Вплив сім’ї на формування особистості дитини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота з теми:

Вплив сім'ї на формування особистості дитини

ВСТУП

Проблеми сімейного виховання завжди привертали увагу педагогічної науки, адже сім'я - один із найважливіших виховних інститутів, значення якого для особистості важко переоцінити. Сьогодні сім'я переживає серйозні труднощі, що значною мірою зумовлено кризовими явищами, притаманними українському суспільству в цілому, що негативно позначаються на внутрішньосімейній атмосфері, знижують дієвість виховної функції сім'ї, вносять далеко не завжди педагогічно виправдані зміни в її зміст, призводять до того, що сімейне виховання стає об'єктом критики з боку держави, яка вимагає підвищення відповідальності батьків за виховання дітей.

Труднощі сімейного виховання і причини, що викликають зниження виховного потенціалу сім'ї, вивчаються соціологами, психологами, педагогами. Результати проведених досліджень вказують на існування певних чинників, що зумовлюють суперечності та складності у внутрішньосімейних взаєминах між дітьми і дорослими, не зважати на які було б прикрою помилкою.

Відомо, що стиль сімейного виховання, його зміст і цілі найчастіше формуються неусвідомлено, на основі установок, традицій, наслідуваних із батьківських родин. Однак, порівняно з попередніми роками, реалії сьогодення спричинюють розвиток такого феномена як аномія, що суттєво впливає на стан сучасної української сім'ї, процес сімейного виховання дітей.

Наступним соціально-психологічним чинником, існуючим у масштабах України і справляючим вплив на розвиток інституту сім'ї, є зруйнування колишньої тоталітарної системи моральних і поведінкових цінностей без достатньої заміни її ієрархією прийнятих у цивілізованому світі загальнолюдських ідеалів і гуманних норм поведінки. Це зумовлює «розрив поколінь»: норми і догми «батьків», а особливо «дідів» заперечуються молоддю - з відмовою від досвіду пращурів та їхньої сучасної поведінки як прикладу для наслідування. Покоління розвів і культурно-технологічний «зліт», коли діти прагнуть до швидкого і різнобічного освоєння нової складної техніки, яка в недалекому минулому була для більшості сімей недоступною, а нині важко приймається «батьками». Все це призводить до масової деформації сімей, відчуженню їхніх членів один від одного. На тлі відмови від єдиної системи впливу на дітей у межах колишніх ідеологізованих канонів виявляється недостатність системи позитивного виховання молодих поколінь - у плані особистісного саморозвитку, формування вольових механізмів, духовної культури, вмінь конструктивного спілкування, вироблення ціннісних орієнтацій, утвердження моральних поведінкових норм, навичок відповідальної, соціально зумовленої, нормативної поведінки.

До причин, що знижують виховний потенціал сім'ї, відносимо також невикористання в силу об'єктивних і суб'єктивних причин ряду можливостей, які сім'я має як своєрідний виховний інститут, її певну відмежованість від здобутків психолого-педагогічної науки, зокрема незнання батьками сучасних технологій сімейного виховання дітей, мета яких полягає у поліпшенні внутрішньосімейного мікроклімату, створенні сприятливих умов для функціонування сімейного колективу, усуненні підґрунтя сімейних конфліктів як між самими дорослими членами родини, так і між батьками та дітьми.

Тонкого уміння, постійного самовдосконалення вимагає і складний процес виховання дітей, коли дорослий разом із дитиною начебто заново освоює світ, пізнає оточуючих. Нетворчий підхід до цієї складної і досить важливої справи, невміння, а іноді й небажання вникнути у потреби дітей породжує добре відому проблему поколінь, а іноді обертається значними втратами для обох сторін.

Усе це актуалізує проблему сімейного виховання дітей у сучасних умовах, спонукає до пошуків таких педагогічно зумовлених підходів до її розв'язання, які забезпечували б орієнтацію батьків на дитину як на особистість, надавали б можливості для її гармонійного розвитку, враховуючи при цьому індивідуальні особливості.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Місце і роль сім'ї у соціалізації особистості дитини».

Об'єкт дослідження - сім'я як виховний інститут.

Предмет дослідження - вплив сім'ї на формування особистості дитини.

Мета дослідження - розглянути особливості соціалізації дитини в сім'ї.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

розглянути сім'ю як виховний інститут;

проаналізувати поняття соціалізації особистості;

охарактеризувати особливості соціалізації дитини в сім'ї;

дослідити психологічні механізми соціалізації, за допомогою яких батьки впливають на дітей;

розглянути батьківське ставлення та його вплив на формування дитячої особистості;

проаналізувати причини неадекватного батьківського ставлення до дитини.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація, спостереження.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. Теоретико-психологічні аспекти сім'ї та соціалізації особистості дитини

1.1 Сім'я як виховний інститут

Сім'я - одна з найдавніших форм спільності людей. Вона виникла раніше, ніж нації, держави, ще за часів первісного суспільства. Саме сім'я була, є і, мабуть, завжди буде найважливішим середовищем формування та розвитку особистості, яке відповідає не тільки за соціальне відтворення населення, а й за відтворення певного способу його життя.

Для жінки сім'я - це можливість нормального існування, спокій і впевненість у собі, матеріальна і моральна підтримка, відчуття радості й щастя, повноцінне виховання дітей. Чоловіку сім'я надає стимул до життя, допомагає у подоланні утруднень і негараздів. Для дитини сім'я відіграє важливе значення насамперед тому, що дає перші й найважливіші знання про життя, про взаємини з людьми. Сім'я «створює матеріальні та моральні умови для її зростання, формує моральні життєві основи та статево-рольові установки» [6, 76].

Виховна функція сім'ї полягає у задоволенні індивідуальних потреб дорослих членів у батьківстві та материнстві, взаєминах з дітьми, їхньому вихованні, самореалізації у дітях. Завдяки реалізації цієї функції сім'я забезпечує соціалізацію молодих поколінь, їхню підготовку до майбутнього життя. У сім'ї виховуються і дорослі, і діти. Тому у виховній функції виділяють три основні аспекти.

