Проблема конфліктів в стаціонарних закладах соціального обслуговування людей похилого віку

- справедливий розподіл матеріальних благ в колективі, організації.

Якщо б матеріальних благ вистачало на всіх робітників, то конфлікти, які пов`язані з їх розподілом, все рівно були б, але рідше. Причиною збереження конфліктів було б зростання потреб у людей і сама система розподілу, існуюча в суспільстві. До об`єктивних умов попередження міжособистісних конфліктів відноситься справедливий розподіл існуючих благ. Ця умова в певній ступені і суб`єктивна. Якщо дефіцитні матеріальні блага розподіляти між працівниками, по-перше, справедливо, по-друге, гласно, щоб виключити чутки, пов`язані з тим, що комусь більше заплатили, то число і гострота конфліктів пов`язана з розподілом матеріальних благ, помітно зменшились.

- розробка правових та інших нормативних процедур вирішення типових перед конфліктних ситуацій. Аналіз конфліктів у взаємовідносинах працівників показав, що існують типові проблемні ситуації соціальної взаємодії і типові перед конфліктні ситуації, які зазвичай призводять до конфлікту. Конструктивне вирішення таких ситуацій можна забезпечити, розробивши нормативні процедури, які дозволяють працівникам відстоювати свої інтереси, не вступаючи в конфлікт з опонентом;

- заспокійливе матеріальне середовище, яке оточує людину. До факторів матеріального середовища, яке сприяє зменшенню вірогідності конфліктів, можна віднести: зручне планування робочих та житлових приміщень; оптимальні характеристики повітряного середовища, освітленості, електромагнітних та інших показників, фарбування приміщення в спокійні тони, наявність кімнатних рослин, акваріумів, облаштування кімнат психологічного розвантаження, відсутність дратуючих шумів.

Існує ще ряд об`єктивних умов, які впливають на виникнення конфліктів між людьми. В кінцевому варіанті на стан організму і психіку людини впливає все матеріальне середовище, з яким вона взаємодіє, а отже вона опосередковано впливає і на його конфліктність [43, 147].

До об`єктивно - суб`єктивних умов попередження конфліктів відносяться організаційно-правові фактори:

- структурно - організаційні умови попередження конфліктів (оптимізація структури фірми, з одного боку, як організації, а з іншої - як соціальної групи. Максимальна відповідність формальної і неформальної структур колективу стоячих перед ним завдань забезпечує мінімізацію протиріч, які виникають між структурними елементами організації, та зменшує вірогідність виникнення конфліктів між працівниками);

- особистісно - функціональні умови попередження конфліктів (відповідність працівника максимальним вимогам, які може висувати до нього займана посада);

-ситуативно - управлінські умови (прийняття оптимальних управлінських рішень і грамотна оцінка результатів діяльності інших працівників, особливо підопічних).

Для спеціалістів - конфліктологів, велику цікавість представляють і соціально - психологічні умови профілактики конфліктів. Вони найбільш легше піддаються управлінським впливам у зрівнянні з об`активними і організаційно - управлінськими програмами.

В той же час вони надають помітний вплив на конфлікт, визиваючи суттєві переміни в процес розвитку соціального противоріччя. Соціально - психологічні умови профілактики конфліктів слід відрізняти від соціально - психологічних способів і прийомів попередження зіткнень людей.

Попередні пов`язані з дотриманням основних суб`єктивно - об`єктивних закономірностей соціального впливу, порушення яких призводить до виникнення противоріч, які вирішуються шляхом конфліктів [36, С.63].

Соціально - психологічні засоби попередження конфліктів носять більш частіший характер. В інтересах попередження виникнення конкретних конфліктів можна використовувати різні прийоми, яких набагато більше, чим умов та прийомів. Соціальна взаємодія носить непротиворечивий характер, тоді коли воно збалансована. Є декілька співвідношень, основних балансів, усвідомлене або неусвідомлене порушення яких може призвести до конфліктів:

- баланс ролей (якщо людина приймає відведену йому роль, то рольового конфлікту не виникає);

- баланс взаємозалежності в рішеннях та діях (кожній людині внутрішнє притаманне прагнення до свободи і незалежності. Кожен, в ідеалі, намагається робити те, що він хоче і коли хоче. Але свобода кожного з нас не може забезпечуватися за рахунок свободи тих, з ким ми взаємодіємо. Тому, якщо людина вважає свою залежність від нас більшою, чим вона може допустити, це може слугувати причиною конфліктної поведінки з її сторони) [11, С.33];

- баланс взаємних послуг (порушення у взаємовідносинах людей і можливим конфліктом. Якщо людина надає співробітнику ненормативну послугу, а у відповідь не отримує з плином часу приблизно такої ж цінності, то баланс послуг порушується);

- баланс збитку (якщо людині нанесений суттєвий збиток, то вона відчуває бажання спричинити відповідний удар тим людям, з причини яких він постраждав. Іншими словами, людині притаманне почуття помсти. Тому важливим соціально - психологічною умовою профілактики конфліктів являється нанесення збитків навколишнім в процесі взаємодії з ними. Нанесення збитків порушує збалансованість міжособистісної або між групової взаємодії і може стати основою конфліктів) [11, С.35];

- збалансованість самооцінки і внутрішньої оцінки. Велике значення при профілактиці конфліктів має їх нормативне регулювання. В США і багатьох інших державах в цілях попередження конфліктів прийнято включати в договори між фірмами, а також частими особами спеціальні параграфи, в яких обговорюється поведінка сторін при виникненні спорів.

Безсумніву, представлені контрактом ці та інші умови допомагають уникнути конфліктних ситуацій, утримують сторони від непродуманих вчинків. Нормативні засоби профілактики конфліктів означають не тільки установлені норми, а й контроль за їх дотриманням. В таких випадках зазначається ціль, засоби і правила самого контролю.

Існує декілька методів нормативної регуляції:

- неформальний метод (установлює оптимальний варіант поведінки щодня);

- метод формалізації (письмове або усне фіксування норм з ціллю усунення неоднозначностей, які виражаються сторонами вимог, розходжень в їх сприйманні);

- метод локалізації («прив`язування» норм до місцевих особливостей та умов);

- метод індивідуалізації (диференціація норм з урахуванням особистісних особливостей і ресурсів людей);

- метод інформації (роз`яснення необхідності дотримання норм);

- метод вигідного контрасту (норми свідомо підвищуються, а потім поступово «спускаються» та фіксуються на психологічно доступному рівні, який вище їх стартового рівня).

