Незважаючи на це, підхід, що пояснював злочинність через суб'єкт розвивався. Виникли генетичні, психоаналітичні концепції. Як зазначає Джозеф Ф. Шеллі, в багатозначному розділі «Критика критиків»: «На сьогоднішній момент підготовка кримінологів рідко включає в себе ґрунтовне вивчення генетики. Здебільшого ознайомлення з нею обмежується працями критиків цієї науки» Шели Джозеф Криминология / Пер. с англ. - СПб: Питер, 2003. с.382..

Соціологічна школа в кримінології завжди перебувала в крайній опозиції до антропологічних поглядів на злочинність. Як науковий напрямок вона заявила про себе після виходу роботи бельгійського математика Адольфа Кетле «Дослід соціальної фізики» Криминология: учебник /под ред. Кудрявцева. - М.: Норма, 2009. С. 39..

Також вона за своїм характером антилегістська, адже, як зазначає Касьянов В.В., і Нечипуренко В.Н. вона вивчає не тільки юридичну злочинність, а й фактичну. Фактичні злочини - це насильницькі діяння, що прирікають людей на смерть, матеріальні нестатки і фізичні страждання, але не зафіксовані законодавчо як злочини. Наприклад, насильницькі депортації цілих народів і етнічних груп, що здійснювалися в період культу особи Сталіна, звичайно ж, фактично були злочином, але юридично ніяких норм не порушували, оскільки законодавство не включало заборони масових насильницьких переселень. До категорії фактичних злочинів відноситься і таке поширене в сучасному суспільстві явище, як анонімне-насильство: незазначені в законі насильницькі дії проти осуджених і ряду інших груп населення. Як приклад анонімного насильства можна назвати тортури щодо ув'язнених в СІЗО, солдат строкової служби в армії. Співробітники правоохоронних органів здійснюють протиправні діяння в по відношенню до затриманих і підозрюваних, які піддаються побиттю і тортурам. До фактичним злочинів відносяться і репресії тоталітарної держави по відношенню до політичних та ідеологічних противників Касьянов В.В., Нечипуренко В.Н. Социология права. - Ростов н/Д: Феникс, 2001.с.151..

Основна ідея соціологічного підходу до розуміння злочинності полягає в тому, що злочинність - це хвороба соціуму, а злочини є симптомами (ознаками) цієї хвороби. Характер і масштаби злочинності не залежать напряму від волі законодавця - від того, які діяння заборонені під загрозою кримінальної репресії (криміналізація), а які дозволені. Як свідчить історія, у законодавчій практиці можливі й помилки, і свавілля, і лобіювання, і корислива зацікавленість (конструювання правового середовища, в якій можна безкарно здійснювати суспільно небезпечні діяння і навіть руйнувати державність). Злочинність залежить від характеру сформованих в соціумі суспільних відносин. Її об'єктивною характеристикою є небезпечність (у цьому сенсі кількість людей, що відчувають страх виявитися жертвою злочинних посягань характеристика злочинності куди більш об'єктивна, ніж число зареєстрованих злочинів).

Сутність соціологічного підходу до визначення злочинності характеризується наступним:

· По-перше, розглядом злочинності не як системи злочинів, а як специфічної характеристики суспільства - здатності породжувати злочини у великій кількості;

· По-друге, розробкою категорії «злочин», не залежної від законодавства (виключення такої ознаки, як протиправність, при збереженні винності і акцентування уваги на суспільній небезпеці) Иншаков С.М. Криминология: Учебник. - М.: Юриспруденция, 2000.С.16..

Соціологічний підхід включає, напевне найбільшу кількість теорій злочинності, одні з яких постулюють, що злочинність є нормальним і вічним явищем (Е. Дюркгейм), інші вважають, що при радикальній зміні характеру суспільних відносин суспільство може позбутися цієї вади (Е. Фромм) Див. Соціологія: Навч. Посібник./ За ред. С.О. Макеєва. - К.: Знання, 2008. С.76..

Фактично соціологічний підхід звільняє нас від формалізму, політичної кон'юнктури, свавілля законодавця. Опираючись на фактичне розуміння злочину як деструктивної поведінки людини, яка є суспільно-небезпечною, він, з одного боку, - виправдовує тих, чиї діяння не мають суспільної небезпеки (наприклад дисиденти), а з іншого - викриває тих, хто, здійснюючи суспільно небезпечні діяння, користується недосконалістю законодавства. Всі ми знаємо ситуацію 90-х років в нашій країні, коли за допомогою прогалин в законодавстві ціла група людей, пограбувавши країну, збагатилась. Зараз вони є «елітою», поважними людьми, які впливають на політику нашої держави.

Сутність правового підходу полягає в розгляді злочинності як збірного поняття - сукупності або навіть системи злочинів. Визначаючи злочинність таким чином, автори відштовхуються від окремих злочинів. Вся їх сукупність в суспільстві і утворює злочинність. Але це не проста сукупність, а сукупність у взаємозв'язку, взаємодіях, сукупність що утворює нову якість.

Закон кількісно-якісних змін, один із трьох законів діалектики, сформулював Ф. Енгельс на основі праць класика німецької класичної філософії - Гегеля. Основа закону полягає у взаємозв'язку кількості і якості, які є частинами одного цілого, сторонами одного предмету. При збільшенні кількості понад міру, неминуче слідують якісні зміни. Нова кількість породжує нову якість. Причому ця зміна відбувається стрибкоподібно. Наприклад охолодження води рано чи пізно призведе до порівняно швидкої зміни її агрегатного стану і вона перетвориться на лід. Міра - це межа, в рамках якої, кількісні зміни не призводять до зміни якості.

Кожен з розглянутих підходів до вивчення злочинності має свої сильні і слабкі сторони, робить свій неоціненний внесок у розуміння цього явища.

Таким чином, в даному розділі було встановлено, що злочинність є одним із видів зовнішньодеструктивної поведінки. Інші прояви деструкції стимулюють розвиток злочинності в суспільстві і виступають для неї фоновими явищами, але і злочинність робить свій вплив на розвиток тих чи інших видів деструкції, стимулюючи їх розвиток. Погляди на розуміння самої злочинності є надзвичайно різноманітними, адже її дослідженням займається цілий ряд наук. Деякі з цих підходів (теологічний, антропологічний) вже втратили свій авторитет серед науковців. Правовий підхід розповсюджений серед науковців-юристів та практиків. Цікавим, таким, що позбавлений формалізму завдяки введенню поняття «фактичного злочину», виглядає соціологічний підхід. В цьому аспекті він відповідає ідеї цієї роботи, яка намагається пояснити злочинність перш за все, як деструктивну соціальну поведінку, а не як сукупність кримінально-правових діянь чи злочинців.

