Особливості агресивної поведінки курсантів та працівників міліції

Розгляд основних особливостей агресивної поведінки курсантів та працівників міліції. Характеристика та аналіз видів агресивності по З. Фрейду: імпульсна жорстокість, садизм, деструктивність. Фізична агресія як результат підвищення соціального контролю.

Рубрика Психология
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 26.12.2012
Размер файла 192,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

агресивний поведінка курсант міліція

Актуальність теми. Однією з характерних особливостей соціальної взаємодії людей у сучасному суспільстві є підвищена конфліктність та агресивність. Це пов'язано з впливом цілого ряду факторів що ускладнюють життєдіяльність і є джерелом роздратування, психічної напруги.

З огляду на це є актуальними будь-які дослідження деструктивних проявів особистості у різноманітних галузях діяльності людини. Особливу практичну значимість вони мають в умовах специфічної діяльності органів внутрішніх справ взагалі і в процесі підготовки курсантів у вищих закладах освіти системи МВС зокрема.

Вивчення агресивних проявів у майбутніх офіцерів виходить за межі традиційних напрямків психологічних досліджень у вищій військовій школі, як правило, орієнтованих на виявлення закономірностей змін, розвитку та формування професійно значимих якостей. Однак, такі дослідження не можуть відтворити повну картину розвитку особистості майбутнього офіцера, якщо не враховувати, що різноманітні деструктивні особистісні прояви також впливають на її становлення.

Серед них важливе місце належить агресивності, яка об'єктивно може виступати дестабілізуючим фактором у підготовці курсантів, впливати на здатність контролювати і регулювати ними власні психічні стани та поведінкові реакції, що необхідно для забезпечення нормальної та ефективної навчальної і службової діяльності. Крім того, враховуючи, що курсанти належать до категорії психічно здорових осіб, прояви ними агресивності можуть бути свідченням відсутності оптимальних психолого-педагогічних умов їх підготовки. Неможливо допустити прояви агресивності у майбутній службовій діяльності офіцера як суб'єкта професійного спілкування.

Багато відомих українських науковців внесли вагомий вклад у дослідження сутності агресії (Н.В. Алікіна, О.М. Бандурка, В.І. Барко, А.Ф. Зелінський, С.Д. Максименко, В.С. Медведєв, О.М. Морозов, В.М. Синьов, О.В. Тімченко, Л.І. Казміренко, М.В. Костицький, С.І. Яковенко та ін.).

Загальні аспекти агресивної поведінки людини, її сутність та витоки глибоко досліджені вітчизняними і зарубіжними вченими (Л.М. Аболін, А. Ассінгер, А. Бандура, Л. Берковіц, Р. Берон, Ф.Б. Березін, О.О. Бодальов, І.Б. Бойко, Л.Ф. Бурлачук, В.В. Горінов, І.В. Горшков, Д.М. Давидов, Є.Г. Дозорцева, М.О. Качаєва, Є. Керрол, С.Л. Кравчук, І.В. Крук, К. Лоренц, Л.О. Пережогін, Ф. Ріман, Д. Річардсон, О.М. Столяренко, Б.В. Шостакович та ін.).

Правові аспекти агресивності й агресії, що пов'язані з психологічними особливостями особистості, специфікою діяльності працівників ОВС, знайшли своє відображення у дослідженнях В.Г. Андросюка, Л.М. Балабанової, В.О. Лефтерова, Т.Р. Морозової, О.В. Тімченка й ін.

Актуальність дослідження агресивності майбутніх офіцерів полягає також і в тому, що гармонійно розвинута особистість передбачає наявність у ній певної долі агресивності, що й робить її соціально адаптованою і корисною (наприклад, для подолання життєвих перешкод), у протилежному випадку відбувається втрата індивідуальності, суб'єкт стає пасивним, конформним, знижується його соціальний статус (Ю.М. Антонян, 1995), що не сприяє ефективній професійній діяльності офіцера.

Об'єктом даного дослідження виступає поведінка.

Предметом - агресивна поведінка.

Метою даного дослідження є вивчення особливостей агресивної поведінки курсантів та працівників міліції.

Для досягнення мети дослідження були поставлені наступні завдання:

1) Здійснити теоретичний аналіз літературних джерел з проблеми агресивності;

2) Визначити особливості агресивної поведінки курсантів та працівників міліції;

3) Вивчити особливості комунікативної агресивності курсантів та працівників міліції

Методи дослідження:

-теоретичний аналіз наукової літератури з проблеми дослідження,

-здійснення емпіричного дослідження із застосуванням діагностичних методик:

1) Тест «Руки» Вагнера.

2) Методика дослідження агресивності особистості «Діагностика показників і форм агресії А. Басса і А. Дарки».

3) Визначення інтегральних форм комунікативної агресивності (В.В.Бойко).

4) Математико-статистичні методи, які здійснюються на принципах порівняльного аналізу в навчальному дослідженні (t-критерії Ст'юдента, ц-критерій Фішера).

У дослідженні брали участь 100 осіб, з них 50 курсантів 4 курсу ХНУВС та 50 працівників Харківського міського управління ГУМВС України в Харківській області, серед яких 25 працівників патрульно-постової служби (ППСМ), віком від 20 до 40 років, та 25 працівників сектору карного розшуку, віком від 22 до 40 років, всі чоловіки.

Структура дипломної роботи: два розділи (теоретичний та практичний), вступ, висновки, додатки, список літератури.

1. Теоретичні підходи дослідження агресивності

1.1 Загальні поняття про агресивність та напрямки її дослідження у психологічній літературі

Вся історія людства переконливо доводить, що агресія є невід'ємною частиною життя особи і суспільства. У перекладі з латинської мови «агресія» означає «напад» В даний час термін «агресія» уживається надзвичайно широко. Даний феномен пов'язують і з негативними емоціями (наприклад, гнівом), і з негативними мотивами (наприклад, прагненням нашкодити), а також з негативними установками (наприклад, расовими упередженнями) і деструктивними діями.

По своїй внутрішній суті і зовнішнім проявам агресію можна розглядати як поведінковий прояв. Поведінка, з погляду одного з великих необихевиористов Кларка Халла, починається із стимулу із зовні або із стану потреби і закінчується реакцією. Але основною детерминантой поведінки Халл вважав потребу, що викликає активність організму, його поведінку. Агресивність, на його думку, стала благоприобретенной формою поведінки. Вона визначається тим, що людина прагнути добитися максимальної переваги для себе серед собі подібних. Когнітивні моделі агресії акцентують емоційні і пізнавальні процеси в прояві агресивної поведінки. Дані теорії достатньо оптимістичні в плані можливості контролю агресії, оскільки вони припускають, що людину можна навчити бути менш агресивною. Але, з іншого боку, самі ж автори цих теорій не виключають можливість прояву імпульсної агресії, не підвладної свідомості і розуму.

