Дослідження суїцидальної поведінки є не тільки надзвичайно складною філософською, соціально-психологічною та медичною, але також і соціально-педагогічною, етичною і навіть естетичною проблемою. [61, с.12]

Суїцид - це одна з форм саморуйнівної поведінки людини, вид насильницької, тобто надприродної смерті, навмисне позбавлення себе життя. Спостерігається як у здорових людей, так і при психічних захворюваннях, головним чином, протікає з депресією. [59,c.6]

Самогубства, як правило, відбуваються від відчаю, на знак протесту, щоб зберегти почуття власної гідності, в результаті потьмарення розуму, щоб уникнути болю або помститися. "Факторами ризику" є бідність, безробіття, втрата близьких і проблеми в сімейних відносинах тощо. Люди, в родині яких були самогубці, схильні частіше кінчати з собою. Важливу роль також відіграють моральні й фізичні травми, отримані в дитинстві. Негативний вплив також мають соціальна ізоляція людини, невиліковні хвороби, психічні проблеми, зокрема, стреси, депресії.

Однак у багатьох випадках причини самогубств залишаються неясними. За незрозумілих причин чоловіки в чотири рази частіше, ніж жінки, накладають на себе руки, проте жінки в два-три рази частіше роблять спроби самогубства. Хоча точні дані відсутні, але прийнято вважати, що на кожне "успішне" самогубство припадає 8-20 невдалих спроб його вчинення. Опитування, проведені в різних країнах світу, показують, що до 80% підлітків періодично задумуються про те, щоб покінчити з собою. Однак найбільше число самогубств здійснюють люди пенсійного віку, які, як правило, заздалегідь не зізнаються в наявності подібних намірів. За даними досліджень, люди нетрадиційної сексуальної орієнтації в два-три рази частіше, ніж їх традиційно орієнтовані однолітки добровільно йдуть з життя.

Згідно з доповіддю Всесвітньої організації охорони здоров'я ООН (ВООЗ), на рік на планеті фіксується близько 1 млн. самогубств. Звідси випливає, що в світі самогубства відбуваються кожні 40 секунд.

Україна входить до десятки країн, де рівень самогубств дуже високий, а в Європі займає одне з перших місць, 26-30 самогубств на 100 000 населення. За офіційними даними щорічно добровільно з життя йдуть 17 тисяч осіб, тобто кожен четвертий думає про суїцид. [81]

Однак, можна констатувати, що в даний час прийнято розглядати самогубство в рамках комплексної проблеми суїцидальної поведінки, яке включає в себе суїцидальні думки, суїцидальні приготування, суїцидальні спроби і власне акт суїциду.

Суїцидальна поведінка - поняття більш широке і, крім суїциду, включає суїцидальні замахи, спроби і прояви. Суїцидальна поведінка - це будь-які внутрішні або зовнішні форми психічних актів, що супроводжуються уявленнями про позбавлення себе життя. Суїцидальна поведінка виявляється в двох основних формах: зовнішніх і внутрішніх. До внутрішніх форм відносять: суїцидальні думки (уявлення, переживання); суїцидальні тенденції (задуми, наміри). До зовнішніх форм - суїцидальні вияви; суїцидальні замахи (спроби).

Суїцидальні думки (уявлення, переживання) - пасивні роздуми про відсутність цінності, значення життя ("жити не варто", "щастя в житті немає", не "живеш, а існуєш"), а також уявлення, фантазії на тему своєї смерті, але не позбавлення себе життя ("добре б померти", "хочеться заснути і не прокинутися"). Суїцидальні думки в нормі бувають практично у всіх людей при усвідомленні нерозв'язності якого-небудь конфлікту або психотравмуючої події, але вони не завжди переходять в суїцидальні тенденції.

соціальна педагогічна програма суїцидальний

Суїцидальні тенденції (задуми, наміри) - активні і серйозні роздуми, розробка плану суїциду, визначення способів здійснення самогубства, часу, місця його здійснення. В зовнішній поведінці можливі вияви спонукань до безпосереднього здійснення суїцидальної задуму. Майже всі суїциденти в цей період виказують в тій або іншій формі суїцидальні наміри кому-небудь з близьких, друзів або колег іноді у вигляді натяків або в жартівливій формі (суїцидальні вияви). Перехід суїцидальних тенденцій в суїцидальні вияви говорить про приєднання до задуму суїциду вольового компоненту, спонукаючого до безпосереднього здійснення рішення - здійсненню суїцидальної спроби. Суїцидальні замахи (спроби) - цілеспрямована операція засобами позбавлення себе життя з метою покінчити життя самогубством або з демонстративно-шантажні цілями. [7,c.15]

Самогубство, суперечачи здавалося б природженому всім живим істотам інстинкту самозбереження, з давніх давен займало розуми багатьох дослідників. Задовго до виникнення суїцидології як медичної науки самогубство вивчалося філософами, на нього звертали увагу історики, літописці. Але в першу чергу з проблемою самогубства зіткнулися філософи. Починаючи з античності до наших днів, величезне значення надає філософія проблемі свідомого припинення людиною власного життя.

Це свідчить про ту ступінь величезної значущості, яку має проблема самогубства для духовної культури людства, історії, науки і мистецтва.

Однак, незважаючи на широкий інтерес до даної проблеми, практично до початку XIX століття строго наукового вивчення самогубств не робилося. Лише в кінці XIX століття з'являються перші основоположні роботи по суїцидології.