Розділ 2. Сутність та значення розуміння злочинності з позиції деструктивної активності

Поняття злочинності є базовим, фундаментальним для кримінології. Традиційно в кожному підручнику виділяється окремий розділ для з'ясування поняття злочинності та її характеристик.

Як зазначає академік А.П. Закалюк, термін «злочинність» з'явився у літературі та публічних виступах у другій половині XIX -- початку XX ст. Цей термін вживали, як правило, у двох випадках: під час відображення загальної кількості злочинів, учинених за певний час на певній території («статистичний підхід»), а також при визначенні їх узагальненої сукупності, що зумовлюється відповідними соціальними або суспільними умовами, загалом соціальною організацією суспільства («соціальний або якісний підхід»).

Зазначені підходи до терміна «злочинність» у своїх основних рисах збереглися у західній науці фактично до наших днів. Для західної кримінології взагалі є нехарактерним вживання та теоретичне визначення поняття злочинності. Його розуміють здебільшого як робоче поняття, що позначає сукупність індивідуальних злочинів, яка становить предмет теоретичного та емпіричного вивчення. До терміна «злочинність» частіше звертаються, коли розглядають чинники, причини, нахили, які зумовлюють різні соціальні відхилення, зокрема суспільно небезпечні (Е. X. Сатерленд, 1934; Д. Тафт, 1956; Т. Селін, 1962; Р. К. Мертон, 1957; А. Коен, 1955; Р. А. Клауорд, Л. Е. Оулін, 1960 та ін.) Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: У 3 книгах / А.П. Закалюк. - К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2007. Кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. с.128-129..

Головний недолік статистичного підходу до визначення злочинності, вбачається, в тому, що він мало говорить про її сутність. Це, все рівно що говорити про людину, як про істоту з руками ногами і головою. Таким чином, тут сутнісне підміняється описанням емпіричних проявів. Тобто статистичний підхід апелює до явища, він показує, як нам ножна діагностувати цю «хворобу» суспільства, але мало дає для її розуміння. Проте, слід вказати і на те, що він має свої переваги: простота, практичність, беззаперечність (адже не можна ігнорувати статистичні дані і якось, навіть, намагатися заперечувати їх важливу роль). Коли ж ми намагаємось проникнути в сутність речей, тут розпочинаються проблеми гносеологічного характеру. І далеко не всі знані спеціалісти у сфері гносеології (епістемології) взагалі вважали за можливе пізнати сутність речей. Агностицизм Канта і Юма залишається все ще дієвою філософією в наш час.

Поняття є формую мислення, яка відображає предмет у його суттєвих ознаках. Суттєвими визнаються ознаки, що розкривають внутрішню природу предмету, його сутність Мозгова Н.Г. Логіка: Навч. Поссіб. - К.: Каравелла, 2007. с.23. .

Тому, робилися спроби поєднати статистичний та сутнісний підходи до визначення злочинності. Напевне, найбільш вдалу спробу здійснила Н.Ф. Кузнецова, яка пояснювала злочинність як «відносно масове, історично-мінливе соціальне, яке має кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, що складається з усієї сукупності злочинів, вчинених у певній державі у певний період» Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность. - М., 1969. с. 173-174. Такий підхід домінував у радянській кримінології, широко зустрічається і у сучасних працях за виключенням, зрозуміло, ознаки злочинності як явища класового суспільства, тобто ідеологічної складової Див. напр. Криминология: учебник /под. ред. В.Н. Кудрявцева, В.Е. Эминова. - 4-е изд. - М: Норма, 2009. С. 58.; Криминология. Учебник / Под ред. З. С. Зарипова. - Т.: Академия МВД Республики Узбекистан, 2006.; Курганов С.И. Криминология - М.: Юнити-Дана, 2007..

Але тут, на думку автора, виникає питання про те наскільки суттєвими є ознаки «відносної масовості», «історичної мінливості» при характеристиці злочинності? Відносно масовим може бути і безробіття, занятість, бідність і багато-багато інших соціальних явищ. Теж саме можна сказати і про історичну мінливість. Специфічною ознакою у визначенні Кузнецової Н.Ф. є лише кримінально-правовий характер злочинності. Але з соціологічного погляду на злочинність як на фактичне, а не юридичне явище і ця ознака не є обов'язковою.

Визначення злочинності через діяльність виглядає достатньо більш доцільним. Наприклад, коли ми говоримо про підприємництво (якщо можлива така аналогія), то маємо на увазі перш за все діяльність осіб, яка направлена на отримання прибутку. Ми ж не говоримо про те, що це «відносно масове», «історично мінливе» соціальне явище, що складається з усіх підприємств на певній території у певний час.

У підручнику за ред. Джужи зустрічається визначення, що злочинність являє собою передусім вчинення частиною суспільства діянь, які спричиняють шкоду суспільству Курс кримінолології: Загальна частина: підручник У 2 кн. / О.М. Джужа, П.П. Михайленко, О.Г. Кулик та ін.; за заг. ред. Джужи. - К.: Юрінком Інтер, 2001. С.47..

Оригінальним, таким що переносить нашу увагу з формально-юридичного боку на поведінку, є визначення Н.А. Стручкова: «Злочинність - це явище, що виражається в суспільно небезпечній поведінці окремих членів суспільства, яким порушуються встановлені нормами кримінального права заборони, і представляє собою систему у вигляді злочинів та осіб, які їх вчинили, за певний час в певному регіоні» Стручков Н.А. Преступность как социальное явление. Лекции по криминологии. - Ленинград, 1979. С. 14..

У сучасних працях схожий підхід зустрічається в академіка А.П. Закалюка в трьохтомному «Курсі сучасної української кримінології», в роботах А.Ф. Зелінського, В.М. Дрьоміна. Важливий внесок у теорію злочинної поведінки зробив Ю.М. Антонян.

