Соціокультурний вимір пограниччя

Дослідники вказують, що в Україні відсутні політичні пограниччя. Більшості з них притаманний характер реліктових (українсько-польське, українсько-румунське), етнічно-культурних (Закарпаття) або змішаних (українсько-російське, українсько-білоруське) погранич. Етнічно-культурні пограниччя зустрічаються навіть у ситуації дисперсного розселення представників етнічних спільнот серед титульного українського етносу, як, наприклад, в Одеській та Хмельницькій областях.

2.1.1 Особливості польсько-українського пограниччя

Українсько-польське пограниччя - у географічному аспекті та макросуспільній перспективі польсько-українське пограниччя має виразний стиковий характер; характерною ознакою є просторова звуженість (у сенсі соціального простору). Етнічні контакти можна зрозуміти досить конкретно - контакт з іншою етнічною групою. У суспільно-культурному значенні пограниччя має частково перехідний характер.

Етнічні групи цього терену історично сформувалися на засадах релігійної відмінності; релігія посідала почесне місце у народній думці як поляків, так і українців. Велика роль у пробудженні національної свідомості належить духовенству. Наслідки цього укорінені у культурі стереотипів: поляка - католика та українця - греко-католика (православного). Таким чином, релігійний поділ накладений на етнічний. Віросповідання виступає вказівкою для поділу на "своїх" та "чужих". Фактично кордони між тим, що є етнічне, а що релігійне, стираються.

Креси в польському літературознавстві та культурології є повноцінним науковим терміном, що позначає прикордонні території польської держави, а саме - колишнє польське пограниччя на сході [26, 44].

Початково під словом Креси розумілися оборонні поселення на пограниччі Поділля та України, що захищали Річ Посполиту від татарської навали, а згодом козацьких набігів. З часом цим словом позначали прикордонні землі південно-східних рубежів. Після розділів Польщі у 1772, 1793 та 1795 роках, унаслідок чого польська держава фактично перестала існувати, під поняттям Креси розуміли всі східні провінції.

Проте даний термін не є виключно географічною приналежністю, багатозначність Кресів обумовлена рядом сенсів, що можуть домінувати в залежності від часу та галузі застосування: історія, політологія, соціологія, культурологія, психологія чи літературознавство. Тобто, Креси - поняття полісемічне, що набуває конкретного значення в загальному контексті та залежить від епохи.

Аналізуючи специфіку українсько-польського пограниччя, варто зазначити, що поняття "Україна" не включало в себе Поділля, Волинь, Покуття, Галичину (Червону Русь). Також часто виникають ускладнення з уживанням слів "українці", "русини", "руські", проте, узагальнюючи, можна сказати, що всі вони позначають мешканців південно-східних кресів, слов'ян православного або греко-католицького віросповідання, що в повсякденному житті розмовляють на діалектах староруської мови та не ідентифікують себе з польською нацією нижнього Дніпра, тобто Дикі Поля.

Часовий аспект дає нам змогу проаналізувати тривалість польськості на певних територіях та інтенсивність зв'язків із сусідніми культурами, тобто визначити своєрідний показник участі того чи іншого народу у формуванні суспільно-культурної системи пограниччя чи, свідомості пограниччя.

Тут варто згадати про пограничність самого пограниччя, тобто про багатогранність та динамізм історико-культурного процесу Кресів. Аналізу мають піддаватись усі аспекти суспільного буття разом на одній території, зокрема мовний, культурний, соціальний тощо. Цінною ілюстрацією наших міркувань може бути ситуація Червоної Русі, пізніше Галіції (Галичини), Вільна, Гродна, Луцька. Ці території, завдяки згадуваному механізму психологічного привласнення та необмеженим економічним, адміністративним та культурним контактам, у свідомості поляків перестали бути Кресами і пограниччям, хоча поліетнічна ситуація залишалася незмінною.