В тих випадках, коли конфлікт не вдається попередити, його необхідно подолати, використовуючи для цього найбільш ефективні прийоми або методи. Для вирішення конфліктів частіше рекомендуються адміністративні; педагогічні; психологічні міри.

Адміністративні міри. Включають переміщення, організаційні висновки, стягнення та покарання.

Оскільки в своїй основі адміністративні міри подібні хірургічному інструменту, вони повинні застосовуватись обережно, на етичній основі, методично правильно. В іншому випадку конфлікт не буде вирішений, він може навіть загостритися. В умовах гласності і демократизації керівникові слід брати за основу наступне:

- будь-яка адміністративна міра повинна здійснюватися в умовах повної гласності [64, С.122];

- у обговорення конфліктної ситуації потрібно залучати громадський підрозділ;

- до розгляду конфліктної ситуації потрібно залучати представників колективу, які мають довіру у працівників;

- під час бесід з конфліктуючими потрібно зберігати тактовність, не допускати приниження їх почуттів власної гідності.

Педагогічні міри. Виявляються дійсними в тих випадках, коли глибина конфлікту ще невелика. В дослідженій ситуації «службовий конфлікт» педагогічні міри можуть забезпечити здійснення благополучного фону для залучення в процес нормалізації обстановки співробітників, з якими взаємодіють конфліктуючі.

Головним методом педагогічних мір являється метод переконання, ціль якого - привести людину до розуміння того, що конфлікт виявляє шкідливий вплив як на особистість конфліктуючих, так і на морально - психологічний клімат трудового колективу. Успішність переконання залежить від авторитетності особистості, яка здійснює це переконання і, звичайно, від його педагогічної майстерності. В умовах гласності і демократизації ця діяльність в значній ступені ускладнюється. Ті, кого переконують, хочуть отримувати не тільки аргументи і факти зі сторони переконувача, але й відчувати щирість його намірів.

Процес переконання повинен будуватися з урахуванням особливостей етапів виникнення і протікання розбіжностей або протиріч між конфліктуючими. Наприклад, на стадії виникнення конфліктних ситуацій керівникові необхідно вияснити обставини і істотність протиріч, що виникли, їх причину, витоки. Слід допитати членів колективу, які можуть допомогти зрозуміти ситуацію, провести бесіду з людьми, між якими виникли протиріччя, проаналізувати реальні взаємовідносини між ними, вияснити шляхи зближення. При проведенні роботи керівник повинен враховувати особливості психічного складу конфліктуючих, створити умови для співчуття ситуації, ввести опонентів у спільну громадсько корисну діяльність. Але зрозуміло, що керівник кожен раз повинен ретельно підгодовуватись до всіх бесід і зустрічам з конфліктуючими [64, С.127].

Психологічні міри. Застосовуються у всіх випадках вирішення конфлікту, однак ведучими становляться в тих випадках, коли конфліктуючі самі не в змозі вийти із протиборства, хоча і бажають цього.

В умовах конфліктних ситуацій зі середнім ступенем глибини конфліктності, коли інтереси окремих людей або груп стикаються один з одним, завжди знаходяться декілька можливих тактик поведінки та відповідних їм варіантів дії, які ведуть до ліквідації протиборства.

Часто попереджувальні заходи бувають запізнілими або недостатньо ефективними, а інколи можуть навіть посилити дію чинників, що спричинили конфліктну ситуацію. За таких умов необхідно зробити все для його швидкого розв'язання, маючи на увазі, що це можливо за спільних зусиль його учасників, спрямованих на припинення протидій та вирішення проблеми, що призвела до зіткнення.

Найпоширенішими засобами вирішення конфлікту є:

— усунення причин конфлікту, подолання образу «ворога», що склався у конфліктуючих сторін;

— зміна вимог однієї зі сторін, коли опонент іде на певні поступки. Інколи обидві сторони погоджуються на компроміс у зв'язку з виснаженням ресурсів, втручанням третьої сторони;

— боротьба, яка передбачає перемогу однієї зі сторін;

— консенсус, який є згодою значної більшості учасників конфлікту щодо його головних питань. Консенсус може бути основним (відображує ступінь єдності цілей та цінностей), процедурним (встановлює правила дій), на рівні відношення до політики, влади, керівництва. Часто конфліктуючі сторони різко обмежують можливості вирішення конфлікту шляхом консенсусу.

Вирішення конфлікту є однією з форм подолання конфліктної ситуації. з-поміж інших часто використовуються:

-- урегулювання конфлікту -- відрізняється відвирішення тим, що в усуненні протиріч між конфліктантами бере участь третя сторона;

— затухання конфлікту -- тимчасове припинення протидії при збереженні напруги та протиріччя, заякого конфлікт набуває прихованої форми; відбувається внаслідок втрати мотиву до боротьби, зниження значущості цілі, переорієнтації мотивації конфліктантів, виснаження ресурсів;

— переростання в інший конфлікт -- настає, коли у відносинах сторін виникає нове, більш значуще протиріччя;

— усунення конфлікту -- полягає у ліквідації його структурних елементів за допомогою припинення на тривалий час взаємодії опонентів, усунення об'єкта конфлікту, подолання дефіциту об'єкта конфлікту, вилучення з конфліктної ситуації одного з конфлікт антів [35, С.26].

На практиці все це виявляється як перемога однієї зі сторін, відмова їх від посягань на об'єкт, що спричинив конфлікт чи згода на спільне його використання. Інколи вдаються до компенсації опоненту за оволодіння об'єктом.

