Робота над удосконаленням орфоепічних навичок молодших школярів

98

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра рідної мови та методики її викладання

ДИПЛОМНА РОБОТА

«Робота над удосконаленням орфоепічних навичок молодших школярів»

Підготувала:

студентка V курсу

факультету підготовки

вчителів початкових класів

Процюк Оксана Миколаївна

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент

Одинцова Галина Степанівна

Тернопіль-2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні передумови вивчення орфоепії сучасної української літературної мови

1.1 Орфоепія як самостійний розділ мовознавства

1.2.Основні одиниці орфоепії

Розділ 2. Методика вивчення орфоепії в початкових класах

2.1 Система засвоєння орфоепічних знань у початкових класах

2.2 Робота над наголосом

2.3 Робота над вимовою звуків

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Одним із пріоритетних завдань, визначених Національною доктриною розвитку освіти в Україні, є створення передумов для виховання компетентної особистості, здатної творчо мислити, гнучко реагувати на зміни в умовах перебудови всіх сфер життєдіяльності суспільства. У зв'язку з цим нині відбувається модернізація національної системи освіти та вироблення новітніх концепцій виховання людини.

Відповідно до мети і завдань початкової освіти сучасний школяр повинен «вільно і досконало володіти рідною мовою як засобом спілкування, вираження власної думки, творчості» [12, 28]. При цьому успіх навчання школярів залежить від уміння виконувати логічні операції, що сприяють формуванню інтелектуальних можливостей людини, - «абстрагувати, порівнювати, аналізувати, виділяти головне, встановлювати причиново-наслідкові зв'язки тощо» [14, 2]. Засвоїти ці прийоми роботи можна за умови, коли «дидактичний матеріал на уроці пропонують у вигляді таких завдань, які розвивають творче начало, пізнавальну самостійність і активність учнів».

Науковцями доведено, що «процес мовно-мовленнєвого розвитку школярів інтенсифікують лінгвістичні засоби рідної мови, які передбачають урахування функцій мови» [4, 31], а також «розвивальні методи і прийоми навчання, спрямовані на вдосконалення лінгвістичної кмітливості, лінгвістичної інтуїції, нестандартного мислення, інтелектуальної гнучкості» [13, 43].

Чинна програма для середньої школи [59] визначає для вивчення школярами такий теоретичний і поняттєвий мінімум із орфоепії: органи мовлення, звуки мовлення, голосні і приголосні звуки, тверді, м'які, пом'якшені, глухі та дзвінкі приголосні звуки (парні й ті, що не мають парних звуків), наголос, наголошений і ненаголошений звук (голосний), склад, уподібнення приголосних звуків.

Формування відповідних умінь у школярів початкових класів безпосередньо залежить від повноти і точності орфоепічних знань. Так, учні повинні вміти ділити слово на склади, визначати в словах наголошені і ненаголошені, відкриті й закриті склади, виділяти у слові звуки, співвідносити їх із буквами, визначати звукове значення букв у слові, виконувати повний і частковий фонетичний розбір слів, характеризуючи кожен звук у слові, розрізняти наголошені і ненаголошені голосні, дзвінкі і глухі, м'які і тверді приголосні, правильно і чітко вимовляти всі звуки мовлення, наголошувати слова в усному мовленні, знаходити невідповідність між вимовою і написанням слів, удосконалювати власне та чуже мовлення.

Значення і місце орфоепії у шкільному курсі української мови обумовлене тією „роллю, яку відіграє її звукова сторона. Звуки є матеріальним засобом реалізації лексичних і граматичних значень, будівельним матеріалом для слів і словоформ” [7, 12]. Усі мовні значення -- і лексичні, і граматичні -- виражаються за допомогою звуків і поза звуковою формою не існують.

Орфоепія -- складова частина загальної структури мови, одна з її систем. Таке розуміння орфоепії дає можливість побудувати вивчення лексики і граматики на орфоепічній основі, здійснюючи цим самим принцип випереджаючого навчання усного мовлення, і вивчати теоретичні відомості з орфоепії «не ізольовано, а як перший рівень цілісної структури рідної мови». Розкрити учням роль у мові звукової сторони, показати зв'язок орфоепії з лексичними і граматичними явищами -- важливе теоретичне завдання вивчення орфоепії в школі, бо «без знайомства з орфоепічною системою мови неможливе її теоретичне чи практичне вивчення» [50, 61].

Для того, щоб своєю мовою впливати на слухачів, недостатньо однієї якості і чистоти дикції, необхідна ще й правильність вимови окремих слів. Можна ясно і чітко вимовляти окремі звуки і слова, але якщо вимова їх не відповідає орфоепічним нормам, то мова в цілому не забезпечить легкості і швидкості розуміння змісту, який вона виражає. Тому орфоепія має важливе значення в техніці мовлення учнів. Це система загальноприйнятих правил, що визначають єдино правильну літературну вимову. Якщо дикція -- це правильна роздільна вимова окремих мовних звуків, то орфоепія -- правильна вимова цих звуків.

Сучасні „норми української орфоепії -- це єдині для всіх фонетичні закони літературної мови” [27, 125]. Вони історично склалися на основі вимови полтавсько-київських говірок. На жаль, ще не в усіх учителів та учнів мова бездоганна. Багатьом властиве серйозне порушення орфоепічних норм, відхилення від них під впливом певних причин.

У науково-методичній літературі існує велика кількість спроб класифікувати відступи від норм літературної мови та вимови і порушення принципу комунікативної доцільності, що призводять до виникнення у мовленні школярів помилок та недоліків (М. Кожина, Т. Ладиженська, В. Мельничайко, М. Пентилюк, Т. Чижова та ін.). Учені зазначають, що „знання цих відхилень учителю необхідне для правильного й раціонального планування роботи з формування техніки усного мовлення” [26, 82].

Зважаючи на вікові особливості учнів молодших класів і особливості лінгвістичного матеріалу, який вони засвоюють на уроках рідної мови, формування системи загальнонавчальних умінь має здійснюватися на основі аналізу, синтезу, виділення головного, порівняння, узагальнення, систематизації, конкретизації, експериментування, аналогії, моделювання, постановки і розв'язання проблеми.