Проте після підписання ризького трактату (1921) згадувані землі повертають свій первинний статус, межуючи з Радянським Союзом. Натомість просторовий показник не може використовуватися при розгляді чи зіставленні певних культурологічних, психологічних та соціальних явищ Центру та Кресів. Треба пам'ятати про самобутність і специфіку пограниччя, яке дало Польщі митців та державних діячів світового масштабу: Міцкевич, Словацький, Шимановський, Костюшко, Пілсудський тощо [26, 48].

За часів розділів саме на Кресах концентрувалася польськість, що була джерелом надії та натхнення для співвітчизників у Великій Польщі, Малій Польщі, у Мазовії, Сілезії та Помор'ї.

Завдяки активності кордонів у межах пограничного простору протиставлення центр - периферія значно послаблюється. Таким чином, центр втрачає своє значення, Креси починають мати власне життя. Центр стає відносною умовністю у порівнянні з емансипованим, культуротворчим пограниччям. Якщо проаналізувати поняття центр у геополітичній структурі Речі Посполитої, можна зробити висновок про його полісемантичне, амбівалентне значення. З перспективи кресової суспільно-культурної системи центр дійсно не мав універсального характеру. З одного боку, у культурологічному значенні кожна з етнічних груп мала свій центр. Додатково з цією проблемою пов'язується питання про віросповідання та духовно-релігійні центри: для поляків-католиків це був Рим, для православних - його важко визначити через відсутність суворої ієрархії, але в будь-якому разі це не була апостольська столиця. З перспективи суспільно-адміністративного устрою, через змінність кордонів та сфер впливу, центр також не був поняттям статичним.

Тобто, можна говорити про існування принаймні двох центрів, своєрідним центром також ставали самі Креси, що в контексті сучасних соціологічних та культурологічних досліджень можна визначити як поліцентризм. Центральні місця, пункти опори, мали якісно різний характер, функції та значення, кожен з них відігравав власну специфічну роль. Тому закономірним є посилення відцентрових тенденцій, що призводило до парадоксальних явищ. По-перше, з метою збереження національної самобутності та ідентичності простежується тенденція самоізоляції польської меншості на Кресах. Пояснюється це тим, що пограниччя є місцем, де суспільні групи знаходяться під постійною загрозою зникнення або припинення розвитку їхньої культури.

На цих землях домінувала польська шляхта, життя якої зосереджувалося у власних оселях та дворах. Тому шляхетський двір на цих територіях ставав фортецею найдорожчих цінностей: патріотизму, польськості, традицій, незалежності, вогнищем освіти й духовності, який притягував та консолідував осіб польської національності.

Б. Соколовська, аналізуючи розглядувану суспільну одиницю, вважає, що саме тут переказувалася від покоління до покоління історична пам'ять. Двір був не тільки етнічно-економічною формацією, скільки романтичним еквівалентом шухляди, де зберігаються пам'ятки, альбоми спільного досвіду, тобто речі, які мали історичне значення, були свідками та носіями колективної пам'яті. Тому двір мав велике значення у формуванні традиції [26, 59].

Підтвердженням цієї думки, а також тези про замкненість польської культурної системи на пограниччі є твердження Є. Свєнха: Двір мав випромінювати світло науки та цнотливості, що давало йому права називатися духовним і моральним центром. Він був осередком, до якого звідусіль линули думками, до якого ворог не мав доступу. тільки свій4. Дослідник наголошує на існуючій антиномії свій-чужий [26, 61].

Тут хочемо нагадати, що контакти з українським населенням, та й представниками інших національностей, мали місце, особливо після втрати Польщею своєї державності. Тому логічніше буде розглядати проблему замкненості у контексті свій-чужий-інший.

Зазначимо, що відокремленню від українців, переважно підвладних селян, сприяла різка соціальна різниця. По-друге, децентралізація сприяла зростанню інтенсивності міжнаціональних та культурних контактів. Аналізуючи замкненість польської культурної системи Кресів, не можна говорити про повну відсутність культурної інтерференції та мовного взаємопроникнення. Навпаки, ми розглядаємо Креси як пограниччя культур, що взаємодіють, навзаєм проникають та доповнюють одна одну, але центральні (корінні чи фундаментальні) цінності кожного народу, які власне визначають його національну ідентичність, залишаються незмінними.

