Ревнощі як фактор любовних стосунків

Еротичний зв'язок завжди існує між людьми, однак щоб вона сприймалася й проявлялася як любов, необхідні певні умови. Початок любовних спонукань сходить до тих далеким дням, де ці імпульси ще не були еротикою, ще не були сексуально пофарбовані, але де широкий ще потік почуття спільності виливався у формах ніжності й прихильності й де були очевидні тільки ті загальнолюдські стосунки, які (подібно відносинам між матір'ю й дитиною) відразу зв'язує людей один з одним, не утворюючи тих уз, які служать вічності й міцності людства - уз, які ми називаємо любов'ю. Вона є узами й одночасно робить людство вічним. Ці стосунки не можна формувати за своїм розсудом, скоріше варто допускати їхній вплив.

Знання по цьому ще недостатньо, тому що людина здатна обманюватися щодо процесів, що протікають у власній душі. Обидві статі занадто легко попадають у вихор політики престижу й відіграють роль, до якої не доросли і яка порушує простоту й невимушеність їхнього життя й наповнює їхніми забобонами, через які зникає всякий слід справжньої радості й усяке відчуття щастя. Той, хто засвоїв ці ідеї, хоча, зрозуміло, і не буде безгрішний, але принаймні свідомо залишиться на вірному шляху й замість того, щоб множити помилки, зможе постійно їх зменшувати.

Тепер я перелічу найбільш відомі характеристики любові між протилежними статями, а потім перейду до розгляду специфічних характеристик любові індивідуумів, які самоактуалізуються.

Насамперед ми повинні чесно зізнатися, що об'єктивне визначення любові неможливо. Ми можемо скільки завгодно говорити про поведінкові компоненти даного феномена, але такий опис не буде відбивати його сутності. Це дуже суб'єктивний феномен, і тому його опис також повинне бути феноменологічним. Але чи є такі слова, за допомогою яких можна було б дохідливо викласти сутність любовного переживання людині, що сам не випробував його? Любов - це насамперед почуття ніжності й прихильності, що (у випадку взаємної любові) може принести задоволення, радість, щастя, захват і навіть екстаз. Люблячий прагне до близькості з улюбленим, шукає інтимного контакту з ним, йому необхідно бути поруч із улюбленим, він жадає відчувати його й пестити. Він бачить в улюбленому насамперед позитивні сторони, сприймає його як гарної, гарної й привабливої людини; йому робить приємність дивитися на улюбленого, йому приємно бути поруч із ним; розлука з ним викликає сум і депресію. Може бути, саме ця схильність до ідеалізації обумовлює звуження сприйняття, яке можна спостерігати в люблячої людини: вся його увага зосереджена на коханому, він просто не зауважує інших людей і того, що відбувається навколо. Об'єкт любові подібно магніту притягає до себе увага й сприйняття люблячої людини. Задоволення, що він одержує від близькості й спільного проведення часу, спонукує його шукати будь-якої можливості контакту з улюбленим, він прагне завжди бути поруч із ним - на роботі, в іграх, в естетичних і інтелектуальних заняттях. Часто доводиться чути про те, що приємне переживання стає ще більш приємним, якщо розділити його з коханою людиною [6].

Нарешті, і про це не можна промовчати, що любити людина випробовує полове порушення. Зовні це порушення нічим не відрізняється від звичайного фізіологічного порушення, воно теж приведе до ерекції й виділення секрету. Його особливість полягає в тому, що для люблячої людини не представимо інший підлоговий партнер, крім його улюбленого, жодна людина не в змозі викликати в нього настільки ж сильного бажання, настільки ж болісного "любовної сверблячки". Однак, полове порушення - далеко не визначальна характеристика любові. Випробувати любовні переживання можуть і люди похилого віку, уже не здатні до полового акту.

Любляча людина прагне не тільки до фізичного, але й до психологічної близькості із предметом своєї любові. Саме ця потреба спонукує закохані пари шукати самоти, таких місць і обставин, які б нічим не перешкодили їх фізичному й духовному єднанню. Потрібно додати, що люблячі люди навіть говорять один з одним на своїй особливій мові, за допомогою особливих слів, жестів і поглядів, зрозумілих тільки їм двом.

Любов завжди великодушна. Немає нічого більше бажаного для люблячої людини, чим дарувати радість і задоволення улюбленому, йому подобається робити щось для свого коханого, йому приємно бачити його щасливим.

Досить характерно для любовних відносин прагнення до усе більше повного пізнання партнера, до абсолютної психологічної близькості, інтимності, взаєморозумінню. Люблячі люди одержують особливу насолоду від можливості бути щирими, їм доставляє особливу радість ділитися секретами один з одним. Можливо, це один із проявів особистісного злиття, про яке ми поговоримо нижче [6].

Великодушність люблячої людини, його спрага дати щастя своєму улюбленому досить часто проявляються в його фантазіях. Він із захватом представляє, як іде на страждання й навіть на смерть заради свого коханого. (Зрозуміло, є й інші різновиди любові, наприклад, такі як любов між друзями, братами, між родителями й дітьми. І я не можу не сказати про тім враженні, що я виніс зі спілкування з деякими своїми випробуваними. Мені здається, що зразком вищої любові, що розуміє як абсолютна причетність буттю іншої людини, може послужити любов деяких старих до своїх онуків).

Однієї з головних характеристик любові, на думку Теодора Рейка, служить особлива якість безтревожності, або відсутність тривоги; ця характеристика з винятковою наочністю виявляє себе в здорових людей. Ці люди гранично спонтанні в любові, вони не вважають потрібним "таїтися", "стримуватися", дотримуватися пристойностей або грати в рольові ігри, вони не прагнуть затвердити свою перевагу над партнером. Інакше кажучи, любов для них - не спосіб подолання, а форма самовираження. Любов цих людей у міру розквіту стає усе більше щирі й інтимної, взаємини з партнером знаходять усе більше експресивний характер, що досить рідко можна спостерігати в близьких стосунках звичайних людей. Самоактуалізуюча людина, розповідаючи про свої стосунки з коханою людиною, як правило, говорить про те, що з ним він може почувати себе зовсім природно, невимушено, що він може залишатися самим собою, може дозволити собі розслабитися, може не думати про те, як сховати свої недоліки, як фізичні, так і психологічні [6].

