Аналіз визначних особливостей сучасного політичного міфу через дослідження детермінант оптимізації його розвитку

Символ, грецьк., 1) у стародавніх греків спочатку під словом символ розуміли усякий речовинний знак, що мав умовне таємне значення для певної групи осіб, наприклад, для шанувальників Кібели, Мітри. Символами називалися знаки відмінності корпорацій державних, суспільних або релігійних. У перші століття християнства, в епоху виникнення багатьох єресей, таємних релігійних співтовариств, символами називалися знаки, по яких однодумці дізнавалися один одного (знак риби в перших християнських громад), а пізніше короткий виклад основ таємного навчання). Речовинний знак, предмет, словесний або пластичний образ, що заміняє загальне поняття: лев - символ сили, лисиця - символ хитрості, троянда - символ любові, фіалка - символ безвинності, ріка - символ часу, руху, орел - символ держави, меч - символ військової влади тощо [222, 436].

В той же час деякі дослідники зачасту ототожнюють такі поняття як символ і образ. На нашу думку це є помилкою, бо образ - це цілісне, але неповне уявлення про деякий об'єкт або клас об'єктів. Важливо, що образ є не окремим враженням і т.п., а систематизований у достатній ступені, щоб говорити про цілісність сприйняття.

Тобто образ не відповідає дійсності, але при цьому відбиває уявлення якогось суб'єкта (безлічі таких) про певний феномен дійсності в якому-небудь аспекті. Крім суб'єктивності, «для образа характерна також можливість різної інтерпретації, залежно від соціокультурного контексту сучасності» [39, 22].

Отже, образ - це суб'єктивне "миттєве" сприйняття об'єкта в якомусь контексті. Саме в цьому, крім усього іншого, і полягає суб'єктивність - у різних контекстах той самий об'єкт може викликати різні образи. І саме в цьому відмінність образа від властивості або ознаки. Навіть якщо образ "обривковий", він однаково - про об'єкт, а не про контекст.

Поняття "образ" завжди належить до відчуттів/переживання, довербального сприйняття. З можливою наступною раціоналізацією цього сприйняття. Цілісність сприйняття на цьому полі не рівнозначна системності, тому що системність має на увазі попередню систематизацію (аналітико-синтетичну діяльність), а цілісність - належить тільки до сприйняття як такого, і ніяк не свідчить про усвідомлення (тварини також сприймають об'єкти цілком цілісно). Тому образ має значення лише як первинний матеріал для наукового аналізу і виступає лише складовою символізації.

Символ - найдавніша ознака соціальності. Тотемізм дає нам приклад того, як соціум оформляє себе через асоціацію із твариною або рослиною. Тотем стає символом єдності племені, що взятий з навколишньої природи (тому що дикунам взяти більш нівідкіля - історії, культури для них не існує) і надає кожному члену племені особливої священної ознаки, що призиває все плем'я захищати його. Позбавлення людини “благодаті” цього символу означає, що кожен може знищити або принизити її без побоювання бути покараним. Навпаки, зазіхання на людину, захищену тотемом, волає до всього племені про захист або відплату.

О.Ф.Лосєв розглядав символ як “виразність, тотожність і внутрішнього й зовнішнього, внутрішнє й рельєфне, що виявилося, перспективне зовнішнє. Символ є завжди прояв, виявлення” [108, 54].

Психоаналітична концепція, навпроти, акцентує функцію, що маскує, символ, який стає засобом вираження несвідомого і його пристосуванням до свідомості як компромісна заміна чогось схованого. Символ визначається як ідеальне з'єднання порівняння, метафори, алегорії, натяку й т.д., що забезпечує асоціативний зв'язок. Символ, у такий спосіб містить у собі компроміс між свідомим і несвідомим [224, 31].

Дж. Кемпбелл, розділяючи психоаналітичний підхід, у якому за символом не зізнається самостійної виразної ролі, точно помітив, що релігійний символ не можна інтерпретувати як конкретну річ. У той же час учений особливим образом побачив роль теолога, що повинен “зберегти свій символ напівпрозорим, так щоб він не загороджував собою те саме світло, що повинен передати” [94, 198].

Аналіз різних оцінок ролі символу надзвичайно важливий у зв'язку з тим, що в політиці символ дотепер розглядається переважно як негативне явище. Деякі дослідники думають, що символічна політика є лише особливий тип політичної комунікації, що використовує інсценовані візуальні ефекти.

На це варто заперечити, що не всякий символ може бути візуалізований (наприклад, ім'я, може служити символом взагалі без усякої візуалізації, і такі приклади широко представлені в древній міфології, або ж дія, що візуалізується вторинними комунікативним засобами, залишаючись сама по собі не візуалізованою).

Символічна політика не повинна розглядатися як сурогат щирої інформаційної комунікації між владою й громадянами (підміна політики естетичними інсценівками - розвагами й видовищами).

Символічне навантаження є в будь-якій політичній дії, і питання лише в тім, які цілі переслідує організатор комунікації, пробуджуючи ті або інші масові емоційні стани, в орієнтації прагматичного мотиву. Інша справа, що цей мотив може бути розмитим, а комунікація - осколковою, що створює лише гіпнотичний стан без виходу зі створеної нею емоційної “зачарованості” (людина так і не переходить із простору символів у простір дії). Тільки в ідеальному випадку актуальна ситуація пов'язується з архетипною за допомогою символу, повідомляючи першій певний смисл і сполучений з ним емоційний настрій. Відповідно, перший варіант ми могли б називати “контрабандним”, другий - повноцінною символізацією.

М. Еліаде відзначав, що пояснити функцію символів даремно, якщо обмежуватися зародковими стадіями символізму, оскільки остаточне значення деяких символів не розкривається до моменту їх “зрілості”, поки їхня функція не вивчена «в найбільш складних діяннях Душі» [221, 134].

«Духовна література, древня священна мудрість Біблії, догмати Церкви побудовані на принципах символізму. Вони є знаками, що передають людям Вищу реальність, що відкрилася їм у всій своїй парадоксальності» [124, 39].

