. Поздовжня вісь плечовий кістки може залишитися нормальної, але частіше між відломками утворюється більший або менший кут, відкритий до заду.

Якщо в момент травми плече перебуває в наведенім положенні, при цьому ж механізмі виникає аддукційний перелом хірургічної шийки плеча зі зсувом відломків. При цьому центральний від ламань відведений і розташований назовні, а периферичний зміщений догори й розташовується назовні або назовні до переду стосовно центрального відломку.

Проксимальний кінець периферичного відломка зміщається при цьому назовні, усередину й уперед. Між обома фрагментами утворюється кут, відкритий до середини й до заду. Дуже часто при цьому відбувається на більшім або меншому протязі впровадження внутрішнього краю проксимального кінця плечовий кістки в голівку плечовий кістки, тобто виникає вбитий аддукційний перелом хірургічної шийки плеча зі зсувом. Рідке впровадження не відбувається і є неубитий аддукційний перелом з повним роз'єднанням і зсувом відломків.

Якщо в момент травми плече перебуває у відведенім положенні, виникає абдукцій ний перелом хірургічної шийки плеча зі зсувом відломків. При абдукційном переломі центральний відломків наведений і ротирован до середини, а периферичний - теж до середини або й до переду й підтягнут уперед і догори.

Таким чином, відломки утворюють кут, відкритий назовні й до заду. Зовнішня частина проксимального кінця плечовий кістки може впровадитися на більшім або меншому протязі в голівку, і тоді виникає вбитий абдукцій ний перелом хірургічної шийки плечовий кістки. У ряді випадків впровадження не наступає й відбувається перелом з повним роз'єднанням і зсувом відломків. Найбільше часто спостерігаються абдукцій ні переломи.

Основними видами перелому хірургічної шийки плеча є аддукційні й абдукційннні Kocher (1903) розрізняє 5 видів таких переломів: аддукціонні, абдукціонні, екстензіонні, флексіонні й ротаційні. А.І. Казьмин (1952) уважає, що слід розрізняти 4 виду переламавши: аддукційнні абдукціонні, екстензіонні, флексіонні й ротаційні. При екстензіонному переломі голівка перебуває в положенні згинання й розташована до середини або в середньому положенні між внутрішньою й зовнішньою ротацією плеча, а дистальний відломок зміщений до переду й утворює з голівкою кут, відкритий дозаду.

Первинний зсув відломків при переломі хірургічної шийки плеча визначається величиною сили, що викликала перелом, і положенням руки в момент удару при падінні. Кутовий зсув між центральним і периферичним відломкам в одних випадках може бути незначним, в інших - більшим.

Крім убитих переломів шийки плечовий кістки без зсуву, убитих і неубитих аддукційних і абдукційних переломів, зустрічаються переломи хірургічної шийки з вивихом голівки, що відділився, плечовий кістки.

У дітей в області хірургічної шийки плеча спостерігаються околоепіфізарні тріщини й переломи, а також епіфізеолізи. При еліфізеолізах нерідко тріщина переходить на метафіз. Роз'єднання по епіфізарної лінії може супроводжуватися ушкодженням паросткового хряща, викликати передчасне окостеніння його й бути причиною відставання в росту кінцівки.

Симптоми й розпізнавання.

Клінічне розпізнавання тем сутужніше, чим менше зміщені відломки, особливо в гладких людей. Потерпілі скаржаться на біль, що особливо підсилюється при русі в плечовому суглобі, оді відзначаються припухлість і крововилив, округлість контурів суглоба збережена. Вісь плеча у верхній частині зміщена, лікоть трохи відстає від тулуба, але симптом пружного опору при цьому не визначається. При обмацуванні й натисненні у верхньому кінці плеча з'являється біль, легке постукування по ліктю в напрямку осі плеча викликає біль у верхньому кінці його. При аддукційних переломах з більшим зсувом вдається прощупати, а іноді побачити передньо-зовній виступ, відповідний до зовнішнього краю поверхні перелому. Іноді прощупується гострий край перелому в пахвовій западині. При абдукціоних переломах між верхнім і нижнім відломками на зовнішній поверхні плеча відзначається западіння, яке може симулювати симптом запустіння суглобної западини при вивиху плеча. Активні рухи в плечовому суглобі майже неможливі, пасивні - викликають різкий біль, іноді при цьому визначаються ненормальна рухливість і кістковий хрускіт.