У здорових любовних стосунках партнери не бояться сплоховать, не бояться зробити невигідне враження один на одного, не вважають потрібним приховувати друг від друга свої слабості, не соромляться своїх фізичних недоліків, навіть настільки неприємних, як вставні щелепи. У такій любові немає таємниць і секретів, що люблять не прагнуть зберегти ореол таємничості, перестають бути загадкою друг для друга. У такій абсолютній відкритості, у такій беззахисності дуже мало від загальноприйнятого романтизованого розуміння любові, як і від психоаналізу. Той же Рейк, наприклад, думає, що не можна в те саме час бути й другом, і коханцем, що дружба й любов - взаємовиключні поняття. Мої ж дані, або вірніше, мої враження підштовхують мене до прямо протилежного висновку.

Цього ж враження не дозволяють мені погодитися з розхожим поданням про протистояння й навіть про ворожнечу чоловічого і жіночого початків. Ворожість і підозрілість стосовно представників іншої статі, схильність до прямолінійного ототожнення із представниками своєї статі, сам термін "протилежна стать" - все це так звично й у той же час так невротично! З усією визначеністю я можу заявити, що людям, що само актуалізуються, не властива подібна невротичність, принаймні, тим з них, яких вивчав я.

Хочеться поділитися ще одним враженням від спостережень Маслоу. Воно йде врозріз із життєвою мудрістю, воно суперечить також і різноманітним "езотеричним" концепціям сексуальності й любові. Самоактуалізуюча людина в міру розвитку любовних відносин з партнером одержує від них все більше й більше задоволення. Самоактуалізуючий індивідуум уміє одержувати задоволення від знайомого, звичного, фактор новизни для нього не має вирішального значення. Суперечки ні, відомий елемент новизни, елемент несподіванки може сприяти половому задоволенню, але я б не зважився заявити, що це твердження справедливо для всіх представників роду людського й тим більше для самих здорових його представників.

У якімсь змісті здорову любов, або любов здорової, самоактуалізуючої людини можна визначити як стан беззахисності або, інакше кажучи, як стан граничної спонтанності й абсолютної щирості. Здорова любов припускає природність партнерів, допомагає їм постійно відкривати друг у другу всі нові якості й риси й при цьому любити один одного. При цьому очевидно, що взаємне пізнання робить приємність партнерам, що їм подобаються ті риси, які вони виявляють друг у другу. Адже якщо людина погана, те чим ближче його довідаєшся, тим менше радості буде приносити спілкування з ним, і в результаті це приведе не до зміцнення відносин, а, навпроти, до розриву всяких зв'язків. Тут простежуються ті ж самі тенденції, які виявив Маслоу при дослідженні фактора звикання на сприйняття добутків живопису. Гарна картина ніколи не набридає, навпаки, чим довше й чим частіше ми дивимося на неї, тим більше вона подобається нам, тим більша насолода ми одержуємо від її, тоді як погана картина, навпаки, викликає в нас все більше неприйняття й навіть відраза. У той час Маслоу порахував цей критерій необ'єктивним, а інших, більше об'єктивних критеріїв для оцінки добутків живопису так і не знайшов, і тому не зважився обнародувати свої спостереження. Гарна людина - це така людина, яка чим краще пізнаєш, тим більше любиш, з поганим же краще й зовсім не знатися, щоб не випробувати розчарування.

Мабуть, найбільше мої випробувані цінують любов за те, що вона дозволяє їм бути спонтанними, природними, розслабленими, дозволяє скинути захисні маски й відмовитися від умовностей. У здорових любовних стосунках людині немає потреби захищатися, щось приховувати в собі, стежити за своїми словами й діями, придушувати або стримувати свої позиви. Всі мої випробувані говорили, що любов не має права вимагати й висувати претензії, що щирість і самооголення перед коханою людиною (як психологічне, так і фізичне) не страшить їх і нічим не загрожує їм [6].

Дуже добре сказав про любов Роджерс: "Тільки зараз слово "улюблений" знаходить свій щирий, глибинний зміст. Почуття, що ти любимо, рівнозначно почуттю, що тебе розуміють і приймають. Лише ті стосунки можна назвати щирою любов'ю, у яких немає погрози для партнерів, які виникають на основі взаємного прийняття й взаємного схвалення. …Якщо реакція партнера несхвальна, якщо я не бачу в ній нічого, крім ворожості, то я, звичайно ж, зроблю всі, щоб відгородити себе від цієї ворожості" [7].

Меннингер наблизився до тлумачення любові з іншого боку, він писав: "Любов умирає не тому, що вгасають почуття, неї вбиває страх. Людина боїться виявити свою щиру сутність, ховається в шкарлупу забобонів, нав'язаних йому культурою. Він уникає інтимності й глибокі дружні стосунки, його страшить можливість щирості іншої людини, тому що йому нема чим відплатити за неї". Я згодний і зі словами Роджерса, і з висловленням Меннингера. Дивлячись на самоактуализирующихся людей, я зрозумів, що їхня любов вільна від ворожості, від умовностей і забобонів.

Любов благотворно впливає на людину, але це ще не означає, що ми любимо лише тому, що чекаємо від любові якогось результату. Ми закохуємося не тому, що прагнемо відчути закоханість або випробувати на собі всі доброчинні ефекти любові. Здорова любов не має мети або наміри, вона рецептивна й невимоглива точно так само, як ненавмисні радість, завороженість і замилування, що охоплюють людину при спогляданні ошеломляюще прекрасної картини. Психологи занадто багато говорять про цілеспрямоване поводження, про намір, підкріплення, винагороду й інші подібні речі й приділяють занадто мало уваги переживанням і станам, які можна назвати вищими, - побожному трепету, що охоплює людини при зустрічі із прекрасним, захвату, що сам собі служить нагородою й заохоченням [6].

Замилування й любов людини, що самоактуалізується, не переслідують ніяких цілей і не вимагають винагороди; людина переживає їх ідеографічно, як стан заради стану, тільки заради переживання, розкішного й одночасно конкретного, переживає одухотворено, у тім східно-релігійному дусі, про яке говорив Нортроп.