Взаємовпливам сприяли постійні безпосередні контакти різного характеру, насамперед, трудові відносини між шляхтою та селянами. Сільськогосподарське виробництво визначало сутність слабо урбанізованих Кресів. Ізольованість, на нашу думку, була продуктом психолого-культурологічного та соціального характеру.

По-перше, в умовах відсутності стабільного центру, у середовищі, де переважало українське населення, а суспільна система була спільною для двох народів і мала відкритий характер, польська меншина на рівні підсвідомості намагалася зберегти ідентичність.

По-друге, давався взнаки так званий синдром вищості - більш освіченої, організованої польської нації з глибокими традиціями державотворення та високим рівнем національної свідомості.

По-третє, переселенці з етнічної Польщі зробили значний внесок в освоєння та залюднення незаселених земель, тому були свято переконані у своїй високій цивілізаційній місії на слаборозвинених Кресах.

Зважаючи на завдання нашої роботи, головний акцент у дослідженні етнічного характеру Кресів робиться тут на стосунках українців і поляків, що, зрозуміло, пояснюється роллю двох націй, які визначали образ південно-східного пограниччя. Однак необхідно також враховувати існування і культурну діяльність менших етнічних груп, що так само були невід'ємною частиною кресової землі і відігравали відчутну роль у калейдоскопі історико-політичних подій.

Остаточний розділ Польщі призвів до цілковитої ліквідації суспільної системи єдиного державного організму Речі Посполитої та якісно нових засад функціонування культурної системи. Втрата державності оцінюється як втрата гідності, як історична несправедливість.

Три розділи Польщі супроводжувалися одночасним пересуванням кордонів і сфер впливу. Для суспільства Кресів, колективна свідомість яких і так не була обмежена офіційними демаркаційними лініями, це мало колосальне значення. До певної міри, на загальному рівні, можна говорити про посилення культурних впливів і зменшення сили протиставлення. Своєрідним центром мікросвіту стає панський двір, що ототожнюється з владою,. тенденція ця має багатовіковий родовід. На землях, що виконували функцію оборонного муру, об'єднувалися не стільки під егідою польського короля, скільки гетьмана, свого пана, начальника, тобто реальної сили - військової, судової, адміністративної.

Православні (які кількісно переважали), католики та уніати, українці та поляки все сильніше відчувають взаємозалежність і єдність у рамках територіальної спільноти. Причому важливим моментом є застосування окремих, спеціально опрацьованих для Кресів, правових актів (Prawo kresowe). Присутність представників інших віросповідань та національних груп сприяє прискоренню асиміляції, чи радше. пристосуванню до нових реалій. Антиномія свій - чужий. втрачає виразну опозиційність та глобальне значення і переноситься на регіональний рівень, де все більшого значення набувають категорії "світськості" та "тутешності". Відбувається адаптація до атмосфери постійного зіткнення культур, що з часом переростає у міжкультурний діалог [30, 26].

Отже, після розпаду культурного центру, що особливо стосується поляків на Кресах, його функції переймає пограниччя в широкому розумінні, де характерним явищем є взаємне проникнення групової (колективної) свідомості різних середовищ і культур.

З метою ефективнішого застосування поняття "Креси" та глибшого його розуміння варто згадати про дослідження, присвячені проблемі семантичного значення "вітчизни". Спробуємо диференціювати поняття "малої (чи приватної) вітчизни" та "вітчизни ідеологічної".

Приватна (мала) вітчизна, крім географічного значення, має виразний інтимний, локальний, навіть сентиментальний характер. Її простір має реальний вимір, обмежений реальним світом, де відбувається так звана соціалізація людини, тобто зростання. Центром малої вітчизни є особистість чи суспільна одиниця, її свідомість та світосприйняття, тому вона завжди залишатиметься суб'єктивним явищем.

