Апаратний масаж виконують спеціальними апаратами шляхом безпосереднього контакту зі шкірою або через повітряне чи водне середовище. Основними видами його є вібраційний, вакуумний (пневматичний) і гідромасаж.

Вібраційний масаж передає безпосередньо тілу механічну вібрацію, що діє на шкіру, м'язи та інші тканини за допомогою різної форми масажних наконечників (вібратори). Існують апарати для струшування всього тіла (вібраційний стілець, ліжко, велотраб та ін.) і для місцевої вібраційної дії (автомасажер "Тонус", апарат Бабія, "Вібромасаж" тощо).

Вібраційний масаж сприяє загальним і локальним змінам у тканинах і функціях організму, поліпшує обмін речовин, діяльність нервово-м'язового апарату; виконує знеболюючу дію, підвищує працездатність і відновлення після фізичних навантажень.

Показаний він при захворюваннях і травмах периферичного відділу нервової системи, деяких хронічних захворюваннях легень, шлунково-кишкового тракту та ін. Тривалість вібраційного масажу від 3 до 15 хв.

Дія вакуумного (пневматичного) масажу відбувається внаслідок ритмічного чергування підвищеного і зниженого тиску повітря на поверхню тіла через спеціальний пристрій. За рахунок присмоктуючої дії покращується місцевий кровообіг, прискорюється течія крові, підвищується трофіка тканин. Поєднання ритмів імпульсів тиску на тканини з ритмом скорочення серця стимулює скорочувальну функцію периферичних судин, що застосовується у синокардіальному вакуумному масажі. За допомогою апарату Кулаженка масують ясна, барокамерами Кравченка лікують судинні та інші захворювання кінцівок. Принцип дії останніх засновано на чергуванні різниці барометричних тисків: компресії (до 850 мм ртхт.) і декомпресії (до 500 мм рт.ст.).

При використанні апаратів, які можуть одночасно впливати на організм вібрацією і вакуумом, показання для такого вібраційно-вакуумного масажу розширюються. Він призначається при травмах і захворюваннях опорно-рухового апарату для ліквідації болю, розсмоктування крововиливу, усунення випоту у суглобах і набряку тканин, для лікування травм і хвороб периферичної та центральної нервової системи.

Гідромасаж чи водний масаж -- це комбіноване використання механічної, термічної, хімічної дії води і масажних маніпуляцій руками чи апаратами.

Розрізняють підводний душ-масаж, водоструменевий душ-масаж, підводний вібраційний масаж:

а) підводний душ-масаж проводять у ванні з температурою води 34-37 °С водяним струменем тиском у 2-3 атм. із застосуванням основних прийомів. Виштовхуюча сила води зводить до мінімуму м'язові напруження, а тепло води забезпечує розслаблення м'язів. Він підсилює кровопостачання шкіри і глибинних тканин та гемодинаміку у цілому; активізує обмін речовин і трофічні процеси; сприяє розсмоктуванню крововиливів, набряків та випотів у суглобах; збільшує рухомість у суглобах кінцівок і хребта; допомагає розтягненню контрактур, рубців та спайок. Тривалість процедури не перевищує 10-15 хв. Різновидом цього підводного масажу є вихровий і пневмомасаж під водою;

б) водоструменевий душ-масаж здійснюється струменем води чи декількома струменями одночасно на повітрі. До названого виду гідромасажу належать душ Шарко -- масаж водяним струменем тиском від 1,5 до 3 атм на відстані 3--4 м; шотландський душ -- поперемінна дія струменів гарячої і холодної води; циркулярний або круговий душ, дощовий і голковий душ; каскадний душ -- падіння маси води з висоти 2,5 м. Ця група гідропроцедур залежно від температури і сили струменю води, тривалості діє заспокійливо чи тонізуюче. Показані вони при функціональних розладах ЦНС та для підняття загального тонусу організму. Тривалість процедури становить 1-3 хв.

