Вплив успішності в навчанні на формування самооцінки учня

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи вивчення впливу успішності у навчанні на самооцінку учня

1.1 Погляди вітчизняних та зарубіжних науковців на взаємозв'язок успішності у навчанні і самооцінки

1.2 Проблеми самооцінки школяра

1.3 Вплив соціальних факторів на самооцінку учнів

Розділ 2. Організація практичного дослідження впливу успішності у навчанні на самооцінку учнів

2.1 Опис методик дослідження

2.2 Результати дослідження впливу успішності у навчанні на самооцінку учнів

2.3 Корекційна програма розвитку (формування) самооцінки учнів

Розділ 3. Рекомендації для вчителів та батьків щодо підвищення корекції самооцінки школярів

3.1 Повторне дослідження впливу успішності у навчанні на самооцінку учнів

3.2 Порівняльний аналіз результатів дослідження

3.3 Рекомендації щодо формування самооцінки учнів для вчителів та батьків

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Розвиток освіти в Україні обумовлює необхідність переосмислення теорії й практики навчання та виховання. Впровадження дванадцятибальної шкали оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальної середньої освіти є свідченням позитивних зрушень в цьому напрямі. Однією з важливих тенденцій розвитку сучасних освітніх технологій є збільшення уваги до особистісного підходу у навчально-виховному процесі, прагнення висвітлити саме з цих позицій традиційно переважаючий пізнавально-інформаційний підхід, відповідно до якого вважається, що завдання формування особистості вирішуються в ході виховної, тобто позакласної та позашкільної роботи, а на уроці головним є навчальний процес. Проте основні особистісні параметри формуються саме під впливом процесу навчання. Зокрема, формування самооцінки дітей особливо тісно пов`язано саме з учбовою діяльністю, оскільки учень кожний день отримує оцінки вчителя і мусить весь час порівнювати свої можливості й досягнення з певним еталоном. Тому роль оцінки навчальної успішності у процесі формування у дитини "образу-Я" важко переоцінити.

Самооцінка - це та цінність, значущість якої надає собі індивід загалом та окремим сторонам своєї особистості, діяльності, поведінки. Самооцінка впливає на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її стосунки з іншими людьми. Відображаючи рівень задоволення чи незадоволення собою, самооцінка створює основу для сприймання власного успіху чи неуспіху в діяльності, досягнення мети певного рівня, тобто рівня домагань особистості.

Практика виховання й наукові дослідження дають підставу вважати, що вплив успішності у навчанні на становлення самооцінки учня не однозначний, його наслідки залежать від багатьох факторів. Проте, постійна ситуація неуспіху, негативного оцінювання, безумовно, виступає для дитини як психотравма. Це, в свою чергу, викликає негативні емоційні переживання, спричиняє утворення компенсаторних механізмів, що детермінують шкільну та часом й соціальну дезадаптацію. Компенсаторні механізми, що кожного разу "вмикаються" в ситуації негативного оцінювання, порушують нормальний перебіг процесу становлення образу "Я". Це, в свою чергу, призводить до відхилень у становленні самооцінки.

Наявність впливу оцінних ставлень на становлення самооцінки учня відмічається багатьма дослідниками проблем навчання (Б.Г.Ананьєв, М.І.Алєксєєва, А.М.Алексюк, Л.С.Виготський, В.В.Давидов, Д.Б.Ельконін, Г.С.Костюк, С.Д.Максименко, О.М.Матюшкін, Н.С.Якіманська та інші). Дослідники спрямовували зусилля переважно лише на покращення показників научуваності дитини, сподіваючись, що їх рекомендації призведуть до швидкого й ефективного вирішення проблеми низького рівня засвоюваності знань. На жаль, як доводить практика шкільного навчання, в кожному класі існує певний прошарок дітей, які постійно виявляють лише початковий та середній рівень знань. Зараз таких дітей все частіше об`єднують в одному або двох класах, протиставляючи їх тим одноліткам, що успішно засвоюють програму. Отже, низька навчальна успішність і, відповідно, зменшення вимог з боку вчителів, а звідси й недостатній ступінь засвоєності шкільної програми стає вже не тимчасовою прикрістю для учня, а його постійною життєвою ситуацією. Як впливає така ситуація на розвиток учня взагалі та на становлення його самооцінки зокрема - поки що вивчено недостатньо.

Відповідно до теорії навчальної діяльності, оцінна діяльність породжує потребу учня або вчителя одержати інформацію про те, відповідає чи ні якість знань і вмінь учнів з предмета вимогам програми. Метою оцінної діяльності є контроль успішності учнів і формування в них адекватної самооцінки.

Предметом оцінної діяльності є система знань і вмінь учня. Підсумком оцінювання вчителем результатів навчальної діяльності школяра є оцінка, яка може виражатися знаком, інтенсивністю емоційного переживання й оцінним судженням.

Актуальність теми дослідження пов'язана із тим, що, незважаючи на значну кількість досліджень оцінної діяльності роботи учнів, питання про роль оцінювання і самооцінки навчальної діяльності учня висвітлено недостатньо, особливо із психологічних позицій, хоча є однією з найгостріших проблем, які стоять перед сучасною школою і мають бути вирішені для забезпечення досягнення учнем успіхів у навчанні. Часто виникають проблеми психологічного характеру. Насамперед, це психологічні труднощі, з якими дитина стикається в процесі навчання. З одного боку, труднощі навчальної роботи учня залежать від особливостей навчального матеріалу, з іншого - від можливостей, індивідуальних і вікових особливостей дитини.

Проблема успішності дуже складна, її дослідження передбачає безліч різних підходів, але всі вони групуються навколо двох основних аспектів розгляду проблеми:

1) як вчитель (вчитель) навчає;

2) як учень (студент) навчається і як при цьому здійснюється його розвиток.

Фахівці різних галузей психолого-педагогічної науки в основному приділяли увагу окремим аспектам цієї проблеми. Так, дидакти вважають основним об'єктом вивчення педагогічні умови та особливості навчально-виховного процесу, які, на їхню думку, сприяють подоланню неуспішності. Психологи зосереджуються на вивченні особливостей особистості невстигаючих учнів, на виявлення своєрідності самого процесу їхньої навчальної діяльності.

Об'єктом дослідження в роботі є основи психолого-педагогічної науки, а предметом - вплив успішності в навчанні на формування самооцінки.

Мета дослідження: виявити психологічні фактори неуспішності і успішності в навчанні та їх вплив на становлення самооцінки учня.

