субкультура угруповання хуліган футбольний

Поняття «культура» прийшло з латинської - cultura (agri) і спочатку означало оброблення землі. У сучасне розумінні культури, як соціологічної категорії, входить поліпшення й облагороджування звичаїв й способів поведінки людей, виховання особистості. Під культурою розуміють все те, що створено цілеспрямованим мисленням і специфічними для людей способами (методами) діяльності. Ці засоби дозволяють створити як матеріальні, так і нематеріальні, духовні цінності. У цьому змісті до культури належить кожне, навіть найпростішою, створеною людиною знаряддя, найпримітивніший інвентар, будь-яка думка, ідея, що зародилася в розумі людини. За допомогою культури люди задовольняють свої потреби (матеріальні і духовні) і будують відносини між собою [63].

Саме культура поведінки останнім часом посідає одне з провідних місць в дослідженнях вітчизняних та зарубіжних вчених, через те, що допомагає формуванню системи групових відносин, дає змогу державі управляти соціальними групами з огляду на їх потреби. Групова культура, як складова загальної культурної сфери суспільних відносин виконує ще одну дуже важливу функцію - соціальну стратифікацію.

Отже, якщо під культурою розуміються переконання, цінності і виразні засоби, які є загальними для якоїсь групи людей і служать для впорядкування досвіду і регулювання поведінки членів цієї групи, то система норм і цінностей, що відрізняють групу від більшості суспільств, називається субкультурною. Вона формується під впливом таких чинників, як вік, етнічне походження, релігія, тощо.

Система норм і цінностей, що відрізняють групу від більшості суспільств, називається субкультурною. Вона формується під впливом таких чинників, як вік, етнічне походження, релігія, соціальна група. До основних характеристик субкультури можна віднести зокрема наступні: їй притаманні суворі внутрішні правила і заходи, спрямовані на остракізацію, які забезпечують їхню стійкість; субкультурі властивий структурований процес навчання, протягом якого кандидати вчаться, як стати членами. Також субкультурам притаманний дуже виразний ступінь автентичності, який творить настільки міцні суспільні межі, що групу можна назвати субкультурою. Майбутні члени мають показати досвідченим членам, що вони зрозуміли альтернативні правила, що вони - «свої».

Цінності ж субкультури впливають на формування особи члена групи. Вони не означають відмови від національної культури, прийнятої більшістю, але виявляють лише деякі відхилення від неї. Проте більшість, як правило, відноситься до субкультури з несхваленням або недовірою.

Інколи група активно виробляє норми або цінності, які явно протиречать пануючій культурі, її вмісту і формам. На основі таких норм і цінностей формується контркультура. Елементи як субкультури, так і контркультури виявляються в культурі сучасній.

Отже, як окремий вид культури субкультура це прояв прогресивних культурних тенденцій в різноманітних соціальних прошарках. Одним із таких прошарків є футбольні вболівальники. Ця специфічна соціальна група досить суттєво впливає на відносини між професійними футбольними клубами та футбольними асоціаціями загалом. Футбольні фанати сприяють з одного боку сприяють економічному збагаченню футбольних клубів за рахунок придбання квитків на матчі, прав на трансляцію, різноманітних сувенірів, з іншого створюють певний імідж футбольним клубам.

Фанатська проблема відома з тих самих часів як з'явився футбол, особливо це стосується ті нації, які від природи є надзвичайно емоційними, оскільки за таких умов фанати являють собою досить небезпечну соціальну масу. Для вітчизняного спорту загалом та футболу зокрема фанатська проблема отримала свій розвиток лише останнім часом, коли футбольні клуби професійної футбольної ліги почали впровадження цілеспрямованої політики підтримки фан-клубів. Через це нерідко відбуваються сутички фанатів та навіть масовані конфлікти. Вітчизняний футбол не стоїть осторонь світових тенденцій розвитку фан-секторів та відносин клубів з фанатами, а тому останнім часом великої популярності отримало таке явище як футбольні ультрас (hooligans) - радикальна частина субкультури футбольних фанатів.

