Соціальні аспекти реформування системи вищої освіти в Україні

Специфіка освіти як соціального інституту. Болонський процес та реформування вищої освіти в Україні: ризики та перспективи. Якість освіти як мета реформування в контексті демократизації освітнього простору. Розширення масштабів підготовки спеціалістів.

Рубрика Педагогика
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 23.10.2011
Размер файла 814,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему

«СРЦІАЛЬНІ АСПЕКТИ РЕФОРМУВАННЯ

СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ»

План

Вступ

Розділ 1. Освіта як соціальний інститут

1.1 Специфіка освіти як соціального інституту

1.2 Функції освіти в суспільстві

1.3 Вища освіта в Україні

Розділ 2. Болонський процес та реформування вищої освіти в Україні

2.1 Суть Болонського процесу

2.2 Якість освіти як мета реформування в контексті демократизації освітнього простору

2.3 Реформування системи вищої освіти в Україні: ризики та перспективи

Розділ 3. Охорона праці та навколишнього середовища на (підприємств,установі)

3.1 Аналіз санітарно-гігієнічних умов праці (підприємств,установі)

3.2 Техніка безпеки в приміщенні відділу

3.3 Пожежна безпека у відділі

Розділ 4. Інформаційне забезпечення на(підприємств,установі)

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

В Україні, як і в інших розвинутих країнах, вища освіта визнана однією з головних складових загальнолюдських цінностей. Особливості розвитку сучасної цивілізації, зростання ролі особистості, демократизація суспільства, інтелектуалізація праці і швидкий розвиток сучасних інноваційних технологій потребують створення умов, за яких проблема вищої освіти на державному і регіональному рівнях були б у центрі політичного бачення й прийняття адекватних рішень, відповідали б вимогам ринкової економіки, формуванню сучасного ринку праці.

Виміри основних індикаторів впродовж останніх років підтверджують висновок, що вищій освіті України притаманний процес масовості. Розширення масштабів підготовки спеціалістів - процес об'єктивний, зумовлений переглядом суспільних цінностей в результаті світового підвищення інтелектуалізації суспільства, зростання мотивації громадян до здобуття вищої освіти. Визначальним є те, що кожна країна, яка має статус розвинутої, повинна всіма заходами підтримувати розвиток освіти, зростання інтелектуального потенціалу. В XXI ст. за прогнозами ЮНЕСКО рівня національного добробуту, відповідно світовим стандартам, досягнуть лише ті країни,працездатне населення яких на 40-60% буде складатися з осіб з вищою освітою.

Динаміка основних індикаторів вищої освіти засвідчує продовження в державі процесів формування національної системи, яка за кількісними та якісними показниками здебільшого відповідає рівню розвинутих країн і є конкурентоспроможною на європейському освітньому просторі. І цьому процесу сприяє удосконалення нормативно-правової бази з позицій її відповідності сучасним вимогам. З прийняттям Закону України «Про вищу освіту», Національної доктрини розвитку освіти визначено основні правові засади демократичного функціонування і розвитку галузі. Їх реалізація на всіх рівнях вимагає системних послідовних дій, досить радикальних змін у структурі, змісті, економіці та управлінні вищою освітою.

Тема є особливо актуальною в період сьогоднішніх умов. Адже ми живемо в час, коли вища освіта у всьому світі швидко реформується як за змістом, так і за формою. Цей процес повинен привести через зміну старої форми до нового змісту. В європейських країнах реформування освіти здійснюється вже давно і систематично. І четвертий саміт Болонського процесу, що відбувся 19 травня 2005 року в Бергені (Норвегія) став надзвичайно важливим для України етапом процесу реформування системи освіти. На цей раз комюніке підпасали 45 країн і серед них - Україна.

Про Болонський процес за останні роки написано багато. Більшість це статі, інформаційно-теоритичні характеристики, роздуми вчених і спеціалістів про недоліки та переваги входження України в об'єднаний європейський освітній і науковий простір. Про конкретні механізми говорилось значно менше, ще менше про соціальну базу, умови та можливості вітчизняної системи освіти. Тому сьогодні далеко не всі, навіть в просвітницьких колах, мають уявлення про те, як перетворення, що пов'язані з входженням національної системи освіти до загальноєвропейського простору, позначиться на реальній практиці. Тож дана дипломна робота це можливість побачити ризики та перспективи Болонського процесу.

Об'єкт дослідження - система вищої освіти в Україні.

Предмет дослідження - реформування системи вищої освіти в Україні.

Мета даної дипломної роботи: дослідити та проаналізувати сучасний стан та проблеми реформування сучасної системи освіти та зазначити шляхи їх подолання.

Гіпотеза дипломної роботи: Болонський процес має неоднозначні наслідки для системи освіти в Україні.

Завдання: охарактеризувати сучасний стан вищої освіти в Україні;

визначити потенціал Болонського процесу для підвищення якості освіти;

проаналізувати ризики і перспективи Болонського процесу в Україні;

з'ясувати як сприймають, відносяться та оцінюють студенти Болонський процес з урахуванням порівняльної перспективи.

Щоб проникнути до суті даного питання необхідно розглянути освіту як соціальний інститут, як підсистему суспільства,що склалася історично, і зазначити її специфічні риси. Оскільки освіта відрізняється від інших соціальних інститутів своєю спрямованістю, змістом діяльності, тобто функціями, необхідно також зазначити її соціально значущі функції. Серед яких: гуманістична, функція професійної соціалізації, соціальна селекція, активізація соціальних переміщень (мобільність), формування професійно-кваліфікаційного складу населення, науково-дослідна функція системи освіти. А також зазначити, які з цих функцій стануть більш актуальними в період реформування системи вищої освіти. Також треба сказати про систему вищої освіти саме в Україні, де розглянути формування сучасної системи вищої освіти, структуру вищої освіти України, управління освітою, доступ громадян до вищої освіти, організація навчання, академічний рік та екзамени,сказати про здобуття і визнання кваліфікацій, також визнання закордонних кваліфікацій, склад навчального персоналу ВНЗ і навчання студентів-іноземців.