Умовою підвищення успіхів у навчанні є формування в учня адекватної самооцінки, на основі якої можливо відновлення впевненості у своїх здібностях і підвищення прагнення до оволодіння знаннями.

Завдання дослідження:

1. Розглянути теоретичні підходи до вивчення впливу навчальної успішності на становлення самооцінки школяра.

2. Емпірично виявити специфіку ставлення учнів до себе та до своєї навчальної успішності в залежності від причин, що заважають засвоювати знання на достатньому рівні.

3. Порівняти показники основних параметрів самооцінки, ставлення до своєї навчальної успішності та навчання взагалі в учнів з високою навчальною успішністю та низькою навчальною успішністю.

4. Розкрити психологічні умови оптимізації розвитку особистості в учнів з низькою навчальною успішністю.

Гіпотезою дослідження є припущення про те, що успішність навчання школяра визначає особливості і рівень самооцінки.

Методичними та теоретичними засадами нашого дослідження є принципи детермінізму, єдності свідомості і діяльності, взаємозалежності зовнішніх та внутрішніх чинників становлення особистості (Б.Г.Ананьєв, Г.О.Балл, Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв, С.Д.Максименко, Г.С.Костюк, В.А.Роменець, Н.В.Чепелєва та інші).

Методи дослідження: теоретичний аналіз наукових джерел із досліджуваної проблеми: аналіз, порівняння, узагальнення та систематизація емпіричних і теоретичних даних; порівняльний аналіз результатів дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у виявленні факторів становлення самооцінки учнів з різною навчальною успішністю.

Теоретичне значення дослідження полягає у вивченні впливу низької навчальної успішності на становлення особистості школяра; з`ясуванні психологічних причин навчальної неуспішності у дітей з нормальним інтелектуальним розвитком; визначенні психологічних умов підвищення навчальної успішності школярів.

Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів з підрозділами основної частини, висновків, списку використаних джерел та літератури та додатків.

Інформаційною базою роботи є наукові публікації, монографічні видання, підручники вітчизняних і закордонних вчених та інші джерела.

Розділ 1. Теоретичні основи вивчення впливу успішності у навчанні на самооцінку учня

1.1 Погляди вітчизняних та зарубіжних науковців на взаємозв'язок успішності у навчанні і самооцінки

Тривала неуспішність формує у школяра моральну й психологічну травму, породжує невпевненість у власних силах. В.І. Самохвалова виділяє три показники, на основі яких можуть бути розглянуті розбіжності у поведінці дітей одного віку й особливості їхньої успішності в навчанні: а) ставлення до навчання; б) організація навчальної роботи; в) засвоєння знань і навичок. Ці показники можуть по-різному виявлятися у дітей з однаковою успішністю, тому що не може бути однозначних зв'язків між рівнем успішності в навчанні й ставленням до навчання [71, с. 25].

Г.П. Антонова у своїх дослідженнях дійшла висновку, що відносна стійкість "стилю" розумової роботи, що спостерігається у школярів у процесі вирішення різних навчальних завдань, свідчить про те, що в них сформувалася якість або властивість розумової діяльності. Але це не означає, що діти, які виявляють знижену навченість, приречені на постійні невдачі в навчанні. Це свідчить про те, що в них сформувалися деякі небажані якості розуму, які й виявляються під час самостійної розумової діяльності. У зв'язку із цим необхідна тривала організаційна робота, яка спрямована не тільки на збагачення дітей знаннями, уміннями й навичками, а й, насамперед, на зміну якостей їхньої розумової діяльності й сформованого в них підходу до процесу засвоєння знань. Таким чином, навченість, тобто здатність до навчання, є індивідуальною, відносно стійкою властивістю особистості. Висока навченість сприяє більш інтенсивному розумовому розвитку. Однак поряд з високим розумовим розвитком може спостерігатися відносно низька навченість, що компенсується великою працездатністю [23, с. 131].

У дослідженнях із психології обґрунтовується думка, що навчання, яке спрямоване на аналіз особливостей навченості, ставить два завдання: з'ясування того, як, якими способами школярі самостійно здобувають нові знання; визначення видів допомоги, яка необхідна для того, щоб школяр міг успішно впоратися із поставленим завданням. Інакше кажучи, процес навчання організовується згідно з індивідуально-психологічними здібностями учня, під час організації обов'язково враховується чому і як навчають учня. Н.С. Лейтис увів поняття психологічних компонентів засвоєння, під якими він розумів пов'язані багатогранні сторони психіки учнів, без активізації й відповідної спрямованості яких навчання не досягає мети. До таких компонентів належать:

1) позитивне ставлення учнів до навчання;

2) процеси безпосереднього ознайомлення з матеріалом;

3) мислення як процес активної переробки матеріалу, який вивчається;

4) процес запам'ятовування і збереження отриманої й обробленої інформації.

Значна кількість психологів, аналізуючи навчання, відзначають, що він є недостатньо керованим процесом. Один із можливих шляхів зробити навчання керованим процесом - це спеціальна організація засвоєння як визначеного процесу. Найбільш розробленою в цьому напрямі є система навчання, заснована на теорії поетапного формування розумових дій П.Я. Гальперіна. Відповідно до цієї теорії відбуваються особливі процеси, на яких і будується процес навчання. Пошуки інших можливостей управління процесом навчання пов'язані із розробкою психологічних основ програмованого навчання (Л.Н. Ланда та ін.). Програмоване навчання передбачає таку організацію навчання, коли учень не може зробити наступного "кроку" у засвоєнні, якщо не опанував попередній матеріал. Учень увесь час надає інформацію про засвоєння матеріалу. Слід зазначити, що зворотний зв'язок діє постійно, що дає змогу регулювати процес відповідно до індивідуальних особливостей учнів, забезпечуючи активність кожного школяра. Кожен учень навчається в оптимальному для нього темпі, ритмі, стилі.

В.В. Давидов вважає специфічною потребою й мотивом навчальної діяльності учня ставлення до дійсності й відповідні йому способи орієнтації.