Успішність розв'язання конфлікту залежить від пошуку спільних цілей та інтересів, зниження негативних емоцій опонента, об'єктивного обговорення проблеми, вибору оптимальної стратегії розв'язання конфлікту, а також організаційних, історичних, правових, психологічних, культурних чинників. Безпосереднє розв'язання конфлікту в соціальних організаціях передбачає аналіз і оцінку ситуації, вибір засобу, формування плану дій, його реалізацію та оцінку ефективності. Соціологія конфлікту передбачає певні стратегії виходу із конфлікту як головну лінію поведінки опонента на його завершальному етапі. До різновидів стратегії виходу з конфлікту належать [39, С.110]

-- суперництво - у нав'язуванні іншій стороні кращого для себе рішення; виправдане, якщо запропоноване рішення є конструктивним за відсутності часу для переконування опонента, в екстремальних ситуаціях;

-- компроміс - полягає у бажанні конфлікт антів завершити конфлікт частковими поступками, відмовою від окремих вимог, що висувалися раніше, готовністю визнати претензії іншої сторони; ефективний, якщо учасники конфлікту усвідомлюють рівність своїх прав та обов'язків, відчувають загрозу позбутися всього в разі поразки; може бути досягнутий за допомогою техніки відкритої розмови;

-- пристосування - є вимушеною або добровіль ною відмовою від боротьби; до такої стратегії спонукає усвідомлення неправоти, необхідність збереження добрих стосунків з опонентом, сильна залежність від нього, незначущість проблеми, великі збитки та загроза ще більших, тиск третьої сторони;

-- уникнення вирішення проблеми - є спробою вийти з конфлікту за мінімальних втрат. Йдеться не про розв'язання, а про затухання конфлікту; застосовуєть ся за відсутності сил та часу для боротьби, небажання вирішувати проблему, прагнення виграти час, труднощів у формуванні лінії власної поведінки;

-- співробітництво - передбачає спрямованість конфліктантів на конструктивне обговорення проблеми, ставлення до іншої сторони не як до противника, а союзника в її вирішенні; найефективнішим буває за сильної взаємозалежності сторін та важливості рішення для них обох; може бути досягнутим за допомогою переговорів [39, С.112-114].

Переговори передбачають використання ненасильницьких засобів та прийомів для вирішення проблеми. Здебільшого вони стосуються нормалізації відносин, перерозподілу, створення нових умов, узгоджень. Можуть виконувати інформаційну (сторони заінтересовані в обміні поглядами, але не готові до спільних дій), комунікативну (створення нових зв'язків та відносин), регулятивну, координуючу, пропагандистську (дають змогу одній із сторін представити себе у вигідному світлі перед громадськістю) функції. Буває, що їх використовують для зволікання з прийняттям рішення, з'ясування аргументів слабких місць суперника.

Учасники переговорів найчастіше вдаються до одного з трьох типів поведінки: компромісу (сторони йдуть на поступки), відносного компромісу або асиметричного рішення (поступки однієї сторони значно переважають поступки іншої), нового рішення, знайденого шляхом співпраці. Переговори є складним процесом, який поділяється на 3 етапи [23, С.71].

1. Підготовка. Здійснюється як за організаційним (формування делегації, визначення місця та часу про ведення, узгодження питань тощо), так і змістовим (аналіз проблеми, складання концепції переговорів, визначення можливих варіантів рішення, вироблення пропозицій) напрямами.

2. Проведення переговорів. Уточнюються інтереси, концепції, позиції учасників, обґрунтовуються погляди, пропозиції, узгодження позицій та вироблення домовленостей.

3. Аналіз результатів переговорів та виконання досягнутих домовленостей.

Важливим чинником, що впливає на результативність завершення конфлікту, є участь у його регулюванні третьої сторони. Вона може діяти як сила, що підтримує одну із сторін, і як незалежний посередник. У першому випадку завершення конфлікту здійснюється за допомогою насильства та соціального тиску, у другому -- суду, арбітражу, медіації.

Медіація -- вид діяльності, що полягає в оптимізацїі за допомогою третьої сторони процесу пошуку вирішення проблеми задля припинення конфлікту[28, С.351].

Найчастіше для цього влаштовують переговори за допомогою медіатора (третьої сторони). Ефективність медіації забезпечують добровільність, рівноправність сторін, відсутність у них процедурних переваг, незалежність та нейтральність медіатора, конфіденційність переговорів.

Медіаторство може бути офіційним (формальним) і неофіційним (неформальним).

Офіційними медіаторами виступають міждержавні організації (ООН), окремі держави, державні правові інституції, державні комісії, представники правоохоронних органів, громадські організації тощо.

Неофіційними медіаторами бувають відомі особи, представники релігійних організацій, професійні психологи, неформальні лідери, друзі, сусіди та ін.

Сторони здебільшого звертаються до медіаторів, безуспішно втративши всі аргументи, сили та засоби для розв'язання конфлікту, коли в позиціях, які вони відстоюють, не вдається знайти спільне, по-різному тлумачать головні для вирішення конфлікту критерії або вважають конче необхідним зовнішній контроль за дотриманням проміжних тимчасових угод. Буває, що сторони дорожать добрими відносинами, але за певних обставин не можуть порозумітися і тоді вдаються до послуг медіатора [57, С.154].

Медіатор може і самостійно ініціювати свою участь у розв'язанні конфлікту. Це відбувається за існування загрози застосування насильства сторонами чи реального його застосування, відсутності порозуміння між ними і перспектив на те, що вони його самотужки знайдуть. Залежно від впливу медіатора на рішення конфліктуючих сторін соціологія конфлікту визначає такі його ролі:

— третейський суддя (авторитарна роль, має найбільші можливості щодо визначення варіантів вирішення проблеми);

— арбітр (теж має значні повноваження, але сторони можуть не погодитися з його рішенням та опротестувати його);

— посередник (більш нейтральна роль; маючи певні знання, він забезпечує конструктивне обговорення проблеми, прийняття рішення залишається за конфліктантами);

— помічник (не втручається у полеміку щодо змісту проблеми та прийняття рішення, забезпечує організацію переговорів та зустрічей);

— спостерігач (своєю присутністю утримує сторони від порушень домовленостей, агресії).

Третя сторона може забезпечити вольове припинення конфлікту в організаціях (третейський суддя, арбітр), розведення конфліктуючих сторін (третейський суддя, арбітр), блокування боротьби (третейський суддя, арбітр, спостерігач), застосування санкцій (третейський суддя, арбітр), визначення правомірності претензій (третейський суддя, арбітр), надання допомоги (помічник, посередник), сприяння нормалізації відносин (помічник, посередник), надання допомоги в організації спілкування (помічник, посередник), контроль за виконанням домовленостей (арбітр, спостерігач, посередник).