При неубитих переломах шийки плеча великий горбок і голівка при обертових рухах не переміщаються разом із плечем. Убиті переломи без зсуву або з незначним зсувом клінічно розрізняються сутужніше. У цих випадках деякі з описаних симптомів можуть бути відсутні або мало виражені. Припухлість, біль при обмацуванні й натисненні на верхній відрізок плеча, а також біль в області перелому при постукуванні по ліктю в напрямку осі плеча, якщо відсутні інші симптоми, дають достатній привід запідозрити перелом верхнього кінця плечової кістки.

Переломи хірургічної шийки плеча можуть ускладнитися ушкодженням пахвового нерва і його галузей, що іннервують дельтоподібний м'яз. Верхній кінець нижнього відломка може здавити, а іноді й зашкодити судинно-нервовий лучок у пахвовій западині. Стискання пучка викликає набряк, венозний застій, розлад чутливості, парези й паралічі верхньої кінцівки.

Переломи шийки плеча необхідно диференціювати від забитий місця, розтягання й вивиху плечового суглоба. Це тим більше важливо, що помилково прийнявши перелом хірургічної шийки плеча за вивих і намагаючись вправити його, іноді роз'єднують відломки при вбитому або збитому переломі.

Велике значення для розпізнавання перелому шейки плеча мають рентгенівські знімки, один з них робиться в передньозадньої проекції, а іншої - в аксіальній.

Іноді на другому знімку вдається виявити значний зсув, розбіжність відломків і кутове скривлення, яке на рентгенівському знімку в передньозадньої проекції не було видне.

Для "еполетного" знімка в жодному разі не можна насильно відводити плече, тому що це може привести до додаткового зсуву й роз'єднанню відломків. Попередньо, до рентгенографії, місце перелому знеболюють 20 мол 1% розчину новокаїну. Плече дуже обережне відводять на 30-40° від тулуба. Хворий при цьому може сидіти або лежати. Це дозволяє направити рентгенівські промені убік пахвової ямки й надпліччя над ключично-акроміальним зчленуванням (положення еполета або погона на військовому мундирі).

Ізольовані переломи й відриви горбків плечовий кістки

Переломи великого горбка бувають значно частіше, чим розрізняються. Вони спостерігаються як супутнє ушкодження при переломах шийки й вивихах плеча. При вивихах плеча перелом великого горбка відбувається внаслідок забитий місця про край суглобної западини або відриву його, що рефлекторно скоротилися й натягнутими надосної, підосної і малої круглої м'язами.

Ізольований перелом великого горбка може відбутися при падінні й забитий місці плечового суглоба. Великий горбок може вдавитися й зашкодити вилучення й піхва сухожилля довгої голівки двоголового м'яза.

Ізольований відривний перелом великого горбка виникає внаслідок рефлекторного скорочення надостної, підостної і малої круглої м'язів. Кожна з них звичайно відкриває незначну частину великого горбка, яка під впливом скорочення м'яза зміщається вище суглобної поверхні.

При ізольованому переломі й відриві іноді великий горбок майже не зміщається, іноді ж внаслідок скорочення м'язів, що прикріплюються до нього, що обертають плече назовні, він втягується під акроміальний відросток. У результаті різко страждають абдукція й зовнішня ротація й можуть повністю блокуватися руху в суглобі. В інших випадках горбок зміщається донизу й назовні й може прирости на новім місці. Наслідком цього є обмеження абдукції. Перелом малого горбка, особливо ізольований відривний, зустрічається досить рідко.

Симптоми й розпізнавання.

Ізольовані переломи горбків плеча часто діагностуються як забите місце плечового суглоба. При ізольованому переломі в області, відповідної до великого горбка, відзначаються обмежена припухлість, крововилив і хворобливість при обмацуванні й тиску. Іноді при обмацуванні великого горбка визначається кістковий хрускіт і рухливість відломка. Плече повернене усередину, активне обертання його назовні й абдукція неможливі. М'яза, що оточують плечовий суглоб, рефлекторно напружені. При відриві малого горбка плеча припухлість, крововилив, біль при обмацуванні й інші симптоми локалізуються більш до переду. Плече повернене назовні, активне обертання його до середини неможливо.