Емілю Дюркгейму, автору першої серйозної наукової монографії про самогубство, перекладеної в 1912 році на російську мову, належить досить повне наукове визначення самогубства. Дюркгейм відносив до самогубства кожен смертний випадок, який безпосередньо або опосередковано є результатом позитивного або негативного вчинку, скоєного самим потерпілим, якщо цей останній знав про що чекали його результати. Це був початок нової течії в соціології - суїцидології. Пояснюючи це явище, він стверджував, що при дослідженні проблем самогубства слід перш за все враховувати зовнішні обставини, особливості суспільства, в котрих живе людина.

Соціологічна теорія самогубства, запропонована в кінці XIX століття Дюркгеймом, розглядає самогубство в основному як результат розриву інерперсональних зв'язків особистості, відчуження індивідуума від тієї соціальної групи, до якої він належить. Враховуючи особливості цього розриву, Дюркгейм виділяв три типи самогубств: егоїстичне (у осіб, недостатньо інтегрованих з соціальною групою), альтруїстичне (повна інтеграція з соціальною групою) і анемічне (реакція особистості на важкі зміни в соціальних порядках, що призводять до порушення взаємних зв'язків індивідуума і соціальної групи). [23,c.7]

У подальшому інтерес до проблеми самогубства неухильно зростає. Різні аспекти самогубства і суїцидальної поведінки вивчали переважно зарубіжні вчені.

Зарубіжні фахівці в сфері самогубства проводять дослідження і роблять спроби розібратися з цим складним явищем. У полі зору зарубіжних авторів залежність зміни числа самогубств від статі, релігії, освіти, сім'ї і т.д. Вони так само намагаються визначити основну причину самогубств, способи вплинути на їх кількість.

Р. Балле і К. Річардсон проводили дослідження, які стосуються вивчення залежності зміни числа самогубств від соціальної интергации, географічного розташування та імітації. "Ми розглядаємо просторові, - писали вони, - а не тимчасове структурування самогубств. Іншими словами, ми говоримо, що самогубство кластерно до географічного простору, а не в часі. Замість оцінки наслідків особливих самогубств, ми оцінюємо наслідки всіх самогубств".) Звертається велика увага на оцінку самогубств не як поодиноких випадків, а як масового явища. Говорячи про імітацію, американські вчені критикують Дюркгейма за те, що його визначення цього слова занадто ексклюзивні, і тому, занадто вузькі. Вони приходять до висновку, що імітація пов'язана з географією самогубств. Тобто, імітація тих, хто скоює самогубство, створює кластеризації високих показників самогубств, і навпаки. Отже, відкидають тезу Е. Дюркгейма про те, що процес імітації не робить впливу на кількість самогубств. Вчені відзначають залежність між соціальною інтеграцією, імітацією і кількістю самогубств. [75]

Вчені Р. Валойс, К. Зюлліг, С. Хабнер і Д. Ванзер вивчали зв'язок між задоволеністю життям і самогубствами. Розглядалася задоволеність життям не серед дорослого населення, а серед дітей, так як з кожним роком збільшується показник самогубств саме у молодих поколінь. Вчені наводять як приклад те, що в останні роки в США самогубства стоять на третьому місці серед причин смерті людей у віці від 14 до 18 років. Дослідження показують, що необхідні програми щодо запобігання самогубств. Державні школи повинні їх використовувати. У програмах повинен спостерігатися зв'язок трьох елементів: перший складається з розробки програм надання допомоги однолітками, взаємодія сім'ї та школи, створення команд профілактики, другий - оцінка ризику самогубств, забезпечення безпеки учнів, третій - якщо самогубство сталося, потрібно максимально зменшити можливість наслідування. "Це дослідження показало, значущі, надійні відносини між сприйманої незадоволеністю життям і самооцінкою, порушеннями психічного здоров'я, думками про самогубство, суїцидальною поведінкою. У свою чергу, ефективні програми профілактики самогубств повинні бути побудовані досить, щоб забезпечити школи фахівцями з керівними принципами, яким необхідно слідувати при розгляді цього питання, але достатньо гнучкими, щоб забезпечити належне поводження з унікальної ситуації.". Йдеться про необхідність відслідковування та запобігання суїцидальної поведінки ще в період шкільного віку, про необхідність появи кваліфікованих фахівців, здатних впоратися з нестандартною ситуацією, здатних допомогти подолати труднощі. [75]

Й. Неелеман і М. Гроот в статті "суїцидальних: розлад не визнає кордонів" зазначають, що ризик самогубства зростає при деяких особистісних характеристиках, таких як невротизм і імпульсивність, вони проявляють себе при конкретних ситуаціях. На виникнення суїцидальності можуть вплинути імітація і міжособистісне перенесення. У людини, що бажає вчинити самогубство, може спостерігатися бажання будь-якими методами спробувати прискорити вирішення конфлікту. До посилюючих факторів автори відносять різкі соціальні зміни, освітлення суїциду в ЗМІ, доступність багатьох ефективних засобів самогубства, низький рівень інтелектуального розвитку, низький соціально - економічний статус і т.п. Захисну ж роль будуть виконувати соціальні контакти. [75]

Інші Нідерландські вчені, наприклад Г. Ван Прааг, говорять про нерозкриті ролі антидепресантів. Враховуючи, що депресія є основним попередником суїцидів, а також те, що в останні двадцять років значно зростає застосування антидепресантів, залишається загадкою збереження частоти суїцидальних проявів або навіть зростання кількості суїцидальних спроб в деяких територіях. Дане питання мало розкрито і мало вивчено, але це не зменшує його значимості. Він актуальний не тільки для Нідерландів, але і для інших держав, у тому числі і для слов`янських. Його значимість полягає в тому, що лікування депресій дійсно може зменшити кількість самогубств. Також порушено питання про те, що залишається загадкою реальна кількість суїцидальних актів та спроб суїциду. [75]

Розглянувши деякі зарубіжні підходи до проблеми самогубства, потрібно відзначити, що зарубіжних авторів хвилює, в більшій мірі, взаємозв'язок сім'ї і навчальних закладів різного профілю, а також феномен самогубства. Вважається, що на рівні навчальних закладів мають створюватися спеціальні програми, за допомогою яких можливо буде проводити профілактику самогубств, що значно зменшить їх число. У центрі уваги соціальні проблеми, проблеми взаємодії та позитивні соціальні контакти.