Перший - формування особистості дитини, розвиток її здібностей та інтересів, передача від дорослих дітям накопиченого суспільством соціального досвіду, вироблення в них морально-етичних знань та способів поведінки, забезпечення розумового, фізичного та естетичного розвитку дітей.

Другий аспект - систематичний виховний вплив сімейного колективу на кожного його члена протягом усього життя.

Третій аспект - постійний вплив дітей на батьків.

З плином часу у функціях сім'ї відбуваються ті чи інші зміни: одні з функцій втрачаються, інші змінюються відповідно до нових соціальних умов. Порушення функцій сім'ї - це такі умови життєдіяльності, які утруднюють або перешкоджають виконанню нею функцій. Спричинюються такі порушення різними факторами: особистісними особливостями її членів, взаємовідносинами між ними, способом життя сім'ї тощо. Наприклад, причиною порушення виховної функції сім'ї може стати неадекватність взаємин дорослих членів між собою, відсутність, недостатність або хибність знань батьків щодо виховання дітей та ін.

У сім'ї відбувається процес соціалізації дитини, що передбачає різнобічне пізнання маленькою людиною оточуючої соціальної дійсності, оволодіння навичками індивідуальної і колективної праці, прилучення до національної і вселюдської культури. Провідними чинниками у цьому процесі виступає структура сім'ї, пануюча у ній моральна атмосфера, спосіб внутрішньосімейного життя та його стиль. У більш широкому розумінні маються на увазі соціальні установки, система цінностей сім'ї, взаємини її членів між собою та ставлення до інших людей, моральні ідеали, потреби, сімейні традиції тощо.

Сімейне виховання засновується на емоційному, інтимному характері відносин, виявляється в глибокій кровній любові батьків до дітей і дітей до батьків. Байдужість батьків, які не задовольняють прагнення дитини до спілкування, до спільної емоційно забарвленої і значущої діяльності, призводить до затримки соціального розвитку дитячої особистості, тобто гальмуванню засвоєння нею норм, правил, звичок соціальної поведінки і навіть до формування її асоціального характеру. Це зумовлено тим, що внутрішньосімейні взаємини виступають для дитини першим специфічним зразком суспільних відносин, до яких вона залучається вже з перших днів появи на світ, і які мають значний (якщо не домінуючий) вплив на формування загальної моделі її життя в майбутньому.

Структура сім'ї включає її кількісний склад, а також сукупність взаємин між її членами. Аналіз сімейної структури дає можливість відповісти на запитання: Яким чином реалізується функція сім'ї? Хто здійснює керівництво, а хто - виконання? Як розподілені між членами сім'ї права і обов'язки?

З точки зору структури можна виділити сім'ї, де керівництво і організація всіх функцій здійснюються одним із її членів, котрий є монопольним володарем, деспотичним господарем; між дорослими, дорослими і дітьми встановлюються безапеляційні й безцеремонні взаємини, в родині панує жорстокість, агресія, диктат, холодність.

У інших сім'ях, навпаки, наявна рівномірна участь усіх її членів у керівництві, побудові внутрішньосімейної життєдіяльності. Тут панує колегіальна демократія, яка передбачає співробітництво, взаємодопомогу, розвинену культуру почуттів і емоцій. Розподіл сімейних ролей за таких умов відбувається відповідно до конкретних обставин, базується на рівній участі кожного члена у всіх сімейних справах, на спільному розв'язанні важливих для сімейного мікроколективу проблем. У таких сім'ях, як правило, не існує офіційного «голови», а є авторитетна особа. При цьому такою особою в одних випадках може бути чоловік, а в інших - дружина.

Отже, залежно від характеру структури можна говорити, в першому випадку про авторитарну систему взаємин, у другому - про демократичну.

Стиль внутрішньосімейних взаємин іноді набуває гюпускаючого (ліберального) характеру, що виявляється у прагненні до мінімізації будь-яких контактів: спостерігається відсторонення й відчуженість між членами родини, повна байдужість до справ, інтересів і почуттів один одного.

Відомо, що в благополучних сім'ях батьки передають дітям власні духовні цінності, як «сукупність пріоритетів, що визначають ... інтереси, потреби, запити, мотиви матеріальні й духовні, на основі яких вибудовуються певні моделі життя, здійснюється сучасна і проектується майбутня діяльність» [6, 24], формуючи таким чином відповідні ціннісні орієнтації, морально-етичні установки, які дозволяють молодим поколінням самостійно рухатися в соціально схвалюваному напрямі; діти-правопорушники здебільшого виховуються в сім'ях, де духовні ціннісні орієнтації не є важливими для батьків, ставлення дорослих до дітей авторитарне, повністю байдуже, навіть вороже, а характер внутрішньосімейних взаємин практично виключає можливість передачі духовних цінностей від старших молодшим. Тобто сімейне неблагополуччя (нестабільність шлюбу, розлучення, порушення спілкування в сім'ї тощо) значною мірою зумовлене викривленнями в системі ціннісних орієнтацій подружжя. Насамперед, це невелика цінність для них самоактуалізації, занижена цінність пізнання, байдуже або негативне ставлення до праці. За таких умов відбувається дезактуалізація нормативної соціальної поведінки, спостерігається прийняття маргинальних її форм. Діяльність цих людей регулюється не прагненням досягти значущих цілей, а намаганням уникнути можливих негативних наслідків своїх дій або'своєї бездіяльності. Такі самі ціннісні установки вони передають своїм дітям. Встановлено, що несприятливі сімейні відносини через дисгармонію батьківсько-дитячих взаємин порушують психічний розвиток дитини; неадекватні моделі поведінки дорослих призводять до того, що сьогодні в сім'ях близько 4,7% - це «важкі діти», зростає кількість дітей, які «випадають» із сім'ї. Фактори, що впливають у сім'ї на особистість дитини, можна умовно поділити на три групи. Перша - це соціальне мікросередовище, в якому здійснюється прилучення дітей до соціальних цінностей і ролей, введення їх у складності й суперечності сучасного суспільства. Друга - це внутрішньо- і позасімейна діяльність, що є засобом прилучення до майбутньої життєдіяльності. Внутрішньо- і позасімейна діяльність передбачає діяльність батьків, а також організацію діяльності дитини, у процесі якої вона засвоює певні знання, набуває вмінь та навичок, практичного досвіду. Третя група - це власне сімейне виховання, певний комплекс педагогічних впливів.