Як тактичні прийоми медіатор може застосовувати почергового вислуховування сторін у межах спільної зустрічі, човникову дипломатію (курсуючи між конф-ліктантами), тиск, акцентування на слабких моментах у позиціях опонентів. Він повинен володіти знаннями та професійними якостями для переговорів, мати досвід регулювання конфліктів, знання ситуації та особливостей конфлікту, необхідні особистісні якості тощо. Медіацію вважають досить ефективною формою розв'язання конфліктів [22, С.151].

Дослідження конфлікту є неодмінною передумовою його розв'язання, оскільки дає змогу пізнати його глибину, складність, позиції сторін. Ефективність його забезпечує дотримання певних принципів:

— принцип розвитку - він акцентує на тому, що конфлікт знаходиться у безперервному розвитку, має власну динаміку;

— принцип загального зв'язку - передбачає дослідження не окремих структурних елементів конфлікту, а максимально можливих його зв'язків з іншими соціальними явищами;

— принцип єдності теорії, практики та експерименту - передбачає чітку продуманість дій та належну організацію їх виконання;

— -- принцип системного підходу -- вимагає аналізу конфліктів як складних об'єктів, що складаються з ієрархічно пов'язаних підсистем та є підсистемами системи більш високого рівня;

— принцип об'єктивності - потребує мінімізації впливу особистих та групових інтересів, інших суб'єктивних чинників;

— принцип особистісного підходу - передбачає врахування конкретних особливостей індивідів як суб'єктів конфліктів;

— принцип конкретно-історичного підходу - підкреслює необхідність урахування в процесі вивчення конфлікту всіх конкретних умов, у яких вони діють (місце, час, обставини тощо);

— принцип еволюції - зосереджує увагу на врахуванні головних закономірностей еволюції конкретних видів конфліктів;

— діалектичний принцип - стосується внутрішнього джерела розвитку конфлікту (закон єдності та боротьби протилежностей), засобів еволюції та динаміки конфліктів, орієнтують на пошук закономірностей (закон переходу кількості в якість), дає змогу прогнозувати напрям розвитку конфліктів (закон заперечення заперечення) [22,С.153].

Висновки до першого розділу

Розлянувши загально-теоретичні засади конфлікту ми прийшли до висновку, що соціальний конфлікт є боротьбою соціальних спільнот з протилежними інтересами та домінування або підвищення їх соціального статусу в такій суспільній системі, де ці статуси розташовані в певній ієрархії. Інтерес як рушійна сила будь-якого соціального конфлікту в цьому разі виступає як прагнення здобути певний статус.

У свідомості людей конфлікт ототожнюється з агресією, погрозами, суперечками, розглядається як ознака неефективної діяльності організації і поганого управління. В результаті поширена думка, що конфлікт завжди є небажаним явищем і його необхідно уникати, негайно вирішувати, як тільки він виникне. Проте це явище не є настільки однозначним, деякі конфлікти можуть бути навіть бажаними - допомагати виявленню та вирішенню проблем.

Психологи розглядають конфлікт як різновид психологічного напруження між двома сторонами, викликаного відкритим антагонізмом, ворожнечею. Культурологи розглядають конфлікт як протидію чи протистояння культур, розквіт і загибель цивілізацій.

У структурі конфлікту можна виділити такі основні поняття: учасники конфлікту, умови перебігу конфлікту, образи конфліктної ситуації, можливі дії учасників конфлікту, наслідки конфліктних дій. Учасниками конфлікту можуть бути окремі індивіди, соціальні групи, організації, держави й т.д. З точки зору соціальної психології, що досліджує особистісні, між особистісні та між групові конфлікти, найтиповішими сторонами конфлікту є окремі аспекти (риси) особистості, самі особистості та соціальні групи. За такої класифікації учасників можливі конфлікти типу: риса особистості - риса особистості, особистість - особистість, особистість - група, група - група. В соціально-психологічному плані учасники конфлікту характеризуються передусім мотивами, цілями, цінностями, установками тощо.

Також слід зазначити, що конфлікти розрізняються масштабом, типом, причинами, наслідками, складом учасників, тривалістю, засобами урегулювання тощо.

За формами прояву визначають соціально-економічні, етнічні, міжнаціональні, політичні, ідеологічні, релігійні, сімейні, військові, юридичні, побутові та інші типи конфліктів. Щодо функцій розрізняють позитивні (конструктивні) та негативні (деструктивні). За принципом доцільності-недоцільності -- закономірні (неминучі), необхідні, вимушені, функціонально невиправдані.

В цілому соціальний конфлікт тоді виконує соціально важливу функцію, коли це сприяє прогресу. Але й тоді необхідно враховувати втрати, які завжди мають місце у суспільстві та стосуються як матеріальної, так і моральної сфери. Конфлікт корисний тим, що він розв'язує суперечності, і це його об'єктивна функція, але разом з тим суперечність може бути усунена шляхом зруйнування або серйозного пошкодження. Важливим способом управління конфліктами являється їх профілактика. Профілактика конфліктів заключається в такій організації життєдіяльності суб`єктів соціальної взаємодії, яка зводить до мінімуму вірогідність виникнення конфліктів між ними.

Попередити конфлікти набагато легше, ніж конструктивно вирішити їх. Тому проблема конструктивного вирішення конфліктів, які здаються на перший погляд важливою, насправді не являється такою.

Часто попереджувальні заходи бувають запізнілими або недостатньо ефективними, а інколи можуть навіть посилити дію чинників, що спричинили конфліктну ситуацію. За таких умов необхідно зробити все для його швидкого розв'язання, маючи на увазі, що це можливо за спільних зусиль його учасників, спрямованих на припинення протидій та вирішення проблеми, що призвела до зіткнення.

Аналізуючи напрями і форми роботи слід зазначити, що успішність розв'язання конфлікту залежить від пошуку спільних цілей та інтересів, зниження негативних емоцій опонента, об'єктивного обговорення проблеми, вибору оптимальної стратегії розв'язання конфлікту, а також організаційних, історичних, правових, психологічних, культурних чинників.

