Вплив сім’ї на формування особистості дитини

Важливою умовою дії механізмів впливу є авторитет батьків.

Батьківський авторитет у педагогічній літературі розглядається як «визнаний вплив батьків на переконання й поведінку дітей, що ґрунтується на глибокій повазі й любові до батьків, довірі до високої значущості їхніх особистісних якостей і життєвого досвіду, до їхніх слів і вчинків» [29, 14].

За іншого визначення, авторитет батьків - це «високе значення особистих якостей і життєвого досвіду батька й матері в очах дітей і заснована на цьому сила батьківського впливу. Звідси і слухняність, і виконання дітьми вказівок чи порад батьків не зі страху чи матеріальної вигоди, а з усвідомлення їх справедливості й доцільності» [16, 64].

Про важливу роль батьківського авторитету у вихованні дітей писав А. Макаренко. На думку педагога, смисл батьківського авторитету полягає в тому, що він не потребує жодних доказів, приймається як безсумнівна позитивна характеристика дорослого, його сила й цінність, які дитина може бачити. Батьківський приклад і авторитет, стверджував Антон Семенович, - специфічна форма передачі соціального, в т.ч. і морального, досвіду старшого покоління молодшому, це важливий механізм соціального наслідування [16].

Сьогодні прийнято розрізняти три види авторитету: формальний, функціональний, особистий. Формальний авторитет породжується соціальною роллю людини, тобто виконувана нею певна соціальна функція накладає відповідний відбиток на її взаємодію з іншими людьми. Яскравим прикладом цього виду авторитету є природний зміст таких соціально-рольових взаємовідносин, як Дорослий - Дитина, Батьки - Діти, Вчитель - Учень тощо.

У дуеті Батьки - Діти формальний авторитет до певної вікової грані дитини притаманний дорослим. Мірою накопичення дітьми власного досвіду і знань, певної соціалізації, такий авторитет знижується, постає необхідність звернення до функціонального авторитету, тобто такого, що базується на ерудиції, компетенції, досвіді, знаннях.

Найвищий вид авторитету - особистий. Він формується за умов демократичного стилю виховання, здорових взаємин між усіма членами сім'ї. Його міцність значною мірою залежить і від єдності та послідовності вимог батьків. Проте суворість і вимогливість батька та матері не заперечують виявлення довіри до дітей, сердечного і ласкавого до них ставлення. Якщо дитина любить і поважає батьків, котрі відповідають їй взаємністю, якщо між дорослими і молодшими панує взаєморозуміння, то це - правильний шлях до створення справжнього особистого авторитету.

Аналізуючи досвід сімейного виховання, А. Макаренко дійшов висновку: багато хто з батьків не розуміє значення свого авторитету для дітей. Іноді поведінка батьків призводить до формування помилкового авторитету. Наведемо основні його види [16].

* Авторитет пригноблення. При цьому діти виростають або затурканими, безпорадними, або самодурами, відплачуючи за пригноблене дитинство.

* Авторитет чванства, коли батьки постійно вихваляються своїми заслугами, є зарозумілими у ставленні до інших людей. При цьому діти часто виростають хвалькуватими, не вміють критично ставитись до власної поведінки.

* Авторитет підкупу, коли слухняність дитини "купується" подарунками, обіцянками. При цьому може вирости людина, привчена викручуватись, достосовуватись, яка прагне одержати якнайбільше вигод тощо.

Справжній авторитет ґрунтується на любові, повазі до особистості дитини в поєднанні з високою вимогливістю до неї.

Значна роль у доборі інструментарію, наданні переваги тим чи іншим стильовим ознакам належить мотивам, якими у своїй виховній діяльності керуються батьки. Мотив - це внутрішня усвідомлена спонукальна причина дій і вчинків людини. Якщо мета визначає, що слід зробити, як учинити, то мотив розкриває, в ім'я чого здійснюються ті чи інші дії. Чим багатший духовний контакт між батьками і дітьми, чим різнобічніші їхні стосунки, тим успішніше буде протікати процес виховання і розвитку дитини.

Спеціалісти, які звертаються до розгляду проблем, пов'язаних із дослідженням мотиваційної сфери особистості, зазначають, що так звана «ієрархія мотивів першого виду» або мимовільна ієрархія мотивів складається досить рано [16]. Це ведучі мотиви, що породжуються органічними потребами і безпосередніми інтересами людини. З часом розвивається мотиваційна структура другого виду (довільна ієрархія), яка дозволяє довільно підпорядковувати безпосередні спонуки переконанням, цілям, намірам. Отже, формується спрямованість особистості як результат виникнення стійких мотивів поведінки. І тут значний вплив має виховання. Як справедливо зазначав С. Рубінштейн, «головна справа виховання як раз у тому і полягає, щоб тисячами ниток зв'язати людину з життям - так, щоб з усіх боків перед нею поставали значимі для неї завдання, притягуючи, які вона вважає своїми, у розв'язання яких вона включається. Це важливіше над усе, адже головне джерело всіх моральних недоліків ... у поведінці - це душевна пустота, яка виникає у людей, коли вони стають байдужими до оточуючого їх життя, відступають у бік, відчувають себе в ньому сторонніми спостерігачами, які готові на все махнути рукою...» [16, 87-88]. Тому те, як батьки розмовляють з дитиною, як карають і заохочують її, якими мотивами керуються при цьому залежить успіх виховання.

Загальновизнано, що сім'я володіє значним природним потенціалом щодо виховання. Це певною мірою зумовлено наявністю можливостей спиратися на виховну силу традицій, інтенсивністю або «циклічністю» повторення «виховних ситуацій», плеканням сімейних цінностей. Саме родина покликана розкрити дитині простір людських особистісних почуттів: співпереживання, співучасті, пошанності, допомоги, підтримки, любові, відданості, працьовитості тощо. Лише у родині індивід народжується, зростає, соціалізується, гуманізується і стає культурним членом людського співтовариства. У родині закладаються гуманістичні основи особистості, її моральні чесноти. Тут зберігається і пошановується рідна мова, свобода, подружня вірність і любов, знання роду, збереження його честі, взаємини між рідними, родичами, піклування про дітей і старших, родинна побутова культура, гостинність, культ предків, родинне звичаєве право, демократизм стосунків, розвиток самостійності та ініціативи. Тому для ефективного виховання велике значення має зміст життя сім'ї, який можна певною мірою розглядати і як зміст сімейного виховання.