Поставити перед школярем навчальне завдання - це значить занурити його в ситуацію, яка вимагає орієнтації на змістовно загальний спосіб її вирішення у всіх можливих варіантах. Одним із значущих компонентів навчальної діяльності є система особливих дій для вирішення завдань. Автор виділяє такі навчальні дії, яким залежно від конкретних умов їхнього виконання відповідають операції: перетворення ситуації з метою виявлення загального ставлення у системі, яка розглядається; моделювання виділеного ставлення в графічній і знаковій формі; перетворення моделі відносин для вивчення його властивостей у "чистому вигляді"; виділення й побудова серії конкретно-практичних завдань, що можна виконати загальним способом; контроль конкретно-практичних завдань, що можна виконати загальним способом; контроль за виконанням попередніх дій; оцінка засвоєння загального способу як результату розв'язання конкретного навчального завдання.

Формування повноцінної навчальної діяльності у молодших школярів може відбуватися лише на основі принципу розгортання матеріалу, адекватного змістовному узагальненню, що детермінується теоретичними формами суспільної свідомості й духовними вимогами [37, с. 118].

У дослідженнях П.П. Блонського фігурує поняття "засвоєння". Він відзначає, що не можна змішувати проблему засвоєння знань із проблемою пам'яті, що засвоєння знань не зводиться тільки до запам'ятовування, воно передбачає розумову діяльність суб'єкта, вживається це поняття в широкому розумінні, позначаючи терміном "засвоєння" пізнавальну діяльність, що включає ряд психічних процесів: сприйняття, пам'ять, мислення.

Н.А. Менчинська вважає, що засвоєння знань передбачає не тільки участь розумових процесів. Засвоєння безпосередньо пов'язане з особливостями особистості - її почуттями, волею тощо. При вивченні засвоєння знань вона виділяє три групи явищ: власне знання, тобто продукт, результат, сформований у ході навчання; безпосередньо розумовий процес, у результаті якого досягається той або інший результат; певні якості розумової діяльності учня, сформовані у процесі його життєдіяльності, набуття досвіду в умовах виховання й навчання. На нашу думку, дійсне засвоєння можливе тільки тоді, коли учень активно працює з навчальним матеріалом і згодом вдало застосовує здобуті знання у практичній діяльності. Поступово розширюються пізнавальні можливості учнів. Тому, говорячи про наявність прямого зв'язку між віковими періодами й етапами засвоєння, при цьому необхідно брати до уваги таке: рівень засвоєння знань залежить не тільки від вікового рівня розвитку, а й від міри складності засвоюваного навчального матеріалу. Педагоги-практики вважають провідними в пізнавальній діяльності учня процеси аналізу та синтезу. Таким чином, закономірності аналізу й синтезу допомагають розкрити сутність переходу від нижчих етапів засвоєння знань Н.Ф. Добринін стверджує, що загальне значення отриманих у школі знань поступово набуває особистої значущості їх для учнів, пов'язаної з потребами, інтересами й переконаннями особистості. У результаті цього знання мають усе більш дієвий характер. Тільки навчання, яке позбавлене формалізму, приводить учнів до більш глибокого розуміння значущості набутих знань і тим самим готує їх до участі у житті. Дослідження вченого, на нашу думку, доводять, що коли об'єктивна значущість знань, умінь і навичок дійсно усвідомлюється учнями, у них починає формуватися позитивне ставлення й інтерес до них, саме ці знання й засвоюються більш успішно.

Н.С. Лейтес зазначає, що розумовий розвиток не зводиться до засвоєння певного обсягу знань і розумових операцій особистості, справжній розумовий розвиток, на його думку, не є чимось зовнішнім стосовно здібностей дитини. Автор вважає, що послідовне збільшення розумового навантаження в міру просування учнів від молодших класів до старших не пропорційне зростання навченості. Важливийне тільки кількісний аспект, тобто не тільки те, що сам масштаб рівня розумового розвитку змінюється від віку до віку. Існує і якісний аспект розумового розвитку, визначений віковим етапом. Рівні розумового розвитку не відокремлені від інших особливостей дитини певного віку, ці особливості надають їм своєрідності, що має прямий стосунок до успішного навчання. Розвиток розумових здібностей відбувається ніби спіралеподібно - від одного рівня до іншого, більш високого. Особливості розумового розвитку й навченості учня в кожному періоді шкільного дитинства лише частково й тимчасово виявляють становлення його здібностей. Навченість у дітей безпосередньо характеризує тільки навчальні здібності.

Н.С. Лейтес вважає, що не може бути просто поставлений знак рівності між навченістю (або рівнем розумового розвитку) і здатністю. У шкільні роки можна говорити про ті або інші здібності, які впливають на навчання.

У.Д. Розенталь [17, с. 28] зазначав, що здібностями можна називати такі індивідуально-психологічні особливості дитини, які забезпечують успішне виконання тієї або іншої діяльності, зокрема навчальної. Але не окремі здібності визначають можливість успішного виконання навчальної діяльності, а лише своєрідне поєднання цих здібностей, що характеризує конкретну особистість. Однією з найважливіших особливостей психіки людини є можливість широкої компенсації одних властивостей іншими, внаслідок чого відносна слабкість будь-якої здібності в навчанні зовсім не виключає можливості успішного виконання навіть складнішої діяльності, що найбільш тісно пов'язана із цією здібністю.

Таким чином, аналіз психолого-педагогічних досліджень, які присвячені психологічним проблемам успішності навчання, доводять, що на шляху до вирішення цих проблем зроблено чимало. Однак ще виникає багато питань про причини, що викликають труднощі в навчанні. Практикам (педагогам, психологам) слід здійснювати поглиблене вивчення особливостей особистості школяра, аналізувати, які фактори допомагають йому уникати труднощів у навчанні і сприяють успішному оволодінню знаннями.

У практиці шкільного життя вчителеві на кожному кроці доводиться мати справу з негативними емоційними реакціями учнів на оцінки, зауваження, вимоги, труднощі у навчальній роботі. Часто вчитель не розуміє етіології цих реакцій, а вони є показником певного неблагополуччя у вихованні дитини. Ці реакції можуть бути різної глибини, сили й тривалості. Реакції учнів визначаються не тільки об'єктивною справедливістю або несправедливістю дій учителя, а й внутрішніми психічними особливостями учня, пов'язаними з його самооцінкою і ставленням до себе.

Отже, щоб навчити дитину навчатися, вчительу слід забезпечити доступність, своєчасність надходження інформації, сприятливий клімат для спілкування між учасниками педагогічного процесу. Між процесами викладання та навчання існують складні причинно-наслідкові зв'язки, які потрібно виявляти, аналізуючи конкретні ситуації процесу навчання. Слід зазначити, що глибокі знання загальних закономірностей психічного розвитку дитини, чинників, що сприяють формуванню особистості на різних вікових етапах, дають педагогу змогу оптимізувати навчально-виховний процес.

