Ревнощі як фактор любовних стосунків

Психологічна сутність кохання. Особливості прояву реакцій ревнощів. Їх формально-динамічні характеристики, причини виникнення, особливості, специфічні для чоловіків і жінок. Дослідження впливу характеристик любовних стосунків на типи реакцій ревнощів.

Рубрика Психология
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 12.07.2014
Размер файла 930,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність вивчення ревнощів як фактора любовних стосунків для сучасної психології полягає в тому, що ревнощі - це складне, суперечливе почуття. Незважаючи на те, що вони давно внесені в список пристрастей низинних, у свідомості сучасної людини зберігається повір'я: "Ревнує - отже любить". Мабуть, із цим з відносною часткою умовності можна погодитись. У розумних межах ревнощі природні, пояснювальні й навіть доцільні, вони є ознакою небайдужості, свідченням сильних почуттів і живих людських емоцій. Підсвідомо багато з людей вважають їх одним з доказів любові й нерідко сприймають позитивно. Ревнощі здатні приймати як природні форми (побутові подружні ревнощі), так і може доходити до афекту й перетворюватися в щиросердечну хворобу (марення ревнощів). Шкідливо не саме почуття ревнощів, а крайні форми їх прояву, що виходять за межі норми (підозрілість, необґрунтовані щиросердечні роздирання, образи, бажання помсти). Ревнощі приводять до проблем, розривам близьких стосунків, тому їх дослідження може послужити основою для розробки методів надання психологічної допомоги.

Незважаючи на те, що феномен ревнощів є предметом досліджень таких вчених, як Айванхов О., М.П. Куттер, соціолог Девіс, А.Н. Волкова, Т.М. Заславська, В.А. Гришин та інші, він є недостатньо дослідженим і потребує подальшого вивчення.

Ми визначили по Волковой А.Н. реакції ревнощів:

а) когнітивні реакції виражаються в прагненні аналізувати факт зради, шукати її причину, шукати винного (я - партнер - суперник), вибудовувати прогноз ситуації, простежувати передісторію, тобто створювати картину події;

б) афективні реакції виражаються в емоційному переживанні зради. Найбільш характерні емоції - розпач, гнів, ненависить і презирство до себе й партнерові, любов і надія;

в) поведінкові реакції виступають у вигляді боротьби або відмови. Боротьба виражається в спробах відновити стосунки (пояснення), втримати партнера (прохання, угоди, погрози, тиск, шантаж), усунути суперника, ускладнити зустрічі з ним, привернути увагу до себе (викликання жалості, співчуття, іноді кокетство).

Методологічною основою нашого дослідження є глибинна психологія, яка стверджує, що кохання виникає слідом за ревнощами, причиною якої є небезпека (Лакан). Ревнощі виникають як відповідна реакція на страх втрати об'єкта, з яким зв'язане одержання задоволення.

Мета дослідження: визначити особливості ревнощів у любовних стосунках.

Об'єкт дослідження: любовні стосунки.

Предмет дослідження: ревнощі як фактор любовних стосунків.

Завдання дослідження.

1. Проаналізувати психологічний зміст любовних стосунків та ревнощів за допомогою теоретичного аналізу;

2. Засобами польового дослідження визначити характеристики феномену ревнощів;

3. Розробити дослідницький інструментарій щодо вивчення проявів ревнощів у любовних стосунках;

4. Дослідити вплив характеристик любовних стосунків на типи реакцій ревнощів.

Методи та організація дослідження.

1. Анкета «Мої стосунки» (Бондар Н.).

2. Авторська анкета «Феноменологія ревнощів у любовних стосунках».

3. Опитувальник партнерських стосунків (PFB).

4. Опитувальник "Шкала любові й симпатій" (Зік Рубін).

5. Авторська анкета «Прояви ревнощів у любовних стосунках».

Наукова новизна: у вітчизняній і закордонній психології різні аспекти ревнощів вивчалися стисло: ревнощі в соціально значущих стосунках розглядалися як базові установки особистості; ревнощі до суб'єктів стосунків були предметом психотерапевтичної й психокорекційної роботи; ревнощі як симптом захворювання розглядалися в патопсихології й медицині з проведенням відповідної терапії. До цього часу були проведені дослідження, де метою ставилося визначити довготривалість життя ревнивців. Дослідження показали, що ревнивці живуть на 10 - 15 років коротше, хворіють вони взагалі гіпертонією та серцево-судинними розладами. Дослідниками були Мак Гі, Девід Лестер та Ван Вальд.

Розділ 1. Поняття і психологічна характеристика любовних стосунків

1.1 Психологічна сутність кохання

Любов - винятково складний об'єкт для психологічного аналізу. Насамперед, треба з'ясувати, чи відрізняється комплекс пов'язаних з нею почуттів від тих, які зв'язуються з іншими переживаннями, такими як дружба й секс.

Французький психолог Ж. Мезоннєв вивчив численні описи любові й дружби й позначив якісні розходження між "любовним" і "дружнім" часом і простором. "Любовне" час здається людям скороминучої, мінливої, позбавленої тривалості. Це "час, коли забувають про час", його ритм визначається "биттям серць". Життя, будні течуть як би мимо закоханих. "Дружнє" час виглядає більше спокійним і однорідним.

Любов прагне до повного знищення відстані між люблячими, зливаючи їх в одне ціле. Навпроти, дружба, навіть сама інтимна, у силу свого духовного характеру припускає деяку делікатність і стриманість, збереження певної психологічної дистанції між друзями.

Таким чином, любов, любовні переживання являють собою самостійне явище, що не збігається ні із дружніми, і із сексуальними відносинами.

Цікавий той факт, що кохання з'являється в часи, коли жінка попадає під панування чоловіка [1]. Можна припустити, що кохання виникло в історії як психологічне відшкодування за жіноче рабство. Але цей підхід однолінійний.

Безперечно те, що народження кохання, як і інших людських почуттів, залежало від безлічі причин, головна з яких - духовне ускладнення людини, народження в ній нових ідеалів, підйом на нові щаблі етичного й естетичного розвитку. Входячи в життя людства, кохання міняє весь лад її цінностей. Це зовсім новий стимул людського поводження, і, з'являючись, він кидає свій відсвіт на всі інші стимули, зміщає їхню рівновагу, різко міняє пропорції. Простота людського життя тепер пропадає, народження любові заплутує, ускладнює індивідуальне життя, позбавляє її колишній ясності й цілісності. І здавна стало зрозуміло людям: кохання приносить людині не тільки світло, але й морок, воно не тільки піднімає, але й гнітить людини.

