Соціальні аспекти реформування системи вищої освіти в Україні

До іноземців ставляться ті самі вимоги, що й до громадян України, за винятком випадків міждержавного обміну, коли відбір кандидатів здійснюється країна-партнер. Оскільки майже всі іноземці проводять в Україні рік на мовних курсах з паралельним повторенням необхідних предметів виконують роль вступних до університетів та інших закладів вищої освіти

За окремими винятками все викладання здійснюється українською мовою. Іноземці найчастіше проходять підготовку на 9-місячних курсах в українських ВНЗ. Після першої стадії вивчення мови на цих курсах викладаються і дисципліни обраного напрямку вищої освіти. Заключні екзамени є одночасно вступними до ВНЗ. Формально іноземець повинен відповідати тим самим вимогам, що й український абітурієнт[13, c.88].

Для доступу до першого циклу вищої освіти кандидат повинен мати посвідчення про завершену середню освіту, яке б надавало йому право вступу до університету своєї країни і визнавалося Україні. З початку 90-х років країна сповідує принцип відкритості своєї вищої освіти для іноземців, які можуть індивідуально звертатися до університету, що мають відповідні ліцензії на підготовку іноземних громадян, та укладати індивідуальні угоди на отримання освіти без попередньої згоди з боку Міністерства освіти і науки України. Кількісні обмеження на зарахування іноземців визначають ліцензованим обсягом підготовки. Для прибуття на навчання необхідно отримати візу і завчасно оплатити закладу освіти вартість річного навчання[13, c.88].

Дуже часто, отримавши диплом, іноземці продовжують навчання, аби здобути науковий ступінь кандидата наук. Для цього вони повинні виконати ті самі вимоги, що й громадяни України, оплативши за сває навчання до моменту захисту дисертації та отримання наукового ступеня «кандидата наук».

Навчання іноземців в Україні є платним, за винятком випадків, передбачених міждержавними угодами. Розмір оплати становить 1500 американських доларів за навчальний рік.

Іноземці мають право проживати в студентських гуртожитках та користуватися тими самими соціальними послугами (соціально-побутова сфера, медичне обслуговування тощо), що й українські студенти[13, c.88].

освіта реформування спеціаліст

Розділ 2. Болонський процес та реформування вищої освіти в Україні

2.1. Болонський процес - структурна реформа вищої освіти на європейському просторі

Зміст і головні складові Болонського процесу

Інтеграційний процес у науці й освіті має дві складові: формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, названого Великою хартією університетів (Magna Charta Universitatum), та об'єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами. Головна мета цього процесу - консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі (наприклад, протягом останніх 15-20 років вона значно поступається американській системі), а також для підвищення ролі цієї системи в суспільних перетвореннях. Болонський процес мав свою передісторію, що полягає в розробленні та підписанні представниками країн Європи Лісабонської конвенції (1997р.) про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти європейського регіону та Сорбонської декларації (Париж, Сорбонна, 1998 р.) щодо узгодження структури системи вищої освіти в Європі. Сам же Болонський процес на рівні держав було започатковано 19 червня 1999 року в Болоньї (Італія) підписанням 29 міністрами освіти від імені своїх урядів документа, який назвали «Болонська декларація». Цим актом країни-учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти і домовилися про створення єдиного європейського освітнього та наукового простору до 2010 року. У межах цього простору мають діяти єдині вимоги до визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян, що істотно підвищить конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітніх послуг. Власне, цим документом було задекларовано прийняття загальної системи порівняльних освітньо-кваліфікаційних рівнів, зокрема через затвердження додатка до диплома; запровадження в усіх країнах двох циклів навчання за формулою 3 + 2, при цьому перший, бакалаврський цикл має тривати не менше трьох років, а другий, магістерський - не менше двох років, і вони мають сприйматися на європейському ринку праці якраз як освітні і кваліфікаційні рівні; створення систем кредитів відповідно до європейської системи трансферу оцінок, включно з постійним навчанням; сприяння європейській співпраці щодо забезпечення якості освіти, розробка порівняльних критеріїв і методів оцінки якості; усунення перешкод на шляху мобільності студентів і викладачів у межах визначеного простору[59, c.1].

Наступний етап Болонського процесу відбувся у Празі 19 травня 2001 року, де представники 33 країн Європи підписали Празьке комюніке. Головні рішення цього саміту такі: країни знову підтвердили свою позицію щодо цілей, визначених Болонською декларацією; учасники високо оцінили активну участь у процесі Європейської асоціації університетів (EUA) та національних студентських спілок Європи (ESIB); вони відзначили конструктивну допомогу з боку Європейської комісії та висловили свої зауваження щодо подальшого процесу, беручи до уваги різні цілі Болонської декларації[59, c.1].

На саміті було виділено важливі елементи Європейського простору вищої освіти, а саме: постійне навчання протягом усього життя; мотивоване залучення студентів до навчання; сприяння підвищенню привабливості та конкурентоспроможності європейського простору вищої освіти для інших регіонів світу (зокрема, аспекти транснаціональної освіти).