Клінічне розпізнавання переломів горбків плеча представляє більші труднощі. Наявність їх можна лише припускати, вирішальне значення має рентгенологічне дослідження. Для того щоб точно встановити, яка із трьох м'язів, що прикріплюються до великого горбка, відірвалася разом з його кістковою пластинкою, необхідно зробити три рентгенівські знімки в передньозадньої проекції:

один - при положенні плеча уздовж тулуба й повної зовнішньої ротації (при цьому видне прикріплення сухожилля надостного м'яза),

другий - при такому ж положенні руки, але трохи наблизивши трубку апарата до голівки й нахиливши її на 25° донизу, що дозволяє бачити прикріплення підостного м'яза,

третій знімок проводиться в положенні плеча уздовж тулуба й повної внутрішньої ротації, він повинен виявити місце прикріплення малого круглого м'яза до великого горбка.

Місце прикріплення підлопаткового м'яза до малого горбка й відповідному до гребінця плечовий кістки видне на "еполетій" рентгенограмі. Плече відводять до рівня надпліччя й повертають назовні. Рентгенівські промені направляють убік пахвової западини, а касету укладають на надпліччя.

Переломи й відриви горбків необхідно диференціювати від забитого місця плечового суглоба, слизуватої сумки й сухожилля, перелому голівки й шейки плеча.

Клінічна картина переломів горбків, що супроводжують переломам шейки й вивихам плеча, визначається характером основного ушкодження.

Розділ 2. Характеристика кінезотерапії

2.1 Теоретичні основи кінезотерапії

Термін "Кінезотерапія " походить від греч. "кінезос" - рух і "терапія"- лікування.

Кінезотерапія найбільше пов'язана з лікувальною реабілітацією, ефективність її залежить від багатьох обставин і в першу чергу від нозологічної форми захворювання. Наприклад, захворювання органів руху протікають хронічно, лікування їх часто полягає в без рухливості й наслідку такого лікування у вигляді обмежень обсягу рухів і зниження м'язової сили доводиться ліквідувати протягом тривалого часу. Тому травматологія й ортопедія тісніше всього пов'язані з кінезотерапією.

При різних захворюваннях призначення кінезотерапії різне. Більше того, при тому самому захворюванні залежно від його періоду участь кінезотерапії по-різному. Наприклад, при переломах хребта з ушкодженням спинного мозку (параплегія) у першому періоді хвороби при так званому шоку роль її невелика. У цей час на перший план висуваються відхід, лікування у звичайному змісті й інші складові частини лікувальної реабілітації. Тільки після виходу зі стану шоку значення кінезотерапії поступово зростає й до кінця перебування хворого в клініці відіграє головну роль.

Завдання кінезотерапії залежать від періоду хвороби. У її завдання входить навчання хворого таким формам руху, які він зможе виконувати в домашніх умовах.

Процеси, що становлять основу лікувальної дії кінезотерапії, ставляться до нейрофізіології.

Фундаментальне значення в цій області мають роботи радянського фізіолога П.А. Анохіна, у яких він обговорює так зване правило компенсації:

1. Усякий живий організм має фізіологічні механізми, що забезпечують заміну функцій різних органів, нормальна робота яких порушується в результаті дефекту, викликаного хворобою, травмою або іншими факторами деструктивного характеру.

2. Функціональні (компенсаторні) резерви включаються тільки в умовах порушення функції основних фізіологічних механізмів, відповідальних за дану функцію.

3. Компенсаторні процеси включаються без участі свідомості й незалежно від того, який орган піддався ушкодженню. Самостійно ці процеси по більшій частині не розвиваються, тому для відновлення втраченої функції потрібне керування за допомогою кінезотерапії.

4. Відновлення втраченої функції не є стійким процесом і вимагає постійного тренування в умовах мінливої цілеспрямованої фізіологічної стимуляції, дієвість якої повинна "підтверджуватися" кінестетичним аналізатором.