Ґрунтуючись на наведених вище визначеннях, під поняттям сім'ї як виховного інституту розуміємо сукупність людей, поєднаних спільністю соціально-побутових умов, котрі створюють природне оточення дитини, а також визначають характер виховання (усвідомлений чи стихійний), «клімат» оточення, що об'єктивно впливає на дитину, на її розвиток. Саме через сім'ю від самого народження, дитина стає як індивідом, так і членом певної соціальної групи.

Сімейне виховання - складова процесу виховання молодих поколінь, який поєднує як цілеспрямовані дії батьків, так і стихійний вплив сім'ї. Останній становить неусвідомлені, неконтрольовані впливи (манера поведінки, звички, спосіб життя тощо), які регулярно повторюються і підспіль впливають на дитину. Тому, під сімейним вихованням розуміємо не тільки цілеспрямований виховний вплив на дитину, а й усю систему внутрішньосімейної взаємодії, яка формує цінності, орієнтації, систему потреб, інтересів, звичок, поведінку дитячої особистості.

Значну увагу проблемам сімейного виховання приділяв А. Макаренко, вбачаючи його сутність в організації сімейних відносин, у створенні правильного загального способу життя, життєрадісної щасливої атмосфери. Недоліки у поведінці й характері дітей, на його переконання, є сигналом для перегляду батьками власної поведінки і загалом взаємовідносин у сім'ї [19, 56].

Широкий спектр проблем щодо виховання дітей у сім'ї містять роботи В. Сухомлинського. Зазначаючи, що виховує дитину сім'я в цілому, її загальний дух, культура людських стосунків, педагог підкреслював, що створюють цей дух самі батьки. «Без батьківської мудрості, - писав він, - немає виховної сили сім'ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні відносини, побудовані на відповідальності, мудрій любові і вимогливості батька і матері, самі стають великою виховною силою» [32, 21].

Спираючись на це твердження, В. Сухомлинський визначив і сформулював певні умови успішного виховання дітей у сім'ї. До них він відносив:

- суспільну і моральну відповідальність батьків за дітей;

- сприятливий сімейний мікроклімат;

- спільну трудову діяльність батьків і дітей у сім'ї;

- розумну організацію життя і побуту.

Надаючи сімейному вихованню одну з провідних ролей у формування дитячої особистості, В. Сухомлинський особливу увагу фокусує на аналізі такого його феномену, як батьківська любов, у якій він убачав гармонію доброти й вимогливості, ласки й суворості. Однак, звертаючи увагу на роль батьківської любові у формуванні дитячої особистості, педагог водночас застерігав від помилкового її розуміння, від хибних дій, які є цілком прийнятними з погляду батьків, а насправді приносять гіркі плоди. Серед значної кількості різновидів «цієї безглуздої любові» В. Сухомлинський вирізняв три основні види: любов замилування, деспотичну любов і любов відкупу [32, 22].

Любов замилування розбещує душу дитини. Основним принципом її життя стає «девіз дикуна, негідника і хулігана: все, що я бажаю, мені дозволяється, ні до кого мені діла немає, головне - моє бажання». Виховуючись в атмосфері постійного замилування, дитина не усвідомлює того, що людське співжиття регулюється певними нормами, найпростішими механізмами яких є прості слова «можна», «не можна», «треба». І тоді з неї виростає капризний, хворобливий егоїст, котрий не тільки не рахується з думками, бажаннями, потребами інших людей, навіть найрідніших - батька, матері, дідуся, бабусі, а й навіть не враховує саму можливість їх існування.

Змальовуючи негативні ознаки замилування та його наслідки, В. Сухомлинський зовсім не ратує за вияв до дітей байдужості, викорінення почуття любові до них із самої батьківської душі. Однак повсякчас говорити про це дітям, зазначає він, - значить розбещувати їх. Адже за умов, коли батьки постійно повторюють синові або дочці, що ті є найважливішою радістю і смислом їхнього життя, у дітей зміцнюється переконаність у тому, що вони роблять дорослим велику ласку, одержуючи від них матеріальні й духовні блага, вони вважають себе «центром Всесвіту, навколо якого повинні крутитися всі - мати, батько, дідусь і бабуся...» [32, 24].

Наступний різновид нерозумної, інстинктивної батьківської любові - це любов деспотична. Основна вада деспотизму полягає в тому, що «в дитині змалку перекручується уявлення про добре начало в людині, вона перестає вірити в людину і людяність. В обстановці деспотичного самодурства, дріб'язкових причіпок, постійних докорів маленька людина оздоблюється». В.О. Сухомлинський, звертаючись до батьків і матерів, попереджаючи їх від надмірного захоплення своєю владою, педагог радить їм поважати дитяче бажання бути хорошим, берегти його як найтонший рух людської душі, не зловживати нею, не перетворювати мудрості батьківської влади на деспотичне самодурство. А для цього батьки мають пам'ятати, що син і дочка - «така сама людина як і вони, її душа гнівно протестує, коли хтось намагається зробити її іграшкою свого свавілля» [32, 25].

Сім'ї, де побутує любов відкупу, не можуть дати дитині необхідний соціальний досвід, адже «вони живуть серед людей і не знають людей; їх серцям зовсім незнайомі й недоступні тонкі людські почуття, насамперед ласка, співчутливість, жалість, милосердя». Аналогічні якості такі батьки формують і у своїх дітей.

Кожний з наведених різновидів нерозумної батьківської любові дає свою «клініку хвороби» дитячої особистості, веде до виникнення у неї специфічних внутрішніх утворень. Але, прийшовши ззовні, пустивши коріння в дитячій душі, ці утворення рано чи пізно виходять на поверхню, впливаючи на ціннісні орієнтації людини, її взаємини з оточуючими, ставлення до них та до навколишнього світу, значною мірою детермінують соціальний розвиток.