До останньої групи гідромасажу можна віднести флюїдопунктуру (гідропунктура) -- стимуляція акупунктурних точок струменем води за допомогою спеціального апарату, який подає переривчастий струмінь, води під тиском у 1,86 атм. Тривалість процедури 2 хв. Вважається, що цей метод більш фізіологічний, ніж уколювання голками при акупунктурі, і тому він рекомендується для лікування хронічних травм, захворювань опорно-рухового апарату, відновлення спортивної працездатності, зняття втоми після тренувальних занять;

в) підводний вібраційний масаж здійснюється за допомогою апарату "Волна", що утворює вібраційні хвилі, котрі точно дозуються за тиском та частотою коливань. Він має перевагу перед іншими вібраційними апаратами тому, що коливання води є більш адекватним подразником, ніж механічні вібрації, і водяні хвилі одночасно охоплюють великі ділянки тіла. Тривалість процедури 8-15 хв.

Масаж можна проводити у воді також ручним методом, а лікувальний ефект його буде забезпечуватись сумарною дією масажу і властивостей води, особливо коли до неї додано спеціальні домішки. Масажувати у ванні можна щітками. Це викликає сильну гіперемію шкіри і діє на організм загально стимулююче. Тривалість масажу 10-15 хв. У домашніх умовах він проводиться як самомасаж.

Курс лікувального масажу складається від 8-10 до 16-20 процедур, що залежить від характеру захворювання або травми, періоду лікування і виду масажу. У разі необхідності його можна повторювати з перервою між курсами від 10 днів до кількох місяців. Курс масажу поділяють на 3 періоди: ввідний, основний і заключний. Перший складається з 1-3 процедур, які носять щадний характер. Під час ввідного періоду масажист знайомиться і пристосовується до особливостей ділянки, що масажується, з'ясовується реакція організму на окремі прийоми його та на масаж взагалі. В основному періоді інтенсивність масажу зростає і застосовується диференційована методика, що відповідає характеру і клінічному перебігу хвороби або травми; звертається увага на функціональні зміни в організмі і ділянках, що масажуються. У заключному періоді за 2-3 процедури до закінчення курсу інтенсивність масажу знижується, тривалість процедур зменшується, пацієнтів навчають прийомів самомасажу, якщо є показання для цього.

Сама процедура масажу будується за принципами заняття з лікувальної гімнастики. Вона складається з вступної, основної і заключної частин, в яких інтенсивність масажу поступово зростає до основної частини і знижується в заключній. Процедури масажу проводять щоденно або через день. Тривалість їх індивідуальна і залежить окрім загальних і клінічних показників від особливостей ділянки, що масажується, і кількості призначених масажних одиниць. За одну умовну одиницю приймають безпосередній масаж протягом 10 хв.

При проведенні лікувального масажу неодмінною умовою і обов'язковим правилом є масажування повздовжньо по ходу лімфатичних судин до найближчих їх вузлів та максимальне розслаблення м'язів. Для того щоб не протидіяти чи обмежувати просунення лімфи по судинах, слід робити масажні рухи по їх ходу.

Для розслаблення м'язів кінцівки згинають під певним кутом, який називають середнім фізіологічним положенням або положенням фізіологічного спокою. Так, лежачи на спині або сидячи за масажним столиком середнім фізіологічним положенням для рук (рис. 3.16) є відведення плеча від тулуба на 45°, згинання передпліччя в ліктьовому суглобі під кутом 110° та кисті в променево-зап'ястковому суглобі у долоно-тильному напрямку під кутом 9° трохи відведеної у ліктьовому напрямку під кутом 15°, пальці напівзігнуті. Середнім фізіологічним положенням для м'язів нижньої кінцівки є трохи зігнуте (35°) в кульшовому суглобі і відведене на 35° стегно та зігнуте під кутом 145° коліно.