Їх діяльність в Європейському та світовому футболі відома нажаль в основному завдяки негативним наслідкам тих акцій та заходів які вони влаштовують до, під час та після проведення футбольних матчів. Крім того ультрас формує імідж команди, а нерідко навіть і всій країні, як наприклад Англії чи Італії. Фанати цих країн відомі своєю гострою формою вболівання яка проявляється у хуліганській поведінці та злісній неповазі до суперника.

Метою даної роботи є аналіз особливості субкультурних футбольних фанатів у їх радикальному прояві тобто субкультури ультрас та хуліганів.

Виходячи з мети дослідження були поставленні наступні завдання:

– визначити сутність субкультури футбольних фанатів;

– проаналізувати сучасні світові тенденції розвитку фанатської проблеми в футболі;

– провести аналіз діяльності вітчизняних радикальних футбольних угрупувань та виявити їх особливі риси;

– проаналізувати тенденції існування футбольних ультрас в Україні.

Об'єктом дослідження є субкультурні рухи радикальних футбольних угрупувань, які діють в Україні.

Предметом дослідження є механізм, особливості, наслідки функціонування таких субкультурних рухів як футбольні ультрас та футбольні хулігани.

При написанні даної роботи були використані підручники, монографії, наукові праці, статті науковців, які займаються дослідженням проблеми функціонування таких субкультурних рухів як футбольні ультрас та футбольні хулігани.

1. Теоретичні аспекти існування субкультур та особливості діяльності субкультурних угрупувань

– визначення поняття та сутності субкультури як соціологічної категорії;

– виявити основні теорії формування та розвитку субкультур;

– проаналізувати основні тенденції та характеристики розвитку субкультури;

– визначити сутність та поняття таких субкультурних рухів як футбольні ультрас та футбольні хулігани;

– визначити історичні аспекти розвитку футбольних субкультур.

Типи відтворення і культури - теоретико-методологічні поняття, з допомогою яких можна членувати, диференціювати культуру на її, так би мовити, внутрішньому рівні. Коли ж ідеться про її емпіричне осмислення, вчені звертаються до конкретніших понять, які уможливлюють вивчення реальностей процесу. На цьому шляху теоретиками культури, соціологами, соціальними психологами, етнографами все частіше використовується поняття «субкультура». Логічним підґрунтям його виникнення є те, що культура - концентрований, організований досвід діяльності конкретно-історичної, соціальної, етнічної спільноти людей в обмеженому часом і місцем розміщення просторі, об'єднаних спільними інтересами, потребами, цінностями, установками, стереотипами. Суб'єктом культури можуть бути: суспільство в цілому як виразник певно визначеної культури; особа - носій специфічних уявлень, свого «особистісного» культурного досвіду; група як сукупність особистостей з подібними культурними характеристиками. Згідно з цим можливі три рівні культурно-теоретичного аналізу: загально-соціальний, локально-груповий і особистісний.

Будь-яке співтовариство - носій певної субкультури. Суб'єкт у співтоваристві завжди формується як суперечлива єдність суспільства і особи, ієрархії співтовариств. Традиції, звичаї тієї чи іншої людської спільноти, зразки, норми, вірування, засоби й цілі власної діяльності є важливими характеристиками культури людини, безпосереднім змістом її свідомості і поведінки. У цьому контексті діяльність людини завжди культурно зумовлена, має культурний смисл. Кожна складова цієї зумовленості і цього смислу - цілеспрямована на той чи інший елемент людської діяльності культура.

Виділення поняття «субкультура» має важливе методологічне значення. Передусім воно підкреслює внутрішню диференційованість культури. У ньому відбивається і необхідність, і потреба в культурному розмежуванні та самовизначенні людей як членів певно окреслених соціальних груп. Кожна група має специфічні ознаки, які можна узагальнити поняттям «спосіб» і «стиль» життя. «Субкультура» як методологічна категорія дозволяє також відрізнити соціально прийнятні форми соціально-культурної диференціації (професійні, молодіжні, наукові, релігійні субкультури, субкультури національних меншин) від антисоціальних (фашистських рухів, терористичних угруповань, злочинних груп тощо).

Коли йдеться про субкультуру, передбачається не лише диференціація груп людей у суспільстві за певними ознаками, але й за їхньою стійкістю в часі. Форми організації різних субкультур неоднакові. Вони можуть достатньо чітко визначитись нормами формальної (статутної, кодифікованої) соціально-структурної одиниці - наприклад, політичні партії, професійні об'єднання тощо. Деякі інші субкультури напівформальні (соціокультурні чи соціополітичні рухи). Нарешті, можуть утворюватись групи за інтересами.