Вивчення орфоепії української мови має велике значення на усіх етапах шкільного навчання. Особливо важливим є засвоєння такого матеріалу в початкових класах. Молодші школярі повинні опановувати новий матеріал, володіти основними орфоепічними поняттями. Працюючи над вивченням звуків і наголосу у початкових класах, учні також набувають навичок самостійної роботи над новим матеріалом, удосконалюють свою вимову. Однак вікові психологічні особливості дітей молодшого шкільного віку зумовлюють специфіку подачі навчального матеріалу та його засвоєння. Цей факт слугує причиною того, що чи не найважливішу роль у засвоєнні матеріалу відіграє зацікавленість учнів, зрозумілість та доступність пропонованого навчального матеріалу.

Проблему засвоєння орфоепічних знань на уроках рідної мови у початкових класах розглядали А. Багмут, В. Бадер, О. Бондаренко, М. Вашуленко, В. Зівако, С. Непийвода, Л. Кацюк, М. Львов, О. Передрій та інші вчені. Проте дана проблема залишається до кінця нерозв'язаною, оскільки методистами окреслено лише загальні вимоги до вивчення елементів орфоепії початкових класах. Практично відсутнє методичне забезпечення вивчення орфоепічного матеріалу. Саме згадані вище чинники роблять проблему вивчення орфоепії актуальною для сучасної початкової школи.

Важливість формування орфоепічних навичок на всіх рівнях та вікових етапах мовно-мовленнєвого розвитку молодшого школяра обумовлює вибір теми дипломної роботи: «Робота над удосконаленням орфоепічних навичок молодших школярів».

Мета дипломної роботи - обґрунтувати особливості формування орфоепічних навичок молодших школярів на уроках української мови.

Об'єкт дослідження - орфоепія як самостійний розділ мовознавства.

Предмет дослідження - методичне забезпечення процесу формування орфоепічних навичок на уроках рідної мови в початкових класах.

Для досягнення мети роботи необхідно виконати такі завдання:

проаналізувати наукову літературу з проблеми дослідження;

охарактеризувати орфоепію як самостійний розділ мовознавства;

виявити шляхи засвоєння орфоепічних знань у початкових класах;

розробити систему вправ для опрацювання наголосу та роботи над вимовою звуків як елементів орфоепії.

При написанні роботи були використані такі методи педагогічного дослідження: а) аналіз тематичної літератури; б) спостереження; в) бесіди; г) теоретичне узагальнення.

Практична значущість дипломної роботи випливає з актуальних завдань удосконалення навчально-виховного процесу у плані формування орфоепічних навичок молодших школярів. Матеріали дослідження можуть використовувати учителі початкової школи для ефективної реалізації розвивального потенціалу уроків рідної мови, доповнення навчального матеріалу підручників та інших педагогічних та освітніх цілей.

Структура дослідження. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

Розділ 1. Теоретичні передумови вивчення орфоепії сучасної української літературної мови

1.1 Орфоепія як самостійний розділ мовознавства

Важливе значення в техніці мовлення учнів має орфоепія, тобто „система загальноприйнятих правил, що визначають єдино правильну літературну вимову” [27, 124]. Якщо дикція -- це правильна роздільна вимова окремих мовних звуків, то орфоепія -- правильна вимова цих звуків.

Для того, щоб своєю мовою впливати на слухачів, недостатньо однієї якості і чистоти дикції, необхідна ще й правильність вимови окремих слів і звуків. Можна ясно і чітко вимовляти окремі звуки і слова, але якщо вимова їх не відповідає орфоепічним нормам, то мова в цілому не забезпечить легкості і швидкості розуміння змісту, який вона виражає.

Орфоепія (від лат. оrthos - прямий, правильний, рівний і epos - слово, мова) - це „сукупність правил літературної вимови звуків і словосполучень” [50, 60]. В орфоепії також вивчаються правила наголосу.

Що стосується історичного аспекту орфоепії, то початок теоретичної нормалізації української мови, теорії і практики її культури пов'язані з укладенням перших граматик, риторик і словників, тобто з описом з навчальною метою системи української мови, її норм. Це відбулося тоді, коли почався процес формування нової української літературної мови (XVII--XVIII ст.).

Елементарні відомості про українську мову з'являються з чисто практичних потреб -- ознайомити з українською мовою людей, що її не знали. Тому ці відомості стосувалися того, як треба читати літери або їх сполучення в українських текстах. Такі зауваження знаходимо уже в першій українській граматиці (1643) І. Ужевича (розділи «Коментар до літер», «Про частини мови»), першій друкованій українській граматиці О.Павловського, потім у фольклорних збірниках М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, А. Метлинського [64].

В науково-теоретичному плані особливу роль відіграла стаття В. Науменка «Обзор фонетических особенностей малорусской речи» (1889), в якій загалом правильно визначені основи орфоепічних норм української мови. Досить вагомими для розвитку теорії й культури української мови були статті і зауваження Б. Грінченка, міркування Є. Тимченка, А. Кримського, І. Нечуя-Левицького, П. Залозного, Р. Шерстюка та ін.

На початку ХХ ст. проблеми нормалізації української мови стали надзвичайно актуальними. Вони були прямо пов'язані з підвищенням ролі культури мови, проте у численних статтях, що стосувалися культури української мови, про орфоепію навіть не згадувалося [67]. Тільки у 30-ті роки теоретично обґрунтовуються основні особливості української вимови. Їх знаходимо у наукових працях О. Синявського, М. Йогансена, І. Трояна, в навчальних посібниках М. Наконечного, П. Горецького і О. Шалі. Ці теоретичні праці сприяли формуванню і усталенню орфоепічних норм, проте практично єдиних літературних норм ще не існувало.

На цей же час припадає вироблення принципів, які повинні були, на думку вчених, лягти в основу дальшого унормування української літературної вимови. По-новому ставиться сама проблема лінгвістичної основи, на якій повинна розвиватися українська орфоепія. Як вважають учені, орфоепічна норма не може орієнтуватися на вузьку діалектну базу, при встановленні її слід зважати і на вимову у селах і містах [68]. Орфоепічні норми мають бути легкими в засвоєнні і далеко не відходити від правопису.