Оптимальним положенням, що забезпечує розслаблення м'язів спини є поза лежачи на животі з витягнутими вздовж тулуба і дещо повернутими усередину руками долонями догори. Розслаблення м'язів грудної клітки і живота досягається у положенні лежачи на спині, ноги зігнуті в колінах і злегка розведені. Масаж тулуба і нижніх кінцівок звичайно проводиться на масажних столах (кушетках) різних конструкцій, масаж рук -- на масажних столиках. Для масажу надпліч, шиї і голови застосовують крісла з кронштейнами для опори голови, що забезпечує розслаблення м'язів цих ділянок тіла.

Не менш важливою умовою правильного виконання масажу є не тільки розслаблення м'язів та положення ділянки тіла, що масажується, але і зручно вибрана поза масажиста. Це протидіє швидкому стомленню його, підвищуючи якість масажу та ефективність лікування.

Висновок

Основна частина даних, що стосуються ефективності застосування механотерапії, почерпнута нами з комплексних праць по відбудовному лікуванню хворих з різними формами патології опорно-рухового апарата і периферичної нервової системи [Мошков В.Н. і ін., 1944-1972; Добровольский В.К., 1944, 1970; Гандельсман А.Б., 1952; Шехтман С.Р., 1945; Крамаренко В.К- і ін., 1948; Атаєв 3.М., 1960, 1973; Каптелин А.Ф., 1962; Хлопунова С.И., 1973; Волков М.В. і ін., 1975; Тернової К.С. і ін.].

У літературі є небагато робіт, спеціально присвячених дослідженню безпосереднього і курсового впливу механотерапії на організм у нормі і при патології опорно-рухового апарата.

Аналіз вітчизняної і зарубіжної літератури показує, що особливості застосування механотерапії і її ефективність при травмах і захворюваннях опорно-рухового апарата вивчені недостатньо. Обмеженість наявних даних особливо виявляється при з'ясуванні відносної ролі кожного фактора процедури механотерапії (маса вантажу, ритм, тривалість окремої процедури і курс процедур) при різних нозологічних формах патології, а також у залежності від особливостей клінічного плину захворювання або травми в даного хворого. Відсутність даних по фізіологічному обґрунтуванню механотерапії є істотним гальмом у розробці диференційованих методик її застосування при різних формах патології.

Основним критерієм при оцінці ефективності механотерапії в комплексному відбудовному лікуванні в даний час є її кількісна характеристика. Цей показник безсумнівно важливий, але він не завжди може служити абсолютним орієнтиром для об'єктивних висновків у відношенні реактивності цілісного організму, його адаптаційних і потенційних можливостей. Тому вивчення ефективності механотерапії у взаємозв'язку з даними міотонометрії, кутометрії, кистьової динамометрії, частоти серцевих скорочень, термометрії шкіри і капіляроскопії є нагальною потребою. Ми думаємо, що думка вітчизняних і закордонних учених про те, що різна рухова активність людини координується нервовою системою, цілком може бути основою й у відношенні оцінки ефективності механотерапії.

Як видно з результатів наших досліджень безпосереднього впливу процедур механотерапії і даних інших авторів [Ансеров Н.И., 1935; Балуашвілі А.А., 1949; Кураченков А. И., 1958; Березкина К.В., 1963; Захарова Л. С. і ін., 1972; Абдуллаєв И. М., 1972, і ін.], функціональний стан суглобів пов'язаний не тільки з їх анатомо-морфологічними особливостями, але і зі станом кістякової мускулатури, серцево-судинної системи. Тому клініко-фізіологічне обґрунтування ефективності механотерапії повинна бути заснована на вивченні функціонального стану нервово-м'язового апарата, серцево-судинної системи.