Для успішності в навчанні важливе значення має здатність дитини до самоаналізу і самооцінки власної діяльності. Так, ролі самооцінки присвячена робота О.А. Серебрякової. Вчена стверджує, що залежно від характеру самооцінки (її адекватності, стійкості) у школяра виникає впевненість у собі, непевність або самовпевненість, тобто певні риси хара- ктеру. У результаті дослідження було виділено ряд умов формування самооцінки, визначено роль, функції й місце в цьому процесі оцінки інших учасників педагогічного процесу діяльності дитини.

Ми робимо висновок, що самооцінка, яка закріпилася і стала рисою характеру, не обмежується рамками однієї будь-якої діяльності, а поширюється й на інші види. Аналіз ряду досліджень дає змогу зазначити, що важливим фактором у формуванні особистості дитини є оцінювання її діяльності дорослими людьми. Емоційне самопочуття дитини залежить від того, які стосунки склалися у нього з оточуючими його людьми. Дуже важливим для дитини є налагодження міжособистісних відносин із вчителем (вчитель і учень є рівноправними суб'єктами). Така взаємодія спонукає до творчості учнів і вчитель, робить навчання цікавим та ефективним. При цьому пізнавальна активність учнів є максимальною, в результаті такої діяльності дитина здатна до самооцінки.

З віком самооцінка як мотив поведінки й діяльності починає відігравати все більше значення у житті дитини й у формуванні її особистості, тобто самооцінка перетворюється на стійке утворення.

Самооцінка учня у процесі навчання розвиває критичне ставлення до власних здібностей і можливостей, впливає на об'єктивне оцінювання результатів навчання. Успіхи у навчанні сприяють активній діяльності учня на уроках, він стежить за ходом думки вчителя й однолітків, бере активну участь у розв'язанні будь-яких проблем, замислюється, визначає своє ставлення у процесі подій, прогнозує подальше ускладнення матеріалу.

Практикою школи вже давно доведено, що кожен школяр, що не має яких-небудь органічних дефектів може засвоїти знання в об'ємі шкільної програми, проте не у всіх випадках удається досягти необхідного рівня засвоєння і окремі учні насилу засвоюють учбовий матеріал.

Проблема успішності дуже складна, її дослідження передбачає безліч різних підходів, але всі вони групуються довкола двох основних аспектів розгляду проблеми:

1) як вчитель учить;

2) як школяр вчиться і як при цьому здійснюється його розвиток.

Фахівці різних галузей педагогічної науки приділяли переважну увагу одній або іншій стороні даної проблеми. Так, дидакти основним об'єктом вивчення роблять педагогічні умови, особливості учбово-виховного процесу, які сприяють подоланню неуспішності. Психологи ж направляють увагу на вивчення особливостей неуспішної особи, виявляються в процесі вчення, на виявлення своєрідності самого процесу їх учбової діяльності. На питання - які типові поєднання особливостей школярів, що визначають характер неуспішності, - відповідають психологічні дослідження. Дидактична основа для таких досліджень міститься в роботі А.М.Гельмонта [25, с. 227]. У цій роботі даний диференційований аналіз неуспішності школярів і її причин. Один з критеріїв, який покладений А.М.Гельмонтом в основу диференціації неуспішності носить психологічний характер, - це міра легкості (або труднощі) переборної негативного явища. Основного значення набувають причини, залежні від учня:

1) погана підготовленість і значні пропуски в знаннях;

2) негативне відношення до учення;

3) відсутність звички до організованої праці, недостатній рівень загального розвитку.

А.М.Гельмонт вказує як тісно переплітаються причини, залежні від вчителя і учня, наскільки ефективний той педагогічний підхід, який спирається на знання індивідуальних особливостей учнів і як відсутність даного підходу наводить до формування в ході навчання нових негативних якостей що ще більше утрудняють процес навчання. Тривала неуспішність викликає у школяра моральну і психічну травму, породжує невіру в свої сили.

В.І.Самохвалова [15, с. 134] виділяє три показники, на основі яких можуть бути розглянуті відмінності в поведінці дітей і особливості їх особи:

1) відношення до учення;

2) організація учбової роботи;

3) засвоєння знань і навиків.

Ці показники можуть по різному виявлятися у дітей з однаковою успішністю, оскільки не виявляється однозначних зв'язків між мірою успішності в ученні і відношення до учення. Характеризуючи групи дітей з однаковою успішністю можна виділити яку-небудь одну групу рис, яка визначає все інше. Це положення розвивається в одній з робіт А.С. Славіної [22, с. 141], де автор детально описує особливості розумової діяльності неуспішних дітей, названою "інтелектуальною пасивністю". Дана "пасивність" виявляється в небажанні думати, в прагненні уникнути всяких розумових зусиль. Вона виявляється у школярів при здійсненні учбової діяльності.

Багато психологів, аналізуючи процес навчання, відзначають, що він є недостатньо керованим процесом. Однією з можливих доріг зробити навчання керованим процесом - спеціальна організація процесу засвоєння як процесу заданого. Найбільш розробленою в цьому напрямі є система навчання, заснована на теорії поетапного формування розумових дій П.Я.Гальперіна. Згідно цієї теорії здійснюються процеси інтеріорізації дій - поступового перетворення зовнішніх дій у внутрішніх, розумових. Відповідно цьому і будується процес навчання. Пошуки інших можливостей управління процесом навчання пов'язані з розробкою психологічних основ програмованого навчання (Л.Н.Ланда і ін.). Програмоване навчання передбачає таку організацію навчання, коли той, що виучується не може зробити наступного "кроку" в засвоєнні, не опанувавши попередні. Учень весь час дає інформацію про те як він засвоює матеріал. Зворотний зв'язок діє весь час і дозволяє регулювати процес відповідно до індивідуальних особливостей засвоєння, забезпечується активність кожного учня. Кожен учень виучується в оптимальному для нього темпі, ритмі, стилі.