У 50--60-ті роки зростає науковий інтерес до питань культури мови і зокрема орфоепії. Порівняно глибоко науково обґрунтовано розглядаються ці питання М.Наконечним у розділі «Курсу сучасної української літературної мови» [50]. В останні десятиліття культура української мови стала самостійною науковою дисципліною, яка має свій предмет і об'єкт дослідження, мету і завдання, методику і прийоми наукового дослідження й опису матеріалу.

Сьогодні вченими України вже чимало зроблено в теоретичній розробці проблематики культури мови як окремої галузі лінгвістики. Серцевиною науки про культуру мови є вчення про її нормативність, «правильність». Саме цьому питанню присвячена праця М. Пилинського «Мовна норма і стиль». Значну роль у закріпленні норм української літературної мови відіграє Академічна граматика української мови «Сучасна українська літературна мова» [75].

У центрі уваги дослідників стоїть функціональний підхід до проблем нормативності. Саме тому постає тепер питання лінгвістичного виховання, вироблення мовного чуття, вміння якнайкраще користуватися мовою.

Теоретичні засади української орфоепії найбільш повно і досконало розроблені науковцями Інституту мовознавства імені О. Потебні АН України. Втілені вони в словнику-довіднику «Українська літературна вимова і наголос» за ред. М. Жовтобрюха. Важливу роль у справі усталення й закріплення норм наголошування відіграв словник наголосів М.Погрібного. також велику користь принесла нова його робота «Орфоепічний словник», який об'єктивно відбиває орфоепічні норми і систему наголошування сучасної української літературної мови.

Одному з питань української орфоепії (наголошування слів і їх форм та тенденції у їх наголошуванні) присвячена монографія В. Винницького «Наголос у сучасній українській мові» [16].

В останні десятиріччя з'явилося чимало робіт, що стосуються методики розвитку усного мовлення учнів, у тому числі робіт, що стосуються вироблення й закріплення орфоепічних норм українського літературного мовлення. Це насамперед підручники з української мови та окремі методичні розробки.

Велику користь для вчителів мають посібники Н. Тоцької [69], Л. Симоненкової [64] та М. Вашуленка [15]. Систему методів і прийомів розвитку усного мовлення учнів на уроках української мови в 1--4 класах висвітлено у навчальних і методичних посібниках. Питанням методики вивчення орфоепії присвячені й численні статті в журналі „Початкова школа”, „Початкове навчання і виховання”, „Розкажіть онуку” та ін.

Сучасні норми української орфоепії -- це єдині для всіх фонетичні закони літературної мови. Вони історично склалися на основі вимови полтавсько-київських говірок. На жаль, ще не в усіх учителів та учнів мова бездоганна. Багатьом властиве серйозне порушення орфоепічних норм, відхилення від них під впливом певних причин.

Вивчення літературної норми на сучасному етапі розвитку мови проводиться на різних рівнях -- орфоепічному, граматичному, лексичному, фразеологічному та ін. [8].

Поняття мовної норми існує вже понад сто років і за цей період зазнало істотних змін. Норма мови -- основне поняття культури мови, яке носить суспільний характер. В.Бойко визначає мовну норму як „реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів національної мови в процесі спілкування” [7, 12].

Автор розрізняє: 1) загальномовні норми, 2) функціонально-стилістичні норми мови, 3) функціонально-стилістичні норми мовлення, 4) ситуативно-стилістичні норми мовлення [7, 12-13]. До першої групи він зараховує найзагальніші норми вимови, словозміни, синтаксису, словотвору, загальновживану лексику і фразеологію, до другої - мовні засоби, що диференціювалися у функціонально-стилістичному відношенні на рівні мови. Норми мовлення є базою для формування функціонально-стилістичних норм мови. За словами автора, "у мові немає нічого, чого б не було у мовленні, навпаки, у мовленні немає нічого, чого хоча б у зародку не було б у мові" [7, 14].

Орфоепія української мови, як і будь-якої іншої мови, має свої правила; вони склалися історично на основі вимови, властивої середньонаддніпрянським (київським і полтавським) говорам, хоч, зрозуміло, на них мали вплив й інші українські говори [11]. У процесі історичного розвитку українська орфоепія шліфувалась і удосконалювалась.

Орфоепічні норми - це норми вимови. Літературній вимові притаманні деякі стилістичні особливості. Своєрідність їх залежить від змісту мовлення, його призначення та умов. Є стилі вимови в монолозі і діалозі, у мовленні ораторському й побутовому, поетичному і прозовому. Правильне уживання звука - найменшої одиниці мовлення - важливий елемент у досягненні мелодійності мови. Які б доцільні та вишукані слова не були дібрані, однак неграмотно вимовлений звук зіпсує всі намагання висловитися влучно.

У "Словнику лінгвістичних термінів" Д. Ганич та І. Олійник подають норму як "закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти (в галузі вимови, слововживання, граматичних та інших мовних засобів), які найкраще і найповніше з числа існуючих в мові виконують свою суспільну функцію" [3, 9].

Таким чином, нормативним у мові є все, що: 1) відповідає системі мови, не суперечить її законам; 2) не веде до стилістичного і стильового дисонансу; 3) увиразнює, уточнює контекст, дає додаткову і вичерпну інформацію; 4) не містить елементів норми інших мов.

Б.Головін визначає орфоепічні норми як норми вимови, що регулюють вибір акустичних варіантів фонеми або фонем ([злочи'не^иц']), а не ([злач'ін'єц]). Серед орфоепічних норм виділяються акцентологічні норми, або норми наголошування, що регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (кілометр, а не кілометр, старий, а не старий) [39, 18].

М. Пентилюк у підручнику "Стилістика і культура мови" визначає орфоепічні норми як такі, що регулюють правильну літературну вимову звуків і словосполучень, наголос у словах. Норма фіксується у словниках, довідниках, правописі, пропагується навчальними посібниками, методичними журналами, окремими часописами [65, 13].

У науково-методичній літературі існує велика кількість спроб класифікувати відступи від норм літературної мови та вимови і порушення принципу комунікативної доцільності, що призводять до виникнення у мовленні школярів помилок та недоліків (М. Кожина, Т. Ладиженська, В. Мельничайко, М. Пентилюк, Т. Чижова та ін.), які зазначають, що знання цих відхилень учителю необхідне для правильного й раціонального планування роботи з формування техніки усного мовлення.