У реалізації виховних намірів дорослі найчастіше керуються своїми поглядами щодо людської сутності, життєвих цінностей і моралі. Але треба пам'ятати, що кожна сім'я є інтимною соціальною групою, життя в якій має свою специфіку, адже люди, які її створюють - індивідуальні й неповторні. Та головне, що відрізняє сім'ї, - це характер атмосфери, яка панує в родині й віддзеркалює розуміння батьками як своїх подружніх ролей, так і, що має визначальне значення, ролей вихователів власних дітей. Саме до останнього хотіли б привернути увагу, керуючись переконанням, що саме спосіб сімейного виховання, який обумовлює зміст внутрішньосімейних взаємовідносин, справляє домінуючий вплив на формування особистості дитини.

Виходячи із специфічних якостей кожної окремої сім'ї, можна стверджувати, що зміст сімейного виховання не є однаковим у всіх родинах. Доволі часто погляди і дії батьків мають дещо помилкове спрямування. Наприклад, зміст сімейного виховання може набувати одностороннього характеру. В 54,1% сімей батьки фактично пускають справу виховання на самоплив, зосереджуючи основну турботу на таких проблемах, як навчання, слухняність, одежа, харчування тощо. У деяких сім'ях турбота батьків зосереджується на всебічному розвитку дитини, що нерідко шкодить її здоров'ю.

В інших сім'ях, навпаки, основна турбота батьків фокусується на самопочутті дитини, робиться установка на так звану «теорію вільного виховання», застосування відповідних педагогічних технологій.

Непоодинокими є випадки, коли батьки, керуючись «педагогічною доцільністю», намагаються не виявляти своєї любові, уваги до дітей, обґрунтовуючи свій стиль ставлення тим, що прояв подібних почуттів може розбещити дитину, «розм'якшити» її характер, зробити непідготовленою до життєвих перепитій. Це веде до серйозних відхилень у розвитку дитячої особистості. Діти, які піддаються такому виховному впливу, зазвичай ростуть замкненими, побоюючись виявляти свої почуття, емоції, прагнення. Поступово в них складається певний тип взаємин з батьками, який з часом поширюється й на інших дорослих. У результаті -непорозуміння, конфлікти, звинувачення в неуважності, відсутності чуйності й щирості, егоїзмі та самолюбстві.

Досить поширеним явищем у сімейному вихованні є намагання деяких батьків завоювати дешевий авторитет у своїх дітей за допомогою таких прийомів, як запобігання, своєрідний підкуп, випинання доброти тощо. Наслідком цього стає, по-перше, зниження авторитету батьків, втрата ними дитячої поваги і, по-друге, формування у маленької людини таких негативних якостей, як лицемірство, брехливість, нещирість.

Є сім'ї, в яких батько або мати вступають у своєрідне змагання щодо зовнішнього прояву любові до дітей. Розцінювати це можна як недостатність педагогічної культури, що призводить до різних негативних наслідків: за наявності у сім'ї двох або більше дітей спостерігається своєрідний розподіл сфер впливу батьків на них, з'являються улюбленці й менш любимі, поміж дітьми виникає відчуженість, іноді навіть ворожнеча. Така сім'я перестає бути цілим, згуртованим, дружнім колективом. Якщо дитина в сім'ї одна, то в подібній ситуації, зваживши всі «за» і «проти», вона віддає перевагу комусь одному з батьків, відсунувши іншого на другий план. Це, в свою чергу, спричинює розлад між батьками, а дитина росте нещирою, користуючись для досягнення своїх цілей конкуруючою батьківською любов'ю. Гарантій на формування позитивних особистісних якостей у подібних випадках дуже мало.

Зустрічаються випадки застосування батьками неправомірних методів і форм впливу на дітей, коли вимоги дорослих набувають безапеляційного характеру, хоча, по суті, є проявом їхньої суб'єктивної думки.

Спосіб взаємин дорослих і дітей є не тільки засобом підтримки їхніх З контактів, а й своєрідним, досить дієвим методом виховання - виховання взаємовідносинами. Це відбувається тому, що саме в спілкуванні з дорослими діти найчастіше засвоюють (а точніше, закріплюють) свої майбутні моделі поведінки. Водночас дослідження доводять, що тільки від 16,0 до 51,0% батьків проводять вільний час разом з дітьми. І справа не в тому, що в дорослих бракує вільного часу (хоча цей показник досить високий - 46,5%), а в його організації: майже 69,4% батьків віддають перевагу перегляду телевізійних передач, спілкуванню з іншими людьми, зводячи контакти з власними дітьми до мінімуму.

Конкретною соціально-психологічною формою організації життєдіяльності сім'ї виступає структура ролей у ній. Саме ця структура в основних рисах визначає, що, ким, коли, у якій послідовності повинно робитися. Під роллю у психології найчастіше розуміють «нормативно схвалені форми поведінки, що очікуються від індивіда, котрий займає певну позицію в системі суспільних і міжособистісних відносин» (Петровський А.В., Ярошевский М.Г.). Крім самої поведінки, у поняття «роль» включаються також бажання й цілі, переконання і почуття, соціальні установки, цінності та дії, які очікуються або приписуються людині, що займає у суспільстві певне положення. Це повністю стосується і сімейних ролей «батько», «мати», «чоловік», «дружина», «дитина», хоча кожен член може виконувати (реалізовувати) одночасно кілька соціальних ролей. У реальному житті провідними ролями сімейного життя є ролі Дорослого, Дитини і Батька.

Усе сімейне виховання, по суті, зводиться до того, щоб Дитина врешті-решт стала Дорослим. Для цього її слід постійно повертати до дорослої ролі, частіше ставити в ситуації, коли 6 вона самостійно приймала рішення, реагувати на її роль Дитини по-дорослому, спокійно і доказово. Тобто, «лінія Батька продуктивна тоді, коли він справедливий і компетентний, а Дитина уважна і схильна вчитися». Наприклад, у ранньому дитячому віці Дитина охоче вчиться на рівні Дитина-Дитина (ось чому спеціалісти радять більше уваги приділяти іграм з дітьми). У підлітка ефективність взаємодії підсилюється, якщо реалізуються взаємини Дорослий-Дорослий, але йому найчастіше нав'язують попередню схему «Батько-Дитина», що викликає у нього протест.

У кожній сім'ї дитині відводиться певна роль, відповідно до якої будуються її взаємини з батьками і яка, у більшості випадків до певного віку в силу незначного життєвого досвіду, обмеженості можливостей, несформованості характеру, не викликає у неї будь-яких заперечень.