Кохання являє собою засіб соціалізації людини, залучення його в систему суспільних зв'язків. Кохання - це єдиний спосіб зрозуміти іншу людину в його найглибшій сутності [1]. Тільки в коханні й через неї людина стає людиною. Без кохання вона неповноцінна істота, позбавлена справжнього життя й глибини й не здатне не діяти ефективно, не розуміти адекватно інших і себе.

Кохання витлумачується як потяг, порив, натхнення, як воля до влади й разом з тим прагнення до вірності, як особлива форма творчості й одночасно стимул до творчості в різних областях, як предметне вираження глибин особистості і її волі, притім волі, готової вільно привести себе в рабство, як складне перетинання біологічного й соціального, особистісного й суспільно значущого, інтимного, затаєного й разом з тим відкритого, шукаючого, що претендує.

Кохання - не щаслива випадковість і не дарунок долі, а високе мистецтво, що вимагає від людини самовдосконалення, творчість і внутрішню волю [1]. Справжнє кохання рідке ще й тому, що багато хто не готов до неї й навіть боїться його, тому що воно вимагає «живої душі», самовідданості, готовності до вчинку, тривогу й турботу.

Якщо опитати людей, які почуття, наявні в них, вони можуть назвати, то в першу чергу буде назване почуття кохання. Філософи, психологи, фізіологи присвятили їй багато сторінок у своїх роботах. Вже в Древній Греції була розроблена типологія любові: ерос - стихійна й жагуча самовіддача, захоплена закоханість; філія - любов - дружба; сторге - прихильність, особливо сімейна; агапе - жертовне кохання, кохання до ближнього.

У древніх філософських навчаннях кохання виступає як космічна сила, подібна до сили тяжіння. Вона будує, гуртуюча, рушійна енергія світобудови. Навіть рух планет приписувалося коханню (через кілька сторіч Данте писав із цього приводу: «Кохання, що рухає сонце й світила»). Було створене навчання про всесвітню «симпатію» речей і природних сил. Цей погляд існував аж до часів Ґете.

Інша лінія розроблялася Платоном. У діалозі «Бенкет» він витлумачив кохання як почуттєву закоханість та естетичний захват перед чудовим тілом (звідси - платонічна любов) - з однієї сторони (це нижчий щабель сходів духовного сходження по Платону), і як абсолютне благо й абсолютна з іншої сторони (це вищий щабель сходів духовного сходження людини).

Один із ґрунтовних розглядів афекту кохання можна знайти в голландського філософа-матеріаліста XVII століття Б. Спінози. Відповідно до його поглядів, кохання до кого-небудь виникає внаслідок того, що людина, що зробила добрий вчинок, робить іншому приємність. Таким чином, кохання у Спінози - це не обов'язково сильне почуття, а просто позитивне відношення до іншого, доброзичливість. Він показав залежність емоцій люблячого від емоцій коханої людини: «Хто уявляє, що предмет його любові одержав задоволення або невдоволення, той і сам також буде почувати задоволення або невдоволення, і кожний із цих афектів буде в люблячому тим більше або менше, чим більше або менше він в улюбленому предметі» [2]. Кохання породжує бажання мати й зберігати предмет своєї любові, доставляти йому всякого роду задоволення й заперечувати все те, що заподіює йому невдоволення. У свою чергу в улюбленого виникає відповідне емоційне відношення: «Якщо хто уявляє, що його хто-небудь кохає, і при цьому не думає, що сам подав до цього який-небудь привід... то й він зі своєї сторони буде кохати його. Якщо він буде думати, що подав справедливий привід для любові, то буде пишатися...» [2].

Тема кохання знайшла відбиття й у працях англійського філософа XVIII століття Д. Юма Він також розглядав кохання як позитивне відношення до людини, викликувана його доброзичливістю, знаннями, дотепністю й іншими достоїнствами, але на відміну від Б. Спінози, вважав, що причиною кохання є не людина, що доставляє нам задоволення, а сам її вчинок.

Песимістична філософія XIX століття, яскравим представником якої є А. Шопенгауер, прагнула викрити кохання. Так, Шопенгауер затверджував, що кохання між підлітками є обман, ілюзія, за допомогою якої ірраціональна світова воля змушує обманутих індивідів бути сліпими знаряддями продовження роду.

На рубежі XIX-XX століть 3. Фрейд спробував перевернути платоновську доктрину еротичного кохання. Визнаючи в ньому, як і Платон, єдину причину з'єднання полової пристрасті з духовним життям людини, це натхнення еросу він приймав не за кінцеву мету, а як обман, названого їм лібідо.

Э. Фромм пише, що «навряд чи будь-яке слово оточене такою двозначністю й плутаниною, як слово «кохання». Його використовують для позначення майже кожного почуття, не сполученого з ненавистю й відразою. Воно включає все: від любові до мороженого до любові до симфонії, від легкої симпатії до найглибшого почуття близькості. Люди почувають себе люблячими, якщо вони «захоплені» кимсь. Вони також називають любов'ю свою залежність і своє власництво. Вони справді вважають, що немає нічого легше, ніж любити, труднощі лише в тім, щоб знайти гідний предмет, а невдачу в знаходженні щастя й любові вони приписують своїй невдачі у виборі гідного партнера. Але всупереч всій цій плутанині й прийняттю бажаного за належне, любов являє собою досить специфічне почуття; і хоча кожна людська істота має здатність любити, здійснення її - одна із найважчих завдань. Справжня любов корениться в плодотворності, і тому властиво може бути названа «плідним коханням». Сутність його та сама, будь це любов матері до дитини, любов до людей або еротична любов між двома індивідами… Це - турбота, відповідальність, повага й знання» [1].

Турбота й відповідальність означають, що кохання - це діяльність, а не пристрасть, і не афект.

Акцентування уваги в коханні на турботі й відповідальності необхідні Э.Фромму для того, щоб обґрунтувати кохання до всього людства й конкретно до кожної людини, оскільки випробовувати пристрасть або емоції із приводу кожної людини нереально. Не випадково кохання до конкретної людини, по Фромму, повинна реалізовуватися через кохання до людей (людству). В іншому випадку, як він вважає, кохання стає поверхневим і випадковим, залишається чимсь дрібним. Повністю погоджуючись із тим, що слово «кохання» у повсякденному розумінні часом губить конкретний зміст (Ф. Ларошфуко, наприклад, добре помітив, що «у більшості людей любов до справедливості - це просто острах піддатися несправедливості») і що любов - не афект (якщо його розуміти як емоцію), важко визнати правоту Фромма щодо того, що любов - це діяльність, що проявляє лише в турботі, відповідальності (я б додав до них і такі поведінкові прояви, як ніжність, пещення). Все це наслідок любові, її прояв, а не її сутність. Сутністю же залишається почуття, тобто емоційно-настановне відношення до кого-небудь [1].

