Нові політичні міфи на відміну від архаїчних міфів, штучно фабрикуються, але від цього не перестають бути діючими. Як у свій час писав Е. Кассирер, двадцятому століттю було призначено розвивати нову техніку міфу, і тепер міф можна сфабрикувати з таким же успіхом, як будь-яку сучасну зброю [232, 12]. Ідею побудови сучасних політичних (і не тільки) міфів розвиває С. Московичи. Він пише: «політика, метою якої є управління масами (партією, класом, націями), за необхідністю є політикою, не далекою від фантазії. Вона повинна спиратися на якусь вищу ідею (революції, батьківщини), навіть свого роду ідею-фікс, яку впроваджують і зрощують у свідомості кожної людини-маси, поки не впровадять її. Згодом вона перетворюється в колективні образи й дії» [134, 57].

У зрілій формі політичний міф завжди відповідає ідеології. Національна ідеологія є втіленням національної міфології й виражається в концепції історичного часу (шляхи нації від надприродного народження дотепер), футуристичного передчуття прийдешньої національної історії (утопічна картина майбутньої ідеальної держави й есхатологічні прозріння), ідеальній структурі простору (“священна земля”) і надлюдини, що втілює у життя національний ідеал.

Отже, на підставі проведеного порівняльного аналізу політичної міфології та ідеології, можемо доповнити визначення міфологізації політичної свідомості, наведене нами у попередньому розділі. Міфологізація політичної свідомості - універсальний процес відтворення архетипних політичних символічних образів в результаті ідеологічної діяльності людини. Процес міфологізації політичної свідомості з її ідеологізацією має єдину генетичну основу, виконує спільні символічні та праксеологічні функції, але різниться за гносеологічною, онтологічною та легітимною ознаками.

2.2 Політична міфологія і утопія

У сучасній науковій літературі поняття «утопія» уживається в самих різних значеннях, в різному смисловому контексті. Навіть в спеціальних роботах, присвячених визначенню утопії, ми не знайдемо якого-небудь визначеного і однозначного тлумачення цього поняття. Навпаки, тут часто панує найстрокатіша мозаїка концепцій і уявлень. Одні бачать в утопії одвічну, ніколи не досяжну мрію людства про «золоте століття», інші, навпаки, тлумачать її як реальний принцип, який здійснюється з кожним новим кроком духовного і практичного розвитку людства. Деякі бачать в ній донаукову форму мислення, щось середнє між релігією і наукою, інші, навпаки, пов'язують її з розвитком сучасного наукового знання. Одні стверджують, що утопія «мертва», що вона повністю зжита розвитком історії, інші ж говорять про широке розповсюдження і навіть відродження утопічної свідомості.

Такого роду суперечності і антиномії широко поширені в сучасних роботах про утопії. Тому, щоб хоча б у загальних рисах визначити зміст цього поняття, було корисно пригадати термінологічне значення слова «утопія».

Уявлення про реміфологізацію соціального досвіду дозволяє знайти вихід з тупика послідовної раціоналізації, наявність якого простежується як у соціології релігії (М.Вебер, “Теорія щаблів і напрямків релігійного неприйняття миру”), так й в області розробки політичних утопій (К. Мангейм, “Ідеологія й утопія”). Процес реміфологізації забезпечує створення умов для подолання кризи світогляду, розпаду “картини світу” в умовах масштабної соціальної кризи, дозволяє відновити народні уявлення про Добро й Зло, обґрунтувати національно-державну ідеологію, знайти нові методи соціальної консолідації.

У тісному зв'язку з міфологічними уявленнями з давніх часів розвивалися утопічні ідеї. У них уява бажаного майбутнього пов'язувалася не з надприродними силами, а з розумом, діяльністю людей. Термін „утопія” в перекладі з давньогрецької означає місце, якого немає. Цим поняттям визначається ідеальний, недосяжний суспільний лад, державний устрій. Більшість утопій, при всій їх розмаїтості, мають соціальний характер. Історія утопічної думки - це процес еволюції „утопізму”, що простежується в працях Шан Яна, Платона, Августина Блаженного, Т. Мора, Т. Кампанелли, Ф. Бекона, А. Сен-Симона, Ш. Фур'є, Р. Оуена.

Крім перерахованих вище напрямків дослідження міфологічної свідомості, у другій половині ХХ століття сформувалася досить відособлена школа, що досліджує утопічне мислення. Більшість робіт цього напрямку (Л. Мемфорд, К. Мангейм, А. Петруччіані й ін.) впритул підходять до розуміння глибинного взаємозв'язку міфологічного й політичного. Утопія розглядається як реконструкція суспільства на основі якої-небудь соціально-історичної моделі або ціннісного середовища.

Тут наближення до політичного аналізу відбувається досить рішучим образом, але випускається з виду міфологія - носителька смислів давніх спільнот, що перекочували в сучасні явища. Разом з тим, розгляд політичних утопій стає сполучною ланкою між вивченням древньої міфології й сучасних політичних міфів.

Утопія, як ми вже зазначали, (від грець. сполучення «не» і «місце», тобто місце якого не існує; за іншою версією, від сполучення слів «благо» і «місце», тобто благословенна країна) - умоглядна конструкція ідеального суспільного устрою, заснованого на нездійсненній мрії, нереальних проектах соціальних перетворень. Прообразом («архетипом») всіх утопій є «Держава» Платона. Сам термін «утопія» уведений англійським мислителем Томасом Мором - автором книги «Утопія» (1516) [82, 69].

Критикуючи існуючий соціальний порядок, протестуючи проти нього й відкидаючи його як нерозумний й несправедливий, утопічна свідомість створює проект бажаного (тобто ідеального, досконалого) суспільства. У такому суспільстві встановлений «вічний мир» між людьми, класами й народами.

Точніше, в утопічних проектах виключені умови для зіткнення інтересів, передбачені всі необхідні засоби для задоволення останніх. Можна погодитися зі словами російського суспільствознавця Баталова про те, що утопія «це запрограмоване й тому жорстко регламентоване суспільство, де все заздалегідь обдумано, обчислено, передбачено, запропоновано, розписано, а в остаточному підсумку все заздалегідь вирішено» [16, 51].

Утопія як ідеальний стан, який живиться фантазією і мріями, та здобувається за допомогою логіко-понятійних засобів, являє собою раціоналізований (наукоподібний) міф. Політична утопія є, так би мовити, «онауковлений» міф, тобто міф, під який підведено базу наукової політичної теорії.