РОЗДІЛ ІІ. ОСНОВНІ ТЕХНОЛОГІЇ ВИВЧЕННЯ КОНФЛІКТІВ В СТАЦІОНАРНИХ ЗАКЛАДАХ СОЦІАЛЬНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ

У цьому розділі ми охарактеризуємо людей похилого віку як соціально- демографічну групу, розглянемо проблеми та специфіку соціального обслуговування людей похилого віку у стаціонарних та нестаціонарних закладах та проаналізуємо конфліктну поведінку людей похилого віку в стаціонарних закладах соціального обслуговування

2.1 Люди похилого віку як соціально-демографічна група

За останні роки кардинально змінилася оцінка ролі людей старшого покоління в житті суспільства, зростає усвідомлення як їх значимості в соціальному, економічному, політичному розвитку країни, так і їх внеску в збереження морально-духовних традицій і цінностей сім'ї, роду, нації. Збереження соціальної активності громадян похилого віку після виходу на пенсію переконливо демонструють велика кількість країн, де залишковий фізичний та інтелектуальний потенціал представників старшого покоління ефективно використовується як в економічному, так і в громадсько-політичному житті [59, С.173].

Але насьогодні всеодно важливою соціальною - психологічною проблемою є старіння. Відповідно до класифікації Всесвітньої організації охорони здоров'я до літнього віку відноситься населення у віці від 60 до 74, до старого - від 75 до 89 років, а до довгожителів -- 90 років і більше. Соціологи називають ці періоди людського життя «третім віком», і демографи вводять поняття «третього» (60-75 років) і «четвертого» (понад 75 років) віків.

У старості відбуваються визначені зміни в організмі людини, знижується енергетичний потенціал, зменшується кількість води, солей і мікроелементів, погіршується кисневий обмін і кровопостачання мозку, а також спостерігається ряд інших несприятливих фізіологічних явищ. Виникає підвищена психологічна стомлюваність, сповільненість сприйняття, реакції і мислення, погіршується пам'ять, слабшає мотивація діяльності; помітні зміни в емоційній сфері: зосередженість на своїх інтересах, уразливість, підозрілість і т.ін. [47, С.152].

Старіння це процес, який відбувається протягом усього життя людини. Загальною є думка, що „третьому віці” стан людини тісно пов'язаний з адаптацією минулі роки - у молодому та середньому віці - і залежить від умов праці, харчування, побуту, стресових ситуацій і т. д.

Проблема похилого віку старості, зокрема розвитку особистості міжособистністних стосунків вивчено не досконало. Розвиток особистості і міжособистністних стосунків взаємопов'язаний й охоплює, з одного боку, зміни я - концепції, ціннісних орієнтацій, емоцій і почуттів,а з іншого - формування соціальних навик моделей поведінки, тому досліджувати ці питання надзвичайно важко як методологічного, так й практичного. Також сьогодні як у теоретичних, так й у практичних дослідженнях не достатньо звертають увагу той факт, що вік 60-65 років - це насамперед період кризової кризи,оскільки відбуваються значні зміни в життєвих ситуацій, зумовлені як зовнішніми (з офіційним виходом на пенсію, збільшується вільний час, змінюється соціальний статус втрачається багато соціальних ролей тощо), так і внутрішніми (усвідомлення вікового фізичної та психологічної сили, пасивно-залежне становище від суспільства й сім'ї, формування нового соціального статусу) чинниками [56, С.134].

Негативний і найбільш емоційний стан цієї кризи пов'язаний зі зміною соціального статусу, переоцінкою цінностей, зміною внутрішньої позиції пенсіонера. Змінюється звичний стиль життя, коло спілкування, обов'язки й відповідальність людини внаслідок чого може порушитись особистністна ідентичність, переоцінка цінностей свого життя, яке поділяється на період “до пенсії” та “після виходу на пенсію”. У цьому плані погіршення емоційного стану пов'язано не зі зміною матеріального становища, а зі зміною статусних позицій в сім'ї та суспільстві.

На думку вчених, провідним видом діяльності в похилому віці є особлива внутрішня діяльністю спрямована на прийняття свого життя, що вимагає від людини переосмислення цінностей, ставлення до об'єктивної дійсності, до себе, тобто перебудови своєї свідомості, пошуку нових можливостей для реалізації своєї активності. Період пізньої зрілості характеризується не стільки новою психосоціальною кризою, скільки підбиттям підсумку, інтеграцією й оцінкою всіх минулих стадій розвитку “Я”. [84, С.3]

Вихід на пенсію, тобто припинення активної трудової діяльності, звуження кола спілкування, фізична слабкість, спричиняє комплекс психічних, ціннісних, мотиваційних змін, які в підсумку ведуть до виникнення нового життєвого ритму [42, С.24].

Основним показником адаптації до виходу на пенсію є прийняття старіння за звичайне явище, а вихід на пенсію - за заслужений відпочинок після багатьох років праці.

Активність повинна бути відповідною до можливостей людини. Якщо вона надмірна, це свідчить, швидше, про погане пристосування, відображаючи потребу людини показати, що вона ще молода. Наукові дослідження та життєвий досвід засвідчують, що найвища соціальна активність старшого покоління спостерігається у перший „пенсійній” десятирічці. При цьому вона залежить від кількох факторів і головними серед них є: освіта, професійна діяльність, соціальний статус у сім'ї та суспільстві, стать та стан здоров'я.

Здоров'я людини необхідно розглядати не лише як стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а як відсутність хвороб та фізичних дефектів. За даними численних досліджень, у тому числі Інституту геронтології АМН України, практично здоровими після 60років вважаються лише 2-3% людей. Це обумовлено зниженням з віком фізичних кондицій, розладами психіки. При цьому розвиток вікозалежних патологій має виражені гендерні особливості. Співставлення результатів самооцінки здоров'я та даних обстежень, показало, що у будь-якій віковій групі старше 60років стан здоров'я чоловіків гірший, ніж у жінок. Тому погіршення здоров'я є однією з найбільших перешкод, яка вносить певні корективи в повсякденну діяльність і суттєво обмежує можливості пенсіонерів підтримувати соціальну активність [1, С.104].