Поняття «субкультури» як наукового терміну є досить широким та багатоскладовим. За даними новітнього філософського словника «субкультура» - це система норм та цінностей, що відрізняє групу від більшості суспільства. Сучасне суспільство, яке базується на розділі труда та соціальної стратифікації, представляє собою систему багатоподібних напрямних субкультур. Поняття «субкультури» включає в себе також:

1) сукупність деяких негативно інтерпретованих норм та цінностей традиційної культури, що функціонують як культура злочинного прошарку суспільства,

2) особлива форма організації людей (частіше всього молоді) - автономне цілісне утворення усередині панівної культури, яке визначає стиль життя та мислення її носіїв та відрізняється своїми звичаями, нормами та комплексами цінностей,

3) трансформована професійним мисленням система цінностей традиційної культури, що отримала своєрідне світоглядне забарвлення.

За способом виникнення розрізняють субкультури, що утворились як позитивна реакція на соціальні та культурні потреби суспільства, та субкультури, які являються негативною реакцією на існуючу соц1альну структуру і панівну в суспільстві культуру. Взагалі сучасні субкультури являються специфічним способом диференціації розвинених національних та регіональних культур, в яких поряд з основною класичною традицією існують своєрідні культури утворення, що виникають на генетичній основі провідної культурної традиції, але по формі та змісту відрізняються від неї.

Субкультура як складник культури визначається специфікою змісту таких загальних ознак, як предмети, що складають умови і об'єкт інтересів її членів; способи регуляції взаємодій і відношень між ними; критерії оцінки взаємодій і станів субкультури в цілому.

Єдиної усталеної системи поглядів на явище субкультури на сьогодні немає. Кожна наука поняття «субкультура» інтерпретує й описує з позицій своїх предмета та методології. Тому в науці сформувалася низка найпоширеніших підходів до вивчення та опису цього явища. Коротко охарактеризуємо їх. Системно-динамічний підхід полягає в поданні субкультури як складної системи, що зазнає фазових перетворень. Синергетичний підхід описує взаємодії субкультур як такий процес, що розгортається хаотично. У цьому процесі одні субкультури посилюються (кооперативний ефект), а інші гаснуть. Інформаційний підхід подає образ культури (субкультури) як поєднання соціальних феноменів з інформаційними, де колективна свідомість (що несе в собі духовні цінності) формується в процесі передавання інформації від індивіда до індивіда, а ЗМІ (телебачення, радіо, преса) активно впливають на цей процес. Генетичний підхід полягає в ототожненні системи духовних цінностей з набором генів. Ієрархічний підхід інтерпретує культуру як ієрархічно організовану систему, в котрій культури вищого рівня розвиваються за своїми законами, відмінними від законів нижнього рівня. Трофічний підхід дотримується принципу: верхній рівень розвивається за рахунок нижнього. Трофічні рівні вибудовуються в ланцюжок, початком якого є перетворення світу людських почуттів в мисленнєві образи. Екологічний підхід розглядає субкультурні спільноти як цілісні утворення в широкому соціокультурному середовищі. Епідеміологічний підхід уподібнює процес формування субкультур поширенню інфекційної хвороби: збудник - соціальний міф, формуючись у масовій свідомості, передається від індивіда до індивіда, охоплюючи масу вразливих. [23. с. 130]. Когнітивний підхід полягає в уявленні про субкультуру як систему пізнавальних теоретичних конструктів, крізь призму яких сприймається навколишня дійсність [55].

Окрім вищеназваних підходів у межах гуманістичної традиції відомі методологи Шварц і Якобс [54] виокремили два основні напрями, які обирають різні дослідницькі стратегії (парадигми) вивчення та опису субкультури - реконструкція життєвого світу та вивчення соціальних форм. Коротко схарактеризуємо їх. Реконструктивістська стратегія (парадигма) має на меті якнайповніше відтворення світобачення представників певної групи, її картини світу. Основним методом дослідження виступає феноменологія. В межах цієї стратегії вирізняють ще два напрями (феноменологічні моделі): сцієнтизм та екзистенціалізм. З позицій сцієнтизму, всі люди мислять приблизно за одними принципами - згідно вимогам наукової методології, висувають та перевіряють гіпотези, створюють теорії та фальсифікують їх. Весь життєвий світ тут можна уявити як сукупність знань, котрі розвиваються згідно законів розвитку наукового знання. Протилежним є екзистенційний напрям. Основну увагу тут приділяють аспектові емоційних переживань, а не мислиннєвим структурам, як у сцієнтистів.