Останнім часом все частіше виникає питання щодо емансипації дітей від батьків. У деяких сім'ях цей процес розглядається як неминучий і з першими ознаками його виникнення батьки або у безсиллі опускають руки, або намагаються «боротися» за своїх дітей за допомогою заборон.

Що ж являє собою емансипація?

Емансипація дітей від батьків - складне і багатоаспектне явище. Воно виявляється, так би мовити, у чотирьох вимірах, які в своїй єдності складають сутність взаємин між дорослими та дітьми.

Емансипація може стосуватися тільки емоційної сторони взаємин (коли емоційні зв'язки між батьками і дітьми поступово розриваються або витісняються зв'язками з іншими - товаришування, кохання); бути когнітивною за своєю суттю (коли між батьками і дітьми поступово утворюється стіна нерозуміння); відбуватися в поведінковому аспекті взаємин (коли батьки вже не можуть регулювати поведінку власних дітей) і, нарешті, просто бути нормативною (якщо ті норми і цінності, на які орієнтуються батьки, стають чужими для дітей) [32]. Але кожний з цих аспектів веде до внутрішньосімейного міжпоколінного відчуження.

Що ж лежить в основі такого відчуження? По-перше, реально існуючі зміни позицій у взаєминах з дітьми. По-друге, і це значно важливіше, невміння дорослих враховувати ці зміни і небажання відповідним чином змінити свої взаємовідносини з дітьми. Сліпе прагнення спиратися на формальну владу, авторитарність і примус, відмова у можливості існування рівноправного характеру взаємин з молодшими членами сім'ї, небажання створити сприятливий морально-психологічний клімат - усе це відбивається на дітях, на розвитку і формуванні їхньої особистості.

Проведені дослідження свідчать, що досить часто зустрічаються сім'ї, в яких основна мета виховання вбачається у тому, щоб втілити в дитині свою, нездійснену, в силу тих чи інших об'єктивних чи суб'єктивних обставин, мрію. При цьому доволі часто не враховуються можливості, інтереси, здібності, прагнення дитини, які можуть значною мірою відрізнятися від «запрограмованих» батьками цілей. За цих умов дитина втрачає незалежність, перекручуються її задатки й особистісні якості. Ефект від такого виховання неоднозначний. В одних випадках дитина намагається «втиснути» себе у створений батьками «портрет», докладає зусиль, аби догодити дорослим, всупереч власним уподобанням і прагненням займається визначеною для неї батьками діяльністю. Але найчастіше вона повстає проти чужих для неї вимог, викликаючи тим самим розчарування і невдоволення батьків. За таких умов можуть виникати конфлікти, причини яких, якщо вони не будуть своєчасно виявлені й усунені, стають основою для накопичення обопільного невдоволення, затяжного непорозуміння між батьками й дітьми, негативно впливають на весь процес внутрішньосімейного буття.

Як приклад застосування таких авторитарних виховних технологій, можна навести окреслені С. Соловейчиком [32] три найбільш поширені, на його думку, моделі неправильного підходу до виховання дітей у сім'ї, які він умовно назвав: «Правила руху», «Сад - город» та «Батіг і пряник».

Модель «Правила руху».

Відповідно до цієї моделі, батьки будують процес сімейного виховання за аналогією із засвоєнням правил вуличного руху. На їхню думку, дитина може і повинна завчити певний комплекс правил, щоб потім у повсякденному житті керуватись ними, суворо дотримуючись сформульованих приписів. При цьому не враховується, що засвоєні теоретичні знання ще не означають повного їх прийняття і не забезпечують уміння реалізовувати їх у реальному житті. До того ж, неможливо придумати, а тим більше вивчити правила, які відображали б усе розмаїття людських взаємовідносин, усі ситуації, що можуть виникнути в повсякденні.

Застосування такої моделі певною мірою регламентує поведінку дітей, але не сприяє їхньому розвитку. Це може негативно вплинути на формування особистості, нерідко ставить дитину у важкі умови, коли вона потрапляє в ситуацію неординарну, не схожу або не зовсім адекватну засвоєним правилам.

Модель «Сад - город».

Ця модель виховного процесу побудована на впевненості дорослих у тому, що вони можуть поводитися з дитиною як з рослинами на городі: прополювати бур'ян - недоліки в її душі та характері. Або як із деревом: прищеплювати їй окремі позитивні якості. При цьому забувається, що дитина - це жива істота і не піддається таким маніпуляціям. Сповідуючи таку модель, дорослі не намагаються навіть зрозуміти, звідки у дитини з'явилися ті чи інші недоліки. Свої накази типу «так не роби», «це погано», «щоб я більше такого не чув», «я тобі забороняю так поводитися» тощо батьки вважають цілком достатніми для того, щоб викорінити в дитині ті чи інші якості, які їм не до вподоби. І навпаки, фрази «треба бути ввічливим, акуратним, чесним...», «ти маєш нам допомагати, бути працьовитим», на їхню думку, сприяють появі або навіть розквіту в характері дитини широкого кола позитивних рис.

Модель «Батіг і пряник».

Сутність цієї моделі випливає вже із самої її назви: дитина одержує «пряник» у разі схвалення батьками її дій, вчинків, або, навпаки, -застосовується «батіг» (і в прямому, і в переносному значенні цього слова). При цьому у більшості випадків застосування того чи іншого засобу нічим не підкріплюється, а здійснюється за бажанням, настроєм батьків, виходячи з їхньої реакції на зовнішню поведінку дитини.

Цікавою і досить ґрунтовною є класифікація типів хибного сімейного виховання, запропонована А. Личко. Дослідниця розподіляє їх таким чином:

1) гіпопротекція - у крайній формі цей вид виховання виявляється в повній бездоглядності, але найчастіше - у недостатній опіці й контролі за поведінкою дитини. Батьки, які дотримуються такого стилю виховних дій, певною мірою сповідують ідеї «вільного виховання». Дорослі часто не знають та й не цікавляться, де перебуває дитина в той чи інший час, з ким товаришує, які в неї інтереси і захоплення, які проблеми її турбують. Це відбувається або через надмірну зайнятість батьків роботою, самими собою, своїми проблемам, або через перебільшене почуття довіри до дитини, впевненість у тому, що та мінімальна увага до її життя, яку вони виявляють, є достатньою, а зайвий контроль і втручання можуть тільки зашкодити. У таких сім'ях спостерігається рання емансипація дітей від дорослих, яка може охоплювати всі чотири виміри, перераховані вище;