Так А.П. Закалюк виступає проти тлумачення злочинності як «соціального явища». Суспільними (соціальними) явищами зазвичай називають такі, що є комплексним проявом природних (об'єктивних) і суб'єктивних (людських) чинників, наприклад голод, епідемія, фінансова криза, а також ті, які є безпосереднім результатом активності людей. Останні, виходячи з їхньої предметної сутності, що полягає у людській активності, навряд чи правильно також іменувати безстороннім терміном «явище», тобто такими, що виявляються самі по собі. Насправді ці прояви є людськими, «рукотворними», мають місце лише як вияви активності людей. У цьому їхня предметність, що має бути відображена у сутнісному понятті їх сукупного феномену.

І тлумачить її наступним чином: «Злочинність -- це феномен суспільного життя у виді неприйнятної та небезпечної для суспільства масової, відносно стійкої, різнообумовленої кримінальної активності частини членів цього суспільства. Як бачимо, у цьому визначенні немає деяких традиційних для поняття злочинності ознак, зокрема пов'язаних з територією і часом, оскільки вони стосуються виміру злочинності, а не її сутності». Саме через «олюднення» поняття злочинності у кримінології має реалізовуватися соціально-антропологічний метод, якому тривалий час не знаходилося місця у радянській науці. Це стосується, насамперед, критичного осмислення процесу детермінації злочинності, аргументів щодо нібито «якісної відмінності» від нього механізму обумовлення її діяльнісних проявів Закалюк А.П. Вказана робота. с. 135, 139..

У визначенні Закалюка принциповим є розуміння злочинності не як явища, а як феномену. Феномен є передусім філософським поняттям, воно є основоположним для феноменології (Е. Гуссерль, Ф. Брентано). І вживається у різних значеннях: як унікальне, неповторне, загадкове явище (чи людина) - на побутовому рівні; як теж саме, що й явище; як конкретний акт свідомості, індивідуальне психічне явище Причепій Є.М. Філософія: Підручник / Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. - К.: Академвидав, 2007. с. 184-185.. Таким чином цим автор, напевно, хоче підкреслити індивідуальний, людський, психічний, а не соціальний характер злочинності.

«Олюднений» підхід відстоює і А.Ф. Зелінський, визначаючи, що злочинність «є масовим проявом деструктивності в поведінці людей, що виражається в системі передбачених кримінальним законом діянь, вчинених на даній території або серед членів певних соціальних груп протягом одного року або якоїсь його частини» Зелинский А.Ф. Криминология. Учебное пособие / А. Ф. Зелинский. - Харьков: Рубикон, 2000. с.24..

Як бачимо різниця між визначеннями А.П. Закалюка та А.Ф. Зелінського, зокрема в тому, що перший говорить про неї як про «масову кримінальну активність», а другий про «масову деструктивну поведінку». Але насправді тут немає суттєвих протиріч. Активність - найбільш широке поняття взаємодії людини зі світом. Вона притаманна всім живим істотам і самоврядним технічним системам - від найпростіших автоматичних пристроїв до сучасних комп'ютерів. Поведінка - форма прояву активності. Поведінка може розглядатися в широкому і вузькому сенсах. У широкому сенсі поведінка означає активність вищих тварин, регульовану на психічному рівні і відповідним чином упорядковану. У вузькому сенсі поведінка - це система людських вчинків, що відображають ставлення особистості до інших людей, до суспільства, до самого себе. В такому сенсі поведінка - категорія моральна і правова. Діяльність - різновид поведінки і форма прояву активності. Поняття «діяльності» співвідноситься з «активністю» як вид з родом. Діяльність має системний характер і підпорядкована загальній мотивації в рамках єдиної програми поведінки і полягає в зміні та перетворенні зовнішнього світу і самого діяча Зелинский А.Ф. Криминальная психология: научно-практическое издание / А. Ф. Зелинский. - К.: Юринком Интер, 1999. с. 84-88..

Отже можна пояснювати злочинність і як масову активність і як масову поведінку. А от пояснення злочинності як масової діяльності, супроводжується певними проблемами.

Злочинна діяльність - це система передбачених кримінальним законом діянь і тісно пов'язаних з ними інших передкрімінальних і посткрімінальних дій, психологічно детермінованих загальним мотивом, реалізація яких планується суб'єктом за допомогою постановки і досягнення цілей Там само 96..

Очевидним виглядає те, що існує ціла низка випадкових (ситуаційних) злочинів, які вчиняються несподівано не тільки для оточуючих, але й для самого правопорушника. Особа знає, що робить вчинок, але не усвідомлює його сенсу моральної і правової сторони, перебуваючи допустимо в стані наркотичного чи алкогольного сп'яніння. А при здійсненні злочинної діяльності, людина свідомо ставить собі щось злочинне за мету.

Слід визнати, що «діяльнісна» концепція злочинності не є всеосяжною. Зелінський визначає, що є так звана група «реакційних злочинів»: імпульсивні, «звичні», злочинно-необережні. Вони зумовлюються в основному специфічними ситуаціями в які потрапляє індивід і не мають характеру цілеспрямованої діяльності Зелинский А.Ф. Криминальная психология: научно-практическое издание / А. Ф. Зелинский. - К.: Юринком Интер, 1999. с. с.116-132. .

Хоча В.М. Дрьомін відзначає дискусійність цього положення, вказуючи на необхідність розрізнення соціальної та психологічної діяльності. І сам віддає перевагу тлумаченню злочинності як соціальної діяльності, або «соціальної практики» Дремин В.Н. Преступность как социальная практика: институциональная теория криминализациии общества. Монография. - Одесса: Юридическая литература, 2009. с. 49..

Отже альтернативне розуміння визначення злочинності, яке розвивається в кримінологічній літературі вказує, що:

1. Злочинність є поведінкою (активністю, соціальною практикою) людей. Пізнати детермінанти такої поведінки, означає пізнати детермінанти злочинності.

2. Вона є масова, тобто широко поширена в суспільстві. ЇЇ територіально-часова поширеність визначається статистичними показниками.

3. Вона має деструктивний характер. ЇЇ деструктивність проявляється перед усім в тому, що і направлена на завдання шкоди суспільству; злочинність посягає на об'єкти, охоронювані кримінальним законом і тому є суспільно-небезпечною. Малозначність дії чи бездіяльності виключає злочинність діяння.

4. Протиправність - вона супроводжується порушенням кримінально-правових норм.

5. Дана поведінка має предметний характер. Предметний характер злочинної поведінки проявляється в конкретних потребах, цілях і мотивах, що є важливою обставиною для характеристики злочинності як різновиду соціальної активності. Тобто вона має складну внутрішню будову.