По характері реакцій цих систем можна орієнтовно судити про стан рухового аналізатора як показника інтеграції цілісного мозку, якщо врахувати, що цей аналізатор являє собою комплекс аналізаторів, динамічно зв'язаних між собою. Звідси випливає фізіологічна робоча гіпотеза, по якій механотерапія може бути зв'язана з визначеною інтеграцією функціонуючої нервової системи, як у центральних її відділах, так і на периферії. Експерименти з перехресним зшиванням нервових стовбурів показали, що різнорідні нерви, зв'язані з невластивими ним периферичними органами, зрештою "спрацьовуються" і вступають в адекватні відносини. Таким чином, рухова зона кори аж ніяк не є, на думку П. К. Анохіна (1968), що вирішує фактором у регуляції і відновленні придбаної рухової навички, а спинномозкові центри не є специфічними і можуть у межах дуже обмеженого часу змінити функцію на діаметрально протилежну. Крім того, спостереження за скороченнями поперечних смугастих м'язів у період вростання в них волокон блукаючого нерва свідчать про те, що весь процес відновлення кінцевої пластинки у відповідних м'язах протікає під домінуючим впливом периферичного органа. Звідси випливає висновок великої теоретичної і практичної важливості: при аналізі ефективності механотерапії необхідно поєднувати і центральний, і периферичний фактори нервової діяльності в єдиний комплекс. Важливим аспектом проблеми механотерапії й ефективності її застосування є питання про вегетативне забезпечення вправ на механотерапевтичних апаратах.

В даний час рефлекторна взаємодія локомоторної і вісцеральної систем являє собою одну з найбільш актуальних проблем фізіології, а теорія моторно-вісцеральних рефлексів [Могендович М. Р., 1947-1979], що пояснює закономірності цієї взаємодії, стає усе більш розповсюдженою.

Моторно-вісцеральні рефлекси за останні десятиліття стають об'єктами систематичних спостережень різних наукових колективів. Матеріали, накопичені у фізіологічних лабораторіях Л.Б. Губмана, И.А. Дмитрієва, И.Б. Темкина, Б.М. Дацковского, Б.В. Сермеєва й ін., підтверджуючи основні положення теорії моторно-вісцеральних рефлексів про домінуючу роль моторного аналізатора в регуляції, вегетативних функцій, дозволяють з теоретичної точки зору освітити велике число актуальних питань м'язової діяльності. Безсумнівно, що загальні закономірності моторно-вісцеральної регуляції мають істотне значення й у досліджуваній нами проблемі і повинні враховуватися при оцінці впливу на організм різних по інтенсивності процедур механотерапії.

Розвиток і відновлення рухів у людини тісно зв'язане з кінезофілією - вродженою потребою до рухів, по М.Р. Могендовичу. Загальновідомо, що кінезофілія як могутнє джерело енергії, спадково закладеної в мозку, виявляється в сфері як вищої нервової діяльності (поводження, психіка), так і нижчої нервової діяльності (міжсистемне узгодження роботи органів). Якщо виходити з представлень про біологічну цінність кінезофілії, то стає зрозумілим походження гіпокінезичного синдрому в хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата як результату дефіциту пропріоцепції. Однак значення м'язової діяльності і занять фізичними вправами далеко не зводиться до компенсації "дефіциту" рухів.

М'язова діяльність, регулюючи функціонування різних систем організму, є засобом спрямованого впливу [Темкин И.Б., 1956; Сермеєв Б.В., 1964-1971, і ін.]. У цьому зв'язку для розробки теорії спрямованої дії механотерапії на хворих з різними формами патології опорно-рухового апарата важливо було вивчити механізм курсового впливу процедур механотерапії на різні системи організму.

Клінічні спостереження основані на вивченні 108 хворих з 122 ушкодженнями і захворюваннями суглобів кінцівок, що одержували лікування в клініках м. Павлодара (Казахстан) і в інших лікувальних установах з 1966 по 1978 р. (табл. 1).

У кабінет механотерапії більшість хворих з пошкодженнями і захворюваннями опорно-рухового апарата (90 з 108) надійшли через 2,5 - 3 міс. і пізніше після травми і захворювання. Причому 77 з 126 працювали на виробництві.

Таблиця 1

Розподіл хворих по термінах надходження після травми опорно-рухового апарата в кабінет механотерапії

Таблиця 2

Розподіл хворих за віком і статтю

Більшість хворих з ушкодженнями і захворюваннями опорно-рухового апарата були найбільш працездатного віку (табл. 2).