Погляди Фрейда на витоки і природу агресії украй песимістичні. Це поведінка не тільки природжене, таке, що бере початок з «вбудованого» в людині інстинкту смерті, але також і неминуче, оскільки, якщо енергія Танатоса не буде обернена зовні, це незабаром приведе до руйнування самого індивідуума. Зовнішній прояв емоцій, супроводжуючих агресію, може викликати розрядку руйнівної енергії і, таким чином, зменшити вірогідність появи небезпечніших дій. Тобто катарсис - здійснення експресивних дій, що не супроводжуються руйнуванням, може бути ефективним засобом запобігання небезпечнішим вчинкам. Іншими словами, з погляду З. Фрейда агресія має біологічну (інстинктивну) природу і подолати її неможливо, окрім як частково регулювати соціальними нормами, додаючи їй більш менш нешкідливі форми. [37, с. 117].

Еволюційний підхід до розвитку людської агресивності спирається, в першу чергу, на теорію До. Лоренця, розроблену в результаті вивчення поведінки тварин. Погляди К. Лоренца достатньо близькі до поглядів З. Фрейда. Згідно концепції К. Лоренца агресія бере свій початок з природженого інстинкту боротьби за виживання. Цей інстинкт розвинувся в ході еволюції і виконує три важливі функції: 1) боротьба розсіює представників видів на широкому географічному просторі, 2) агресія допомагає поліпшити генетичний фонд вигляду за рахунок того, що залишають потомство тільки найбільш сильні і енергійні, 3) сильні тварини краще захищаються і забезпечують виживання свого потомства. [17, С. 92]. Проте, в застосуванні до людини, швидше потрібно констатувати негативну роль другого пункту. Енергія агресії генерується в організмі спонтанно, безперервно, в постійному темпі, регулярно накопичуючись з часом. Чим більше кількість агресивної енергії є в даний момент, тим меншої сили стимул потрібний для того, щоб агресія «виплеснулася» зовні. Це так звана «психогідравлічна модель» агресії, створена на основі дослідження агресії тварин.

З позиції аналітичної психології До. Юнга, проблема агресії і агресивності представляється як психічна енергія, яка може виявлятися у формі сексуальності. Або ж можна сказати, що психічна енергія виявляється агресією, різноманітною і вектори, у тому числі і либидиозную. Агресивність як психічна енергія має своє коріння філогенезу і онтогенетичних, яке виявляється як в особистому, так і колективному несвідомому. Проте, з позиції індивідуальної психології А. Адлера головне джерело поведінки агресії лежить в могутньому прагненні до досягнення переваги і досконалості, яка розвивається у людини у відповідь на свою непристосованість в природі як біологічної істоти і неповноцінності окремих своїх органів. [33, с. 84].

Одним з підходів до розуміння суті людської агресивності є антропоэкологический підхід. Агресія і агресивність, зло і насильство, війна і руйнування і так далі і тому подібне всіма дослідниками людини безперечно відносяться до негативних, аномальних, не бажаних явищ. Проте вже багато тисяч років ці явища зберігаються на всіх етапах природного відбору і, так званою, геннокультурной еволюції виду Homo Sapiens. Природно припустити, що агресивність і агресивна поведінка, виниклі на певних етапах еволюції, мають еволюційний сенс.

Одна з точок зору в сучасній психології розглядає агресивність як відносно стійку межу особи. Рівень агресивності, будучи біологічно детермінованим, в людському середовищі піддається певним видозмінам і визначається як ступенем соціалізації, так і етнокультуральними нормами, вимогами, установками.

Агресивність людини виявляється як в тваринно-біологічній формі на рівні індивіда (вбивства) або колективу (конфлікти, війни), так і в социализированной формі, виявляючись в соціально-психологічних і інших взаєминах людей (утиски, тиск, обмеження, погрози, зневага і так далі).

Хекхаузен Х. показав, що агресія знаходиться під безумовним контролем соціальних норм і функцій. Культура формує і задає норму, яка визначає тип і частоту агресивних форм поведінки. Цей факт підтверджується спостереженнями за дітьми, які до віку 10 - 11 років, фактично, залишаються «поза культурою» і проявляють однакові форми і частоту агресивної поведінки. Будь-яка культура декларує і санкціонує свої специфічні норми і критерії, тим самим, зумовлюючи, що можна вирішувати, що забороняти і що заохочувати. [9, С. 83].

У побутовому, буденному розумінні слово «агресія» означає дію, направлену на порушення фізичної і психічної цілісності людини (або групи людей), що веде до знищення; як спричинення матеріального збитку. Як видно з такого розуміння, основним змістом його є антисоціальний відтінок. Формою агресивні дії можуть бути самими різними. Це і дитячі витівки і ігри, це і підліткові бійки і конфлікти; сюди ж відносяться зіткнення у дорослих - війни, вбивства, образи, насильства і згвалтування, тероризм і апартеїд. Мотиваційно-психологічний аналіз форм діяльності людини, у тому числі і агресивного, показує, що вони відмінні по генезу, але завжди обумовлені тією або іншою ситуацією, маючи з нею складний мотиваційно-причинний зв'язок. Як підкреслює Хекхаузен Х. «коли мова йде про агресивних діях, з'ясування умов їх здійснення є особливо складним завданням». Проявляючи агресію, чоловік, як правило, не просто реагує на яку-небудь обставину середовища і ситуації, але виявляється включеним в складну передісторію розвитку подій, що примушує його оцінити наміри інших людей і наслідки власних вчинків.

Поняття aggredi (агресивний) походить від слова adgradi, яке в буквальному розумінні означає gradus - крок, ad - на, тобто виходить щось подібне до «рухатися на», «наступати». У первинному сенсі бути агресивним означало щось ніби «рухатися у напрямі мети без зволікання, без страху і сумніву». [12, С. 308].

У сучасній психології поняття «Агресивність людини» має декілька значень. Розрізняють агресію як наслідок фрустрації; інструментальну агресію - спосіб досягнення значущої мети; ситуативну агресію - людина, що кинулася захищати дівчину від хуліганів, іноді вимушена діяти агресивно; агресивність як властивість особи, схильність людини здійснювати акти фізичної або вербальної агресії, направленої проти інших людей. Сфера дії моральної оцінки не розповсюджується на так званих зовні моральні дії. Агресивність розуміється як риса вдачі, як одна з найважливіших характеристик дій і вчинків, які визначають і встановлюють взаємини між людьми; а також як дія індивідуума, особи.

