Соціокультурний вимір пограниччя

2. Культурний федералізм, тобто діалог культур та відкритість на впливи. Обґрунтуванням даного явища є ідея відповідальності та толерантності одних щодо інших, своєрідного побратимства. Згадаймо, що ця риса підтримувалась на державному рівні за часів Польщі Яґеллонів, коли Річ Посполита стає багатонаціональною державою.

3. Сильний взаємозв'язок та залежність індивідуальної та національної ідентичності. Саме на Кресах, землях з послабленим зв'язком із центром, відбувалася кристалізація ідеї "польськості". Постійне зіставлення з іншими етнічними групами, тобто ми-інші, в умовах невизначеності кордонів призводило до гартування індивідуальних рис характеру особистості. Усе це породило специфічну діалектику кресової спільноти та індивідуальності.

4. Амбівалентність східного пограниччя, сфери маргінальної, але й зони потенційного проникнення, що проявляється у сприйнятті рубежів як територій, які перебували під постійною загрозою.

5. Цінність "малої", або "приватної", вітчизни. Такими вітчизнами були: Вільно, Мінськ, Інфлянти, Полісся, Волинь, Гуцульщина, Україна, Галіція. Були вони символічними знаками значно ширших культурних процесів. З одного боку, людина, особистість психологічно прив'язується не до держави, а до "органічної" та "близької серцю" вітчизни, з другого - усвідомлення приватної вітчизни сприяє поглибленню значення центральних загальнонаціональних цінностей.

6. Образним утіленням згаданих вище цінностей є: дім, родина, міжлюдські взаємини, а також природа та краєвиди, що були фоном історії, формою пам'яті культури. Багаті в польській літературі мотиви кресів, що проявляються в описах річок, озер, курганів, долин, курганів, пущ, ярів, степів, доріг та трактів, садів і парків не були сліпим відбиттям реальної дійсності, натомість виконували функцію художнього коду, в якому містилася інформація про історію пограничних територій і приватної вітчизни. Географічний простір та історичний час перетворюються в часопростір (хронотоп), що піддається сакралізації, й таким чином розкривається приховане глибоке значення рідної землі. Екскурс до малої вітчизни набуває ширшого значення і набуває ознак подорожі до витоків, де беруть початок як польські цінності та символи, так і польські комплекси та вади.

7. Концентрація мистецтва як вияв пошуку витоків. Креси являють собою не тільки місце пам'яті та історичний простір - вони також перебувають у центрі літературної пам'яті та художнього простору, де проявляються різноманітні концепції вираження правди про людину, природу та світ.

8. Культуротворчий характер свідомості знищення польської екзистенції на пограниччі. Творча думка митців Кресів розвивалася паралельно з постійним відчуттям "кінця", що сприяло творчому визволенню та підвищенню естетичного рівня.

9. Європейські ознаки простору Кресів є невід'ємним елементом свідомості кресівців, що проявляється незалежно від іншої візії, пограниччя, як місця зіткнення націй, культур і релігій [23, 19-22].

Не виникає жодних сумнівів щодо специфічності субкультури Кресів, яка, крім зовнішніх, визначається також власними, внутрішніми чинниками. Тому, аналізуючи явища східного польського пограниччя, маємо брати до уваги наявність власної онтології, власного центрального краєвиду, власної ідентичності та аксіології. Креси в географічному, історико-політичному та соціальному сенсі мали риси, що відрізняють їх від інших територій і становлять джерело відмінностей у свідомості мешканців пограниччя (зокрема, маємо на увазі процес появи кресових міфів).

Проте Креси і події, що там відбувалися, мали більше значення для всієї Польщі, ніж решта територій. Креси - це форпост, від якого залежить доля цілої держави. Саме тут відбувались найзавзятіші сутички з ворогами, саме мілітаризовані Креси були тим буфером, що злагоджував східні впливи та першим брав на себе обов'язки фортеці середземноморської цивілізації.