Третій етап Болонського процесу відбувся в Берліні 18-19 вересня 2003 року, де було підписано відповідне комюніке. Принципово нове рішення Берлінського саміту - поширення загальноєвропейських вимог і стандартів уже й на докторські ступені. Установлено, що в країнах - учасницях Болонського процесу - має бути один докторський ступінь - «доктор філософії» у відповідних сферах знань (природничі науки, соціогуманітарні, економічні та ін.). Була запропонована формула триступеневої освіти (3-5-8), згідно з якою не менше трьох років відводиться для отримання рівня “бакалавр”, не менше 5 років - для отримання рівня “магістр” і не менше 8 років для отримання вченого ступеня “доктор філософії”. Важливо, що освітньо-кваліфікаційні рівні і вчений ступінь розглядаються як складові цілісної системи освіти людини. Акцентовано увагу на потребі сприяти європейському простору вищої освіти. Було приділено особливу увагу важливості контролю і дотримання європейських стандартів якості освіти на усьому просторі. Ці стандарти в Європі розробляє і підтримує відома міжнародна організація, що має назву “Європейська мережа з гарантування якості (European Network Quality Assurance - ENQA)”. Розроблено додаткові модулі, курси та навчальні плани з європейським змістом, відповідною орієнтацією й організацією. Наголошено на важливій ролі, яку мають відігравати вищі навчальні заклади, щоб зробити реальністю навчання протягом усього життя. Зазначено, що європейський простір вищої освіти та європейський простір дослідницької діяльності - дві взаємопов'язані частини спільноти знань. Важливо, що з урахуванням цих нових рішень до Болонської співдружності разом з іншими шістьма країнами було прийнято і Росію (отже, до Болонського процесу сьогодні входять 40 країн Європи). Зрозуміло, що з огляду на глибокі традиції російської освіти і науки Російській Федерації буде непросто відмовитися від багатьох переваг своєї системи, наприклад від двох вчених ступенів, в перспективі - від Вищої атестаційної комісії як державного органу контролю за стандартом наукових ступенів та ін[59, c.1].

Четвертий саміт Болонського процесу відбувся 19-20 травня 2005 року в Бергені (Норвегія). Це надзвичайно важливий для України етап Болонського процесу. На цей раз комюніке підпасали 45 країн і серед них - Україна[48, c.1].

Важливо також відмітити, що ще однією складовою Болонського процесу є так звана «Велика хартія університетів», про яку згадувалось на початку розділу. Велика хартія університетів - результат пропозиції про створення співдружності університетів, з якою ще в 1986 році Болонський університет звернувся до провідних університетам Європи. На зустрічі в Болонії в липні 1987 році делегати з 80 європейських університетів вибрали Раду з керівників низки університетів і представників Ради Європи для розробки проекта Хартії - певної Конституції європейських університетів. 18 вересня 1988 року підчас святкування, що було присвячене 900-літтю Болонського університету, ректори 430 університетів підписали Хартію. В Хартії проголошується приналежність європейських університетів до академічної співдружності, що долає політичні і соціальні бар'єри і формулює принципи інтеграції Європи в єдине суспільство. Припускається, що це суспільство надає всім громадянам необхідні права і свободи, а також різноманітні адекватні послуги у сфері культури , науки і освіти. Хартія підтвердила обов'язки університету в якості ключового інституту суспільства і висунула вимоги автономії і академічної свободи для університету. До речі, серед 430 засновників співдружності університетів були Харківський ім. В. Каразіна і Дніпропетровський державний університети, а в 2003 році до Хартії приєднався Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова і Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»[48, c. 2].

Мета та задачі Болонського процесу

Болонський процес включає в себе наступні ключові моменти:

1. Чітка уніфікація студентських документів, що підтверджують рівень та якість засвоєних знань, для співставлення вищої освіти в різних країнах. Такі міри повинні забезпечити зайнятість європейських громадян з вищою освітою і міжнародну конкурентоспроможність європейської вищої освіти[58, c.2].

2. Двухрівнева система вищої освіти. Проблемою у багатьох державах стало надмірний перелік спеціальностей та спеціалізацій, як у Європі, так і в Україні. Існує також значна різниця між навчальними ступенями, що отримують в університетах та академіях. Для стандартизації ступенів і спеціалізацій планується перейти на двухрівневу систему навчально-кваліфікаційних рівнів:бакалавр і магістр. Бакалавр - це спеціаліст, який може працювати по спеціальності або продовжити навчання, якщо перейде на другу сходинку - до магістратури. Ступінь магістра передбачає наявність більш глибоких фундаментальних знань студента і орієнтацію його на навчальну кар'єру. Навчання в першому циклі повинно становити 3-4, на другому - 1-2 роки. Післядипломна освіта здійснюється в докторантурі, що дає можливість отримати наукову степінь доктора наук після 7-8-річного навчання. В країнах-учасницях Болонського процесу повинна бути лише одна докторська степінь , наприклад доктор філософії в відповідних сферах знань - природознавчих наук, соціально-гуманітарних, економічних та ін.

3. Заклади кредитної системи за Європейською кредитно-трансферною системою (ECTS). Кредитами називають умовні одиниці, в яких визначається об'єм освіти. За кожною одиницею стоїть певна кількість освоєних термінів, зв'язків між термінами, напрацьованими навичками, тобто загальна сукупність отриманих знань і навиків, включаючи самостійну роботу студентів і здачу ними проміжних та підсумкових іспитів, інші види навчальних робіт. Щоб отримати європейського диплом бакалавра необхідно накопичити 180-240 годин кредитів, а ступінь магістра - додатково 60-120 годин. Саме систему кредитів розглядають як спосіб підвищення мобільності студентів підчас переходу з однієї навчальної програми в іншу, включаючи програми післядипломної освіти. ECTS стане багатоцільовим інструментом визнання і мобільності студента, способом реформування навчальних програм, а також засобом передачі кредитів вищих навчальних закладів інших країн. Акумулюючи кредитна система дає можливість врахувати всі можливості студентів, не тільки навчальне навантаження, а і його участь в наукових дослідженнях, конференціях, предметних олімпіадах та ін. в певних державах як умова заліку кредитів висувають наступні умови: навчальне навантаження повинне включати 50% і більше самостійної роботи студента. Завдяки накопичувальній системі кредитів студент може вступити до університету однієї країни, а закінчити в іншій; змінити в процесі навчання університет або вибрану спеціальність; закінчити навчання на любому етапі, отримавши ступінь бакалавра або магістра, продовжити освіту в зручний для себе період життя[58, c.2].

4. Посилення мобільності студентів, викладачів, адміністрації ВНЗ. Для розуміння і ствердження конкурентоспроможності своїх знань та навичок кожен студент повинен мати можливість хоча б короткий термін навчатися та стажуватись за кордоном, завдяки цьому в головному ВНЗ він може скоротити кількість годин, які присвячені вивченню іноземних мов. Мобільності студентів сприяє направлена підготовка до здачі тестів типу TOEFL, тестів для вступу до магістратури на економіку GRE, менеджменту GMAT та ін.