Замилування нічого не просить від людини, нічого не вимагає й нічого не одержує. Воно ненавмисно й даремно, воно скоріше пасивно-рецептивно, ніж наступально. У чомусь воно подібно до стану даоської споглядальності. людина, Що Споглядає, відчувши трепет замилування, ніяк не впливає на нього, скоріше саме переживання змінює людину. Захоплена людина дивиться на мир поглядом наївної дитини, не намагаючись оцінити його, не прагнучи знайти йому застосування, не критикуючи й не вихваляючи його; він заворожений почуттєвим досвідом, що відкрилися йому, поглинений своїм переживанням, він уступає йому, дозволяючи вершити свою сваволю. Це стан можна зрівняти з тією охочою безвільністю, що охоплює купальника, похитуваного легкою хвилею, або із трепетним захватом, змішаним з безособовим інтересом, що охоплює нас, коли ми спостерігаємо, як призахідне сонце повільно розцвічує хмари над обрієм. Ми нічого не жадаємо від заходу, не в силах вплинути ні на нього, ні на породжений їм щиросердечний трепет. У цьому змісті наше сприйняття вільно від особистісних проекцій, ми не вкладаємо в нього свої несвідомі бажання й прагнення, ми не намагаємося додати йому форму, як робимо це, дивлячись на плями Роршаха. Переживання не служить для нас умовним сигналом і не стає символом, тому що за ним не коштує ніякого підкріплення або винагороди. Воно не пов'язане із хлібом, молоком, не пов'язане із задоволенням інших базових потреб. Можна насолоджуватися картиною, не крадучи її з музею, любуватися трояндою, не зриваючи її з куща, захоплюватися дитиною, не викрадаючи його в матері, слухати спів солов'я, не саджаючи його в клітку. Таким же невмешательным образом людин може любуватися й насолоджуватися іншою людиною, не затверджуючи свого панування над ним. Зрозуміло, є й інші прагнення, що змушують двох індивідуумів любити один одного, але побожне замилування, очевидно, - найголовніший компонент любові [6].

Визнання цього факту спричиняє ряд наслідків, найважливіше з яких пов'язане з тим, що наше спостереження йде врозріз із більшістю теорій любові. Дуже багато теоретиків у своїх міркуваннях про любов виходили з того, що люди скоріше приречені на з, ніж захоплені нею. Так, Фрейд говорить про заборону на сексуальне поводження, Рейк із про енергії витиснутого бажання, і ще цілий ряд авторів говорить про незадоволені потреби, що змушують людини піддаватися самообману, закохуватися у вигаданий образ партнера.

Однак якщо розглядати індивідуума, що само актуалізується, то зовсім очевидно, що він закохується так само, як ми реагуємо на велику музику - розорюючись назустріч своєму переживанню, із захватом і трепетом відчуваючи, як вона заповнює його душу. Таке сприйняття музики ненавмисно, людина не ставить перед собою мети сповнитися музикою. В одній зі своїх лекцій Хорні визначила здорову любов як здатність сприйняти іншої людини per se, у його унікальній цілісності, сприйняти його як мета, а не як засіб досягнення мети. Таке сприйняття можна назвати піднесеним, воно повно обожнювання, спраги пізнання, воно вільно від прагнення використати партнера. Дуже добре сказав про цьому Святий Бернард: "Любов не шукає змісту, крім того, що укладено в ній самої, любові немає причини, як немає їй межі; вона сама себе породжує й сама собі служить нагородою. Я люблю тому, що люблю; я люблю тому, що я в стані любити..." [6].

Теологічна література буяє подібними твердженнями, ціль яких полягає в тому, щоб відокремити людську любов від божественної. В основі цієї тенденції лежить допущення про те, що незацікавлене замилування (замилування, у якому немає особистого інтересу) і альтруїстична любов не властиві людині, що це прерогатива вищих сил. Але ми-те знаємо, що це не так, ми - те знаємо, що в любові здорової, розвиненої, зрілої людини виявляються дуже багато характеристик, що колись уважалися винятково божественними.

Перераховані феномени здорової любові стають більше зрозумілими в контексті сформульованих вище теоретичних постулатів. По-перше, мені хочеться нагадати про відмінності дефіциєнтної мотивації від мотивації росту. Ми визначили індивідуумів, що самоактуалізуються, як людей, що задовольнили свої потреби в безпеці, приналежності, любові, повазі й самоповазі й тому не мотивованих цими потребами. Але, якщо це так, то чому ж тоді людина, що задовольнила свою потребу в любові, все-таки закохується, все-таки любить? Очевидно, що любов такого індивідуума буде інший, ніж любов індивідуума, що не задовольнив своя потреба в любові, - останній любить тому, що має потребу в з, тужить про неї, жадає її, тому, що йому бракує любові й він приречений на прагнення заповнити цей патогенний дефіцит [6].

Що самоактуалізується індивідуум не випробовує дефіциєнтної потреби й тому вільно йти вперед, вище, він вільний у своєму прагненні до розвитку, росту, зрілості, тобто до втілення в дійсність вищих індивідуальних і загальновидових можливостей. Будь-яке його бажання, будь-який учинок являє собою еманацію росту й вільного, вільного самовираження, у якому немає нічого від функціональності або подолання. Він любить, тому що любов властива йому, тому що любов - така ж невід'ємна частина його істоти, як доброта, чесність і щирість; він не прагне до любові й не шукає її, цей стан для нього так само природно й спонтанно, як сила сильного чоловіка, як запах троянди, як грація кішки, як хлоп'яцтво дитини. Його любов так само епифеноменальна й немотивована, як процес росту й розвитку.

У любові самоактулізированого індивідуума немає старання, подолання, напруги, які так характерні для любові звичайної людини. Якщо говорити мовою філософії, то любов для нього - не тільки аспект становлення, але й аспект буття, і тому її можна назвати вищою любов'ю, любов'ю на рівні Буття або любов'ю до Буття іншого [6].

Таким чином, ми зясували, що кохання, як стверджував Лакан, виникає слідом за ревнощами, причиною якої є небезпека. Любов як відношення двох людей і як складова частина почуття спільності має свої власні закони (Адлер). Для проблем у любовних стосунках не існує ліків у формі чіткої інструкції. Повсякденний досвід індивідуальної психології знову й знову показує, що відокремлення еротики людини є особливістю всієї його особистості, яку необхідно розуміти в кожному окремому випадку.