І це дійсно так. Бо символ віри в момент народження нації або національної кризи виявляється важливіше, ніж чистота віри. Про це згадує Лосєв: “Протестантське навчання про таїнства - алегорично, православне - символічно. Там тільки благочестивий спогад про божественні енергії, тут же - реальна їхня еманація, часто навіть без особливого благочестя” [109, 457-467].

Точно так само й у політиці: до “чистоти віри” ідуть саме через організацію символічного простору.

Символ у політиці пов'язує раціональне з ірраціональним. Дія символу на свідомість прихована від того, хто занурений у політичний міф. Але вона розкривається зовнішнім спостереженням й аналізом. Саме тому символізм у політиці особливо важливий. Тут це практично єдиний шлях до утворення спільності, до об'єднання маси й еліти, емоцій та ідеології.

Номінація має таке ж значення як і символізація. Діалектичне відношення імені до речі відповідає розумінню імені як міфологічного символу. Ім'я, дане соціальному явищу або інституту, стає символом, якщо відбиває якусь приховану особливість, деталь, зв'язок, аналогію.

Ця особливість, у випадку вдалої номінації, стає самим істотним у сприйнятті пойменованого об'єкта (говорячи мовою Лосєва, становить його особистість), відставляючи убік задуми автора того або іншого соціального проекту. Таким чином, номінація стає аналогом магії, що перетворює соціальну дійсність одним тільки словом.

Багато корисного для розуміння магії слова міститься в роботах французького соціолога П'єра Бурдьє, який стверджував, що найпростіша форма політичної влади - можливість і здатність називати й викликати до існування певні явища за допомогою номінації [31, 55].

При реалізації цієї форми влади назвати - значить уже закріпити за об'єктом деякі якості й породити деякі явища у зв'язку із цим. Скажемо, виразник інтересів групи - цей той, хто, говорячи про групу, про її місце в суспільстві, приховано порушує питання про існування групи й затверджує цю групу магічним актом номінації.

Офіційний представник, який володіє повною владою говорити й діяти в ім'я групи, за допомогою магії слова (або наказу) заміщає групу, що існує тільки через доручення, видане групою своєму представникові. Він вихоплює тих, кого має намір представляти, як ізольованих індивідів, дозволяючи їм діяти й говорити через його посередництво як одна людина. Замість цього він одержує право розглядати себе як групу, говорити й діяти як ціла група в одній людині. У результаті виникає якийсь продукт свідомості, що проявляється як невловима харизма - загадкова об'єктивна властивість індивіда, невловимий шарм, магічне вміння.

Якщо звернутися до методології аналізу міфів Лосєва, то в нього виникає бачення в імені не емоційності, і кризової напруженості, але повноти буття особистості - її історії й долі. Як елемент пошукової логіки міфу, ім'я містить у собі смисли всіх можливих позабуттєвих функцій речі. Одночасно ім'я є подальшим просуванням діалектики речі й символу: в імені виникає нова якість - актуальна спрямованість смислу. До символу повинне бути додане слово, щоб відбувся акт соціальної магії, виявилася динаміка політичного міфу.

Якщо Кассірер бачить у магічному слові божевілля, небезпечне емоційне розжарення, що затьмарює смисл [80, 163-213], то Лосєв, навпроти, розпізнає в магії імені особистість, значеннєву енергетику - енергію сутності. Він вбачає глибинний смисл магічного імені в соціальних процесах: “Одне те, що звернення по імені називає в іменованому розуміння того, що до нього саме звертаються, уже це одне є для мене щось магічне. Я вже не говорю про проповідницьку, агітаційну й пропагандистську, переконуючу силу слова. Це все є, безсумнівно, магія; і соціальне життя немислиме без цієї магії” [108, 12-73].

Політичний процес заснований не тільки на інтелектуальних концепціях, але й на пропаганді, а пропаганда - це мова алегорій, що гіпнотизує маси, мова міфологем і міфосюжетів. Мова, що піднімається над повсякденністю й пов'язана з духовно-моральним виміром політики, здатна до породження потужних міфологічних імпульсів.

Замічено, що мови, які зробили колосальний вплив на масу, будучи опублікованими, вражають своєю непереконливістю або беззмістовністю. Причина полягає в тому, що читання (за винятком читання листівок або гасел) - процес індивідуальний, а значить - переважно розумовий. У пропагандистських промовах образи й ідеї лише створюють видимість міркування. На справді в політичній мові проміжні елементи міркування опускаються й вся мова націлена на кінцевий висновок, а не на його доказ. В ідеальному варіанті масам потрібно підносити рішення ще до того, як вони узяли на себе обов'язок вислухати зміст проблеми.

Політичний символ, як і вживання слова, змінюється згодом і залежить від властивостей конкретного соціуму. Це відбувається з цілком зрозумілих причин. Ще в 1933 році такий безсумнівний фахівець із психології мас, як А.Гітлер, писав [47, 89].:

"Сприйнятливість маси дуже обмежена, коло її розуміння вузьке, зате безпам'ятність дуже велика. Тому вже з цієї причини всяка пропаганда, якщо вона хоче бути успішною, повинна обмежуватися лише деякими пунктами й викладати ці пункти коротко, ясно, зрозуміло, у формі гасел, що запам'ятовуються легко, повторюючи все це доти, поки вже не може бути ніякого сумніву в тім, що й самий відсталий зі слухачів напевно засвоїв те, що ми хотіли. Як тільки ми відмовимося від цього принципу й спробуємо зробити нашу пропаганду багатобічною, вплив її зараз же почне розсіюватися, тому що широка маса не в змозі буде не переварити, не запам'ятати весь матеріал".

Ф. Ніцше, незважаючи на свою нелюбов до всього масового, блискуче сформулював пропагандистське кредо у своїх нарисах до незакінченої книги “Воля до влади” [138, 104]:

“1. Форма, стиль. -- Ідеальний монолог. Все, що має “учений” характер, приховано в глибині. -- Всі акценти глибокої пристрасті, турботи, а також слабостей, пом'якшень; сонячні місця,-- коротке щастя, піднесена веселість. Подолання прагнення доводити; абсолютно особисто. Ніякого “я”... -- Рід мемуарів; найбільш абстрактні речі -- у самій живий і життєвій, повній крові, формі. -- Вся історія, як особисто пережита, результат особистих страждань (тільки так усе буде правдою). -- Як би бесіда парфумів; виклик, заклинання мертвих. -- Якнайбільше видимого, певного, даного на прикладі; але остерігатися питань дійсного дня. -- Уникати слів “аристократично, шляхетно”, і взагалі всіх слів, що можуть викликати припущення, що автор виводить на сцену самого себе. -- Не “опис”; всі проблеми переведені на мову почуття, аж до пристрасті.