В.В.Давидов [27, с. 232] вважає специфічною потребою і мотивом учбової діяльності учня теоретичне відношення до дійсності і відповідні йому способи орієнтації. Поставити перед школярем учбове завдання - це означає ввести його в ситуацію, що вимагає орієнтації на змістовно загальний спосіб її дозволу у всіх можливих частних і конкретних варіантах умов. Одним із значимих компонентів учбової діяльності є система особливих дій за рішенням завдань. Він виділяє наступні учбові дії, яким залежно від конкретних умов їх виконання відповідають операції:

1) перетворення ситуації для виявлення загального відношення даної системи;

2) моделювання виділеного відношення в графічній і знаковій формі;

3) перетворення моделі відношення для вивчення його властивостей в "чистому вигляді";

4) виділення і побудова серії частних конкретно-практичних

завдань, що народжуються загальним способом;

5) контроль за виконанням попередніх дій;

6) оцінка засвоєння загального способу як результату рішення даної учбової задачі.

Формування повноцінної учбової діяльності у молодших школярів може відбуватися лише на основі певного принципу розгортання матеріалу, адекватного змістовному узагальненню, який детермінується теоретичними формами суспільної свідомості і вимогами духовного виробництва. В даний час це здійсненно лише в спеціально організовуваних експериментальних умовах.

Наступний етап у вивченні учбової діяльності полягає в пильній увазі дослідників до новоутворень, кожне з яких є новий тип відношення дитяти до різних сторін довколишньої дійсності. Це наступні типи новоутворень:

1) новий тип відношення дитяти до предмету, що вивчається, який виявляється в умінні вичленяти в нім параметри;

2) новий тип відношення дитяти до власної діяльності - довільність (саморегуляція)

3) новий тип відношення до своєї діяльності як спільною.

Виконання відносно простих і елементарних форм самоконтролю, супроводжуючих наочні перетворення, є важливою умовою формування самостійної учбової діяльності по управлінню своєю поведінкою.

У дослідженнях П.П.Блонського [10, с. 227] фігурує поняття "засвоєння". Він відзначає, що не можна змішувати проблему засвоєння знань з проблемою пам'яті, що засвоєння знань не зводиться лише до пам'яті, воно передбачає розумову діяльність суб'єкта, вживається це поняття в широкому сенсі, позначаючи терміном "засвоєння" пізнавальну діяльність, що включає цілий ряд психічних процесів: сприйняття пам'яті, мислення.

З віком розширюються пізнавальні можливості учнів. Тому говорять про наявність прямого зв'язку між віковими етапами і етапами засвоєння, при цьому необхідно мати на увазі наступне: рівень засвоєння знань залежить не лише від вікового рівня розвинена, але і від міри трудності засвоюваного учбового матеріалу. Виділяють в пізнавальній діяльності як провідні процеси аналіз і синтез. Таким чином, основні закономірності, які допомагають розкрити єство переходу від нижчих етапів засвоєння знань до вищих, - закономірності аналізу і синтезу.

Особовий підхід при вивченні розумових особливостей школярів властивий ряду досліджень останніх років, що проводяться під керівництвом Н.А.Менчинськой.

Особливості розумового розвитку і виучуваної учня в кожному періоді шкільного дитинства лише частково і тимчасово виявляють становлення його здібностей. Виучувана у дітей безпосередньо характеризує лише учбові здібності.

Лейтес вважає, що не може бути просто поставлений знак рівності між виучуваною (або рівнем розумового розвитку) і здатністю. У шкільні роки можна говорити про ті або інші передумови здібностей, що впливають на навчання.

Розенталь У.Д. [45, с. 221] вказував, що здібностями можна називати такі индивидуально- психологічні особливості, які мають відношення до успішності виконання тієї або іншої діяльності, зокрема учбової. Але не окремі здібності як такі безпосередньо визначають можливість успішного виконання учбової діяльності, а лише те своєрідне поєднання цих здібностей, яке характеризує дану особу. Однією з найважливіших особливостей психіки людини є можливість широкої компенсації одних властивостей іншими, унаслідок чого відносна слабкість який-небудь однієї здатності в навчанні зовсім не виключає можливості успішного виконання навіть такої діяльності, яка найтісніше пов'язана з цією здатністю. Теплов виділяє поняття "обдарованість", під яким він розумів якісно, - своєрідне поєднання здібностей, від якого залежить можливість досягнення більшого або меншого успіху у виконання учбової діяльності.

Таким чином, аналіз досліджень, присвячених психологічним проблемам успішності навчання, показує, що на шляху до вирішення цих проблем зроблено немало. Проте ще виникає багато питань про причини, обуславливающих трудність в ученні. Необхідне більш поглиблене вивчення особливостей особи школяра, що допомагають йому в усуненні труднощів і успішному оволодінню ним шкільною програмою.

Особливий інтерес представляє поняття "виучувана". Основний показник виучуваної "темп просування". За даними Н.А.Менчинськой і її співробітників швидше виучуються ті учні, чий рівень розвитку вищий. В ході вікового розвитку відбуваються якісні зміни розумових можливостей, зв'язані про обмеженням деяких розумових достоїнств попередніх вікових періодів. Виучувана дітей безпосередньо характеризує лише учбові здібності. Засвоєння одного і того ж матеріалу у кожного учня відбувається по-різному, а отже вимагає різних педагогічних зусиль залежно від рівня і своєрідності розвитку дитяти. Нарікати причину учбових невдач не завжди просто, але знати її необхідна. До дітей треба личити як до осіб, що постійно розвиваються, змінним. Оскільки деякі діти дуже рано проявляють загальні здібності або спеціальні здібності до яких-небудь видів діяльності, то треба зробити витті можливе, аби такому дитяті було цікаво вчитися в школі, аби саме в школі отримували подальший розвиток його здатності, самооцінка здібностей що вчаться в процесі шкільного навчання - це усвідомлення ними своїй успішності в опануванні матеріалу того або іншого учбового предмету. Залежно від того, чи рахує себе молодший школяр здатним засвоїти шкільні предмети, у нього складається певне відношення до себе: зміцнюється або втрачається віра в свої інтелектуальні можливості.

У практиці шкільного життя вчителеві на кожному кроці доводиться стикатися з негативними емоційними реакціями учнів на оцінки, зауваження, вимоги, на трудності в учбовій робота. Часто вчитель не розуміє джерела цих реакцій, а ці реакції є, з одного боку, показником якогось неблагополуччя у вихованні дитяти, про іншу - вони самі впливають на відношення дитяти до учення, до школи, до вчителя, на формування його поглядів і інтересів, на формування його особи. Ці реакції можуть бути різної глибини і сили, різної тривалості.