Крім того, південно-східне пограниччя характеризувалося низьким рівнем щільності населення, незначною кількістю міст та населених пунктів. Поляки, крім культурної, відчували також географічну ізольованість. Фактичне запізнення цивілізаційного розвитку Поділля, Волині, Галичини та України призводило до стереотипного бачення східних земель. Якщо зіставляти дану картину з коронною Польщею, то виникає образ Кресів як земель малоосвоєних, недорозвинених, неповноцінних. У свою чергу, результатом провінційного статусу було відчуття залежності та підпорядкованості. Хоча, як вже підкреслювалося, для даної території, через специфіку її географічно-політичної та етнічної ситуації, існували окремі юридично-правові акти, що регламентували та визначали буття прикордонних земель.

Кресова субкультура, а конкретніше - суспільно-культурна система поляків на Україні, створила ряд названих вище специфічних психологічно-культурних категорій, які стали основою світогляду та обґрунтуванням польської екзистенції на українсько-польському пограниччі. Обговорюючи різні форми прояву колективної свідомості, слід пам'ятати, що деякі з них мають первинний характер, інші ж є похідними, проте між усіма міфами та архетипами існує залежність.

Польсько-українське пограниччя, тобто південно-східні Креси, як частина Речі Посполитої, були тісно пов'язані з історією, культурою, традиціями та ментальністю народів та народностей, що мешкали на цих теренах. Надзвичайна різноманітність представлених етносів та складність історично-політичних процесів визначали колорит та специфіку повсякденного буття [26, 67-68].

Культурний, мовний та релігійний плюралізм на тлі екзотичної степової природи сформував унікальний образ українських земель. Аналізуючи проблему механізмів функціонування пограниччя у так званій історичній пам'яті, художньому світі літературних творів, а також у свідомості сучасного покоління України та Польщі, треба чітко усвідомлювати, що візія Кресів є продуктом уявлення, особистого досвіду та переживань, стереотипів та архетипів, які разом з розглядуваною територією трансформувалися в часі та еволюціонували у просторі, модифікуючись одночасно з колективною свідомістю людей, з яких власне й складалося пограниччя.

Отже кресовість, чи пограничність, являють собою своєрідну систему світоглядів та світосприйняття, філософію екзистенції, що під впливом геополітичних та соціальних чинників змінюється у часі та просторі.С. Ульяш вважає, що "На сьогоднішній день Креси є феноменом, культурною категорією, це означає, що проявляються вони у символічному, сублімованому просторі та означають певний стан свідомості, тип вразливості та уявлення, інакше кажучи, світосприйняття".

Якщо сприймати польсько-українське пограниччя власне у такий спосіб, може виникнути небезпека перцепції Кресів виключно до світогляду окремих особистостей, чи то дослідника, чи то досліджуваного, коли ми аналізуємо художні твори чи спогади представників цієї субкультури. Звичайно, ми маємо всі підстави говорити про так звані "приватні Креси", Креси Міцкевича, Гощинського чи Івашкевича, проте вони мають розглядатись у контексті загальних та об'єктивних механізмів та тенденцій, що мали місце на розглядуваних територіях.

Щодо питання амбівалентності перцепції польсько-українського пограниччя слушно висловлюється З. Надер: "Відомо, що поняття Кресів не є популярним у наших сусідів, особливо зі Сходу. Причина доволі проста, бо те поняття Кресів, яке ми вживаємо, яке розглядаємо з різних боків, є поняттям етноцентричним. Тому ми вважаємо дуже важливим взяти до відома точку зору української сторони та усіх сусідніх народів [26, 73].

Етнічну асиметрію Кресів відзначає також Я. Рещинський, пишучи, що "міф польсько-українського пограниччя не є ідеальним та універсальним, тільки партикулярним, національним, польським" [26, 74].

Розглядаючи Креси як суспільно-культурну систему, слід пам'ятати про невід'ємні складові, тобто про відмінні законодавчі акти, що в силу політичної ситуації регулювали громадське життя пограниччя, а також культури народів, які жили на цих землях. Незважаючи на домінуюче становище польського народу, що являв собою державотворчу (можна окреслити титульну) націю, його культура також зазнавала істотних впливів Інших сусідів. Цінності, традиція, норми поведінки, світосприйняття. все що ми визначаємо як ціннісно-смисловий універсум - формувалися у багатокультурній системі.