Таблиця 3

Розподіл хворих у залежності від характеру ушкодження і виду суглоба

Більшість (79) хворих одержували лікування з приводу ушкодження кіст і суглобів верхньої кінцівки, 18 хворих - із приводу травм колінного суглоба і 11 хворих - із приводу ушкоджень гомілковостопного (табл. 3, 4).

Таблиця 4

Об`єм рухів суглобів хворих при надходженні в кабінет механотерапії

У 11 хворих виявлені коливальні рухи в ураженому суглобі, у 21 хворого руху були в межах 5-10°, і тільки в 66 хворі рухи були в межах 11-30°. Ці дані свідчать про вазі травм у хворих, що спостерігалися нами.

При оцінці безпосередніх і віддалених результатів, комплексного лікування травм і захворювань опорно-рухового апарата ми враховували різну локалізацію ушкоджень, що дає правильне уявлення про результати лікування. Остаточний результат функціонального лікування ми враховували через 6 мес після травми (або захворювання).

Наслідки відновного лікування ми розділили на три групи. У першу групу з гарними результатами ми відносили повне або майже повне відновлення функції суглобів кінцівок; у другу групу із задовільними результатами значне поліпшення функцій; у третю групу з поганими наслідками комплексного лікування відносили випадки, коли відновлення функції уражених суглобів не наставало.

Аналізуючи функціональні результати відбудовного лікування хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата, ми установили, що в хворих усіх віків, що займаються по розробленій нами методиці механотерапії, відзначені кращі в порівнянні з, що займаються по методиках інших авторів, безпосередні і віддалені функціональні результати. У хворих старше 50 років віддалені функціональні результати значно гірше, ніж найближчі результати функціонального лікування. У хворих молодого віку відновлення функції опорно-рухового апарата краще, ніж у хворих старше 50 років.

Великий інтерес у зв'язку з розглянутим питанням представляють дані по відновленню функції суглобів у хворих з різними формами патології опорно-рухового апарата в результаті комплексної курортної терапії, отримані И.Б. Тьомкіним (1955-1977) і приведені в табл. 5 і 6.

Більш ефективно комплексне курортне лікування при застосуванні лікувальної фізичної культури в сполученні з механотерапією (51,9% від повного відновлення функції суглобів), чим без неї (відповідно показник повного відновлення функції суглобів склав лише 28,5%)- Крім того, результати лікування, що приводяться И.Б. Тьомкіним, указують на найбільш раціональну побудову курсу процедур комплексного відбудовного лікування: спочатку проводиться сеанс лікувальної гімнастики, потім - процедури механотерапії і масаж.

Середня тривалість відбудовного лікування в хворих віком від 20 до 55-60 років, що займалися по розробленій методиці механотерапії, склала в середньому 23 дня, що трохи менше термінів відбудовного лікування в хворих із травмами, що займалися по методиках лікувальної фізичної культури (із включенням елементів механотерапії) інших авторів [Каптелин А.Ф., 1968; Волков М.В. та ін., 1972, 1973; Оганесян О.В., 1975, і ін.]. Так, З.С. Миронова (1962) оцінює віддалені результати операцій колінного суглоба в 78,6% випадків як гарні, у 17% - як задовільні й у 4,4% випадків - як незадовільні. Автор приводить таблицю термінів повернення загальної (і спортивної) працездатності після різних травм колінного суглоба (у середньому через l,5 мес).