Усі помилки, що спостерігаються у мовленні учнів, можна поділити на мовні, тобто такі, що пов'язані з порушенням норм у використанні мовних одиниць, та мовленнєві, тобто такі, що викликані недотриманням законів побудови тексту як одиниці зв'язного мовлення (недотримання точності мовлення, бідність використовуваних мовних засобів, невиразність, порушення принципу комунікативної доцільності) [28, 69-70].

Недотримання виразності - один з найтиповіших недоліків усного мовлення учнів початкових класів. Усунення його досягається внаслідок використання тих мовних засобів, які допомагають якнайповніше передати емоційно-експресивне забарвлення. Та це стає можливим завдяки відбору стилістично забарвлених, мовних одиниць, а також внаслідок використання інтонаційних засобів мовлення (темпу, сили, голосу, логічного наголосу, тембру, підвищення чи зниження голосу). Невміння користуватися цими засобами з метою надати висловлюванню потрібної виразності вважається недоліком в усному мовленні молодших школярів, оскільки за програмою ознайомлення з цими інтонаційними властивостями передбачено в кожному класі.

Тільки в усному мовленні зустрічаються орфоепічні та інтонаційні помилки, а також порушення евфонії (милозвучності) та норм наголошення української мови. Зокрема, помилки, що виникають через порушення норм орфоепії -- літературної вимови голосних і приголосних -- становлять групу орфоепічних, серед яких розрізняють:

§ неправильну вимову ненаголошених [е], [и];

§ неправильну вимову ненаголошеного звука [о] перед складом з [у];

§ глуху вимову дзвінких приголосних перед глухими та в кінці слів [каска], [дуп];

§ м'яку вимову приголосного [р] в кінці складу і в кінці слова [зв'ір'];

§ м'яку вимову шиплячих звуків [н'іч'], [ч'асто];

§ роздільну вимову дж, дз у словах типу дзвінок, джміль [37, 26].

До групи усних помилок відносять ті, що пов'язані порушенням норм наголошування. Окремо серед недоліків усного мовлення виділяють невміння учнів робити логічний наголос, паузи між частинами речення, реченнями, абзацами, невміння дотримуватися потрібної сили голосу, швидкості, невміння надавати голосу емоційного забарвлення, відповідно до ситуації спілкування. Усі ці різновиди об'єднують у групу інтонаційних мовленнєвих недоліків.

На побутовому рівні в поняття орфоепії входить виразна і чітка вимова всіх звуків мови, що полегшує слухове сприйняття мовлення. Проте для актора і вчителя початкових класів це - базовий інструмент його професійної діяльності. Бездоганна «стерильна» вимова стає основою, на яку педагог накладає індивідуальні мовні характеристики свого персонажа, розроблені відповідно до трактування образу і загального рішення спектаклю [33, 12]. При необхідності в мові персонажа може з'являтися акцент або прононс, «окання», шепелявість і т. ін.

Проте, поза сумнівом, подібними виразними засобами повною мірою здатна користуватися лише людина, котра досконало володіє артикуляцією і голосовим апаратом. Яскравість розробленої мовної характеристики і особливостей дикції персонажа робить його особливо виразним. Відповідно фахівці зі сценічної мови з легкістю визначають школу актора за особливостями його вимови.

Відомий російський педагог В. Галендєєв стверджує, що вимова кожної людини індексує практично всю її біографію - від побутових умов формування (включаючи штучне або материнське годування в дитинстві; технічні характеристики будинку, в якому росла людина, - цегляний, панельний; і т.д.) до інтелектуального і культурного рівня [48, 13].

Правильна вимова звуків - одна з найважливіших сторін культури мовлення. Щоб забезпечити легке сприймання змісту твору дітьми, учитель повинен мати не тільки добре розвинуті якості голосу, а й бездоганну дикцію, тобто чітку правильну вимову кожного мовного звука. При неправильній орфоепії навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечать успіху читцеві, тим більше вади його вимови можуть призвести до негативних наслідків, оскільки дітям молодшого шкільного віку властиве мовне наслідування.

Недоліки вимови бувають різного характеру, і виникають вони внаслідок певних органічних (вроджених) і неорганічних (набутих) вад мовного апарату [49]. Неорганічні вади можуть мати той самий характер вимови, що й органічні (гугнявість, шепелявість, гаркавість, сюсюкання тощо). Однак причини їх пояснюються насамперед неправильним засвоєнням засобів артикуляції окремих звуків або недбалим користуванням мовним апаратом чи окремими його складовими частинами.

Недоліки вимови властиві багатьом дітям. Виправленням їх повинні займатися не тільки медичні установи, а й учителі. Неорганічні вади вимови можна ліквідувати за допомогою певного комплексу тренувальних вправ. Органічні недоліки вимови не можна виправити лише виконанням вправ. Проте деякі з них можуть бути усунені завдяки медичному втручанню. У дитячому віці це ще не викликає особливих труднощів, та значно складніше виправити недоліки в дорослої людини. Тому й не бажано, щоб люди з природними дефектами вимови потрапляли на педагогічну роботу. Вчитель, як і артист, диктор, повинен бездоганно володіти мовним апаратом.

Як відомо, українська мова відзначається милозвучністю, яка досягається завдяки використанню спеціальних мовних засобів, або ж навпаки, відсутністю збiгy приголосних у певних позиціях. Оскільки молодші школярі не отримують елементарних відомостей про засоби вираження евфонії, а „практично їм доводиться будувати зв'язні усні висловлювання, у яких необхідно дотримуватися і певних закономірностей у використанні приголосних звуків” [57, 12], учителеві слід принагідно виправляти недоліки, що призводять до виникнення таких відхилень.

Щоб забезпечити легке сприймання змісту твору дітьми, учитель повинен володіти поряд із добре розвинутими якостями голосу й дихання ще й бездоганною, тобто чіткою і правильною вимовою кожного мовного звука [64, 21]. При неправильній орфоепії навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечать успіху читцеві, тим більше вади його вимови можуть призвести до негативних наслідків, оскільки дітям молодшого шкільного віку властиве мовне наслідування.