Таким чином, вже термінологічне значення слова «утопія» складне і багатозначне. При всьому різноманітті смислових відтінків основна його функція зводиться до того, щоб позначати бажане майбутнє) служити описом вигаданої країни, покликаної служити зразком суспільного устрою.

Звичайно прийнято ділити утопії на стародавні і сучасні. До стародавніх утопій відносяться мрії про «золоте століття», які зустрічаються вже у Гомера, описи «острова блаженства», різні релігійні і етичні концепції і ідеали. Утопічний елемент сильний в християнстві, він виявляється в уявленнях про рай, апокаліпсис, в ідеалі монастирського життя. Такий тип утопії є твором Августина «Про град Божий».

Особливе зростання утопізму усередині християнства виникає з появою різного роду єресі, яка вимагала реформувати церкву і добитися ідеї соціальної рівності. Цю думку розвивав Т. Мольнар, називаючи утопію «вічною єрессю». Плідним джерелом утопізму в середні століття були і народні уявлення про фантастичні країни, де, як, наприклад, в країні Кокейне, праця легка, а життя радісне для всіх.

Стародавній утопізм завершується в епоху Відродження. В цей час виникають сучасні класичні утопії, такі, як «Утопія» Мору, «Місто Сонця» Кампанелли, «Хрістіанополіс» Андреа, «Нова Атлантида» Френсиса Бекона. Виникненню сучасної утопії сприяли два головні факти. По-перше, великі світові відкриття, які приводили до відкриття нових, до того не відомих нікому земель. І, по-друге, розкладання християнства, що відкривало появу нових форм світського секуляризованого мислення.

На відміну від стародавньої сучасні утопії утілювали ідею рівності, концепцію наукового і технічного прогресу, переконання, що наука і технічні відкриття можуть поліпшити життя людини.

Термін «утопія» має широке ходіння не тільки в літературі, але і в політичній лексиці. Найчастіше він позначає нездійсненні соціальні прожекти і мрії, що розходяться з реальністю. Але динаміка соціального життя і політичного розвитку часто спростовує негативне вживання цього терміну.

Відомо, що англійський письменник Герберт Уеллс, відвідавши Росію в 1920 році, зустрічався з В. І. Леніним і був такий уражений контрастом між мріями про майбутній індустріальний розвиток Росії і жахливою бідністю країни, що назвав Леніна утопістом і «кремлівським мрійником». Т. Драйзер, який відвідав СРСР декількома роками пізніше, дійшов таких же висновків.

Джерело утопічного сприйняття світу полягає в розбіжності між бажаним і реально можливим, між належним і сущим. Утопії прагнуть перебороти суще, дійсність. Звідси й перебільшене значення, яке автори утопії надають вихованню й законодавству, революціям, видатним особистостям, державним діячам, засобам переконання й примусу.

Схильність утопічної свідомості ототожнювати бажане (ілюзорне) з реально можливим з неминучістю приводить до волюнтаризму, адміністративно-примусовими засобами реалізації відірваного від дійсності ідеалу. Чим більше реальне життя чинить опір утопічним проектам, тим більше виникає потреба в насильстві й примусі.

Утопічна свідомість, тісно пов'язана з уявленням про фінал, як історичного процесу, так і його пізнання, на відміну від наукової, не здатна до творчого розвитку, тобто до пошуку нового й до зміни своїх уявлень згідно історичної реальності, що змінилася. Цим, однак, не прирікається питання про історичну роль утопічної свідомості, неминучість і прогресивність багатьох форм якої доведена практикою [96, 220].

Справа в тому, що утопія спрямована не на пізнання дійсності, а на відтворення іншої реальності, на додання характеру реальності тим кращим надіям, які надихають людей, підвищують їхню політичну активність. Утопії властиве впровадження певного типу суспільних відносин і виховання відповідної соціальної психології, регулювання свідомістю й поведінкою мас.

Одна з особливостей аналізу політичної міфології - не помічений дослідниками зв'язок політичного міфу й утопії. Тим часом зв'язок їх безсумнівний й органічний, і про нього безумовно варто сказати для повного розуміння особливостей міфологізації політичної свідомості. Міф зачасту призводить до утворення політичних ілюзій. І утопії, і міфи наділені інтенціональною етикою, деонтологічними функціями, можуть рівною мірою концентрувати надії, ідеали й розрахунки, але утопії, точніше певні класи утопій, збуваються, а міфи - ніколи.

Міф незмінно залишається ілюзорним образом дійсності. Неймовірний в одних умовах утопічний проект може стати реальністю в інших умовах, але він може й зникнути, стати переказом, казкою. Може втратити актуальність і політичний міф, але не зникне ні утопія, ні міфологія як спосіб і форма відносин між людиною й світом. У цьому смислі політичний міф - посередник між справжнім знанням і нерозпізнаною оманою, з якого починається утопія.

Утопії змінюють одна іншу, міфи ж залишаються. Утопія - це конкретизація міфу, його статика. Так, міф про благе правління як історична універсалія може перетворюватися в міфи про реальних або вигаданих правителів й в утопії іншого, «кращого суспільного устрою: Держави Платона, Мору, Кампанели, утопічного, а потім і наукового соціалізму» [91, 4].

Утопія структурно складніше міфу. Вона, як правило, складається із трьох частин: критичної (аналіз і заперечення дійсності), проективної (ідея й проект іншої дійсності) і конструктивної, творчої (здійснення проекту, якщо воно можливо). Політичний же міф являє собою цілісне утворення й лише в схованому виді включає критику, тому що заперечує щось таке, що перебуває за його межами, але не негативну, а справжню реальність.

Цілісність змісту структури поняття політичного міфу досягається за рахунок філософської категорії «національне». Модифікацію цієї категорії у вигляді «міфу про народ» як основи схеми створення політичного міфу пропонує А. Цуладзе [208, 53]. У нас немає підстав не погодитися із зазначеним автором у розумінні процесу міфологізації політичної свідомості. Цуладзе пропонує чотири стадії формування політичного міфу, які на наш погляд збігаються й зі структурою міфологізації політичної свідомості в онтологічному аспекті:

1. Міф про народ (характер народу, його місія, відношення до інших народів).

2. Міфологія минулого (походження народу, галерея героїв, лиходіїв, перемоги й поразки нації).