К. Ізард пише: «...Існує кілька різновидів кохання, однак мене не залишає відчуття, що всі вони мають щось загальне у своїй основі, щось, завдяки чому кожна з них важлива й значима для людини, щось, що проходить червоною ниткою через всі типи кохання...» [3].

Звісно, що бути прив'язаним до всіх людей неможливо, тому любов - це інтимна прихильність, що володіє великою силою, настільки великий, що втрата об'єкта цієї прихильності здається людині непоправної, а його існування після цієї втрати - безглуздим. Із цього погляду «любов» учителя до учнів, лікаря до хворих - це в більшості випадків не більш, ніж декламується абстракція, що відбиває прояв інтересу, емпатії, поваги особистості, але не прихильності. Адже прихильність - це почуття близькості, засноване на відданості, симпатії до будь-кого або будь-чого.

Є й інші крайні погляди на кохання. П.В. Симонов, правильно затверджуючи, що кохання - це не емоція й що залежно від обставин воно породжує різні емоції. «Кохання - це різновид потреби, потреби дуже складними, сформованими впливами соціального середовища, етикою й світоглядами даного суспільства», - пише він. Звичайно, у почутті кохання, особливо в її гострій стадії - закоханості, є присутнім потяг, що є різновидом потреби, але зводити кохання тільки до емоцій, значить сильно спростити цей феномен. Кохання проявляється в постійній турботі про об'єкт кохання, у чуйності до його потреб і в готовності задовольнити їх, а також при загостренні переживання цього почуття (сентиментальності) - у ніжності й пещенні. Які емоційні переживання супроводжують людині при прояві їм ніжності й пещення, сказати важко. Це щось неясне, майже ефемерне, що практично не піддається усвідомленому аналізу. Ці переживання те саме що позитивний емоційний тон вражень, що теж досить складно вербалізувати, якщо не вважати, що в людини виникає щось приємне, близьке до легкої й тихої радості [4].

Основним фактором в еволюційному розвитку кохання, є статеве розмноження, при якому самець і самка вносять у процес створення нової істоти рівна кількість генів, що забезпечує генетичну мінливість і, отже, є засобом необхідним для виживання групи.

Інший біологічний феномен, що зіграв особливу роль в еволюції емоцій - родинний відбір. Його визначають як процес, що забезпечує передачу певних ознак індивіда через його гени й гени його родичів. При цьому, вирішальне для еволюції значення грають риси, що представляють особливу цінність для окремого індивіда. Так існують певні докази про те, що родинний відбір вплинув на виникнення й розвиток альтруїстичного поводження в людини, важливим компонентом якого є здатність до емпатії. У свою чергу варто пам'ятати й про те, що істотною частиною емпатії є емоційне переживання, що входить у переживання любові.

Особливістю розвитку людини в онтогенезі є великий період залежності від батьків (особливо матері), від якої потрібна опіка й турбота про немовля. Захист і годівля дитини - свідчення любові.

Останньою біогенетичною причиною кохання в людини стали осілий спосіб життя й полювання. На зорі людства полювання було складною й ризикованою роботою: вона вимагала витримки й наполегливості, чоловіки були змушені скитатися по кілька днів удалині від будинку, перш ніж повернутися «до дому» до жінок і дітей зі свіжим видобутком. З огляду на що це була й фізично важка робота, вони поверталися додому не тільки обтяжені видобутком, але й виснажені погонею й т.п. Причиною, що змушувала їх відправлятися в довгий шлях додому, була прихильність до їхніх жінок і дітей.

1.2 Любовні стосунки та їх порушення

Щоб повністю довідатися людини, необхідно зрозуміти її також у її любовних стосунках. Ми повинні сказати про нього, вірно або невірно веде він себе в питаннях любові, ми повинні зрозуміти, чому в одному випадку він надходить належним чином, а в іншому випадку - немає. Таким чином, сама собою додається ще одне завдання: знайти спосіб підступитися до того, щоб запобігти ті або інші невдачі в любовних стосунках. Якщо згадати, що від рішення проблеми любові й шлюбу, мабуть, залежить насамперед людське щастя, то нам відразу стане зрозумілим, що ми маємо перед собою безліч найскладніших питань. Одні труднощі виникають під час обговорення цих питань уже на самому початку - більшість людей говорять про неї відразу. Всі люди різні, і, напевно, дві людини в інших умовах могли б бути більше щасливі, якби , наприклад, кожний з них знайшов іншого партнера. Із цією можливістю можна легко погодитися, але вона свідчить тільки про те, що дані люди зробили поганий вибір. Чи шукаємо ми причину невдачі в питаннях любові в поганому, неправильному виборі або розглядаємо випадки, у яких людина однаково б зазнала невдачі, тому що він повинен був потерпіти її в силу більше глибоких причин, - у багатьох випадках знання людської душі і її рушійних сил здатно вберегти нас від промахів. Питання про любовні стосунки є приватним питанням людського життя. Його розуміння можливо тільки в тому випадку, якщо ми будемо враховувати його зв'язок з усіма іншими життєвими питаннями. Життя ставить перед нами три комплекси найважливіших завдань, від рішення яких залежить наше майбутнє, наше щастя.

Перше життєве завдання - це суспільне завдання в самому широкому змісті. Життя жадає від кожного певного поводження й розвитий здатності до контактів з оточуючими нас людьми, певної поведінки в родині й формулювання своєї соціальної позиції. Для долі людини не байдуже, який, наприклад, соціальний порядок він вибирає як задає напрямок мета, наскільки у своїх учинках він думає про власне благо й наскільки - про благо інших. Нерідко при цьому його внутрішній вибір важко виявити в зовнішніх рішеннях, часто він взагалі не може прийти до рішення в питанні про соціальну позицію, і часто його точку зору варто розуміти в іншому змісті, ніж у тім, що виражається зовні. Те ж саме ставиться й до політичної позиції. Рідко зустрінеш людей, задоволених своєю партією, але дуже часто - тих, кого, власне кажучи, можна було б зарахувати до іншої партії. Їхнє відношення до людського суспільства, їхнє відношення до ближнього в самому широкому змісті завжди відіграє величезну роль, але не ту, що їм і іншим людям здається [5].