Психологи вважають, що „орфоепічні навички є навичками розумовими” [17, 263]. На початковому етапі розвитку дитини (в дошкільному віці) формуються вимовні навички. Вони здійснюються в процесі наслідування. Проте у ранньому дошкільному віці вимовні навички є неусвідомленими. На наступних стадіях оволодіння мовленням, як вказує О.Гвоздев, відбувається „під впливом оточення” [19, 27]. Саме в цей період важливо розвивати у дітей мовно-слухову увагу.

До школи діти приходять уже із сформованими вимовними навичками, які, на жаль, не завжди відбивають норми літературної вимови, тобто не є орфоепічними. Саме тому „в початкових класах слід проводити велику роботу, щоб вони стали орфоепічними” [26, 51]. Така перебудова, як правило, дуже тривала, бо старі зв'язки не руйнуються, а лише загальмовуються. Під керівництвом учителя налагоджуються нові зв'язки, які тільки в результаті довготривалої роботи можуть стати постійними. Саме тому у 1--4 класах треба організувати роботу так, щоб заняття з орфоепії стали систематичними, і тільки тоді можна сформувати орфоепічні навички.

Учені виділяють такі основні дії (операції): фізичні -- зовнішні, інтелектуальні -- внутрішні, які учень виконує в процесі спілкування: активна вимова і сприймання мовних одиниць, розуміння мовних одиниць і вміння зіставляти свою вимову з орфоепічною, запам'ятовування [36, 48]. Оскільки процес вироблення навичок пов'язаний із розумовими операціями, то, природно, він повинен бути педагогічно сформованим.

Дослідники вважають, що вироблення орфоепічних навичок в учнів проходить три етапи [48, 11-12]. У період формування орфоепічних умінь переважають аналітичні прийоми навчання. Це значить, що учень повинен уміти сприймати потрібний звук на слух, вимовляти його як окремо, так і в мовному оточенні. Далі йде процес переростання орфоепічних умінь в орфоепічні навички. В даній ситуації укладання мовних органів для учнів є звичним. Тепер же учні навчаються вимовляти потрібні звуки у будь-яких позиціях. Ці звуки вони вимовляють уже вільно, але увага ще зосереджується на цьому процесі. При виробленні навичок застосовуються як аналітичні, так і імітаційні прийоми. Третій етап -- це процес автоматизації орфоепічних навичок. Основним прийомом є імітаційний. Учні відтворюють уже орфоепічне звучання слів легко, автоматично.

Вироблення, формування й закріплення орфоепічних навичок в учнів 1--4 класів вимагає того, щоб ці процеси були навчальними. Тому природним повинно бути визначення орфоепічної мети на кожному уроці [59]. Тільки за таких умов можна не лише виробити і сформувати орфоепічні навички, а й закріпити їх. М. Лабащук зазначає: «У розвитку усного мовлення мусить бути така ж система і такий мовний режим, як у писемному. Неправильно сказане слово повинно викликати в учнів таку ж реакцію, як і неправильно написане» [41, 37].

Така робота повинна проводитись упродовж вивчення всього курсу української мови. Звичайно, найбільша увага цим питанням має бути приділена при вивченні розділу «Фонетика».

У процесі теоретичного вивчення фонетики й орфоепії слід перш за все застосовувати пояснювально-ілюстративний (слово вчителя, пояснення з використанням підручника) і частково-пошуковий (бесіда, спостереження над мовою) методи. Вчені вказують на особливе значення спостережливості. Так, І. Синиця відзначає: «Важливим, нерідко вирішальним у розвитку мовлення учнів є їхня мовна спостережливість, увага до слова. Вправляння у спостережливості за мовленням може бути на кожному уроці. Від спостереження за мовленням інших учням легше перейти до спостереження за власним мовленням» [7, 12]. Зіставлення артикуляції різних звуків в українській мові, порівняння діалектної вимови з літературною допоможе усвідомити специфіку кожного звука. Належне місце в роботі над фонетикою й орфоепією мають зайняти наочні й технічні засоби (схеми, що показують положення мовних органів при вимові голосних і приголосних; різні таблиці, на яких демонструється співвідношення дзвінких і глухих, твердих і м'яких чи слова з певними звуками; магнітофонні стрічки й платівки із записами зразкової вимови тощо).

Різноманітною має бути і система тренувальних вправ з фонетики й орфоепії. Найголовніші з них такі: фонетичний розбір, різні види списування (з фонетичним і орфоепічним завданням), навчальні диктанти (вибірковий, словниковий, творчий, диктант-переклад), робота з орфоепічним словником, виразне читання текстів, вивчення напам'ять спеціально підібраних текстів з метою удосконалення орфоепічних навичок [11, 54-55]. Зрозуміло, що вибір методів навчання має бути усвідомлений, їх так треба поєднувати на уроці, щоб результати були якнайкращими.

Необхідно, щоб праця над фонетикою і орфоепією проводилася впродовж вивчення всього шкільного курсу української мови, зокрема у зв'язку з вивченням лексики, орфографії і граматики та роботою з розвитку мовлення. Вивчення словотвору в межах різних частин мови, відмінювання немислиме без зв'язку з фонетикою і орфоепією.

1.2 Основні одиниці орфоепії

Орфоепія у своїй структурі містить правила літературної вимови звуків і словосполучень, а також правила наголосу.

Звукові одиниці мови реально існують і функціонують не ізольовано, а в мовному потоці, в певному зв'язку одна з одною. Аналіз умов сполучуваності голосних і приголосних звуків, утворення груп приголосних, різних комбінацій їх і місця в слові, як і вивчення частотності фонем, має велику теоретичну й практичну вагу.

Предметом нашого дослідження є «звукова субстанція мовлення» та особливості її артикуляції. До вивчення звукового сигналу підходять багатоаспектно, адже звук генерується, передається і приймається. Мовленнєва комунікація являє собою процес, модель якого можна зобразити у наступній послідовності: суб'єкт, що говорить, - канал зв'язку, по якому передається інформація, - об'єкт, що приймає дану інформацію [41]. Кожна людина виступає як в ролі суб'єкта, так і в ролі об'єкта мовлення.