Щодо приватної вітчизни, то тут на перший план висуваються два аспекти: просторовий та суспільний. Ідентифікація відбувається шляхом пізнання, а часом. зіставлення просторових об'єктів та навколишнього світу. Спостерігається інтеграція людини і середовища, знову ж таки, привласнення рідного дому, двору, села, міста, річки, лісу, що є невід'ємним простором екзистенції. Цікаво, що простір-краєвид має символічне, естетичне, інструментальне, політико-стратегічне, а також суспільно-культурне значення. Однак, приватну вітчизну не можна редукувати до фізичного простору. Суспільний простір є більш складним і являє собою синтез елементів із інших сфер: топографічної, біологічної, антропологічної, часової, географічної, демографічної та культурної.

Багатокультурність Кресів змушує до врахування національного, релігійного та мовного аспектів. Тобто суспільний простір пограниччя має розглядатись як продукт взаємодії та взаємозалежностей усіх перелічених аспектів, що визначають регіональну і локальну ідентичність його мешканців. Приватна вітчизна є складовим елементом більш широкого поняття "вітчизни ідеологічної". Релятивність двох вітчизн не має однозначного характеру. Їх зрощення та взаємопроникнення може відбуватись на різних рівнях. Інтенсивність міжрегіональних контактів свідчить про ступінь єдності земель.

Б. Соколовська у статті Аксіологія "малої вітчизни" зазначає: "Людей, що мають приватну вітчизну, може об'єднувати ідеологічна близькість. Наше коріння сидить глибоко в певних малих середовищах, але ми маємо свідомість приналежності до більшого простору, визначеного державним кордоном, відчуваємо за нього відповідальність і обов'язок виконання призначених завдань. Нарешті, відчуваємо загальний імпульс, який називають патріотичним обов'язком" [26, 67.

Вважаємо, що можна так розширити й узагальнити наведену думку, зазначивши, що фундаментальні цінності, як основа національної культурної системи, є консолідуючим чинником, що з'єднує локальні спільноті в структури вищого порядку. Проте, вітчизна ідеологічна - поняття є абстрактне, і воно стосовно до Кресів, особливо в період бездержавності, було пов'язане з культурною системою польської нації.

Отже, маємо справу з феноменом, коли єдність виявляється у різнорідності, тобто з симбіозом культур, що співіснують на одному просторі та функціонально взаємодоповнюються.

Відірвана від національно-культурно центру етнічна група стає приреченою до коекзистенції в натуральному середовищі. Згодом з'являється явище генетичного білінгвізму, що поліпшує комунікативні потреби мешканців пограниччя та дозволяє осмислено сприймати елементи культури сусідів. У свою чергу, суспільна одиниця, тобто окремо взята особистість, керуючись власною автономією, може акцептувати чи не акцептувати культуру навколишнього середовища, проте не може уникнути її впливу.

Отже, можна зробити висновок про співіснування на Кресах кількох субкультур і виділити у рамках спільної кресової культури сегмент польський, український і т.д. Суспільні одиниці об'єднуються на підставі спільних проблем, етнічних, релігійних та мовних ознак, створюючи відповідні норми, цінності, зразки, яких дотримуються, одночасно становлячи підкультуру певної спільноти.

Культура кресового суспільства для членів кожної суспільної групи являє собою своєрідний символічний універсум, в якому обертаються мешканці пограниччя, суспільні індивідууми. Універсум характеризується всебічністю і всеохопністю: він визначає цінності та норми, формує візію себе і всього світу, чуттєвість та поведінку, оцінку минулого та бачення майбутнього, форми творення та способи використання похідних культур.

Кожний символічний універсум є продуктом всіх його членів: найвидатніших митців, а також не відомих нікому одиниць, тому що всі в ньому реалізуються як люди. Саме такі психологічні та соціальні процеси були властиві середовищу Кресів протягом багатьох століть. Щоправда, за часів розділу Польщі змінювався соціальних склад суспільства, збільшувалася кількість дрібних підприємців, чиновників, у містах почала формуватися польська інтелігенція, зростав рівень національної свідомості українців.