Вказане викликає питання про те, чи відрізняється детермінанти злочинної поведінки від детермінант злочинності? Зазвичай у підручниках з кримінології Див. напр. Александров Ю.В. Кримінологія: Курс лекцій / Александров Ю.В., Гель А.П., Семаков Г.С. - К.: МАУП, 2002.; Бузало П.М. Кримінологія: Навч. пос. / Бузало П.М., Денисов С.Ф., Кириченко О.В.- К.: Центр учбової літератури, 2007.; Воронин Ю.А. Введение в криминологию: Курс лекций. - Екатеринбург: УрАГС, 2005. вказується на відмінність детермінант злочинної поведінки і злочинності і цим самим обґрунтовується необхідність їх розрізнення.

З цього приводу, наприклад, Ю.М. Антонян пише: «Тут не можна обмежуються твердженням, що вони співвідносяться один з одним як загальне і одиничне, яке багатше і різноманітніше спільного, оскільки має індивідуально неповторні риси. Причини злочинності включають в себе найбільш загальні, типові і часто повторювані фактори, які породжують злочинну поведінку (виділено мною. - авт.). Іншими словами, причини одиничного представлені серед тих, які зумовлюють ці явища в цілому. Але діє і зворотна тенденція: те, що викликає злочинність, в тій чи іншій мірі діє і серед обставин, що детермінують конкретний злочин. Так, якщо в числі причин злочинності більшістю кримінологів відзначається матеріально-економічне неблагополуччя людей, то це ж негативне явище можна віднайти і в житті окремої людини, що зважився на злочинний крок» і далі: «Розглядаючи співвідношення біологічних і соціальних причин, хотілося б звернути увагу на те, що будь-які причини: зовнішні чи внутрішні, біологічні, соціальні та ін.. - визначаються мисленням людини. Вони взаємодіють один з одним в залежності від психологічного складу людини, визначаючи тим самим його поведінку. Тому необхідно постійно пам'ятати про психологічний характер причин, що викликають злочинну поведінку. Тому…ні один фактор, внутрішній або зовнішній, не буде діяти, не переломившись в психології і психіці людини. Вивчення психологічних особливостей злочинців має першорядне значення для розуміння того, чому відбуваються злочин.

Але природа людини така, що він схильний шукати причини своїх провалів і невдач не в самому собі, це було б занадто травматично, а в навколишніх» Антонян Ю.М. Криминология. Избранные лекции. -- М.: «Логос», 2004.с.63-65. .

Тому, в іншій своїй роботі, Ю.М. Антонян вказує на відчуження і самотність, переживання загрози з боку навколишнього світу і особливе ставлення до смерті як на безпосередні причини злочинності загалом Антонян Ю.М. Почему люди совершают преступления. Причины преступности. -- М.: ИД «Камерон», 2006. с. 25-108..

А.П. Закалюк ще більш однозначно відповідає на це питання: «Як на одиничному рівні певні елементи індивідуальної психології і свідомості є безпосередніми причинами вчинення окремого злочину, так і на узагальненому рівні злочинності як певної абстракції, що має конкретні прояви лише на індивідуальному та груповому рівнях, її безпосередньою причиною слід визнати таку узагальнену абстракцію, як суспільна свідомість та її психологічна частина, а точніше -- негативні щодо суспільства, його інтересів, у тому числі правопорядку, елементи цієї суспільної психології та свідомості. Жодне економічне, соціальне, політичне, правове, соціально-психологічне явище, як би воно негативно не впливало на суспільну та індивідуальну свідомість, само безпосередньо не породжує злочинні прояви та злочинність в цілому. Для набуття генетичної, продукуючої дії його вплив має пройти через свідомість, психологію, зокрема на індивідуальному рівні, і лише за інших сприяючих обставин (умов) може втілитися у вчинення злочину» Закалюк А.П. Вказана робота. с.203..

Схожий підхід Г.А Аванесова: «у причинах та умовах конкретних злочинів потрібно виявляти те, що є загальними для усіх злочинів... Стосовно ж причин та умов окремих видів злочинів потрібно сказати, що вони є елементами причин злочинності у цілому, співвідносяться з ними як особливе із загальним, через що у своєму визначенні містять ознаки цілого -- злочинності» Криминология: Учеб. / Под ред. Г. А. Аванесова. -- 3-е изд., псрераб. и доп. -- М., 2005. -- С. 200..

Отже головним аргументом, при розрізненні злочинної поведінки та злочинності в літературі, традиційно вважається різниця їх детермінант. Злочинність соціально зумовлена, а злочинна поведінка має також індивідуально-психолочні чинники. Приведені вище наукові положення деяких дослідників стверджують те, що немає суто соціальних причин злочинності - всі вони повинні заломитися через психіку людини, і сформувати, допустимо антисуспільні мотиви, погляди звички, а самі по собі, в кращому разі, можуть бути лише сприятливими умовами для злочинності. Цей процес прийнято вважати механізмом злочинної поведінки.

2.2 Проблема інституціалізації кримінальної поведінки та її окремих видів

Якщо, як ми визначили вище, злочинність як передусім масову діяльність людей, то виникає питання про те, чи може вона сформувати власний соціальний інститут?

Сам по собі інституціоналізм як наукова концепція не є новою. З її позицій досліджували різні соціальні процеси, в тому числі деструктивного характеру, і Герберт Спенсер, і Еміль Дюркгейм, і Роберт Мертон, і Питрим Сорокін, і Макс Веббер - класики соціології. Втім, інституціоналізм у правознавстві та й загалом в науці, на пострадянських теренах є ще недостатньо розробленим через зрозуміле домінування у науці Марксового передусім класового бачення суспільства, згідно з яким мало не всі соціальні процеси та явища трактувались класовими антагонізмами, а безкласове комуністичне суспільство проблеми злочинності не знатиме. Можна відзначити монографію В.М. Дрьомина «Злочинність як соціальна практика: інституційна теорія криміналізації суспільства», дисертацію Н.Б. Бараєвої «Організована злочинність як соціальний інститут», роботи А.М. Яковлева, Рущенко І.П. Гілінського І.Я.