3. Міфологія сучасності (картина навколишнього світу, зміст буття нації, місце й роль людини в соціумі, готовність до жертвування заради майбутнього).

4. Міфологія майбутнього (образ винагороди за страждання колись і тепер, образ мети діяльності нації).

У такий спосіб ключовою відмінністю політичного міфу від утопії є те, що відправним пунктом, змістом і фіналом його є народ, «архе» цього народу, історична спадщина національної влади, її трагедія або тріумф у сьогоденні й майбутньому. Сутнісною ж силою утопії є проблема неузгодженості дійсного існування народу, соціуму й ідеального його буття в майбутньому.

Тобто сутністю міфологізації політичної свідомості є її історичність, атрибутом механізму її формування є народ, нація в історичному аспекті, утопія ж носить конкретний характер - її ціль досягнення ідеального стану народу виходячи тільки лише з його реального буття. Можемо припустити тут, що утопія є в цьому змісті конкретно-історичним проявом політичного міфу. Тотожність цих понять обумовлюється наявністю в їх контенті такого елемента як «доля народу», нації, а розходження зумовлено конкретно-історичним характером і втіленням вказаного елементу.

На відміну від утопії Томаса Мора й побудов “утопічних соціалістів”, сучасні утопії не є моделями досконалості, створеними для осуду діючих соціальних моделей. Утопія являє собою сьогодні скоріше уявний експеримент, що досліджує цінності певного соціального проекту, опис уявлюваного суспільства, побудованого на основі якоїсь соціально-історичної гіпотези: його організації, інституціональної форми, соціальної диспозиції й т.п.

У той же час утопія може виявитися зовсім не такою вже відстороненою конструкцією. Але в цьому випадку її життєвість буде визначатися міфологічними ознаками. Наприклад, більшовицька утопія “світлого майбутнього” у меншій мірі несла в собі уявний експеримент, у більшій - образ “золотого століття”. Саме у зв'язку з тим, що ця утопія в меншій мірі була продуктом інтелектуальної розробки вихідних принципів, у більшій - зібранням простих і привабливих пропагандистських умовиводів, вона виявилася більше реальною, ніж ліберальна демократія. Як відзначав М. Бердяєв, більшовики були одержимі утопічною ідеєю досконалого гармонійного ладу, “але як реалісти вони у відомій формі здійснюють свою утопію” [20, 173].

К. Мангейм намагається відокремити утопію від ідеології, закріпити за цими поняттями виразні визначення: “Ідеологіями ми називаємо ті трансцендентні буттю подання, які de facto ніколи не досягають реалізації свого змісту.

Хоча окремі люди часто зовсім щиро керуються ними як мотивами своєї поведінки, у ході цієї реалізації їхній зміст звичайно спотворюється”. “Утопії також трансцендентні буттю, тому що вони орієнтують поведінку на елементи, що не втримуються в даному реальному бутті; однак вони не є ідеологіями, тобто не є ними в тій мірі й остільки, оскільки своєю протидією їм вдається перетворити існуючу історичну дійсність, наблизивши її до своїх уявлень. Якщо таке принципове й зовсім формальне розходження між утопією й ідеологією представляється сторонньому спостерігачеві безумовним, то вирішити in concreto, у якому випадку що варто вважати ідеологією й що утопією, неймовірно важко” [117, 68].

Утопія практично не пов'язана з поточною політичною ситуацією й пропонує уявну ідеальну реалізацію соціального порядку, засновану на інших цінностях, ігноруючи можливість цієї реалізації й шлях до неї виходячи зі сформованого порядку. І проте, утопія може бути в якомусь вигляді реалізована.

Ідеологія, навпроти, не може не охоплювати оцінок поточної ситуації й проектує майбутнє, виходячи з наявних початкових умов, але не реалізується на практиці, як не можуть бути реалізовані абстрактний принцип або емоційний афоризм, які завжди присутні в ідеології. Якщо утопія в якійсь формі підлягає реалізації, то ідеологія завжди вказує на подальший рух з реалізованого стану й в обраному напрямку. Утопія - статична модель, ідеологія - динамічна. Разом з тим, і ідеологія, і утопія можуть виходити з однієї й тієї ж базової системи цінностей. Як видно, для прояснення термінів можна було б вибудувати їх генетичний зв'язок: архаїчний міф - утопія (прообраз або початкова стадія політичного міфу, насичена хіліастичними мотивами) - ідеологія (розвинений політичний міф).

Протиставлення утопії й ідеології виглядає досить надуманим, тому що те й інше - атрибути політичного міфу, границі між якими умовні: утопія будується виходячи з певних ідеологічних установок, а ідеологія може містити в собі утопічний проект “ідеального суспільства”. І утопія, і ідеологія будуються на підставі уявлень про “золотий вік”, у якому містяться джерела уявного експерименту утопіста й значеннєвих конструкцій ідеолога.

Одночасно утопія й ідеологія є продуктом політичної думки. Таким чином, ми бачимо зв'язок того й інший як з міфом, так і з політикою, а значить - обумовленість політичною міфологією. Міф виступає в цій взаємозалежній трійці понять як система ідеальних прообразів, ідеологія - як система соціальних цінностей, що випливають із них, утопія - як уявний експеримент по реалізації цих цінностей і пожвавленню прообразів.

Цікаво, що спокуса утопізму не зникає, оскільки люди постійно прагнуть придумати щось здатне якщо й не покінчити з усім злом на землі, то принаймні забезпечити домінування сил добра над силами зла. Недаремно В. Даль трактує утопію як „небувалу, блаженну країну, все омріяне, нездійсненне, марення про щастя” [55, 483].

Нові конструкції утопій значно активізуються в переломні моменти історії: саме тоді виникає соціальна епідемія абстрактної боротьби за свободу і щастя людства. Характеризуючи метаморфози утопічної свідомості, російський філософ Г. Батигін зазначає: „Утопічність свідомості - невід'ємна риса „людини, що бореться”. Вона постійно націлена в майбутнє (не реальне, а уявне майбутнє): абсолютно несприйнятлива до вчорашніх уроків і не вміє нести відповідальності за скоєне; їй притаманна майже містична звичка наступати на одні й ті ж граблі. Життя спрямоване у прозору безкінечність, і за неоромантичним надривом вже не розпізнається свинська одержимість” [17, 191].