Звернення до сучасних наукових джерел засвідчує, що з-поміж основних компонентів виховного потенціалу сім'ї фахівці називають внутрішньосімейні взаємини [5, 46]. Обґрунтуванням такого підходу є твердження про те, що сім'я як певна соціальна спільнота «виступає насамперед як конкретна система зв'язку і взаємодії між її членами, що виникають з приводу задоволення їхніх різноманітних потреб». Неврахування цих особливостей внутрішньосімейних взаємин доволі часто призводить до похибок у їх розвитку - факт, що негативно впливає на формування дитячої особистості.

1.2 Поняття соціалізації особистості

Основні параметри особистості є не вродженими, а набутими індивідом протягом життя. Як відомо, термін "соціалізація" запровадив усередині XIX ст. французький соціолог Г. Тард для позначення процесу інтеріоризації соціальних норм шляхом соціальної взаємодії. Поняття соціалізації еволюціонувало з того часу, охоплюючи різні аспекти цього явища.

Існує багато визначень поняття соціалізації, які різняться залежно від розуміння їхніми авторами сутності й структури особистості як психосоціогенної істоти. Більшість визначень цього поняття містить загальне положення про те, що сутність соціалізації полягає в засвоєнні індивідом соціального досвіду, але розуміння змісту цього досвіду, його структури, засобів і порядку засвоєння істотно відрізняються. Одним із загальноприйнятих визначень є таке: "соціалізація (від лат. socialis - суспільний) - це процес засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв'язків і відносин. У процесі соціалізації людина набуває переконань, громадськосхвалюваних форм поведінки, необхідних їй для нормального життя в суспільстві" [32, 114]. Під "нормальним життям у суспільстві" особистості мається на увазі насамперед її гармонійне включення в систему соціальних інституцій, унаслідок чого вона має можливість формування й задоволення соціогенних потреб у кожній з них на базі засвоєних відповідних соціальних (моральних і правових) настанов-регламентів, об'єднаних у коротко- та довготривалі полімотиваційні програми. Крім того, із цього визначення випливає, що соціалізація охоплює засвоєння й інтеріоризацію не тільки соціальних настанов самих по собі, а й комплексів деяких з них для характерних життєвих обставин, які в типових ситуаціях щодо задоволення переважно звичайних для кожного потреб виявляються в стереотипних "формах поведінки".

Ці соціальні настанови різняться в різних суспільствах і, отже, відмінними в них є й соціалізовані особистості, що відбито в такому визначенні поняття соціалізації особистості: "соціалізація - процес засвоєння індивідом протягом життя соціальних норм і цінностей того суспільства, до якого він належить" [32, 115]. Ці відмінності притаманні як громадянам різних країн, так і людям різних громад, осередків, родин.

Наведемо ще одне визначення поняття соціалізації, де проаналізовано два смислові аспекти його вживання: соціалізація - це термін, уживаний соціологами для опису процесу, під час якого люди навчаються дотримувати соціальні норми - процесу, який робить можливим існування суспільства й передавання його культури від покоління до покоління. 1. Соціалізація може мислитись як інтеріоризацію соціальних норм: соціальні правила стають внутрішніми для індивіда в тому розумінні, що вони більше не нав'язуються через зовнішню регуляцію, а ніби накладаються індивідом самим на себе, бо вони, таким чином, є частиною його "Я". Так у індивіда виробляється почуття потреби відповідності соціальним нормам. 2. Соціалізація може мислитись як істотний елемент соціальної взаємодії. Таке р «уміння базується на припущенні про те, що люди прагнуть до піднесення у власних очах через досягнення престижного статусу та схвалення з боку інших; при цьому індивіди соціалізуються в міру приведення своїх дій у відповідність до очікувань інших. Перше й друге розуміння соціалізації можуть суміщуватись, як у дослідженнях Т. Парсонса [32, 116].

Запропоновані різними авторами механізми соціалізації пояснюють різні аспекти формування поданої раніше структури особистості й не су іеречать на йому розумінню процесу соціалізації. Так, згідно з теорії психоаналізу З. Фрейда, соціалізація полягає в приборканні вроджених інстинктів, виявлення яких суперечить цивілізованому способу житія, шляхом інтеріоризації соціальних регламентів. Справді, дитина від народження є насамперед представником ссавців, оскільки не успадковує соціогенних параметрів, і тільки з часом одержує їх, тобто соціалізується. Процес соціалізації триває і в майбутньому, оскільки в основі як біогенних, так і соціогенних параметрів лежать психогенні механізми. Так, основою задоволення соціогенної потреби є психогенний емоційно забарвлений механізм потягу або відрази, який полягає в редукції нервового напруження.

У XX ст. в західній соціології та психології затвердилося розуміння соціалізації як частини процесу становлення особистості, коли формуються найзагальніші та найпоширеніші, усталені риси особистості, по виявляються в соціально організованій діяльності, регульовані рольовою, тобто функціонально визначеною, структурою суспільства. У цьому тлумаченні соціалізації звернено увагу на формували ч рис характеру в соціальній взаємодії з іншими суб'єктами.

Сучасне розуміння соціалізації як перетворення просто людини на особистість у результаті засвоєння нею норм співжиття людей і тим самим інтеграції в соціальні інституції суспільства дав Т. Парсонс. Витоком процесу соціалізації особистості є набуття нею самосвідомості та свідомості. Наслідком соціалізації є структурування сфери свідомості особистості під інформаційним впливом інституційованого соціального середовища. Оскільки особистість за допомогою своїх соціогенних параметрів спряжена зі структурованим ціннісним соціальним середовищем, то система цих параметрів є дзеркальним відбиттям системи стратифікованих і класифікованих соціально-інформаційних нормативних цінностей-регламентів суспільства, тобто ці параметри особистості так само відповідно стратифіковані за статусом і класифіковані за соціальними інституціями. Т. Парсонс писав, "що основний характер структури окремої особистості склався у процесі соціалізації на основі структури систем соціальних об'єктів, з якими вона мала зв'язок протягом свого життя, включаючи, звичайно, культурні цінності й норми, інституційовані в цих системах" [32, 118].