Серед особливостей, зарубіжного погляду на самогубство, спостерігається спрямованість на макрорівень. Зарубіжні вчені порівнюють між собою не тільки регіональний аспект, але й країни. Вони пробують зіставляти розподіл самогубств на території декількох країн одночасно, наприклад Францію і США, так як у них схожий територіальний поділ.

Не залишалися осторонь і російські дослідники. Бібліографічний показник тільки російської дореволюційної літератури в самогубстві нараховує більше ста п'ятдесяти авторів. Цією проблемою займалися багато відомих російських лікарів: В. Бехтерєв, І. Сикорський, С. Корсаков,

В. Хорошко, Н. Баженов; російські письменники: Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Купрін, Л. Андрєєв, Д. Мережковський, В. Розанов; юристи, педагоги, публіцисти: А. Коні до А. Луначарського. У пресі з'являлися десятки статей, виходили спеціальні збірники. Наприклад, - збірник суспільно-філософських і критичних статей Ю. Айхенвальд, А. Луначарського, М. Абрамовича, В. Розанова та ін - вийшов у Москві в 1911 році.

Проблемами суїцидальної поведінки в даний час активно займається група вчених під керівництвом професора А. Амбрумової в Москві, відомий своїми численними публікаціями професор з Новосибірська Ц. Короленко, автор оригінальної концепції адиктивної поведінки та інші.

Широке визнання у вітчизняній літературі отримала теоретична концепція самогубств А. Амбрумової. Вона вважає, що вивчення самогубств суто з медичної точки зору недостатньо, цей феномен треба розглядати з наданням достатньої уваги до соціального середовища. На її думку, загальною передумовою суїцидальної поведінки є соціально-психологічна дезадаптація особистості. Іншою передумовою є конфлікт між актуальною потребою і тенденцією, яка перешкоджає її задоволенню. Виділяється дві фази: "переддиспозиційна" і "суїцидальна". Конфлікт найчастіше виникає не з об'єктивних причин, а в зв'язку з завищеними вимогами, претензіями на краще, які неможливо втілити в життя з об'єктивних причин: брак освіти, зловживання алкоголем. Амбрумова вважає за необхідне розглядати самогубства не тільки в загальному, але і звертає увагу на конкретні випадки, мотиви і особистості самогубців. Відзначається, що суспільство динамічно, але при цьому не здатне дати життєвих орієнтирів, тому виникає конфлікт між бажаннями і можливостями, саме з цієї причини потрібно розглядати конкретні випадки самогубств так як в сукупності вони дають інформацію про загальні тенденції і конфліктах. [4,c. 19]

С. Смідович вважає самогубства крайньою формою соціальної патології. На підставі аналізу статистики самогубств Смідович робить висновки про соціальній обстановці, тобто самогубства виступають в якості індикатора. Він також робить висновок про те, що рівень самогубств приблизно в три рази вище, ніж рівень вбивств. Чоловіки вдаються до самогубства в три рази частіше, ніж жінки. До таких же висновків прийшла Е. Ушакова, розглядаючи суїцидальні ризики.

С. Смідович розглядає динаміку самогубств на різних територіях. Виділяє два типи поширення самогубств: азіатський і європейський. В першому випадку самогубства частіше зустрічаються серед сільських жителів, а в другому - серед міського населення, що свідчить про неоднорідність соціальних і економічних умов в місті та в сільській місцевості на різних територіях. Самогубства можуть служити і індикаторами ступеня благополуччя соціальної та економічної ситуації в окремо взятих містах. Автор використовує статистику за період з 1975 по 1985 роки. [75]

А. Давидов робить акцент на розгляді співвідношення чоловіків і жінок серед осіб, які вчинили самогубство. Він говорить про те, що будь-яке суспільство є системою, а значить, є кількісні показники його будови і функціонування. Одним з таких показників виступає "золотий перетин". Воно виражає оптимальну рівновагу між частинами і цілим. Числа ряду "золотого перетину" порівнювалися з індексом сверхсуїцидальності чоловіків, тобто числа чоловіків-самогубців до кількості жінок, що позбавили себе життя. "Золотий перетин" являє собою відношення, що виникає при діленні відрізка на дві нерівні частини таким чином, що більша його частина відноситься до меншої так, як весь відрізок до цієї більшої частини". Чим більше інтервал, в який потрапляє співвідношення, тим гірша ситуація в країні і, навпаки, чим показник нижчий, тим з більшою впевненістю ми можемо говорити про великі можливості суспільства задовольняти потреби в самореалізації чоловіків. [75]

І. Орлова відзначає, що крайня ступінь дезадаптації і втрати соціальних зв'язків є станами, що призводять до самогубства. Культурно-історичні та релігійні особливості надають непрямий вплив на зміну кількості самогубств, відзначає автор. Головними визнаються соціально-психологічні причини: втрата соціальних зв'язків, депресія, фрустрація, алкоголізм, втрата перспективи, сімейні негаразди і т.д. Відзначаються характерні риси притаманні тільки Росії, основна з них, якщо говорити термінологією Е. Дюркгейма, є аномічний характер суїцидальних актів, тобто збільшення суїцидальних актів, що пов'язані з ціннісно-нормативною кризою в суспільстві. І. Орлова робить висновок про те, що російське суспільство саме відтворює саморуйнівну поведінку. [75]