Оскільки звуки ми вимовляємо й чуємо, то ці два їх аспекти - вимова (артикуляційний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) і складають сутність звука. Якщо говорити точніше, то останній аспект включає до свого складу два різних явища - власне акустику, тобто характеристику звука як фізичної величини, як коливання пружного середовища, і фізіологію - сам аспект сприйняття, при якому коливання, що лягають на барабанну перетинку вуха, перетворюються в слухові узагальнення мозку [43]. Вимова звука - це не тільки робота апарату мовлення, а й корегуюча діяльність артикуляторних узагальнень мозку.

Звуком називається «коливальний рух різноманітних тіл з наступним поширенням цих коливальних рухів у навколишньому середовищі» [61, 17]. Джерелом мовних звуків служать коливання голосових зв'язок у гортані й тертя повітряного струменя об стінки мовного апарата.

Звук мови відрізняється від інших звуків тим, що він, по-перше, є носієм найменшої одиниці мови -- фонеми, яка має структурне значення, по-друге, відображений у свідомості носіїв мови як такий звукотип, котрий характеризується певним набором акустичних, анатомо-фізіологічних і психофізичних (психоакустичних) ознак [67, 56]. Цей набір ознак набуває соціального статусу і закріплюється в свідомості носіїв мови як орфоепічна норма.

Звуки поділяються на тони й шуми. Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми -- внаслідок неперіодичних коливань [61]. У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Як правило, до тону завжди більшою чи меншою мірою прилучається шум, а до шуму -- незначний елемент тону. Тому різкої межі між тонами й шумами немає. Проте мовні звуки розрізняються залежно від того, що лежить у їх основі -- тон чи шум,-- і відповідно поділяються на дві групи: голосні і приголосні. Голосні -- це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні -- це звуки, в основі яких лежить шум, до якого може долучатися й голос (при утворенні сонорних або дзвінких приголосних).

Звуки (тони і шуми) розрізняються за інтенсивністю, висотою, спектром і тривалістю [76, 267].

Інтенсивність звука залежить в основному від амплітуди коливань голосних зв'язок, яка, в свою чергу, обумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв'язки чи інші перепони на його шляху видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша інтенсивність (сила) звука. При цьому останню як об'єктивну характеристику звука слід відрізняти від гучності.

Під гучністю розуміють сприйняття інтенсивності звука слуховим апаратом людини. Залежність між інтенсивністю й гучністю звука визначається висотою. Звуки, однакові за силою, але різні за висотою, можуть сприйматися як звуки різної гучності.

Висота звука визначається швидкістю коливань за одиницю часу. Звуки людської мови за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв'язок утворюється основний тон, який завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв'язок і ступеня їх напруженості. Зміни висоти основного тону в мовленні характеризують його мелодику.

Тони, які виникають у гортані, можуть резонуватися (викликати вторинні коливання) у надгортанних порожнинах (ротовій, носовій, глотковій), внаслідок чого виникають додаткові тони (парціальні, складові тони, обертони). Вони в ціле число разів вищі за основний тон, тому вони звуться гармонічними складовими тонами [8, 34].

Додаткові тони, що виникають у надгортанних порожнинах, при вимові різних звуків неоднакові силою, висотою й областю їх концентрації.

Сукупність основного тону і додаткових тонів складає його спектр, що є дуже істотною в лінгвістичному відношенні характеристикою звука, оскільки з якісного боку різниця між окремими звуками визначається саме на основі їх спектра.

Лінгвістичний (соціальний, фонологічний) аспект має на увазі вивчення ролі звукової сторони мови з погляду її смислових функцій. Наприклад, звуки [н] і [н'] здатні розрізняти слова (пор. стан і стань), а звуки [а], [у], [и] можуть розрізняти і слова, і форми слів (пор. лак, лук, лик; книга, книгу, книги) й под. Такі одиниці, що служать для розрізнювання слів і форм слів, називаються фонемами.

Вивчення мовних звуків виключно з погляду анатомо-фізіологічного або фізично-акустичного неможливе. Воно обов'язково (свідомо чи несвідомо) враховує значення звуків для спілкування, тобто включає й лінгвістичний, або функціональний (ще інакше -- соціальний), аспект [35, 17].

Дослідження звуків у плані перших трьох аспектів ведеться природничими методами (анатомо-фізіологічними й акустичними). Дослідження функцій звукових елементів у процесі комунікації здійснюється за допомогою мовознавчих (лінгвістичних) методів дослідження [61]. Ці аспекти, відрізняючись завданнями і методами дослідження, перебувають у щільному, нерозривному зв'язку і взаємно доповнюють один одного.

Лінгвістично звуками називають „найменші одиниці мовного потоку, з яких в мові складаються слова” [69, 25]. Звуки мови на письмі позначаються так: [a], [с], [д'], [м], [н]. Окремо взяті звуки (на відміну від слова та речення) не мають ніякого значення ([о], [у], [п], [с], [д], [і], [к], [м]), але з них творяться слова та їхні значущі частини. Наприклад, з наведених звуків легко складається слово підсумок, у якому виділяються три значущих частини під + сум + ок.

Звуки утворюють зовнішню, звукову оболонку слів і тим самим допомагають відрізнити одне слово від іншого. Слова розділяються за кількістю звуків, з яких вони створені, набором цих звуків та їх послідовністю. Звуки мови виникають за допомогою мовного апарату, до якого належать гортань з голосовими зв'язками, ротова та носова порожнини, губи, язик, зуби та піднебіння [76].

За способом творення звуки поділяються на голосні та приголосні.

Голосні звуки - це звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв'язок. Після того як струмінь повітря вже у вигляді звукової хвилі з періодичними коливаннями проходить крізь ротову порожнину, він вільно виходить назовні. Ротова порожнина відіграє при цьому роль резонатора, який за рахунок руху нижньої щелепи та переміщення язика в горизонтальній та вертикальній площині змінює свої розміри та форму, що є вирішальним при творенні голосних різної якості.

Голосних звуків шість: [і], [и], [е], [у], [о], [а].

Голосні звуки можуть бути переднього і заднього ряду, низького, середнього і високого підняття, огублені і неогублені, ненаголошені і наголошені.