Особливим жанром, характерним для ХХ століття, є антиутопії. Вони змальовують картини небажаного майбутнього. Найвідоміші належать перу Є. Замятіна, О. Хакслі, Дж. Оруела. Зокрема, дуже показовим є роман-антиутопія „Ми” Є. Замятіна - своєрідний художній конспект вірогідного віддаленого майбутнього людства. Написаний в епоху воєнного комунізму, роман-попередження занурює нас в суспільство, в якому вже вирішено всі матеріальні проблеми.

Тут вдалося виробити всезагальне, безпомилкове, математично вивірене щастя шляхом ліквідації свободи, нівелювання людської індивідуальності, права на самостійність дії і думки. Ідилія розгортається в романі під звуки „Маршу Єдиної Держави”, жителі якої пронумеровані й буття яких проінтегроване: рожеві талони на любов; однакові харчі, отримані методом хімічного синтезу; бездоганна, розписана за пунктами дисципліна; механічна музика і така ж поезія. Письменник попереджає про небезпеку „ідеальної несвободи”, інстинкт якої від народження закладений в людині. Він втілюється в ритуальних танцях, релігійних містеріях, військових парадах.

Ось лише один фрагмент твору. „Площа Куба. Шістдесят шість потужних концентричних кіл: трибуни. У шістдесят шість рядів: тихі світильники облич, очі, які відбивають сяйво небес, - або, можливо, сяйво Єдиної Держави…

А зверху на Кубі, біля машини - непорушна, як із металу, постать того, кого ми називаємо Благодійником. Обличчя звідси, знизу, не роздивитися: видно тільки, що воно окреслене суворими, величними, квадратними обрисами. Та зате руки…

І раптом одна з цих велетенських рук повільно здійнялася - повільний чавунний жест - і з трибун, підкоряючись піднятій руці, підійшов до Куба номер. Це був один з Державних Поетів, на долю якого випав щасливий жереб - увінчати свято своїми віршами. І загриміли над трибунами божественні повільні ямби - про того безумного, зі скляними очима, що стояв там, на сходах, і ждав логічного наслідку своїх безумств” [60, 336-337].

Утопічна традиція зовсім не єдина, вона неоднорідна і різнобарвна. Перш за все, треба відрізняти утопії, які мають на меті позитивну організацію і, знаходячись у владі ілюзій про «гарний устрій», направлені на його встановлення, на негайну реалізацію зв'язку з політичною практикою, відрізняти від тих «негативних» утопій, які відносяться до сфери «nowhere» («ніде»), уникають перетворення в щось позитивне і не відділяють бачення іншого суспільства від утопічного простору, простору «ніде».

До питання генеалогії відноситься вивчення утопій, які пов'язані з якобінством і входять складовою частиною в глобальну стратегію створення політичної партії. Якщо партії в сучасному значенні немає (це - істотний момент), з'являється образ влади, хорошої влади, яка розуміє соціальні проблеми і в змозі за допомогою народу добитися хорошої організаційної структури, здатної створити після закінчення перехідного періоду єдине і неподільне суспільство.

Немає необхідності чекати наших анархістів, щоб відкинути деспотизм цієї форми неоякобінськой утопії або цього злиття соціалізму з державою. Таке заперечення народилося усередині самої утопічної традиції. У тому столітті утопічна енергія була достатньо могутньою і складною, щоб піддати критиці революційну теорію і одночасно створити нову утопію.

Що стосується оцінок значення утопічного мислення, то на цю проблему існують полярні погляди. Прихильники одного з них вважають, що таке мислення стимулює критичні уявлення і поглиблює розуміння альтернативних форм соціальної організації. Представники протилежної точки зору виходять з того, що утопічне мислення вводить людей в оману, породжуючи очікування нереальних соціальних змін.

Таким чином можна зробити висновок, що утопія як прообраз або початкова стадія політичного міфу, насичена хіліастичними мотивами, є сполучною ланкою між архаїчним міфом й ідеологією з її розвиненим політичним міфом. Утопія конструюється поза прямим зв'язком із цим буттям, ідеологія - опирається на нього, виходить із його поточних завдань. Поєднує утопію й ідеологію вихідний пункт - ціннісна система або комплекс архетипів, відбитих у міфі.

Утопія є проектом подолання всіх соціальних протиріч, створення суспільства без протиріч і потрясінь, суспільства, заснованого на розумних началах, тобто побудови ідеального суспільства (соціуму). Інакше кажучи, перша відмінність політичного міфу від утопії полягає в тім, що політичний міф ірраціональний, а утопія раціональна, наукоподібна. Різниця між політичним міфом і утопією не тільки в тім, що у міфі «золотий час» віднесений переважно до минулого, а в утопії - до майбутнього, а переважно в тім, що політичний міф є продуктом колективної творчості народу і заснований на його архетипних нормативно-символічних конструкціях, а утопія - витвір окремих особистостей, інтелектуалів, діячів літератури і мистецтва.

2.3 Політичний міф і релігія

При дослідженні особливостей міфологізації сучасної політичної свідомості, на наш погляд, дуже важливо враховувати нормативно-символічну обумовленість міфу і релігії. Атрибутом першої і другої форми суспільної свідомості є образ і символ. Відмінність їх виявлення у вказаних формах суспільної свідомості полягає в тім, що у міфі символічність характеризується цілісним сприйняттям сутності речі, історичного факту, особистості з її формою (образом), а в релігії ідеальне не завжди збігається з реальним; релігійний символ набуває самостійного буття, відокремленого від змісту, який за ним прихований.

Міф набуває нормативності, властивої релігійній свідомості тільки у політиці (ідеологічних доктринах, політичних програмах, текстах політичних лідерів). В цьому контексті політична міфологія виступає інтегративним чинником архаїчного міфу з його символічністю і емоційністю та релігії з її нормативністю.