Велика кількість досліджень прикладного характеру по темі суїцидальної поведінки провів В. Войцех. Вченим вивчалися питання порушення адаптації та суїцидальна поведінка молоді, фактори ризику повторних суїцидальних актів у випадках незавершених самогубств, суїцидальні отруєння і динаміка суїцидів у регіонах Росії. В. Войцех виділяє такі чинники суїциду як вікові особливості, статеві відмінності, психологічні захворювання, біологічні та соціальні фактори, вплив навколишнього середовища і фактори, пов'язані з історією життя індивіда. До факторів ризику вчений відносить психосоціальні стреси, безробіття, розпад сім'ї, депресію, самотність, алкоголізм, соціальний статус, факт суїциду кого-небудь з близьких, розлад особистості. Накладає свій відбиток момент, коли суїцидальні спроби є неодноразовими. Кожна наступна більш небезпечна, ніж попередня. Самоушкодження стають більш серйозними, з кожною новою спробою бажаючий вчинити самогубство більш ретельно продумує хід суїцидального акту і залишає з кожним разом все менше і менше можливостей на порятунок.

Дослідження вченого дозволяють зробити висновок про те, що у молодих людей і дівчат немає відмінностей у ставленні до самогубства. Коли їх запитують про можливість самогубства, вони уявляють конкретну життєву ситуацію. Таким чином, кількість самогубств залежить від соціального середовища. При вивченні динаміки самогубств в Росії було зроблено висновки про те, що серед способів самогубств домінують самоповішення і самоотруєння, в сільській місцевості рівень самогубств вище, ніж у місті тощо. [75]

А. Парфьонова розглядає типологічні особливості суїцидальних пацієнтів. Вона викриває міф про те, що ті, хто відкрито говорять про самогубство, рідко його здійснюють, так як більшість людей, що здійснюють суїцидальні спроби, тривалий час обмірковують свої наміри. Говориться, що особам, які збираються покінчити з собою, потрібна психологічна допомога. "Мета психологічної допомоги - вирішення проблем суїцидента, що обумовлюють суїцидальність". Якщо це інтерпретувати з соціологічної точки зору, то виходить, що в суспільстві повинні існувати особливі механізми, які мали б запобігти деякій кількості суїцидів. Прикладом можна вважати "Телефон довіри". [75]

В. Розанов пише, що схильність до самогубства складається з трьох параметрів виміру: соціум (приділяючи особливу увагу мікросоціуму), індивідуум і особистість (особливо психічні характеристики, схильності), біологічні схильності (психофізичні дані, темперамент). Також велика увага приділяється можливості генетичної обумовленості суїцидальної поведінки. Йдеться про те, що сукупність несприятливих генів може викликати схильність до самогубства, проте дане припущення на сьогоднішній день не має під собою переконливої дослідної бази. Загальним для російських вчених буде те, що вони проводять дослідження, класифікують причини та основні особливості самогубств, проте в результаті немає повної картини, ми можемо аналізувати окремі дослідження, не зведені в систему. [75]

Відбувається відмова від деяких положень, висунутих ще Е. Дюркгеймом і П. Сорокіним, наприклад, заперечується можливість альтруїстичного самогубства, так як не всі вчені визнають ці факти самогубствами. Також ставиться питання про можливість генетичної обумовленості схильності до самогубства, знаходяться приклади того, що сільське населення більш схильне до скоєння суїцидальних актів, ніж міське і т.д. [75]

На сьогоднішній день вчені не можуть визначити основну причину самогубств, ми можемо тільки говорити про сукупності певних факторів та їх сприйняття індивідом.

Навіть в концепціях психологічного толку стали розглядатися соціальні аспекти самогубств, дане явище не можна розглядати суто з медичної чи психологічної точки зору, так як людина це істота одночасно і біологічне і соціальне і, відповідно, на його дії впливають соціальні, економічні, культурні та інші чинники.

У зарубіжних і російських вчених збігаються результати досліджень і висновки стосуються взаємозв'язку статі та віку зі зміною кількості самогубств. У дослідженнях зарубіжних авторів і в працях вітчизняних вчених йдеться про те, що серед чоловіків смертність від самогубства вище ніж серед жінок. Однак це досягається різними способами.

Як вітчизняні, так і зарубіжні вчені не ставлять перед собою завдання побудови моделей суїцидальної поведінки. Проводяться одиночні дослідження, спрямовані на одержання емпіричних даних про самогубства. На підставі емпіричних даних робляться висновки по кожному конкретному показнику, що впливає на зміну кількості самогубств. Різниця тільки в спрямованості вивчення і застосування результатів.

В Україні суїцид вивчали такі вчені: А. Бачеріков, Н. Бровина, Е. Матузок, М. Снурніков, Є. Харіна, В. Кузьмінов, А. Хімчан, Т. Гуржій, П. Петрюк, М. Суслов, М. Попова, Л. Ситенко, Л. Доценко, Л. Горбунов, А. Кісь. Ними розглядалися спроби суїциду, вчинені психічно хворими людьми.