Наступне життєве завдання, що чекає нашого рішення, - професійне питання, тобто питання про те, яким образом людина хоче принести користь суспільству. Рішення цього питання надзвичайно різко висвітлює сутність людини. Якщо ми, наприклад, чуємо від юнака, що йому претить будь-яка професія, то ми не будемо поки його вважати дійсною соціальною людиною: або тому, що він ще не дозрів для суспільства, або тому, що без наставлянь, сам по собі, він так і не стане зрілим. До вибору професії ведуть несвідомі зв'язки, які дають про себе знати в переважної більшості людей. Ці зв'язки несвідомі тому, що ніхто, вибираючи професію, не думає, що він робить крок, що приносить благо суспільству, що він шукає своє місце в суспільному розподілі праці. Далі, однак, питання полягає в тім, як він виконує свою роботу. Є люди, які вибрали професію, але зазнають невдачі або якийсь час через розуміють, що їм, властиво, потрібно було щось інше. З факту частої зміни професії ми містимо, що перед нами люди, які, по суті, взагалі не хочуть мати ніякої професії, які, можливо, уважають себе занадто гарними або занадто поганими для будь-якої професії й поводяться так, немов роблять ласку.

Третє життєве питання, що повинен вирішити будь-яка людина, - це питання любові й шлюбу, що ми хочемо розглянути тут особливо. До цього питання дитина готується поступово. Все його оточення виконане відносинами любові й шлюбу. Не можна не визнати, що вже в найперші роки життя дитина намагається зайняти свою позицію по цьому питанню й виробити свій напрямок. Те, що ми чуємо на словах, не є важливим, тому що як тільки заходить мова про питання любові, дитиною часто опановує неймовірна боязкість. Є діти, які зовсім виразно висловлюються, що не можуть говорити на цю тeму. Є діти, які дуже прив'язані до своїх батьків, але не можуть бути з ними ніжними. Один чотирирічний хлопчик, коли його хотіли поцілувати, відповідав на це ударами по особі, тому що прояв ніжних почуттів був йому неприємно, викликало в нього тривогу й здавалося прямо-таки принизливим. Якщо оглянути думкою нашу власне життя, не можна не помітити, що кожний прояв ніжності супроводжується свого роду почуттям сорому й враженням людини, що через це він стає слабкіше або менш коштовним. Це здається досить дивним і вимагає пояснення. Ми ростемо з такою установкою, начебто вираження ніжних почуттів є чимсь ганебним. Ця установка відповідає загальній спрямованості нашої культури на чоловічий ідеал. Відповідно, наші діти постійно виховуються школою, літературою й оточенням у напрямку, у якому любов розцінюється як свого роду відсутність мужності, і часом це виражається зовсім чітко. Деякі заходять тут настільки далеко, що про їх можна говорити як про людей, що бояться почуттів.

Простеживши за їхнім розвитком, Адлер встановив, що всі вони є спонуканнями вродженого почуття спільності. Те, що почуття спільності є вродженим, випливає зі сталості, з яким воно щораз виникає. Ступінь його розвитку дає нам можливість побачити відношення до життя. У понятті "людин" уже закладене все наше розуміння почуття спільності, ми не могли б уявити собі людини, який би його втратив і проте продовжував би називатися людиною. В історії Адлер також не виявив людей, що живуть ізольовано. Де б ви не зустрічали людей, ви бачите, що вони живуть у групах, хіба що тільки окремі люди були, наприклад, штучно або через божевілля ізольовані від суспільства. Говорячи про тваринний світ, Дарвін указує, що в групах живуть ті живі істоти, які займають менш сприятливу позицію стосовно природі. Вітальність, життєва сила таких тварин проявляється в тім, що вони поєднуються в групи, несвідомо дотримуючись принципу самозбереження. Всі окремо, що жили тварини, яким у їхньому суворому розвитку бракувало почуття спільності, повинні були загинути. Вони впали жертвами природного добору. Принцип природного добору небезпечний також і для людини, тому що у фізичному відношенні природа обійшлася з ним самим немилосердним образом [5].

Ситуація неповноцінності й недостатності людського роду є джерелом постійного прагнення й примуса - стимулу до досягнення стану спокою й сталості. На цьому шляху ми перебуваємо ще й зараз, і кращою розрадою для людини є сьогодні, мабуть, свідомість того, що наша нинішня ситуація є не що інше, як перехідний момент, короткочасна фаза в людському розвитку. Зрозуміло, легше її пройде той, хто перебуває згідно з реальними умовами, хто відповідає логіці фактів, тоді як безжалісна доля осягне, природно, тих, хто цій логіці суперечить. У самому ж глибокому змісті відчуття логіки спільного людського життя є не що інше, як почуття спільності.

Весь розвиток дитини вимагає введення його в ситуацію, у якій є почуття спільності. Його життя й здоров'я гарантовані тільки в тому випадку, якщо існують люди, які за нього заступаються. Новонароджене теля вже незабаром після появи на світло може, наприклад, розрізняти отрутні рослини. Але новонароджена людина внаслідок неповноцінності свого організму надана почуттю спільності дорослих; дитини потрібно довго виходжувати, учити й виховувати, перш ніж він придбає здатність сам про себе піклуватися [5].

Навіть коли ми розглядаємо задатки, що становлять нашу гордість і які забезпечують нам перевага перед іншими живими істотами, якось: розум, логіку, мову, розуміння й перевагу нами всього гарного й прекрасного, те й у них теж ми можемо побачити тільки ті переваги, які окрема людина ніколи не змогла б створити, оскільки їх могла породити тільки колективна психіка. Тому ми задовольняємо потреби, які ніколи б не обтяжували індивіда, якби не стали життєвими в людському суспільстві. Для окремої людини, що не був би пов'язаний із суспільством, свідома, логіка, що відслідковує свідомо, не мала б ніякого значення, йому не потрібно було б говорити, йому було б однаково, добрий він або злий; більше того, ці поняття через відсутність зв'язку з людським суспільством, із ближніми, як у живучих порізно тварин, втратили б усякий зміст. Всі якості щиросердечного життя людини, всі досягнення людського духу можливі лише остільки, оскільки люди зв'язані між собою.