Компенсація залежить від багатьох факторів. З них найбільш істотні:

- локалізація ушкодження. Чим більш складна функція органа, пов'язана з нервовою системою, тем складніше й довший повинен бути процес відновлення втрачених функцій. Як згадувалося, у внутрішніх органах (бруньки, легені) компенсація здійснюється цілком самостійно безпосередньо після ушкодження. Компенсація функції органів руху вимога, як правило, тривалого тренування, а у випадку локалізації ушкодження в центральній нервовій системі відновлення функції в повному обсязі неможливо навіть при тривалім лікуванні;

- обсяг ушкодження. При масивних морфологічних руйнуваннях органа прогноз поганий, особливо у випадках порушення зв'язки органа із центральною нервовою системою. Остання обставина погіршує сигналізацію про дефект, що негативно впливає на здатність до компенсації;

- швидкість виникнення ушкодження. Тривалий патологічний процес залишає значний запас часу для спрацьовування компенсаторних механізмів, однак супровідні його в більшості випадків повторні патологічні зміни знищують позитивний ефект фактора часу;

- загальний стан хворого. Воно має істотне значення для мобілізації всіх функціональних резервів організму й включення компенсаторних механізмів;

- мотивуюча установка в подоланні інвалідності. У значній мірі вона пов'язана з типом вищої нервової діяльності хворого, його інтелектом, силою волі. Індивідуум з важкими ушкодженнями й з відповідною мотивацією має кращий прогноз при включенні компенсаторних процесів, чому ті, хто залишається пасивним до кінезотерапевтичним впливам навіть при набагато меншому дефекті. Практика показу, що у хворих з більш високим ступенем інтелектуального розвитку, що займають більш високу суспільну позицію, гірший прогноз, і це вимагає більшого обсягу роботи й терпіння;

- вік хворого. Він багато в чому визначає процес компенсації. Молодий індивідуум у період росту має більші можливості, тому що фізичні й психічні властивості ще не зложилися. Їхнім легше переорієнтувати на нові шляхи, необхідні для компенсації. Це головним чином ставиться до самостійної компенсації. Говорячи про критерій віку, не можна забувати про відмінність зрозуміти "біологічний вік" і "календарний вік". У змісті фізичних можливостей у більшості випадків вони збігаються, але для керування процесом компенсації, для кінезотерапії більше значення має біологічний вік;

- стимуляція й керування. Залежать від застосування відповідних методів кінезотерапії, оптимально підібраних з обліком перерахованих вище умов.

Звичайно при патологічних станах рекомендується якомога раніше починати лікування рухом, маючи у виді прискорення прояву компенсаторних процесів, попередження виникнення порочних стереотипів руху, протидія вторинним змінам у кістково-м'язовій системі у вигляді обмеження рухливості.

2.2 Обстеження хворого з метою кінезотерапії

1) Особисте опитування: стосується таких даних, як ім'я й прізвище, вік, місце проживання, місце роботи або навчання, соціальний стан, утвір.

2) Опитування, що стосується захворювання: дані про характер, динамік, безпосередні й опосередковані причини захворювання. Методист повинен одержати необхідну інформацію від лікаря.

3) Соціальне опитування проводять із метою одержання інформації про побутові умови хворого: про заробіток або засоби існування, житлових умовах, можливості користуватися допомогою інших осіб при хронічнім захворюванні.

Опитування проводять тільки розумово повноцінних дорослих хворих. дані, що цікавлять лікаря-травматолога, слід одержувати або безпосередньо від осіб, що опікують хворих, або від лікаря.

З метою доповнення отриманих при опитуванні даних і можливості відповідного планування процесу реабілітації проводять локальне дослідження захворювання.

Дослідження органів руху виконують у відповідним чином підготовленім приміщенні: добре освітленому, теплом, обладнаному лікарською кушеткою, покритим чистим простирадлом. Перед обстеженням хворий повинен роздягнутися до гімнастичного трико або боягузів.

Дослідження включає: 1) лінійні виміри довжини кінцівки й обхвату суглобів; 2) вимір обсягу руху в суглобах; 3) оцінку м'язової сили; 4) визначення функціонального стану органа.

Опитування проводять тільки розумово повноцінних дорослих хворих. дані, що цікавлять фізіотерапевта, про хворі дітей або про хворих з обмеженими розумовими здатностями слід одержувати або безпосередньо від осіб, що опікують хворих, або від лікаря.