Отже, можна зробити висновки про співіснування на Кресах кількох субкультур і виділити у рамках спільної кресової культури сегмент польський, український і т.д. Як зазначалося вище, суспільні одиниці об'єднуються на підставі спільних проблем, етнічних, релігійних та мовних ознак, створюють відповідні норми, цінності, зразки, яких дотримуються, одночасно становлячи підкультуру певної спільноти.

2.1.2 Характерні риси українсько-румунського пограниччя

Українсько-румунське пограниччя (Буковина) - регіон є частиною українсько-румунського пограниччя (до якого у географічному сенсі можна віднести Закарпатську, Івано-Франківську та Одеську області). Однак, згідно з нетериторіальним тлумачення пограниччя, Буковина становить цілісний терен пограниччя та історико-етнографічного регіону.

Попри збереження традиційно доброзичливих стосунків у міжетнічному спілкуванні, наявна динаміка формування негативних тенденцій у заявленій сфері. Адже у випадку Буковини спостерігається виразна міжетнічна відмінність на мовних засадах, оскільки переважна більшість румунів та молдаван вважає рідною мову свого етносу. Ведучи мову про етнічні контакти на пограниччі, слід пам'ятати, що розпорошеність етнічних меншин у його обох частинах є причиною створення на даному терені відмінного укладу етнічних стосунків. Джерелом цього розрізнення є поява більших і менших спільнот в оточенні домінуючого людства. Змальована ситуація спонукає звернути особливу увагу на локальні середовища, в яких опиняються етнічні спільноти.

Буковина захоплює та збуджує уявлення своєю природою і краєвидами, проте етнокультурна картина цього регіону є не менш вражаючою та захоплюючою. Директор Міжнародного фестивалю "Буковинські зустрічі" Збіґнєв Ковальський вважає, що магічність культури цих земель полягає саме у їхній багатонаціональності. Поліетнічність, що базується на толерантності, та взаємодія культур українців і румунів, німців і євреїв, поляків і угорців, росіян і вірменів, словаків і ромів забезпечували гармонійне функціонування цього різнорідного пограниччя.

Неоднорідна культурна, релігійна й етнічна мозаїка у ХІХ столітті перетворилася на специфічну регіональну спільноту, яку називали "Швейцарією Сходу" або "Європою у мініатюрі". Така етнічна поліфонія була запорукою збереження національної ідентичності, школою розуміння, поваги до цінностей сусідів, буття поруч зі Своїм-Іншим [25, 17].

Тобто Буковина є не стільки регіоном співіснування культур, скільки територією міжетнічної взаємодії, пенетрації мов і традицій, інтерференції релігійних переконань.

Урахування хронотопічності культурних явищ на Буковині та історико-політичного контексту може нам розкрити механізми цього складного карпатського суспільного організму. Вважаємо за доцільне виділити чотири історичні періоди розвитку Буковини:

1.775 - 1919 - Буковина як політично-адміністративна одиниця у рамках Австро-Угорської імперії;

2.1919 - 1940 - міжвоєнний період, Буковина у складі Румунської держави;

3.1940 - 1991 - Буковина поділена на північну та південну між Радянським Союзом та Румунією;

4.1991 - землі північної Буковини у складі незалежної України [25, 19-21].

Кожний з тих періодів визначав приналежність регіону чи його частини до певної суспільної системи, який розуміємо як взаємозалежність міжлюдських залежностей, дистанцій, ієрархії, а також дій в організованій і неорганізованій формах, які значною мірою визначає держава. У свою чергу, культурна система є вторинною по відношенню до суспільної, проте визначає та співтворить її. Кожна з цих систем має свої центри, змінність яких визначає динамізм суспільно-культурного образу розглядуваного регіону.

У першому та другому з названих періодів історії Буковина функціонувала в рамках одного державного організму, з центром у Відні, а пізніше у Бухаресті. Треба зазначити, що у період панування австро-угорської монархії жоден з етносів, що заселяли ці землі, не був, як то кажуть, "титульною нацією", тобто не мав можливостей посісти домінуюче становище у суспільстві. Можливо саме у період Габсбурзького володарювання почали формуватися засади буковинського універсалізму.