І про цей взаємозв'язок печеться не тільки нестаток, не тільки настійні потреби дня, але й наша сексуальна організація. Поділ людства на дві статі аж ніяк не приводить до відокремлення; воно означає вічне прагнення один до одного. Воно породжує почуття взаємного споріднення, оскільки у венах кожного тече загальна кров, оскільки плоть кожного є плоть іншого. Шлюбні закони народів варто розуміти тільки з того погляду , що любов у них розцінюються як загальні узи групи. Вони забороняли шлюби й полові стосунки серед членів однієї родини тому, що це вело б до ізоляції родин. Поети, релігії, священні завіти виступають проти інцесту й намагаються його викорінити. Самі утворені люди ламали собі голову над тим, у чому, властиво, причина природного відсторонення членів родини друг від друга. Воно пояснюється розвитком у кожній дитині почуття спільності, що виключає всі можливості, які могли б вести до ізоляції людини.

Те, що ми називаємо у власному змісті любов'ю, відношенням між статями, завжди нерозривно пов'язане з почуттям спільності. Любов як відношення двох людей і як складова частина почуття спільності має свої власні закони. Оскільки вона є необхідним компонентом збереження людського суспільства, її не можна розуміти у відриві від нього. Хто позитивно ставиться до суспільства, той, безумовно, позитивно ставиться й до любові. Хто має почуття спільності, той буде виступати за шлюб або рівноцінну або переважаючу його форму любові. У того ж, у кого почуття спільності подавлене, хто не зумів прийти до вільного прояву своєї сутності в рамках людства, любовні стосунки будуть мати відособлений характер [5].

Оглядаючись назад, ми можемо тепер зробити кілька висновків, які полегшать нам розгляд величезної області любовних відносин і трохи розсіють темряву. Адлер стверджує, що людина, соціальний розвиток якого постраждало, у якого немає друзів, що не став справжньою соціальною людиною, що називає своїм світогляд, що суперечить почуттю спільності, що, напевно, також не змогла благополучно вирішити своє професійне питання, тобто знову той, хто повністю або майже повністю загублений для суспільства, повинен зазнавати труднощів у своїх любовних стосунках і навіть навряд чи буде здатне виріши еротичне питання. Такі люди будуть вибирати незвичайні шляхи, створювати труднощі й хапатися за них як за захисну відмовку. Подібні труднощі ми хотіли б розглянути тут трохи ближче; при цьому ми прийдемо до більше глибокого розуміння всієї проблеми. Ми зможемо затверджувати: також і в любовних стосунках людини проявляється вся його особистість. З одного боку, ми можемо з його любовних відносин зрозуміти його особистість, з іншого боку, з розуміння всієї його особистості - догадатися про відповідним їй особливостях еротичних домагань.

Дуже часто в питанні про еротичні стосунки ми зустрічаємо досить розповсюджені, однак помилкові припущення, що любов одного накладає зобов'язання на інший.

Якщо трошки прислухатися до життя й при цьому небагато поспостерігати за собою, то ми зможемо переконатися, що дуже часто робимо помилку, думаючи, що кохана людина зобов'язана нам уже тим, що ми його любимо. Схоже, що ця омана в тім або іншому ступені втримується у всіх наших проявах. Воно виникає з дитинства й з відносин у родині, у якій і справді любов одного чи ледве не робить боржником іншого. Ми носимо в собі тільки залишок цього дитячого подання, бажаючи перенести подібні стосунки в життя. Виникаючі із цієї омани групуються навколо наступного ходу думок: "Раз я тебе люблю, ти повинен робити те й те". Тим самим і стосунки між людьми, які дійсно прив'язаний друг до друга, нерідко здобувають набагато більше твердий ухил, а потреба у владі індивіда, що, підкреслюючи власну любов, хоче втягти іншого у свою схему, у свій шаблон, вимагає, щоб учинки, вираження особи, манери, успіхи й т.д. відповідали його бажанням, тільки з тієї причини, "що він цієї людини любить". Це з легкістю може переродитися в тиранію [5].

Таким чином, існує фактор, що пронизує любовне життя людей, що завжди веде до порушень спільного життя: прагнення до влади й особистої переваги. У людському суспільстві необхідно поважати волю індивідуальності й надавати їй право надходити по власному розсуді. Хто прагне до особистої переваги, той перешкоджає своєму приєднанню до суспільства. Він бажає не включення себе в ціле, а підпорядкування інших. Тим самим, зрозуміло, він порушує гармонію в житті, у суспільстві, серед своїх близьких. Оскільки жодна людина не може довгий час терпіти кабалу іншого, те ті, хто навіть у своїх любовних стосунках прагнуть до влади над іншою стороною, неминуче будуть натрапляти на серйозні труднощі. Якщо вони хочуть привнести свою схильність до зарозумілості й переваги в еротичні стосунки, то вони повинні або підшукати партнера, що зовні буде їм підкорятися, або вести боротьбу з партнером, що також прагне в еротиці до переваги або перемоги. У першому випадку ми спостерігаємо перетворення любові в рабство, у другому випадку передбачаємо постійну, виснажливу боротьбу за владу, що ніколи не веде до гармонії.

Шляхи, які тут обираються, надзвичайно різноманітні. Існують властолюбні натури, які настільки бояться за своє честолюбство, за свою владу, що шукають тільки такого партнера, у перевазі над яким вони впевнені, котрий, схоже, завжди буде їм підкорятися. При цьому мова аж ніяк не йде лише про нікчемних честолюбців - у нашій культурі одержимість прагненням до влади є загальнопоширеною рисою, невимірна шкода якої для розвитку всього людства продемонстрували дослідження індивідуальної психології. Якби , наприклад, захотіли вивчити в цьому напрямку любовне життя Ґете, то з подивом натрапили б на надзвичайну непевність, що ця честолюбна людина проявляла в питаннях любові [5].

Подібним чином ми можемо зрозуміти часто зустрічаються в нашому житті чудності, коли в результаті свого любовного вибору люди опускаються на набагато більше низький і не відповідному їхньому положенню соціальний рівень. Наприклад, не так уже рідко буває, що чоловік, що займається винятково вищими питаннями людства, вражає навколишніх тим, що жениться, скажемо, на куховарці. Нас, що підкреслюють рівноцінність людей, це не обескуражує, але ми бачимо тут свого роду регресивне поводження й хочемо зрозуміти його з погляду діючої людини, досліджуючи його кінцеву мету. Нам представляється нормою, що існують люди, які в соціальному відношенні, по своїй освіченості й підготовленості до життя найбільше підходять друг до друга. У більшості випадків наречені, що зробили не той вибір, що від них очікували, - це люди, які вкрай обережно й з упередженням ставляться до проблеми любові, відчувають страх перед половим партнером і тому шукають партнера, що володіє, як їм здається, меншою силою й енергією. Цілком можливо, що хтось відхиляється від існуючих норм із почуття сили. Однак найчастіше ми бачимо, що це походить зі слабості.