2.3 Систематика кінезотерапії

У ході свого розвитку польською школою реабілітації розроблена система розділів кінезотерапії, відповідна до місцевих умов. Ця система опирається не тільки на традиційні підходи: до роботи в даній області залучаються випускники інститутів фізичної культури. Саме із програми цих навчальних закладів були запозичені вистави про вплив руху в загальному значенні, що дозволило розвити концепцію загального компенсаторного впливу, що сформувався на основі групових і спортивних вправ. Про справедливість даної концепції свідчить поширення польських принципів в інших країнах.

Перша група впливів - місцева, або індивідуальна, кінезотерапія. Вона охоплює всі види лікування рухом і допоміжні засоби, які стосуються органа, де локалізоване захворювання, наприклад, в області кукси в осіб з ампутованою ногою. Ці впливи не повинні впливати на загальний стан у змісті його відновлення. Ефект даної групи впливів повинен полягати у включенні місцевих компенсаторних механізмів, особливо в тих випадках, коли внаслідок стійких патологічних змін неможливе повернення до стану, який був до захворювання. Наприклад, не дає ефекту наполегливе, тривале проведення вправ з метою відновлення нормального обсягу рухів у суглобі. Замість непродуктивних відбудовних вправ у такому випадку краще проводити навчання активним рухам, які будуть сприяти ліквідації функціонального дефекту даного ланки органів руху, незважаючи на обмеження, що зберігаються, руху. Місцева кінезотерапія тісно пов'язана з фізіотерапією й іншими допоміжними заходами лікувального характеру. До місцевої кінезотерапії ставляться наступні види вправ: 1) пасивні; 2) активно-пасивні; 3) вправи із самодопомогою; 4) активні вправи з розвантаженням; 5) активні вільні вправи; 6) активні вправи із протидією; 7) керовані вправи; 8) інші форми вправ і впливів: а) відбудовні вправи, б) синергичні вправи (безумовний, умовний), в) дихальні вправи, г) вправи на розслаблення, д) вправи на активне самообслуговування (особиста гігієна, споживання їжі, активність, пов'язана із вдяганням), е) досягнення прямо стояння й навчання ходінню (у бар'єрах, вільне подолання відстані, ходьба з подоланням різниці у висоті, ходьба по покриттю різної щільності, страховка при навчанні ходінню, навчання вмінню падати.

Друга група впливів - загальна кінезотерапія. Ці впливи спрямовані на здоровіші, не порушені патологічним процесом, частини тіла. Метою загальної кінезотерапії є повернення щонайменше до стану, який був до захворювання, або досягнення компенсаторного зростання всіх складових дієздатності організму, що рішучим образом позначається на результатах кінезотерапії. Мова йде про збільшення м'язової сили й витривалості завдяки навантаженню загального характеру. Заняття будуються по колективному принципу, із групами, однорідними по виду захворювання, загальному стану, віку й полу.

Дану групу кінезотерапевтичних впливів становлять: 1) загально-зміцнювальні (загально-кондиційні) вправи, називані також вправами типу ранкової гімнастики; 2) вправи у воді; 3) спорт інвалідів.

Ці методи опираються головним чином на лікувальну роль фізіотерапії й масажу, при цьому участь типових кінезотерапевтичних вправ, особливо з арсеналу загальної кінезотерапії, у значній мірі по-різному.

2.4 Місцева кінезотерапія

2.4.1 Пасивні вправи

Застосовуються у випадку відсутності достатньої м'язової активності різного ґенеза. Основна мета цих вправ (у тому ступені, наскільки це можливо) - перехід від пасивних рухів до активних. У випадках, коли патологічний процес виключає таку можливість, пасивні вправи відіграють роль фактора, що підтримує стан елементів органів руху, таких, як м'яза, зв'язування або суглоби. Вправи здатні також затримати розвиток дегенеративних змін, що виникають через бездіяльність або у зв'язку з патологічним процесом.

Фізіологічне значення пасивних вправ полягає в наданні допомоги механізму так званого м'язового насоса. Діяльний м'яз під час роботи скорочення розбудовує тиск на минаючі в безпосередній близькості венозні посудини. Система венозних клапанів, що пропускають кров тільки в напрямку серця, використовує цей тиск для кращого відтоку венозної крові від периферії. Таким чином, пасивні вправи поліпшують на периферії трофіку тканин - м'язів, суглобних оболонок, суглобів і шкіри. Запобігають анкілози, пролежні й інші негативні зміни, що виникають у результаті захворювання.