Болонський процес як напрямок реформування вищої освіти в Україні - це предмет другого розділу дипломної роботи. Тут увага приділяється Болонському процесу як структурній реформі вищої освіти на європейському просторі, де розглянуто зміст і головні складові Болонського процесу, що полягає в його передісторії, а також зазначені мета та задачі Болонського процесу.

Особливу увагу приділяється таким двом питанням, як якість освіти як мета реформування та реформування системи вищої освіти в Україні: ризики та перспективи. На перший план виходить потреба реформування інституту освіти, зокрема вищої школи, відповідно до потреб суспільства і освітніх тенденцій у сучасному світі. У сучасних дослідженнях якість освіти невід'ємно пов'язана з тривалістю навчання, з доступністю і рівнем охоплення населення. Однак уніфіковані кількісні виміри освіти не дають реального уявлення про її якість.

У третьому пункті розглянуто головні принципи Болонського процесу та відповідність вищої освіти України його вимогам з огляду на перспективу інтеграції нашої системи в європейський освітній і науковий простір.

Данна дипломна робота доповнена емпіричним дослідженням Болонського процесу і його реалізації на практиці. Треба сказати про те, що є багато методичного матеріалу, наукових оцінок і досліджень, але, все ж таки, питання вивчення сприйняття та оцінки Болонських реформувань і досі залишається відкритим. Тож нами було розроблено програму дослідження «Сприйняття та оцінка студентами Болонського процесу, що відбувається в Україні».

Наукове значення дипломної роботи полягає в тому, що, беручи до уваги всі проведені зміни в галузі вищої освіти, та зважаючи на те, що ці зміни далеко не завершені, без фундаментального наукового обґрунтування таких понять, як якість освіти неможливо знайти критеріїв перевірки вже реалізованих змін по подальшому вдосконаленню системи вищої освіти. Практична значущість цієї роботи полягає в аналізі сучасного стану якості освіти, перспектив та можливих ризиків реформування в сфері вищої освіти в Україні, а також у висуванні пропозицій щодо вдосконалення роботи реформування та механізму реалізації політики нашої держави в цій сфері.

Розділ 1. Освіта як соціальний інститут

1.1 Освіта як соціальний інститут

Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну і адекватну поведінку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий фактор соціалізації людей. Осягнути суть і специфіку системи освіти як соціального інституту можливо тільки на основі застосування її специфічних рис. До них належать:

1. Соціально значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам.

2. Форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспільстві.

3. Певні групи осіб, які професійно здійснюють функціонування цього інституту, певний статус цих осіб у суспільстві.

4. Регулятори функціонування закладів освіти і персональних суб'єктів освітянської діяльності (закони про освіту, постанови і нормативні акти, кваліфікаційні характеристики, контрольні установи та ін.).

5. Спеціальні методи освітянської діяльності - навчання, виховання.

6. Свідомо поставлені цілі.

7. Планомірний систематичний характер реалізації процесу свідомої реалізації.

8. Певний зміст освіти - наявність навчальних програм і планів, певне дозування матеріалу як щодо уроків, так і років навчання.

9. Особлива ефективність освітньої діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини,у розвитку її мислення. (Прикладом може бути разючий контраст між однолітками, що пройшли через різні системи освіти).

10. Використання освіти як механізму запобігання соціально небажаним впливам.

11. Зорієнтованість освітньої діяльності в майбутнє, заангажованість на роль передумови реалізації цього майбутнього[39,с.164].

Система освіти - соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання)[ 39,с.164].

Специфічність процесу соціалізації людей у системі освіти полягає в тому, що він відбувається цілеспрямовано, систематично, планомірно, з допомогою певного кола осіб (педагогів), у спеціальних закладах. Цей соціальний інститут поширює панівну в суспільстві ідеологію, відображає в своїй структурі й функціонуванні суспільні відносини і є одним із зважливих засобів забезпечення спадкоємності поколінь, соціальної безперервності, виконує багато інших соціально важливих функцій[39,с.165].

Організована освіта як соціальний інститут, як підсистема суспільства склалася історично. Щодо причин виникнення освіти існують різні думки. Одні виходять з визначеної ролі соціально-економічних причин, матеріального виробництва, інші системи освіти виходять з практики священослужіння, державного управління. З огляду на різні думки можна вважати, що система освіти постала внаслідок зміни організації всієї суспільної життєдіяльності[39,с.165].

Історично першими закладами освіти були школи жерців у Межиріччі, в яких особливу увагу приділяють вивченню астрономії. Школа шумерської держави існувала при храмі і готувала писарів, служителів культу. Струнка і розгалужена система освіти була в античних державах. Більшість вільного населення Стародавньої Греції і Стародавнього Риму здобувала початкову освіту. Особлива роль тут належала вищій ланці освіти, що була пов'язана з швидким розвитком науки, зростаючими потребами суспільно-політичної та управлінської сфер в освічених людях. Потреби державного управління зумовили розвиток середнього ступеня освіти (старогрецькі гімназії і староримські школи риторів). Саме ці навчальні заклади сприяли утвердженню ідеалу калокагатії - всебічного розвитку особи. Система освіти античності загалом була пов'язана з уявленням про повноцінного громадянина як людину розвинуту інтелектуально, фізично, естетично і духовно[39,с.166].

У середньовіччя освіту і на Заході, і на Сході характеризували крайній консерватизм і догматизм, безмежна віра і поклоніння перед церковними авторитетами. Переважне значення виховної функції в системі освіти зберігалось аж до зародження капіталістичних відносин. Планування, організація, зміст, контроль навчання і виховання централізованого здійснювала церква[39,с.166].

Важлива віха в розвитку освіти - виникнення в XII-XIII ст. університетів, що стали центрами інтелектуального життя Європи. Вона, а також прагматично спрямовані міські гільдійські і цехові школи забезпечили для реформи схоластичної системи освіти. Остаточні якісні зміни системи освіти відбулися пізніше, в XVI-XVII ст. Великі географічні відкриття, досягнення інших галузей природознавства радикально змінили бачення світу. Під їхнім впливом приходить усвідомлення необхідності оновлення цілей і методів освіти. Засновується велика кількість середніх спеціальних навчальних закладів - технічних училищ, промислових, комерційних, військових, навігаційних шкіл. Вища ланка системи освіти розширюється за рахунок природних і технічних факультетів. На зміну зневажливому ставленню до природних наук, характерному для аристократії і духовенства, прийшла орієнтація на засвоєння у системі освіти необхідних для життєвого успіху знань. Однак найпомітнішими були зміни у системі народної освіти, покликані до життя необхідності задовольняти нові потреби щодо масової підготовки працівника нового типу - робітника великого машинного капіталістичного виробництва. Крім того, доступ до широкої освіти став можливим, коли народ почав впливати на уряд. Третім важливим чинником розширення освіти сформування зацікавленої соціальної групи, яка претендувала на свою частку в суспільному багатстві. В індустріально розвинутих країнах у другій половині XIX ст. вводиться безплатна обов'язкова початкова освіта[39,с.168].