5. Створення порівняльних критерій і загальної методології для ВНЗ всіх європейських держав. В даний момент країни Європи інтенсивно займаються створенням сітки агентств з контролю якості і акредитації. Пропонується запровадити акредитаційні агентства, що будуть незалежними від національних правлінь і міжнародних організацій. Оцінка студентів буде основуватись не на тривалості або змістовності навчання, а на знаннях, вміннях та навичках, які надбали випускники. Одночасно з цим будуть встановлені стандарти транснаціонального освіти.

6. Приведення вищої освіти в різних державах до єдиного стандарту. Це стосується розробки подібних учбових планів, тренінгів, досліджень.

7. Впровадження в життя концепції неприривного (пожиттевого) навчання, яке дозволяє людині отримати напротязі життя декілька дипломів і учених степенів, а університету - значно покращити фінансово-матеріальне забезпечення за рахунок надання інформаційно-матеріальної бази для тих, хто бажає продовжити навчання. В основі цієї концепції лежить ідея LLL (Life Long Learning) - освіта напротязі всього життя[58, c.3].

8. Партнерство студентських організацій і офіційних освітніх інститутів.

9. Підвищення привабливості і конкурентоспроможності європейської вищої освіти.

10. Працевлаштування випускників. Одним із найважливіших положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання випускників повинні бути застосовані і використані на користь як народу своєї країни, так інших країн Європи. Академічні рівні та інші кваліфікації повинні бути потрібні на європейському ринку праці, професійне визнання кваліфікацій слід спростити і полегшити. Для визнання кваліфікацій, яке присвоєне певним вузом, планується повсюди використовувати додаток до диплома, яке рекомендоване ЮНЕСКО[58, c.3].

2.2 Якість освіти як мета реформування

Реконструкція системи освіти в умовах активного державотворення супроводжувалась напрацюванням нормативно-правової бази в цій галузі, вироблення загальних стратегічних цілей та конкретизацію їх за допомогою стандартів, інструкцій, рекомендацій, вимог тощо. Стратегічні напрямки розвитку освіти визначені Конституцією України, Законами України „Про освіту”, „Про вищу освіту”, Національною доктриною розвитку освіти, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України.

Ці нормативні акти, так само, як і більшість наукових досліджень в галузі освіти, вказують що головним завданням системи освіти є забезпечення високої якості освіти й відповідності її потребам особистості та суспільства. Сучасному суспільству потрібна людина творча та ініціативна, готова і здатна відповідати за власний добробут і добробут усього суспільства. Це спричинює потребу в реформуванні освіти. Заходи щодо реалізації цих завдань об'єднав у єдиний комплекс стратегій сучасної освітньої політики - Указ Президента України від 20.03.2008 р. № 244 "Про додаткові заходи щодо підвищення якості освіти в Україні" [40, с.25].

На реалізацію цих завдань спрямована Програма діяльності Уряду "Український прорив - для людей, а не для політиків", на виконання якої Міністерство освіти та науки визначило, а Уряд схвалив (розпорядження КМУ № 366 від 22. 02. 2008 р.), п'ять пріоритетів на 2008 - 2009 роки:

1. Запровадження незалежного зовнішнього оцінювання навчальних досягнень у формі тестування випускників навчальних закладів системи загальної середньої освіти, які виявили бажання вступати до вищих навчальних закладів.

2. Підвищення якості освітніх послуг.

3. Вжиття заходів для розширення автономії вищих навчальних закладів з навчальної, наукової та фінансово-господарської діяльності, розроблення з цією метою проектів законів.

4. Всебічна підтримка наукової та науково-технічної діяльності шляхом інтеграції освітянської та наукової діяльності, подальший розвиток науки в провідних вищих навчальних закладах, оновлення їх матеріально-технічної бази, зокрема шляхом забезпечення сучасним обладнанням.

5. Підвищення рівня змісту підручників для загальноосвітніх навчальних закладів, їх уніфікація; вжиття заходів для недопущення зловживань у процесі замовлення, виготовлення та рецензування підручників [67, c.4]

Ці пріоритети повинні бути враховані при розробленні державних вимог до рівня та обсягу освітньої підготовки. Вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки в Україні встановлюються державними стандартами освіти. Державний стандарт освіти - це сукупність норм, які визначають вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форм одержання вищої освіти [11, с.317]. Державні стандарти освіти розробляються для кожного освітнього (освітньо-кваліфікаційного) рівня та напрямку підготовки (спеціальності) і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Вони підлягають перегляду та перезатвердженню не рідше як один раз на десять років [22, c.15]

У 2001 р. вступив у дію „Комплекс нормативних документів для розробки складових системи стандартів вищої освіти”. Даним документом регламентуються нові вимоги до освіти і професійної підготовки фахівців у вищому навчальному закладі, що обумовлені ідеями і принципами ступеневої освіти в Україні. У числі засад і факторів, що обумовили виникнення концепції ступеневої освіти названі:

· демократизація суспільства, формування нових соціально-економічних структур, їхня орієнтація на ринкові відносини, жорстка професійна конкуренція;

· необхідність розрізнення двох процесів, що є основою діяльності вищого навчального закладу -- освіти і професійної підготовки. Відповідно до ступеневої освіти підготовка фахівців (4 ступеня) орієнтована на мобільність і мінливість соціальної і виробничої діяльності, адаптація до яких виступає як одна з ознак рівня освіти;

· забезпечення випускникам можливості здійснювати професійну кар'єру при одночасному дотриманні ними принципів соціальної справедливості, відповідальності, загальнолюдських цінностей і моралі;

· диференціація вимог до характеру і змісту освіти і професійної підготовки фахівців з вищою освітою різних освітньо-кваліфікаційних рівнів;

· введення механізму об'єктивного педагогічного контролю з визначення результатів діяльності системи вищої освіти і навчальних досягнень тих, хто навчається. До такого віднесена технологія стандартизованого тестування [33, с.57].