Як доповнення до концепції соціалізації Т. Парсонса можна розглядати ідею "соціального научіння", висловлену деякими представниками біхевіоризму (Б. Скіннером, Дж. Доллардом), якщо нe абсолютизувати принцип пропорції заохочень і покарань у процесі научіння соціальним нормам. Модель "міжособового спілкування", згідно з якою індивід, дивлячись на себе очима інших і засвоюючи в результаті безлічі інтеракцій правила співжиття (Ч. Кулі, Дж. Мід), можна розглядати як один, із механізмів соціалізації. "Когнітивна" модель соціалізації (Ж. Піаже, Л. Кольберг) зводиться, по суті, до розвитку свідомості й самосвідомості дитини у процесі оволодіння образним і абстрактним мисленням. Соціалізація полягає у створенні у свідомості зразків когнітивних схем, які індивід адаптує до нового досвіду за допомогою механізму "рівноваги". Представники гуманістичної психології (А. Маслоу, К. Роджерс) розглядають прагнення до самоактуалізації індивіда як рушійну силу, яка сприяє оволодінню життєвим досвідом, тобто соціалізації. За моделлю "інкультура-ції" (Ф. Боас, В. Малиновський) соціалізація полягає в передаванні культурної спадщини.

За еволюційною теорією соціалізації Е. Еріксона, процес соціалізації - це подолання індивідом критичних ситуацій на життєвому шляху. Автор виокремлює вісім стадій розвитку індивіда як послідовності подолання специфічних життєвих криз, для яких характерне розв'язання таких проблем:

* довіри чи недовіри в немовлячому віці - перехід немовляти від стану незаспокоєності, плачу до стану стриманості, заспокоєння в разі відлучення дорослого, який його опікає;

* автентичності, автономії чи сорому, сумніву у віці 1-2 років - вихід дитини з-під надмірного відстежування батьками фізіологічного стан у її організму, особливо роботи органів травлення, і до запобігає, формуванню в її свідомості почуття сорому, власної нікчемності;

* ініціативи чи почуття провини у віці 3-5 років - ініціація допитливості, цікавості, активності, уникнення рис безініціативності під видом надмірної опіки батьків;

* старанності чи недбайливості у молодшому шкільному віці - набуття впевненості у своїх силах і здібностях, усвідомлення своїх сил і можливостей у взаємодії з учителями, іншими дорослими, подолання рис недбайливості й байдужості;

* становлення індивідуальності (ідентифікації) чи рольової дифузії (невизначеності у виборі ролей) у підлітково-юнацькому піці - пошук свого місця в житті, вибір професії, занять за своїми здібностями, пошук партнера в інтимній сфері з розвитком статевого потягу;

* інтимності чи самотності в молоді роки - упадання за особою протилежної статі, вибір партнера для шлюбу та створення сім'ї, пошук інтимних стосунків і уникнення самотності;

* творчої продуктивності чи творчої стагнації в середньому віці - реалізація творчого потенціалу, самореалізація особистості, уникнення станів стагнації;

* занепокоєння чи розпачу у старості - переживання стану власної гідності, значущості у зв'язку з досягненнями чи розпачу і відчаю невдахи через невикористані можливості, неефективні дії.

Ця схема подолання стандартних критичних життєвих ситуацій дає певне уявлення про стадії соціалізації в онтогенезі, але не розглядає, які саме соціогенні параметри у структурі особистості підлягають ініціалізації під впливом нормативної бази соціальних інституцій.

В адаптивно-розвивальній концепції М. Лукашевича поєднані поняття соціалізації та соціальної адаптації. Її сутність полягає в розумінні соціалізації людини як взаємодії з навколишнім середовищем протягом життя шляхом адаптації, що змінюють одна одну в кожній царині життєдіяльності [32, 121]. Адаптивно-розвивальна модель соціалізації на основі механізму освоєння нових соціальних ситуацій орієнтована на формування творчої, мобільної особистості. Поділяючи цю концепцію, розглянемо деякі її положення під кутом зору ідей набуття особистістю соціогенних параметрів, що детермінують і регулюють її діяльність, і здатності пов'язувати їх у програми життєдіяльності.

Отже, для нормального життя в інституційованому й ієрархічному суспільстві людина має бути соціалізованою, тобто в неї має сформуватися й запрацювати механізм самосвідомості, здатний пов'язувати спадкові біо- та психогенні й набуті соціогенні потреби в коротко- й середньотривалі та стратегічні довготривалі багатоцільові полімотиваційні програми життєдіяльності щодо їх задоволення за умови дотримання моральних і правових норм стосовно інших суб'єктів - партнерів або конкурентів зі схожими програмами життєдіяльності. Для реалізації таких програм, особливо стратегічних, критерієм виконання яких є самореалізація, особистість має здобувати знання, виявляти волю й толерантність, керуватись у своїх діях совістю, порівняно самостійно приймати рішення й відповідати за їх наслідки, тобто бути суб'єктом міжособистісної діяльності. Соціалізація триває все життя, створюючи передумови для наукової організації неперервного навчання й виховання, У процесі соціалізації особистості з розвитком культури й цивілізації дедалі більшу роль відіграють цілеспрямовані форми впливу на людину порівняно зі стихійними, а навчання й виховання - це лише механізми й засоби цілеспрямованої соціалізації.