Пррфесор Г. Пилягіна розглядає самогубства з точки зору аутоагресивної поведінки. Вона виділяє наступні типові форми аутоагресивної поведінки. Суїцидальна поведінка - власне аутоагресивна поведінка виражається у вигляді ретельного планування та підготовки аутоагресивних дій; вибору завідомо летальних способів їх здійснення; тривалому неаффектірованном пресуїцидального періоді. Парасуїцидальна поведінка: це форма аутоагресивної поведінки, яка зустрічається найчастіше, здійснюється переважно у вигляді суїцидальних спроб. Псевдосуїцидальна поведінка: до нього ставляться демонстративно-шантажні форми аутоагресивної поведінки. Характерні демонстративно-шантажні способи реалізації аутоагресивної поведінки з вибором завідомо вибір способів їх здійснення. А суїцидальна форма аутоагресивної поведінки: ця форма зустрічається виключно при психотичних розладах під впливом хворобливих переживань. Характерна імпульсивна реалізація аутоагресивних дій з вибором жорстоких життєво небезпечних способів їх здійснення; імовірність летального результату дуже висока; смерть у таких випадках кваліфікується як нещасний випадок. [79]

Зрозуміло, настільки широкий підхід до проблеми, спроби розглянути самогубство з самих різних точок зору найбезпосереднішим чином готували грунт для подальшого становлення суїцидології як самостійної науки. Досліджувалися причини самогубств, їх статистика, вплив самих різних соціальних, демографічних, економічних, політичних та інших факторів. Є навіть окремі дослідження, присвячені листам самовбивць.

Багато сучасних авторів підкреслюють, що суїцидологія - наука молода, що вона розвивається. У всьому світі інтерес до цієї проблеми не згасає. Щорічно випускаються спеціальні суїцидологічні журнали, проходять міжнародні симпозіуми, створена міжнародна асоціація з попередження самогубств.

Оскільки суїцидологія - наука, що активно розвивається, поки ще важко визначити її межі. Якщо в буденному житті під словом "самогубство" розуміється свідоме припинення життя за допомогою дій, спрямованих на створення умов, не сумісних з нею, то дати строго наукове визначення самогубства, як це часто буває, значно складніше.

Сьогодні очевидно, що самогубство - проблема міждисциплінарна і повинна вивчатися фахівцями самого різного профілю. Лікарі, філософи, юристи, соціологи, психологи, соціальні педагоги вивчають цю проблему специфічними методами своїх наук, розширюючи наші знання з окремих її аспектів. Безсумнівно, що синтез наукових результатів, їх комплексне осмислення дозволить з часом вийти кожній з наук на новий виток свого розвитку, а всім разом просунутися вперед у вивченні людини. Проблему самогубства не обходять своєю увагою також релігія і мистецтво. [61,c.15]

У медицині самогубство вивчається головним чином в рамках психіатрії (частиною якої і є суїцидологія), медичної психології та судової медицини. Психіатрію, власне, цікавить кілька питань: чи є самогубство результатом психічного розладу або воно можливе у абсолютно здорової в психічному відношенні людини, чи підлягають відповідно до цього особи, що намагаються покінчити життя самогубством, якомусь лікуванню і які повинні бути методи і форми профілактики самогубств? Думки, що самогубство є результатом психічного захворювання, тривалий час дотримувалися прихильники психопатологічної концепції, яка однозначно розглядала самогубство як вираження і результат психічного захворювання.

Ж. Ескироль однозначно вважав, що тільки в стані безумства людина здатна покінчити з собою і все самогубці - душевнохворі. Надалі за допомогою статистичних методів було встановлено, що тільки двадцять п'ять - тридцять відсотків самовбивць страждали на яке-небудь психічне захворювання. Відомий російський суїцидолог Г. Гордон, автор передмови до монографії Дюркгейма "Самогубство", абсолютно недвозначно писав: "Ми допускаємо, таким чином, що при відомих умовах кожен з нас може стати самогубцем незалежно від стану свого здоров'я, розумових здібностей, навколишніх умов життя і т.д. До реакцій у формі самогубства здатні не тільки хворі й болючі, але і здорові душі, абсолютно нормальні за своїми якостями і емоціями". Видатні російські психіатри С. Корсаков, І. Сікорський, Н. Баженов, С. Суханов, В. Чиж, Ф. Рибаков та інші в своїх роботах також заперечували абсолютну тотожність самогубства і душевного захворювання. [61,c.17]

Широке поширення, у зв'язку з впливом на медицину, психологію і культуру в цілому ідей великого австрійця З. Фрейда, отримала психоаналітична концепція, що трактує суїцид як наслідок порушення психосексуального розвитку особистості. На думку Фрейда і його школи, потяг до самогубства у підлітків розвивається в зв'язку з аутоеротізмом, задовольняє онаністічними ексцесами, які розглядаються в той же час як принизливий акт, загрозливий тяжкими наслідками, і звідси виникають ущемлені комплекси і потяг до самогубства. [61,c.21]

У відповідності з сучасними вітчизняними концепціями, самогубство розглядається як наслідок соціально-психологічної дезадаптації особистості в умовах пережитих нею мікроконфліктів. Відповідно до цієї теорії, самогубство являє собою один з варіантів поведінки людини в екстремальній ситуації. Суїцидогенний конфлікт і самогубство можуть бути викликані реальними причинами (у здорових осіб), базуватися на певних патологічних рисах характеру або бути результатом психічного захворювання. При суб'єктивному відчутті нерозв'язності конфлікту звичайними способами, обирається самогубство.

Що стосується решти випадків, то доречно, мабуть, згадати вислів великого російського психіатра В. Кандінського, який сам страждав важким психічним захворюванням і який вважав, що "душа від того, що вона захворює, не перестає бути душею". [77]

З позицій права основним, мабуть, є питання - чи злочином є самогубство? Інакше кажучи - чи є злочинцем людина, що позбавили себе життя?

На перший погляд питання це представляється риторичним. У насправді - якщо і злочинець, то що з того? Карати ж нема кого - людина померла!

Однак не слід забувати, що слідом за загибеллю людини майже завжди виникають немаловажні питання, що потребують вирішення: успадкування майна загиблого, ставлення до його заповіту (якщо такий є) і багато інших. При цьому не слід забувати про рідних і близьких того, хто пішов з життя. Як поставляться до них оточуючі? З співчуттям чи з гидливістю і відразою, а то, ще гірше, з непримиренною агресивністю.