Відбуваються радикальні зміни і в методиці освіти, особливо наприкінці XIX - на початку XXст. Це виявилось у відмові від пануючих століттями схоластичних і утверджені дидактико-виховних методів, вироблених видатними гуманістами-мислителями і педагогами Я.А. Каменським, Ж.Ж. Руссо, Й.Г. Песталоцці, К. Ушинським та ін.[ 39, с.168].

З одного боку, освіта як соціальний інститут є сукупністю певних установ, осіб, які забезпечені спеціальними матеріальними засобами і здійснюють конкретні соціальні функції, з іншого боку, освіта - це набір, система ідей, правил, положень, стандартів, норм діяльності, поведінки людей у ситуаціях освітянського життя[28,с. 234].

Освіта як соціальний інститут має історичний характер. Це відносно стійка форма соціальної практики, за допомогою якої функціонує суспільне життя, забезпечуються необхідні соціальні зв'язки та відносини, що характеризують суспільство[28,с. 234].

Специфіка освіти визначається типом суспільства, в якому вона функціонує, політичним, державним ладом, соціально-класовими, економічними відносинами. Разом з тим слід зауважити й наступність освіти в її історичному розвитку. Саме цей момент важливо врахувати в наш час, у період утворення нової української національної школи - школи XXI століття[28,с. 234].

Маючи певну мету діяльності і виконуючи свої функції, освіта задовольняє відповідні соціальні потреби та інтереси. Унаслідок цього стабілізуються соціальні відносини і узгоджується різноманітна діяльність членів суспільства. Функціонування освіти, виконання людьми в межах цього соціального інституту певних ролей зумовлюється соціальними нормами її внутрішньої структури. Саме ці норми визначають обов'язків порядок, встановлюють міру, стандарт поведінки людей, спрямовуючи соціальну діяльність. У зв'язку з цим слід зауважити, що освіта інтегрована в систему соціальних інститутів. Тільки така об'єднана система може забезпечити й гарантувати функціонування суспільства. Без соціальних інститутів взагалі не існує суспільства, людства як колективного утворення[28,с. 234].

1.2 Функції освіти в суспільстві

Освіта відрізняється від інших соціальних інститутів своєю спрямованістю, змістом діяльності, тобто функціями, про які вже йшлося вище. Як зазначалося, система освіти як соціальний інститут, предмет соціологічної освітянської науки виконує дві функції: поточну і перспективну. Але це, так би мовити, характеристики зовнішнього плану. Суттю ж, внутрішньою основою, найважливішою ознакою освіти є її здатність впливати на розвиток людини, готувати особистість до активної соціальної діяльності. Інші функції освіти (механізм передавання від покоління до покоління соціального досвіду, знань, результатів культурно-історичного розвитку суспільства, культуро твірна, соціокультурна діяльність) підпорядковані основній освітній проблемі - соціалізації індивіда[28,с. 236].

Якщо деталізувати завдання, напрямки діяльності системи освіти як соціального інституту, то можна виділити такі сфери життєдіяльності суспільства, де освіта відтворю певні функції.

1.2.1 Соціальні функції системи освіти

Сутність системи освіти як соціального інституту полягає передусім у її соціальних функціях. Аналіз їх дає змогу визначити її властивості, специфіку, межі[39,с.168].

Соціальна функція освіти - це роль, яку соціальний інститут виконує стосовно потреб суспільства або його частини[39,с.168].

Раніше говорилось про те, що освіта пов'язана з усіма сферами життєдіяльності. Реалізується цей зв'язок через особистість, яка входить до економічних, політичних, духовних, інших соціальних зв'язків. Освіта є єдиною спеціалізованою підсистемою суспільства, цільова функція якої співпадає з ціллю суспільства. Якщо різноманітні сфери і галузі господарства виробляють певну матеріальну і духовну продукцію, а також послуги для людини, то система освіти «виробляє» саму людину, впливаючи на його інтелектуальний, моральний, етичний і фізичний розвиток. Це все засвідчує головну соціальну функцію - гуманістичну[65].

Гуманізація - об'єктивна необхідність суспільного розвитку, основний вектор якого - направленість на людину. У нашому суспільстві людина, яка проголошувалась як найвища мета, а насправді була перетворена на «трудовий ресурс». Це знайшло своє відображення в системі освіти, де школа свою головну функцію бачила в «підготовці до життя», а під «життям» насправді опинялася трудова діяльність. Цінність особистості як неповторної індивідуальності, самомети суспільного розвитку була відсторонена на другий план. Цінувався перш за все «робітник». А оскільки робітника можна замінити, звідси виник антигуманний тезис про те, що «незамінних людей немає». По суті виходить, що життя дитини підлітка - це ще неповноцінне життя, а лише підготовка до нього, а життя починається з вступом в трудову діяльність. А що ж з завершенням її? Не випадково в суспільному розумінні складалося відношення до старих, інвалідів як до неповноцінних членів суспільства. На жаль, на даний момент ситуація в цьому плані не покращилась, а необхідно говорити про наростання дегуманізації суспільства як реальний процес , де вже втратилась і цінність праці[65].