2) домінуюча гіпопротекція, навпаки, проявляється у надмірній опіці, дріб'язковому контролі за кожним кроком, за кожною дією сина чи доньки. Згодом це перетворюється на цілу систему постійних заборон і невсипущого спостереження за дитиною. За таких умов у дитини формується звичка всі дії і вчинки узгоджувати з думкою батьків; вона не може самостійно прийняти жодного рішення, росте непідготовленою до життєвих перепитій;

3) попускаюча гіперпротекція, яка у її крайньому прояві одержала назву виховання за типом «кумира сім'ї», коли батьки не стільки контролюють, скільки надмірно протегують дитині, прагнучи звільнити її від найменших труднощів, від неприємних обов'язків, безупинно захоплюються уявними талантами, перебільшують наявні здібності. Цей тип виховання притаманний також сім'ям, де батьки відчувають виховну невпевненість, виявляють занижений рівень вимог до дитини. У цих випадках спостерігається перерозподіл влади між батьками і дітьми на користь останніх. Батьки «йдуть на поводу» у сина чи доньки, поступаються їм у будь-яких питаннях, коли, навіть на думку дитини, робити цього не можна. Це зумовлено тим, що дитина зуміла віднайти особливий підхід до батьків, виявила їхнє «слабке місце» і тому досягає бажаного шляхом створення для себе ситуацій «мінімум вимог - максимум прав». Таким батькам притаманне визнання своїх численних помилок у вихованні дітей; дорослі побоюються впертості, опору власних дітей, знаходять численні приводи для поступок їм, для потурання їхнім бажанням;

4) емоційне відторгнення характеризується тим, що дитина постійно відчуває себе тягарем для батьків. Це спричинює формування важких, напружених, конфліктних стосунків між старшими і молодшими членами сім'ї; на дитину доволі часто перекладається значна частка суто батьківських обов'язків. Такий тип виховання ще може бути визначений як «підвищена моральна відповідальність». У деяких випадках встановлюється роз-дратовано-вороже ставлення до дитини, намагання будь-що відмежуватись від неї;

5) умови жорстких взаємовідносин відзначаються застосуванням суворих покарань навіть за дрібні порушення або домінуванням у сімейному житті ситуацій, коли на дитині «зривається зло». Для жорстких взаємовідносин характерна також душевна байдужість членів сім'ї один до одного, турбота тільки про самого себе, увага виключно до власних проблем, уподобань, інтересів. Такий стиль виховання є типовим для сімей, де дорослим притаманна нерозвиненість, слабкість батьківських почуттів. Досить часто подібне ставлення виявляють батьки, чиї діти мають певні негативні відхилення в характері. Зовнішньо це виявляється в небажанні дорослих мати справу з дітьми, несприйнятті їхнього товариства, поверховості інтересу до дитячих справ, бажань, прагнень, інтересів тощо;

6) підвищена моральна відповідальність виникає, коли батьки покладають надто великі надії щодо майбутнього своєї дитини, її успіхів, здібностей і талантів, сподіваючись, що вона зможе втілити у життя їхні власні мрії, які в силу тих чи інших причин залишилися нереалізованими. У цьому випадку перед дитиною висуваються завдання, мета яких здебільшого не пояснюється, але вимагається її належне виконання [23, 48].

До вказаних шести типів А. Личко додає ще виховання за типом потураючої гіпопротекції, коли батьки намагаються за будь-яких умов виправдати дитину, перекласти провину за всі її погані вчинки на інших, відмежувати її від заслуженого покарання. До цього ж типу відноситься виховання в атмосфері хворобливої турботи, за якого має місце перебільшення уваги до здоров'я дітей, зведення у культ режиму, лікування наявних захворювань (навіть легких і скороминучих), а також суперечливе виховання, коли старші члени сім'ї застосовують несумісні виховні дії або висувають до дитини протилежні за своїм характером вимоги [23, 52].

Доволі часто джерелом порушення взаємин батьків і дітей є утвердження в дорослих членів сім'ї певної моделі характеру їхньої дитини, на основі якої і виходячи з якої вони будують свої стосунки з нею, беручи до уваги переважно тільки особливості виникаючої у даний момент ситуації. Це характерно для гіпопротекції, потураючої гіперпротекції, емоційного відторгнення. Е. Ейдеміллер і В. Юстицький виявили формування на цій основі «ефекту самопосилення порушення», який виникає, коли на опір батьків негативним проявам характеру дитини, вона відповідає посиленням цих проявів. Зустрічаючи перепону своїм бажанням, дитина спричиняє агресивний «вибух», примушуючи дорослих відступити, здобуваючи у такий спосіб перемогу над ними [32].

Сімейна соціалізація не зводиться до безпосередньої взаємодії дитини і батьків. Так, ефект ідентифікації може нейтралізуватись механізмом рольової взаємодоповнюваності (наприклад, у сім'ї працьовитих батьків незважаючи на добрий взірець дитина може й не бути працьовитою, якщо сім'я не мала потреби виявляти цю якість).

Важливим є також механізм психологічної протидії, коли дитина, волю якої жорстко обмежували, може виявляти підвищений потяг до самостійності, а дитина, якій усе дозволяли, може вирости несамостійною.

І хоча неможливо однозначно виявити залежність конкретних властивостей особистості дитини від властивостей її батьків або ж від методів їхнього виховання, проте така залежність існує. При цьому різні сфери розвитку дитини пов'язані з різними проявами сімейних взаємин. Так, дослідники Ф. Кован і К. Кован [12] виявили, що когнітивний розвиток дитини найсильніше корелює з особливостями її навчання у процесі спілкування в підсистемі "батько - дитина", а поведінкова сфера найбільшою мірою пов'язана з поведінкою батьків один щодо одного при спільній сімейній взаємодії.

Ці самі дослідники виявили тендерні залежності особистісних характеристик, стилю поведінки батьків і рівня розвитку дитини. Так, практично неможливо спрогнозувати ставлення батька до сина залежно від задоволеності батька шлюбом. Разом з тим незадоволеність батька шлюбом призводить до менших проявів ним позитивних емоцій до доньки. Задоволеність матері шлюбом, вірогідно, пов'язана з характером взаємодії як із синами, так із доньками.

Особливо важливими для розвитку особистості дитини є дві пари ознак, які визначають поведінку батьків: прийняття (тепло, любов) - неприйняття (ворожість), що задають емоційний тон стосунків, і терпимість (самостійність, воля) - стримування (контроль), що визначають переважаючий у сім'ї тип контролю і дисципліни.