Проте, дослідження систем освіти і прогнози розвитку вищої освіти свідчать, що освітнє середовище динамічно еволюціонує у всьому світі. Водночас глобалізація економіки, політики і культури підштовхує орієнтацію вищої освіти на глобальний ринок праці й технологій. А це змушує постійно переглядати класифікатор спеціальностей в Україні з метою наближення його до зразків розвинутих країн [29, c.3].

Держава та нація без сучасної освітянської системи нездатні до відтворення культурних цінностей, забезпечення конкурентоспроможності на світовому ринку економічних та інтелектуальних ресурсів, відновлення і збереження демократичних інститутів. Слушно зауважує відомий педагог проф. О. Вишневський. що "всяка добра організація освіти мусить орієнтуватися на чітко окреслений зміст соціального замовлення, яке випливає з тих процесів, що переживає народ, а відтак і на їх прогноз" [12, с 90 -91].

Таким чином, слід усвідомлювати, що сучасні освітянські реформи - це імператив часу, оскільки для сучасної України освіта стає умовою і гарантом забезпечення історичного переходу нації до нового демократичного суспільства.

Необхідність реформування системи освіти України, її удосконалення і підвищення рівня якості є найважливішою соціокультурною проблемою, яка значною мірою обумовлюється процесами глобалізації та потребами формування позитивних умов для індивідуального розвитку людини, її соціалізації та самореалізації у цьому світі. Зазначені процеси диктують перш за все необхідність визначення, гармонізації та затвердження нормативно-правового забезпечення в галузі освіти з урахуванням вимог міжнародної та європейської систем стандартів та сертифікації.

Стає все більш очевидним, що необхідна розробка довгострокової програми структурної адаптації національної освітньої політики до нових міжнародних умов, найбільш значущими серед яких є приєднання України до Болонського процесу, що вимагає суттєвої „європеїзації” вітчизняної освіти, яка досі зберігає радянські освітні традиції та риси.

Основним завданням Болонського процесу було реформування системи вищої освіти, яке до 2010 року повинно завершитися створенням європейського простору вищої освіти, інтегрованого в європейський науковий простір [38, с. 14]. Задля цього країни-учасниці Болонського процесу, поважаючи відмінності у культурі, мові, національних освітніх системах, а також автономію університетів, домовилися в межах своєї компетенції проводити політику міжурядового співробітництва із залученням європейських неурядових організацій, що функціонують у сфері вищої освіти.

Вона підтверджує свої зобов'язання відносно координації своїх дій у рамках Болонського процесу з метою формування Європейського простору вищої освіти.

З метою зміцнення Європейського простору вищої освіти та поширення європейської системи вищої освіти у світі було запропоновано реалізувати конкретні заходи, що мають принести відчутні результати на окресленому шляху, такі як:

· запровадження та розвиток системи освіти на основі двох ключових навчальних циклів: додипломного (бакалавр) та післядипломного (магістр);

· затвердження загальносприйнятної та порівнянної системи вчених ступенів, в тому числі шляхом запровадження стандартизованого Додатку до диплома;

· застосування Європейської Кредитної Трансферної Системи (ECTS) як відповідного засобу сприяння більшій мобільності студентів;

· зближення систем контролю якості та акредитації з метою вироблення порівняльних критеріїв та методологій [7, c.37].

Болонська декларація висуває завдання домогтися, щоб вчені ступені мали відповідати європейському ринку праці, а отже, бути свідоцтвом кваліфікації при працевлаштуванні в галузі діяльності, за якою здобута освіта. Класифікація ступенів та кваліфікацій має важливе значення, тому що їх присвоєння свідчить про важливі перехідні рубежі від системи освіти до ринку праці у межах конкретної країни [29, с.11].

Але проблема гармонізації державних стандартів освіти із європейськими та світовими вимогами полягає у віднаходженні складного балансу між двома процесами, що покладені в її основу - процесом уніфікації освітніх вимог, технологій навчання та контролю, а також процесом варіативності та спеціалізації освіти, який покликаний задовольнити потребу конкретного суспільства у високопрофесійних кадрах, потребу людини отримувати знання у найзручніших для неї самої формах. Особливо цей пошук стосується вищої освіти - адже саме вона є найважливішою ланкою формування людини у якості громадянина та фахівця.

Маючи на меті віднаходження цього складного балансу, „План дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року”, затверджений Наказом Міністерства освіти і науки України від 13.07.2007. № 612, передбачає наступні дії :

- Розробити систему заходів щодо створення гнучких програм навчання для забезпечення навчання впродовж життя.

- Розробити механізми визнання попереднього навчання, включаючи неформальне та неофіційне навчання.

- Розробити законодавче забезпечення щодо створення можливостей для гнучких підходів до навчання у вищій освіті [34].

Незважаючи на те, що цей план дій має буди реалізованим та на значну кількість наукових розвідок, не склалося однозначного і зрозумілого трактування поняття "якість освіти", не вироблено уніфікованої системи визначення якості освіти. А також немає комплексного соціологічного аналізу щодо впливу на якість освіти низки реформаційних кроків, які здійснені у сфері освіти протягом останніх років. Водночас не вибудувана чітка модель підвищення якості освіти у руслі євроінтеграційних освітніх реформ.

З огляду на актуальність проблеми і нерозв'язаність цілого спектру питань, наше дослідження спрямоване на наукове осмислення впливу демократичних перетворень у сфері освіти на її якість.

Формування демократичного суспільства визначило необхідність переосмислення і зміни ролі, місця, функцій, мети і завдань освіти як соціального інституту. Інакше соціальне середовище вимагає інакшої освіти (не кращої чи гіршої, а інакшої). Якщо суспільство визначило курс руху до громадянського устрою, до демократії, то освіта має бути спрямована на формування нового типу людини, яка могла б нести тягар свободи і самовідповідальності, оскільки демократія - це не лише свобода, а й вміння людини доцільно користуватися нею.