Так, ролі самооцінки у формуванні упевненості і невпевненості школяра в своїх знаннях і в своїх силах присвячена робота Е.А.Серебрякової [46, с. 117]. Автор показала, що залежно від характеру саммоценки (її адекватності, стійкості) у школяра виникає упевненість в собі, невпевненість або самовпевненість, тобто певні риси вдачі. В результаті дослідження авторові удалося виявити цілий ряд умов формування самооцінки: роль, функція і місце в цьому процесі оцінки іншими людьми діяльності дитяти, значення оцінки самим дитям результатів власної діяльності. Е.А.Серебрякова також зробила вивід про те, що самооцінка, що закріпилася і стала рисою вдачі не обмежується рамками одній якій-небудь діяльності, а поширюється і на інші види діяльності. З цілого ряду досліджень виходить, що важливим чинником формування особи дитяти є оцінка його довколишніми дорослими. Емоційне самопочуття дитяти залежить від того, які взаємини склалися у нього з довколишніми людьми, чи відповідає він вимогам, які йому пред'являються, інакше кажучи, від того, наскільки задовольняється потреба дитяти в позитивній оцінці. Разом з цим дуже рано у дітей виникає самооцінка, тобто здатність оцінювати свої якості і уміння, які, у свою чергу, починають визначати його поведінку. З віком самооцінка як мотив поведінки і діяльності починають грати все велику роль в житті дитяти і у формуванні його особи. Вона стає усе більш стійкою освітою. На певному етапі розвитку потреба в збереженні самооцінки, що склалася, може стати не менше, а інколи, навіть значимішою, ніж потреба оцінки тих, що оточують.

Оскільки на певному етапі у дітей складається відносно стійка самооцінка і заснований на ній рівень домагань, це веде до виникнення нової потреби бути не лише на рівні вимог тих, що оточують, як на рівні власних вимог до себе. Засвоюючи вимоги тих, що оточують, виробляючи власну оцінку того, що оточує і самооцінку, діти поступово емансипуються від безпосереднього впливу ситуації. Головною стимул-реакцією їх психічного розвитку з віком стає не лише прагнення дістати схвалення тих, що оточують, але і потреба виконувати власну вимогу до себе і бути на рівні тих завдань, які вони самі перед собою ставлять.

1.2 Проблеми самооцінки школяра

Проблема виникнення і розвитку самооцінки є одній з центральних проблем становлення особи дитяти. Самооцінка - це необхідний компонент розвитку самосвідомості, тобто усвідомлення людиною самого себе, своїх фізичних сил, розумових здібностей, вчинків, мотивів і цілей своєї поведінки, свого відношення до тих, що оточують, до інших людей і самому собі.

Л.С.Виготський передбачав, що саме в семирічному віці починає складатися самооцінка - узагальнене тобто стійке, внеситуативное і, в той же час, диференційоване відношення дитяти до себе. Самооцінка опосередкує відношення дитяти до самого собі, інтегрує досвід його діяльності, спілкування з іншими людьми. Ця найважливіша особова інстанція, що дозволяє контролювати власну діяльність з точки зору нормативних критеріїв, будувати сої цілісну поведінку відповідно до соціальних норм.

Р.Бернс [8], аналізуючи велике число досліджень американських авторів, відзначає, що на межі дошкільного і молодшого шкільного віку відбувається якісний стрибок в розвитку самооцінки. Проте розширювальне тлумачення цього поняття позбавляє виводи конкретності, не дозволяє досить охарактеризувати зміни, що відбуваються.

Досить очевидний, що оцінка себе не існує ізольовано від уявлення про самі оцінювані якості. Тому, самооцінку слід розглядати в аспекті загального уявлення про себе. Згідно наявним в науці даним до складу змістовних уявлень суб'єкта про те, який він, не входять ціннісно-нейтральні якості, позбавлені для суб'єкта особового сенсу. Ці якості наділяються суб'єктом високою позитивною або негативною цінністю.

Проведене Ельконіним і його групою експериментальне дослідження спиралося на наступні гіпотези:

1) Ранній "Образ Я" з'являється у зв'язку з "кризою семи років" оскільки до цього віку визрівають когнітивні передумови для його формування. Саме у цьому віці дитя відходжує від безпосереднього злитого відчуття себе. Його стосунки з самим собою опосередкують.

2) Ранній "Образ Я" носить той, що швидше передбачає, чим констатуючий і вірогідніше ціннісно-заданий, чим пізнавальний характер.

У перебігу навчального року у дітей відбувається формування самооцінки. Деяка ситуативна самооцінка, не пов'язана із змістовним уявленням про себе, з'являється раніше, ніж "я-концепція". Проте, самооцінка стає значно стійкішою і внеситуативной саме тоді, коли вона зв'язується з "я-концепцією", при цьому содеражательние розбіжності між ними не виявляються. Під час навчального року "Образ Я" збільшується в два рази.

Молодшому школяру в учбовій діяльності необхідне уміння ставити цілі і контролювати свою поведінку, управляти собою. Аби управляти собою, необхідні знання про себе, оцінка себе. Процес формування самоконтролю залежить від рівня розвитку самооцінки. Молодші школярі можуть здійснювати самоконтроль лише під керівництвом дорослого і за участю однолітків. Уявлення про себе основа самооцінки молодших школярів. Самосвідомість дитяти здійснюється в учбовій діяльності.

Неоднозначні критерії самооцінки. Індивід оцінює себе двома шляхами: ) шляхом зіставлення рівня своїх домагань з об'єктивними результатами своєї діяльності і 2) шляхом порівняння себе з іншими людьми. Чим вище рівень домагань, тим важче за них задовольнити. Успіхи і невдачі в, якій-небудь діяльності істотно впливають на оцінку індивідом своїх здібностей в цьому виді діяльності: невдачі, як правило, знижують домагання, а успіх підвищує їх. Не менш важливий і момент порівняння: оцінюючи себе, індивід вільно або мимоволі порівнює себе з іншими, враховуючи не лише свої власні досягнення, але і всю соціальну ситуацію в цілому. На загальну самооцінку особи сильно впливають також її індивідуальні особливості і те, наскільки важлива для неї оцінювана якість або діяльність. Приватні самооцінок нескінченно багато. Судити по ним про людину, не знаючи системи його особистих цінностей, того, які саме якості або сфери діяльності є для нього основними, неможливо [41].