Позитивний вплив пасивних вправ виражається в підтримці нормальної довжини й еластичності м'язів.

В уражених динамічних груп м'язів внаслідок недоліку збуджувальної дії руху знижується еластичність, у результаті чого обмежується обсяг руху. Це негативно позначається на оболонково-зв'язковому апарату суглоба, який теж поступово зазнає знерухомлення. Допущення обмежень рухливості якого-небудь суглоба, як правило, приводить до кісткових і хрящових змін, вимивання кальцію й виникненню патологічних кісткових наростів так званих дзьобів.

Однак основною метою пасивних вправ є вплив на центральну нервову систему за допомогою активізації провідних шляхів, головним чином пропріоцептивних, називаних також ланцюгами глибокої чутливості. Це досягається або за допомогою збільшення внутрішньо-суглобного тиску або в результаті повного розтягання м'язів активуючого суглоба. Не потрібно забувати й про корисну роль порушення поверхневої чутливості, яке здійснюється шляхом роздратування екстрорецепторов шкіри через струс кінцівки, що вправляється, або контакту з рукою методиста, що проводить пасивні вправи. Для правильного виконання цих вправ необхідне застосування таких приймань, які забезпечують провокування максимального порушення у відповідних центрах центральної нервової системи. Завдяки активізації нервових ланцюгів, що опирається на глибоку й поверхневу чутливість, пасивні вправи, крім усього іншого, виконують роль ідеомоторного впливу.

Показання до проведення пасивних вправ: 1) паралічі й ураження м'язової системи; 2) збільшена патологічна м'язова напруга - так звана спастична напруга; 3) тимчасові обмеження рухливості суглобів; 4) погана трофіка м'яких тканин.

Протипоказаннями є випадки переломів костей з неповним зрощенням; запальні стани суглобів; стану безпосередньо після вивихів і інших поразок суглобів; поранення шкіри, м'язів, м'яких тканин, а також стану після оперативного втручання до зняття швів (у перерахованих випадках розв'язок починати або не починати вправи ухвалює лікар); поява болі при вправах.

Методика пасивних вправ (рух виконується за допомогою зовнішньої сили, якої, як правило, є рука методиста):

1. Стабілізацію проксимальної ділянки здійснюють таким чином, щоб рух виконувався тільки в мобілізуємо суглобі й не переносилося на інші ланки системи руху. При значно збільшенім м'язовій напрузі можна використовувати для стабілізації допомога інших осіб.

2. Розвантаження або захоплення кінцівки, що вправляється, або її частини повинні бути зручними для хворого, безпечними й упевненими.

3. Рухи слід робити в повному фізіологічному обсязі відповідно до норми для даного суглоба. Число повторень руху в одній площині від 30 до 50.

4. Протягом дня вправа слід виконувати 1-3 рази. Обов'язкове правило - при великих патологічних змінах застосовується більше число щоденних повторень.

5. Обов'язково повинне виконуватися умова безпосереднього впливу. Наприклад, при необхідності активізації тазостегнового суглоба контакт руки методиста з кінцівкою, що вправляється, повинен перебувати на стегні. Додаток руки в цьому випадку до гомілки є неправильним. Колінний суглоб хворого, позбавлений охоронної напруги м'язів, може піддатися під час вправ деформації. Подібна неправильно проведена вправа називається опосередкованим впливом, або вправою "через два суглоби".

2.4.2 Активно-пасивні вправи

При надмірній м'язовій напрузі, викликаній знерухомленням, болем або іншими патологічними факторами, призначають проведення активно-пасивних вправ. Рух виконується пасивно й перед хворим ставлять завдання активного розслаблення м'яза. Співробітництво хворого з методистом будується на базі дуже гарного психічного контакту, що є наслідком абсолютної довіри.

Показання до проведення активно-пасивних вправ: 1) стан після хірургічного втручання з метою реконструкції, головним чином в апарату руху; 2) ревматичні захворювання; 3) знерухомлення кінцівки шляхом витяжіння ; 4) стан атрофії тканин; 5) демінералізація кістки.

Протипоказаннями є:

1) активний запальний процес в області активізує мого суглоба;

2) свіжі післяопераційні фляки або інші рани, при яких рух міг би стати фактором, що утрудняють загоєння;

3) стану, що вимагають абсолютного знерухомлення, - вивихи, переломи.