Відсутність визначеного демаркаційного кордону між етнічними групами та міжнаціональна комунікація у рамках єдиної суспільної системи сприяли розвиткові явища багатомовності та гетерогенічності культури регіону. Мозаїка чи сусідство культур були причиною виникнення специфічного типу пограниччя, де між різними групами виникали специфічні реляції, які складно розглядати у контексті бінарної опозиції стиковість/перехідність.

Стосунки між окремими етносами, релігійними та мовними групами Буковини вимагають окремого дослідження та методологічного підходу. Незважаючи на це, можемо впевнено стверджувати, що протягом відносно короткого часу на цих землях виник специфічний тип регіональної спільноти, культури, філософії екзистенції. Довготривалі явища й процеси взаємопроникнення та взаємодії різних культурних систем формували новий світогляд, перцепцію навколишнього світу, нову людину, яку можна назвати "Homo Bukowinensis". Марек Котер, так влучно характеризує ситуацію культурного пограниччя Буковини: "Та складена етнічна мозаїка з трудом піддавалася процесам асиміляції, іноді зазнавала внутрішньої культурної конвергенції. Виникала тоді специфічна "кресова культура" (пограниччя), й навіть мова, що була конгломератом рідних та чужих мов, що з часом могло допровадити до окремої національної тотожності і, як наслідок політичної свідомості та відцентрових тенденцій, до власної державності" [25, 22].

Зазначимо, що за часів Габсбургів цей регіон характеризувався динамічним розвитком промисловості та міської інфраструктури, також виникали курорти та рекреаційні зони. Безсумнівно, процес урбанізації призводив до змін суспільних і міжкультурних стосунків. В умовах культурного тигля контакти між представниками різних національностей є реальною необхідністю, що визначає форму і ритм буття на пограниччі.

На нашу думку, стосовно до розглядуваного регіону, який помітно виділяється на тлі інших погранич своєю виразною регіональною субкультурою, позначеною надзвичайно барвним етнічним, мовним та релігійним розмаїттям, варто застосовувати методи досліджень регіонів з високим рівнем інтенсивності суспільних процесів, культурних тиглів.

Культурний тигель розуміємо як територію з характерними інтенсивними процесами культурної адаптації та інтеграції, своєрідною амальгамацією, більшою мірою культурної асиміляції та акультурації. Наприклад, українці, румуни, євреї, словаки тощо,

Багатонаціональний регіон починає жити самостійним культурним життям, формується свідомість спільної екзистенції та спосіб сприйняття чужого під кутом опозиції свій. інший. Тобто відбувався так званий процес "міжкультурної едукації" [29, 300].

Відносно ліберально-толерантна політика Австро-Угорщини, спрямована на формування злагодженої суспільно-політичної системи, сприяла утвердженню мультикультуралізму на пограничних землях імперії, в тому числі й на Буковині. Проте економічна ситуація змушувала багатьох місцевих мешканців залишати ці землі у пошуках більших можливостей, що наприкінці ХІХ початку ХХ століття викликало хвилю еміграції до Сполучених Штатів Америки та Бразилії. Цікаво, що буковинські емігранти, поляки, німці тощо, усвідомлюючи приналежність до певної національної культурної системи, часто називають себе буковинцями. Це доводить слушність тверджень про сильний регіоналізм та наявність регіональної культури розглядуваної території. Перебуваючи маже 150 років у кордонах імперії Габсбургів, після першої світової війни Буковина увійшла в нову фазу розвитку регіонально-пограничної культури толерантності. Після підписання Сен-Жерменської мирної угоди 10 вересня 1919 року землі Пруту й Черемошу стають інтегральною частиною Великої Румунії.

Саме у цей час порушується культурний баланс буковинського пограниччя. Уже в перші місяці свого панування румуни запровадили тут низку реформ управлінського апарату, ліквідувавши крайовий уряд Буковини та реорганізувавши всі 11 державних секретаріатів у генеральні директорати, підпорядковані безпосередньо відповідним міністерствам у Бухаресті. Для координації дій уряду та крайової адміністрації була запроваджена посада міністра-делегата Буковини, який відав зовнішньою та внутрішньою політикою регіону. Таким чином було започатковано створення дуже розгалуженого репресивного апарату, завданням якого була повна трансформація життя буковинців на румунський лад.