Любляча людина прагне не тільки до фізичного, але й до психологічної близькості із предметом своєї любові. У здорових любовних стосунках партнери не бояться сплоховати, не бояться зробити невигідне враження один на одного, не вважають потрібним приховувати друг від друга свої слабості, не соромляться своїх фізичних недоліків, навіть настільки неприємних, як вставні щелепи. У такій любові немає таємниць і секретів, що люблять не прагнуть зберегти ореол таємничості, перестають бути загадкою друг для друга.

Любов благотворно впливає на людину, але це ще не означає, що ми любимо лише тому, що чекаємо від любові якогось результату. Ми закохуємося не тому, що прагнемо відчути закоханість або випробувати на собі всі доброчинні ефекти любові.

Розділ 2. Поняття і психологічна характеристика ревнощів

2.1 Особливості прояву реакцій ревнощів

Такий феномен закоханої людини, як ревнощі, є дуже складним для вивчення засобами психології та соціології. Як правило, ревнощі розглядають або з теоретично-умоглядних позицій, або з позицій психотерапії. Існують різні визначення ревнощів. Так, Рене Декарт вважав, що ревнощі - це вид страху при бажанні зберегти за собою володіння яким-небудь благом.

У «Тлумачному словнику» Д.Н. Ушинського ревнощі визначаються таким чином:

a) як страсна недовіра, болісний сумнів чиєїсь вірності - у коханні, у повній довірі;

б) як острах чужого успіху, побоювання, що інший зробить краще;

в) як ретельність, старанність, запопадливість.

Існують різні погляди на ревнощі у стосунках між чоловіком і жінкою, у яких робиться акцент на позитивні або негативні сторони цього явища.

Ревнощі - це складова частина полової любові, інтимної дружби, вона говорить про силу потяга.

Ревнощі - як емоція, не властивої любові, як тінь у стосунках людей.

Ревнощі - егоїзм у полових стосунках.

Соціолог Девіс визначив ревнощі як реакцію страху й гніву, що служить для захисту, збереження й продовження інтимного аспекту любові. В утворюючі пари видів, як наші, які живуть у соціальних групах, ревнощі є логічним наслідком еволюції. По суті, якби ревнощі не були б невід'ємною характеристикою людської природи, то вона представляла б собою курйоз, що вимагав би наукового пояснення.

Деякі психологи вважають, що ревнощі - це своєрідний «атавізм» приватновласницького інстинкту, що дістався жінкам із часів матріархату, а чоловікам - як прояв дотепер «правлячий бал» патріархату. Тому вони й виникають, коли «друга половина» раптом починає проявляти свою незалежність.

Як вважає Свядощ А.М., еротичні (любовна, сексуальна) ревнощі -комплекс переживань при дійсній або підозрюваній зраді коханої людини - чоловіка, коханого, що характеризується складною психологічною структурою: типовими й досить різноманітними емоційними реакціями й станами (заздрість, ненависть, тривога, гнів, розпач, спрага мести, пристрасть і ін.), болісними сумнівами й підозрами, складними проявами в інтелектуальних, вольовий сферах, різноманіттям форм поводження, найчастіше соціально небезпечного. Судячи з наших спостережень над чоловіками з нормальними ревнощами (вона частіше виникає в осіб, одружених), вона досягає особливо різкої виразності не в молодят, а в чоловіка й жінки, давно одружених, тобто тоді, коли поряд з любов'ю (романтичної й сексуальної), морально-етичними, естетичними й іншими сполучними факторами здобувають значення й такі фактори, які можна віднести до базису родини (матеріально-економічні підвалини, діти), коли "у процесі сімейного життя на зміну закоханості приходить глибоке почуття взаємної прихильності, взаємного звикання" [8].

Всі ці підходи розглядають ревнощі не як самостійний феномен, а як компонент почуття кохання. Ревнощі можуть супроводжувати різним станам в коханні, пов'язані з неповагою в коханні, обманом у ній, її втратою, побоюванням її втратити.

Франсуа Ларошфуко ще в XVII столітті затверджував, що в ревнощах тільки одна частка кохання й дев'яносто дев'ять часток самолюбства. Оноре де Бальзак через півтора століття, уточнив: «Ревность у мужчин складывается из эгоизме, доведенного до чертиков, из самолюбия захваченного врасплох и раздраженного тщеславия» [9]. Парадокс полягає в тому, що нерідко в сім'ї ревнує саме той із чоловіка й жінки, що сам найбільшою мірою схильний до порушення подружньої вірності. Польський письменник Станіслав Вапняк писав: «Подозревать женщин в неверности нас заставляет не их измены а наши собственные» [10]. М. Веллер відзначав, що ревнощі - це і острах втратити, і самолюбство, і побоювання, що інший краще, і відчуття неможливості повністю контролювати ситуацію, применшення своєї значущості, обмеження свого самоствердження. Він пише: «Повод к ревности означает: я менее хозяин жизни, чем полегал чем могу или мог бы я менее всемогущ, чем хочу и полагав возможным Вот чего человек перенести не может!!!» [10]. Звідси випливає, що мало ревнують гранично впевнені в собі люди, а сильніше ревнують ті, у кого більше комплексів і занижена самооцінка.

Деякі вчені використають поняття «заздрість» і «ревнощі» як синоніми. Є й такі, хто вважає ревнощі більш широким поняттям, чим заздрість, тому вважають за можливе використати тільки поняття «ревнощі». Як відзначає К. Муздибаєв (1997), від такого змішування цих понять немає пуття, оскільки вони відбивають і регулюють різні сфери міжособистісних відносин.

Ревнощі - це підозріле відношення людини до об'єкта обожнювання, пов'язане з болісним сумнівом у його вірності, або знанням про його невірність. На відміну від заздрості, де є дві сторони - той, кому заздрять і той, хто заздрить (діадичні стосунки), ревнощі втягують у свою орбіту три сторони (триадічні стосунки): перша - це ревнують, друга - той, кого ревнують, і третя той (ті), до кого ревнують, сприйманий що ревнує як суперник, що претендує, як і він, на любов батьків, прихильність начальника й т. п. Д. Кінслі додає ще й четверту сторону - публіку, що завжди цікавиться тим, як складаються взаємини між партнерами й суперником.