Відхід суспільства та його інститутів від тоталітаризму і їх "входження у демократію" завжди в історії започатковується процесом лібералізації. Цей етап практично завжди супроводжується хаосом, що характерно і для українського соціуму. Освітній простір сучасного суспільства нагадує хаотичну суміш різних освітніх систем, структур, які не упорядковані і через це не можуть забезпечувати необхідної якості освіти.

Демократизація є сьогодні ключовою проблемою освітніх реформ та механізмів забезпечення якісної освіти. Усі зміни, які ми спостерігаємо сьогодні у вітчизняному освітньому просторі, підпорядковані єдиній меті - підвищенню якості освіти. Означена проблема ніколи не знімалася з порядку денного, однак у сучасних умовах вона постала надзвичайно гостро. Якість - це основний результативний чинник освіти, "міра досягнення поставлених в освіті цілей та завдань, а також міра задоволеності очікувань різних учасників процесу освіти від наданих освітніми установами освітніх послуг" [41, с 171 - 172]. Розглядаючи якість освіти як одну з найбільш актуальних проблем сучасної української вищої школи, що визначає відповідний рівень підготовки майбутніх фахівців, можна розуміти її як "сукупність формальних і змістових характеристик, що забезпечують ефективне використання її основних функцій - навчання, виховання, розвитку і соціалізації особистості з наступним оволодінням нею професією, спеціальністю, кваліфікацією" [24, с 109].

На жаль, не завжди можна ставити знак рівності між демократизацією освіти та забезпеченням відповідного рівня її якості, хоча ці процеси мають бути взаємозумовленими. Так, В. Кипень відзначає, що деякі з таких процесів, як "диверсифікація освіти, введення багаторівневої освіти, деідеологізація вищої школи, підвищення статусу ряду державних вищих закладів освіти, диверсифікація методологій, вибір навчальних дисциплін тощо, мають неоднозначний вплив на якість освіти" [25, с 101].

Як виміряти якість освіти? У сучасних дослідженнях якість освіти невід'ємно пов'язана з тривалістю навчання, з доступністю і рівнем охоплення населення. Однак уніфіковані кількісні виміри освіти не дають реального уявлення про її якість. У цьому сенсі важливою є демократичність в оцінюванні, яка передбачає відкритість, прозорість і публічність суспільної оцінки якості освіти, а також, враховуючи багатоманітність споживачів освітніх послуг, варто забезпечувати доступ до оцінювання якості освіти як органів державного управління, так і представників місцевого самоврядування, професійних груп, батьків та студентів, потенційних роботодавців та ін.

Звернімося до емпіричних соціологічних даних, які дають певне уявлення про якість сучасної освіти. Одним із завдань даного соціологічного дослідження було з'ясувати громадську думку щодо якості освіти, зіставити оцінки якості шкільної та вищої освіти. Зрозуміло, що ці два показники є взаємозумовлені: якість вищої освіти має "фундамент" у вигляді якості базової середньої освіти. Результати соціологічного опитування засвідчують низький рівень задоволеності населення якістю освіти. Oцінка якості шкільної та вищої освіти корелюють, однак нижче оцінюють якість вищої освіти. Найнижчий рівень задоволеності вищою освітою спостерігається у Чернівецькій, Рівненській, Закарпатській областях, а найвище її оцінюють у Тернопільській, Волинській та Львівській[54].

Яскравим показником суперечливого впливу сучасних освітніх реформ є більш висока оцінка рівня освіти за радянських часів, порівняно з періодом незалежності України. Такі результати вказують, що "пошуки" удосконалення системи вітчизняної освіти поки що не дали відчутних результатів і фактично призвели до зниження її рівня. Показовим є те, що найбільший розрив в оцінці рівня освіти радянських часів і сьогодення дають респонденти з вищою освітою, тобто ті, хто краще може оцінити і зіставити те, що було, з тим, що маємо.

У світовій практиці склалися різні системи оцінки якості вищої освіти, які умовно можна поділити на два типи. У першому випадку система оцінки базується на пріоритеті державних органів або структур, що фінансуються державою, пов'язані з державним контролем, державною акредитацією, при цьому самооцінці ВНЗ надається мінімальне значення. У другому - переважає процес самооцінки своєї діяльності вищими навчальними закладами, спрямований на внутрішній аналіз. Наприклад, основними оцінками якості американської освіти є: акредитація навчального закладу, акредитація професійних освітніх програм, рейтингова оцінка та система об'єктивної оцінки знань і здібностей студентів. У Великобританії процес оцінювання вищої освіти поступово переходить на самооцінку: оцінюється якість освітніх програм та аналізуються методи визначення якості викладання, навчання, управління, а думка громадськості виступає основним важелем управління якістю освіти"[18, с.24].

Сьогодні в Україні оцінювання якості освіти належить винятково державним структурам. Зважаючи на те, що будь-яка оцінка якості є відносною, жодній структурі не може належати монопольне право на її оцінювання. Освіта повинна доводити свою якість не лише перед державними органами, а й перед суспільством, споживачами освітніх послуг, а також - світовою спільнотою. Глобалізація освітнього простору все більше передбачатиме пріоритетність міжнародних показників, критеріїв, стандартів і норм у галузі освіти. "Громадська оцінка якості середньої і вищої освіти сьогодні використовується у багатьох країнах" [6, с.57]. Про те, що якість освіти визначається на основі вимог державних стандартів освіти та оцінкою громадськості, наголошується і в Національній доктрині розвитку освіти Україні у XXI столітті [31].

Отже, проблема якості вищої освіти є багатомірною, що охоплює усі характеристики освітньої діяльності, визначається факторами різного порядку: мікро- та макрофакторами, суб'єктивними та об'єктивними, пов'язаними з розв'язанням проблем від окремого ВНЗ до цілої держави, чи навіть на глобальному рівні, тому вимагає комплексного підходу до розв'язання. Для вдосконалення системи управління якістю на часі є вироблення чіткого механізму моніторингу як якості освітнього простору у цілому, національних систем освіти, навчальних закладів за рівнями акредитації, окремих навчальних закладів[54].