За віссю "прийняття - неприйняття" в першому випадку основними засобами виховання є увага і заохочення; батьки орієнтовані насамперед на виокремлення позитивних якостей дитини, задоволені спілкуванню з нею, сприймають її такою, якою вона є. У другому випадку основними засобами виховання є суворість і покарання; батьки не сприймають своїх дітей (виокремлюють у них насамперед негативні риси), не дістають задоволення від спілкування з ними, часом виявляючи ворожість.

Численними дослідженнями доведено перевагу першого підходу до виховання дітей.

Дитина, яка позбавлена любові, має менше можливостей для досягнення високої самоповаги, створення стійкого, позитивного Я-образу, побудови теплих стосунків з іншими людьми. Вивчення особистості людей, які страждають на невротичні розлади, відчувають труднощі у спілкуванні та професійній діяльності, свідчить про те, що всі ці явища набагато частіше виявляються в людей, яким у дитинстві бракувало батьківської уваги і тепла.

Недоброзичливість або неуважність, мало того, жорстоке поводження батьків із дітьми викликає в останніх неусвідомлювану ворожість, що спрямовується зовні (наприклад, трансформується в агресивні дії не тільки проти батьків, а й проти сторонніх людей) або всередину і виявляється в почутті провини, тривоги, низькій самоповазі тощо [5].

За віссю «тривожність - стримування» в першому випадку батьки впливають на дитину через похвалу, пояснення їй наслідків її дій, обґрунтовують свої вимоги. У другому випадку тактика стримування припускає застосування батьківської влади через наказ, насильство, фізичне покарання, батьківський контроль над бажаннями дитини.

Психолог Д. Баумрінд виявила три моделі поведінки дітей залежно від особливостей поведінки батьків [4, 12]:

* модель І - діти з високим рівнем незалежності, зрілості, упевненості в собі, активності, стриманості, допитливості, доброзичливості, які вміють розбиратися в оточенні;

* модель II - діти, недостатньо впевнені в собі, замкнені й недовірливі;

* модель III - діти, не впевнені в собі, не виявляють допитливості І не вміють стримуватись.

Здійснивши дослідження, Д. Баумрінд вирізнила чотири показники поведінки батьків, що впливають на формування у дітей певних рис (рис. 2.1):

* контроль - високий бал за цим показником означає істотний вплив батьків на діяльність дітей, послідовність у висуванні до них вимог;

* вимога зрілості - високий бал за цим показником свідчить про те, що батьки висувають вимоги, що сприяють формуванню у дітей зрілості, незалежності, самостійності, високого рівня здібностей в інтелектуальній, соціальній та емоційній сферах;

* спілкування - високий бал за цим показником означає, що батьки орієнтовані на переконання дитини, обгрунтування своїх вимог, готовність вислухати думку дитини;

* доброзичливість - високий бал за цим показником свідчить про зацікавленість батьків у розвитку дитини (похвала, радість від успіхів дитини), тепле ставлення до дитини (любов, турбота).

Рис. 2.1 - Групи батьків відповідно до моделей поведінки дітей (за Д. Баумрінд [4]): модель І - авторитетні батьки; модель ІІ - авторитарні батьки; модель ІІІ - поблажливі батьки

Отже, виокремлено три моделі поведінки батьків, пов'язані з фактором контролю, що відповідають моделям поведінки дітей:

* модель авторитетного батьківського контролю - відповідає моделі І поведінки дітей;

* авторитарна модель - відповідає моделі II;

* поблажлива модель - відповідає моделі III.

При цьому адекватний контроль з боку батьків, що відповідає моделі І, припускає поєднання емоційного сприйняття з великою кількістю вимог, що висуваються до дитини, їх зрозумілістю, несуперечливістю і послідовністю.

Для дітей батьків, які застосовують адекватний контроль, характерні добра адаптованість до оточення і спілкування з однолітками; ці діти активні, незалежні, ініціативні, доброзичливі.

2.3 Батьківське ставлення та його вплив на формування дитячої особистості

Батьківське ставлення - «це особливий феномен, який поєднує емоційні переживання та почуття, пов'язані з дитиною, поведінкові стереотипи, що проявляються у спілкуванні та поводженні з нею, особливості її сприймання та розуміння» [16, 70].

У ставленні батьків до дітей акумулюється вся система внутрішньосімейних відносин, у них знаходять свій прояв особливості подружніх взаємин, стосунки дорослих зі своїми батьками, зовнішні соціальні зв'язки сім'ї та ін.

Відомо, що почуття симпатії відіграють значну роль у виховному процесі. Адже виховання - це важка праця, яка значною мірою обумовлена батьківською любов'ю, ставленням, тим, що благо дитини для них не менш, а нерідко і більш важлива річ, ніж власне. Тому порушення почуття симпатії у батьків може спричинити негативні наслідки, порушити процес педагогічно обумовленого виховання.

Заслуговує на увагу класифікація основних стилів батьківської поведінки запропонована І. Дубровіною. Досліджуючи методи впливу батьків на дітей, які виявляють негативні емоції, вона виокремила такі з них:

«Командир-генерал». Цей стиль виключає можливість будь-якої альтернативи, прагне тримати всі події під жорстким контролем, заперечує найменший вияв негативних емоцій. Зміст взаємин з дитиною («Зупинись!», «Схаменись!») зазвичай викликає у неї образу, бажання заперечувати і проявляти жорстокість. В основі ставлення - батьківська переконаність у тому, що всі права належать їм. Основними засобами впливу виступають накази, команди і погрози, спрямовані на всебічний і повсякчасний контроль.

«Батько-психолог». Деякі батьки виступають у ролі психолога і намагаються аналізувати проблему, що виникла. Це проявляється в тому, що дорослі ставлять численні запитання, спрямовані на діагностику, інтерпретацію й оцінку подій, вчинків, вважаючи, що таке право дає їм володіння «вищого знання». Батько-психолог повсякчас прагне пізнати всі деталі, що повністю позбавляє дитину бажання відкривати свої внутрішні почуття.

«Суддя». При сповідуванні цього стилю, дитина вважається винною ще до винесення рішення. Єдина мета, яку переслідують батьки-судді - довести правомірність власної позиції.

«Священик». Подібний стиль наближається до менторства. Повчання, переважно, зводяться до моралізування з приводу того, що відбувається. Всі висловлювання батьки, зазвичай, починають словами: «Ти повинен...» або «Ти не повинен», вважаючи, що таке ставлення забезпечить формування у дитини тільки «правильних» почуттів.