Соціальний інститут як термін широко застосовується для опису регулярно повторюваних протягом тривалого часу соціальних практик, що санкціоновані та підтримуються з допомогою соціальних норм і мають важливе значення в структурі суспільства Аберкромби Н. Социологический словарь: Пер. с англ. / Н. Аберкромби, С. Хилл, Б.С. Тернер; под ред. С.А.Ерофеева. -- 2-е изд., перераб. и доп. -- М.: «Экономика», 2004. с. 104..

Власне, поняття «соціальний інститут» застосовували класики соціальної думки О. Конт і Г. Спенсер. Особливо активно впроваджував цей термін у науковий обіг Спенсер, хоча чіткого його визначення він так і не дав. Соціальні інститути у нього подібні до органів суспільного суперорганізму, які (органи) уможливлюють спільне життя і співпрацю людей, це будь-які надорганічні форми діяльності, у яких пристосовується і призвичаюється до взаємодії з іншими людьми несоціальна за своєю природою людина. Сукупність інститутів і мережа функціональних зв'язків між ними, яка визначає основні канали співпраці між людьми, характеризують будову, базову організацію суспільства. Однак цю будову в цілому, макропорядок неможливо простежити й контролювати, адже масштаби і строки її формування виходять за межі сприйняття окремих індивідів, а в еволюційній теорії Спенсера пізнати -- значить з'ясувати походження соціального явища. Можна лише стверджувати природність і стихійність утворення цього порядку, узгодженість складових якого є результатом тривалої взаємодії в межах єдиного соціального організму Філософія: Підручник / Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. та ін.. - 2-ге вид. - К.: Либідь, 2002. с. 207..

М. Вебер, на відміну від Спенсера, наголошував на значенні свідомої компоненти у функціонуванні соціальних інститутів, можливості їх змін під впливом свідомої цілеспрямованої діяльності індивідів, незважаючи на загалом примусовий характер їх впливу на діяльність індивідів. Це стало можливим завдяки введенню в аналіз соціальних інститутів поняття легітимності: для функціонування соціальних інститутів необхідне визнання їх законності з боку індивідів. Але яким чином соціальні інститути організуються у єдиний соціальний порядок, залишалося нез'ясованим. Там само с. 208.

При характеристиці теорії соціальних інститутів важливо виділити наступні положення:

1. Кожен соціальний інститут направлений на задоволення тих чи інших потреб людини. Соціальна потреба це і необхідна умова виникнення інституту і головна його функція.

2. Інститути континуально-мінливі, тобто вони виникають і занепадають. Процес, в ході якого соціальні практики стають досить регулярними і довготривалими для того, щоб їх можна було описувати як інститути, прийнято називати інституалізацією Аберкромби Н. Социологический словарь: Пер. с англ. / Н. Аберкромби, С. Хилл, Б.С. Тернер; под ред. С.А.Ерофеева. -- 2-е изд., перераб. и доп. -- М.: «Экономика», 2004. с. 104.. Зворотній процес - це деінституалізація.

3. Кожен соціальний інститут виконує свій набір функцій. Це і забезпечення безпеки та контролю за поведінкою членів суспільства (мораль, релігія, право, пенітенціарні системи), і комунікативна функція (мова, зв'язок, транспорт), і відтворення товарів і послуг, і розподіл благ і привілеїв тощо Див. Социология: учебник / Волков Ю.Г., Добреньков В.И., Нечипуренко В.Н., Попов А.В. - М.: «Гардарики», 2007. с. 157.. Г.В. Осіпов звертає увагу на наявність не лише явних функції соціальних інститутів, а й на наявність латентних (прихованих). Так, якщо явною функцією заборони на алкоголь або азартні ігри буде їх припинення, то латентною функцією відповідних дій може бути створення потужної, розгалуженої підпільної мережі організованої злочинності. Якщо явною функцією введення державою у сфері економіки багаторазових, необґрунтованих заборон, численних контролюючих інстанцій служить завдання посилення державного контролю, то у випадку, коли законне подолання таких інстанцій позбавляє економічного сенсу зайняття відповідною підприємницькою діяльністю в рамках закону, реалізується латентна функція подібного роду державного контролю: підприємництво неминуче переходить в сферу тіньової економіки і супроводжуючої її корупції. Осипов Г.В. Социология. Основы общей теории /Г.В. Осипов, Л.Н.Москвичев. - М.: Норма, 2003 . с. 369-371..

4. Все різноманіття соціальних інститутів можна розділити за функціональним критерієм (економічні, політичні та ін.) і рівнем їх формалізації. Інституйовані соціальні практики можуть бути формальними (оформленими, тобто регульованими законами, інструкціями) і неформальними. Прикладом неформальних соціальних інститутів може бути дружба - один з елементів, який характеризує життя кожного суспільства, обов'язкове стійке явище людської спільноти. Інший приклад неформальних соціальних інститутів - сусідство, яке у багатьох народів є значимим елементом соціального життя. Формальні соціальні інститути мають спільну ознаку - взаємодія між суб'єктами на основі формально виражених правил, законів, регламентів, положень. Як правило, ті інституційні зв'язки, які відіграють особливо важливу роль в житті людей, регулюються законами, положеннями, інструкціями. Їх функціонування контролює держава. Формальні соціальні інститути визначають міцність суспільства Эфендиев А.Г. Общая социология: Учебное пособие. -- М.: ИНФРА-М, 2000. с. с. 231..

Загалом виникненню кожного інституту передує поширення масової і стійкої соціальної практики, яка у сукупності з іншими процесами, які становлять собою елементи механізму інституалізації дає у сумі новий соціальний інститут.

Як констатує В.М. Дрьомін і це справедливо, з огляду на статистичні данні МВС України, Міністерства юстиції, Держкомстата,: «Якщо абстрагуватися від формально-оцінної боку злочинних дій, то з точки зору форми та механізмів взаємодії із соціальним середовищем, злочини нічим не відрізняються від інших видів соціальної активності людини. Реагуючи на зовнішні та внутрішні подразники (стимули), індивід активно впливає на своє оточення, пристосовуючись до нього і пристосовуючи його до себе… Таким чином, злочинність проявляє себе не тільки як правове явище, а й як різновид широко поширеної деструктивної соціальної практики людей, в індивідуальній або колективній предметній діяльності» Дремин В.Н. Преступность как социальная практика: институциональная теория криминализациии общества. Монография. - Одесса: Юридическая література, 2009. с. 103. .