Усе свідчило про запровадження суворої поліційної системи, де під наглядом сигуранци (служби безпеки Румунії) опинявся кожен, хто був підозрюваний в антирумунській діяльності.

Щодо українців у цьому регіоні, варто згадати, що процес консолідації новітньої української нації як вищої форми багатовікового розвитку українського етносу особливо інтенсивно відбувався впродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст. І. Чеховський зазначає: "На рубежі цих століть пробуджені натхненними словами національного Пророка Тараса Шевченка та інших просвітителів жителі відірваних від етнічного материка західноукраїнських земель. передусім галичани і буковинці. перестали називатись русинами-рутенами і почали усвідомлювати себе українцями. спорідненими з єдинокровними братами з-над Дніпра" [33, 26-27].

Розпад Австро-Угорщини та утворення Української Народної Республіки значно активізували українське суспільство Буковини, яка намагалася протистояти намірам румунської корони та укріплювати власну національну ідентичність. Так ще у 1918 році, коли на всенародному вічі 3 листопада у Чернівцях, на яке зібралося майже 10 тисяч повноважних представників від українських громад усього краю, одностайно висловилися щодо державної приналежності краю: "Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України". Водночас віче засудило претензії румунських політиків на управління краєм, розцінивши їх як грубе нехтування правом українців на самовизначення і як румунізувати буковинське пограниччя.

Проте, відтепер Румуни Буковини посідають домінуюче становище, їхня культурна система поєднується з суспільною, змінюється статус мови й релігії титульної наці, що докорінно змінює міжетнічну релятивність і привносить нотки румунської гегемонії у буковинський полілог культур.

Новий румунсько-радянський кордон, що виник у 1940 році внаслідок домовленостей між Ріббентропом і Молотовим, штучно ділить пограниччя та визначає два тоталітарні центри впливів. Північна радянська Буковина зазнає нових суспільно-етнічних трансформацій. Так зазначений німецько-радянський пакт, підписаний у Москві у 28 вересня 1939 року, визначав порядок переселення німців. Була також укладена угода між урядами СРСР і Німеччини про евакуацію осіб німецької національності з території Бессарабії і Північної Буковини на територію Німеччини [33, 28].

Значно гірша ситуація склалася з румунами, молдаванами, євреями й українцями, які не встигли виїхати з Північної Буковини і Бессарабії до приходу Червоної армії, тепер, не отримавши вчасно дозволу на виїзд, вдавалися до нелегального перетину кордону і гинули від куль прикордонників, або потрапляли до в'язниць. У 1941 - 1944 роках Чернівецька область зазнала окупації румунськими військами. Це була друга хвиля румунізації Буковини. Після захоплення території, румунська окупаційна влада поставила перед собою кілька завдань:

провести політичну та етнічну чистку окупованих територій шляхом фізичного винищення прорадянського елементу та нерумунського, передусім, єврейського населення;

примусово румунізувати економіку і населення захоплених територій, заборонивши йому здобуття освіти на рідній мові, видання національних газет і журналів, розвиток національної культури та мистецтва.

Дії радянської та румунської влади були спрямовані на знищення цінностей, що формувалися протягом століть, а саме поліетнічності, багатомовності й толерантності. За сприянням нацистського режиму знищувалися роми та євреї, піддавалися репресіям українці, поляки, угорці й словаки, німецьке населення було переселене до Сілезії і так знаної Країни Варти (польська назва Wielkopolska, німецька Reichsgau Wartheland, Warthegau) [28, 5].

Третій етап розвитку етнокультурного пограниччя Буковини. це період конфронтації прищеплених іще не знищених цінностей, регіональної ідентичності та реалій історичного процесу. На румунському боці політика Ніколає Чаушеску була спрямована на гомогенізацію населення і створення єдиної румунської нації. Проте етнічні групи буковинських горян протистояли цьому, зберігаючи певну автономію регіону.