Одні дослідники ототожнюють міф і релігію, інші протиставляють, треті їх розрізняють. Однак всі міфологи й історики релігії сходяться в тім, що міф і релігія в первісній свідомості тісно пов'язані. Ф. Кессіді, на нашу думку вірно визнав, що «сполучною ланкою між ними є діяльність уяви й віра в створені фантазією образи. Але міф не протиставляє образ речі самій речі, ідеальне і реальне, не проводить розходження між чуттєвим і надчуттєвим, між індивідуальним і загальним. Релігія ж відрізняє ідею від самої речі, зображення від зображуваного, символ від символізуємого; вона протиставляє надчуттєве чуттєвому, надприродне природному» [82, 69-360]. Аналогічну думку висловлює і Є.М. Ростошинський: «Міф не протиставляє образ речі -- самій речі, ідеальне і реальне; не проводить розрізнення між чуттєвим і надчуттєвим, символу від символізуємого. Саме в рамках міфологічної свідомості одержує можливість пояснення формула магії «pars pro toto» -- ототожнення особливостей цілого з особливостями його частин. Ім'я, пасмо волось, тінь могли заміщати їхнього власника й виступати об'єктом магічних маніпуляцій» [168, 367]. Наприклад, згадується про такі магічні прийоми боротьби з ворогами Єгипту, коли останнім наносилася втрата шляхом знищенням «полум'ям богині Сохмет» воскових подоб (статуеток) тих або інших ворогів держави.

У міфі й релігії «істина» є свого роду містерією, тобто драматичним оповіданням й хвилюючою розповіддю, наприклад, про походження богів, про зміну їх поколінь, а не проблемою, що вимагає вирішення. У релігійно-міфологічних сказаннях, успадкована від традиції «істина» повідомляється («розповідається»), а не розкривається; передається, а не пізнається. Будучи виреченням й одкровенням, вона не має потреби а обґрунтуванні, в аргументації й доказі.

З другого боку, міф, принаймні в його найзначнішому вигляді, -- це збагнення природних конфліктів, людського бажання, засмученого нелюдськими силами, ворожим гнітом або протилежними бажаннями; це -- історія народження, пристрасті і поразки, що наступає із смертю, яка є долею всіх людей. Гранична кінцівка міфу -- це не бажане спотворення миру, а серйозне уявлення про його фундаментальні істини, моральна орієнтація, а не втеча. Саме тому міф не вичерпує свою функцію при розповіді, і саме тому окремі міфи не можуть закінчуватися без жодного зв'язку з якими-небудь іншими міфами. Оскільки міф представляє, хоча і метафорично, картину світу, проникнення в життя взагалі, а не уявну біографію якоїсь особи, міф, як правило, стає систематизованим; образи з однаковим поетичним значенням зливаються в один, а персонажі з абсолютно різним походженням вступають у певні відносини один з одним.

Більш того, оскільки міфічний герой -- це не суб'єкт егоцентричних марень, а суб'єкт більший, ніж який-небудь індивід, він завжди вважається надлюдиною, мало не божеством. Він, принаймні, сходить від богів і є чимось більшим, ніж людина. Його сфера діяльності -- це реальний світ, оскільки те, що він символізує, належить реальності; при цьому не так важливо, наскільки фантастичним може виявлятися його вираз (це абсолютно протилежно прийомам казки, яка переносить природного індивіда в чарівну країну, що знаходиться поза реальністю).

Зрозуміло, матеріалом міфу є вже знайома символіка мріянь і снів -- образи і фантазія. Недивно, що психологи знайшли у міфі той же самий матеріал, що і у казки; у обох є символи для батька і сина, для дівчини, дружини і матері, для одержимості і пристрасті, для народження і смерті [242, 173]. Відмінність полягає в двох відповідних застосуваннях цього матеріалу: один -- головним чином для забезпечення заміщаючого досвіду, інший -- головним чином для розуміння реального досвіду.

Обидва інтереси можуть служити для однієї і тієї ж вигадки; їх повне розділення належить тільки класичним випадкам. Напівміфічні мотиви зустрічаються в явних мареннях і навіть в нічних снах, а елемент фантазії-компенсації може продовжувати існувати в самих універсальних, досконалих міфах. Це неминуче, тому що останній тип в деякому розумінні виріс з першого, оскільки будь-яке реалістичне мислення походить від егоцентричної фантазії. Ніякої чіткої розділяючої лінії між ними не існує. І проте вони такі ж різні, як літо і зима, ніч і день або будь-які інші крайнощі, між якими немає ніякої виразної межі.

Перехід від релігійно-міфологічних уявлень про світ до філософського його розуміння означав заміну довільної, фантастичної, вигаданої «розповіді» обґрунтованою аргументацією, розумно-логічними міркуваннями. Філософія виникає як раціоналізація міфу. Так, наприклад, вважав О. Ф. Лосєв [110, 5-15].

Релігійна віра, на відміну від міфічної, прагне до все більшого розрізнення ідеального й реального, символу й символізуємого, бога й буття, віруючого суб'єкта й об'єкта, у який вірять. Міфосвідомість, навпаки, не відрізняє природне від надприродного. Вона «вірить» й у те, і в інше: у своїх «священних» міфах і пов'язаних із цим ритуалах первісні люди однаково поклонялися й природному й надприродному. Тому про міфічну віру можна говорити досить умовно. У міфічній свідомості немає проблеми віри й невір'я, вона не розрізняє віру й знання й існує до осмислення їхньої протилежності.

Релігія без культу мертва, як і культ без щирої віри перетворюють релігію у формальний ритуал. Культ припускає обожнювання й поклоніння божественному, віру в існування надприродного як надчуттєвого. У первісних віруваннях (фетишизмі, анімізмі й навіть у політеїзмі) надприродне ще не мислиться як щось суто ідеальне (надчуттєве), тому що первісна людина взагалі не знає ідеальної або надчуттєвої сутності; надприродне в неї з'являється у вигляді речей або істот і нерідко в одушевлених образах міфологічної фантазії.

Уособлення цих образів, персоніфікація їх у конкретних особах і породжують у свідомості первісної людини духів, демонів, богів. Виникають так звані культові міфи, що стали предметом релігійної віри й поклонінь. Однак це говорить лише про наявність у міфології в більшій або меншій мірі релігійного елемента, а не про їхню тотожність, тому що міф і релігія - явища різного порядку, і шляхи їхнього розвитку, що спочатку перепліталися, надалі помітно віддаляються друг від друга й нерідко зовсім розходяться, а іноді навіть стають ворожими по відношенню друг до друга.

Джерело міфу - не тільки страх, безсилля або пригніченість людини, але й мрія про оволодіння силами природи і явищами самого життя; осердя міфотворчості - це надія на скорення сил природи і явищ життя людській волі.