Дійсно розділи Особливої частини КК України свідчать, що практично не залишилось сфери суспільного життя, в якій би були відсутні злочинні практики. І як і будь-яка практична діяльність, злочин містить об'єкт, суб'єкт, мотиваційно-цільову складову, яка є складовою частиною суб'єктивної сторони, певні засоби досягнення цілей, результати тощо.

Соціальна практика, в свою чергу, виступає необхідною умовою виникнення і функціонування соціальних інститутів.

Ось чому Долгова А.И. визначає злочинність як «соціальне явище, що полягає в вирішенні частиною населення своїх проблем з винним порушенням кримінально-правової заборони» Долгова А.И. Преступность, ее организованность и криминальное общество. - М.: Российская криминологическая ассоциация. 2003. с.11.. З позицій соціальної практики пояснював злочинність і А.М. Яковлев Див. Яковлев А.М. Теория криминологии и социальная практика. - М.: Наука, 1985..

Але, разом з тим, В.М. Дрьомін, звертає увагу на те, що далеко не кожні кримінальні практики взагалі можуть мати характер інституціоналізованого соціального явища і не можна говорити про злочинність загалом як про соціальній інститут, а лише про ті чи інші інтитуйовані кримінальні практики. Більша ж частина кримінальних практик не має і не можуть мати ознак навіть неформального, тіньового інституту. Для аргументації своєї позиції, він звертається до праць Е. Гіденса і Е. Дюркгейма які розглядали соціальні інститути виключно з позитивної сторони, як такі, що «цементують суспільство», служать засобом самореалізації індивіда, «фабрикою відтворення соціальних відносин». Тому на його думку явно деструктивні практики, наприклад статеві злочини та ін. не можуть бути інститутами Див. Дремин В.Н. Вказана робота. с. 282-283..

Автор хоче не погодитись з цим твердженням і зазначити, що це положення виглядає дискусійним, адже навіть вбивства як злочинна практика мали ознаки інституту в минулому. Прикладом цьому можуть слугувати дуелі. Як зазначає А.В. Востріков праобразом дуелей були судові поєдинки та рицарські турніри Середньовіччя. Але, якщо лицарський турнір і судовий поєдинок були, хоча б частково, складовими офіційної системи, то дуель відразу опинилася в опозиції державі, стала злочином з точки зору закону. Це цілком зрозуміло. Беручи на себе функцію вирішення конфліктів честі, дуель, позбавляла державу універсальності, захищала сферу особистого життя дворянина від втручання, дуель своєї практикою стверджувала верховенство дворянської честі перед честю національною, громадянською та вірнопідданською Востриков А.В. Книга о русской дуэли. - СПб: Ивана Лимбаха, 1998. с. 14. .

До XIX століття взяв гору погляд на дуель як на злочин: ритуальна образа прирівнювалося до звичайної образи честі та гідності, поєдинок - до замаху на життя і здоров'я людини. У другій половині XIX століття склалися і конкретні законодавчі концепції дуелі. Французьке законодавство взагалі не згадувало про дуелі, а її наслідки каралися на загальних підставах - як заподіяння тілесних ушкоджень або вбивство. В Англії та більшості північноамериканських штатів дуель каралася сама по собі (як порушення громадського порядку, або як самоправство, або як замах на вбивство), а наслідки дуелі розцінювалися як звичайне вбивство або нанесення тілесних ушкоджень. У більшості європейських законодавств (зокрема, в Німеччині, Австрії, Іспанії, Італії, скандинавських країнах) дуель каралася як самостійний злочин, причому завдані на дуелі поранення або смерть каралися м'якше, ніж відповідні діяння поза дуелі Там само с. 32..

«Може статися, - один дасть ляпаса, вдарить іншого. Цей страшний вчинок тягне за собою остаточну втрату честі, і якщо інші образи (словесні - авт.) змиваються кровопусканням, то ця образа може бути начисто змита лише вбивством» Шопенгауэр А. Афоризмы житейской мудрости / Пер. с немец. - М.:Эксмо, 2007.с. 603. - іронічно коментує філософ.

Соціальним інститутом можуть бути і зґвалтування. Так, Ф. Енгельс пише про популярну в деяких суспільствах практику викрадення наречених «При викраденні жінок виявляються вже, втім, ознаки переходу до одношлюбності, принаймні у формі парного шлюбу: коли молодий чоловік з допомогою своїх друзів викрадав дівчину, вони всі по черзі вступають з нею в статевий зв'язок, але після цього вона вважається дружиною того молодого чоловіка, що був ініціатором викрадення» Энгельс Фридрих Происхождение семьи, частной собственности и государства. - СПб: Азбука-классика, 2009. с.45.. На сьогодні цей інститут поширений в Киргизії, приблизно половина всіх киргизьких шлюбів були укладені за допомогою викрадення нареченої, з них дві третини - без згоди нареченої. Викрадення нареченої є заплутаним питанням, на практиці виглядає частіше як насильницьке викрадення та зґвалтування (з наступним, майже завжди неминучим, одруженням), і рідше як щось, на кшталт таємної втечі закоханих. Хоча дана практика є незаконною, викрадачі наречених рідко бувають покарані Википедия [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Похищение_невесты#cite_note-15.

Але, разом з тим, слід погодитись з твердженням, що далеко не всі злочинні практики можуть бути інститутами. Наприклад, злочини вчинені з необережності, адже вони зазвичай протирічять інтересам злочинця чи певних груп людей, не задовольняють їхніх потреб, злочини вчиненні в стані афекту тощо. Історичний вимір дослідження інституціоналізації злочинності виглядає доволі цікавим і перспективним, адже він дасть змогу отримати відповідь на питання чи є процеси інституалізації злочинності лише тенденцією сьогодення, чи вони мали місце завжди.

Одне із найважливіших питань вбачається в тому, як саме ті чи інші злочинні практики перетворюються на соціальні інститути, тобто питання про механізм інституалізації.

Як констатує В.М. Дрьомін, механізм інституціоналізації кримінальних практик в кримінологічної літературі практично не вивчений. Більшою мірою це питання досліджено щодо неправових практик.

Вслід за Т. Лукманом і П. Бергером, Дрьомін виділяє 3 стадії Див. Дремин В.Н. Вказана робота. с.289-295., етапи інституалізації соціальних практик:

1) Типізація. Будь-яка дія, яка часто повторюється, стає зразком, згодом вона може бути відтворена з економією зусиль і ipso facto усвідомлена як зразок його виконавцем. Необхідно антропологічною умовою типізації є хабітуалізація (тобто входження в звичку) діяльності.