2. Колекція виразних слів. Перевагу віддавати словам військовим. Слова, що заміняють філософські терміни: по можливості німецькі й викарбувані у формулу. -- Зобразити всі стани найбільш духовних людей; так, щоб охопити їхній ряд у всьому добутку (стану законодавця, спокусника, людини, примушеної до жертвопринесення, яка вагається, великої відповідальності, страждання від непізнаваності, страждання від необхідності здаватися не тим, хто ти є, страждання від необхідності заподіювати іншому біль, хтивість руйнування).

3. Побудувати весь добуток з розрахунком на кінцеву катастрофу”.

Тут ми бачимо всі елементи магії слова - емоційну виразність, особистісну складову, життєві цінності, есхатологічну напруженість.

Керуючись цим планом Ніцше мав намір написати “досконалу книгу”. Пропагандист (політик або політичний технолог) на тій же підставі може створювати ефективні тексти - статті або книги, що стають суспільним явищем і дають в інформаційному середовищі ефект мультиплікації. Надалі формулювання починають повторювати, сюжети обговорювати, позицію - засуджувати або підтримувати. У цьому й полягає магія слова, яке впало в потрібний момент на благодатний ґрунт.

Звичайно не виникає складностей з об'єктами, денотат яких є матеріальним, які можна "пощупати руками" або хоча б виміряти приладами. Якщо ж коннотат досить сугестивний у психологічному смислі, то концепт об'єкта може розумітися далеко не однозначно й навіть міняти своє значення в дуже короткий з історичної точки зору проміжок часу. Класичний приклад: свастика. Один з найдавніших символів [10, 48], що мав протягом тисячоріч смисл сонцестояння, відродження життя й т.д., у сьогоденні в багатьох країнах розуміється винятково як "символ фашизму". Таким чином, виникає когнітивний дисонанс між свідомим і несвідомим сприйняттям архетипного символу.

Виробництво магічних слів відбувається в умовах концентрації колективних зусиль суспільства, яке переборює світоглядну кризу або веде війну із вторгненням сторонніх смислів. І наступним кроком символізації тут служить ритуал, у якому символіка єдності й значеннєва спрямованість слова доповнені дією.

Таким чином, політичний міф формується разом з виробництвом магічних слів і проясненням їхнього змісту в міфоритуальних сценаріях. Сучасний розум -- це якийсь неймовірний комплекс вражень і перетворень, а його продукт -- це така витончена тканина значень, в порівнянні з якою найтонша гобеленова вишивка виглядає грубою рогожею. Основа цієї тканини складається з того, що ми називаємо «даними», знаками, на які нас примушує звернути увагу досвід і завдяки яким ми часто діємо без якого-небудь свідомого усвідомлення ідей. Нитками є символи. Із знаків і символів ми тчемо нашу тканину «реальності».

Як часто неможливо розібратися, яким чином переплітаються один з одним окремі нитки в складному гобелені, так і будь-яка звана одиниця реальності може виникати із знакового досвіду і входити в роль символу або символічного елементу, -- наприклад, слово, виказане по якому-небудь випадку, може в якийсь момент діяти як знак.

Мова символічна, але в спілкуванні вона не тільки виражає концепції; а описує, але ще і указує. Завжди, коли ми говоримо в теперішньому часі: «В даному випадку...», «існує...», «бережіться...», «я вдячний вам...» і т. д., ми позначаємо реальності, до яких прикладені наші вислови. Ця знакова функція мови вже утілилася в самій її структурі; бо в будь-якому вислові існує, принаймні, одне слово -- дієслово, -- у якого є подвійна функція поєднання елементів, призначених для однієї форми вислову, і затвердження вислову, тобто відповідності форми чому-небудь в реальності.

Саме через цю приховану функцію твердження, що бере участь в будь-якому значенні істинного дієслова, кожен вислів є або істинним, або помилковим. Символ, який просто виражає поняття, наприклад образ або ім'я, не є істинним і не помилковий, хоча і є значущим.

Знак і символ пов'язані один з одним при породженні тих фіксованих реальностей, які ми називаємо «фактами», це, здається, показало вивчення всієї семантики. Але між фактами пробігають нитки незареєстрованої реальності, усвідомлюваної в певні моменти усюди, де вони виходять на поверхню при нашому мовчазному пристосуванні до знаків; а яскраві, кручені нитки символічного уявлення, уяви, мислення -- пам'ять і пригадування, вірування за межами досвіду, мріяння, думки, гіпотези, філософія -- це весь творчий процес ідеалізації, метафор і абстракцій, які роблять людське життя просуванням в розумінні.

Це -- нитка, яка створює модель тканини, як би там не було, ця основа може використовуватися усюди, для того, щоб ще і змінювати цю нитку. Значення (значення), які здібні до необмеженого розвитку, є символічними значеннями: конотаціями.

Існують два фундаментальні типи символіки -- дискурсивний і презентативний; але типи значення набагато більш численні і необов'язково відповідають тому або іншому символічному типу, хоча в загальному випадку буквальне значення належить словам, а художнє значення -- образам, викликаним словами, і презентативним символам.

Але це грубе, спрощене і дуже неточне твердження. Карти, фотографії і діаграми -- презентативні символи з чисто буквальним значенням; вірш має по суті художнє значення, хоча головним чинником в його складній глобальній формі є дискурсивне твердження. Значення слова може коливатися між буквальним і фігуральним значеннями, як вирази, які були спочатку відвертими метафорами, що дійшли до загального -- а врешті-решт і буквального -- значення.

Про багато символів -- не тільки про слова, але і інші форми -- можна сказати, що вони «заряджені» значеннями. Вони мають багато символічних і знакових функцій, і ці функції об'єднані в якийсь комплекс, тому всі вони, як правило, викликаються за допомогою будь-якої вибраної функції.