Людина стародавнього світу, мріючи про польоти по повітрю, створила міф про Дедала і його сина Ікара, казку про килим-літак. Те, про що вона мріяла, стало реальністю в століття авіації й космічних польотів. І розходження між давньою й сучасною людиною не тільки в тім, що перша компенсувала недолік реально даного бажаним як можливим і припускала існування фантастичного, чудесного, казкового у світі, а друга далека від цього. Полетівши на Місяць, і мріючи про політ на інші планети, сучасна людина не складає міфи (хоча справа й не обходиться без фантастики, у тому числі наукової), а зв'язує свої надії з успіхами в науці й техніці, здійснює свої мрії й надії у рамках можливого.

У цьому контексті міфологія - це своєрідне бачення світу, особливий тип уявлень про навколишню дійсність, у якій реальне зливається з фантастичним, а релігія - це віра, що допускає надприродне і чудесне, але відрізняє надприродне від дійсного, переживає розбіжність між ідеальним і реальним, зобов'язує жити відповідно до своїх норм, вимагає дотримання певного роду обрядів, заборон.

Істотним для релігії є насамперед віра в надприродне й культ. Релігійні уявлення й образи мають для релігійної свідомості скоріше символічне, ніж яке-небудь інше значення. Символічний характер носять і релігійні дії.

Наприклад, «таїнство» або обряд одруження в Древній Греції був священним, релігійним актом й в архаїчні часи називався не власним ім'ям («священний обряд», «шлюбне священнодійство») [203,18]. Шлюбний обряд, включаючи різного роду врочисті церемонії, жертвоприношення й релігійний гімн, а також звернені до богів молитви, супроводжувався церемонією уведення нареченої в будинок нареченого і її прилучення до домашнього божества.

Для віруючого всякі «таїнства», обряди й взагалі культ - спосіб зв'язку з надприродним (богами або богом), форма впливу на богів або бога. Релігія як віра в надприродний світ невіддільна від культу. Міф же невіддільний від ритуалу, обрядовості й магічних дій, хоча спочатку вони тісно переплітаються. У римлян було багато релігійних ритуалів, а в греків, навпроти, чимало міфів, не пов'язаних з релігійним ритуалом.

Фантастичні образи міфології (боги, демони й герої) служать одним із засобів вираження релігійної віри, ідей, почуттів і переживань; багато міфів і священні перекази, наприклад про олімпійських богів, стали предметом релігійного поклоніння; але міф сам по собі є нерелігійним: міф є уявлення, образ, переказ і слово, а не релігійне вірування. Міфологічний образ, будучи чуттєвим уявленням про яку-небудь область дійсності або переказом про що-небудь що відбулося, може відігравати роль символу (умовної позначки або вираження) релігійної віри, але лише в тій мірі, у який міфологічний образ переосмислений і витлумачений релігійною свідомістю.

Сама можливість переосмислення й використання міфологічного образа для вираження неміфологічних (релігійних, художніх, філософських, моральних, політичних і т.д.) ідей і уявлень заснована на тім, що міфологічний образ, будучи чуттєвим уявленням, містить у собі елемент абстракції й узагальнення. Однак на цій підставі думати, що міфологічний образ як чуттєве уявлення є предмет релігійного уявлення або є художньою метафорою або ж логічним поняттям для первісних людей, як вважають деякі дослідники, однаково, що видавати за сутність властивість, яка супроводжує явище.

Для богослужбових цілей релігії використовують мистецтво, силу його емоційного впливу, але від цього мистецтво саме по собі не стає релігійним. Лише в умовному смислі можна говорити про так зване релігійне мистецтво (культова архітектура - храми, церкви, синагоги, мечеті; церковний живопис і мозаїка; церковна музика й пісні; культові танці й релігійні інсценівки; містерії й різного роду врочисті ходи).

У деяких же релігіях (іудаїзмі й магометанстві) не допускається художнє втілення релігійної ідеї про надприродне або божественне, тобто не допускається зображення святих або Бога. Це свідчить про трансцендентність Бога й про відмінність релігії й мистецтва. У всякому разі названі релігії заперечують мистецтво, а образотворче особливо [189, 688-700].

Зв'язок міфу з релігією був різним в різних народів. Так, в індійській міфології одержали перевагу релігійно-культові елементи. Природа, що персоніфікує індійських божеств, виявилася грандіозним культом, космічним священнодійством, світовим жертвопринесенням: «Дощ - жертовний напій, грім - небесна пісня, гімн» [28, 27]. В індійській міфології ідея культу - одна з основних ідей; культ має магічну силу, впливає на богів і природу.

У грецькій міфології художні мотиви узяли гору над релігійними. У греків багато міфів про природу досить рано відокремилися від культу. А художньо оброблений міф, що виділився з культу й зберіг слабкі зв'язки з ним, це вже не тільки міф - він близький до казки. Це обставина іноді спантеличує дослідників, які, наприклад, загальновідомий міф про Прометея, не пов'язаний з культами й обрядами, вважають казкою [199, 304].

Оскільки розвиненими символічними й світоглядними системами володіють тільки світові релігії, вони відіграють величезну роль у політичній міфології. Разом з тим, світова релігія може залишатися частиною “ґрунту” і бути лише міфічним іносказанням, що не грає серйозної ролі в поточних подіях і не прийнятій еліті в якості впливового політичного фактору. Укорінення релігії в політичній свідомості нації означає її відповідність тому моральному ідеалу, що на сьогоднішній день виражений у конкретних міфологічних формах, використовуваних елітою в політичному (національному) ритуалі. У цьому випадку навіть всесвітнє релігійне вчення стає національним, політичним, оскільки стає основою національної ідентифікації.

Руйнування національної міфології може відбуватися при протиставленні “крові” й “ґрунту” [153, 88]. Найчастіше цьому сприяє народний характер сприйняття світової релігії, у якій акцентуються лише ті моральні наставляння, які спрямовані на всіх і кожного. Зникає значимість кровного споріднення нації, земна грішна Батьківщина протиставляється небесному, заперечується необхідність національної держави (а то й держави взагалі).

Вважаємо, що припущення російського політолога і політика А. Кольєва про те, що збільшення релігійної компоненти політичної міфології можуть бути виражені у двох варіантах міфологічної “сімейної драми” є доречним. Так, Кольєв зазначає, що таке «орелігійнення» політичної міфології може призвести до:

1. Обожнювання Прабатька (“кров” вище “ґрунту”). Надлюдина-прабатько відсуває в тінь Велику Матір і поглинає її функції, у ньому концентруються як уявлення про священне, божественне, так і уявлення про нації. Втілений в особі вождя Прабатько стає кревним батьком політичної нації і антропоморфним божеством - духовною Матір'ю. Його місія сприймається не як служіння, а як веління. Еліта втрачає священних якостей, а народ і вождь містять між собою прямий союз без участі еліти, на яку обрушуються репресії.