Вивчення ролі самооцінки в пізнавальній діяльності виявило, що особливе значення дитя надає своїм інтелектуальним можливостям, оцінка цих можливостей іншими його завжди дуже непокоїть. Так, в проведеному дослідженні жоден з учнів (у тому числі неуспішні), перераховуючи причини своїй недостатньо ефективній або поганій успішності, не послався на скруту в розумінні учбового матеріалу, в опануванні навиків, прийомами розумової діяльності і ін. Всі діти вважали за краще вважати себе (і вважатися) ледачим, недисциплінованим, але ніхто не відносив свій неуспіх за рахунок недостатніх інтелектуальних здібностей.

Діти, що мають адекватну самооцінку, активні, меткі, бадьорі, з цікавістю і самостійно шукають свої помилки в своїх роботах, вибирають завдання, відповідні своїм можливостям. Після успіху в рішенні задачі вибирають таку ж або важчу. Після невдачі перевіряють себе або беруть завдання менш важку.

Діти з високою адекватною самооцінкою відрізняються активністю, прагненням до досягнення успіху в учбовій діяльності. Їх характеризує максимальна самостійність. Вони упевнені в тому, що власними зусиллями зможуть добитися успіху в учбовій діяльності. Це грунтується на правильній самооцінці своїх можливостей і здібностей. Неадекватна занижена самооцінка у молодших школярів виявляється яскраво в їх поведінці і рисах особи. Діти вибирають легкі завдання. Вони як би бережуть свій успіх, бояться його втратити і через це в чомусь бояться самої учбової діяльності. Нормальному розвитку дітей про заниженою самооцінкою заважає їх підвищена самокритичність, невпевненість в собі. Вони чекають лише невдачі.

Ці діти дуже чутливі до схвалення, до всього того, що підвищило б їх самооцінку. Діти із завищеною самооцінкою переоцінюють свої можливості, результати учбової діяльності, особові якості. Вони вибирають завдання, які ним не під силу. Після неуспіху продовжують наполягати на своєму або тут же перемикаються на найлегше завдання, рухомі мотивом престижності.

Стійка самооцінка молодшого школяра формує його рівень домагань. При цьому у молодшого школяра виникають потреба зберегти як самооцінку, так і заснований на ній рівень домагань.

Знати самооцінку людини дуже поважно для встановлення стосунків з ним, для нормального спілкування, в яке люди, як соціальні істоти, неминуче включаються. Особливо поважно враховувати самооцінку дитяти. Як і все в нім, вона ще лише формується і тому більшою мірою, чим в дорослого, піддається дії, зміні.

Засвоюючи в процесі навчання і виховання певні норми і цінності, школяр починає під впливом оцінних думок інших (вчителів, однолітків) відноситися певним чином як до реальних результатів своєї учбової діяльності, так і до самого собі як особи. З віком він все з більшою визначеністю розрізняє свої дійсні досягнення і те, чого він міг би досягти, володіючи певними особовими якостями. Так у учня в учбово-виховному процесі формується установка на оцінку своїх можливостей - один з основних компонентів самооцінки.

У самооцінці відбиваються представлення дитяти як про вже досягнутому, так і про те, до чого він прагне, проект його майбутнього - хай ще незавершений, але граючий величезну роль в саморегуляції його поведінки в цілому і учбовій діяльності зокрема

У самооцінці відбивається те, що дитя дізнається про себе від інших, і його зростаюча власна активність, направлена на усвідомлення своїх дій і особових якостей.

Відомо, що діти по-різному відносяться до помилок, що допускаються ними. Одні, виконавши завдання, ретельно його перевіряють, інші тут же віддають вчителеві, треті довго затримують роботу, особливо якщо вона контрольна, боячись випустити її з рук. На зауваження вчителя; "У твоїй роботі є помилка" - учні реагують неоднаково. Одні просять не вказувати, де помилка, а дати їм можливість самим знайти її і виправити. Інші з тривогою, бліднучи або червоніючи, запитують; "А яка, де?" І, беззастережно погоджуючись з вчителем, покірно приймають його допомогу. Треті тут же намагаються виправдатися засланнями на обставин.

Відношення до допущених помилок, до власних промахів, недоліків не лише в ученні, але і в поведінці - найважливіший показник самооцінки особи.

Найприродніше, як вже наголошувалося, реагують на помилки в їх роботах діти з правильною самооцінкою. Вони зазвичай навіть з цікавістю самостійно шукають помилку: "Мовляв, цікаво, в чому? Яка?" Діти із зниженою самооцінкою, якщо їм запропонувати самим знайти свою помилку, зазвичай мовчки перечитують роботу кілька разів, нічого в ній не міняючи. Незрідка вони відразу опускають руки і відмовляються перевіряти себе, мотивуючи тим, що все одно нічого не побачать. Доброзичливе відношення вчителя, заохочення служать істотною стимул-реакцією, що підтримує їх діяльність.

Заохочувані і підбадьорювані вчителем, вони поступово включаються в роботу і незрідка самі знаходять помилку.

Як вже говорилося, в самооцінці дитяти відбивається не лише його відношення до вже досягнутому, але і те, яким він хотів би бути, його прагнення, надії. Самооцінка найтіснішим чином пов'язана з тим, на що людина претендує.

Самооцінка дитяти виявляється не лише в тому, як він оцінює себе, але і в тому, як він відноситься до досягнень інших. Із спостережень відомо, що діти з підвищеною самооцінкою не обов'язково розхвалюють себе, та зате вони охоче бракують все, що роблять інші. Учні із зниженою самооцінкою, навпаки, схильні переоцінювати досягнення товаришів.

Діти, які не критичні до себе, часто дуже критичні до інших. Якщо маленькому школяру (першокласникові, другокласникові), який зазвичай отримує хороші відмітки і високо оцінює себе, дати на оцінку його власну роботу і таку ж за якістю роботу, виконану іншим, то собі він поставить 4 або 5, а в роботі іншого знайде масу недоліків.

Дитя не народжується на світло з якимсь відношенням до себе. Як і всі інші особливості особи, його самооцінка складається в процесі виховання, в якому основна роль належить сім'ї і школі.

Діти з високою самооцінкою відрізнялися активністю, прагненням до досягнення успіху як в ученні і суспільній роботі, так і в іграх.

Зовсім інакше поводяться діти з низькою самооцінкою. Їх основна особливість - невпевненість в собі. У всіх своїх починах і справах вони чекають лише неуспіху.