Таким «зарядженим» символом є хрест -- дійсне знаряддя смерті Христа, отже, символ страждання; спочатку Христос ніс його на плечах як реальну тяжкість, а також як справжній плід людської праці, і на обох цих функціях ґрунтується символ прийнятої їм моральної ноші; крім того, це стародавній символ чотирьох зодіакальних крапок, з космічною конотацією; це і «природний» символ перехресть (ми все ще використовуємо його на наших трасах як застережливий знак), і отже, рішення, кризи, вибору; це також символ стану фрустрації, долі; і, нарешті, для художнього погляду хрест є образом людини. Всі ці і багато інші значення цієї простої, добре знайомої значущої форми знаходяться в потенційному стані.

Недивно, що це -- магічна форма. Вона заряджена значеннями абсолютно людськими, емоційними і туманно-космічними, тому вони і з'єдналися в конотації всієї релігійної драми -- гріх, страждання і спокутування. Проте хрест, поза сумнівом, зобов'язаний багатьма з своїх значень тому факту, що він володіє фізичними атрибутами доброго символу: він легко виготовляється -- малюється на папері, встановлюється на дереві або камені, робиться з коштовного матеріалу у вигляді амулета, навіть впізнано відстежується в ритуальному жесті пальцями.

Хрест є настільки очевидним символічним засобом, що, не дивлячись на його священні конотації, ми не утримуємося від використовування його чисто земних, дискурсивних якостей, як, наприклад, знак «плюса» або в похилому положенні -- як знак «часів або як позначка на виборчих бюлетенях або в багатьох інших видах записів.

Магічне слово в політиці, звичайно ж, не може замикатися на ритуалі. Тим часом, для нього є своє обмеження. Воно пов'язане з тим, що магія слова можлива тільки на зламі часів, у кризові періоди, а також - тільки у зв'язку зі смисложиттєвими цінностями, які допомагають перебороти цей період. Як пише Мелвін Ласкі, в XVII столітті революція “ще була небесною метафорою зміни долі або кругового повернення до “завершення”... Це астральне почуття політичного містицизму, що об'єднувало локальні політичні події з універсальними знаками”, “революція була породжена в метафорі...”. “У цьому великому міфологічному сценарії з його ритуальними протиборствами, станами священної люті, надіями на спокуту, визначеністю ходу планет й очікуваннями великого золотого століття революція є парадигмальною дією архаїчної людини, архетипом первісного світу” [240, 478].

Додатковим фактором, який заважає об'єктивності сприйняття політичного процесу, є конформність суджень. Нагадаємо експерименти С. Аша [229, 51], які показали, що тільки 25% випробуваних дають вірну відповідь навіть на однозначно інтерпретоване питання (порівняння довжини трьох відрізків з еталонним), 75% же конформно слідують за очевидно невірною відповіддю "підсаджених качок" у групі. Тобто експерименти С. Аша довели 75-% конформність поведінки людини у соціумі.

Архетипний характер міфологічних сценаріїв змін указує, що за два-три століття мало що змінилося - колективність у ситуації соціокультурної кризи здобуває дійсно містичних властивостей. Навіть найбільш незалежні індивідуальності раптом виявляються елементами всепоглинаючої колективності, керованої за допомогою магічних слів-метафор. Приклад, - знову ж таки події «помаранчевої революції» в Україні 2004-2005 років з її магічними символами слів, гасел, речовок, кольорів тощо.

І все-таки нам не варто забувати, що раціональність навіть у повністю міфологізованій соціальній дійсності залишається, а слідування волі вождя може бути цілком усвідомленим. Інша справа, що в ситуації кризи більшість значною мірою втрачає риси індивідуальності.

У цій ситуації суспільство здатне зійти зі згубного шляху тільки тоді, коли в ньому починають звучати магічні слова. Причому не хаотичний набір цих слів - різних по магічному достоїнству й спрямованості дії - а врочистий гімн, симфонія, що перекриває всі інші “мелодії”.

Проблема духовно-морального виміру пов'язана із трансформацією не стільки інститутів політичної системи, скільки їхнього сприйняття учасниками політичного процесу, вираженого не тільки в русі самих суб'єктів політики, але й у динаміці символів, які стають для тих або інших груп священними. Дана обставина демонструє дуалізм духу й матерії в суспільних відносинах.

Політичні суб'єкти багато в чому оформляються навколо якого-небудь символу й відбивають важливий соціальний зв'язок. Втрата символом священного змісту означає розрив цього зв'язку. Відповідно політичний процес виникає з утворенням священних символів й їхньою втратою. Аналогічним образом, ідеологія залишається долею вузької групи прихильників, поки ця група, образно говорячи, не підніме прапор, до якого почнуть стягатися прихильники. Символьна значимість “прапора” може не мати зв'язку з ідеологією.

Більше того, для придбання певної ролі в політичних процесах, групі часом немає потреби мати яку-небудь ідеологію. Процес придбання ваги в політичній системі більшою мірою залежить від “тиражності” того або іншого символу і його здатності викликати емоційні, духовні стани, значимі для політичного вибору, а також від “гри символів” у політичному міфі, що може резонансним образом підсилювати вплив на поведінку мас. На відміну від ідеології, що представляє собою, насамперед, розумову конструкцію, політичний міф стає переважно символьною моделлю суспільства.

Тепер спробуємо дати визначення феномену символізації політичної дійсності як способу вираження міфологізації сучасної політичної свідомості. Отже, символізація політичної дійсності - це об'єктивація смислових та чуттєвих переживань реальності політичним суб'єктом, яка виявляється у синтезі знакової системи і образів влади та держави. Результат символізації - специфічний продукт (річ, слово), який не дає зникнути почуттю, емоції, образу, - констатація переживання політичного образу у часі й просторі.

Як ми сказали вище: результатом символізації може бути слово. У політичному процесі це виражається як у створенні специфічної термінології так і політичних гасел, речовок, імен, означень тощо. Тоді йдеться про такий елемент символізації як номінація.