2. Обожнювання Великої Матері (“ґрунт” вище “крові”). Образ Бога-Батька ховається в недоступних Небесах, Бог-Син губить своє місце посередника разом із втратою провідної ролі земного політичного лідера (батька нації), нації фемінізуються, еліта розсипається на жрецькі клани (сучасні групи політичного впливу) [84, 162].

Захисним механізмом для національного міфу служить ритуал, за допомогою якого міф актуалізується, підкреслюючи єдність соціуму, яке його сприйняло, учасники ритуалу ототожнюють себе з архетипними героями, відтворюючи їхні рольові функції.

“Стійкість ритуалу пов'язана з потребою в заспокоєнні й психоаналітичному очищенні, з потребою у відчутті безперервності часу (минуле-сьогодення-майбутнє), потребою в ототожненні із прототипами минулого, потребою в публічному закріпленні суспільного статусу індивідів, потреби в символічному подоланні смертності через поповнення колективного досвіду своїм індивідуальним досвідом, потребою суспільства в усвідомленні своєї єдності”, - пише В.С.Полосін [153, 45].

Державний ритуал (ритуалізація політичної дії) у символічній формі відтворює політичну (національну) міфологію, персоніфікуючи національний ідеал у публічному статусі й повноваженнях його хоронителів й втілювачів, наділяючи їх харизмою героїв минулого, а також надихаючи народ священними образами, героїчним духом предків.

В цьому контексті потрібно підкреслити двосторонню залежність «міф-ритуал» та «релігія-культ» у процесі міфологізації політичної свідомості. Вище ми вже розглядали тісний зв'язок та обумовленість міфу і ритуалу, релігії і культу. Тепер спробуємо визначити поняття «ритуалізації» та «культивації» політичної свідомості в умовах створення сучасних політичних міфів. Сучасний тлумачний словник наводить таке визначення вказаних понять.

Культ (від лат. cultus - шанування): 1) один з основних елементів релігії; дії (рухи, читання або спів певних текстів і т.п.), що мають метою дати видиме вираження релігійному поклонінню або наділити їх акторів божественною "силою" (т.зв. таїнства). 2) Надмірне звеличення чого-небудь або кого-небудь (культ особистості). Культ предків, одна з ранніх форм релігії, поклоніння духам померлих предків, яким приписувалася здатність впливати на життя нащадків.

Ритуал (від лат. ritualis - обрядовий), вид обряду, історично сформована форма складної символічної поведінки, упорядкована система дій (у т.ч. мовних); виражає певні соціальні й культурні взаємини, цінності. У древніх релігіях служив головним вираженням культових відносин. Ритуал відіграє важливу роль в історії суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання. У сучасному суспільстві зберігається головним чином в області церемоніальних форм офіційної поведінки й побутових відносин (цивільна обрядовість, етикет, дипломатичний протокол і т.п.) [174, 224].

Також можемо навести інші визначення. Ритуал - форма символічної дії: -, що виражає зв'язок суб'єкта із системою соціальних відносин і цінностей; -, що проявляється в регламентованій послідовності [166]. Ритуал - стандартні форми поведінки особин одного виду при їхній взаємодії в певних ситуаціях: утворення шлюбної пари, залицяння за партнером, форми прояву етологічної переваги, конфлікт із сусідом на границі індивідуальної або гніздової ділянки й т.п. Ритуал відіграє роль позитивних або негативних демонстрацій, що інформаційно впливають на інші особини (біологічне) [167]. Ритуал - порядок церковних обрядів, чинених при різних требах і богослужінні [222, 672].

Проаналізувавши етимологію вказаних понять, можна помітити, що при визначенні культу вживаються такі слова як «поклоніння», «божественне», «надмірне звеличення», «богослужіння», а при визначенні ритуалу, - «упорядкованість», «історичність», «соціальність», «цінності», «послідовність», «стандарт», «система», «суб'єкт» тощо.

Посилаючись на наше попереднє тлумачення міфологізації політичної свідомості (див. розділ 1) та використовуючи результати етимологічного аналізу понять «культ» і «ритуал», спробуємо тепер охарактеризувати феномени культивації та ритуалізації.

Отже, культивація сучасної політичної свідомості, як один із типів її міфологізації, являє собою спосіб зв'язку людини з надприродним, який містить нуменозне сприйняття нормативно-символічних конструкцій влади та держави.

Культивація сучасної політичної свідомості робить її близькою до релігійної свідомості. Політичними прикладами такої культивації можуть бути образи «месії», «пассіонарія», який здатен відродити націю, вивести її на новий щабель розвитку; «культу особистості» тощо. Осердям такого сприйняття влади та її магічного носія є переконання підданих, що все в країні залежить від першої особи в державі, всі проблеми в країні може вирішити тільки одна людина, надлюдина, яка наділена необмеженою владою.

Ритуалізація сучасної політичної свідомості, як один із типів її міфологізації, являє собою спосіб актуалізації політичного міфу, який виявляє історично сформовані стандартизовані типи політичної поведінки людини в соціумі на основі архетипних нормативно-символічних конструкцій політичного буття нації. Якщо культивація виявляється внаслідок релігійно-церковної соціалізації людини, то ритуалізація, - внаслідок загальної та політичної соціалізації. Політичний процес здатен народжувати ритуали. Так, «помаранчева революція» 2004-2005 років в Україні продукувала специфічну форму політичної поведінки: мирні демонстрації з яскраво вираженою символікою та лозунгами («Разом нас багато», «Міліція разом з народом» тощо).

Ступінь впливу міфологічного капіталу нації на суспільну свідомість може бути викликаний конкуренцією політичного й релігійного міфу, що породжується як зусиллями політичних “верхів”, так і церковної еліти. Релігія може бути точно так само піддана довільному трактуванню, як і концепція нації. Тоді небеса стають недосяжними, а набожною й бездіяльною паствою починає правити жрецька олігархія. «Кровне» споріднення націй витісняється “небесним” інтернаціоналізмом, вищі цінності націй віднімаються в неї й переносяться в ризниці жрецької еліти. Тоді теократичний режим ліквідує феномен цивільного суспільства й відкидає народ у переднаціональний стан.