Вибір моменту початку рухової активізації належить лікареві.

Методика активно-пасивних вправ:

1. Вихідне положення й стабілізація повинні бути такими ж, як при пасивних вправах. Розвантаження кінцівки, що вправляється, повинна бути дуже гарної, оскільки при відсутності у хворого абсолютної впевненості в надійності цієї дії результати можуть виявитися діаметрально протилежними стосовно поставлених цілям.

2. Рух слід виконувати не в повному. При проведенні цих вправ потрібно доводити рух до границі болі й навіть злегка її перетинати. Індивідуально даний момент залежить від стану психіки хворого.

3. Темп вправ повинен бути дуже повільний, що дозволяють хворому сконцентрувати увага й у результаті цього розслабитися.

4. Число повторень вправи від 10 до 15 в одній серії. Найкраще застосовувати за один сеанс 3-5 серій до 10 повторень. Двох-трихвилинні перерви між серіями потрібно використовувати для розслаблення м'язів, що вправляються, наприклад за допомогою масажу. Показане також під час перерви проробляти коротку серію вправ із протидією в сусідньому вузлі рухового апарата. Наприклад, якщо активно-пасивна вправа застосовується до тазостегнового суглоба, де локалізований патологічний процес, то під час перерви треба виконати серію вправ із протидією для згиначів і випрямлячів колінного суглоба тієї ж ноги. Фіксуючі сухожилля м'язів обох цих груп перебувають над тазостегновим суглобом і допоміжна вправа приводить до того, що в області даного суглоба виникає розслаблення, що допомагає добитися позитивного результату основної вправи.

Активно-пасивні вправи слід виконувати, використовуючи в якості допоміжних засобу фізіотерапії, що знижують напругу, а також найчастіше діючи під прикриттям анальгетиків.

При правильнім виконанні вправ обсяг руху повинен неухильно зростати. Необхідно звернути увагу на те, що активно-пасивні вправи результативні тільки при достатній схоронності нервово-м'язової активності. Поразки або паралічі центрального походження, сполучені зі збільшеною м'язовою напругою (спастичне стан), не можуть контролюватися в достатньому ступені, і тому через відсутність свідомого розслаблення в таких випадках неможливо використовувати даний вид вправ.

Вправи із самодопомогою. Комбінований вид вправ. Стосовно уражених частин тіла вплив носить пасивний характер. Для здоровіших кінцівок, які за допомогою грузоблочної системи приводять у рух уражені частини тіла, такі вправи є активними й часто із протидією. Допомога руху може бути як прямим, так і опосередкованим. Якщо, наприклад, одна рука є ", що вправляється" стосовно іншої, здоровішої, руці, то цей прямий вплив, а вправа уражених нижніх кінцівок за допомогою здоровіших верхніх кінцівок і з використанням грузоблочної системи - вплив опосередкований.

Ці вправи найчастіше застосовуються в осіб із хронічними захворюваннями, у яких патологічний процес привів до необоротних змін. Вправи виявляють сильний психічний вплив шляхом активізації хворого з метою підтримки оптимального рівня фізичного стану.

Вправи із самодопомогою проводять із метою поліпшення трофіки за допомогою збільшення роботи "м'язового насоса", підтримки відповідного обсягу руху в суглобах, попередження негативних змін, що виникають при знерухомленні, а також проведення лікувальних процедур і в моменти відсутності лікуючого персоналу поруч із хворим.

Негативним моментом цього виду вправ є неповний обсяг проведених рухів внаслідок недосконалості грузоблочної системи при опосередкованому впливі, остраху болі при прямому впливі.

2.4.3 Активні вправи з розвантаженням

Основною метою цих вправ є збільшення м'язової сили до значень, що дозволяють виконувати вільні рухи кінцівкою. Фізіологічна цінність таких вправ полягає в можливості виконувати рухи при слабких м'язах і за допомогою цих дій забезпечити певну афферентацію. Завдяки виключенню сили ваги створюються кращі умови для активізації хворого, які проявляються в можливості виконувати динамічну роботу при паралічах. Уражені м'язи можуть внаслідок цього підтримувати свій природній еластичний стан, а це попереджає спазми й стимулює проприорецепторні зв'язки. Розвантаження дозволяє також робити рухи в більшому обсязі при наявності хворій у суглобах.