Крім того, дослідження засвідчили, що патологічні процеси частіше розвиваються в осіб, у яких біологічний вік перевищує паспортний: відсоток чоловіків у старших вікових групах значно вищий, ніж у жінок. Тобто, запас життєдіяльності у жінок вищий ніж у ровесників протилежної статті. Це положення знаходить підтвердження, перш за все, в інтенсивній елімінації чоловіків із популяції, а також значною різницею (10-13років) тривалості життя чоловіків і жінок. В Україні цей показник складає: 62,4роки-для чоловіків і 74,2-для жінок.

Стан опорно-рухового апарату - ще один фактор, що визначає фізичну активність людини. З віком у кістково-м'язовій системі відбуваються деструктивні процеси, що знижують її функціональну надійність. Наприклад, у Европі і США остеоартроз діагностується у кожного десятого обстеженого. В Україні на сьогоднішній день зареєстровано понад 3млн. хворих із захворюванням суглобів кінцівок і хребта. До групи ризику входять люди похилого віку, оскільки розвиток патології кістково-м'язової системи спричиняє, в першу чергу, вікові зміни. При цьому з роками захворювання опорно-рухового апарату у жінок зустрічається значно частіше, ніж у чоловіків, що обумовлено гормональними змінами у постменопаузному періоді [15, С.121].

Психічне здоров'я є важливим фактором в реалізації залишкового потенціалу духовних і фізичних можливостей людей похилого віку. Стан психічного здоров'я визначає і рольову поведінку осіб похилого віку в міжособистісних взаємовідносинах. За цим показником люди пенсійного віку поділяються на дві основні групи. Представники першої вважають, що вони вже повністю виконали свої зобов'язання перед суспільством і сім'єю, тому можуть займатися лише особистими справами - жити для себе. Особи другої - навпаки, відчувають свою відповідальність, особливо перед сім'єю. Тут чітко простежується переважання чоловіків у першій групі, а жінок - у другій.

Вирішуючи питання раціональної та ефективної участі в громадському житті осіб старше працездатного віку, слід врахувати специфіку статево-вікових груп. Зокрема, те, що в пенсіонерів спостерігається знижена працездатність і швидка втомлюваність, низька територіальна і професійна мобільність. А також те, що соціальна активність людини похилого віку також залежить від сталених звичок і захоплень, місця в суспільній ієрархії в молоді роки. [63, С.4]

Політична і соціальна нестабільність українського суспільства, низький рівень життя пенсіонерів, дезорієнтують людей похилого віку у виборі курсу громадської поведінки. При застосуванні спеціальних організаційних форм (тренінгів, семінарів, занять за інтересами) потрібно враховувати стан фізичного і психічного здоров'я, індивідуальні та гендерні аспекти цієї проблеми та підвищувати соціальну активність [75, С.39].

Варто зазначити, що не лише здоров'я людини похилого віку визначає ступінь її участі в громадському житті. Соціальна та фізична активність теж позитивно впливає на фізичне і психічне здоров'я. Так, наприклад, в осіб з діагнозом „ішемічна хвороба серця”(особливо у чоловіків) незначна або помірна активність значно знижує ризик загострення цієї хвороби.

Вище наведене дозволяє стверджувати, що підтримання соціальної активності є одним із методів адаптації людей похилого віку до постпенсійного періоду їх життя.

Також слід зазначити, що адаптація ґрунтується на реальному розумінні становища, на пристосуванні способу життя та планів до умов, які змінились.

Впевнена закономірність: люди, які перед виходом на пенсію мали широкі та живі інтереси поза своєю професією, улюблені заняття, на котрі їм завжди не вистачало часу, краще пристосовуються до особистої свободи [60, С.427].

У цілому вихід на пенсію легше переноситься жінками, ніж чоловіками. Це пояснюється тим, що жінки у своїй основній масі займаються професійною діяльністю з чисто економічних причин, а не для задоволення потреб самореалізації. Вихід на пенсію жінок, обтяжених домашніми обов'язками, веденням господарства, вихованням дітей сприймається ними як серйозне полегшення і задоволення. Пенсійний вік розцінюється як катастрофа жінками, які відмовились від сімейного щастя заради кар'єри. Такі жінки після виходу на пенсію зазвичай розвивають різні види діяльності соціального чи релігійного напрямку, вони декларують своє нібито повне задоволення від добре виконаних обов'язків. Особливо важко доводиться жінкам, які вийшовши на пенсію, спираються з тим, що вони самотні, бо всі родичі померли, а ті, хто живі, не проявляють до них цікавості.

Чоловіки гірше пристосовуються до виходу на пенсію, оскільки вони більше “ вростають у професійну роботу ”, відсуваючи на майбутнє реалізацію сімейних та соціальних ролей. Це також пов'язано з почуттям втрати авторитету у власній сім'ї, у зв'язку із зменшенням доходів. [15, С.122]

Важливим фактором адаптації до старості є існування захоплень, хобі, наявність друзів поза професійним колом. Відсутність дружньої компанії в поєднанні з невмінням включитися в сімейне життя, призводить до того, що старі люди залишаються самотніми.

Геронтологи вважають, що якщо людина змінюється постійно протягом життя, то також бажано, щоб змінювалася виконана нею робота, що дозволило б їй краще пристосуватися один до одного.

Результати експериментів Л.В.Бороздіної та О.М.Молчанової підкреслюють ретроспективний характер та нестійкість самооцінки в пізній період. На думку дослідників, суттєвими в самооцінці є: сфера соціальних контактів, спілкування та його стиль, стосунки з людьми, праця та професійні знання, здоров'я, особистісні якості. При цьому минуле залучається до актуального самоприйняття, тобто люди поважного віку, оцінюючи себе, орієнтуються в контексті „ Я був-Я є ” [6, С.93].

Зарубіжні автори, зокрема П.Колеман, виявили, що самоприйняття з віком зростає, стає більш позитивною оцінка своєї фізичної зовнішності, поведінки й життєвих цінностей. Серед найважливіших чинників підвищення самооцінки виділяють досвід взаємодії людей цього віку один з одним. З роками з'являється вміння будувати стосунки з людьми, в результаті людина з часом набуває стійке коло підтримки, отримує можливість одержання моральної і навіть матеріальної допомоги.