Буквальність у розумінні архаїчного міфу й знищення політичного міфу означає, що світогляд втрачає концепцію й суспільство живе лише колективним несвідомим. У тому випадку, якщо людина ототожнюється з персонажами міфу, перериваючи поворотний процес до соціальних і природних цінностей, моральний процес заміняється магічним.

В ірраціональному тупику віра в буквальність потойбічної сили національних героїв і Великої Матері відштовхує людину від національної еліти й земної Батьківщини-Матері, символ перетворюється в ідола. У сучасній Україні та Росії в цей ірраціональний тупик найчастіше попадають православні християни, відмовляючись від участі в політиці, яка у їхніх очах повністю далека від Абсолюту.

Інший варіант перекручування національної міфології призводить до того, що духовно-моральний процес зупиняється на обожнюванні бюрократичної або жрецької еліти, що підмінює “належне” власними інтересами, видаваними за священні - “небесний закон”. Земні відносини народ-еліта витісняються ірраціональною вірою в магічні якості пануючої групи, що, нібито, тільки й може здійснювати зв'язок з Абсолютом.

Як відзначає В.С.Полосін, для релігійного ритуалу важливо зберігати цінність і земну реальність символіки. Якщо ця символіка здобуває одночасно магічні й антропоморфні риси, що витісняють цінність земних відносин, то цей ритуал стає антагоністом національно-політичного ритуалу: спробою його підміни або прямій заміни з повним перенесенням сімейної термінології в інший світ і гіперінфляцією земних сімейних цінностей [153, 79].

Нарешті, ми повинні відзначити й таке небезпечне для духовно-морального процесу явище як “війна богів” - зіткнення релігійних міфологій, що розриває єдиний політичний (національний) міф або служить внутрішньою пружиною соціального конфлікту у таких державних утвореннях. Заспокоюється ця війна тільки вибудовуванням прийнятної ієрархії богів у загальному релігійному культі, або конвенціональною угодою про архетипні відповідності богів з різними іменами, але однаковою міфологічною роллю.

Висновки до другого розділу

На підставі порівняльного аналізу сутності, характерних рис політичного міфу і ідеології вдалося з'ясувати, що політичну міфологію можна визначити як систему політичних нормативно-символічних конструкцій та емоційно-значущих для членів спільноти політичних орієнтирів, побудованих на основі певної архетипної та світоглядної (ідеологічної) концепції, що виступає спонукальним та координуючим чинником політичної поведінки індивідів та груп.

Існують відмінності міфологізації політичної свідомості від її ідеологізації: гносеологічна (наявність проблемного поля між запитанням і відповіддю), легітимації (моральна обумовленість як запорука існування), онтологічна (міф як генетична основа ідеології). У міфологізації сучасної політичної свідомості з її ідеологізацією є базова спільність - це єдина генетична основа (архетип, археміф), праксеологічна функція (спонукання до мислення та дій у заданому напряму) та символічна функція (використання символу як запоруки цілісного й нуменозного сприйняття світу політики). У зрілій формі політичний міф завжди відповідає ідеології.

Одна з особливостей аналізу політичної міфології - не помічений дослідниками зв'язок політичного міфу й утопії. Тим часом зв'язок їх безсумнівний й органічний, і про нього безумовно варто сказати для повного розуміння особливостей міфологізації політичної свідомості. Міф за часту призводить до утворення політичних ілюзій. І утопії, і міфи наділені інтенціональною етикою, деонтологічними функціями, можуть рівною мірою концентрувати надії, ідеали й розрахунки, але утопії, точніше певні класи утопій, збуваються, а міфи - ніколи. Але, утопія структурно складніше міфу.

Вона, як правило, складається із трьох частин: критичної (аналіз і заперечення дійсності), проективної (ідея й проект іншої дійсності) і конструктивної, творчої (здійснення проекту, якщо воно можливо). Політичний же міф являє собою цілісне утворення й лише в схованому виді включає критику, тому що заперечує щось таке, що перебуває за його межами, але не негативну, а справжню реальність.

Релігійна віра, на відміну від міфічної, прагне до все більшого розрізнення ідеального й реального, символу й символізуємого, бога й буття, віруючого суб'єкта й об'єкта, у який вірять. Міфосвідомість, навпаки, не відрізняє природне від надприродного. Вона «вірить» й у те, і в інше: у своїх «священних» міфах і пов'язаних із цим ритуалах первісні люди однаково поклонялися й природному й надприродному. Тому про міфічну віру можна говорити досить умовно. У міфічній свідомості немає проблеми віри й невір'я, вона не розрізняє віру й знання й існує до осмислення їхньої протилежності.

Таким чином, можемо зробити висновок про те, що не зважаючи на близькість релігійної та міфологічної форми суспільної свідомості, і того, як одна «зростала» на базі іншої, за допомогою інструментів іншої (символ, обряд, ритуал), вони все-таки різняться. Процес міфологізації сучасної політичної свідомості включає ритуалізацію та культивацію. Ритуалізація наближує міфологічну свідомість до політики, а культивація до релігії.

РОЗДІЛ 3. ФАКТОРИ І ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ МІФОЛОГІЗАЦІЇ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ

3.1 Символ як спосіб вираження міфологізації сучасної політичної свідомості

Роль символу в політиці настільки різноманітна, що найчастіше теоретичне осмислення місця й ролі символу заміняється різного роду описами, численними прикладами самих різних ситуацій, у яких символ стає значимим політичним явищем. Ми спробуємо відійти від чисто описової методики й розглянути принципово різні теоретичні підходи до символу.

Словники дають таке тлумачення символу. «Символ (від грець. sэmbolon - знак, розпізнавальна прикмета), 1) у науці (логіці, математиці й ін.) - те ж, що знак. 2) У мистецтві - універсальна естетична категорія, що розкривається через зіставлення із суміжними категоріями художнього образу, з одного боку, знака й алегорії - з іншого. У широкому смислі можна сказати, що символ є образ, узятий в аспекті своєї знаковості, і що він є знак, наділений всією органічністю й невичерпною багатозначністю образа.

Усякий символ є образ (і всякий образ, хоча б у деякій мірі, є символ); але категорія символу указує на вихід образа за власні межі, на присутність якогось змісту, неподільно злитого з образом, але йому не тотожного» [174, 334].