З. Фрейд виділяв наступні види агресивності: імпульсна жорстокість, садизм, деструктивність. Імпульсна жорстокість виникає незалежно від сексуальності і базується на інстинктах самозбереження. Їх мета - усвідомлювати реальні небезпеки і захищатися від їх намірів. Така агресивність направлена на захист того, що необхідне для виживання або захист від загрози життєво важливим інтересам. У своєму уявленні про садизм Фрейд убачав єдину форму деструктивності, для якої вожделенны акти руйнування, примушення, муки. [9, С. 65].

У одній з перших монографій, що зачіпають проблеми агресії, «Фрустрація і агресія» під авторством Дж. Долларда і співавторів, агресія визначається як «акт, цільовою реакцією якого є нанесення шкоди організму». Це визначення виявилося таким, що визначає для багатьох подальших досліджень. Багато авторів розглядають агресію як реакцію ворожості на створену іншим фрустрацію, незалежно від того, наскільки ця фрустрація має ворожі наміри.

Більшість авторів, як відзначають Берон Р. і Річардсон Д., визнає сьогодні наступне визначення агресії: це будь-яка форма поведінки, націлена на образу або спричинення шкоди іншій живій істоті, не охочій подібного звернення. Агресивність розглядається авторами як модель поведінки, а не як емоція, мотив або установка. [9, С. 91].

Автори розглядають агресивність як людський прояв, з одного боку, і як форму соціальної поведінки, з іншою; і критерій «наміру» розглядають як обов'язковий для визначення агресії, що виключає будь-яку випадкову дію, що супроводжується пошкодженням. З іншого боку, сюди не підпадають дії хірургів, травматологів, стоматологів, педагогів і батьків, що карають дітей в дисциплінарних цілях. Їх визначення терміну агресія припускає дії, за допомогою яких агресор навмисно заподіює збиток своїй жертві. Агресія має місце, якщо результатом дій є які-небудь негативні наслідки.

Для опису агресії Басс запропонував концептуальну рамку, що включає три шкали: фізична - вербальна, активна - пасивна, пряма - непряма. Він визнає агресивними лише ті дії, які заподіюють шкоду живим істотам; а також ті дії, коли реципієнт або жертва прагне уникнути подібного звернення. Такий підхід, подібні «умови» виключають фактично садомазохізм, деякі форми деструктивної поведінки. То ж відноситься і до суїциду.

Берон Р. і Річардсон Д. виділяють наступні види агресії: ворожа агресія, яка має на меті спричинення жертві страждань, і інструментальна агресія, коли напад на інших не має на меті спричинення шкоди. Зілман замість цих термінів вважає за краще говорити про агресію «обумовленою подразником» (дії, направлені на усунення неприємної ситуації) і «обумовленою спонукою» (дії, що робляться з метою досягнення різних зовнішніх вигод). Хекхаузен Х. розрізняє реактивну і спонтанну агресію. Деякими авторами агресивність розглядається в трьох вимірюваннях: агресивність як нормальна реакція, агресивність як функціональна реакція і агресивність як реакція насильства. [45, С. 67].

Всі перераховані вище дослідники підкреслюють ситуаційну обумовленість агресивної поведінки. Погоджуючись з ними, не слід випускати з уваги роль індивідуальних чинників і особливостей, які формують відмінності в проявах агресії в одних і тих же умовах.

Е. Фромм виділяє п'ять основних типів людської агресії: доброякісну, злоякісну, інструментальну, псевдо-агресію (ненавмисна, ігрова, самоствердження), оборонну (напад, втеча, опір, конформізм). Він розрізняє агресію біологічно адаптативну, сприяючу підтримці життя, доброякісну, і злоякісну агресію, не пов'язану із збереженням життя. Біологічно адаптативна агресивність - це реакція на загрозу вітальним інтересам індивіда; вона закладена у філогенезі і властива як тваринам, так і людям. Вона носить вибуховий характер і виникає спонтанно як реакція на загрозу; а наслідок її - усунення або самої загрози, або її причини. Біологічно не адаптативна агресія - це злоякісна агресивність, тобто деструктивність і жорстокість. Вона не є захистом від нападу або загрози; вона закладена у філогенезі і є специфічно людським феноменом; вона приносить біологічну шкоду і соціальне руйнування. Головні її прояви - жорстоке катування або вбивство - не мають ніякого іншій меті, окрім отримання задоволення, причому вони шкідливі і жертві і агресорові. У основі її лежить якийсь людський потенціал, що йде корінням в умови самого існування людини.

Дія, в результаті якої може бути завданий збитку, але яким не передували злі наміри, Е. Фромм відносить до псевдо-агресії. Він розрізняє наступні підвиди псевдо-агресії: ненавмисна псевдо-агресія (як приклад він розглядає випадковий постріл з пораненням людини); ігрова псевдо-агресія (виявляється в учбових тренінгах на майстерність, спритність, швидкість реакцій); псевдо-агресія як самоствердження. Концепція псевдо-агресії як самоствердження знаходить підтвердження в спостереженнях за зв'язком між дією чоловічих статевих гормонів і агресивною поведінкою. Сексуальна здатність чоловіків має велике значення для продовження життя роду. Тому і природа спорядила самця особливо високим потенціалом агресивності. Як відомо, гормони викликають агресивність [48].

За ситуації, коли виникає загроза життю, здоров'ю, свободі або власності виявляється так звана оборонна агресія. Вивчення літератури з проблеми агресивності людини і тварин, приводить до однозначного виводу, що агресивна поведінка є захисною реакцією на будь-яку загрозу життю - як загрозу самому життю, так і загрозу потребам в їжі, сексі і так далі По Ч. Дарвіну це філогенетично закладена агресія, що зустрічається у людей і тварин, є не що інше, як пристосовна захисна реакція.

Аналізуючи деструктивність, як прояв злоякісної агресії, Е. Фромм виділяє дві форми - спонтанна агресивність і агресивність, пов'язана із структурою особи. Причиною породження спонтанної агресивності (деструктивності) є екстремальні умови - війни, релігійні і політичні конфлікти, потреба і відчуття знедоленості, а також - суб'єктивні причини, такі як груповий нарцисизм на національному і релігійному грунті.

Агресивність, пов'язана із структурою особи, властива їй (особи) завжди і виявляється у всіх формах його життєдіяльності.

Конкретним проявом соціальної агресивності є вбивства - це комплексне віддзеркалення людської агресії з мультіфакторною біологічною і соціокультурною обумовленістю. Самогубство також є формою прояву агресії.

Агресія має і свою сублімовану форму прояву, позитивну, творчу і конструктивну форму - любов. В першу чергу, любов породжує протилежні агресії відчуття і відношення.