Розглядаючи гуманістичну функцію, слід зазначити те, що це поняття наповнюється новим змістом. Людина не центр Всесвіту, але частина Соціуму, Природи, Космосу. Якщо звернутись до різноманітних ланок системи освіти, то з найбільшою повнотою гуманістична функція призначена реалізовуватись в системі дошкільної освіти і в загальноосвітній школі , причому в найбільшій мірі - в молодших класах. Саме тут закладаються основи інтелектуального, морального, фізичного потенціалу особистості. Як показують останні дослідження психологів і генетиків, інтелект людини на 90% сформований вже до 9-річного віку. Але тут ми стикаємося з явищем «перевернутої піраміди». Як раз ці ланки розглядаються в самій системі освіти як не основні, а на перший план (по значимості, фінансуванню і т. д.) виходять професійна, середня і вища освіта. В результаті соціальні втрати суспільства значні і невідновні. Для вирішення проблеми необхідні: подолання предметоцентриського підходу в освіті, перш за все в загальноосвітній школі; гуманітаризація і гуманізація освіти, які включають наряду зі зміною змісту освіти і зміни відносин в системі вчитель - учень (від об'єктивних до суб'єктивно-обєктивним)[65].

Формування освітніх спільностей, які пов'язані входженням в освітні процеси і цінним відношенням до освіти, і їх відтворенню.

Гомогенізація суспільства через організовану соціалізацію індивідів - прищеплення спільних соціальних характеристик заради цілісності суспільства.

Дивлячись на те, як суспільстві все більшу кількість досягнутих статусів зумовлено освітою, все більш очевидною стає і така функція освіти, як активізація соціальних переміщень. Освіта у всьому світі закономірно стає головним каналом соціальних переміщень, як правило сходження вгору, що веде індивідів до більш складних видів праці, більшого доходу і престижу. Завдяки їм класова структура стає більш відкрита, соціальне життя - більш егалітарним, а сприятливі відмінності у розвитку різних соціальних груп реально пом'якшуються[65].

Соціальна селекція. Ще одна функція системи освіти реалізується через взаємодію з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні точки зору цієї взаємодії. Одні вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру З функціоналістичної точки зору, освіта - раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли здібні й найактивніші люди посідають вищі посади. Представники цього напрямку вважають, що система освіти сприяє створенню рівних можливостей і сприятливих умов для висхідної мобільності, що в закладах освіти оцінюють людей на основі їх досягнень, незважаючи на класову належність, расову і стать тощо[39.c,169].

Згідно з теорією людського капіталу, освіта - це капіталовкладення в тих, хто навчається. Які і всі капіталовкладення, в майбутньому воно принесе прибуток. На основі цього обґрунтовується нерівність дорослих людей, яка зумовлюється кількістю і типом «капіталовкладень», інвестованих у їх освіту. Таким чином виправдовується нерівність між людьми, оскільки суспільство здійснило різні витрати на їх підготовку до різних видів діяльності. Винагороди відповідають капіталовкладенням[39.c,169].

В освіті індивіди розходяться по потокам, що наперед визначають їх майбутній статус. Формальне обґрунтування цього - рівень здібностей, для вияву яких використовують тести. Але в тести входить певний культурний контекст, розуміння якого залежить від домінуючої культури (на якій побудовані тести) і культурних особливостей мікросередовища первинної соціалізації учня. Чим більша дистанція між цими культурними типами, тим менше уваги від вчителя отримує учень і тим вірогідніше, що він не справиться з тестом. Освітня кар'єра індивіда, таким чином, в багатьох речах зумовлена соціальним положенням його батьків.

Відтворення тих соціальних класів, груп і прошарків, приналежність до яких зумовлена освітніми сертифікатами. Школа дає індивідам неоднакову освіту, нерівний розвиток можливостей і навичок, що підтверджується, як правило, сертифікатами встановлених зразків і являє собою умовою, від якої залежить місце в системі розподілу праці (і соціальної стратифікації)[65].

Заміна батьків, соціальна підтримка учнів під час перебування в стінах освітнього закладу. Для цього створюються спеціалізовані організаційні і рольові структури, що нагадують сімейні умови. Під час виконання цієї функції освіта і особливо допрофесійна школа відтворює культурні стереотипи і рольову диференціацію, що є притаманні сім'ї[65].

Виховна функція системи освіти полягає у формуванні з допомогою цілеспрямованої діяльності в підростаючих поколіннях певних рис, світогляду, визначенню пануючих у данному суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці до виховання певних соціальних обов'язків. З допомогою освіти зберігаються культурні цінності, які передаються від одного покоління до іншого. Виховання молоді в дусі конформізму, визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися в суспільстві, сприяє підтриманню існуючого соціального порядку. Але освіта сприяю і соціальним змінам, які відбуваються у зв'язку з переоцінкою існуючих знань і цінностей[39.c,169].

Має й виховна функція освіти й особливий, відносно самостійний аспект - забезпечення соціального контролю, нагляду за дитячою, підлітковою і, частково, юнацькою віковими групами. У сучасному світі освіта вважається обов'язковою. Це означає, що згідно із законодавством, діти зобов'язані проводити в школі по декілька годин на день, п'ять чи шість днів на тиждень протягом певної частини року. Майже весь день їхню поведінку контролюють вчителі та вихователі. Цей аспект виховної функції освіти важливий і в тому сенсі, що школа часто відіграє роль компенсую чого фактора для дітей з так званих «неблагополучних» сімей, тобто сімей з нездоровим морально-психологічним кліматом[39.c,169]. Про це йшла мова у функції заміні батьків.

1.2.2 Функції освіти в економічно-виробничій сфері

Формування професійно-кваліфікаційного складу населення. Однією з основних функцій сучасної системи освіти є функція професійної соціалізації, тобто підготовка кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя. Професійно спрямовані майже всі ступені й етапи системи сучасної освіти, хоч, звичайно, неоднаковою мірою. Професійна спрямованість у різні часи виявлялася по-різному, що було зумовлено неоднаковими суспільними потребами в освіті. Так, на початковому етапі «професіоналізм» був єдиною і винятковою метою функціонування системи освіти, що позначалося на вузькоспеціалізованому характері шкіл і змісті навчання. Пізніше професійна орієнтація стала менш вираженою, хоча окремі її ланки були зайняті тільки професійною підготовкою. Нині роль цієї функції знову зростає. Адже людина не може повноцінно брати участь у житті суспільства, не маючи достатньої професійної підготовки[39.c,169]. Звичайно, професійна соціалізація відбувається і поза межами формальної, тобто інституційованої, освіти. Так, у середні віки існував інститут підмайстрів, через який пройшли всі великі майстри ремесел і мистецтв. Професійна підготовка тут здійснювалася безпосередньо в трудовому процесі. Простіші професії найчастіше передавалися від покоління до покоління у сім'ї. Шкільна освіта передбачала оволодіння до вищими видами духовної діяльності - релігійно-культовою, політичною, філософською, математичною та ін. Коли постала потреба у великій кількості освічених працівників, система освіти зреагувала розширенням мережі закладів професійної та науково-технічної освіти[39.c,169].