П. Тительман у такий спосіб визначає розходження між заздрістю й ревнощами: почуття заздрості виникають, коли індивід не має того, чого він жагуче хоче; почуття ревнощів виникають, коли через наявність суперника індивід боїться втратити те, що має й що значимо для нього. М. Клентон і Л. Сміт відзначають й іншу відмінність: заздрісник намагається контролювати абстрактні й матеріальні об'єкти (статус, гроші й ін.), але не живі. Ревнивець же заклопотаний контролем над людьми, значимими для нього.

Якщо заздрість, як було показано вище, у більшості випадків уважається недоліком людини, то ревнощі, що мають об'єктивні підстави, є соціально схвалюваним почуттям і заохочується суспільством.

Причиною виникнення ревнощів Е. Хетфилд і Г. Уолстер уважають почуття защемленої гордості й усвідомлення порушення прав власності.

Особливе положення займають ревнощі, які проявляють у взаєминах між статями. Вони пов'язані з почуттям кохання й приводом для них служить той факт, що хтось кохає не нас, а іншого (або робить вигляд, щоб розохотити й помучити партнера). У цьому випадку власне достоїнство кохаючих стає ураженим, ображеним. Ці ревнощі переживаються особливо гостро. Варто тільки людині представити, що її коханий зустрічається не з нею, а з кимсь іншим, як вона починає випробовувати нестерпний щиросердечний біль. У такі моменти людину пронизує думка, що вона назавжди втратила чогось дуже коштовного, що її кинули, зрадили, що вона нікому не потрібна, а її кохання виявилось безглуздим. Виникаюча свідомість своєї самотності (ізольованості, по П. Куттеру) і внутрішньої спустошеності супроводжується розчаруванням, сумом, образою, соромом, досадою, гнівом. У подібному стані людина не здатна поводитися раціонально. Ревнощі переслідують її всюди.

Прогулюючись із коханою людиною, що ревнує підозріло озирається; вона не дозволяє улюбленому чепуритися, оскільки вважає, що це може служити принадою для ненависного суперника.

Вона намагається ніколи не випустити з уваги коханої людини, а якщо розстається, то доручає друзям стежити за нею і навіть наймає приватного детектива.

А.Н. Волкова (1989) реакції ревнощів класифікує по декільком підставам: за критерієм норми - нормальні або патологічні; за змістовним критерієм - афективні, когнітивні, поведінкові; по типу переживання - активні й пасивні; по інтенсивності - помірні й глибокі, важкі. Нормальні, непатологічні реакції відрізняються адекватністю ситуації, зрозумілі багатьом людям, підзвітні суб'єктові, нерідко контрольовані ім. Патологічні ревнощі мають протилежні характеристики.

Когнітивні реакції виражаються в прагненні аналізувати факт зради, шукати її причину, шукати винного (я - партнер - суперник), вибудовувати прогноз ситуації, простежувати передісторію, тобто створювати картину події. Когнітивні реакції більше виражені в осіб астенічного складу, інтелектуалів.

Афективні реакції виражаються в емоційному переживанні зради. Найбільш характерні емоції - розпач, гнів, ненависть і презирство до себе й партнерові, любов і надія. Залежно від типу особистості афективні реакції протікають на тлі меланхолійної депресії або гнівної ажитації. Перевага афективних реакцій спостерігається в людей художнього, істероїдного, емоційно-лабільного складу.

Поведінкові реакції виступають, як пише Волкова, у вигляді боротьби або відмови. Боротьба виражається в спробах відновити стосунки (пояснення), втримати партнера (прохання, угоди, погрози, тиск, шантаж), усунути суперника, ускладнити зустрічі з ним, привернути увагу до себе (викликання жалості, співчуття, іноді кокетство). При відмові відновити стосунки зв'язок з партнером обривається або здобуває характер офіційний.

Волкова визначає, що посиленню реакції ревнощів сприяють:

- інертні психічні процеси, що утрудняють усвідомлення, отреагирование й дія в даній ситуації;

- ідеалістичний настрой, при якому людина не допускає ніяких компромісів у любовному житті;

- виражене власницьке відношення до речей і осіб;

- завищена або занижена самооцінка; при завищеній самооцінці спостерігається деспотичний варіант переживання ревнощів, при заниженої - людина гостро переживає власну неповноцінність;

- самотність, бідність міжособистісних зв'язків, при якій партнера кимсь замінити;

- чутливість людини до зрадництв різного роду в інших партнерствах;

- сильна залежність від партнера в досягненні яких-небудь життєво важливих цілей (матеріальна забезпеченість, кар'єра й ін.).

Як відзначає П. Куттер, прояв агресії при ревнощах залежить від пасивності або активності кохання. Чоловік, якщо він сподівався, що, залишаючись пасивним, буде оточений коханням жінки, агресивно ставиться саме до неї, а не до суперника. Якщо ж він кохає жінку активно, тобто якщо його кохання є яскраво вираженим почуттям, а не бажанням бути коханим, то він переслідує суперника [11].

Виділяють кілька видів ревнощів: тиранічну, від ущемлення, звернену, щеплену (Линчевський, 1978).

Тиранічні ревнощі виникають в упертих, деспотичних, самовдоволених, дріб'язкових, емоційно холодних і відчужених суб'єктів. Такі люди пред'являють навколишньому дуже високі вимоги, виконати які буває важко або зовсім неможливо й не викликають у сексуального партнера не тільки співчуття, але й приводять до охолодження у взаєминах. Коли такий деспотичний суб'єкт намагається знайти пояснення цьому охолодженню, то причину її він бачить не в собі, а в партнері, «у якого виник сторонній інтерес, похилість до невірності».

Ревнощі від ущемлення самолюбства проявляються у людей із тривожно-недовірливим характером, з низькою самооцінкою, невпевнених у собі, що легко впадають у тугу й розпач, схильних перебільшувати неприємності й небезпеку. Невпевненість у собі, почуття власної неповноцінності змушує його бачити суперника в кожному зустрічному. І якщо йому здається, що партнер не виявив до нього належної уваги, у нього відразу виникають сумніву, підозри щодо вірності коханої людини.

Звернені ревнощі представляють результат власних тенденцій у невірності, її проекція на партнера. Хід міркувань ревнуючого такий: раз помисли про подружню невірність є в нього, то чому вони не можуть бути й в інших, у тому числі й у його партнера? Звичайно звернені ревнощі виникають на місці згаслого кохання, тому що кохання, що зберігається, рідко сполучається із мріями про інших сексуальних партнерів. Даний вид ревнощів найбільш побутовий, прозаїчний.