За місцем творення (мається на увазі рух язика у горизонтальній площині ротової порожнини) голосні звуки поділяються на голосні переднього ряду ([е], [и], [і]) і голосні заднього ряду ([а], [о], [у]).

В залежності від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні низького ([а]), середнього ([е], [о]) і високого ([і], [и], [у]) підняття:

За участю губ голосні поділяються на огублені (лабіалізовані [о], [у]) і неогублені (нелабіалізовані [і], [и], [е], [а]).

Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки можуть бути наголошеними ([і] - місто) і ненаголошеним ([і] - містечко).

На початку слів голосні в українській мові виступають порівняно рідко, але в середині слова вони трапляються частіше [7]. Так, після твердих приголосних виступають звуки [а],[о], [у], [е], [и]: тато, той, туман, тесля, тиша. Після м'яких приголосних також виступають п'ять голосних, але в дещо іншому складі - [а],[о], [у], [е], [и]. Отже, після твердих і м'яких можуть виступати і виконувати смислорозрізнювальну функцію чотири голосні - [а], о], [у], [е].

Приголосні звуки - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою частиною голосу, або тільки шум.

При вимові приголосних звуків голосові зв'язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного струменя, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не замкненими і вільно пропускати видихуване повітря [39]. Характерні для приголосних шуми виникають переважно у ротовій порожнині при подоланні струменем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами.

В українській мові 32 приголосних звуки: [б], [п], [д], [д' ], [т], [т'], [ґ], [к], [ф], [ж], [з], [з' ], [ш], [с], [с'], [г], [х], [дж], [дз], [дз' ], [ч], [ц], [ц'], [в], [й], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р']. Якість приголосних залежить від умов їх творення. При утворенні приголосних видихуваний струмінь повітря (з участю або без участі голосу) зустрічає на своєму шляху перепону, яка являє собою зближення або повне зімкнення активних і пасивних мовних органів. У результаті подолання відповідної перепони виникає характерний шум, що визначає якість того чи іншого приголосного. При утворенні приголосних загальне напруження мовних органів відсутнє, воно зосереджене лише в ділянках, що є фокусом творення звука.

В українській мові приголосні класифікуються за такими ознаками: 1) за участю голосу й шуму в їх творенні; 2) за місцем творення (за активним і за пасивним мовним органом); 3) за способом творення; 4) за наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації); 5) за наявністю або відсутністю носового забарвлення (назалізації) [56]. Акустичні особливості приголосних звуків, як правило, залежать від артикуляційних умов їх творення.

За участю голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні й шумні.

Сонорними (лат. sоnоге -- звучно, голосно) називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу. Цих звуків в українській мові дев'ять: [в], [й], [м], [н], [н' ], [л], [л' ], [р], [р']. При артикуляції сонорних мовні органи хоча й зближуються в основному таким же способом, як і при творенні шумних приголосних, проте щілина при цьому утворюється досить широка, і повітряний струмінь, проходячи крізь неї, не створює сильного шуму, властивого шумним приголосним.

Шумними називаються приголосні, що складаються з голосового тону (або голосу) й шуму з перевагою шуму або з одного тільки шуму, чітко локалізованого. До шумних в українській мові належать: [б], [п], [ф], [д], [т], [ з], [ш] тощо.

Шумні приголосні, в залежності від того, у якому стані перебувають голосові зв'язки в момент творення, поділяються на дзвінкі і глухі. Якщо голосові зв'язки більш напружені, тоді творяться дзвінкі шумні приголосні звуки: [б], [д], [д'], [ґ ], [ж], [з], [з'], [г], [дж], [дз], [дз' ]. При розслаблених голосових зв'язках творяться глухі шумні звуки: [п], [т], [т'], [к], [ш], [с], [с'], [х], [ч], [ц], [ц'].

Дзвінкі та глухі приголосні утворюють так звані акустичні пари (дзвінкий звук - глухий): [б]-[п], [д]-[т], [д' ]-[т' ], [ґ ]-[к], [ж]-[ш], [з]-[с], [з'] - [с'], [г]-[х], [дж]-[ч], [дз]-[ц], [дз' ]-[ц']. Глухий звук [ф] в українській мові співвідносного дзвінкого звука не має. Дзвінкі приголосні у кінці слова та в кінці складу вимовляються дзвінко. Усі сонорні приголосні звуки належать до дзвінких і не мають парних глухих.

За активним мовним органом приголосні поділяються на губні ([б], [п], [в], [м], [ф]), язикові ([д], [д' ], [т], [т' ], [з], [з' ], [с], [с' ], [дж], [дж], [ц], [ц' ], [р], [р' ], [л], [л' ], [н], [н' ], [ж], [ч], [ш], [дж], [й] та глоткові [г].

Приголосні розрізняють за наявністю або відсутністю палаталізації (або за твердістю і м'якістю). Палаталізація звуків, або пом'якшення, виникає внаслідок додаткового підняття передньої і середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція наближається до артикуляції голосного [і]. Коли до основної артикуляції приголосних приєднується додаткова і-подібна артикуляція, то об'єм ротового резонатора помітно зменшується і власний тон приголосного підвищується [66, 54].

За ознакою твердості чи м'якості приголосні розмежовуються на тверді ([б], [п], [д], [т], [ґ ], [к], [ф], [ж], [ш], [з], [с], [г], [х], [дж], [ч], [дз], [ц], [в], [м], [н], [л], [р]) і м'які ([д' ], [т' ], [з' ], [с' ], [дз' ], [ц' ], [й], [л' ], [н' ], [р]). Окремі приголосні за ознакою “м'якість- твердість” утворюють пари: [д]-[д' ], [т]-[т' ], [з]-[з' ], [с]-[с' ], [дз]-[дз' ], [ц]-[ц' ], [н]-[н' ], [л]-[л' ], [р]-[р'].

Враховуючи слухове сприйняття, приголосні діляться також на свистячі ([з], [з' ], [с], [с' ], [ц], [ц' ], [дз] [дз' ]) і шиплячі ([ж], [дж], [ч], [ш]). Зовсім невелику групу складають носові приголосні ([м], [н], [н' ]), у творенні яких бере участь носова порожнина [67].