Тим самим такий вибір представляється іншим обережним натурам надзвичайно вдалим прийомом, хоча вони й не розуміють своєї кінцевої мети - сховати любов'ю й еротикою свої більше глибокі мотиви - і переконані, що це всього лише витівки Амуру. Однак подібні стосунки, розвиваються, як правило, невдало. З'ясовується, що цей спосіб відхилення від конкуренції підлог має численні вади. Вади виникають, наприклад, не через те, що інтелектуально більше розвинутий або займаюча більш високе соціальне положення людина розчаровується, і не через те, що з'являються проблеми суспільного характеру, коли "більше простий" партнер не відповідає певним вимогам і тим самим привносить складності в сімейне й громадське життя. Ці й інші зовнішні фактори можна було б усунути й перебороти, якби тільки вдалося здійснити кінцеву мету "вищестоящого" партнера. Однак дивний факт: вартий на більше низькому щаблі партнер не може довго терпіти, бачачи, як зловживають його слабістю. Навіть якщо він не розуміє, у чому отут справа, його все-таки не залишає почуття, що його недоліки використалися в корисливих цілях. Через це почуття він починає, так сказати, мстити; він постарається довести, що не гірше іншого [5].

Випадків подібного роду безліч. Нерідко молода, витончена, духовно багата дівчина віддається в руки незначного, часто навіть порочної людини з можливою ідеєю врятувати його, кого, як їй здається, вона любить, вирвати його з пазурів алкоголізму, ігорної пристрасті, апатії. Ще ніколи не вдавалося врятувати таких людей любов'ю - подібна витівка майже завжди приречена на провал. "Нижчестоящий" людина в кожному разі почуває невдоволення тим, що його вважають нижче себе. Він не дозволяє себе з і рятувати, оскільки рушійні сили його життєвої позиції зовсім інші й звичайний розум, "common sense", незрозумілі. Можливо, він давно вже відмовився від надії, що з нього ще може що-небудь вийти, і бачить у кожній ситуації, що пред'являє йому вимоги як соціальній людині, нову небезпеку, у якій може чітко виявитися його передбачувана неповноцінність.

Нам відомо також велика кількість людей, які мають непояснену при іншому способі розгляду схильність винятково до любовних партнерів з фізичними недоліками. Існують юні дівчини, які захоплюються тільки літніми чоловіками, і точно так само зустрічаються зворотні варіанти. Ці факти справедливо обертають на себе увага й вимагають нашого пояснення. Якщо в такому випадку ми розглянемо окремих людей, те, напевно, виявимо іноді обґрунтоване, природне пояснення, однак подібна схильність завжди також відповідає стилю життя цих людей - іти по лінії найменшого опору. Далі, ми зустрічаємо людей, які проявляють любовну схильність тільки до таким партнерам, які вже невільні. Цей дивний факт може говорити про самі різні наміри. При певних обставинах він може означати "ні" у відповідь на вимоги любові, прагнення до неможливого, іноді нездійсненний ідеал. Але він може також говорити про таку рису, як "бажання віднімати", що привносить деякими людьми в еротику й обумовленої їхнім стилем життя в цілому. Спочатку ми хотіли б розглянути те незліченне багато випадків, коли залицяльники хочуть ухилитися від еротичного завдання життя й намагаються зробити це подібним, у наш час не настільки вуж і незвичайний спосіб [5].

Є люди, які захоплювалися створеним у їхній уяві образом. Ця позиція чітко виражає кінцеву мету: вони взагалі нічого не хочуть знати про любов і шлюб і живуть такими мріями, які, цілком ймовірно , ніколи не зможуть здійснитися. Те ж саме ставиться до переважної більшості випадків нещасної любові. Найчастіше вона є засобом реалізувати те, що споконвічно було життєвою метою: створивши видимість правоти, відсторонитися від життя, від миру. У цих випадках нещасна любов може бути не такий вуж нещасної з погляду здійснення цієї мети. Вона знаходить тих людей, які вже споконвічно були готові пуститися навтьоки, зштовхнувшись із питаннями життя й насамперед любові. Завдяки цьому трюку, цьому виверту така готовність до втечі одержує іноді бажане посилення. Подібний виверт не завжди береться з повітря - вона прикріплюється до яких-небудь дійсних життєвих відносин і вже не виглядає вивертом, а стає схожої на природний результат досвіду. Дуже багато з людей ще не стали повністю зрілими для суспільства, вони бачать у стосунках любові й шлюбу небезпечну зону й виражають свої незрілі подання різноманітними, але найчастіше зовні незрозумілими способами. Якщо послухати, що вони говорять на цю постійно гнітючу їхню тему, то можна почути загальні фрази, які в певному зв'язку, мабуть, можуть бути вірними й не здаються легковажними. Якщо, наприклад, у цілому нерішуча людина думає, що він не жениться тому, "що життя зараз так важке", то кожне його слово, мабуть, є вірним для тих, хто одружений, але разом з тим і для тих, хто не одружений.

Однак подібні істини висловлюються тільки тими, хто сказав би "ні" і без цих істин; хіба що вони підхопили б тоді інші "істини". Було б недипломатично обґрунтовувати упереджений намір поганими доводами, якщо всюди можна знайти гарні. Хто мав можливість переконатися в жахаючій поширеності типу людей, які пускаються навтьоки, виявившись перед рішенням життєво важливих питань, не буде дивуватися одяганню цієї риси в еротику. Для втечі особливо годиться не раз уже випробуваний виверт. Створюється нова ідея, особливий ідеал. По цьому ідеалі оцінюються тепер всі люди, які зустрічаються на життєвому шляху. У результаті виявляється, що ніхто не підходить. Усе не відповідають ідеалу, і якщо ми їх відкидаємо й виключаємо, то наше поводження виглядає лише розсудливим і цілком обґрунтованим. І тільки якщо ми вихоплюємо й розглядаємо окремий випадок, те розуміємо, що настільки що розсудливо вибирають люди навіть без свого ідеалу заздалегідь були готові сказати "ні". В ідеалі втілюються відкритість, правдолюбство, мужність і т.д. Вони являють собою поняття, які ми можемо за своїм розсудом розширювати й розтягувати доти, поки вони не перевищать усяку людську міру [5]. Тому ми можемо бажати чогось, що ми вже заздалегідь "зробили" недосяжним.