Національна мозаїка й буковинська субкультура, що формувалися протягом віків, специфічна шкала цінностей і візія світу мешканців пограниччя значною мірою нейтралізували інвігіляцію спецслужб. У північній Буковині пам'ять про багатокультурність і міжетнічну толерантність пограниччя допомагала зберегти національну ідентичність під час сталінських репресій і радянської національної політики. Попри формальне приєднання до України у Чернівецькій області спостерігається політика русифікації-совєтизації, формування свідомості "homo soveticus".

У цих умовах вирішальним чинником, що сприяв національної ідентичності, були: чисельність етнічної групи, рівень її мобільності, наявність культурно-освітньої інфраструктури, а також культурна дистанція щодо інших національностей (мовна, культурна, релігійна стиковість/пограничність) І. Чеховський у статті "Нація, що народилася під помаранчевими стягами" підкреслює: "Упродовж усього повоєнного півстоліття послідовно проводилася державно-партійна політика, спрямована на етнічне "розбавлення" і зневиразнення України. Мета досягалася двояко. З одного боку, етнічні українці виселялися з України спершу насильницькими (через репресії учасників національного Руху опору на Західній Україні), а потім і добровільно - примусовими методами (вербування української молоді на "ударні стройки" у Північному Казахстані, Сибіру, Російському Нечорнозем'ї і т.д., направлення молодих спеціалістів із українських вузів в інші радянські республіки). А з іншого, на місце автохтонів-українців надсилалися політпрацівники, військовики, спеціалісти різних галузей і просто звичайні робітники з етнічних росіян та російськомовних (у силу обставин) представників багатоликого радянського стовпотворіння народів. Тому не дивно, що на одній лише Буковині, де традиційно проживали близько десятка етнічних громад, під фінал радянської доби знайшлися представники майже 90 етносів, включаючи далекі від нас азійські народи, як-то, приміром, корейці" [33, 29].

Для представників названих національностей першою мовою є мова домінуючих тут українців. Проте, що цікаво, у Чернівцях за часів СРСР асиміляція зводилася до вивчення мови міжнаціонального спілкування. На сьогодні в Україні, в ситуації поліетнічного суспільства, реалізовується модель побудови моноетнічної держави. По суті, у культурно-мовній та етнонаціональній політиці України зіштовхнулися два підходи: поліетнічний, котрий відстоює різноманіття українського суспільства, і моноетнічний, що виходить з курсу на асиміляцію населення, яке не належить до українського етносу.

Прихильники поліетнічної моделі, не маючи реальної можливості впливати на прийняті державні рішення в мовній сфері, обрали тактику відстоювання прав і свобод громадян шляхом упровадження в Україні європейських правових підходів до рішення культурно-мовних проблем.

Проте, у період посткомуністичних трансформацій етнічна ситуація у поділений Буковині поліпшується, маємо на увазі "культурний ренесанс" і активізацію національних рухів.

Задекларовані Україною та Румунією європейські засади мультикультурних держав мають сприяти відродженню атмосфери толерантного пограниччя в регіоні, налагодженню міждержавних стосунків та запобігати фактам сепаратизму з боку представників деяких національних меншин.

На відродження давніх буковинських традицій спрямована діяльність багатьох міжнаціонально-культурних заходів. Особливо яскраво проявляється квінтесенція "буковинськості" під час проведення згадуваного Міжнародного фестивалю "Буковинські зустрічі", який відбувається в чотирьох країнах: Польщі, Румунії, Угорщині та Україні. Цей культурний захід можна назвати "буковинськими зустрічами без кордонів".

Незважаючи на мовні, культурні та релігійні розбіжності учасники фестивалю інтегруються в єдину буковинську родину, яку згуртовує спільна історична пам'ять, регіональні традиції та культура малої вітчизни. Молоде інтернаціональне покоління, відкрите на зовнішні впливи і сповнене прагненням взаємопізнання, об'єднують цінності більш загального масштабу, а саме толерантність і акцептація Іншого.