Щеплені ревнощі є результатом вселяння з боку, що «усі чоловіки (жінки) однакові».

Звичайно, в житті можливі сполучення елементів із цих видів ревнощів, тому спостерігати їх у чистому виді можна не так часто [4].

Пояснити психологічний механізм ревнощів може допомогти поняття домінанти А. А. Ухтомського - наявність більш-менш стійкого вогнища підвищеної збудливості, що залучає до себе хвилі порушення з всіляких джерел і здатного під їхнім впливом до нагромадження й подальшого збільшення свого порушення.

Прояв ревнощів розрізняються залежно від темпераменту: люди запальні й більше агресивні й реагують відповідно при передбачуваній зраді партнера: ображають, загрожують, вистежують і т.д. Люди флегматичні, пасивні випробовують мучення при думці про можливу зраду, переживають свою безпорадність, при цьому вони можуть не випробовувати агресивних почуттів до партнера або до суперника, висуваючи виправдувальні пояснення. Звичайно такі люди страждають мовчачи, не афішуючи своїх почуттів, сподіваючись на подальші відновлення нормальних відносин.

Основними формально-динамічними характеристиками ревнощів як щодо самостійного психологічного феномена є міра, вибірковість, ситуативність і парциальність.

Однією з основних умов виникнення ревнивих відносин є ревнощі до значимого іншому - явище, що має відносно самостійний психологічний статус; різні види ревнощів породжуються співвідношенням стосунки до себе й до конкретному іншому в обох взаємодіючих суб'єктів. Іншим основною умовою виникнення ревнощів є актуальна значимість тієї частини миру, з якої суб'єкт має намір вступити в взаємодія й оцінка її надійності. Прояву ревнощів є залежним від попереднього оцінювання стимулу по його значимості. Невідповідність міри довіри у взаємодіючих суб'єктів породжує прояв ревнощів [12].

Існують і особливості ревнощів, специфічні для чоловіків і жінок. Так, чоловічі ревнощі частіше проявляються як результат традиційно переважного права чоловіків перед жінкою, чоловіки частіше подають на розлучення через зраду дружини, хоча в цілому чоловіки частіше зраджують.

Жіночі ревнощі мають свою соціально-біологічну основу. Виношування й вигодовування дитини має обов'язковою умовою захист і допомогу батька, природою жінці вручене право уповати й розраховувати на його відданість - тому заклопотаність відповідними почуттями чоловіка в жінки біологічно обумовлена в пору залицяння й першого років шлюбу. Вважається, що в ці періоди жінка більше ревнива. Вона не вільна від цих почуттів у тій мірі, як не вільна від природного бажання мати дітей, - це не провина, а скоріше слабкість.

Однак жіночі ревнощі теж можуть мати власницький характер - для твердження в ролі сімейного «диктатора».

На різних фазах любовних відносин - у період їхнього розвитку, пишного розквіту й неминучого старіння - ревнощі можуть проявлятися по-різному (Т.М. Заславська, В.А. Гришин).

Перша фаза - уява ідеального улюбленого, платонічна любов до людини, схожій на ідеал. У деяких людей ревнощі проявляються вже на цій стадії розвитку любовних відносин.

Друга фаза - страсті й полум'яне почуття. Сприятливі умови для виникнення ревнощів. Із цим добрі погодиться теорія Д. Деліса про дисбаланс у любовних стосунках, по якій у період виникнення взаємної любові обоє партнера однаково стурбовані тим, як ставиться до нього кохана людина, і обоє побоюються втратити улюбленого. Однак у випадку розвитку неврівноважених відносин («парадокса страсті») в один з партнерів (більше залученого у стосунки по тим або іншим причинам) розвиваються болісні почуття ревнощів і страху бути покинутим.

Третя фаза розвитку любовних відносин - період, коли почуття стають більш спокійними, родинними. Ревнощі, якщо вони були властиві цьому союзу, рідко зберігають свою колишню силу, їх інтенсивність зменшується. У виняткових випадках ревнощі залишаються такими ж сильними. Т. М. Заславська й В. А. Гришин затверджують, що якщо один із літнього чоловіка й жінки ревнивий, то любов триває довше. Із третьою фазою можна зіставити довгострокові любовні стосунки по Д. Делісу, які існують, коли немає дисбалансу відносин, тобто обоє партнера приблизно однаково залучені в них. Такі стосунки можна спостерігати в успішному шлюбі - відповідно до класифікації В. А. Сисенко - «середніх шлюбах» зі стажем 10 - 20 років, коли формується й зміцнює подружня дружба, що стабілізує сімейний союз (хоча слід зазначити, що, по В. М. Сєченову, любов між чоловіком і жінкою вже через три роки перероджується в дружбу). Отут проявляється складність самого предмета вивчення - любові й ревнощів, тому що кожний дослідник виходить багато в чому з власного досвіду й зневажає точними визначеннями зрозуміти. Безсумнівним, на нашу думку, є той факт, що любовні стосунки з сильним дисбалансом, коли один з партнерів перебуває в найсильнішій емоційній залежності від іншого, супроводжуваною болісними ревнощами й непевністю в подальшій долі цього союзу, мають дуже малу ймовірність «дожити» хоча б до стадії «середніх шлюбів».

Можливе існування так званої «установки на ревнощі», тобто внутрішньої готовності зустрітися зі зрадою, обманом, зрадництвом коханої людини, очікування відповідного поводження. Як правило, така установка формується вже в юнацькі роки, коли ще на шкільній лаві підлітки «збагачуються» висновками про любов і вірність - хлопці довідаються, що «всі смороду - зрадниці», а дівчини - що «вусі чоловіка - негідники». Такі висновки легко прищеплюються, якщо дитині в дитинстві доводити бути свідком невірності батьків, а парубку - друзів, товаришів по службі. Тоді може сформуватися так звані «завбачливі ревнощі», ті ж самі поводження очікується від чоловіка. Якщо ж довелось випробувати невірність коханого або чоловіка, очікування невірності може бути перенесене й на іншого партнера.

Т.М. Заславська й В.А. Гришин виділяють наступні типи ревнощів.