Для нас важливими, зважаючи на сказане, є декілька положень: моніторинг якості освіти має бути повним, постійним, прозорим, об'єктивним; якість і акредитація, які міцно пов'язані між собою, висувають перед непогано розвиненою нашою системою ліцензування й акредитації нові завдання щодо використання європейських стандартів якості, і тому наша участь в європейській мережі з гарантування якості у вищій освіті (система ENQA) обов'язкова вже в найближчий час; контроль якості повинен зосередитися не тільки на контролі навчального процесу, кадрів, науково-методичного забезпечення, матеріальної бази тощо.

В першу чергу, на контролі знань студентів і особливо випускників, визначаючи їхню компетентність і спроможність задовольняти вимоги ринку праці; акредитуватися мають не тільки навчальні заклади і спеціальності, але й окремі освітні програми, це те, з чим поки що ми не стикалися; окрім внутрішньої оцінки якості неминуча зовнішня оцінка, яку підтримує ENQA і яка надає можливість оцінювати навчальні програми за межами своєї країни за загальними критеріями[59].

2.3 Реформування системи вищої освіти в Україні: ризики та перспективи

У сучасних умовах найбільшого прогресу досягають країни з розвиненою системою освіти, підготовки та перепідготовки кадрів. Саме країна, що вчиться, досягає значного зростання продуктивності праці, добробуту людей, саме народ, який вчиться, готує плацдарм для майбутнього розвитку національної економіки, науки і техніки. Економія на темпах зростання освіти призводить до падіння рівня продуктивності праці6.

Демократичний і економічний прогрес тісно пов'язаний з переходом на нову ступінь розвитку, будівництвом суспільства знань, інформаційного суспільства, що і змушує нас переглянути свої уявлення про систему освіти в цілому[28, с.154].

Вже до 2010 року Болонський процес передбачає сформувати в Європі єдиний освітній та науковий простір. Зокрема йдеться про спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти у всіх країнах - членах процесу [66].

Пріоритети Ради Європи (далі РЄ) в галузі освіти визначається базовими цінностями, на яких ґрунтується діяльність всієї організації, - права людини, демократія, культурне різноманіття. На практиці воно виражається в мовній політиці, яка направлена на збереження культурного різноманіття мов, а також у певній увазі до вивчення історії, котру не можна використовувати в якості інструменту. Її вивчення повинно базуватися на багатосторонньому підході, який враховує існування різних точок зору[5, с. 21].

У кожної європейської країни - власна, виключно унікальна система освіти з традиціями, що складалися віками. Тим не менш по відношенню до вищої освіти європейські країни поставили перед собою мету створити до 2010 року (завдяки Болонському процесу) єдиний освітній простір, перейти на систему, елементи якої були б зіставлялися, були б сумісні і, звичайно ж,гарантували необхідну якість освіти[5, с. 21].

В структурі РЄ існує комітет з проблем освіти, який складається як з представників органів державної влади , в тому числі з профілюючих міністерств, так з академічних спільнот - президентів університетів,членів асоціацій університетів, а також студентів. В виробляє відповідні стандарти і рекомендації на загальноєвропейському рівні. А далі вже кожна країна сама визначає як саме їх застосувати на рівні національному. Україну в цьому комітеті представляє І. Бабін з Міністерства освіти і науки та Г. Крючков з Київського національного університету ім. Т. Шевченка[5, с. 21].

Результати оцінюються не за абстрактними критеріями «середньоєвропейського» рівня, а за тим, наскільки країна, що слідує шляхом Болонського процесу, просунулася до мети, яку сама собі поставила, - і по відношенню до програмного насичення, і тривалості навчання. Реформу вищої освіти в вашій державі потрібно здійснювати, оскільки ми прагнемо, щоб освіта ваших дітей була повністю адаптована до європейського освітнього простору, щоб вона повністю відповідала реаліям глобалізованого світу, викликам інформаційного суспільства, суспільства знань[ 5, с. 21].

У студентів кожної європейської країни повинні бути рівні шанси отримати знання. І зобов'язаність кожної країни - знайти оптимальний спосіб цей шанс забезпечити[5, с. 22].

Перед системою освіти в Україні стоїть дуальне завдання: перше - як національну освіту включити в розв'язання світових проблем - просвіти, екології, економічного зростання, демографії тощо; друге - як, інтегруючись у світове співтовариство, залишитися самими собою, зберегти національні особливості та колорит.

На відміну від провідних держав Європейського Союзу, а Україні склалася ситуація акцентованого інтересу до Болонського процесу, оцінка якого дозріла твердження, що він є найвищий європейський освітній приорітет. На жаль, це твердження не відповідає реальності, викривляє оцінку і сприйняття процесу, породжує багато необґрунтованих надій[51].

Розглянемо твердження, що в освітній сфері Європи немає нічого уважнішого Болонського процесу. Ознайомлення з багатьма закордонними джерелами не дає основи для підтвердження подібного тезису про концентрацію фінансових і людських ресурсів на проблеми повної реструктуризації вищої школи і побудову загальноєвропейської системи вищої освіти з взаємним визнанням дипломів. Термін «Болонський процес» тим рідше, чим більша європейська держава і чим старша і більш розвинута в неї система вищої освіти. Більш популярний він в тих невеликих периферійних країнах, котрі мали менш розвинуті зв'язки з провідними державами Європи і сподівались на «блонському» шляху отримати значні дивіденди по забезпеченню і розширенню обміну в освітньо-науковій сфері,запозиченню і впровадженню найкращого європейського досвіду і т. п.[51].

Певне значення має рівень централізації управління вищою освітою:якщо він високий, «болонська» тема звучить голосніше. І це також зрозуміло, адже з самого початку Болонський процес був ініційований міністрами освіти з залученням міжурядових міжнародних освітніх організацій типу ЮНЕСКО,Європейського центру з вищої освіти в Бухаресті, освітньої комісії Ради Європи і пр.[51].