Тобто при виникненні якоїсь потреби та чи інша ідеальна модель злочинної практики повинна стати типовою, традиційною, звичайною для індивідів. Це ментальний етап.

2) Об'єктивація. Опредметнення, перетворення на об'єкт; набуття чим-небудь зовнішньої, об'єктивної форми існування. Злочинна практика стає масовим явищем.

3) Легітимація. Процес в ході якого масова соціальна практика починає підтримуватись суспільною свідомістю, визнання за нею права на існування, позитивна суспільна оцінка явища.

Про легітимність, як необхідну умову існування соціальних інститутів, як зазначалося вище, писав ще Макс Веббер.

Окрім цього, можна додати, що для формальних інститутів потрібна ще четверта стадія - легалізація, визнання законності з боку держави. Але для неформальних інститутів цей етап не є обов'язковим.

На процес інституалізації кримінальних практик впливає ціла низка соціальних процесів та явищ, що мають місце у суспільстві.

Сучасні ЗМІ, є одним із таких важливих суспільних явищ, якість і характер яких виступають сьогодні каталізатором інстиціоналізації злочинних практик. Особливо небезпечний вплив вони можуть здійснювати на дітей.

Як зазначає Ентоні Гідденс, ЗМІ включають в себе широкий спектр форм, таких як телебачення, газети, фільми, журнали, радіо, реклама, відеоігри та компакт-диски. Ці засоби інформації називаються масовими, оскільки вони охоплюють масову аудиторію - аудиторію, що складається з дуже великої кількості людей. Їх також іноді називають масовими комунікаціями. ЗМІ часто асоціюються виключно з розвагами і як такі розглядаються як щось другорядне в житті більшості людей. Подібний погляд, однак, однобокий: масові комунікації також пов'язані з багатьма іншими аспектами нашої соціальної діяльності. Такі засоби масової інформації, як газети і телебачення, здійснюють широкий вплив на наше життя і на громадську думку. Прихід телебачення справив значний вплив на структуру повсякденного життя, оскільки багато людей будують навіть розпорядок дня навколо певних програм Гидденс Энтони Социология /при участии К. Бердсолл: Пер. с англ. Изд. 2-е полностью перераб. и .доп. - М.:Едиториал УРСС, 2005. с. 396. .

Двома найбільш дослідженими темами є вплив телебачення на рівень злочинності на насилля, а також характер ТВ новин. Гіддес, посилаючись на дослідження американських дослідників, констатує, що телевізійні постановки виявилися надзвичайно насиченими насильством: у середньому 80% таких програм ??містять елементи насильства, які трапляються з частотою 7,5 насильницьких епізоду на годину. У дитячих програмах відзначається ще більший рівень насильства, хоча вбивство в них зображується не настільки часто. З усіх телевізійних програм найбільше число насильницьких актів і епізодів містять мультфільми Гидденс Энтони Вказана робота. с. 400..

Стійку кореляцію між агресивною, деструктивною поведінкою і переглядом TV насилля знаходили дві третини всіх досліджень на цю тему.

Зараз, напевне, навіть більш актуальним є питання регулювання Інтернету. Зрозуміло, що глобальна мережа дає практично необмежений доступ до інформації, має безліч переваг, але разом з тим в ній поширюється, пропагується насильство, аморальна, і асоціальна поведінка, тотально порушуються авторські права. В Інтернеті можна знайти навіть офіційні сайти Аль-Каїди та ХАМАСу, через які вони пропагують свою ідеологію. Транскордонний, глобальний характер Інтернету робить можливим ефективне регулювання глобальної мережі на рівні міжнародному чи принаймні регіональному. На національному, можливо було б доречно прийняти закон «Про Інтернет», ввести державну реєстрацію інтернет-сайтів тощо.

І.М. Рассолов вказує що є 3 основні шляхи вирішення цього питання:

· відмова від будь-якого «зовнішнього» втручання в Інтернет, який був би здатний самостійно все регулювати. Ця позиція спирається на подвійне судження про те, що кіберпростір - це нова територія, яка якісно відрізняється від фізичного простору; нормативні регулятори і судді «реального світу» приречені бути неефективними в цьому «текучому» і невловимому світі, що існує без формалізму документів і без фізичних кордонів.

· Друга позиція зводиться до того, що держава, її установи та інститути в змозі не кращим чином регулювати діяльність в Інтернеті, тому що вони занадто повільні, мало що роблять для технічного і комерційного розвитку мережі та мають правомочності тільки в рамках своїх кордонів. Прихильники цієї точки зору вказують на економічних учасників інтернет-відносин - на підприємства, практиків, фахівців, зацікавлених у тому, щоб їх рентабельність базувалася на довірі споживачів. Саме вони повинні пропонувати, розробляти, навіть зобов'язувати вводити в сферу Інтернету морально-етичні кодекси і впроваджувати ідеї саморегулювання, які закон і юриспруденція можуть потім законодавчо закріпити.

· Третя позиція (держава - «нічний сторож») зводиться до наступного: існуючі демократичні установи та законодавчі процеси цілком виявляють свою спроможність у регулюванні інформаційного середовища. І тільки вони одні легітимні обговорювати і вирішувати юридичні питання, що стоять перед теорією і практикою Інтернету. Так, органи правосуддя можуть розглядати індивідуальні спори у віртуальному просторі і створювати потроху судову практику. Законодавець також повинен міняти і тлумачити норми інтернет-права, а там, де це необхідно, їх виключати. Повільність, деяка недосконалість, суперечливість цього процесу є нормальними проявами функціонування демократичного суспільства. І це не повинно викликати у нас побоювання Рассолов И.М. Право и Интернет. Теоретические проблемы. 2-е изд., доп. - М.: Норма, 2009.с.78..

Ефективне регулювання ЗМІ дало б змогу перетворити його з криміногенного фактору, на союзника у боротьбі зі злочинністю, інше ж важливе питання в тому наскільки це буде суперечити праву особи на доступ до інформації, свободі слова тощо. З приводу особливостей взаємодії ЗМІ і злочинності була захищена кандидатська дисертація Див. Гололобова Ю.И. Средства массовой информации и преступность: Криминологический аспект: диссертация на соискание ученой степени кандидата юр. наук: 12.00.08. /Гололобова Ю.И. - М. 2002. .