«Цинік». Батьки-циніки, як правило, переповнені сарказмом, намагаються в той чи інший спосіб принизити дитину. Вони демонструють свою перевагу за допомогою відчуження і відрази до того, що відбувається.

Деякі порушення виховання пов'язані з дорослішанням дитини і побоюваннями батьків, у зв'язку з цим процесом, втратити свої позиції та авторитет. У реальному житті це проявляється у наданні переваги дитячим якостям, створенню ролі «маленької дитини». Спостерігаються намагання батьків ігнорувати сам факт дорослішання сина або доньки, в яких з підвищеною увагою культивуються такі дитячі якості, як безпосередність, наївність, грайливість. Для таких батьків дитина залишається «ще маленькою», що знижує рівень вимог до неї, створюючи потураючу гіперпротекцію.

Причина емоційного відторгнення, жорстокого ставлення нерідко полягає в тому, що в дитині батьки немов би бачать риси характеру, наявність яких вони відчувають, але не визнають відкрито у самих себе. Це може бути агресивність, схильність до лінощів, потяг до алкоголю, негативізм, нестриманість. Намагаючись подолати такі (істині чи надумані) якості дитини, батьки одержують від цього емоційну вигоду для себе, нав'язуючи сину роль «невиправного», «хулігана» тощо. Такі дії допомагають батькам вірити, що в них самих подібні якості відсутні. Батьки багато й охоче розповідають про свою непримиренну і постійну боротьбу, про різні заходи і суворі покарання, до яких вони вдаються. Водночас у їхніх висловлюваннях виразно проглядається впевненість, що ніякі намагання не допоможуть, адже дитина «за своєю натурою» така вже є і виправити її просто неможливо.

Крім зазначених типів, у психолого-педагогічній літературі зустрічаються описи ставлення батьків до дітей, що визначають конкретні способи взаємодії з дітьми: прийняття - неприйняття дитини, взаємодія - уникнення контактів, визнання свободи дій - надмірна вимогливість, повага до прав кожного в сім'ї - надмірне обмеження свободи [16].

Свого часу О. Карбіков, досліджуючи викривлення у сімейному вихованні, базуючись на особливостях ставлення батьків до дітей, виділив його негативні види, в саме: «Гіпоопіка», «Попелюшка», «Кумир сім'ї», що означає такі типи ставлень до дітей.

1. Відторгуючє. Його суть полягає або в надмірній вимогливості, жорстокій регламентації і контролі, або в недостатньому контролі, що ґрунтується на самонадіяності, самозаспокоєнні й безтурботності.

2. Гіперсоціалізуюче. Виникає внаслідок стурбованості, тривожної мнимості батьків стосовно здоров'я дитини, її соціального статусу, престижності, успіхів у навчанні тощо. Ці якості батьків проявляються в надмірній заклопотаності майбутнім своєї дитини.

3. Егоцентричне. Спостерігається в сім'ях із низьким рівнем відповідальності, коли дитині нав'язується уявлення «я великий» як самонав'язуючої цінності для оточуючих.

Суперечності у вимогах до дитини зумовлюють формування у неї відчуття власної неповноцінності, хиткості життєвих відносин, виникненню нереальних установок.

У психолого-педагогічній літературі відомий також тип порушення взаємовідносин між старшими і молодшими членами сім'ї, який одержав назву розширення сфери батьківських почуттів. Він виникає найчастіше за умов, коли подружні взаємини між батьками в силу будь-яких причин виявляються порушеними. Це може бути розлучення, смерть одного з батьків. Нерідко при цьому мати (або батько), самі того не усвідомлюючи, прагнуть, щоб дитина стала для них чимось більшим, ніж просто дитиною. Коли ж вона досягає підліткового віку, в них з'являється побоювання перед її самостійністю, пробуджуються намагання утримати її за допомогою потураючої або домінуючої гіперпротекції [16].

Певну типологію неправильного виховання, котра видається нам досить логічною, використовує в своїй роботі О. Захаров [20]. Учений розвиває думку, відповідно до якої негативні фактори виховного впливу призводять до дезінтеграції «Я» дитини. У цілому ці фактори можна окреслити таким чином:

1) нерозуміння батьками своєрідності особистісного розвитку дітей;

2) неприйняття дорослими дитячої індивідуальності;

3) невідповідність вимог і очікувань батьків можливостям і потребам дітей;

4) негнучкий характер стосунків батьків з дітьми;

5) неправомірність виховання в різні вікові періоди;

6) непослідовність у взаєминах дорослих і дітей;

7) неузгодженість змісту, цілей і засобів виховання між батьками.

У спеціальній літературі застосовується також поняття батьківських установок щодо дітей, які визначають певну спрямованість у взаєминах з дітьми, забезпечують усталений характер виховної діяльності дорослих. Такі установки «є суб'єктивними орієнтаціями батьків на ті чи інші виховні цінності, на саму дитину як таку, готовність до взаємодії з нею» [16]. Батьківські установки чи позиції щодо дітей звільняють дорослих членів сім'ї від необхідності кожного разу приймати нове рішення за стандартних життєвих ситуацій, вони можуть виступати фактором, який зумовлює «інертність виховної діяльності та труднощі у пристосуванні до нових ситуацій» [16].

Ставлення батьків до дітей визначається, як правило, двома основними чинниками - любов'ю і соціальним обов'язком. Лише за розумного їх поєднання, можливе успішне формування в сім'ї повноцінної у моральному розумінні особистості.

Любов матері, батька до своїх дітей є глибоким і стійким почуттям, в якому тісно переплітаються природні й соціальні принципи. Любов, і зокрема батьківська, - складне комплексне почуття, що складається з низки більш простих елементарних почуттів, кількість яких визначає повноту і багатогранність (а отже, й ефективність) батьківської любові. Не претендуючи на повноту і незаперечність, можна виділити такі компоненти батьківської любові, як: прив'язаність (на рівні біологічних інстинктів); турбота про дитину (про її здоров'я, фізичне і духовне благополуччя); чуйність, доброзичливість, повага до дитини. На цій основі було описано вісім типів батьківського ставлення (або, як зазначають деякі науковці, любові) до дітей: дієва любов, відсторонена любов, дієва жалість, любов як поблажливе відсторонення, відкидання, презирство, переслідування, відмова. О. Насонова дає таку їх характеристику:

Дієва любов заснована на поєднанні симпатії, поваги та близькості у ставленні. Формула батьківського виховання така: «Хочу, щоб моя дитина була щаслива і допомагатиму їй у цьому». Тепле емоційне ставлення до дитини - це прийняття її особистості, поведінки, активна увага до дитячих інтересів, повага до її прав та визнання обов'язків, надання допомоги при розумній вимогливості.