Виділяють дві особливості стилю життя осіб поважного віку. Перша відзначається тим, що життя людини бідне на різноманітні події, проте ті, які є, займають увесь її простір та час. Події гіпертрофуються, розтягуються. Друга особливість характеризується своєрідним відчуттям часу: минуле, актуальні пригадування, але людина живе теперішнім і майбутнім. [52, 35]

Виходячи зі значення цінностей і особливостей стилю життя людей похилого віку, можна виділяти такі типи людей цього періоду:

- сімейний - спрямований лише на сім'ю, досягнення її добробуту;

- самотній - життя наповнене спогадами;

- креативний- на першому місці творчість;

- соціальний - основною цінністю вважає громадсько-політичне життя;

- політичний - заповнює своє життя участю у політичному житті;

- релігійний - повністю присвячує себе вірі;

- згасаючий - той, хто не зумів чи не захотів компенсувати колишню повноту життя;

- хворобливий- не стільки підтримує здоров'я, скільки спостерігає за переходом хвороби.

Незайнятість людей, які виходять на пенсію, безпосередньо пов'язана з відчуженням, яке розглядається як особлива й важлива проблема. Відчуження - психо-соціальний феномен, що пояснюється як природніми змінами психології старіючої особистості, так і впливом на неї соціального середовища. Чіткіше цей процес проявляється в людей передпенсійного й пенсійного віку. Окрім припинення трудової діяльності, а через ці і зміни матеріального становища, погіршення соціального престижу, людина в пізньому віці часто втрачає рідних та близьких, віддаляється від дітей, які вже стали самостійними. Ця втрата попередніх соціальних ролей з одночасним погіршенням здоров'я та спадом розумової діяльності порушує сталий стериотип особистості, спричиняє перебудову світогляду та поведінку людини. Ефект відчуження виражається у зміні мотивації, звуженні кола інтересів, зосередженості людини та її внутрішньому світі, в погіршенні комунікабельності, зрештою, в перебудові ціннісно-смислової сфери [53, С.3].

Соціально-психологічні аспекти старості не можуть не мати зв'язку з тим суспільством та громадкістю, в яких протікає життя індивіда. Крім того, дуже важливе місце займає психологічний клімат родини, в якій проживає людина похилого віку. Навідь при матеріальному благополуччі, кваліфікованій медичній допомозі, фінансовій підтримці родичів пенсіонери часто одинокі і нещасливі, навіть якщо вони проживають в родинах своїх дітей та внуків. Головною умовою благополучної старості є психологічний комфорт, який заключається в тому, що у старої людини існує почуття необхідності і незамінності хоча б для близьких людей.

Самі люди похилого віку часто порівнюють старіння зі сходженням на гору, коли підйом дається все важче, супутників, як і фізичних сил, все менше, зменшуеться й кількість життєвих цінностей, які залишаються значущими. На перший план виступають механізми компенсації своїх сил, здоров'я, статусу, груп підтримки. Для нормального старіння в пенсіонерів слід розвивати саме ці механізми психічного життя. З цієї точки зору важливим є вивчення нових видів діяльності, розвиток творчості, здобуття нових знань. Як правило, брак компенсації - одна з найпоширеніших причин відхилень, які виникають у зрілому віці і призводять до включення більш негативних механізмів психічного життя, насамперед, відходу від активного життя, агресії тощо. [53, С.2]

Дослідження механізмів психічного життя в пізьньому віці лише починається. Проте вже перші роботи вказують, що завдяки їм можна не тільки ліпше зрозуміти причини відхилень, але й корегувати їх, прискорювати й оптимізувати адаптацію людей похилого віку до нового вікового етапу, а також бодай частково подолати чинники, які пов'язані з негативною оцінкою свого життя.

2.2 Специфіка соціального обслуговування людей похилого віку у стаціонарних та нестаціонарних закладах

В науковій літературі прийнято вважати, що соціальне обслуговування людей літнього і старого віку - це сукупність спеціальних послуг, які надаються людям літнього і старого віку в домашніх умовах чи спеціалізованих державних закладах, що включають соціально-побутову допомогу і морально-психологічну підтримку.

Основні принципи діяльності в сфері соціального обслуговування старих людей такі:

- врахування прав людини і громадянина;

- надання державних гарантій;

- забезпечення рівних можливостей в одержанні соціальних послуг, і їх доступності для старих людей;

- наступність, поступовість, доступність всіх видів соціального обслуговування;

- орієнтація соціального обслуговування на індивідуальні потреби.

Держава гарантує літнім і старим людям можливість одержання соціальних послуг на основі принципу соціальної справедливості незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання.

Соціальне обслуговування включає в себе стаціонарні, напівстаціонарні та нестаціонарні форми.

До стаціонарних форм соціального обслуговування відносяться пансіонати для ветеранів праці й інвалідів, ветеранів війни, окремих професійних категорій старих людей; а також спеціальні будинки для одиноких і бездітних подружніх пар з комплексом служб соціально-побутового призначення [74].

Стаціонарне соціальне обслуговування спрямоване на надання різносторонньої соціально-побутової допомоги людям літнього і старого віку, які повністю чи частково втратили здатність до самообслуговування.

Напівстаціонарні форми соціального обслуговування включають відділи денного і нічного перебування, реабілітаційні центри, медико соціальні відділи. Напівстаціонарне соціальне обслуговування включає в себе соціально-побутове, медичне і культурне обслуговування старих людей, організацію їх харчування, відпочинку, забезпечення їх участі в посильній трудовій діяльності і підтримування активного способу життя.

До нестаціонарних форм соціального обслуговування входить соціальне обслуговування за місцем проживання, термінове соціальне обслуговування, соціально-консультативна допомога, соціально-психологічна допомога. Нестаціонарні форми соціального обслуговування створені для надання соціальної допомоги і обслуговування старих людей, що надають перевагу звичній для них домашній обстановці.