Номінація - процес найменування, в якому мовні елементи співвідносяться з означеними ними політичними об'єктами, явищами, фактами. Номінація не просто додає мовний знак до готової, раніш відомої речі, але й наділяє цю річ самостійним значенням. Наприклад «майдан» в розумінні українців після 2005 року асоціюється не тільки з територією, або навіть революцією, - а з образами «народу», «нації», «демократії», «свободи», «справедливості» тощо.

Таким чином, можна зробити висновок, що символ у політиці зв'язує раціональне з ірраціональним, колективне з індивідуальним, масу з вождем. Розрізняються культурний і психоаналітичний підходи до суті символу. У першому випадку символ є сама дійсність, найважливіша ознака соціальності; у другому - позначення якогось витиснутого зі свідомості заборонного бажання. Перший підхід відповідає глибоко вкоріненим у культурі символам, другий - кризовій формі свідомості.

Політичний міф формується разом з виробництвом магічних слів і проясненням їхнього змісту в міфоритуальних сценаріях. У магічному слові може бути вкладене «божевілля» - небезпечне емоційне розжарення, що затьмарює смисл, але може втримуватися й особистість, значеннєва енергетика - енергія сутності. Декларативне присвоєння символу явищу (зокрема акт номінації) є формою політичної влади, а символізація таким чином є найбільш очевидним способом вираження міфологізації сучасної політичної свідомості.

3.2 Національне - як фактор розвитку міфологізації сучасної політичної свідомості

Для того, щоб визнати національне фактором (від нім. faktor, лат. Factor - той що робить, виробляє), причина, рушійна сила якого-небудь процесу, яка визначає його характер або окремі риси) [174, 15] міфологізації сучасної політичної свідомості, нам, перш за все, необхідно буде дослідити такі поняття як «етнос», «нація», «національна ідея», «національна пам'ять», «почуття єдності нації», «національний простір і час» та простежити ґенезу цих понять у суспільно-історичній науці.

Спочатку нам треба показати міфічну сутність національного, а потім поглибити цю демонстрацію дослідженням етнічно-національного як атрибуту саме політичної міфології.

Наша гіпотеза полягає в тім, що складовими поняття національне є мова, почуття єдності, національна ідея, національна пам'ять, національний простір і час; ці складові носять міфологічний характер і об'єктивуються в політичному процесі через символізацію. Оскільки складові поняття національне носять міфологічний характер, виявляються через спосіб вираження політичної міфології (символізацію), - це дасть нам підставу вважати національне фактором міфологізації сучасної політичної свідомості.

Розпочнемо з визначення поняття нації. При всій різноманітності теоретичних підходів більшість сучасних дослідників погоджуються з тим, що нації належать до сучасних (модерних) утворень, які виникли з настанням нових часів. Їм передували (а до деякої міри і сьогодні співіснують з націями) інші види спільності людей: племена і племінні об'єднання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно етнічного і етнополітичного підходу, є етносом на певній стадії його розвитку, зрілості [136, 24]. Отже, з'ясування природи етносів допоможе зрозуміти і суть та особливості націй.

Етноси формуються на основі довготривалого проживання людей на спільній території, інколи - в рамках однієї державності, у сфері розповсюдження однієї релігії тощо. Під впливом цих, а можливо і багатьох інших факторів, які на сьогоднішній день ще недостатньо досліджені, формується певний культурний (а не біологічний) тип людей. Вони виробляють певні норми моралі, етики і естетики, що передаються від покоління до покоління (традиція) і сприймаються як "свої", узвичаєні, "нормальні" форми суспільного буття, поклоняються своїм богам або по-своєму інтерпретують світові релігії, користуються спільною мовою або близькими мовними діалектами і в більшій або меншій мірі усвідомлюють свою відмінність від інших народів, використовуючи антитези зразка: "ми" - "вони", "свої" - "чужі", "звичне, наше, рідне" - "дивацьке, чуже, далеке" [53, 56-150].

Самоназва етносу в донаціональний період його розвитку не завжди є чітко визначеною. Вона може пов'язуватися з назвою держави (Русь), релігії (православні, іудеї), провідною суспільною верствою (козаки, козацький народ). Однак неодмінно існує свідомість спільного походження, тривають пошуки (на реальному або міфологічному ґрунті) спільного кореня. Культурна самоідентифікація відбивається в народній творчості (піснях, легендах), а також у писемних творах представників даного етносу.

Інколи ці свідчення етнічної самосвідомості нелегко відшукати в історичних матеріалах, бо вона не прямо висловлена і вимагає досліджень на рівні семіотики, лінгвістики тощо. Але без неї немає підстав говорити про існування етносу як одиниці. Незалежно від уявлень етносу про себе, існує і певним чином фіксується його образ в очах інших народів, так би мовити - «погляд збоку», що відбиває його реальні характеристики. До уваги в цьому випадку беруться: територія (в яких кордонах проживає даний народ); походження (з якого кореня він виріс, з якими народами споріднений чи близький); тип людей (під оглядом їх зовнішності, психології, моралі, звичаїв і культури); характер занять (господарство, війни і т. д.); взаємостосунки з сусідами.

Отже, етноси як історичні спільноти - попередники націй проходять певні стадії формування, розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен в ширші етнокультурні об'єднання і аж до перетворення цих об'єднань в самосвідомі спільноти, а потім - в суб'єктів політичного життя, що творять або прагнуть утворити держави, тобто - в нації. А сама нація в цих випадках (бо є й інші шляхи націотворення) є не чим іншим, як етносом на вищій стадії його політичної зрілості. "Модерна нація, - пише О. І. Бочковський, - є кінцевим виявом новітнього культурно-історичного процесу.

Народ - це старий витвір не лише історичного, але й природного процесу, вихідними точками якого були розпорошені племена, злучені кров'ю, цебто спільним походженням. Територія, як спільна батьківщина, об'єднувала народи. Історія моделювала їхню душу, цебто свідомість власної відрубності та самобутності. Модерна нація є витвором цієї національної свідомості та волі до незалежного існування. Народ - це етнографічна, національно не викристалізувана ще маса. Нація ж - масово усвідомлений і організований колектив» [27, 14].

Отже, усвідомлення етносом своїх інтересів, прагнення захищати їх політичними методами і за допомогою такого політичного інституту, як держава, говорить про його перехід у нову стадію розвитку - національну.