З точки зору кількості система освіти, ця функція відповідає за відтворення професійно-освітнього складу населення. На практиці воно знаходиться між «перевиробництвом» і «недовиробництвом». Ці дві крайності негативно впливають на професійну структуру, викликають приток до професії людей без відповідної підготовки, масову практику навчання професії «на місці» без наукових основ і творчих навиків. Вони руйнують професійну культуру, роблять незрозумілими відносини в середині груп і між ними, вносять не професійні критерії в оцінку людей, посилюють роль приписаних статусів в соціальному підвищенні індивідів[65].

Якісна сторона відображає формування виробничих якостей робітника і в багато чому пов'язане з професійною школою. Але ті ж властивості розвиваються в трудовому колективі, підчас загальноосвітньої підготовки, де формується творчий і моральний потенціал робітника. Його виробництво і інноваційна активність підвищуються зі зростанням загального рівня освіти[65].

Перевищення освітнього рівня над вимогами робочого місця відіграє позитивну роль в виробництві, створює резерв творчого потенціалу особистості, кваліфікаційного і соціального підвищення людини. В неідеальній ситуації ця ж умова посилює протиріччя між претензіями володаря надмірної освіти і очікуванням оточуючих людей, і може призвести до виникнення конфлікту[65].

Формування споживчих стандартів населення. Роль освіти в економіці ширше виробничих аспектів. Вона проявляється підчас споживання благ, інформації, культурних цінностей, природних ресурсів. Ця функція завжди властива освіті, достатньо згадати біблійні заповіді про помірне споживання або приписів російського Домострою. Вона ж визначає головний зміст неформальної освіти, що відбувається в сім'ї або конструйоване в ЗМІ. Освіта може вносити в матеріальні потреби людей раціональні стандарти, сприяти становленню ресурсозберігаючої економіки, а також стабільному і сприятливому середовищу людини. В ринкових умовах така функція протистоїть інтересам бізнесу, хоч вона і в більш відповідає національним інтересам[65].

Залучення економічних ресурсів. Джерела ресурсів різні: від держбюджету до приватних інвестицій. За своєю суттю, вони представляють замовника і неминуче відображається на змісті і формах освіти. Опора на держбюджет породжує уніфікацію, а орієнтація на ділові круги або спонсорів посилює автономію освітніх структур. Часткове переведення школи на місцевий бюджет викликав активну розробку в змісті освіти регіонального і місцевих компонентів.

Внутрішній перерозподіл економічних та інших ресурсів. Уповноважені на те структури освіти розподіляють засоби між регіональними, окремими підсистемами і закладами, видами діяльності, посадами. В результаті забезпечуються такі види діяльності, які орієнтовані і на «внеосвітній» простір (раніше - матеріальна допомога учням, їх сім'ям, підшефним, благоустрій площадок, організація відпочинку і т. п., тепер - підтримка комерційних , дослідницьких, конструкторських та інших структур). Цей розподіл посилює соціальну нерівність, закріплює відставання груп через те, що деякі підсистеми освіти недоотримують ресурси. Частина сільських дитячих садків, шкіл після переведення на місцевий бюджет не забезпечують необхідний рівень освіти або навіть взагалі закриваються. Чи потрібно коментувати особистісні і соціальні наслідки такої ситуації?

Система освіти має можливість модифікувати економічні стимули і вносити такі корективи в практику фінансової підтримки, що несуть за собою зміну соціально-економічного статусу її учасників. Так або інакше, процес розподілу ресурсів в освіті завжди обумовлений його соціальною організацією. Соціальна обумовленість навіть більш значуща, ніж економічна, адже економічні критерії тут майже не мають прямого використання. На першому плані критерії, що являються нормативним продуктом угодою професійних груп (або чиновників) даної сфери. Система освіти нерідко діє наперекір здоровому глузду. Наприклад, система недосвіти в СРСР виконувала випуск вчителів в заздалегідь підвищених об'ємах (2,8 рази), що втримувало зростання доходів вчителів, вирішення житлових проблем. Виправданням слугувало результат цієї ж практики - висока професійна текучість вчителів[65].

1.2.3 Функції освіти в сфері культури

Відтворення соціальних типів культури. Освіта надає знанням технологічність, конструктивної форми, завдяки яким стає можливо його систематизувати, компонувати, транслювати і накопичувати в зростаючих об'ємах. Передача знань і досвіду стає динамічною, масовою, відкритою. Але об'єктом передачі стає не все, а обрані (відповідно з законами) типи культури, наприклад, домінуюча, шкільна, професійна.

Інновація в сфері культури відбувається через школу відбору. Суспільна система освіти транслює лиш частину інновацій, що досягли в культурі. Приймаються інновації із потоку домінуючої культури, що не несуть небезпеку для цілісності ванної соціальної організації (стабільності її управлінської структури). По підношенню до інших інновацій, навіть прогресивних, система освіти може виступати певним бар'єром[65].

Формування і відтворення суспільного інтелекту (менталітету, певних сфер і соціальних технологій інтелектуальної діяльності) включає в себе положення , що були сформульовані ще Дюркгеймом: розповсюдження суттєвих знань через освіту, прищепити індивідам пізнавальних навичок. Система освіти стала багатогалузевим комплексом, її мета - не просто передача знань і розвиток особистості, а й інтелектуальне супроводження розвитку суспільства. Ряд дослідників стверджує, що у цієї функції - ключова роль в темпах прогресу цивілізації в найближчому майбутньому. Вона вже перетворилась на фактор світового суперництва. Транс націоналізація освіти - середовище геополітики. Світові лідери намагаються контролювати освітні комплекси в різних зонах світу, передаючи свої освітні технології та інші моделі, що спеціально розроблені для інших держав. Так в суспільному інтелекті виникає залежність репіцієнта від донора, що гарантує донору перевагу і джерела злагодженого і неопосередкованого прибутку. Країни з давніми традиціями в своїх системах освіти також можуть стати реципієнтами в період кризи, коли держава і суспільство частково втрачають контроль над концептуальним розвитком системи освіти і забезпеченням її необхідними кадровим, інформаційними, технологічними ресурсами[65].