Цей виверт - не любити нікого, тому що любиш щось недосяжне - знаходить різні можливості конкретизації. Ми можемо любити людини, що з'явився один раз на короткий час, зробив враження, зник і тепер знайти його вже неможливо. Треба було б обійти увесь світ, щоб його знайти. У перший момент ми виявляємося розчуленими, почувши про таку щиру й вірну любов. Однак умова, що висувається тут для здійснення любові на землі, а саме - обійти увесь світ, щоб його знайти, є надлюдським і підтверджує наші вже, що пробудилися підозри.

Ми можемо також і самі "зробити" людини недосяжним. Часто в шанувальника вже із самого початку його залицянь створюється враження, що в нього тут немає ніяких шансів. Це обставина негайно стає вихідним пунктом наступних дій. Він думає, що не зможе жити без коханої людини, доглядає за ним, хоча всякому об'єктивному спостерігачеві здається неймовірним, що той коли-небудь знайде взаємну любов. Та й він сам про це говорить. Часто можна також спостерігати, що такі залицяння приймають форму, що уже сама по собі здатна викликати протест іншого, оскільки вони, наприклад, є занадто наполегливими або відбуваються в той час, коли немає й не може бути яких-небудь гарантій спільного життя.

Метою подібних залицянь є нещасна любов. Прямо-таки разюче, як багато людей у своїх залицяннях тримають курс на мету нещасної любові. Але якщо глянути з боку, то варто було б подумати, що таке поводження аж ніяк не в природі людини. Проте по цим людям зовсім не видно, що тут ми маємо перед собою суцільно "утікачів". У таких випадках індивідуально-психологічне дослідження робить очевидним, що нещасна любов для такого роду людей означає прекрасний притулок. Тому що якщо чоловік п'ять або десять років носиться зі своєю нещасною любов'ю, те, властиво, протягом усього цього часу він виявляється захищеним від необхідності вирішувати це питання. Він багато страждав, заплативши за здійснення свого наміру, але своєї мети, що для нього самого залишалася несвідомої, котру він сам не розумів, а саме - відсторонитися від рішення питань любові й шлюбу, він досяг повністю - із чистою совістю й маючи виправдання. Те, що ця мета й це його рішення, що, власне кажучи, рішенням не є, не уживаються з реаліями й логікою спільного людського життя, є, власне кажучи, його трагедією, і тільки завдяки такому найглибшому розумінню тут можна вмішатися й щось поправити [5].

Любовна схильність до людей, що вже зробили свій еротичний вибір, не завжди означає "ні"для свого почуття. Історія видатних людей може показати нам, що в нашій такій складній культурі люди ростуть із яскраво вираженим бажанням віднімати, захоплювати. Наслідком прагнення до замужніх жінок завжди є дії, спрямовані на те, щоб заволодіти об'єктом любові, навіть якщо зовні ці дії часто зберігають найблагороднішу форму. Одним із цих типів, як видно , є Рихард Вагнер, у багатьох художніх утворах якого існує конфлікт: герой домагається жінки, що вже належить іншому. Та й життя Рихарда Вагнера демонструє подібну лінію поводження. У цілому почуття непевності визначає багато форм еротики. Існують молоді чоловіки, які випробовують симпатію тільки до старших жінок, помилково припускаючи, що тут труднощі спільного життя будуть менш значними. Вони також видають своє почуття слабості відомою потребою в материнській опіці; найчастіше вони ставляться до зніжених людей, що випробовують сильну потребу в опорі, про які говорять, що їм "усе ще потрібна нянька". Вони доповнюють той тип, що стосовно протилежної статі ніколи не може мати достатньої впевненості й, зіштовхуючись із ним, упадає в найбільше занепокоєння. У нашій культурі існує величезне число таких невпевнених людей; вони відзначені серйозною вадою сучасної фази розвитку: страхом любові й шлюбу. Це не виключення, а загальна риса часу. Сучасне суспільство кишить утікачами. Внаслідок якоїсь невдалої й помилкової позиції вони немов постійно перебувають у перегонах, завжди поводяться так, начебто за ними женуться. Існують чоловіка, які ізолюються й ховаються, існують дівчини, які не насмілюються навіть вийти на вулицю, переконані, що все чоловіки їх домагаються й що вони завжди будуть лише об'єктом нападу. Тут свою роль грає в чистому виді марнославство, найчастіше здатне повністю зіпсувати життя людини [5].

Досвіду й знанням можна знайти гарне або погане застосування. Серед поганих застосувань ми зустрічаємо гіпертрофоване виправлення помилки, що саме є помилка. Протилежністю стриманості й замкнутості є відкритість, і, таким чином, ми зустрічаємо людей, які відкрито роблять помилки. Існують люди, які завжди демонструють схильність нав'язувати іншим. Як би не було прекрасно відкрито заявляти про свою любов, проте ми також глибоко переконані, що в нашій далеко непростій культурі людина робить у такий спосіб серйозну помилку. Власне кажучи, немає жодної людини, яка би спокійно ставилася до таких визнань, і тоді надійшов необачно людина не тільки сама змушена терпіти муки каяття й нести тягар виникаючих проблем, але й заважає партнерові в природному розвитку його любовних спонукань, тому що при повсюдно розповсюджених зловживаннях, які діються з любов'ю, при існуючій напрузі й боротьбі статей ніколи в точності невідомо, чи було визнання дійсно щирим і чи не ховаються за ним які-небудь дурні наміри. Тут немає ніяких твердих законів. Наше завдання - ураховувати особливості партнера й дотримуватися реалій культури. Сьогодні, скоріше, було б краще трохи приборкати свої схильності [5].