У реальному житті далеко не всім вдається соціалізуватися до задовільного рівня. Більшість людей не може спрогнозувати свою життєдіяльність на більш-менш тривалий час. Реалізувати стратегічні соціогенні потреби, які були б метою та змістом життя, вдається лише людям обдарованим, творчим, котрі змогли сформувати життєві стратегії за своїми здібностями й за сприятливих умов у конкретному суспільстві. Саме такі люди становлять еліту суспільства. Але для більшості людей суспільство забезпечує життєвий шлях у кожній соціальній інституції за порівняно стандартною схемою, яка не потребує індивідуальних детальних планів і програм життєдіяльності - головні життєві етапи задаються шкалами статусів у кожній соціальній інституції: у трудовій сфері після оволодіння певною професією життєвий шлях особи визначається кар'єрою на виробництві, так само у сфері обслуговування, в адміністрації різних органів управління; у політичній сфері для людини, яка пов'язала своє життя з певне ю політичною ідеологією, життєвий шлях визначається щаблями зростання партійного (функціонера; життєвий шлях у сфері освіти задається навчальними закладами і закладами підвищення професійної кваліфікації; у сфері мистецтва, науки й техніки людина, для якої це є професійною діяльністю за покликом, реалізує свої культурні інтереси переважно у формі організації аматорських занять та дозвіллі; етапи життєвого шляху в сімейній сфері позначені віковими особливостями розвитку людини: народження й дитинство, підлітковий період і статева зрілість, юність і кохання, вибір партнера для одруження, молодість і вступ до шлюбу, вік зрілості й народження та виховання дітей, літній вік і виховання онуків, старість і смерть. Таким є життєвий шлях більшості людей.

Об'єктивно труднощі прогнозування та програмування життєвого шляху чи окремих його відрізків пов'язані насамперед зі звуженням догори пірамід ієрархічної структури соціальних інституцій: у міру просування шкалою статусу до вершини піраміди з віком відбувається відсіювання частини індивідів на кожному його ступені внаслідок конкуренції. Т. Пар-сонс сформулював два принципи соціалізації індивіда. Згідно з першим процес соціалізації людини полягає у включенні її протягом життя послідовно в референтні групи на кожному рівні ієрархічної організації суспільства. Таке проходження низки референтних груп відбиває динамічний процес розвитку особистості. Другий принцип соціалізації полягає в тому, що тип дихотомізації (наприклад, випускників шкіл щодо можливості чи неможливості вступу до коледжу) є, з одного боку, важливим механізмом розміщення людей у статусній структурі суспільства, а з іншого - засобом утворення різних типів особистості, здатних по-різному пристосовуватися до різних ролей у суспільстві. Ці принципи соціалізації, на думку Т. Парсонса, ілюструють найтісніший взаємозв'язок особистості й соціальної структури. Підсумовуючи, він вказує на «загальний діючий структурний принцип - ''відбір на виживання". Це означає, що процес дихотомізації вікової групи відрізняє одну групу, члени якої скоріше хотіли б залишитися на певному рівні ієрархії, від іншої, члени якої хотіли б перейти на наступний, вищий ступінь. Група, яка була "підвищена", потім знову стає предметом того ж типу відбіркового тиску і знову поділяється за тими ж принципами. Видно, що цей процес відбору загалом відповідає особистісним потребам "пірамідально" вибудованої системи, де порівняно велика кількість людей "необхідна" на нижчих рівнях організації й дедалі менша - у міру просування до вищих рівнів. Процес відбору, включаючи елементи "мобільності" та класової приналежності, отже, найтісніше пов'язаний зі збереженням зразків стратифікації суспільства" [32, 123].

Виходячи з цих принципів соціалізації важко передбачити в процесі формування програми життєдіяльності особистості, до якого професійного, політичного чи іншого щабля вона здатна піднятися. Тому тільки здібні, цілеспрямовані й вольові люди здатні намітити й виконати життєву програму повністю, витримати конкуренцію та піднятися на вершину однієї чи кількох інституціальних соціальних пірамід.

Організація соціальних інституцій ще недостатньо досконала, і тільки в демократичному суспільстві забезпечується більш-менш справедливе просування особистості ступенями статусу за здібностями, освітою, талантом, професійністю. Часто кар'єра забезпечується шляхом "протягування" на службові посади родичів, знайомих або сторонніх осіб за хабарі. Система законів у нашій державі недостатньо досконала й не забезпечує повною мірою справедливого відбору індивідів за конкурсом на чергові сходинки статусу інституціальної піраміди. Особливо жорсткі колізії між конкурентами відбуваються на вищих щаблях у міру звуження соціальних пірамід, наприклад у боротьбі за депутатські мандати в парламент, за лідерство в політичній партії, за керівні посади у правліннях корпорацій тощо. На практиці найдосконалішими й найвідпрацьованішими є механізми відбору найдостойніших у спорті через оцінювання майстерності спортсменів і спортивних команд у результаті організації змагань, розробки досить досконалих методів оцінювання та чітких правил змагань, підготовки й добору кваліфікованих арбітрів.

Зі зміною соціального середовища, де особистість реалізує свої потреби, гармонізація співжиття з іншими суб'єктами досягається соціальною адаптацією до нової нормативної бази. А це означає, що із включенням особи, наприклад, під час еміграції, в іншу країну зі зміною громадянства чи в деяке соціальне формування певної соціальної інституції, наприклад, через зміну політичних переконань в іншу політичну партію, вона має повністю або частково відмовитися від своїх раніше інтеріоризованих принципів (соціальних настанов) та інтеріоризувати нові для себе принципи, які відповідають новим нормам життєдіяльності. Цей процес зміни системи соціальних настанов особистості назвемо пересоціалізацією. Її переживають громадяни посткомуністичних країн із впровадженням нових демократичних конституцій і відповідної нормативно-правової бази. Під десоціалізацією слід розуміти втрату людиною частково або повністю окремих нормативних критеріїв взаємодії з іншими суб'єктами. Це показник соціальної деградації особистості.

Суб'єктивні труднощі соціалізації пов'язані із суб'єктивною самооцінкою своїх здібностей, професійної підготовки, майстерності, освіченості. Внесення особистістю завищених значень цих показників де життєвих програм призводить до самовпевненості, амбіційності, необгрунтованих домагань і, як наслідок, до поразок у конкурсних змаганнях і стресового стану. Занижена самооцінка особистості відповідних показників так само має негативні наслідки, оскільки позбавляє її впевненості й волі на шляху досягнення конкретної життєвої мети. В обох випадках особистість не задовольняє свою певну соціогенну потребу, не самореалізується на певному життєвому етапі й не досягає емоційного стану психічного комфорту, не переживає почуттів радості й щастя.