Основні соціальні послуги, що здійснюються за місцем проживання такі:

- організація харчування і доставка продуктів додому;

- допомога у придбанні медикаментів, продовольчих і промислових товарів першої необхідності;

- сприяння в організації медичної допомоги та інших правових форм;

- підтримка умов проживання у відповідності з гігієнічними вимогами;

- організація різних соціально-побутових послуг в залежності від умов проживання;

- допомога в оформленні різних документів;

- допомога в оформленні у стаціонарний заклад соціального обслуговування.

Право на соціальне обслуговування мають жінки старші 55 років та чоловіки старші 60 років, що потребують постійної чи часткової допомоги у зв'язку з неможливістю самостійно задовольнити свої життєві потреби [78].

До закладів обслуговування людей даної категорії відносять:

Територіальні центри соціального обслуговування осіб похилого віку та старечого віку є спеціальними державними установами, що надають послуги відповідним категоріям осіб та іншим соціально незахищеним громадянам вдома, в умовах стаціонарного, тимчасового та денного перебування. Ці послуги спрямовані на підтримання їхньої життєдіяльності і соціальної активності.

У 1997 році були затверджені «Типове положення про територіальний центр по обслуговуванню одиноких непрацездатних громадян похилого віку та інвалідів» і «Типове положення про відділення соціальної допомоги». Це дозволило розширити спектр послуг, що надаються самотнім літнім громадянам.

За останні роки значно розширена мережа установ, які надають різноманітну соціальну-побутову, медичну і натуральну допомогу людям похилого та старечого віку. З цією метою в Україні заплановане створення районних територіальних центрів соціального обслуговування в усіх районах держави. Це розвинута мережа з великою кількістю центрів, які надають більше 40 видів соціальних послуг пенсіонерам та самотнім непрацездатним громадянам.

При територіальних центрах функціонують такі відділення:

- соціальної допомоги вдома;

- соціально-побутової реабілітації;

- медико-соціальної реабілітації громадян похилого віку, інвалідів та дітей-інвалідів з органічним ураженням центральної нервової системи;

- для тимчасового проживання;

- для постійного проживання

- надання грошової та натуральної допомоги малозабезпеченим непрацездатним громадянам. При них діють благодійні їдальні, пункти прийому продуктів харчування, одягу від підприємств, установ, населення, відкрито перукарні, працюють бригади виконання різних видів ремонтних робіт, майстерні з ремонту одягу та взуття тощо.

Завдання територіального центру:

- обстеження матеріально-побутових умов проживання самотніх з участю представників закладів охорони здоров'я, житлово-комунальних контор, громадських організацій, визначення потреб у необхідності надання різних послуг;

- установлення зв'язків громадян похилого віку з рідними, з підприємствами, установами, організаціями, в яких вони працювали, для спілкування та надання у разі необхідності допомоги;

- надання різних соціально-побутових, комунальних та медико-соціальних послуг самотнім пенсіонерам, інвалідам на підставі зазначених у медичній карті висновків закладів охорони здоров'я про ступінь утрати здатності до самообслуговування (групи рухової активності) [29, 76]

Територіальні центри мають право приймати в підрозділи на обслуговування пенсіонерів, інвалідів першої і другої групи незалежно від віку, самотніх непрацездатних громадян та інших соціально незахищених громадян, які потребують соціально-побутової та медико-соціальної допомоги на підставі картки медичного огляду (висновків лікарів) та особистої заяви.

Основні послуги, що надають у центрах:

- придбання та доставка продовольчих, промислових та господарських товарів;

- приготування їжі, доставка гарячих обідів, годування;

- прибирання житла, прання білизни, придбання та доставка палив;

- оплата платежів, оформлення документів на отримання субсидій з оплати житлово-комунальних послуг;

- виклик лікаря, придбання та доставка медикаментів, здійснення лікувально-оздоровчих, профілактичних заходів та соціально-психологічної реабілітації;

- створення умов для лікувально-трудової терапії вдома;

- допомога в обробітку присадибних ділянок;

- оформлення документів на санаторно-курортне лікування, влаштування до будинку-інтернату для громадян похилого віку та інвалідів;

- організація надання необхідних видів протезно-ортопедичної допомоги, забезпечення милицями, палицями, окулярами;

- організація відпочинку (відвідування лекцій, участь в екскурсіях, самодіяльних художніх колективах, гуртках), проведення консультацій у спеціалістів з різних питань;

- інші послуги, які визначають індивідуально. Право на першочергове обслуговування мають:

- самотні ветерани війни та праці;

- непрацездатні громадяни, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і віднесені до першої, другої та третьої категорій [29, 78].

Ветерани праці, самотні громадяни похилого віку мають переважне право на соціальне обслуговування. Протипоказаннями для прийняття на обслуговування є наявність у пенсіонера інфекційних, онкологічних захворювань четвертої клінічної групи, СНІДу, захворювань на наркоманію, алкоголізм, а також низки психічних захворювань.

Будинки - інтернати всіх типів і профілів організують в спеціально побудованих або пристосованих будівлях із необхідними приміщеннями, які повинні відповідати санітарно-гігієнічним та протипожежним вимогам, вимогам техніки безпеки та мати всі види комунального благоустрою для проживання підопічних.

Будинки - інтернати всіх типів забезпечують:

- соціально-побутове обслуговування, опалення, освітлення, радіофікацію, теплопостачання та водопостачання тощо;

- цілодобове медичне обслуговування, а також забезпечення життєво - необхідними ліками за переліком встановленим Міністерством охорони здоров'я і Міністерством праці та соціальної політики;

- житлом у межах санітарної норми, твердим інвентарем (ліжко, стіл,стілець, шафа тощо) та столовим посудом; одягом, взуттям і м'яким інвентарем;

- раціональним чотириразовим харчуванням, зокрема й дієтичним, з урахуванням віку і стану здоров'я осіб, які проживають у будинку-інтернаті;

- слуховими апаратами, окулярами, протезно - ортопедичними в проба ми, зубним протезуванням, спеціальними засобами пересування (крім моторизованих), медикаментами та препаратами відповідно до медичного висновку;

- організацію культурно - масової та оздоровчо - спортивної роботи з урахуванням стану здоров'я і віку мешканців будинку - інтернату;

- закупівлю підручників, навчального обладнання, сільськогосподарського та спортивного інвентарю для загальноосвітнього і виробничого навчання молоді, підлітків і дітей з функціональними обмеженнями [76].