Цілком очевидно, що в значній мірі це залежить від правових норм, проголошених у конкретному суспільстві. Норми ж ці відображають етичний рівень розвитку даної субкультури, її своєрідність у цілому (включаючи характер чільних релігійних поглядів, філософського осмислення світу, естетичних концепцій і т.д.). [61, c.22]

Будь-яка держава по своїй суті завжди прагне так чи інакше регламентувати побут своїх громадян. Смерть і цьому сенсі не є винятком. Так, у Стародавній Греції і в Стародавньому Римі державна влада намагалася встановити, в яких випадках правомірно і допустимо людині позбавляти себе життя. Для цих цілей в багатьох містах зберігався запас сильнодіючої отрути - цикути, заготовленого за державний рахунок і доступного всім, хто захотів би вкоротити свій вік, але за умови, що причини самогубства повинні бути схвалені верховною державною владою - сенатом, радою старійшин або іншою відповідною інстанцією.

Накласти на себе руки можна було тільки з дозволу та в строго узаконених випадках. Навіть Платон у своїх "Законах" наказував ганебні похорон тому, хто позбавив себе життя не за суспільним вироком і не з причини якої-небудь сумної і неминучої необхідності, не через нестерпний сором, а виключно через боягузтво і слабкості, тобто з малодушності.

На початку нашого тисячоліття з виникненням християнства, а пізніше і християнських держав, коли церква почала активно втручатися в державне управління, ставлення до самогубців різко погіршилось. Хоча негативне ставлення до самогубців при цьому визначалося виключно релігійними мотивами, для попередження самогубств широко використовувалися державні законодавчі методи. Строгими постановами церковних канонів пронизані середньовічні законодавства Європи, які вважали самогубство тяжким злочином.

З усіх європейських держав тільки Англія і Росія пізніше всіх виключили з числа злочинів як самогубство, так і замах на нього. На території Росії аж до Жовтневого перевороту діяло укладення в редакції 1885 року, що передбачала суворі заходи покарання, які полягають:

1) у невизнанні права свідомого самогубця робити посмертні розпорядження, від чого заповіт таких осіб визнавався як такий, що немає законної сили,

2) за замах на суїцид належало тюремне ув'язнення терміном від півроку до року,

3) загиблий внаслідок суїциду позбавлявся церковного поховання,

4) на людину, яка вчинила спробу суїциду, накладалося церковне покаяння. Недарма ще Дюркгейм у своїй монографії писав, що російське право в галузі самогубства найсуворіше.

Тільки міркування, що самогубство не є порушенням прав держави, тому що людська особистість не може бути предметом власності, в тому числі і держави, так як вона вільна за своєю суттю, що злочином називається порушення чужих прав, а людина не може перебувати у правовідносинах до самому собі і що, нарешті, взагалі виконання покарання можливо тільки над живими, призвело до повсюдного в цивілізованих державах виключенню самогубства з розряду злочинів. [61,c.25]

Однак все це не означає, що в даний час немає людей, які б не були впевнені, що самогубець - обов'язково психічно хвора людина або що самогубство - обов'язково злочин і що взагалі самогубство - абсолютна мерзоту, ницість, бруд і ганьба.

Зрозуміло, що таке важливе в соціальному плані явище, як самогубство, потребує ретельного статистичному вивченні.

Яка динаміка явища? Які соціальні та вікові групи в більшій мірі можуть бути віднесені до так званих "груп ризику"? Чи можна говорити про залежність числа самогубств від рівня економічного і культурного розвитку країни або якогось регіону? Це тільки деякі з безлічі питань, які ставить перед собою соціологія.

Згідно з дослідженнями Всесвітньої організації охорони здоров'я, в кінці 70-х років нашого століття щодня на земній кулі понад 1300 чоловік кінчали життя самогубством, тобто близько п'ятисот тисяч чоловік щорічно. До теперішнього часу ці цифри значно збільшилися. [77]

З допомогою соціологічних досліджень вдалося встановити вплив на загальну кількість випадків самогубства таких факторів, як клімат, пору року, місце проживання, національність, вік, стать, віросповідання, рівень економічного життя, політична ситуація і т.д.

В кінці 60-х років число самогубств було особливо велике в таких високорозвинених країнах, як Австрія, Данія, Фінляндія, ФРН, Угорщина, Канада, Швеція та деякі інші. У цих країнах самогубства займали третє місце після серцево-судинних і онкологічних захворювань як причини смерті у людей від п'ятнадцяти до сорока п'яти років. [77]

Самогубства частіше відбуваються в весняний час, частіше в понеділок, з поступовим зниженням до кінця тижня; частіше ввечері, на початку ночі або рано вранці.

Жінки частіше, ніж чоловіки, здійснюють суїцидальні спроби, зате чоловіки набагато частіше за жінок скоюють закінчені суїциди.

Самогубства зустрічаються практично в будь-якому віці, починаючи з трьох років, з найбільш високими піками в 20-30 років і 45-50 років і з поступовим зниженням після 65-70 років. [77]

Кількість самогубств серед міських жителів значно вища, ніж у сільській місцевості. Особи, що перебувають у шлюбі здійснюють самогубства рідше. Вище ризик самогубства у бездітних і у тих, що живуть окремо від родичів.

Певні статистичні закономірності встановлені відносно суспільно-професійних і соціально-економічних факторів.

Цікаво, що ще в кінці XIX століття статистика чітко встановила, що загальний відсоток самогубств дивно постійний протягом тривалих відрізків часу для кожного народу, нації і навіть держави. Така сталість була б принципово неможливою, якби самогубство визначалося тільки суб'єктивними особистісними причинами. Більш того, помічено, що загальна кількість самогубств в тій чи іншій країні залежить не від окремих бажань її громадян, а скоріше від таких соціальних явищ, як війни, революції, кризи і т.п. [78]

Навіть з наведених даних видно, що неможливо виділити один або декілька чільних факторів, що призводять до самогубства. Мова завжди йде про складний комплекс причин, обставин і нюансів.