1.2 Основні теорії агресивності

Поняття «агресія» використовується в різних значеннях. Згідно з теорією інстинктів і потягів (В. Мак-Дугалл, 3. Фройд, К. Лоренц) агресія -- природна внутрішня властивість людини; форма поведінки, яка визначається вродженими інстинктами й потягами. У зв'язку з цим агресивна енергія періодично накопичується у індивіда й потребує виходу або трансформації. 3. Фрейд у межах психоаналітичного підходу поряд із інстинктом життя (Ерос) виявив другий інстинкт -- інстинкт смерті (Танатос). Отож, щоб уникнути саморуйнації, людина повинна позбутися деструктивної енергії, пов'язаної з цим, другим, інстинктом. На думку 3. Фрейда, агресивна поведінка спрямовує в певне річище деструктивну енергію, знижуючи таким чином напруження. К. Лоренц, на відміну від Фрейда, розглядав агресію не як саморуйнівну поведінку, а як адаптивну. Агресії приписується роль функції, яка обслуговує вид. Вона, за К. Лоренцом, з'явившись у результаті природного добору, збільшує шанси виживання і збереження роду. Зрештою, і Фрейд, і Лоренц одностайні в тому, шо агресивна енергія має інстинктивну природу й що агресія неминуча. Щоправда, теорія агресії як інстинкту в наш час вважається застарілим історичним явищем.

Фрустраційні теорії агресії (Д. Доллард, Л. Берковіц та ін.) розглядають агресію як наслідок фрустрації, тобто перешкоди, що виникає на шляху цілеспрямованої дії людини або досягнення індивідом цільового стану. Л. Берковіц, відповідаючи на запитання про причини агресії, між поняттями фрустрації і агресії ставить проміжне -- поняття відповідних умов середовища (або сигналів), що викликають агресію. Отже, фрустрація не завжди й не відразу призводить до агресії, вона пробуджує в людини стан емоційної активації, а саме гнів, який готує підґрунтя для агресивної поведінки. Водночас ця поведінка можлива тільки тоді, коли в ситуації будуть наявні сигнальні стимули, котрі мають агресивне забарвлення. Таким чином, акт агресії має два джерела: гнів, що виник у індивіда, та сигнали. Л. Берковіц разом з колегами провів цілу низку експериментів, один з яких отримав назву ефекту зброї. Йдеться про те, що в результаті життєвого досвіду окремі об'єкти (сигнали агресії) асоціюються в людини з агресією. Таким об'єктом може слугувати зброя, яка не лише провокує агресію, а й створює психологічну дистанцію між жертвою та агресором. Можна сформулювати такі основні висновки експериментальних досліджень у рамках фрустраційної теорії агресії:

* агресія є важливою, але не єдиною відповіддю індивіда на фрустрацію; * такі чинники, як культура, звичаї, виховання, регулюють агресивну поведінку; * агресивна енергія не виробляється автоматично, шляхом внутрішнього процесу, а є наслідком певної події, якоїсь невдачі; * покарання і агресія -- взаємопов'язані елементи: покарання в одних випадках може посилити, а в інших послабити чи взагалі не вплинути на прояв агресії.

Згідно з теорією соціального научіння (А. Бандура та ін.), агресія, подібно до інших форм поведінки, набувається в результаті індивідуального досвіду взаємодії. А. Бандура вважає, що ми навчаємося агресії не лише тому, що це може бути корисним, а й переймаємо її як модель поведінки, спостерігаючи за іншими людьми. Тобто зрозуміти й дослідити агресію можна, якщо підійти до неї не з погляду фрустраційних умов і покарань, а з погляду заохочувальних її наслідків. Отже, сутність теорії соціального научіння стосовно агресії полягає в тому, що людина засвоює агресивну манеру поведінки так само, як і більшість соціальних навичок, спостерігаючи за діями оточення, імітуючи ці дії, зауважуючи наслідки цих дій, під впливом винагород і покарань. Агресивній поведінці можна навчитися шляхом інструментального обумовлювання й моделювання, перебуваючи під впливом випадкового оточення.

У своїх дослідженнях А. Бандура разом з колегами припустив, що першим кроком до засвоєння нової форми агресивної поведінки є процес моделювання, тобто людина, спостерігаючи за поведінкою інших людей, засвоює її. Відомий його експеримент з моделювання, під час якого діти, переглядаючи фільм, спостерігали поведінку дорослого щодо певних іграшок: агресивну і неагресивну. При цьому кожна модель поведінки мала два різних варіанти наслідків: покарання і винагородження. Отже, різні групи дітей спостерігали одну з чотирьох моделей поведінки дорослого: агресію, яка винагороджувалася; агресію, котру карали; неагресивну поведінку, яка винагороджувалася; неагресивну поведінку, котра каралася. Отримано такі результати: * діти, котрі спостерігали за агресивною моделлю, були у своїх вчинках агресивніші, ніж їхні однолітки, які переглянули фільм із протилежною моделлю поведінки дорослого;

* діти, котрі спостерігали за агресією, що винагороджувалася, проявляли її частіше, ніж ті діти, які спостерігали за покараною агресією; * покарана агресія дорослого відтворювалася дітьми в іграх з подібними іграшками.

Важливим у цих спостереженнях є те, що вони мають наукову, соціальну й педагогічну цінність, адже дають змогу побачити підвалини соціальної агресії; намітити як шляхи її профілактики, так і формування неагресивної моделі поведінки.

У контексті розгляду трьох підходів (теорій) до проблеми агресії у міжособистісній взаємодії важливою є проблема чинників, котрі провокують вияв соціальної агресії. Передусім цікавим є питання, чи призводить демонстрування насилля на телеекрані до агресивної поведінки. Так, польові й лабораторні дослідження показали, що в більшості випадків спостерігається короткочасний вплив насилля в засобах масової інформації на схильність до агресії. У ході інших лонґітюдних досліджень дійшли висновку, про наявність взаємозв'язку між переглядом телепередач, які демонструють агресивні дії і сцени насилля, і агресивною поведінкою. Зокрема, тестування індивідів у віці восьми, а потім 18 років виявило, що відносно висока агресивність у вісімнадцятирічних співвідносилася з частими переглядами фільмів із сценами насилля у віці 8 років. Ці дані наводять на роздуми про авторитетну для дітей і дорослих соціальну модель поведінки, яку несе телебачення. Сцени насилля, за якими ми спостерігаємо з телевізійних екранів, можуть слугувати моделлю власної поведінки навіть тоді, коли за агресивну поведінку карають. Однак найнебезпечнішим прийомом, з погляду виховання, є агресія, яка винагороджується. Серед інших чинників, що провокують прояв агресивної поведінки, називають такі: норма відплати (вендети, кровні війни та ін., тобто у відповідній культурі агресія, ворожість стосовно іншого може бути нормою), ефект зброї (якщо людина має зброю, то вона шукатиме можливість її застосувати, адже наявність зброї збільшує схильність індивіда до агресивної дії), страх покарання (небезпека бути спійманим і покараним у цілому знижує агресивність, натомість на рецидивістів загроза покарання належним чином не впливає), самоствердження (за допомогою агресивних вчинків, приниження іншої людини).