Серйозні труднощі соціалізації зазнають діти-сироти та діти з неблагополучних сімей. Занижена соціальна адаптація таких дітей породжує і них почуття неповноцінності, оскільки їхні рольові дії весь час підлітають заниженій оцінці батьків, наставників, однолітків, і, зрештою, виробляється низька самооцінка. Почуття неповноцінності виражається в девіантній поведінці чи створенні компенсаційних субкультур, наприклад, у середовищах "хіппі", "нових лівих", "білого братства" тощо, у яких заперечуються норми, узвичаєні в певному суспільстві.

Чимало людей, про яких ми говоримо як про несоціалізованих або недостатньо соціалізованих, не вписуються в соціальні інституції, ступають на хибний шлях задоволення ситуативних потреб одержання насолоди, стають ледарями, паразитами, наркоманами; деякі з них стають злочинцями, людьми з девіантною поведінкою. У результаті у процесі порушення громадянами моральних і правових норм співжитті виникає соціальне напруження, яке часто призводить до ворожнечі та конфліктів. Суспільство вирішує питання про повернення своїх десоціалізованих громадян до притаманних йому нормативних соціальних цінностей. Процес повторного долучання громадян до нормативно-ціннісної бази суспільства, тобто повернення до раніше інтеріоризованих соціальних настанов після деякого періоду десоціалізації, називається ресоціалізацією. Ресоціалізація виражає відновлення раніше інтеріоризованої системи моральних і правових норм, а пересоціалізація - інтеріоризацію системи нових норм, які базуються на відмінних моральних і правових принципах та ідеалах. У процесі пересоціалізації особистість змінює систему соціальних настанов, тобто переконання у справедливості певних життєвих принципів. Наприклад, у радянському суспільстві принцип приватної власності вважався несправедливим, а в демократичному суспільстві з ринковою економікою він вважається справедливим.

Отже, успіхи особистості на життєвому шляху істотно залежать від розвитку як природжених, так і набутих у процесі соціалізації психо- та соціогенних параметрів, здатності об'єднати їх у цілеспрямовані більш-менш тривалі програми життєдіяльності та реалізувати в партнерській і конкурентній діяльності в системі соціальних інституцій. Така здатність успішної діяльності певної особи зумовлена суб'єктивністю, тобто здатністю бути суб'єктом у процесі задоволення матеріальних і духовних потреб у системі соціальних відносин з іншими суб'єктами.

РОЗДІЛ 2. Вплив сім'ї на формування особистості дитини

2.1 Особливості соціалізації дитини в сім'ї

сім'я дитина особистість

Порівняно з іншими соціальними інститутами сім'я має певні особливості, що істотно впливають на становлення особистості дитини. Розглянемо їх.

1. Наявність усіх форм життєдіяльності людини, що реалізуються через функції сім'ї. У результаті сім'я формує власний спосіб життя, мікрокультуру, основою якої є цінності й елементи культури суспільства чи окремих його соціальних верств. Таким чином, на думку А. Карлсона [11], сім'я - це суспільство в мініатюрі, з якого вибудовується соціальна взаємодія загалом.

2. Включеність дитини в сім'ю з дня її народження, формування саме в сім'ї перших уявлень про те, що добре і що погано, що таке добро і зло, коли дитина найбільшою мірою сприймає виховні впливи. Фактично сім'я є першою сполучною ланкою між людиною і суспільством, яка передає від покоління до покоління генетичний код, певні соціальні цінності, що на суб'єктивному рівні є ціннісними орієнтаціями членів сім'ї.

3. Безперервність і тривалість контакту людей різної статі, віку, з різним обсягом життєвого досвіду спричинюються до інтеріоризації дітьми зразків поведінки насамперед батьків і тільки потім - людей поза сім'єю.

4. Переважно емоційний характер зв'язків між членами сім'ї, що базуються на любові і симпатії, створює сприятливу основу для спрацьовування таких неусвідомлюваних дитиною соціально-психологічних механізмів впливу, як наслідування, навіювання, психічне "зараження". При цьому забарвленість емоційних контактів впливає на формування почуття задоволення (незадоволення) собою і оточенням.

Особливо значною роль сім'ї у становленні особистості дитини є на первинному етапі її соціалізації [6, 23].

Так, на першій стадії (до одного року) дитина розвивається за віссю "довіра - недовіра". Ступінь розвитку почуття довіри до інших людей і світу загалом залежить насамперед від якості материнської турботи, причому не так від кількості їжі чи ласки, які здатна надати мати, як від особливостей спілкування, здатності матері передати відчуття стабільності, тотожності переживань, того, що вона є людиною, якій можна довіряти.

На другій стадії (1-3 роки) дитина розвивається за віссю "автономія - сором і сумнів". Насамперед формується здатність до самоконтролю тілесних виявів, встановлюється певне співвідношення виявів впертості і добровільності дій. Особливості такого співвідношення залежать від готовності батьків поступово надавати дитині можливість самостійно контролювати свої дії, ненав'язливо обмежуючи її в тих сферах життя, які є потенційно або реально небезпечними для дитини і оточуючих. Переживання сорому проявляються як лють, спрямована на себе, коли дитині забороняється бути самостійною, коли батьки постійно або роблять усе за дитину, або очікують, що вона робитиме самостійно те, що поки що не спроможна робити, У результаті у дитини може сформуватися невпевненість у собі, слабка воля.

Третя стадія (3-6 років) визначається розвитком дитини за віссю "ініціативність - провина". При цьому ініціатива додає до автономії здатність брати на себе зобов'язання, планувати, розв'язувати нові завдання, набувати нових корисних навичок. Чи переважатиме у дитини ініціатива, значною мірою залежить від того, як батьки ставляться до її волевиявлення, визнають і задовольняють її право на допитливість, фантазію, творчість.

Почуття провини у дитини викликають батьки, які не заохочують її до самостійності або надмірно карають.

Таким чином, сім'я, особливості взаємодії батьків і дитини багато в чому забезпечують (чи не забезпечують) успіхи дитини на подальших етапах її соціалізації.