Окремо треба сказати про звук [ґ], що третім виданням Українського правопису було повернуто в українську абетку [75]. Звук [ґ] вживається у словах: ґанок, ґоґель-моґель, ґудзик, ґрунт, ґречний, ґрати (іменник), ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґранчак та ін.

Звуки [ґ] та [г] легко розрізняються на слух: [г] - гортанний щілинний, глухіший; [ґ] - задньоязиковий проривний, дзвінкіший. Різницю в роботі мовних органів при вимові цих звуків можна відчути на дотик, прикладаючи пальці до гортані.

Голосні в українській мові у наголошеній позиції звучать чітко і виразно (голос, сила). Так само чітко і виразно вимовляються і голосні [а], [і], [у] в ненаголошених складах (співати).

Ненаголошений [е] при вимові наближається до [и], так само як і ненаголошений [и] наближається до [е]. Особливо помітно це у випадку, коли [и] чи [е] знаходяться перед наголошеним складом (заметіль).

Голосні [е], [и] майже не змінюються у кінці слова і у складі з побічним наголосом (пити, куля).

Ненаголошений звук [о], як і наголошений, теж вимовляється голосно, ніколи не перетворюючись на [а], як у російській мові.

У дієслівних формах 3-ї особи однини і множини теперішнього часу буквосполучення -ться вимовляється як [ц']: сміється - [с'м'ійец':а]. Буквосполучення -шся вимовляється як довгий м'який [с']: смієшся - [с'м'ійе'с':а].

Дзвінкі приголосні [б], [д], [д'], [ґ], [ж], [з], [з'], [г], [дж], [дз], [дз'], як правило, зберігають свою дзвінкість.

Зокрема, це відбувається: на кінці слова (ніж, гедзь); в середині слова перед наступним глухим приголосним, найчастіше на межі кореня і суфікса (дiжка, жабка); виняток - дзвінкий приголосний [г], який в окремих випадках чергується з глухим [х] перед глухими [т'] і [к]: [н'і'хт'і], [вохки'й]; у кінцевих дзвінких приголосних префіксах роз-, без-, через- та інших перед глухим приголосного кореня (розповідати).

Дзвінкий [з] чергується з глухим [с] тільки у префіксі з- перед наступним глухим кореня (крім [ш] і [ч]) - [с'ц'іпити], [схот'іти]. У випадку знаходження дзвінкого свистячого [з] перед шиплячими [ш] і [ч] він чергується з глухим шиплячим [ш] (зшити).

Глухі приголосні в середині слова перед дзвінкими вимовляються дзвінко: [п р о' з' б а]. Приголосні шиплячі звуки [ж], [ч], [ш] перед наступними свистячими [ц'], [с'] чергуються відповідно зі свистячими [з'], [ц'], [с']: [кни'з'ц'і]. Нормативним для української мови є чергування [у] та [в]; [і] та [й] у мовному потоці, яке залежить від кінця попереднього і початку наступного слова [наш учи'те^ил'].

Більшість букв позначає один звук. Але буква може передавати і два звуки. Наприклад, буква щ передає сполучення двох звуків [ш]+[ч]; буква ї завжди позначає два звуки [й] та [і]. З іншого боку, для позначення одного звука можуть вживатися дві букви (напр., букви дж і дз передають кожна свій звук: [дж] і [дз] (джміль, їжджу, дзеркало, дзиґа) [74, 16].

Букви я, ю, є можуть передавати по одному звукові - [а], [у], [е], коли вживаються для позначення м'якості приголосних: люди - [л'у'ди], давнє - [д'а'вн'е], а також два звуки, коли виступають: на початку слова: юшка - [йу'шка], єдність - [йе'д'н'іс'т']; на початку складу після букви, що позначає голосний склад: палає - [па-ла'-йє]; після апострофа: в'яне - [вйа'не]; після м'якого знака: портьєра - [портйе'ра].

М'якість приголосних передається за допомогою букв ь та і (сталь, тісто, хіба). Твердість приголосних на письмі не позначається, а для роздільної вимови вживається апостроф.

Звукові як лінгвістичній одиниці властива автономність. Відриваючись від конкретної морфеми, звук набуває „певної самостійності, незалежності, автономності” [76, 28]. Саме тоді, коли звук пориває з лексичним або граматичним значенням, він перестає бути словом чи морфемою і стає самостійною звуковою одиницею, яка об'єктивно існує поряд з іншими одиницями -- морфемою, словом, реченням, хоч не однакова з ними за своєю роллю. Автономність звуків виявляється передусім у тому, що носії мови легко членують на фонеми будь-яке незнайоме їм слово або, навпаки, складають нові слова, наприклад абревіатури, замінюють незнайомі звуки запозичених слів звуками рідної мови. Свідченням автономності звукової системи є також можливість зображення звуків у вигляді літер у звуковому письмі.

Виразність і чистота вимови звука досягаються насамперед завдяки правильності артикуляції, тобто чіткістю постановки органів мовлення і їх рухів під час вимови звуків. Тому роботу над усуненням недоліків вимови слід розпочинати з виправлення неправильно завчених раніше рухів органів артикуляції.

Проаналізуємо особливості артикуляції голосних звуків [46, 27-29].

А -- нелабіалізований, чистий голосний заднього ряду, низького піднесення. Артикуляція ненапружена. При вимові нижня щелепа опущена, рот настільки широко розкритий, що між зубами можна вставити два пальці, покладені один на одного. Губи активної участі не беруть. Вони притиснені до зубів, не випинаються вперед і не розтягуються в сторони.

Язик помітно відтягнений назад. Спинка язика своєю задньою частиною також відтягнена назад до стінки глотки. Дещо відтягнений від нижніх зубів назад і кінчик язика.

М'яке піднебіння зімкнене із задньою стінкою глотки.

О -- лабіалізований голосний заднього ряду, середнього ступеня піднесення, артикуляція ненапружена. Губи при вимові витягнені вперед і заокруглені, рот напіввідкритий. Язик займає трохи вище положення, ніж при вимові а. Спинка язика спрямована більше до м'якого піднебіння, ніж до задньої стінки глотки. Кінчик язика відтягнений від нижніх зубів сильніше, ніж при а. М'яке піднебіння сильно підняте вгору закриває вхід у носову порожнину.