Розгляд чинників наводить на роздуми про те, як можна звести агресію до мінімуму. Є чимало рекомендацій з цього приводу. Зокрема, вважається, що мовчки стримувати свою агресію так само неефективно, як і зривати свій гнів на оточенні. Відомі неагресивні способи виявити власні почуття й повідомити інших, як їхня поведінка вплинула на вас: перебудування «ти-висловлювання» на «я-висловлювання», тобто подається почуття таким чином, що іншій людині стає легше відреагувати на нього позитивно, схвально чи принаймні нейтрально. А. Маслоу пропонував такі джерела боротьби зі злом: рух до зрілості (самоактуалізація) і правильно організовані соціальні інституції. З позицій теорії соціального научіння, необхідно заохочувати в дітях кооперативність і неагре-сивну поведінку, зміцнювати її, адже в експериментах було показано, що діти ставали менш агресивними, коли їхню агресивну поведінку ігнорували, а неагресивні дії підтримували.

1.3 Умови формування агресивної поведінки особистості

Ми виходимо з гіпотези, що агресивність людини і його схильність до агресивної поведінки суттєво детермінуються особливостями його індивідуального розвитку. У появі агресивної поведінки беруть участь багато факторів, у тому числі вік, індивідуальні особливості, зовнішні фізичні й соціальні умови. Наприклад, потенціювати агресивність цілком можуть такі зовнішні обставини, як шум, жара, тіснота, екологічні проблеми тощо. Але вирішальну роль у формуванні агресивної поведінки особистості, на думку більшості дослідників даного питання, відіграє її безпосереднє соціальне оточення. Розглянемо деякі, на наш погляд фактори, що ведуть, викликають або підтримують агресивну поведінку особистості.

Характер агресивної поведінки багато в чому визначається віковими особливостями людини. Кожний віковий етап має специфічну ситуацію розвитку й висуває певні вимоги до особистості. Адаптація до вікових вимог нерідко супроводжується різними проявами агресивної поведінки. Так, у самому ранньому віці діти, як видомо, демонструють агресію: якщо часто, голосно й вимогливо плачуть; якщо в них відсутня посмішка; якщо вони не вступають у контакт. Психоаналітичні дослідження свідчать про величезну кількість гніву, переживаному дітьми, особливо в ситуаціях, коли їх потреби недостатньо враховуються. Також добре відомий той факт, що маленькі діти, бажаючи зберегти материнську любов, схильні проявляти жорстокість стосовно немовлят (братові або сестрі)[48].

Адаптуючись до вимог дитячого садка, малята можуть обзиватися, щипатися, плюватися, битися, кусатися й навіть поглинати неїстівне. Причому ці дії відбуваються, що називається, «не перебираючи» - імпульсивно, неусвідомлено й відкрите. Пасивним проявом агресії в цьому віці вважається негативізм, упертість, відмови (говорити, їсти), кусання нігтів (губ). Слід помітити, що поведінка дитини дошкільного віку суттєво залежить від емоційного клімату в родині, а дитяча група, у свою чергу, стає дзеркальним відбиттям внутрішнього стану вихователя. Якщо ті або інші проявляють агресію, діти з великою ймовірністю будуть її відтворювати.

У цілому дитяча агресивність є зворотною стороною беззахисності. Якщо дитина почуває себе незахищеною (наприклад, коли її потреби в безпеці й любові не одержують задоволення), у її душі народжуються численні страхи.

У молодшому шкільному віці агресія частіше проявляється стосовно більш слабших («обраній жертві») учням у формі глузувань, тиску, лайок, бійок. Прояв агресивної поведінки школярів один до одного в ряді випадків є серйозною проблемою. Різка негативна реакція вчителів і батьків на подібну поведінку найчастіше не тільки не зменшує агресивність дітей, але, навпаки, підсилює її, оскільки є непрямим доказом сили й незалежності останніх. Проте, саме вчитель, його авторитет і вміння відкрито виражати своє відношення до агресивної поведінки спонукує дітей вибирати більш соціально схвалювані форми поведінки.

Специфічною особливістю агресивної поведінки в підлітковому віці є залежність від групи однолітків на тлі авторитету дорослих. У даному віці бути агресивним часто означає «бути сильним». Будь-яка підліткова група має свої ритуали й міфи, підтримувані лідером. Наприклад, широко поширені ритуали присвяти в члени групи (або випробування новачків). Ритуали підсилюють почуття приналежності до групи й дають підліткам відчуття безпеки, а міфи стають ідейною основою її життєдіяльності. Міфи широко використовуються групою для виправдання її внутрігрупової й зовнішньої агресії. Так, наприклад, будь-який прояв насильства стосовно «не членів групи» виправдовується завіреннями типу - «вони зрадники... ми повинні захищати своїх... ми повинні змусити всіх поважати нас». Насильство, «одухотворене» груповим міфом, переживається підлітками як твердження своєї сили, як героїзм і відданість групі. У той же час в окремих випадках ініціаторами агресивної поведінки можуть бути окремі підлітки-аутсайдери, дезадаптировані в силу різних причин спроби, що й уживають, самоствердитися за допомогою агресії.

Таким чином, агресивна поведінка достатня звичайне явище для дитячого й підліткового віку. Більше того, у процесі соціалізації особистості агресивна поведінка виконує ряд важливих функцій. У нормі воно звільняє від страху, допомагає відстоювати свої інтереси, захищає від зовнішньої погрози, сприяє адаптації. У зв'язку із цим можна говорити про два види агресії: доброякісно-адаптивну й деструктивно-дезадаптивну [4].

У дорослих людей прояви агресивної поведінки більш різноманітні, оскільки визначаються переважно їхніми індивідуальними особливостями. У якості індивідуально-особистісних характеристик, що потенціюють агресивну поведінку, звичайно розглядають такі риси, як острах суспільного несхвалення, дратівливість, підозрілість, забобони (наприклад, національні), а також схильність випробовувати почуття сорому замість провини.