Проте всі перетворення, а також зовнішні впливи попередньо пропускалися через призму колективної кресової свідомості. Знаменною віхою та своєрідним рубіконом в екзистенції Кресів був факт відновлення незалежності Польщі й постання ІІ Речі Посполитої 11 листопада 1918 року та подальші історичні події, пов'язані з конфліктом між молодою польською державою та більшовицькою Росією.

Звичайно, в політичній грі двох країн каменем спотикання стали Креси. Не зосереджуючись на подробицях, зазначимо, що одночасно з проголошенням незалежності почався кінець Кресів та існуючого ладу на східному пограниччі. Зростаюча "червона загроза", нестабільна політична ситуація, конфронтація та ворожість між самими кресівцями, викликані зміною устрою, постійні воєнні дії призводили до міграції. Поляки з далеких кресів найчастіше поверталися на коронні землі, намагаючись врятуватись від загрози та бути ближче до нововідродженого, хоч і непевного, проте центру польської культури та державності.

Трагічною подією для мешканців Кресів був ризький мир (1921). Згідно з домовленостями, Польща втрачала значну частину східних територій. Люди, що жили на цих землях протягом століть, трактували поступки польського уряду та відродженої Польщі як зраду багатовікової праці, героїчних вчинків, традицій та й самих кресівців. А втім, утрачені Креси не переставали існувати в свідомості та пам'яті людей [23, 15].

Білорусь та Україна не стали для поляків Сходом, їх продовжували називати "Кресами", а в патріотичній термінології "відібраними землями". У колективній свідомості польські Креси завжди знаходились на Сході. Одночасно зі зміною політичних кордонів Речі Посполитої, з їх пересуванням на Захід, зменшувались етнічні межі польськості. У 1944 році, у результаті ялтинських домовленостей на місці прикордонних широких рубежів, де жили представники багатьох національностей та віросповідань, з'явилися чітко визначені широкі заорані смуги, прикордонні стовпи та вишки, що назавжди відділили території чужих собі держав. Рубежі, які протягом століть були діалектичною єдністю, тепер поділені кордонами відвернулися, залишаючи по собі великі простори пам'яті.

Пам'ять про колишні польські території, модифікуючись, неодноразово повертатиметься в мистецьких творах, а передовсім у польській літературі ХХ століття. За період існування польських Кресів виробились певні риси, що були невід'ємною ознакою східного пограниччя і функціонували у свідомості польського суспільства: географічна відмінність, периферійність, недоступність, ізоляція, низький рівень населеності, слаборозвинені міста, загальний низький рівень розвитку та неповноцінність, залежність та підпорядкованість, богатокультурність, цивілізаційне запізнення, відмінності в поведінці, політична та соціальна нестабільність, правова відмінність та специфічний кресовий епос.

Узагальнюючи все сказане нами про Креси, можна констатувати, що синтетичне на першому етапі суспільство Кресів, конгломерат націй, синкретизм культур та релігій, спираючись на попередньо здобутий досвід, пристосувалося до обумовлених реаліями форм існування на пограниччі. Кресівці пристосували та опрацювали загальні механізми функціонування спільної суспільно-культурної системи. Вони створили власний центр, що визначав шкалу цінностей, світогляд, традиції, звичаї, спосіб мислення та норми поведінки, тобто колективну свідомість. Можна зробити висновок й про специфічність характеру цього суспільства, що жило власним життям, розвивалося без етнічних суспільно-культурних центрів, керуючись власними правилами та закономірностями.

Кресова спільнота, що формувалася в умовах пограниччя, в культурологічному значенні була носієм цілої низки універсальних цінностей. Серед них дослідники виділяють декілька найголовніших:

1. Поліморфічність, тобто різнорідність єдиної слов'янської історичної спільноти. Складність простору пограниччя. Національна, релігійна, мовна та культурна різноманітність Кресів сприймалася як конечність, тому акцептувалася представниками окремих суспільних груп. Треба додати, що саме з поліморфічності простору пограниччя виникає толерантність як невід. ємний елемент кресової екзистенції і стає цінністю сама в собі.