Зони високої економічно-освітньої активності керівництва РС концентруються зовсім не на Болонському процесі, а на розвитку природничих і інженерних науках і високій технологіях. Лідери Європи розуміють необхідність підвищення конкурентоспроможності своїх держав в порівнянні з США і Японією у галузі створення і використанні надвисоких технологій, опираючись на розвиток нано- і фемтонаук.[51].

Процеси інтеграції системи освіти як Росії, так і України, до Європи сприймаються громадськістю, в тому числі і вченими, і педагогами, далеко не однозначно. Тому однією з головних завдань цього розділу буде спроба розібратися в коренях як одобрення, так і неприязні даних процесів[54].

Розглянемо головні принципи Болонського процесу та відповідність вищої освіти України його вимогам з огляду на перспективу інтеграції нашої системи в європейський освітній і науковий простір.

Деякими із ключових моментів Болонського процесу є чітка уніфікація студентських документів, що підтверджують рівень та якість засвоєних знань, для співставлення вищої освіти в різних країнах (такі міри повинні забезпечити зайнятість європейських громадян з вищою освітою і міжнародну конкурентоспроможність європейської вищої освіти), а також приведення вищої освіти в різних державах до єдиного стандарту. Це стосується розробки подібних учбових планів, тренінгів, досліджень.

Не оставляет в покое критиков Болонского процесса и тот факт, что унификация образовательных систем может привести к стиранию границ национальных систем образования, что негативно отразится на его уровне и характере, ведь многие университеты Европы известны своими традициями и профессорским составом[44].

Це твердження з приводу орієнтації всього процесу на створення інтегрованої і уніфікаційної системи вищої освіти всієї Європи, де пересування студентів і наукових працівників буде майже не автоматичним, оскільки всі дипломи будуть однаковими і визнаватимуться у всіх державах є дещо заміфіковане. В дійсності ж з самого початку мова йшла про узгодженість («гармонізацію») лиш другорядних і конкретно структурних аспектів учбового процесу частини закладів, що пропонують студентам довготривалі програми навчання, які можна розділити на дві частини - бакалаврську і магістерську. В Болонській декларації містяться рекомендації стосовно тривалості двух стадій , прийняття нового законодавства для ліквідації перепон для обміну студентами і викладачами, але нічого не говорилося про обов'язкову розробку спільних для всієї Європи учбових програм підготовки спеціалістів однакового профілю[51].

Відтак приєднання вітчизняної освіти до Болонського процесу вимагає зміни структури навчання. Європейська модель передбачає введення двох його циклів. Перший має тривати не менше трьох років і закінчується отриманням першого академічного ступеня бакалавра. Другий, розрахований не менш ніж на два роки, орієнтований на отримання ступеня магістра[66].

«Але ж подібна градація вже деякий час існує й у більшості вітчизняних вузів!» - зауважите ви. Так. Але, на жаль, те, що ми спостерігаємо сьогодні у вітчизняних «альма-матер», є не більш ніж формальний поділ на цикли. Передусім, ми стикаємося із проблемою недооцінки такого освітнього рівня, як бакалавр. Якщо на Заході рівень бакалавра є вже достатнім для того, щоб випускник вважався спеціалістом у своїй сфері і мав змогу займати відповідну виробничу позицію, то в Україні це поки що не так. У нас, як правило, кваліфікаційний рівень бакалавра поки що виглядає чимось дивним і екзотичним. На побутовому рівні (і навіть на співбесідах із роботодавцями) його сприймають як незакінчену вищу освіту[66].

А це, в свою чергу, може призвести до недовіри працедавців в достатньому професіоналізмі (адже самі працедавці в свій час отримали освіту за «старими традиціями») молодих спеціалістів. В результаті зросте кількість безробітних в державі[44].

Користі від появи бакалаврів не бачать не лише студенти, але й викладачі. «Я не бачу, що цей освітньо-кваліфікаційний рівень набуває якогось суттєвого наукового чи соціального значення, тобто - якщо в тебе є «корочка» бакалавра і ти навіть не спеціаліст, то ти ніхто - твоя освіта незавершена і немає державних стандартів, рекомендацій МОН, які мали б можливість працювати за фахом бакалаврам», - висловлює своє бачення «Болонського процесу» в Україні кандидат соціологічних наук, викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка Сергій Литвинов[66].

Недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузу ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність[61].

Проблему з бакалаврами, на думку Фінікова, теж можна владнати. Для цього треба розробити державні вимоги, які покажуть працедавцеві, що людина, яка отримала 3-4-річну бакалаврську освіту - це вже людина з повною, а не частковою вищою освітою. «Треба так сформулювати набір компетенції, які ця людина отримує в кінці навчання, що вони є доволі закінченими і дозволяють їй виконати більшість тих функцій, на які сподівається працедавець. Проблема в незвичності цих бакалаврів і в тому, що професійні компетенції їх не можуть бути до кінця повторенням профілю колишнього інженера»[66]. Як наслідок, намагаючись формально наблизити нашу систему до європейських вимог, вітчизняні інституції тільки заплутали систему освітньо-кваліфікаційних рівнів. Бо ж ні змістовна частина, ні навчальні плани вузів так і не зазнали конкретних змін. При цьому вимоги до рівня спеціаліста залишились такими самими, а рівні бакалавра і магістра не отримали якогось нового змістовного наповнення. Як результат - ми маємо або урізані, або дещо розширені програми спеціалістів[66].

Крім того, дуже складна, з точки зору практичної реалізації, вимога є забезпечення адекватної кваліфікації бакалавра. Справа в тому, шо спеціалісти впевнені: що при чотирьохрічному навчанні надати достатні можливості для профільної й практичної підготовки бакалаврів нелегко. Болонський процес передбачає впровадження трьохрічної навчальної програми на етапі бакалаврату, що ще більше ускладнює задачу надбання високо рівня фундаментальної і профільної освіти і достатньої для присвоєння кваліфікації компетентності. Тому можна припустити, що більшість країн оберуть чотирьохрічну програму навчання бакалавра, як це зробили в Великобританії і Росії [49].