1. Власницькі ревнощі. Їх «девіз»: «Річ завжди повинна належати своєму хазяїнові». Наприклад, ревнивий чоловік і залишки так званого «подвійного стандарту». Обов'язково пов'язана з сильним переживанням зради партнера з погрозою розриву відносин. Можливі наступні причини власницьких ревнощів: вони можуть бути спровоковані зрадою або підозрілим поводженням партнера, можливі від охолодження почуттів коханого, відсутності інформації про нього, розлуки, що компрометує інформації. Досить часто має місце необґрунтовані ревнощі, але приводу яких чоловік і жінка звертаються в психологічні консультації. Варто також мати на увазі, що не кожна ситуація навіть реальної зради викликає сильні ревнощі партнера, і той факт, що ревнощі можуть існувати й без кохання. Власницьких ревнощів у сильному ступені сприяють певні риси характеру, такі як властолюбство, емоційна холодність, нездатність прощати, педантична впертість, любов до «порядку у всьому» і просто невмінь поважати особистість іншої людини.

2. Ревнощі від защемлення. Звичайно властива людям із тривожно-недовірливим характером, невпевненим у собі, з комплексом неповноцінності, зі схильністю до перебільшення небезпеки. Ревнощів цього типу сприяє низька самооцінка, що, у свою чергу, може сформуватися вже до шлюбу, а може бути викликана неправильними діями іншої людини або переживанням своєї сексуальної неспроможності. Для людей, що ревнують від защемлення, характерне небажання допустити порівняння з можливим суперником з побоювання програти в очах коханої людини. При власницьких ревнощах більше страждає той, кого ревнують, при ревнощах від защемлення сумніви більше мучать самого ревнивця.

3. Звернені (відбиті) ревнощі. Психологічний механізм утворення: їх джерело - проекція власної подружньої невірності, ненадійності на іншого партнера. Логіка таких ревнощів проста: якщо я можу стати об'єктом любові іншого, то й мій шлюбний партнер на це здатен. Так, невірні чоловіки й дружини часто виявляються надмірно ревнивими. Подібні ревнощі найбільш далекі від любові.

Ревнощі - це відсутність розуму. Ми прагнемо зберегти своє добро, тому що не бачимо, що душу й дух того, чиїм тілом ми так ревниво володіємо, абсолютно вільні. Якщо ви починаєте зауважувати, що в людях є щось більш тонке, із чим ви повинні налагодити зв'язки, ви стаєте більш щедрим. І ті методи, які ви використаєте стосовно коханої істоти, стають делікатнішими й розумнішими. Тоді ця людина починає прив'язуватися до вас, тому що бачить, що ви розважливі. Коли страх зникає, ви перестаєте бути напруженим, грубим, злим, мстивим, ви заспокоюєтеся й вам вдається знайти рішення перед проблемами.

Ревнощі - це почуття, що виникає у зв'язку з тим, що для людини існує можливість втратити щось, що йому належить або щось, що він уважає своїм. Це не обов'язково що-небудь дуже дороге, без чого він ніяк не зможе обійтися, а просто те, що він, іноді несправедливо уважає своєю власністю. Як і заздрість, ревнощі при домінуванні мотивів досягнення, орієнтують людину на інтенсифікацію власної активності. Але пасивну, споживчо-орієнтовану людину ревнощі, як правило, підштовхують до агресії проти претендента (як заздрість проти власника).

Тепер мені хотілося б сказати кілька слів про причини виникнення ревнощів. Серед них виділяються наступні.

Невпевненість у собі - це психологічний стан, що характеризується невір'ям у власну привабливість або у власні здатності в очах інших. Від цих ревнощів найбільшою мірою страждає сам ревнивець, тому їх можна назвати само руйнуючими.

Почуття власності - це сприйняття партнера, як власності, що належить ревнивій людині. Такі ревнощі можуть називатися агресивними, тому що приносять багато нещастя жертві ревнощів, який дуже важко вирватися з такого роду відносин, що переростають у залежність.

Егоїзм - характеризується тим, що ревнивець хоче утримати свого партнера тільки тому, що бачить у ньому засіб для досягнення якого-небудь життєвого, емоційного або фізичного комфорту. Йому так зручніше, а якщо хто-небудь буде противитись, спробує позбавити його цього дорогоцінного комфорту, отут й виявляться ревниві реакції, які, насправді, замасковані егоїстичні.

Криза довіри й віри - це значить, що люди, переживаючи разом які-небудь труднощі, ламаються від їхнього достатку й сталості. Швидше за все, у них просто не вистачає довіри до тих, хто поруч з ними, і вони вічно чекають якої-небудь підлості або зради. І, звичайно, у такій ситуації ці зради негайно з'являються, тому що необґрунтовані підозри дуже провокують, направляють «підозрюваного» по очікуваному від нього шляху.

Порушене почуття справедливості - прояви цього почуття нерідкі в так званих «робітників» ситуаціях, коли дві людини однаково справляються з ідентичною роботою, а нагорода дістається тільки одному з них. Ця ситуація породжує ревнощі, викликану почуттям несправедливості.

По-перше, треба вказати на ревнощі, які виникли з почуття власної неповноцінності. Такий, що сумнівається у своїх достоїнствах, у своїй привабливості, людина, навіть коли її люблять, майже в це не вірить. Вона усіляко намагається заважати коханому спілкуватися з іншими, усіляко намагається уникнути порівняння. Часто «небезпека» порівняння намагається, як би заздалегідь нейтралізувати критикою навколишніх, нинішнього часу, недосконалості природи людини, міркуваннями про загальну порочність, розпусність і про свою власну моральну чистоту. Такий ревнивець поводиться не так грубо, як деспотичний, але нестримувані ревнощі у всіх формах гублять кохання і родину.

По-друге, ревнощі характерні для людини-егоїста, що розглядає інших людей - як засіб для свого життя, а не як її ціль. Споконвіків егоїзм уважається «глибинним коренем» чи не всіх пороків людини. З погляду Шопенгауера егоїстична людина в малій мірі здатна до страждання, дружбі й любові. Звичайно, не можна погодитися із цим занадто категоричним твердженням. Однак любов егоїста споконвічно збиткова, у силу його нездатності зрозуміти й визнати абсолютну самоцінність іншої людини й забути про себе заради нього. Любов-агапе далека її натурі. Проте ревнощі випливають з неї.