А.Ф. Каптелин (1968) уже до кінця 2-го місяця відбудовного лікування після перелому променевої кісти відзначав у хворих задовільне відновлення функції верхньої кінцівки. Простежений результат лікування 102 хворих з переломом променевої кісти в типовому місці. У віці від 20 до 40 років було 10 хворих, від 40 до 60 років - 72 хворих, від 60 до 80 років - 20 хворих. Вид і тривалість іммобілізації верхньої кінцівки визначалися характером перелому і положенням уламків. Середня тривалість фіксації була 2-6 тиж. У процесі відбудовного лікування хворі застосовували фізичні вправи у воді, лікувальну гімнастику, масаж, механо- і трудотерапію. З 102 хворих гарний функціональний результат лікування відзначений у 69, задовільний - у 29 і незадовільний - у 4; відновний період після перелому кісти в типовому місці тривав до 10 днів у 3 хворих, до 20 днів - у 30 хворих, до 30 днів - у 35 хворих, до 40 днів - у 16 хворих і 40 днів і більш - у 18 хворих. У більшості хворих досягнуть задовільний функціональний результат при середній тривалості відбудовного лікування 3-4 тиж. При збереженні обмеження рухливості в колінному суглобі в пізній термін з моменту перелому (3-4 мес і більш) А. Ф. Каптелин припускає проведення курсу механотерапії на маятниковому апараті з тривалістю процедури до 20 хв. До кінця 3-й тижня такого лікування більшість хворих мали цілком задовільну амплітуду рухів, що перевищує 100°, а 38 хворих (73) відновили нормальну амплітуду рухів у колінному суглобі.

Таблиця 5

Вплив курсу санаторно-курортного лікування на реабілітацію хворих у залежності від рухового режиму

Таблиця 6

Результати лікування хворих у залежності від різних сполучень рухових режимів

С.І. Хлопунова (1973) розробила комплексну методику лікувальної фізичної культури для лікування хворих із травмами сухожиль кисті, за допомогою якої домагалася повного або майже повного відновлення її функції протягом 3-8 тиж.

Н.С. Родіонова (1972) оцінює результати комплексної механотерапії хворих з інфекційним неспецифічним поліартритом за даними електроміографії. Вона вважає, що при наявності в хворих тугорухливості суглобів, контрактур важливе значення має механотерапія як один з методів лікувальної фізичної культури, що сприяє ліквідації атрофії і контрактур, зміцненню і тренуванню ослаблених хворобливим процесом м'язових груп. Автором вивчена біоелектрична активність м'язів при застосуванні механотерапії в загальному комплексному лікуванні в 142 хворих у віці від 15 до 59 років, з давниною захворювання від 2 до 10 років. Усі хворі одержували комплексне лікування, що уключало фізіотерапію. Механотерапія застосовувалася протягом усього курсу лікування 2-3 рази в день до і після процедури лікувальної гімнастики. Навантаження дозувалося як за рахунок тривалості процедури (5-15 хв.), так і за рахунок збільшення вантажу маятника.

Аналіз електроміограм показав, що при адекватному фізичному навантаженні спостерігається сприятлива динаміка убік збільшення біопотенціалів. Причому мало місце невідповідність між навантаженням, що задається, при механотерапії і функціональних можливостях нервово-м'язового апарата хворих.

Л.Н. Чернігова із співавт. (1973) повідомляють віддалені (від 1 року до 6 років) результати комплексного лікування в 65 з 205 хворих з ушкодженнями кисті. Автори широко застосовували поряд з фізіотерапією (електрофорез кальцію, прозерина, галантамина) лікувальну гімнастику, трудотерапію, масаж. У результаті такого лікування гарне відновлення спостерігалося в 29 хворих. Задовільний результат отриманий у 33 хворих, незадовільний - у 3 хворих.

І.А. Шишков і В.В. Лапін (1975) приводять віддавлені результати лікування ушкоджень сухожиль згиначів пальців кисті в 104 хворих і підкреслюють необхідність обліку відновлення чутливості, сили пальців і величини захоплення кисті при оцінці ефективності відбудовного лікування. Для цього автори пропонують розроблену ними п'ятибальну систему:

5 балів - повне відновлення функції пальців;

4 бали - повне згинання в міжфалангових суглобах, розгинання до функціонально вигідного положення;

3 бали - розгинання до функціонально вигідного положення, згинання - половина величини від функціонально вигідного положення до повного або повне розгинання, а згинання до функціонально вигідного положення;

2 бали - контрактура в міжфалангових суглобах у функціонально вигідному положенні або мається обсяг рухів, але менший, чим для 3 балів;

1 бал - контрактура в міжфалангових суглобах у функціонально вигідному положенні або відсутність ефекту від оперативного втручання.