Іншим важливим фактором є тема «кримінального романтизму» в кіно, серіалах, піснях, книгах. Романтизація злочинця, аморального способу життя знаходить широкий відклик в душах слухачів, глядачів, читачів. «Шансон» є однією з найбільш популярних радіостанцій в Україні її масово слухають в маршрутках, таксі, громадських місцях. «Блатняк» є не єдиним жанром Шансону, проте розповсюдженим. Серіали жанру кримінальної романтики також знаходять свою масову аудиторію («Бригада», «Зона» тощо). В кіно широко розповсюджений образ вправного авантюриста, який переступаючи закон досягає своїх особистих цілей («Одинадцять друзів Оушена», «Угнати за 60 секунд», «Пограбування по-італійськи» тощо). В художній творчості відбувається «героїзація» злочинця та злочинного способу життя. Кількість книг жанру «кримінальної романтики» на полицях магазинів також є значною.

Широке поширення романтизації злочинності таким чином може слугувати культурним підґрунтям, основами інституалізації злочинних практик.

Особливий інтерес викликає також процес поступової деінституалізіції та дифункції базових важливих соціальних інститутів, які відіграють у суспільстві важливу антикриміногенну роль. Практично не викликає сумнівів падіння регулюючої ролі моральних норм в суспільстві, а мораль є важливим контрольним інститутом. Як зазначає В.С. Мовчан, сама потреба правового регулювання виникає і існує тоді, коли втрачають дієвість механізми морального регулювання та саморегулюваня (коли відсутній внутрішній недопуск антисоціальної дії) Мовчан В.С. Етика: Навч. Посіб. - 3-те вид., випр. І доп. - К.:Знання, 2007. с.38. .

Загальновідомою тенденцію сучасних суспільств, і українського в тому числі, є зростання кількості розлучень, більш пізня практика одруження, зростання кількості неповних сімей, поширеність громадянського шлюбу, що свідчить про кризу інституту сім'ї. Загальновідомо також і те, що одружені люди рідше вчиняють злочини, здорова сім'я є ознакою здорового суспільства. Хоча деякі сучасні дослідники, маючи на увазі, зазначені тенденції відмічають не руйнування сім'ї як такої, а її модернізацію, перетворення на новий тип, більш «демократичний» Див. Черняк Е.М. Социлогия семи: Учебное пособие. - М.:Дашеов и К, 2004. с.187-188.. Загалом, ці процеси є достатньо дослідженими Див. напр. Бим-Бад Б.М., Гавров С.Н. Модернизация института семьи: социологический, экономический и антрополого-педагогический анализ: Монография. - М.: Интеллектуальная книга - Новый хронограф, 2010.; Криминология - XX век / [Бурлаков В.Н., Вандышев В.В., Волженкин Б.В., Гилинский Я.И., и др.]; Под ред.: Бурлаков В.Н., Сальников В.П. - С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2000., тому обмежимось простою констатацією цих фактів і їх криміногенним впливом на формування злочинних інститутів.

Ще одним важливим фактором є процес маргіналізації населення. Сучасні маргінали - це нетрадиційні типажі - вихідці з іншої культурного середовища, емігранти, безробітні, жебраки та ін Маргинальность в современной россии: Коллективная монография. Московский общественный научный фонд, 2000. с.5.. Загальновідомо, що маргінальні верстви населення перебувають у «групі ризику».

На сьогоднішній момент найбільш разюче проявляють ознаки соціального інституту тіньова економіка, корупція та деякі формі організованої злочинності. В умовах деінституалізації та дисфункції важливих антикриміногенних, базових соціальних інститутів, в умовах деяких сучасних криміногенних факторів, які були розглянуті вище, злочинні інститути набувають все більшої сили.

Перш за все хочеться сказати, що інституціоналізація деструктивних практик загалом, не лише злочинності, на сьогоднішній момент є звичайним явищем. Причому тут йдеться не лише про формування неформальних деструктивних інститутів, а й про формування формальних. Ці процеси особливо легко помітні, адже держава йде на відкриту легалізацію деструктивних інститутів.

Так, деякі країни світу йдуть шляхом легалізації наркотиків. Поки що це стосується лише «легких наркотиків», але ведуться навіть дискусії щодо легалізації «важких наркотиків». До таких країн можна віднести: Австралію (деякі штати), Нідерланди, Іспанію, Чехію, Люксембург, Ямайку. За законодавствами деяких країн (Канада, Німеччина та ін.) зберігання, вживання, вирощування наркотиків можливе в лікувальних цілях. У великих містах Нідерландів, таких як Амстердам, Роттердам, Гаага, Утрехт та інших, відкриті кофешопи, що мають офіційний дозвіл на продаж марихуани, галюциногенних грибів та інших легких наркотиків. Ще більше країн на мапі світу (частково, оскільки існує стаття 316 КК за публічне вживання, і Україна), в яких вживання наркотиків декриміналізоване.

Ще більш характерним є приклад легалізації проституції, при чому, що цікаво, її легалізували практично більшість країн Європи, доволі консервативними в цьому плані США та більшість пострадянських країн. Проституція легальна в Німеччині, Великобританії, Іспанії, Турції, Греції, Італії, Португалії, Нідерландах - практично скрізь. Більш того, в ряді країн (Німеччина, Турція, Греція, Чехія, Нідерланди та ін.) легалізовані навіть сутенерство і борделі, які отримують від держави необхідні дозволи, платять податки. Цікаво, а чи отримують працівники секс-індустрії державну допомогу по безробіттю? В Україні проституція декриміналізована.

Масові очевидні деструктивні практики, на зразок аборту, взагалі вже не є дискусійними в плані легалізації для найбільш передових, ліберальних країн світу. Аборти «по бажанню» визнаються нормальними в країнах СНГ, ЄС, в США, Китаї, Індії та ін. Окремою групою тримаються мусульманські, африканські, південноамериканські країни а також Ватикан та Ірландія, де аборти заборонені або зовсім, або крім випадків зґвалтування, різного роду медичних протипоказань тощо.

Найбільш помітною є інституалізація злочинності в економічній сфері. Економіка є базовим суспільним макроінститутом, до складу якого входять численні інші інститути (власність, ринок, гроші, торгівля тощо). Сучасний стан економіки характеризується активною інституалізацією різного роду тіньових практик.