По-третє, ревнощі виростають з такої благодатного для їх ґрунту, як недовіра до коханого і його поводженню, споконвічне або придбане. Ревнощі - це криза довіри й віри у стосунках, а причин тут безліч: і надмірна підозрілість закоханого, і легкодумство коханого, і тривалі розлуки по необхідності, і «злі обмови» навколишніх, і багато чого іншого. Мабуть, це найбільш «виправдані» ревнощі, якби вони не були власне кажучи «кризою любові», початком її кінця [13].

Але мені здається, що не можна в кожному конкретному випадку говорити тільки про одну єдину причину, виникнення ревнощів, ігноруючи всі інші. З мого погляду досить важко чітко виявити який-небудь конкретний побудник ревнощів. Швидше за все, існує якийсь пропорційний взаємозв'язок між усіма ними. І залежно від початкового характеру створюються умови для домінантного прояву однієї причини, а інші в цей момент є лише її тлом, її додатковими частинами, що створюють повноту ревнивих переживань.

Ревнощі, як ніяке інше почуття, здатна приймати як природні форми (побутові подружні ревнощі), так і може доходити до афекту й перетворюватися в щиросердечну хворобу (марення ревнощів). Шкідливо не саме почуття ревнощів, а крайні форми його прояву, що виходять за межі норми (підозрілість, необґрунтовані щиросердечні роздирання, образи, спрага мести).

Саме про такі ревнощі, що принесла чимало лих і сприяла розриву шлюбних відносин, дуже образно сказав Вольтер: "Похмурі ревнощі невірною ходою треба за керівним нею підозрою; перед нею, з кинджалом у руці, ідуть ненависть і гнів, розливаючи свою отруту... За ними треба каяття..." [14].

Фахівці виділяють дві форми ревнощів, що виходить за природні межі: патологічна й марення ревнощів. При патологічній формі досить буває незначного приводу для підозр. При маренні ревнощів скільки-небудь реальний привід взагалі відсутній. Ситуації, навколо яких будуються всі маревні висловлення, не щирі, а створені хворобливою уявою. У медицині це явище називається "синдром уявлюваного третього".

Якщо ревнощі близькі до патології, людині однаково , до чого ревнувати: до минулого, сьогоденню або майбутньому. Він не може забути, що колись його дружина глянула на інший, була кимсь захоплена. Він готовий приревнувати дружину до старезного старого або навіть підліткові. Причому такий ревнивець може придумати безліч неіснуючих доказів зради, і сам повірить у них. У його свідомості підозри перетворюються в реальні факти, тому перед такою ревнивою людиною даремно виправдуватися.

Патологічні ревнощі властиве людям особливого складу характеру: підозрілим, недовірливим, схильним усюди бачити обман і підступ, думати, що всієї їхньої неприємності кимсь навмисне підбудовані. От чому такій людині достатній будь-який підозрілий, з його погляду , факт, щоб побудувати на ньому свої обвинувачення в невірності чоловіка або чоловік і жінка. При цьому приводом для різного роду підозр і припущень є фактично все: дружина (чоловік) була в гостях занадто весела, погодилася потанцювати із чужою людиною, затрималася на роботі, обновила гардероб і т.п [13].

Ревнивець завжди сумнівається, не вірить у щирість слів коханої людини. У ньому завжди збуджується уражене самолюбство, що переростає у відчуженість, злість і ненависть. "Ревнивці, - писав Сервантес, - вічно дивляться в підзорну трубу, що речі малі перетворює в більші, карликів у гігантів, здогаду - в істину". Залежно від психологічного змісту, типу й інтенсивності переживання психологами виділяється кілька реакцій ревнощів (див. табл. 2.1.).

Прояву ревнощів розрізняються залежно від темпераменту. Наприклад, холерики як люди запальні й більше агресивні й реагують відповідно при передбачуваній зраді партнера: ображають, загрожують, вистежують, шантажують і т.д.

Люди флегматичні, пасивні випробовують мучення при думці про можливу зраду, переживають свою безпорадність, при цьому вони можуть не випробовувати агресивних почуттів до партнера або суперника, висуваючи виправдувальні пояснення. Такі люди страждають мовчачи, не афішуючи своїх почуттів, сподіваючись на подальше відновлення нормальних відносин.

Таблиця 2.1 Психологічний зміст і феноменологія реакцій ревнощів (за А. Н. Волковою)

Мабуть, найбільше болісно переживають ревнощі меланхоліки, які схильні до ревнощів від ущемлення. Вони можуть настільки глибоко поринати у свої страждання, що подальше життя для них стає нестерпною. Будучи недовірливими за своїм характером, такі люди не тільки підозрюють свого партнера в зраді, але й "бачать" насправді те, що підтверджує їхні домисли. В остаточному підсумку своїми ревнощами вони переводять як свого партнера, так і самого себе, можуть зважитися на розпачливий крок - суїцид через "зганьблену любов".

Існують і особливості ревнощів, специфічні для чоловіків і жінок. Так, чоловічі ревнощі часто проявляються як результат традиційно переважного права чоловіків перед жінкою, чоловіка частіше подають на розлучення через зраду дружини, хоча в цілому чоловіка частіше змінюють.

Жіночі ревнощі мають свою соціально-біологічну основу. Виношування й вигодовування дитини має обов'язковою умовою захист і допомогу батька. Самою природою жінці визначено сподіватися на чоловіка й розраховувати на чоловічу відданість, тому заклопотаність відповідними почуттями чоловіка в жінки соціально й біологічно обумовлені в період залицяння й першого років шлюбу. Уважається, що в ці періоди жінка більше ревнива: вона невільна від цих почуттів у тій мері, як невільна від природного бажання мати дітей. Це не провина, а, скоріше, її слабість [13].

Однак жіночі ревнощі теж можуть мати власницький характер - для твердження в ролі сімейного "диктатора". Першою ознакою надмірних ревнощів дружини є ревнощі до батьків чоловіка; інший прояв ревнощів - дитини до батька. Це може свідчити про те, що чоловікові не вдалося забезпечити щиросердечний спокій жінці й вона не почуває себе в безпеці.

Відомі випадки ревнощів матері-свекрухи до невістки: мати намагаються "повернути свого сина", щиро вважаючи, що жодна жінка, крім її, не здатна подбати про її "дитину". Така претензія на винятковість може привести до двоякого результату: або до розладу між чоловіками й "хронічному" холостяцтву чоловіка, або до втрати любові до матері, який би сильної вона не була.