Новітні дослідження показали, що і в так званих "спокійних" країнах, з високим рівнем життя, відсутністю достатньо великих соціальних катаклізмів, середній рівень самогубств також чомусь залишається практично постійним. Якесь число людей знаходять причини для хвилювань, переживань, в одних трапляються стреси, що призводять до думки відправитися в інший світ. [78]

В чому справа? Можливо, просто живуть серед нас люди, які за своїм душевним складом, особливостям характеру схильні до того, щоб закінчувати своє життя настільки трагічно?

Зі сказаного вище можна зробити висновок, що вивчення феномена самогубства в медичній, правовій, соціологічній площинах, вирішуючи специфічні для кожної з них, безумовно, важливі питання, не охоплює, тим не менш, проблему в цілому. Синтез отриманих даних, осмислення фундаментальних питань, які ставить перед людством феномен самогубства, є прерогативою філософії.

Для філософії проблема самогубства ніколи не була другорядною, бо від вирішення її багато в чому залежить відповідь на такі важливі питання, як сенс людського життя, свобода вибору і волі, прояв в цілому свободи особистості.

Чи вільна людина у своєму житті і чи вільна вона також у виборі своєї смерті? Здавалося б, здоровий глузд підказує, що в руках самої людини вирішення питань, пов'язаних якщо вже не зі своїм життям, то зі своєю смертю. Ми можемо бути незадоволені життям, скаржитися на нього, тяготитися ним і навіть ненавидіти життя, але нашу смерть у нас ніхто не може відібрати. Монтень з цього приводу говорив: "Чому ти скаржишся на цей світ? Він тебе не утримує; якщо ти живеш в муках, причиною тому твоє малодушність: варто тобі захотіти - і ти помреш".

Найбільш докладно питання про взаємозв'язок самогубства і свободи волі, самогубства і сенсу життя відображені у філософських роботах А. Шопенгауера, В. Соловйова, А. Камю.

Філософія багатьом видається суто теоретичною наукою, абстрактною і в практичному житті малопридатною. Але в кризові хвилини тільки вона дає людині пораду і опору. У ці хвилини виявляються нікчемними і дрібними багато цілей, що здавалися головними в житті, і виходять на перший план питання, якими переймалися в звичайні дні задаватися якось не прийнято, - про сенс життя, сутність людини, добро і зло. У переломні моменти від вирішення цих питань, у прямому розумінні слова, залежить саме життя. "В останні хвилини, в моменти найвищої напруги, ми звертаємося і до нашого спільного світобачення. І воно говорить нам те" так "то" ні " (А. Луначарський). [61,c.30]

Ставлення до проблеми самогубства релігії як однієї з найважливіших складових людської культури, впродовж тисячоліть формували етичні принципи соціальних відносин і не втратила свого впливу до наших днів, що могло б послужити темою окремої об'ємної праці.

Релігійна приналежність надзвичайно важлива в прийнятті суїцидального рішення. Умовно можна підрозділити конфесії на антисуїцидальні, де моральні та психологічні заборони на шляху до самогубства надзвичайно жорсткі, і конфесії, які не вважають самогубство абсолютним злом. У зв'язку з тим, що релігія є невід'ємною частиною культури, вона побічно впливає і на вчинки людини нерелігійної.

Рішення людини перервати власне життя не заохочується уставом жодної відомої релігії. Навіть буддизм, формально орієнтований на духовне самоусунення, бачить у самогубстві грубу помилку. Експерименти з дострокового переходу в інший світ практикуються лише серед маргінальних сектантів. Але навіть тут масові "наслідки" у кращий світ здійснюються зазвичай не на основі специфічної ідеології, а тому, що переживає кризу глава секти, не бажає залишати цей світ один.

Проте ставлення до самогубства істотно відрізняється в різних культурах. При цьому найбільш категоричним супротивником самогубства, по всій видимості, слід визнати християнство.

До "антисуїцидальних" відносяться християнство, іслам і іудаїзм. Серед християн церква вважає самогубство гріхом і забороняє ховати самогубців в огорожі цвинтаря. У Новому Завіті описаний лише один випадок самогубства, який увійшов в історію і дав згодом назву самого явища - "юдин гріх". Ще Фома Аквінський в XIII столітті в "Сумі теології" оголосив самогубство тричі смертним гріхом: проти Господа, дарующего життя; проти громадського закону; проти людського єства - інстинкту самозбереження, закладеного в кожній живій істоті. Згідно з церковними канонами самогубство ні в якому разі не є подолання страху смерті, а навпаки - гіпнотичне підпорядкування їй.

У давнину християнином називали того, "хто не боїться смерті", оскільки знає: ціна людського життя - все життя і смерть Христова. І тому самогубство - це не просто відмова від даної Богом земного життя, але по суті - відкидання Хреста і Воскресіння Христового. Тому за церковними правилами всі самогубці позбавляються відспівування і християнського поховання, якщо їх самогубство сталося не в стані безумства.