Відсторонена любов заснована на симпатії, повазі, проте на чималій міжособовій дистанції між батьками та дітьми. Формула сімейного виховання: «Дивіться, яка у мене чудова дитина. Та на жаль, у мене не вистачає часу для спілкування з нею». Батьки високо оцінюють дитину, її зовнішність, успіхи, здібності, але м'яке поводження з нею поєднується з недостатньою увагою до повсякденних потреб, поверховим знанням її духовного світу. Зовнішнє милування дитиною поєднується з невмінням допомогти їй у розв'язанні наявних у неї проблем.

Дієва жалість - узгодження симпатії, близькості, але відсутність поваги до дитячої особистості. Формула виховання дитини: «Хоча моя дитина недостатньо розумна чи недостатньо фізично розвинена, але це моя дитина-і я її люблю такою, якою вона є». Цей стиль емоційного ставлення до дитини характеризується визнанням справжніх (а іноді й уявних) відхилень у розумовому чи фізичному її розвитку. У результаті цього батьки доходять висновку про винятковість своєї дитини. У спілкуванні з нею дорослі йдуть шляхом надання їй особливих привілеїв, надмірно опікають, оберігають від шкідливих впливів. Батьки уважні до дитини, їхні інтереси зосереджені на ній, але водночас вони начебто не довіряють їй, не вірять у ЇЇ можливості та здібності.

Любов як поблажливе відсторонення ґрунтується на симпатії і водночас - неповазі та великій міжособистісній дистанції між дорослими і дитиною. Формула сімейного виховання: «Не можна звинувачувати мою дитину в тому, що вона недостатньо розумна та фізично розвинена». Батькам, яким притаманний подібний тип ставлення, властиве не зовсім усвідомлене виправдання поганої поведінки й негативних рис дитини. Безпомічність сина чи доньки вони відносять за рахунок їхньої хворобливості або поганої спадковості. Неблагополуччя дитини визнається її правом; дорослі не втручаються у її справи, в контакти з ровесниками та іншими людьми, недостатньо орієнтуються в її духовному світі, погано обізнані з внутрішніми переживаннями [16].

Як бачимо, наведені типи чи моделі поведінки дорослих щодо дітей доволі різняться між собою. Однак не можна не погодитись з тим, що їх об'єднує загальна установка - прийняття дитини як такої. Іншими словами, батьки люблять свою дитину з усіма її недоліками і достоїнствами, поважають у дитині особистість, визнають її права. За цих умов у дитини формуються стійкі позитивні взаємини з батьками, які переносяться і на інших дорослих.

Батьківське ставлення, засноване на уникненні контактів з дитиною, виявляється у відкиданні, презирстві, переслідуванні, відмові та запущеності.

Відкидання ґрунтується на антипатії, неповазі та встановленні великої дистанції. Формула батьківської позиції: «Ця дитина викликає у мене неприємні почуття та небажання мати з нею справу». Батьки намагаються зменшити будь-яке спілкування з дитиною, не помічати її присутності й зовсім уникають її тоді, коли вона потребує допомоги та підтримки. їхнє ставлення характеризується холодністю, навіть ворожістю, приниженням її гідності. Дитина досить часто залишається одна, що використовується з метою уникнення будь-яких контактів з нею. Заборони та накази, що застосовуються дорослими, переслідують не мету виховання, а є лише прагненням звести до мінімуму взаємодію з дитиною. Подібний прояв батьківських почуттів веде до формування в дитини агресивності, неслухняності, брехливості. У деяких випадках у дітей, які «відкидаються» батьками, виникає лякливість, безпомічність, труднощі в спілкуванні з ровесниками і дорослими.

Презирство у ставленні батьків викликане антипатією, неповагою, але наявністю певної близькості. Формула батьківського ставлення така: «Я безмірно страждаю від того, що моя дитина така нерозвинена, вперта, невміла, боязлива, неприємна іншим людям». Сповідуючи таке ставлення, батьки, як правило, не помічають і не хочуть помічати нічого позитивного в дитині, зовсім ігнорують її досягнення, але водночас страждають від зв'язку з такою, як їм здається, невдахою. У сімейному спілкуванні присутні постійні осмикування, вимогливість, моралізування, примушування.

Переслідування характеризується антипатією, неповагою та міжособистісною близькістю. Формула батьківського ставлення: «Моя дитина - негідник, і я доведу їй це». Батьки твердо переконані в тому, що їхня дитина перетворилася на закінченого негідника. Вони намагаються суворістю, жорстким контролем зламати дитячу волю, виступають ініціаторами залучення до процесу сімейного виховання громадськості, нерідко схильні до суворих засобів покарання.

У відмові поєднується антипатія, неповага, велика дистанція. Формула виховання така: «Я не хочу мати справ з цим негідником». У вихованні переважає відсторонення від проблем дитини, але водночас батьки начебто здалеку спостерігають за нею, визнають її силу, цінність окремих якостей. При загостренні стосунків такі батьки звертаються за допомогою до громадських організацій, правоохоронних органів, намагаються передоручити виховання дитини школі, іншим організаціям.

Запущеність дитини заснована на загальному холодному ставленні батьків до неї, хоча дорослі відкрито не виявляють ворожості. Взагалі дитині приділяється мало уваги, відсутнє піклування про її фізичний і психічний розвиток. Батьки часто залишають дитину одну, але не через те, що прагнуть уникнути з нею контакту, їм просто ніколи [16].

Зазвичай, у реальному житті ці характеристики не мають такого різкого виявлення. Досить часто спостерігається поєднання кількох типів ставлення батьків до дітей, коли один з них за певних умов може набувати домінуючого характеру.

Одним з найбільш поширених проявів хибного розуміння сутності батьківської любові є намагання батьків за будь-яку ціну вберегти своїх дітей від фізичних і духовних навантажень. Така позиція батьків виявляється у твердженнях: «Ще встигне напрацюватися», «Ми прожили тяжке життя, хай хоч діти поживуть краще» тощо.