І якби кожна нація виникала, як описано вище, то її можна було б визначити приблизно так: нація - це етнополітична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, наявність, творення або прагнення до творення власної держави.

Можна навести ще декілька означень нації, які, на нашу думку теж є вірними і дещо доповнюють і конкретизують попереднє визначення. Наприклад, нація - є стійка спільність людей, що історично склалась на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури [179, 286]. А також «Нація (франц.) - народ, у великому значенні, мова, плем'я, коліно; однородці, що говорять однією спільною мовою, всі прошарки. Національний, народний або народу властивий» [55, 521].

При неміфічному сприйнятті нації передбачається, що «громадяни мають свідомо, в ході громадянського діалогу, досягти згоди щодо тієї основи, на якій вони мають об'єднатися. «Єдина національна воля є наслідком досягнення між громадянами згоди: національна держава виникає внаслідок самовизначення громадян - їхнього добровільного об'єднання у націю, яка якраз і використовує державу як засіб самоврядування. Філософським підґрунтям цього розуміння нації є раціоналізм» [103, 88]. Поняття «нумінозної єдності», «історичної долі», «вічності нації» при такому підході виключаються.

Нація при міфічному сприйнятті це незмінна споконвічна єдність і існує вона як ряд поколінь зв'язаних поміж собою національною сутністю. Така сутність виникнувши одного разу у священний першочас, а тому не маючи певної хронологічної прив'язки, потім тотожно присутня на всьому протязі існування нації. Перед кожним новим поколінням національна сутність постає вже наперед заданою і об'єктивно існуючою. Національні сутності (згадувані вище елементи національного) є нуменозними навіть якщо вони безпосередньо і не пов'язані зі світом богів.

Міфічність національного, на думку автора, краще за все виявлена відомим німецьким дослідником К. Хюбнером у його книзі «Істина міфу» [207, 325-328]. Хюбнер вважає, що нація визначається відповідно до своєї історії й простору, у якому ця історія відображалася, вона не має своєю передумовою расову або мовну однорідність.

За Хюбнером нації, національне визначає історія. Але це не історія як наука з описом послідовно викладених фактів. Це історія героїзму народу, історія прояву його нумінозної сутності, що і спричиняє поряд з іншими складовими міфічний характер національного.

Такого плану історичні події постійно пам'ятаються. Це вирішальні битви, мирні договори, заснування держави, прийняття конституції, революції, дні народження й смерті видатних особистостей. Вони становлять основу національної пам'яті, проявляючись у політичних ритуалах (державних торжествах і святах), монументах, пам'ятниках, реліквіях, знахідках і т.д. Такі історичні події носять наступні істотні риси: сучасність (зв'язок повторюваних подій у минулому, реальному й майбутньому часі, переживання їх як актуально значимих), перцепція («відчутність» священних історичних фактів, відображених у відповідних символах. Наприклад, наближення до прапора Богдана Хмельницького, сприйняття його матеріальності як образа державної влади і її спадковості в Україні перед інавгурацією Віктора Ющенка), нумінозність (сакральність, надлюдський і надприродній характер подій й їхніх героїв). Звідси національне визначається як рушійна сила політичного міфу, його невід'ємний атрибут.

Таким чином видно, що не існує політичних міфів, які були б позбавлені «національного» змісту. Міфологізація сучасної політичної свідомості як універсальний процес створення символічних образів влади й держави в результаті сприйняття, пізнання й усвідомлення політичного не може бути позбавлена (ще раз підкреслимо) національного змісту, тому що будь-який образ державної влади спричиняє її етнополітичну обумовленість, «народність» як було показано вище. Як немає нації без народу, так не може бути й політичного міфу без національного змісту.

Тепер перейдемо до розгляду такого поняття як національна ідея, аналіз якого також є суттєвим для дослідження національного як фактору міфологізації сучасної політичної свідомості. Під національною ідеєю ми будемо розуміти політичний проект майбутнього нації, імператив її свідомості й чину, смисложиттєвий чинник національного розвою; певний комплекс вірувань, національного світобачення і розуміння, своєрідний духовний і інтелектуальний потенціал нації, людини-державотворця і співгромадянина; система ціннісних орієнтацій, що полягає в урахуванні інтересів всіх верств суспільства, усіх народів.

Але, в той же час, як справедливо зазначають П. Ситник та А. Дербак, «суспільна наука не спромоглася до сьогодні виробити чітке стале визначення поняття «національна ідея» [171, 179].

Нині у суспільній науці поняття національної ідеї часто ототожнюється з національною самосвідомістю, ідеологією державотворення тощо. Ця обставина спонукала В. Лісового висловити припущення, що «…вислів національна ідея» належить скоріше до так званих термінів-парасольок - тобто термінів, які у різний спосіб (залежно від розуміння того, хто їх застосовує) можуть об'єднувати в собі цілий набір понять» [103, 5].

На наш погляд, подібна «парасольчатість» є свідченням звичайної змістовної та функціональної невизначеності поняття. Філософський енциклопедичний словник визначає ідею як таку «форму осягнення в думці явищ об'єктивної реальності, яка включає в себе усвідомлення мети і проекції подальшого пізнання та практичного перетворення світу» [192, 201].

У найзагальнішому вигляді під поняттям національної ідеї слід розуміти основний принцип життєдіяльності нації, який відображає суть, особливість і спрямованість її історичного поступу, її корінні інтереси та прагнення. Образно кажучи, національна ідея - це уявлення певного народу про те, чим він є і чого прагне.

Можна погодитись з М. Бубером, що «ми говоримо про національну ідею, коли якийсь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю й призначення, робить їх предметом своєї свідомості, спонукачем своєї волі» [29, 259].

Тоді національна ідея слугує рефлексивним «знаряддям» нації і зняттям діалектичної суперечності її ідеологічної і міфічної компоненти. Міфологізація політичної свідомості на стадії розвитку національної ідеї уступає місце ідеологізації, але тільки для того, щоб на основі цієї створеної національної ідеології могли функціонувати нові політичні міфи.

Щоб сприйняти цю версію національної ідеї мусимо не тільки визнати що не держава витворює націю, а нація державу, але й те, що перше і останнє слово тут належить не політичним дефініціям національного, а міфічним елементам національного в історії.