До характеристик, що визначають особливості соціалізації в сім'ї, зараховують [6; 43]:

* соціально-демографічну структуру сім'ї (соціальне становище членів сім'ї, професійний статус батьків, стать, вік, кількість членів сім'ї, наявність різних поколінь);

* превалюючий психологічний клімат, емоційну настроєність сім'ї;

* тривалість і характер спілкування з дітьми;

* загальну і, зокрема, психолого-педагогічну культуру батьків;

* зв'язок сім'ї з іншими спільнотами (школою, родичами тощо);

* матеріально-побутові умови.

В Україні типовою є нуклеарна сім'я з невеликою кількістю дітей (52,1% - однією дитиною), із професійно зайнятими батьками, що підтримують здебільшого ділові контакти з родичами. У неповних сім'ях виховують 1,5 млн дітей. Внаслідок зменшення реальних доходів родин переважна їх більшість не має можливості створити для дітей сприятливі умови життя [6].

Отже, сучасна українська сім'я часто не має змоги повною мірою реалізувати свій виховний потенціал. Це спричинюється як особливостями суспільного виховання, так і негативними змінами всередині сім'ї: зниженням її стабільності, малодітністю, послабленням традиційної ролі батька, трудовою зайнятістю жінки та інше.

2.2 Психологічні механізми соціалізації, за допомогою яких батьки впливають на дітей

У педагогіці й психології загальновизнаним є положення про визначальну роль впливу особистості батьків на дитину. Це зумовлено особливостями сімейного мікроколективу, тими взаєминами, які існують між його членами.

Ким же для дитини виступають батьки? По-перше, джерелом емоційного тепла і підтримки. По-друге, - владою, найвищою інстанцією, розпорядником благ. По-третє - зразком і прикладом для наслідування. І, в-четвертих, - порадником. Усі чотири функції мають бути присутні у взаєминах із дітьми незалежно від їхнього віку, хоча питома вага кожної з них у різні періоди неоднакова. Наприклад, у ранньому дитинстві «лідером» виступає перша функція, потім пріоритетності набуває друга. У молодшому шкільному віці повинна переважати третя, а з настанням пубертатного періоду - четверта. З цього випливає необхідність перебудови характеру взаємин, змісту, форм і напрямів спілкування дорослих і молодших членів сім'ї. Та доволі часто цього не відбувається, ігнорується той факт, що мірою дорослішання, у дітей накопичуються певні знання, формуються особисті смаки, погляди, своя система моральних цінностей, які не завжди співпадають, а іноді й різко відрізняються від тих, які склалися в їхніх батьків. У таких випадках позиція батьків, їхнє ставлення до дітей може звестися до двох крайностей.

Відповідно до першої, позиція батьків ґрунтується на переконаності, що влада над дітьми надана їм «від бога». Виходячи з цього, будуються й їхні взаємини з дітьми: замість намагання порозумітися, розібратися в тому, що стало причиною невиконання тих чи інших вимог, дорослі воліють деспотично нав'язувати дітям свої судження, оцінки, не пояснюючи при цьому, чим вони керуються. Причини для виникнення таких ситуацій можуть бути різноманітними: поведінка, манера вдягатися, зачіска, небажання дитини займатися якимось видом діяльності, небажані друзі тощо. Така позиція може призвести до серйозних негативних наслідків, адже зустрівши опір з боку дітей, батьки врешті-решт доходять висновку, що юнацький стиль життя, який не відповідає звичкам, смакам і уподобанням дорослих, є аморальним. Ґрунтуючись на такому переконанні, у своїх спробах виправити справу вони можуть дійти до жорсткої регламентації усього життя дитини, а це негативно позначається на її розвитку, на формуванні дитячої особистості в цілому.

Інша крайність полягає в тому, що батьки починають побоюватися своїх дорослих дітей і поступово капітулюють перед ними.

Обидві позиції спричинюють порушення нормальних взаємин (озлобленість на старших у першому випадку; скептично-поблажливе ставлення з боку дітей, а то й презирство - у другому) між поколіннями, втрати дорослими авторитету.

На особистість дитини особливо впливає стиль її стосунків з батьками, що лише частково зумовлюється їх соціальним становищем.

Як відомо, існує кілька автономних психологічних механізмів соціалізації, за допомогою яких батьки впливають на своїх дітей [4, 12]. Це насамперед ідентифікація і наслідування, у процесі яких діти засвоюють соціальні норми поведінки, ціннісні орієнтації, беручи приклад з батьків, прагнучи стати такими, як вони. При цьому наслідування супроводжується певними очевидними діями, тоді як ідентифікація передбачає ототожнення дитини з батьками на основі сильного емоційного зв'язку з ними.

Крім того, батьки впливають на своїх дітей через механізм підкріплення: заохочуючи поведінку, що вважається правильною, і караючи дитину за порушення правил; батьки поступово вкорінюють у її свідомість систему норм.

Батьки можуть використовувати різні засоби заохочення - соціально-психологічні (наприклад, похвала) чи матеріальні (винагороди, привілеї). При цьому похвала батьків, з якими дитина перебуває у дружніх стосунках, як правило, дієвіша, ніж похвала батьків байдужих, холодних. Ефект заохочення залежить також від того, як діти сприймають його. Якщо в разі очікування винагороди діти дотримуються вимог батьків, то у противному разі вони можуть не дотримуватись цих вимог. Аналогічно діти оцінюють похвалу. Якщо їх хвалять за все, що б вони не зробили, похвала перестає бути засобом заохочення.

Ефективні та неефективні засоби заохочення дітей наведено в табл. 2.1.

Таблиця 2.1 - Умови заохочення дітей батьками

Якщо потрібно покарати дитину за певну провину, це слід робити одразу після неї. При цьому необхідно бути суворим, але не жорстоким. Надто суворе покарання, як правило, викликає в дитини страх і озлобленість, вона починає уникати людини, що суворо поводиться з нею, а в разі загострення стосунків може втекти з дому. Дослідження свідчать: правила поведінки, що нав'язуються через суворе покарання, діти засвоюють найменшою мірою. Покарання буде дієвішим, якщо пояснити дитині, за що її карають. Експериментально встановлено, що дитина швидше підкориться, якщо їй спокійно і дохідливо пояснити, чому вона має це робити, ніж без пояснень покарати за неслухняність [14, 21].