1.2.4 Функції освіти в соціально-політичній сфері

Формування особистості - один із життєво важливих інтересів держави і груп, тому обов'язковим компонентом освіти є правові норми і політичні цінності, що відображають політичну зацікавленість груп, які диктують напрямок розвитку в даному суспільстві і прагнуть контролювати школою.

Прищеплення освітнім спільнотам прийнятних правових, політичних цінностей і норм, способів участі в політичному житті характерного для державної освіти, але проявляється і в сфері неформальної освіти. Навряд чи є приклади, коли інститут освіти не протидіяв проявам правом і політичним девіацій. Кожний політичний устрій починає з того, що змагається за стару школу або будує нову. Розуміння цієї функції неминуче призводить до ідеологізації змісту освіти. В цьому розумінні формальна освіта забезпечує заохочення законослухняної правової і політичної поведінки, а також відтворення державної (домінуючої) ідеології. Соціальні групи - носії альтернативних політичних цінностей, які намагаються заснувати свою школу, або впровадити у вже існуючу свої правові норми і політичні цінності. Система освіти не буває ідеологічно нейтральною, в ній завжди затверджується ідеологічний контроль в явній формі парткомів або неявній - в установках на деполітизацію, в кадровій політиці, в учбових планах, в рекомендованих підручниках і т. д.

В національно-державній організації соціуму школа ціле направлено формує орієнтації населення у зовні політичному просторі. Етносоціальний тип культури зумовлює зміст освіти, підкреслює в ній головні інтереси даного етносу. Так школа сприяє патріотизму[65].

Ще однією важливою, але недостатньо дослідженою є науково-дослідна функція системи освіти. Творення нового знання постійно відбувалося в структурі системи освіти, оскільки певна частина вчителів і викладачів завжди цим займалася. Свідома орієнтація на продукування нового наукового знання постала в Стародавній Греції з виникненням прототипів майбутніх вищих навчальних закладів: Академії Платона, Ліцею Аристотеля, Піфагорійського союзу[39, c.169].

Тривалий час ця функція була побічною, другорядною для системи освіти. До XIX ст. у системі освіти в кращому разі розвивалися гуманістичні та схоластичні науки. Природниче-наукове знання розвивалося не тільки поза системою освіти, а часто і поза межами офіційної науки. Інституційного оформлення науково-дослідна функція набула в епоху промислової революції наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Саме в цей час було розпочато інтенсивні дослідження в галузі природничих наук, свідоме формування соціальних замовлень системі освіти. При вузах створено дослідницькі лабораторії, науково-дослідні центри. Як і раніше, ця функція зосереджена у вищій ланці системи освіти. Уже наприкінці XIX ст. в обов'язки викладацького складу увійшло одночасне виконання двох ролей: дослідника і педагога. Вузи стають найзручнішим місцем проведення фундаментальних, а згодом - і прикладних досліджень[39, c.169].

Основні функції системи освіти у різних країнах і в різні історичні періоди виявляються не однаково. Це залежить від стану і потреб суспільства, від окреслених державою соціальної мети і принципів освіти[39, c.170].

Необхідно зазначити, що деякі функції освіти стануть більш насиченими. Адже ми живемо в час, коли освіта у всьому світі швидко реформується як за змістом, так і за формою. Тому, враховуючи сучасні модефікації в сучасній системі вищій освіти, і освіти взагалі, активізуються функція соціальної мобільності та науково-дослідна функція, адже європейський освітній простір став більш відкритий для переміщень студентів, викладачів і звичайно самої інформації.

1.3 Система Вища освіта в Україні

Система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти[22, c.5].

Освітня політика України базується на принципах демократизації та гуманізму, орієнтована на досягнення сучасного світового рівня, відродження самобутнього національного характеру, докорінне покращення змісту, форм і методів навчання, збільшення інтелектуального потенціалу країни.

Структура вищої освіти України розбудована відповідно до структури освіти розвинених країн світу, визначеної ООН, ЮНЕСКО та іншими міжнародними організаціями[13, c.83].

Вища освіта є складовою системи освіти України, що регулюється Законами України «Про освіту» та «Про вищу освіту». Вища освіта забезпечує фундаментальну, наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації[13, c.84].

Вищими навчальними закладами є: технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет та інші[13, c.84].

Відповідно до рівня підготовки, матеріально-технічного забезпечення та наявності науково-педагогічних кадрів для визначення статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

перший рівень - технікум, училище, інші, прирівняні до них, вищі навчальні заклади;

другий рівень - коледж, інші, прирівняні до нього, вищі навчальні заклади;

третій і четвертий рівні (залежно від результатів акредитації) - університет, інститут, академія, консерваторія.

У середині 90-х років було запроваджено ступеневу структуру підготовки фахівців. Ступеневість вищої освіти полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти[13, c.85].

В Україні встановлюються такі освітньо-кваліфікаційні

рівні:

кваліфікований робітник;

молодший спеціаліст;

бакалавр;

спеціаліст, магістр.

Положення про освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту) затверджується Кабінетом Міністрів України[22, c.34].

Виходячи зі структури вищої освіти, її перший ступінь передбачає здобуття вищої освіти освітньо-кваліфікаційного рівня «молодший спеціаліст»; другий - «бакалавр» (базова вища освіта); третій - «спеціаліст», «магістр» (повна вища освіта). Ступеневість вищої освіти може бути реалізована як через неперервну програму підготовки, так і диференційовано, відповідно до структури ступеневості.

Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями:

молодший спеціаліст - забезпечують технікуми, училища, інші вищі навчальні заклади першого рівня акредитації;

бакалавр - забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади другого рівня акредитації;

спеціаліст, магістр - забезпечують вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації.