Порівняємо для наочності два різновиди прояву любові до дитини, які є досить типовими для сучасної сім'ї. У першому випадку батьки прагнуть досягти щастя своїх дітей турботою про здоров'я, нервову систему тощо. Вони всіляко намагаються відмежувати сина чи дочку від будь-яких справ, доручень, докладають зусилля, щоб передбачити їхні бажання, які миттєво виконуються. Такі батьки розраховують на те, що така «любов» до дитини сьогодні в майбутньому дозволить їм одержати відповідну любов і вдячність від своїх дорослих дітей. Однак, ставши дорослими, такі діти навряд чи будуть вдячні батькам за непідготовленість до життя.

В інших випадках, діти - це рівноправні члени родини, які мають свої обов'язки, підпорядковуються тим чи іншим вимогам внутрішньосімейного колективу.

Безперечно, люди різняться між собою не тільки тим, як вони люблять, але й тим, як вони виявляють це почуття. Такі якості, як біологічна прив'язаність, чутливість і доброзичливість є суто індивідуальними. І досягти їхньої єдності, однаковості прояву (якщо їх немає спочатку) практично неможливо. Така єдність можлива лише через турботу про дитину, повагу до неї.

2.4 Причини неадекватного батьківського ставлення до дитини

Розрізняють такі причини неадекватного ставлення до дитини:

* психолого-педагогічна некомпетентність батьків, некритично засвоєні ригідні стереотипи виховання дитини, що призводить до стихійності виховання, неузгодженості установок і дій батьків тощо;

* особистісні особливості батьків;

* особливості взаємин подружжя чи інших членів сім'ї, що проектуються на дитину.

Якщо перша причина не потребує коментарів, то щодо другої слід зазначити, що ще в 1922 р. А. Адлер описав тип тривожної матері, що надміру опікується дитиною, тим самим паралізуючи її власну активність і самостійність [14, 21].

Дослідник О. Захаров, характеризуючи особистісні особливості батьків дітей, що страждають на невроз, зазначає, що матері вирізняються тривожністю і невпевненістю у собі в поєднанні з надмірною пунктуальністю, нетерпимістю, конфліктністю, недостатньою емоційною чуйністю, а батьки - пасивністю, м'якістю, певною мінорністю загального фону настрою.

Негативно впливають на процес виховання дитини не тільки такі індивідуальні особливості батьків, як тривожність і афективність, а й домінантність, владність, бажання підкорити дітей і домогтися від них беззастережної слухняності (особливо це стосується ставлення матері до сина); марнославство батьків, що призводить до підвищеного рівня домагань щодо можливостей дитини.

У батьків із глибокими особистісними проблемами часто спрацьовує захисний механізм "проекції", коли вони неусвідомлено переносять власні небажані якості і проблеми на дитину. Такі батьки, не помічаючи в собі певних рис характеру і поведінки, що проектуються на дитину, їх прояв у дитині, прагнуть наполегливо викорінити ці риси у дитини. При цьому ставлення до дитини формується за типом "емоційне відторгнення" через невідповідність ідеальному образу батьків або за типом "гіперпротекція", маскуючи приховане відторгнення (такі батьки про свою дитину кажуть: "я її люблю, але вона погана, ледача, нерозумна тощо, робить щось тільки після покарання").

Особливості взаємин членів сім'ї так само впливають на психічний розвиток дитини. Так, О. Варга, спостерігаючи за дітьми, які страждають на нічний енурез, виявила, що невротичний синдром у дитини стає умовно бажаний і для батьків, витісняючи негаразди у сфері власних інтимних стосунків.

У неповній сім'ї мати може проектувати свої стосунки з колишнім чоловіком на сина, оцінюючи його негативно ("такий самий, як батько") або, як зазначають О. Бодальов і В. Столін, ставлячись до сина-підлітка як такого, що "замінює" чоловіка (вимагаючи постійної уваги до себе, виявляючи нав'язливе бажання постійно бути в товаристві сина, прагнучи обмежити його контакти з однолітками).

Дисгармонійні стосунки в сім'ї часто призводять до того, що окремі її члени використовують дитину для вирішення власних проблем.

Дослідники, які вивчали психологію таких родин, виокремили три форми негараздів, що спостерігаються у цих родинах [5]:

* суперництво (прагнення двох або більшої кількості членів сім'ї забезпечити собі виключне становище, боротьба за яке набирає затяжного, хронічного характеру);

* уявне співробітництво (зовнішня удавана відсутність ускладнень у сімейних стосунках, що обертається на конфлікти в разі настання переломних для сім'ї подій - хвороби когось із членів сім'ї, підвищення по службі одного з подружжя і пов'язане з цим збільшення робочого часу тощо);

* ізоляція (психологічне відокремлення одного чи більшої кількості сім'ї один від одного, з якими підтримуються лише формальні стосунки, необхідні, скоріше, ділові контакти).

Дослідник О. Добрович зазначає, що для дитини в такій "важкій сім'ї" часто передбачені фіксовані ролі - "кумир сім'ї", "мамин (татків, бабусин тощо) скарб", "жахлива дитина" тощо, які часто відбивають взаємини дорослих членів сім'ї.

Так, зведення дитини в ранг "кумира сім'ї" часто спричинюється суперництвом дорослих, коли кожний з них, демонструючи виняткову турботу про дитину, намагається утвердити своє верховенство в сім'ї або уявне співробітництво (коли всі зацікавлені зберігати удавану відсутність ускладнень і загальне замилування дитиною виконує функцію фактора, що "цементує" сім'ю).

Граючи роль "маминого (таткового, бабусиного тощо) скарбу", дитина стає чиїмсь особистим кумиром, що найчастіше свідчить про суперництво між дорослими (це виявляється, наприклад, у запитанні "Кого ти більше любиш?", яке травмує і дезорієнтує дитину, змушуючи її демонструвати лицемірство і спритність) або про ізоляцію когось із дорослих, який компенсує цією прихильністю брак емоційного тепла в сім'ї.

Приписувана дитині роль "цяці" часто пов'язана із ситуацією уявного співробітництва в сім'ї, коли дорослі, не вміючи і не вважаючи за потрібне глибоко проникати у внутрішній світ один одного, і від дитини очікують дотримання насамперед порядності, слухняності. При цьому докоряння дитині може трансформуватися в її самосвідомості в тенденцію до самозвинувачення, що робить її уразливішою до неминучих помилок і труднощів.

Часто наслідком уявного співробітництва в сім'ї є роль "жахливої дитини", коли з поганої поведінки дитини робиться своєрідний внутрішньосімейний фетиш, що парадоксально гуртує емоційно роз'єднаних людей.