Виявилося, що немає жодного зв'язку між самооцінкою дитяти і матеріальною забезпеченістю сім'ї. Зате міцність сім'ї виявилася дуже важливим чинником; у сім'ях, що розпалися, частіше зустрічалися діти із зниженою самооцінкою.

Не виявилося зв'язку між самооцінкою дитяти і кількістю часу, який батьки проводять разом з ним. Головніше - не скільки, а як спілкуються батьки з дитям. Важливе дбайливе, шанобливе відношення батьків до особи дитяти, їх інтерес до життя сина або дочки, розуміння характеру, смаків, знання друзів. У сім'ях, де виховувалися діти з високою самооцінкою, батьки, як правило, залучали дітей до обговорення різних родинних проблем і планів, До думки дитяти уважно прислухалися і відносилися до нього з повагою і тоді, коли воно розходилося з батьківським.

Зовсім інша картина відкрилася в сім'ях, де жили більшість дітей із зниженою самооцінкою. Батьки цих учнів не змогли скільки-небудь змістовно охарактеризувати свого дитяти. Ці батьки включаються в життя своїх дітей лише тоді, коли вони створюють для них певні труднощі; найчастіше поштовхом до втручання служить виклик батьків в школу.

He існує практично такої дії, яку міг би зробити вчитель, не побоюючись, що дитя із заниженою самооцінкою не дасть йому негативної інтерпретації. Неважливо, наскільки позитивним виглядатиме ця дія в очах інших дітей, наскільки сам вчитель вкладатиме в нього щирі благі наміри - дитя може відреагувати негативно в будь-якому разі. Ось чому так поважно, аби у дитяти з раннього дитинства формувалося позитивне уявлення про себе [42, с. 125].

Розвиток самосвідомості у дитяти в молодшому шкільному возрасте виявляється в тому, що у дітей поступово зростає критичность, вимогливість до себе. Першокласники переважно позитивно оцінюють свою учбову діяльність, а невдачі зв'язують тільки об'єктивними обставинами, второклассники і третьокласники відносяться до себе вже критичніше, оцінюючи не лише успіхи, але і свої невдачі в ученні. У молодшому шкільному віці відбувається перехід від конкретно -ситуативной самооцінки (оцінки своїх дій, вчинків) до більш узагальненою, зростає і самостійність самооцінки. Якщо самооцінка першокласника майже повністю залежить від оценок і поведінки дорослих, то учні 2 і 3 класів оцінюють свої досягнення самостійніше, піддаючи критичній оцінці і оцінну діяльність самого вчителя. Стаючи самостоятельной і стійкою, самооцінка починає виконувати функцию мотиву діяльності молодшого школяра.

Оцінюючи знання вчитель одночасно оцінює особу, її можливості і місце серед інших. Саме так сприймаються оцінки дітьми. Орієнтуюся на оцінки вчителя, діти самі ранжирують себе і своїх товаришів як відмінників, середніх, слабких, старанних або нестаранних і так далі Можна виділити 3 групи дітей по мірі сформованості у них уявлень про себе. У учбовій діяльності ці діти більше орієнтуються на знання про себе, чим на оцінку дорослих і швидко набувають навиків самоконтролю. 2-а група учнів характеризується тим, що уявлення її членів про себе неадекватні і нестійкі. У них немає достатнього уміння виділяти істотні якості у себе, аналізувати свої вчинки. Лише у деяких ситуаціях діти цієї групи можуть оцінювати себе адекватно. Такі діти вимагає особливого керівництва по формуванню навиків самоконтролю. Для дітей 3-ої групи характерне те, що їх уявлення про себе містять характеристики, дані ним іншими, особливо дорослими. У них немає прагнення заглянути в свій внутрішній світ, їх уявлення про себе нестійкий, самооцінка неадекватна. Недостатні знання самі себе наводять цих дітей до невміння орієнтуватися в учбовій діяльності на свої об'єктивні можливості і сили.

Педагогічна практика показує, що деякі вчителі не завжди усвідомлюють роль своїх оцінних думок у формуванні самооцінки молодших школярів - одного з найважливіших засобів дії на розвиток особи, тому вдосконалення оцінної діяльності вчителя, вивчення її механізмів є одним з резервів підвищення ефективності виховної роботи, підвищення суспільної активності юних громадян.

Оцінна діяльність вчителя зазвичай здійснюється у формі відміток в журналі і у вербальній формі. Між цими двома формами оцінок є істотна відмінність. Оцінка, яку вчитель ставить в журнал, є офіційним документом. Тому вчитель ставить її на основі спеціальний розроблених критеріїв і вимог суспільства. До вербальних же оцінних думок вчителя суспільство пред'являє лише загальні, принципові вимоги, не контрольовані строгими показниками, - вони повинні відповідати гуманістичним тенденціям народної освіти, сприяти розвитку учнів. Тому вербальна оцінка не менш відповідальна для вчителя, чим оцінка в журналі. Вона дозволяє педагогові враховувати ситуацію, що склалася, підкреслювати старанність учнів, яким важко дається навчання, і навпаки, виражати засудження здатних, але ледачих з них.

Як правило, самооцінка молодшим школярем своєї учбової діяльності орієнтована на оцінки, виставлені в журнал, оскільки вони є підставою для соціального контролю і санкцій. Проте вербальна оцінка може грати домінуючу роль у формуванні самооцінки учня, якщо педагог уміє правильно нею користуватися. Це зв'язано і з тим, що вона більш лабильна, емоційно забарвлена, а отже, більш дохідлива до розуму і серця підлітка.

Зі вступом до школи в життя дитяти починається нова смуга; провідною формою його діяльності стає учбова діяльність з її особливим режимом, особливими вимогами до його нервово-психічної організації і особових якостей. Результати цієї діяльності оцінюються особливими балами.

Тепер уже саме це визначає його обличчя і місце серед інших людей. Успіхи і невдачі в ученні, оцінка вчителем результатів його учбової праці починають визначати і відношення дитяти до самого собі, тобто його самооцінку. Психологи і педагоги спеціально вивчають вплив, який оцінки вчителя надають на дитяти. [11, 3, 10, 26, 29, 41] Група учнів (кожен самостійно) виконувала учбове завдання у присутності вчителя. До одних дітей вчитель постійно личив, цікавився тим, що вони роблять, хвалив, заохочував. До інших дітей він теж личив, але звертав увагу головним чином на помилки, що допускалися ними, і робив їм в різкій формі зауваження. Деяких дітей він взагалі залишив без жодної уваги, ні до кого з них жодного разу не підійшов.