Не кожному народові історія дарує свій Ренесанс, натомість майже кожному вона дає шанс на власне Рісорджименто (цим італійським терміном в західній культурології позначають національне відродження як становлення національної держави). Одначе, на думку раціонально орієнтованих сучасних інтелектуалів і політиків, що репрезентують країни де перше й друге вже е успішно актуалізованим, це або нонсенс, або недогляд самої Кліо. Радше було б навпаки.

Ясна річ, кожний народ має повне право на власний Ренесанс, але ж, як відомо, історія не має умовного способу, тому той, хто запізнився в розвитку, мусить надолужувати інтеоризуючи (оволодіваючи -- прим. ред.) ідеї, образи та вартості відродження в їх сталих західноєвропейських взірцях гуманізму, демократії, примату прав людини. Взагалі, з Ренесансу починається тріумфальна хода раціо і справедливості.

Інша річ -- Рісорджіменто. З національним відродженням і його духовним ейдосом -- національною ідеєю -- доконечно пов'язані Великі Революції, Великі Кризи, Великі Війни, Великі Тривоги і Великі Розбрати, розпад Великих Держав і руїни Великих Армій. Й хоча аналітичний розум постійно плутається у визначенні причин та наслідків цих процесів, безперечно, що Рісорджіменто обов'язково супроводжується кризою традиційної раціональності та вируванням емоційного, позасвідомого і підсвідомого, нераціонального й ірраціонального, пробудженням архаїчних ментальних типів і структур.

Саме тому новітній менталітет європейського політика і аналітика ніколи не може повністю визнати легітимність рісорджімєнто будь-якого народу крім свого власного. Саме тому новітня Європа переважно визнавала право тої чи іншої нації на історичне буття тільки тоді, коли внаслідок світових війн та катаклізмів сама історія вирішувала це питання. Понад те, в повоєнних світах як громадська пінія, так і політичні вердикти сакралізували акти державного відродження народів переважно не в формах визнання їх прав бути суб'єктами історії, а в формах визнання необхідності покарання агресивних держав за те зло, що вони заподіяли міжнародному співтовариству.

Також в рамках даного дослідження потрібно розглянути таке поняття як національна пам'ять. Якщо історична наука фіксує в минулому мінливість, плинність, то міфічним чином зорієнтована національна пам'ять, навпаки, - незмінність.

Національній пам'яті не потрібні, на відміну від наукової історії, події минулого самі по собі, так як вони проходили в певному тогочасному контексті, будучи поєднаними причинно-наслідковими зв'язками. Міфологізовану національну пам'ять скоріше цікавить минуле у якості суми моральних прикладів для реалізації у сьогоднішньому житті нації. Звідси неповнота, вибірковість такого минулого.

Національну пам'ять цікавлять тільки деякі факти такого минулого, ті що найлегше піддаються архетипізації. Її також цікавлять тільки деякі історичні особи, з яких потім творяться величні постаті - символи нації. Тут життя конкретних, індивідуально-неповторних особистостей виривається з контексту минулого, вони перестають бути живими реальними істотами і набувають символічних значень, тобто виявляються способом вираження політичної міфології - символізацією. Саме в якості символів історичні особи стають нашими сучасниками. Для науки історії минуле - це те, що було колись, для національної пам'яті - це не зовсім минуле, це те, що одного разу виникнувши в минулому продовжується і зараз.

Національна пам'ять є поняттям більш широким, ніж наукова історія тому, що вона є явищем масовим, а не вузьким спеціалізованим знанням; вона використовує дані науки історії, перетлумачуючи їх за ціннісними схемами сприйняття минулого. Якщо ідеалом історичного наукового пізнання є (принаймні в позитивістському варіанті) „в простому і чистому вигляді розкрити як це було насправді” [162, 4], то національна пам'ять намагається сконструювати „своє” минуле так, щоб відділити його від „чужого” і таким чином обґрунтувати окремішність нації в сучасності. Значення національної пам'яті полягає в тому, що нація досягає розуміння своєї суті через пригадування певних ступенів свого розвитку пройдених у часі.

Національна пам'ять відрізняється від історії ще за однією ознакою: „історія є об'єктивною, а пам'ять суб'єктивною” [85, 458]. Національній пам'яті вигідно з точки зору інтересів сьогодення деякі неприємні факти минулого забути, ще іншим фактам надати перебільшеного значення через виривання із тогочасного контексту. Результатом таких операцій стає образ „моєї” історії; „моєї” в розумінні об'єктивно відділеної від інших національних історій, а також моєї індивідуальної злитості з нею.

Почуття єдності, що притаманне членам нації і яке робить її єдиним цілим відрізняється все-таки від безпосередніх, скажімо, родових зв'язків, що були засновані на кровному родичанні. Відсутність безпосереднього спілкування між всіма членами нації компенсується на рівні свідомості образом такої єдності.

Тут можна погодитись з визначенням нації Б. Андерсеном як «уявленої спільноти». Уявленої в тому розумінні, що члени нації не знайомі один з одним і можуть мати в своїй свідомості тільки її ідеальний образ. Хоча єдність нації і конструюється на символічному рівні, все ж потрібно сказати, що самі ці символічні зв'язки опираються на досить давні вірування про кровну сімейну чи родову єдність та про відданість рідним місцям (малій батьківщині) [172, 86]. Нація часто сприймається її членами як велика родина, але це «уявлена» родина. Зрозуміло, що нація це не біологічна спільнота, але почуття національної єдності закорінені на неусвідомлюваному рівні у традицію походження із кровних зв'язків і роблять її спільнотою не зовсім «штучною».

Така закоріненість в традицію і відрізняє націю від інших видів колективів, де зв'язки є в основному функціональними і поверхневими. «Національна єдність глибша за єдність класів, партій», - писав М. Бердяєв [21, 97]. Наявність почуття національної єдності як символічного атрибуту існування нації підтверджує і англійський філософ Е. Гелнер: «люди належать до однієї нації, «коли вони визнають приналежність одне одного до цієї нації» [43, 35].

Тепер розглянемо проблему існування національного простору і часу.