Вищі навчальні заклади відповідного рівня акредитації можуть здійснювати підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями, які забезпечують навчальні заклади нижчого рівня акредитації.

До мережі входить 979 вищих навчальних закладів 1-4 рівнів акркдитації (училища, технікуми, коледжі, інститути, академії, університети).

Мережа вищих навчальних закладів 1-2 рівнів акредитації налічує 667 вищих навчальних закладів, у тому числі 593 державної форми власності із загальною чисельністю 528 тисяч студентів[13, c.85].

Мережа вищих навчальних закладів 3-4 рівнів акредитації налічує 330 закладів, у тому числі 223 державної форми власності. Серед них функціонує 106 університетів, 59 академій, 150 інститутів. Статус Національного надано більше 60 університетам та академіям. В університетах, академіях, інститутах навчається 1403 тис. Студентів віком від 17 до 24років включно, що складає 90 відсотків до загальної кількості студентів.

Управління освітою здійснюється державними органами управління та органами громадського самоврядування.

До державних органів управління освітою належать:

· Мінестерство освіти і науки України;

· центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковані навчальні заклади освіти;

· Вища атестаційна комісія України;

· Державна акредитаційна комісія.

· Міністерство освіти і науки України є центральним органом державної виконавчої влади, який здійснює керівництво у сфері освіти.

Міністерство освіти і науки України:

- бере участь у визначенні державної політики у сфері освіти, науки та професійної підготовки кадрів;

- розробляє програми розвитку освіти, державні стандарти;

- забезпечує зв'язок із закладами освіти, державними органами інших країн з питань, які входять до його компетенції;

- проводить акредитацію вищих та професійно-технічних навчальних закладів, видає їм ліцензії, сертифікати;

- організовує атестацію педагогічних і науково- педагогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань[13, c.85].

Вища атестаційна комісія України організовує і проводить атестацію наукових та науково - педагогічних кадрів, керує роботою щодо присудження наукових ступенів, присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника.

За результатами акредитації вищих закладів освіти Міністерство освіти і науки України разом з міністерствами й відомствами, яким підпорядковані заклади освіти:

- визначає відповідність освітніхпослуг державним стандартам певного

освітньо-кваліфікаційного рівня за напрямами, надає право видачі документа про освіту державного зразка;

- встановлює рівень акредитації навчального закладу;

- інформує громадськість про якість освітньої та наукової діяльності вищих навчальних закладів[13, c.85].

Органами громадського самоврядування в освіті є:

- Всеукраїнський з'їзд працівників освіти;

- загальні збори колективу навчального закладу;

- районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників.

Органи громадського самоврядування в освіті вносять пропозиції щодо формування державної політики у сфері освіти[13, c.85].

Доступ громадян до вищої освіти. Вища освіта здобувається у вищих навчальних закладах відповідних рівнів акредитації на основі: базової загальної середньої освіти, повної загальної середньої освіти та освітньо-кваліфікаційних рівнів «молодший спеціаліст» і «бакалавр», а також «спеціаліст» як післядипломна. Підготовка фахівців у вищих навчальних закладах може проводитися з відривом (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей - екстерном. Останнім часом як експеримент розвивається дистанційна освіта.

Прийом громадян до вищих навчальних закладів проводиться на конкурсній основі відповідно до здібностей і незалежно від форми власності навчального закладу та джерел оплати за навчання[13, c.86].

Для отримання права навчатися у ВНЗ необхідно мати атестат за 11-річну загальноосвітню школу чи диплом середніх проф- і техшкіл, еквівалентний у доступі до вищої освіти шкільному атестату. Абсолютна більшість молоді складає конкурсні вступні екзамени, програма яких встановлює Міністерство освіти і науки України з огляду на зміст предметів середньої школи і вимоги вищої освіти до рівня знань випускників. Університети та інші ВНЗ достатньо автономні у проведенні вступних екзаменів (форма, кількість, введення додаткових дисциплін, час і т. ін.) і деталях відбору абітурієнтів. Переможці предметних олімпіад високого рівня (міжнародних і всеукраїнських) зараховуються до закладу за їхнім вибором без іспитів, медалісти, зазвичай, складають один вступний екзамен (менше, ніж решта конкурентів) [13, c.86].

Доступ на вищі рівні навчання у ВНЗ також конкурсний, як правило, зі вступними іспитами чи з іншими формами відбору (програма магістра, аспірантура тощо).

Як і в середній освіті, навчальний рік у ВНЗ розпочинається 1 вересня, поділяється на два семестри (або 3 в окремих закладах) і триває до червня з невеликими перервами на свята й між двома семестрами. Тижневе навантаження студента встановлено на рівні 54 годин, з яких до 24-30 припадає на аудиторні заняття; серед них домінують лекції. Крім лекцій, використовуються активні форми занять - різні види семінарів, практичні і лабораторні роботи, практика на виробництві тощо. Для самостійної роботи студентам надаються додаткові послуги в бібліотеках, інформаційних електронних читальних залах тощо.

Для фінансування вищої освіти застосовуються методи самофінансування типу зарахування частини студентів платної форми навчання залучення коштів приватних структур і спонсорів, отримання закордонної допомоги через систему грантів[13, c.87].

Опрацювання важливих дисциплін закінчується екзаменом чи якимось із видів тестування. Система оцінювання: найвища оцінка - 5 (відмінно), 4 (добре), 3 (задовільно), чого достатньо для зарахування дисципліни, 2 (незадовільно). Отримання такої оцінки не дає змоги продовжувати навчання. Менш істотні дисципліни можуть оцінювати за двобальною шкалою: «зараховано» (викладач вважає, що студент загалом виконав вимоги) і «незараховано» (робота студента незадовільна, предмет має бути повторним чи вивченим самостійно). Здійснюються експерименти з рейтинговим оцінюванням і модулюваннями навчальними планами[13, c.87].

Закінчення загальної середньої школи (11 років навчання) надає кваліфікацію «атестат зрілості», професійно- технічної (12 років навчання від його початку) - диплом молодшого спеціаліста. Обидва дають право вступу до ВНЗ.