Можна говорити про особливу категорію людей - екстремістів, що проявляють агресію або часто, або в крайніх формах. Екстремісти, у свою чергу, чітко підрозділяються на дві групи: із зниженим і підвищеним самоконтролем. Перші в силу слабко розвинених стримуючих механізмів схильні до постійного прояву агресії, другі - здатні довгостроково втримуватися навіть від сильних провокацій, але проявляти крайні форми агресії ( аж до брутальних), коли внутрішні ресурси вже висихають.

Іншою особливістю, що впливає на агресивну поведінку особистості, є її здатність переносити фрустрацію. Як відомо, під фрустрацією розуміють стан, викликане перешкодою на шляху задоволення потреби або досягнення мети. Деякі автори розглядають фрустрацію як одну із провідних причин агресивної поведінки. У цілому фрустрація - досить розповсюджене явище, і люди суттєво різняться по здатності справлятися з нею. Якщо ж агресивна поведінка успішна сприяє усуненню фрустрації, то вона з великою ймовірністю підсилюється відповідно до законів научіння. До того ж проблеми можуть виникати в тому випадку, якщо людина має підвищену чутливість до фрустрації, а також, якщо в нього не вироблені соціально прийнятні способи подолання фрустрації.

Якщо оцінювати вплив іншого - полового (гендерного) фактора, - то чоловіки (хлопчики) демонструють більш високі рівні прямої і фізичної агресії, а жінки (дівчинки) - непрямої й вербальної. У цілому чоловічій статі приписується більша схильність до фізичного насильства, у той час як жінки частіше й успішніше прибігають до його психологічного варіанта.

При всій важливості вікового, гендерного й індивідуального факторів, що має значення у формуванні агресивної поведінки, на думку більшості дослідників, мають соціальні умови розвитку особистості.

Одним з найбільше дискутируємих питань можна вважати вплив засобів масової інформації на агресивну поведінку особистості. Прихильники негативного впливу ЗМІ виходять із того факту, що люди вчаться поводитися агресивно, насамперед спостерігаючи за чужою агресією. М. Хьюсманн із групою дослідників відслідковували кореляцію між переглядом телепередач і агресивністю протягом 20 років [4, с. 115]. Вони виявили, що вага зроблених злочинів у віці 30 років відповідає перевагам у телепередачах у віці 8 років. Механізм формування агресивної поведінки за допомогою телебачення може виглядати в такий спосіб: надмірне захоплення телепередачами - агресивні фантазії - ототожнення себе з персонажем - засвоєння агресивного способу вирішення проблем і впливу на 4 людей - повторення агресивних дій - використання агресії для дозволу проблем у міжособистісних відносинах - підкріплення - агресивні звички - нерозвинені соціальні й навчальні вміння - фрустрація - надмірний перегляд телепередачі тощо.

Формування агресивної поведінки через спостереження можливо при виконанні декількох умов. По-перше, побачене повинне виглядати реально й захоплювати. По-друге, побачене повинне сприйматися саме як агресія. По-третє, агресія переймає, коли глядач ототожнює себе з агресором, а потенційний об'єкт агресії для конкретної особистості асоціюється з жертвою агресії у фільмі. Наступною принциповою умовою научіння є те, що в результаті агресії герой досягає мети або одержує задоволення, вагоме для глядача.

У цілому перегляд агресивних сцен, очевидно, не виявляє передбачуваного прямого негативного впливу на більшість дорослих людей, оскільки саме сприйняття визначається сукупністю внутрішніх і зовнішніх умов. Реакції людей на сцени насильства можуть бути всілякими: відраза, неприйняття, віртуалізація (сприйняття зображуваних подій як нереальних), тільки в деяких випадках - замилування або прагнення наслідувати. Проте, негативний вплив ЗМІ на розвиток дітей і підлітків викликає слушні побоювання й вимагає спеціального вивчення. У той час як вплив засобів масової інформації на поведінку особистості залишається не цілком зрозумілим, родина в цей час залишається основним соціальним джерелом формування агресивної поведінки. Добре відомо, що агресія проявляється не тільки до ворогів, незнайомих людей або конкурентів. Психологічне або фізичне насильство аж ніяк не рідкість для багатьох родин. Форми прояву агресії в родині різноманітні. Це можуть бути пряме фізичне або сексуальне насильство, холодність, образи, негативні оцінки, придушення особистості, емоційне неприйняття дитину. Члени родини можуть демонструвати агресивна поведінка самі або можуть підкріплювати небажані дії дитини, наприклад виражаючи гордість його перемогою в бійці.

1.4 Аналіз статистики неправомірної агресії працівників ОВС

Протизаконне фізичне та психічне насильство у діяльності міліції - явище латентне, тобто приховане. Воно приховане від безпосереднього спостереження науковцями, від статистичного обліку, від поглядів неупереджених свідків, а отже - і від виваженої оцінки, яка базується на достовірній інформації, з боку держави та громадськості. Саме тому ледь не єдиний спосіб пізнати латентне соціальне явище - це різнобічне наукове дослідження.

Аналіз сутності агресії, особливостей агресивних проявів залежно від ситуаційних та індивідуально-особистісних детермінант дає можливість зрозуміти психологічні особливості агресивної поведінки особистості, сприяє прогнозуванню проявів агресії у конфліктних обставинах, а також розробці ефективних засобів попередження неправомірної агресії особистості. Неправомірна агресія працівників ОВС призводить до перевищення влади або посадових повноважень. Так, у 1999 році стосовно працівників ОВС порушено 207 кримінальних справ, у 2000 році - 217. З урахуванням залишку минулих років, у провадженні органів прокуратури та судів (станом на 10.06.2001 р.) знаходилося 468 кримінальних справ відносно 491 працівника ОВС, з яких 448 - заарештовано. У тому числі за перевищення влади - 171 кримінальна справа відносно 196 осіб, зловживання владою - 71/70 (перша цифра - 1999 р., друга - 2000 р.), хабарництво - 50/64, вбивство - 12/12, нанесення тілесних ушкоджень - 12/16, хуліганство - 8/8, грабіж - 5/8 і т.д.