Національний простір і час виступають у цьому дослідженні як специфічний вид історичного простору і часу. Професор В. Воловик вірно визначив історичний простір як особливу частину соціального простору, параметри якого фіксують місце, глибину та протяжність сутнісних змін соціального організму, їхній взаємозв'язок з іншими соціальними організмами, їхніми структуроутворюючими елементами, подіями. Історичний час - внутрішньо пов'язана з історичним простором форма історичного буття, яка характеризує послідовність, тривалість, ритми і темпи сутнісних змін соціальних організмів, відділенність стадій їх історичного розвитку [37, 48-51].

Спробуємо виявити специфічність національного простору і часу як видів історичного простору і часу. Зрозуміло, що кожна нація існує в певному просторі і часі. Тому національна ідентичність індивіда формується через свідоме чи несвідоме встановлення зв'язків із найбільш загальними атрибутами цього світу - простором, часом та собі подібними, тобто членами своєї нації. Як видно, формально міфічна структура, виведена вище, в основному співпадає з цими атрибутами, при допомозі яких формується національна ідентичність.

Вибудовуючи свою національну ідентичність, індивід певним чином сприймає простір, який стає своїм, обмеженим кордонами рідним краєм, тобто батьківщиною. Зрозуміло, що вся батьківщина в чуттєвому досвіді індивіду не дана. Чуттєво сприймається невелика частка простору - мала батьківщина; з нею і встановлюється інтимний зв'язок, який потім переноситься на всю територію. Поряд із безпосереднім сприйняттям, почуття приналежності до загальної батьківщини формується і опосередковано - на символічному рівні. Деякі місця рідного краю, з якими пов'язані якісь значимі події в житті нації в минулому - гори (Арарат, Сіон, Олімп), ріки (Дунай, Дніпро), місця битв (Куликове поле) - стають місцями поклоніння і національної пам'яті і в цьому розумінні символами. Саме ототожнення з таким символічним простором стає важливим фактором міфологізації сучасної політичної свідомості.

Е. Сміт пише, що часткою такого символічного простору стають не тільки елементи природного ландшафту, але й створені людиною (штучні) пам'ятки батьківщини. Прикладом цього можуть існувати Стоунхендж або Софія Київська. «Суто історична пам'ятка певної доби й контексту стає натуралізованою» [172, 74]. Почуття належності до певної території не є самодостатньою ознакою національної ідентифікації. Це завжди територія, на якій відбулись якісь важливі для подальшого життя нації події, тобто територія стає фактором ідентифікування тільки тоді, коли вона перетинається з історією.

Час, наповнений значущими подіями, - є історія нації. Прилучення індивіда до національної історії - це другий спосіб національної ідентифікації. Національна ідентичність базується, в першу чергу, на усвідомленні спільності походження, традицій, відчуття міжпоколінної спадкоємності і в цьому розумінні є спрямованою в минуле формою самоусвідомлення.

«Наша нація укорінена в далеке минуле» - ось положення, за допомогою якого відбувається самоствердження нації в колі сучасних націй. Хоча це не означає, що вектор майбутнього не є важливим чинником у самоусвідомленні нації; детермінованість майбутнім є, взагалі, характерною ознакою людського буття. І тому індивіди консолідуються в націю не тільки через пригадування спільного минулого, але й заради досягнення бажаного майбутнього. Взагалі, національна ідентифікація сполучає всі три вектори існування національної спільноти у часі - минуле, сучасне і майбутнє. Або, як писав ще Е. Ренан, «нація - це духовний принцип. З двох речей … складається душа, цей духовний принцип. Одна в минулому, інша - в майбутньому. Одна - це спільне володіння багатим спадком споминів; інша - спільна згода, бажання жити разом, користуватися спільним і надалі неподільним спадком… Нація, як і особистість, це результат довгих зусиль, жертв і самозречення. Культ предків - найвідповідальніших з усіх; предки зробили нас такими, якими ми зараз є. Героїчне минуле, великі люди, слава - ось головний капітал, на якому ґрунтується національна ідея. Мати спільну славу в минулому, спільні бажання в майбутньому, виконувати разом великі вчинки, бажати їх вчинення в майбутньому - ось головні умови для того, щоб бути народом» [165, 11].

Як справедливо зазначає А. Цуладзе: «національні міфи - це різновид вічних міфів, вони складають душу народу. Склавшись у період становлення нації, національні міфи супроводжують її на протязі усієї історії» [208, 61]. Національна самосвідомість і справді формується на основі міфів і є неподільною від них. На думку Г. Почепцова «всі яскраві з точки зору нації події наскрізь міфологічні» [159, 216]. Тобто історичні події стають значущими для нащадків, коли вони вкарбовані в структуру національного міфу. В цьому смислі історія нації - це міф, який створений нею про саму себе. Історичні події слугують лише будівельним матеріалом для національного міфу.

Особливу роль в процесі міфологізації сучасної політичної свідомості відіграє уявлення нації про свою історичну місію, своє призначення, місце у світовій історії. В цьому контексті історія нації - історія боротьби за своє місце серед інших націй, за здійснення своєї місії у світі.

Для України ця місія і досі є розмитою. Невизначеність зовнішньополітичних векторів, політичних курсів не дає підстав для чіткого окреслення призначення (місії) української нації в контексті світової історії. Цей чинник виступає каталізатором розвитку внутрішньополітичних міфів та пошуків автохтонного месії. Для України питання місії і месії є дуже близькими. Віра українського народу у здатність такого месії (Ярослав Мудрий, Байда Вишневецький, Б. Хмельницький тощо) вивести суспільство на новий щабель розвитку, і власне, сформувати зовнішню і внутрішню місію держави, болісні й тривалі пошуки месії складають осердя українського політичного міфу.

3.3 Детермінанти оптимізації розвитку міфологізації сучасної політичної свідомості

політичний свідомість міфологія національний

Сучасні словники дають декілька основних визначень детермінант, детермінації. Так, детермінанта (від лат. determinans, determinantis) - визначальне. Детермінація (від лат. determinо) - визначаю; визначальне начало, подія або явище, яке спричиняє безпосередньо-причинний чи інший вплив на іншу подію або явище [57]. Детермінанта - фактор, який зумовлює явище [57].