Ступенева структура вищої освіти передбачає чотирирічну базову освіту з отриманням проміжного сертифіката про базову вищу освіту, і надання кваліфікації «бакалавр» та можливість часткової зміни напрямку навчання чи спеціальності на другому циклі тривалістю 1 рік, навчальний план якої містять переважно спеціальні дисципліни. У такому випадку присвоюється кваліфікація «спеціаліст». Глибша фундаментальна (науковоємка) та фахова підготовка протягом 1-2 років як на базі освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр», так і на базі освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» дає право після успішного захисту магістерської роботи отримати диплом професіонала освітньо- кваліфікаційного рівня «магістр». Продовжити навчання і стати магістрами можуть тільки кращі студенти, які відбираються для навчання на основі рейтингових показників на попередніх циклах навчання та з урахуванням їхніх досягнень у науково- дослідницькій роботі[13, c.88].

Науковими ступенями є:

· кандидат наук;

· доктор наук[22, c.32].

Це заключниі рівені підготовки фахівця- професіонала - це аспірантура та докторантура. До аспірантури зараховують на конкурсній основі, зазвичай, фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» на 3-4 роки для виконання самостійних досліджень під наглядом наукового керівника, написання і захисту дисертаційної роботи визначеного рівня та обсягу[13, c.88].

Особа, яка має науковий ступінь кандидата наук, за умови тривалішої наукової роботи та узагальнення її наслідків у тій самій або іншій (зазвичай, суміжний) галузі знань з більшою за обсягом дисертацією може захистити у Спеціалізованій вченій раді дисертацію на здобування наукового ступеня «доктор наук» (процедура захисту складніша, ніж кандидата наук), який є найвищим рівнем наукової кваліфікації та дає широкі право на особисту автономію у дослідженнях і зайняття вищих посаду науковій ієрархії. Присудження спеціалізованими вченими радами наукових ступенів «кандидат наук» та «доктор наук» затверджується державним органом - Вищою атестаційною комісією (ВАК) України. Триває дискусія про доцільність збереження звання «кандидат наук» або переходу на міжнародне - «доктор філософії» (PhD) [13, c.88].

До складу навчального персоналу ВНЗ входять чотири категорії викладачів: професори, доценти, старші викладачі, асистенти (викладачів). Визнання науково-педагогічного рівня (викладацька кваліфікація, навчально-методичні та науково-методичні досягнення, підготовка наукових та науково-педагогічних кадрів) кандидата чи доктора наук здійснюється шляхом присвоєння вчених звань.

Вченими званнями є «доцент» (кандидат або доктор наук) та «професор» (доктор наук, в окремих випадках кандидат наук, який має особливі науково - педагогічні досягнення). Вчені звання доцента і професора присвоює Атестаційна колегія Міністерства світи і науки України за поданням відповідного вищого навчального закладу 3-4 рівнів акредитації або наукової установи Національної чи галузевих академій України[13, c.88].

Професор має очолювати кафедру чи напрям наукових досліджень, викладати якийсь профілюючий курс (дисципліну) та керувати науковою роботою аспірантів чи здобувачів. Доцент повинен читати лекції і керувати науковою роботою магістрів, студентів, а в окремих випадках може керувати науковою роботою аспірантів чи здобувачів. Старший викладач має право читати лекції і вести інші види занять; асистент для читання лекцій повинен отримувати дозвіл керівництва вищого навчального закладу або факультету. Усі викладацькі посади заміщуються за конкурсом; їх мають право обіймати особи з науковими ступенями та вченими званнями і фахівці освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр».

Аудиторне навчальне навантаження викладачів становить від 400-600 годин у професорів, до 800-900 для асистентів[13, c.88].

України підписала основні конвенції Ради Європи та ЮНЕСКО про взаємовизнання дипломів, уклала також двосторонні угоди. Ставлення до закордонних атестатів про вищу освіту досить толерантне, бо в більшості інших країн вона триваліша, ніж в Україні. Другою причиною є те, що майже всі кандидати виявляють свої знання з важливих для навчання в університетах дисциплін під час річного періоду вивчення мови і складання випускних екзаменів з мови і цих дисциплін.

Визнання дипломів про вищу освіту та наукові ступені здійснюється через окрему експертизу. Офіційними органами з визнання кваліфікації Міністерства освіти і науки України, а наукових ступенів - Вища атестаційна комісія України[13, c.88].


Подобные документы

  • Болонський процес - процес перебудови вищої освіти, який є складовою історичного розвитку Європейського Союзу. Введення у навчання системи переведення і накопичення кредитів. Гармонізація системи європейської вищої освіти. Реформування освіти України.

    контрольная работа [99,7 K], добавлен 16.02.2011

  • Концептуальні основи і державні пріоритети розвитку освіти в Україні. Основні шляхи і реалізація програми реформування системи освіти. Приєднання України до Болонського процесу та участь у формуванні Загальноєвропейського простору вищої освіти.

    реферат [18,0 K], добавлен 18.01.2011

  • Сучасний освітянський простір України, болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти України. Перспективи розвитку української освіти. Мета впровадження незалежного тестування, формування національної системи кваліфікацій.

    реферат [32,4 K], добавлен 06.10.2009

  • Питання забезпечення фінансування вищої освіти США. Наявні проблеми у сфері фінансування і доступності вищої освіти. Пропозиції щодо реформування системи фінансування вищої освіти США. Фінансова доступність вищих навчальних закладів для їх студентів.

    статья [23,7 K], добавлен 27.08.2017

  • Зміст та головні принципи Болонського процесу та відповідність вищої освіти України його вимогам з огляду на перспективу інтеграції її системи в європейський освітній і науковий простір. Основні напрямки структурного реформування вищої освіти України.

    реферат [210,1 K], добавлен 08.04.2012

  • Реформування системи вищої освіти в Україні та розробка перспективних моделей підготовки фахівців з кібербезпеки для розвитку вітчизняної системи вищої освіти. Організаційно-педагогічні засади навчання бакалаврів з кібербезпеки в університетах США.

    статья [26,4 K], добавлен 18.07.2017

  • Запровадження Болонських принципів як важливий крок на шляху до євроінтеграції України та засіб полегшення доступу громадян до якісної освіти. Знайомство з особливостями процесу реформування системи вищої освіти України та Росії у пострадянський період.

    статья [29,0 K], добавлен 11.09.2017

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.