Особливу роль грає любов, як щаслива так і, ще більшою мірою, нещасна, у художників. Ми можемо, мабуть, сказати, що нещасна любов являє собою настільки загальне явище часу, що навряд чи найдеться хоч одна людина, що не постраждала б від її. Однак серед людей, які з особливою чутливістю ставляться до життя, особливо видну роль грають художники. Вони будуть обертати на себе увага вже тим, що у своєму мистецтві прагнуть знайти життя "поруч із життям", не займаються реальністю, а шукають заміну миру, чи не відвертаються від дійсності, але, щоправда, тільки тоді стають щирими художниками, коли створюють такі утвори, які будуть корисні реальному миру. Будь-який художній твір стає таким лише завдяки тому, що воно має загальну цінність, завдяки тому, що художник у своєму утворі знаходить дорогу назад до спільності й дійсності. У відхиленні від реального життя укладена тенденція сприймати інститут любові й шлюбу, що робить акцент на реальності життя, як ворожий і що заважає. Ми зустрічаємо багатьох художників, що розуміють узи життя буквально як окови, як перешкоди й навіть безмірно розвиваюче це подання у своїй фантазії. Вони навряд чи можуть перебороти сприймані як надмірні ці перешкоди, виявляються у своїх любовних стосунках перед нерозв'язним завданням і демонструють при цьому не тільки руху люблячої людини, але - разом з тим і в ще набагато більшому ступені - руху людини, що звертається перед любов'ю у втечу. Це виражається в думках і добутках, які відбивають людські проблеми в гіперболізованій формі. Партнер протилежної статі так чи інакше сприймається як більше сильний, і незабаром сфера любові здобуває характер небезпеки. Цю думку, виражену чи ледве не буквально, можна зустріти у творах поетів і письменників. Всі проблематичні натури мають однакову рису, оскільки всі вони надзвичайно честолюбні й чутливі й сприймають будь-який збиток своїй повноті влади як важка образа або небезпека. Так, поет Бодлер говорить: "Я не можу думати про гарну жінку, не відчуваючи при цьому величезній небезпеці".

Людина, що вступила один раз у передбачувану "небезпечну зону", демонструє нам послідовність захисних і оборонних дій. Хеббель у листі, що він, будучи юнаків, посилає своєму другові, описує свої відчуття приблизно в такий спосіб: "Звичайно, я знову тут живу напроти найкрасивішої дівчини в місті й по вуха в неї закоханий; але, треба сподіватися, і тут теж поруч із отрутою незабаром найдеться протиотрута... І якщо сьогодні я ще раз побачу, як до неї через вікно піднімається її коханий, то з моїм почуттям до неї буде покінчене". Такий вихід людини, об який, властиво, варто було б очікувати інших дій.

Погроза, що виходить від жінки, є постійним лейтмотивом у мистецтві. Подивитеся на картини художника Ропса, де жінка зображується як небезпека, як щось навіююче страх або щонайменше як величезна влада. Мистецтво сьогодні - це головним чином чоловіче мистецтво, воно несе в собі чоловічу традицію, виражає переважно чоловічі проблеми й піднімає жінку до той магічного або страх, що вселяє, образа, яким вона з'являється в очах багатьох чоловіків. Жінки не можуть іти урівень із цим чоловічим ідеалом часу й зіштовхуються, займаючись мистецтвом, із проблемами, але не тому, що вони нездатні, а тому, що не можуть бути підлеглі гіпертрофованому чоловічому ідеалу. Передмова до "Тисячі й однієї ночі" показує нам, з яким страхом автор відзначає хитрість і лукавство жінки, що завдяки неймовірній у порівнянні із чоловіком винахідливості рятує своє життя. Самі древні твору мистецтва, наприклад Біблія, що навіть у дитячі роки захоплює читачів своїм особливим настроєм, пронизана постійними думками про те, що жінка являє собою небезпеку, через що дитина росте боязким, нерішучим, неврівноваженим стосовно жінки. Один з найбільших художніх творів, "Іліада", з великою точністю зображує нещастя, що принесла жінка. У всіх поетичних добутках, у всіх творах мистецтва звучить проблема часу: жінка як небезпека. Грильпарцер говорить про себе: "Від любові я рятувався мистецтвом".

Ми не в змозі відразу пророчити, як відіб'ється на людині його схильність до нещасної любові. Вся його життєва позиція, його лінія життя є тут украй важливими. Якщо перед нами людина, що при виникаючих труднощах губить мужність і перестає бути активним, то тоді й фіаско в любові може означати для нього фіаско в житті. У самій по собі нещасної любові ці наслідки не втримуються. Той, кого відповідно до його життєвого плану з тільки підбивають, збереться із силами після нещасної любові й доможеться більших успіхів. Нещасна любов не є ні трагедією, ні ліками, наслідком її може бути й те й інше залежно від того, ким робиться висновок - мужньою людиною або розтрощеним. Вульгарна психологія часто вказує на більші досягнення в результаті нещасної любові. Іноді вона рекомендує її як ліки. Ми знаємо людей, які багато чого домоглися й без нещасної любові. Щире ядро цієї напівправди полягає в тому, що художники захоплені й захоплені проблемою любові в зовсім особливого ступеня.

Особливо повчальним щодо цього є життя Ґете. Він завжди бачив у жінці небезпеку, завжди уникав її й любові. Лейтмотивом "Фауста" є вічний пошук рішення проблеми любові. Незадоволений фактами життя, він власними силами, поривами й прагненнями будував свій мир і робив перед нашими очами чарівне перетворення всього загальнолюдського. Велич його мистецтва полягає в тому, що всі, про що він писав, знаходить у нас відгук, коли ми чуємо вічно нову пісню про напружені стосунки між статьми, у яких люди, помиляючись, бояться, що самовіддача рівносильна втраті особистості, підпорядкуванню або рабству [5].

Згадаємо тут ще Шляйермахера, що у своїй дивній статті прагне показати, що любов - зовсім не проста справа й дурна вважати, що людина, вступаючи в життя, уже щось розуміє в любові. Кожний, по суті, повинен пройти певне попереднє тренування, більше просту підготовчу школу. Також і цей найчистішої води ідеаліст, шановний самими релігійними людьми, не може ігнорувати переконання, що людям у любові не так вуж легко знайти один одного.

Для проблем у любовних стосунках не існує ліків у формі чіткої інструкції. Повсякденний досвід індивідуальної психології знову й знову показує, що відокремлення еротики людини є особливістю всієї його особистості, яку необхідно розуміти в кожному окремому випадку. Ми повинні зрозуміти зв'язок всіх проявів людини, змінити його особистість і його відношення до світу, щоб змінити помилковий шлях його еротики. Лінія поводження людини обов'язково виявиться й у любові. Вона змусить його або прагнути до нещасної любові й на ній застрявати, або дозволить йому ставитися до неї простіше й приведе до підйому. Якщо це люди, які, сповнившись честолюбством, не здатні виносити будь-якого роду відмова, то із цієї зрозумілої в загальному контексті помилки здасться природним самогубство, і в нашому потребуючі підпорядкування суспільстві з'явиться привід до вкрай трагічної ситуації, у якій відхід з життя зв'язується з помстою суспільству й окремим людям. Любов культивується, а стосунки любові стають прекрасніше й більш тонке з культивацією й розвитком почуття, що охоплює всіх людей, спільності. Любовні стосунки формуються не раптом, а свідчать про тривалу підготовку [5].


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.