Серед християн найбільше самогубців у протестантів, потім йдуть православні і менше всіх самогубців мають католики. Навіть у цій конфесії, де є табу проти суїциду, статистика вкрай неоднорідна. У країнах, де превалює західне християнство, було виявлено, що в протестантських країнах рівень суїцидів втричі вище, ніж у католицьких. Цей факт пояснюється тим, що в релігійному світогляді протестантів виражений індивідуалізм, більше свобода вибору, відповідальність за невдачі не перекладається з особи на Бога або долю. Найсильніше табу проти суїциду мають католики. У цій релігії суїцид вважається смертельним гріхом, караним навіть після смерті. [36,c.38]

Іслам відкидає самогубство. Властивий мусульманам фанатизм утримує їх, за рідкісним винятком, від самогубства при будь-яких обставинах. В ісламі самогубство - це те ж, що і скоєння вбивства у відношенні інших. Позбавлення себе життя, незалежно від застосованого для цього способу, є вбивством, яке заборонив Аллах. Життя людини не належить йому, оскільки він не створив себе і навіть не створив жодного зі своїх органів і ні однієї зі своїх клітин; його життя - це свого роду довіра, надана йому Аллахом. Людині ніхто не може дозволити скоротити своє життя, не кажучи вже про заподіяння їй шкоди або її знищення. [61,c.41]

Іудаїзм також відкидає самогубство, хоча за деяких обставин самогубство допускається, наприклад, при невиліковних захворюваннях. Тим не менше це - один із найтяжчих гріхів в іудаїзмі. У Талмуді самогубство не згадується, проте постталмудичні авторитети відносили його до гріхів навіть більш тяжким, ніж вбивство, оскільки воно служить запереченням божественного відплати. У той же час наводиться різниця між самогубством і мучеництвом, самопожертвою в ім'я релігії. Актами мучеництва вважаються самогубства з метою уникнути насильницького навернення в іншу віру. Але в цілому це - релігійний злочин і тому карається Богом. Самогубців ховають за особливим ритуалом, наприклад, їх не ховають до заходу сонця. Згідно із законами, сформульованим вже в постталмудичну епоху, мета траурних ритуалів по самогубцю - висловити співчуття родичам покійного, а вся обрядова частина, яка символізує повагу до померлого, не проводиться. Всі ці правила застосовуються, якщо тільки існують тверді свідоцтва факту самогубства.

Непрямі докази в даному випадку не визнаються. Крім того, має бути точно доведено, що самовбивця не був у стані неосудності, і самогубство було умисним, що можливо, якщо тільки самогубець заздалегідь заявив про свій намір. Тому поховання за законами про самогубство відбувається рідко. Подібне ставлення до самогубства було запозичене і християнством. [50,c.27]

До конфесій, не вважаючих суїцид абсолютним злом, відносяться релігії буддизм та індуїзм. У цих релігіях самогубство не має стигми гріховності і не вважається злочином проти Бога.

Буддизм, загалом, самогубство відкидає, але допускає його при болісних болях і хворобах.

Обидві східні релігії проголошують повторюваність земних перероджень людини, якій судилося багато разів жити і багато разів вмирати. При цьому колесо самсари, низка перевтілень, - це тяжке випробування, яке потрібно з гідністю витримати, і тоді, досягнувши святості, душа вирветься з порочного циклу і більше не повинна буде виносити ні борошно нових народжень, ні борошно нових смертей. Ідея реінкарнації, спільна для буддизму та індуїзму, робить суїцид безглуздим і навіть шкідливим - але не зі страху перед Богом, а з цілком раціональних міркувань. Добровільно йде з життя нічого не досягне - карма знову поставить його в ту ж саму ситуацію, бо людина з нею не справилася. Самогубство все одно не врятує від життєвих страждань. Більше того, оскільки рівень нинішньої реінкарнації визначений поведінкою в попередньому втіленні, егоїстичне самогубство віддаляє від нірвани. Суїцид - не вихід, але і драматизувати його особливо нема чого. Буде інше життя, буде інший шанс.

З точки зору суїцидології головна відмінність східних релігій (тобто індуїзму і буддизму) від релігій західних (християнства, ісламу та іудаїзму) полягає в тому, що самогубство не має стигми гріховності. [50,c.79]

Все перераховане вище - це тільки тенденції, які не є суворої закономірністю, бо однозначно судити про вплив тільки релігійної ідеології на частоту суїцидів в популяції у відриві від історичного та різноманітного социокультурального контексту, а також індивідуальних характеристик, як справедливо підкреслює Л. Юр'єва, безглуздо, бо всі фактори необхідно враховувати в комплексі при вивченні обговорюваної проблеми щодо взаємозв'язку проблеми самогубств і сучасних релігій. [59,c.41]

Також важлива увага приділяється суїциду з точки зору психології. Феномен суїциду найчастіше пов'язують з уявленням про психологічну кризу. В даному випадку під кризою розуміється емоційний стан, що виникає в ситуації зіткнення особистості з перешкодою на шляху задоволення її найважливіших життєвих потреб, тобто такою перешкодою, яке не може бути усунена звичайними способами вирішення проблем, відомими людині з минулого життєвого досвіду.

Таким чином, психологічна криза розглядається як внутрішнє порушення емоційного балансу, що наступає під впливом погрози людській психіці, створюваної зовнішніми обставинами.

Психологічна - душевна - біль, ймовірно, є загальною ознакою важких кризових станів. Непереносимість душевного болю призводить до прагнення припинити її будь-яким шляхом, і суїцид може здаватися людині, що перебуває в кризовому стані, єдиним способом позбавлення і розв'язання всіх проблем.

Уявлення З. Фрейда про суїцид засновані на концепції двох основних потягів людини: Ероса - інстинкту життя і Танатоса - інстинкту смерті. Континуум людського життя є полем битви між ними. Людина не тільки хоче жити, бути коханим і продовжити себе у своїх дітях - бувають періоди або стану душі, коли бажаною виявляється смерть. З віком сила Еросу убуває, а Танатос стає все більш сильним, напористим і реалізує себе повністю, лише привівши людину до смерті. За Фрейдом, суїцид і вбивство є проявами руйнівного впливу Танатоса, тобто агресією. [62,c.28]