Досвід європейських країн, які не прийняли ані американської, ні британської моделі розвитку поліції, свідчить на те, що основною проблемою в роботі поліції є не тільки агресивне виконання обов»язків, але й її автономність та зловживання владними повноваженнями з боку поліцейського персоналу. У Нідерландах, наприклад, є непоодинокими випадки, коли комісари поліції чинять активний опір реалізації адміністративних та політичних рішень стосовно правоохоронних органів, порушуючи усі встановлені правила субординації. Секретар нідерландского міністерства юстиції так охарактеризував цю проблему: «Поліція більш не слухає владу. Вона стала незалежною». Британці, спрямувавши основні зусилля на реорганізацію поліцейських сил, намагаються надати діяльності поліції не стільки карального, скільки превентивно-сервісного характеру, поклавши задачу боротьби із злочинністю на суспільство в цілому, а не лише на поліцію. В останній час суттєво підвищився рівень громадського контролю за діями поліції. Нова стратегія боротьби із злочинністю, викладена в «Акті про злочинність та безпорядки» 1998 р., не розглядає більше поліцію як центральну організацію, що має монополію та автономію у сфері охорони правопорядку. Розширені повноваження муніципалітетів дозволяють тепер в кожному окремому випадку звертатися за допомогою у підтриманні правопорядку до інших організацій, якщо останні можуть запропонувати більш вигідні правоохоронні послуги, аніж державна поліція.

Розглянуті положення не тільки дають змогу порівняти наведені показники з їх аналогами української правоохоронної статистики, але й дозволяють наблизитися до усвідомлення того, що при обранні тієї чи іншої концептуальної моделі правоохоронних органів у діяльності української міліції завжди буде актуальною як проблема визначення детермінант правопорушень з боку особового складу, так й проблема їх превенції [2].

Історичний аналіз розвитку наукових і колективних уявлень про санкціоноване і нелегітимне насильство дає підстави стверджувати наступне:

1. Насильство є соціальним явищем на відміну від біологічно-природних явищ - агресії, войовничості, плотолюбності. Насильство є одним із способів, що забезпечує панування, владу однієї людини над іншою, однієї соціальної групи над іншою, однієї нації над іншою.

2. На всіх етапах розвитку цивілізації точилися затяті світоглядні, ідеологічні, політичні й правові дискусії про природу соціального насильства і його місце в суспільному житті. Можна сказати, що починаючи з часів грецьких міст-держав до другої половини ХVІІІ століття у Західній Європі ідеологічно обґрунтовувалося і відбувалося поширення легітимного права держави на застосування насильства і особливо такого його виду, як катування. Дії держави стосовно своїх підлеглих можуть бути більш гуманними або антигуманними, але, якщо вони базуються на соціальних нормах, які визнаються суспільством, вони є легітимними, тобто правовими.

3. Протягом кінця ХVІІІ ст. і до кінця ХХ ст. спостерігається теоретичне обґрунтування і законодавче обмеження можливостей держави у сфері застосування примусу і насильства. Обумовлюються право державних установ щодо обмеження прав людини і особливо його прав на життя, гідність, гуманне поводження тощо. Діяльність сучасної держави щодо застосування насильства, примусу досить ретельно обґрунтовано у міжнародних деклараціях, пактах, а також у національних законодавствах.

4. Насильство, його спрямованість, масштаби безпосередньо пов'язані з духовними основами політики, яку сповідають державні установи. Особливо загрозливою є ситуація, коли керівники держави у сфері політики дотримуються не принципу визнання плюралізму, особливих індивідуальних і групових інтересів, різних концепцій колективної волі, свободи відстоювання своїх інтересів і переконань, а тримаються орієнтації, яка відкидає законність приватних інтересів і відмінностей у розумінні загального блага, і робить наголос на тотальній перебудові суспільства політичними засобами. Так, бажання більшовиків та їх послідовників впровадити у життя трансцендентні ідеї шляхом використання політичного насильства, відмова від права і правосуддя призвели не до настання «царства свободи, рівності й братерства», а руйнації духовності суспільства, реанімації феодальних (колгоспи і радгоспи) і рабовласницьких відносин (ГУЛАГ, «хіміки», залізничні, будівельні батальйони тощо), до загибелі мільйонів ні у чому не винних людей.

5. Протягом ХVІІІ-ХХ ст.ст. приймається низка національних законодавств і міжнародних пактів щодо основних прав і свобод, спрямованих на звуження сфери легітимних насильницьких дій з боку державних установ та їх службовців стосовно особистості. Але реальні факти, статистичні дані й соціологічні дослідження дають підстави припустити, що законодавчий тиск на звуження сфери легітимного насильства ще не гарантує, що відповідно знижується питома вага нелегітимного, латентного насильства відносно особистості з боку державних установ і, зокрема, правоохоронних органів.

6. Практика діяльності правоохоронних органів дає чимало прикладів використання латентних форм насильства, у тому числі катувань, з боку їх працівників стосовно затриманих або ув'язнених. У зв'язку з цим виникає потреба в ідентифікації, класифікації, діагностиці видів протиправного насильства. За ознаками об'єкта, мети, мотивів, форми вини протизаконне насильство можна кваліфікувати за такими видами: вбивство; порушення закону про недоторканність людини; незаконне затримання і арешт; незаконний привід у міліцію й обшук; створення нелюдяних (антигуманних) умов у приміщеннях для затриманих і ув'язнених; жорстоке поводження із затриманими; застосування тортур або зґвалтування. Названі види протизаконного насильства можна аналізувати за ознаками суспільної небезпеки, заподіяної шкоди.

7. Кожен із названих вище видів протизаконного насильства слід вивчати за специфічними ознаками, що дозволить більш професійно проводити профілактичну роботу в підрозділах міліції.

Огляд діяльності поліції деяких розвинених країн щодо поширеності та характеру жорстокого поводження з громадянами дозволив дійти наступних висновків.

1. Проблема насильства у діяльності правоохоронних структур має універсальний характер, незалежно від національної приналежності поліцейських та ступеня економічного розвитку тієї чи іншої країни. Зловживання силою з боку поліцейських та грубе, агресивне виконання ними службових функцій є значно поширеним міжнародним феноменом, що тісно пов'язаний із кримінальною та корупційною діяльністю у поліції.

2. У поліцейських підрозділах США спостерігається максимально широкий спектр агресивно-насильницьких правопорушень щодо пересічних громадян - це факти грубості, свавілля, перевищення владних повноважень, зґвалтування та катування затриманих. Не менш актуальною проблемою для американської поліції є поширеність у родинах поліцейських фактів домашнього насильства.

Досвід європейських країн свідчить, що навіть після низки прогресивних реформ у діяльності сучасної поліції найболючішими проблемами є зловживання владними повноваженнями та прагнення до поширення відомчої автономії.

З жорстоким поводженням та катуванням під час слідства, за оцінкою омбудсмана Російської Федерації та працівників суду, стикаються від 50 до 80 відсотків усіх підозрюваних громадян. Практично кожен четвертий засуджений з числа колишніх працівників ОВС РФ вказує на факти фізичної розправи, насильства, незаконного застосування спецзасобів, катування та жорстокості з боку працівників міліції.