Спостерігаючи за заходами в межах буковинських фольклорних фестивалів, можна відзначити, що організатори намагаються відтворити етнокультурну ситуацію і атмосферу пограниччя Буковини. Такі зустрічі, сповнені піснями й танцями, живим фольклором і міжетнічним спілкуванням, є нагодою для рефлексій над цінностями, які містила в собі колишня буковинська спільнота, з її власним світоглядом і філософією, а також для налагодження міжнаціонального діалогу.

2.1.3 Аналіз соціокультурних взаємин на українсько-російському пограниччі

Українсько-російське пограниччя - є просторовим структуруванням певного соціального характеру. "Класичний" (територіальний) спосіб розуміння пограниччя вміщує його в рамки тих областей України та Російської Федерації, які знаходяться у безпосередній близькості від державного українсько-російського кордону. Даний етнокультурний рубіж виступає як державний кордон лише протягом останніх п'ятнадцяти років.

Невідповідність адміністративного та історико-культурного районування вимагає розширення пограниччя в межах нетериторіального підходу, тобто як соціокультурного та етносоціального простору. Таким чином, у структурі українсько-російського пограниччя можна виділити декілька етнокультурних регіонів, зокрема, Сіверщину, Слобожанщину, Донщину, специфічною рисою яких є етнічна відмінність, лінгвістична та культурна специфіка.

У повсякденному житті індивідуумів відбувається інтенсивне взаємопроникнення соціоекологічного та соціокультурного середовища.

Етнічним процесам серед українців у смузі українсько-російського пограниччя - на території Курської, Воронезької, Бєлгородської, Ростовської областей, Краснодарського краю, а також північно-східних областей України - притаманне формування багатьох спільних рис із культурою російського населення і водночас збереження окремих особливостей, властивих українцям. Ці процеси зумовлені етногенетичною близькістю обох народів, їхньою безпосередньою культурно-побутовою взаємодією протягом століть.

Зокрема, під впливом українців у російських селищах Курщини та Воронежчини поширився східноукраїнський комплекс житла - його обмазка і побілка, так зване україно-білоруське планування інтер'єру, "відкриті" типи двору тощо. Національна своєрідність в культурі українців найбільше торкається традиційної кулінарії, давніх весільних обрядів, народної поетичної творчості, особливо пісенної [14, 343].

Порівняння статистичних матеріалів свідчить, що у цьому регіоні відбувалися активні процеси етнічної асиміляції українців. Якщо у Воронезькій губернії за даними Всеросійського перепису 1897 р. їх налічувалося 887,2 тис. (36,2% усього населення за ознакою "рідна мова"), а в Курській - 502,2 тис. (22,9%), причому в деяких південних повітах українці становили абсолютну більшість (в Острогозькому - 90,3%, Богучарському - 81,8%, Бірючанському - 70,7%), то в останні десятиліття їх питома вага набагато зменшилася. На початок 80-х років у Воронезькій області було лише 5,4% українців, Бєлгородській - 4,8, Курській-1,4%. Ці процеси інтенсивніше відбувалися в етнічно мішаних поселеннях, особливо серед соціальне однорідного населення обох народів. Саме у таких випадках найважче визначити етнічну самосвідомість. Це стосується районів взаємодії не лише близькоспоріднених східнослов'янських народів, а й, наприклад, українців і східнороманських народів - молдаван та румунів [14, 345].

Релігія стає найменш вагомим фактором етнічної ідентифікації. Ця особливість є наслідком політичної історії регіону. Відсутність в українському етнонаціональному просторі спільного знаменника у вигляді єдиного мовного та релігійного просторів є причиною того, що на українсько-російському пограниччі підставою для етнічної ідентифікації етнічних спільнот слугує мова.

Ступінь вираженості етнічності на пограниччі, таким чином, конструюється не тільки через формування почуття приналежності до етнічної групи (афективна складова етнічної ідентифікації). Ця ознака вагомим чином конструюється зовнішніми, соціальними обставинами, якими на пограниччі виступають мова, релігія, історична пам'ять, традиції, норми та цінності (когнітивна складова етнічної ідентифікації).

2.2 Історична пам'ять як формотворчий чинник культурної та етнічної ідентифікації