Рівень ушкоджень і отриманих результатів представлені в табл. 7.

Таблиця 7

Рівень ушкоджень сухожиль згиначів пальців кисті й оцінка отриманих віддалених результатів лікування

У більшості хворих (64,4%) були відзначені задовільні і гарні результати лікування.

Аналіз літератури й отримані результати свідчать про досить високу ефективність розробленого нами курсу процедур механотерапії при відбудовному лікуванні хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата. Розвиток сучасної медицини привело до необхідності усе більше вважатися зі значенням рефлекторних реакцій у патології опорно-рухового апарата. Місцева (або органна) реакція на дію патогенного подразника може здійснюватися нервовим механізмом "на відстані": патологічний фактор порушує діяльність не тільки органа (або сегмента тіла), на який він безпосередньо діє, але викликаний їм процес за посередництвом нервової системи може порушувати функцію віддаленого органа або навіть цілої системи.

По сучасним даним, що ушкоджують фактор діє насамперед як подразник на рецепторну систему ушкодженої частини тіла (або органа). Виникаюча при цьому аферентна імпульсація за посередництвом центральної і вегетативної нервової системи впливає на діяльність того або іншого внутрішнього органа (або частини локомоторного апарата) і на його фізіологічну саморегуляцію. Цей зв'язок у значній мірі ґрунтується на спільності сегментарної іннервації що дратується (ураженого) і реагуючого органів. Патологічні рефлекси формуються також у надсегментарних центрах головного мозку, включаючи проміжний мозок (гіпоталамус), ретикулярну формацію і кору великих півкуль. Ці рефлекторні дуги проходять на різних рівнях центральної нервової системи, але в будь-якому випадку патологічна аферентація порушує нормальний баланс порушення і гальмування в центрах, що і є причиною дисфункції віддаленого органа. І. П. Павлов указував, що сильні подразники роблять не тільки збудливе, але і гальмуюча дія на центральну нервову систему і притім тривале. Тим більше, того ж можна чекати від оперативного прийому. Не можна не визнати, що з фізіологічної точки зору будь-яке хірургічне утручання викликає сильне роздратування величезної маси рецепторів - шкірних, м'язових, внутрішніх органів, а також різних, нервів і судин. Зокрема, Н.Н. Бурденко розглядав ампутацію як нейрохірургічну операцію, що викликає зміни у всьому організмі.

Експериментальний і клінічний досвіди показують, що при порушеннях локомоторного апарата патологічний вплив роблять не тільки сильні болючі, але і неболючі, тривалі, хронічні роздратування, що передаються від різних, у тому числі пропріоцептивних, рецепторів по нервових шляхах і рефлекторно зухвалі вторинні захворювання внутрішніх органів. Безсумнівно, що рефлекторна реакція судин може стати патологічним фактором відбитих впливів. Крім того, існують і чисто трофічні порушення, що залежать від порушень нервової імпульсації і мікроциркуляції.

Для встановлення патогенезу вісцеральних захворювань при пораненнях кінцівок мають значення дані про локалізацію поранень. Найбільшою кількістю ускладнень з боку внутрішніх органів супроводжувалися поранення стегна. Значно менше вісцеральних захворювань виникало при ушкодженні плеча і ще менше - при пораненнях передпліччя. Можна думати, що ця закономірність зв'язана з м'язовою масою ураженого відділу кінцівки: чим більше ця маса, тим більша кількість пропріоцепторів і інших рецепторів дратується травмою, тобто тим сильніше "бомбардування" нервових центрів патологічними імпульсами. У результаті виникають поразки внутрішніх органів по типі нервово-дистрофічного процесу, особливо на тлі гіпокінезії хворих. Звідси випливають відповідні форми застосування лікувальної фізичної культури, у тому числі і механотерапії. Є всі підстави думати, що дефіцит нормальних пропріоцептивних імпульсів не менш шкідливий, чим надлишок їх у патологічних умовах.