3. За порівняльними даними США та Великобританії, поширеність випадків агресивного та жорстокого поводження з громадянами складає приблизно 30-34% від загальної кількості поліцейських правопорушень. Питома вага злочинів серед працівників поліції дорівнює близько 2 злочинів на 1 тис. особового складу у Великобританії та 4,8 злочину на 1 тис. поліцейських у США.

4. Ціна поліцейської агресивної злочинності для суспільства проявляється досить наочно - щорічно 14 обстежених Human Rights Watch муніципалітетів США сплачують потерпілим громадянам компенсаційну суму у 63,5 млн. доларів США. Громадяни будь-якої країни, таким чином, фактично двічі сплачують за утримання поліції: коли їх податки йдуть на зарплату поліцейських та коли ці ж податки витрачаються для сплати компенсацій жертвам поліцейського свавілля.

5. Факти жорстокого поводження поліції з громадянами мають високу латентність, рівень якої сягає 80%. Причинами цього виступають об'єктивні умови оперативно-розшукової діяльності поліції - відсутність свідків, протиправні дії затриманого, можливість замаскувати незаконні дії щодо громадян під виглядом здійснення процесуальних дій затримання, обшуку та ін. Вміння поліцейських приховувати власні злочини, негативна корпоративність та корупція у підрозділах, небажання суду активно переслідувати кримінальні справи стосовно поліцейських, недостатній розвиток форм громадського контролю - усе це також сприяє латентності поліцейської злочинності у суспільстві.

Аналіз відомчої статистики МВС України і матеріалів службових розслідувань засвідчив:

1. Найбільш віктимною з погляду застосування насильства і катувань є категорія затриманих за підозрою у вчиненні злочину (причому в період до 72 годин від моменту затримання). Вочевидь, це пов'язано зі статусом підозрюваного і можливістю приховати факти жорстокого поводження згодом. Наприклад, найчастіше людей доставляють у райвідділ без складання протоколу про затримання (ст.ст. 106, 115 КПК), і лише одержавши зізнання, дописують усі необхідні документи.

2. Разом із кадровими змінами в ОВС України відбуваються і зміни в характері злочинів, вчинених працівниками ОВС. Можна констатувати, що протягом останнього десятиліття вони стали все частіше використовувати владні повноваження не за призначенням, а зловживати ними.

3. Слід відзначити, що як би не рапортувало періодично керівництво МВС України, злочини і порушення дисципліни у лавах міліції усе ще мають досить велику поширеність. На жаль, цей стан додатково посилюється тією обставиною, що статистика МВС України далека від об'єктивності, і може давати лише приблизну картину того, що відбувається насправді. Сьогодні існує ціла система своєрідного «очищення» даних, що призводить до значних перекручень даних про реальну картину справ. Додатковим доказом цього є різкі зміни багатьох показників при зміні керівництва МВС України. Крім того, особливо важливим є той факт, що випадки катувань не реєструються зовсім, або не кваліфікуються як такі.

Соціологічне опитування людей, які мали досвід затримання працівниками міліції і перебування у райвідділі, ІТТ або СІЗО, а також поглиблені інтерв'ю з потерпілими від протизаконного насильства, довели:

1. Існує висока вірогідність (суттєво більша за 50 відсотків) того, що особа, затримана співробітниками міліції за підозрою у скоєнні кримінального злочину, зазнає протизаконного насильства у різних формах на тих чи інших етапах кримінального процесу.

2. За даними опитування безпосередньо у момент затримання психологічне насильство застосовується до абсолютної більшості осіб (84%). Дещо меншим є показник фізичного насильства, на загал 64% затриманих свідчать про ці факти. Більшість оперативних працівників не розрізняють чітко ситуації, де насильство може бути виправдане з огляду на обставини та загрози з боку злочинця, а де - ні. Фактично протизаконне психічне і фізичне насильство стає звичкою під час затримання.

Аналіз окремих випадків, репрезентованих якісними інтерв'ю, доводить: міліція не володіє типізованими формами діяльності, які перебували б чітко у межах українських законів, не порушували б громадянські права і не принижували людської гідності. Формалізація діяльності, пов'язана з людьми, навіть якщо ті й підозрюються у вчиненні протиправних дій, є назрілим напрямком професіоналізації міліції.

У цій справі є два аспекти: (1) створення типів поведінки, адекватних ситуації та особистості підозрюваного, відпрацювання власне дій та лексики правоохоронців з урахуванням вимог закону і пріоритету прав людини; (2) навчання відповідним типам поведінки особового складу практичних підрозділів міліції.


Подобные документы

  • Визначення особливостей прояву агресії та конфліктності серед курсантів та працівників ДАІ. Дослідження проблеми конфліктів, емоційних станів та агресивності. Характеристика теорії когнітивної моделі агресивної поведінки та стилів вирішення конфліктів.

    дипломная работа [93,6 K], добавлен 17.05.2011

  • Особливості конфліктної поведінки. Проблема агресивності та гендера, їх рішення в психологічній науці. Гендерні особливості прояву агресивності і конфліктності в поведінці працівника органів внутрішніх справ, комунікативні аспекти даного процесу.

    дипломная работа [103,1 K], добавлен 26.12.2012

  • Поняття мотивів і мотивації поведінки людини. Основні концептуальні теорії агресії. Психологічні особливості підліткового віку як чинник агресивної поведінки та характерологічні риси агресивних дітей. Емперичне дослідження мотивації агресивної поведінки.

    курсовая работа [35,8 K], добавлен 22.03.2009

  • Комплексна психодіагностична методика вивчення рівня агресивності молодших школярів. Дослідження причин та форм агресивної поведінки експериментального класу. Експериментальна методика психокорекції агресивної поведінки дітей молодшого шкільного віку.

    курсовая работа [53,1 K], добавлен 14.08.2010

  • Шляхи підвищення ступеня професійної підготовки працівників міліції. Поняття екстремальної ситуації. Тактичні дії працівників міліції та типові недоліки, допущені при виникненні екстремальних умов. Психологічна підготовка до дій в екстремальних умовах.

    реферат [25,2 K], добавлен 06.11.2012

  • Фізіологічні та психологічні особливості підліткового віку, вплив особистісних характеристик підлітка на прояв агресивної поведінки. Етапи розробки психологічних методів корекції, спрямованих на зниження рівня агресивності в осіб підліткового віку.

    курсовая работа [110,1 K], добавлен 16.06.2009

  • Загальне поняття агресивності. Основні підходи в поясненні її природи. Особливості прояву агресії у підлітків. Розвиток самооцінки в підлітковому віці. Кореляційний аналіз форм агресивної поведінки. Виявлення зв’язку між почуттям вини і рівнем самооцінки.

    курсовая работа [27,6 K], добавлен 20.05.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.