Студенти Росії також неоднозначно сприймають Болонський процес. 16 листопада 2006 року відбулась всеросійська студентська конференція з проблем участі в Болонському процесі. На ній були представлені результати соціологічного дослідження , під час якого опитано 453 студента з 11 вузів. Російські засоби масової інформації представили лише деякі результати і висновки соціологів: 57 % опитаних хотіли би вчитися 5 років, як передбачає стара система освіти, 36% - 6 років і отримати ступінь магістра і лише 3% хотіли би завершити свою освіту, отримавши ступінь бакалавра[60].

Звичайно у двухрівневії системи є свої переваги. Дуже часто а процесі навчання студент розуміє, що вибір майбутньої професії був зроблений не вірно, і що йому б хотілося змінити профорієнтацію. Болонська система надає таку можливість, і студент може вступити до магістратури в інший вуз і на іншу спеціальність, що за умови старої системи освіти було практично не можливо[44].

Положення Болонської декларації регламентують суттєві зміни і в науковому просторі України. Хоча тут картина виглядає дещо більш прийнятною для європейських стандартів. Сьогодні в нашій державі присуджуються два наукових ступені - кандидата і доктора наук. За європейськими канонами, визначеними у Болоньї, в єдиному освітньому просторі має діяти тільки один науковий ступінь - доктор філософії у конкретній галузі знань. Саме така система є традиційною для західних університетів[64].

Болонський процес не визнає другої докторської степені. Вища учбова ступінь, що пропонується в рамках цього процесу, це - Doctor of Philosophy (PhD), який є аналогом українського і російського кандидата наук[46].

Наша система академічних ступенів доволі міцно укріпилась, не дивлячись на те, що вона не сприяє, а навпаки, гальмує розвиток науки: аспіранти три або п'ять років пишуть кандидатську, потім десять років докторську дисертацію, тема якої в умовах бурхливого научно-технічного розвитку в світі до моменту захисту втратить свою актуальність, безнадійно застаріє і ніяким чином не дасть стимулу до розвитку науки в країні[49].

На думку фахівців, європейській підхід з одним науковим ступенем є більш демократичним, оскільки він не виокремлює особливих статусів серед науковців (крім посадових, які є більш-менш об'єктивними). Тобто усі науковці є колегами, відсутня ієрархія статусів, студенти до всіх звертаються шанобливо: «Пане професоре…»[64].

В Україні ж такий демократизм, ймовірно, викличе супротив. Це станеться передусім з боку докторів наук, які докладали справді величезних зусиль, аби отримати цей додатковий статус. Зрештою, не останню роль нині відіграє й матеріальний фактор. Адже не секрет, що доктори наук у нашій державі мають менше педагогічне навантаження, більшу заробітну плату, пенсію і т. ін. Невідомо, наскільки сильно подіють на них доводи аналітиків, що перехід до системи з одним науковим ступенем в Україні може підвищити сам статус наукового працівника, зробити його більш цілісним, самодостатнім[64].

Хоча в Америці, наприклад, доктори наук мають, як правило, посадову диференціацію: в залежності від особистих заслуг перед кафедрою і часу викладання на кафедрі вони отримують посаду Assistant Professor, Associate Professor, або full Professor, і при цьому не потребують якихось додаткових кваліфікаційних робіт[64].

Подібну до української систему ранжування вищих наукових ступенів сьогодні мають також і деякі європейські країни. Зокрема, це Польща, де існують «хабілітовані» доктори - doctor habilitus, що відповідає нашому ступеню доктора наук, та «нехабілітовані» - щось подібне до нашого ступеня кандидата[64].

Наприклад, німецьке наукове товариство з великим сумнівом відноситься до перспективи втратити Doctor habilitus - степінь повного доктора наук, аналогом нашого доктора наук. А бельгійці не бажають розтаватися з Grand Doctor of Philosophy[48].

Після підписання Болонської конвенції всі кандидати автоматично стануть, по європейським вимірам, докторами наук, і це «зрівнювання», вважають критики реформи, може призвести до розколу в науковому товаристві, тому що в один ряд будуть поставлені корифеї науки і новачки. Особливо якщо взяти до уваги рівень нинішніх кандидатів дисертацій, що написані з допомогою Інтернету за декілька місяців. Щодо думки противників конвенції, це спричинить відсутність стимулу до розвитку, зниження наукового рівня , а затим і деградацію держави[46].

За словами Л. Товажнянського, ректора Національного технічного університету «ХПІ»: «Ми готуємо бакалаврів, магістрів, у нас захищають кандидатські дисертації і докторські - в багатьох країнах цієї степені немає, і в цьому наша перевага»[46].

Ще одне суперечне положення Болонської декларації, це кредитно-модульна система. За основу пропонується прийняти ECTS,зробив її накопичувальною системою, здатною працювати в рамках конвенції «навчання протягом життя». Слід зазначити, що студенти отримують кредити лиш в результаті успішного завершення наукової дисципліни (кредит не присвоюється просто за відвідування занять - студент має виконати всі вимоги і успішно пройти всі форми оцінювання). Кількість кредитів не залежить від оцінки - «вартість» курсу в кредитах розраховані наперед[44].

Виглядає це наступним чином:

· Кредит - кількісний показник, що визначає який, об'єм чоторирічного навантаження виконав студент в даному курсі (дисципліні);

· Оцінка - якісний показник, що визначає, наскільки успішно студент засвоїв програму курсу, виконав певний в кредитах об'єм навантаження[44].

Відповідно, в Додатку до диплома буде вказано кількість кредитів з кожної дисципліни[44]. Це досить зручний і оптимальний варіант для реалізації загально європейського обміну студентами[44].

Що стосується модульної системи, то в умовах України на сьогодні реалізувати її для переважного більшості вузів просто нереально[44].