Стратегія, що вивчає соціальні форми (інструктивістська парадигма), має на меті вивчення правил, котрі дають змогу самому досліднику стати членом даної субкультури. Форми становлять типові взірці соціальної взаємодії, такі, як привітання або залицяння. Форми задаються правилами, що визначають, які ходи припустимі в цій грі, а які ні, однак партії, що складаються з ходів, є результатом творчості самих учасників. Вивчаються саме ігри та правила мислення й дії, що утворюють їх [54].

Окрім зазначених вище основних підходів до вивчення субкультури, на нашу думку, варта уваги і запропонована К. Соколовим концепція соціокультурної стратифікації, яка тлумачить субкультуру передусім як явище соціально-психологічне і мистецьке [53]. Згідно з цією концепцією, субкультура? це не що інше, як картина світу, що є спільною для певної великої групи людей. Значну роль у генезі й еволюції субкультур відіграє мистецтво, воно відображає картини світу різних субкультур, а також своєрідним чином формує і змінює їх. Саме відмінності в картинах світу породжують різноманітні субкультури суспільства. Все розмаїття субкультур в суспільстві інтегрує в єдину культурну систему «ядро культури». Йдеться про загальнонаціональну картину світу, в якій відображено цілісність національної культури.

Важливо звернути увагу на пізнавальні можливості категорії «субкультура», аналізуючи динаміку культури і суспільства. Такий аналіз дозволяє:

- на структурно-функціональному рівні виявити змістовне відбиття тих меж, які в суспільстві встановлюються між його членами як представниками певних груп (вікових, професійних, за інтересами тощо), і специфіку способу, стилю їхнього життя та сповідуваних ними цінностей;

- осмислити генезис кожного з типів субкультур за рахунок виявлення фундаментальних передумов (економічних, соціальних, демографічних), на яких вони грунтуються, і факторів, що зумовлюють їхню специфічну якісну визначеність. Вибудувана у такий спосіб типологія субкультур дозволить вийти на наступний рівень їхнього вивчення.

Отже, субкультура є видовим поняттям, похідним від родового «культура» і означає культурну спільність з деякими особливими рисами та ознаками, виділеними з тієї чи іншої культури. Власне ж культура розуміється як щось ціле, утримуючи в собі множину субкультур. При цьому було б невірним уявляти субкультури якимись механічними складниками культури. Вони в реальності перехрещуються, зливаються, незначно розмежовуються або ж різко відрізняються за деякими параметрами аж до протистояння основному масиву культури, будучи його альтернативою.

На нашу думку, складовими субкультури, а одночасно й ознаками є знання (картина світу у вузькому сенсі); цінності; стиль та спосіб життя; соціальні інститути як системи норм; процедурне знання: навички, уміння, способи здійснення, методи; потреби та схильності (рис.).

Складові субкультури як категорії соціології

Критерієм наявності та сформованості субкультури є єдність вищевказаних параметрів. Творцем та носієм субкультури тут є соціальна група, що має певні культурні ознаки, котрі відрізняють її від інших спільнот. Соціальну групу тут слід розуміти передусім в широкому сенсі. Тобто як велику спільноту людей, головною ознакою якої є насамперед культура, а не місце в системі суспільних відносин. Розшифруємо запропоновану схему докладніше.

Знання (картина світу у вузькому сенсі). Під цим поняттям мається на увазі вся сукупність знань та уявлень індивіда про оточуючу дійсність, відштовхуючись від яких, індивід вибудовує цілісний образ соціального світу та свого місця в ньому. На основі виробленого образу відбувається орієнтація в життєвому просторі.

Цінності ми розумітимемо як компонент соціальної системи, що наділяється особливим значенням в індивідуальній або суспільній свідомості. Цінністю може бути будь-який об'єкт (матеріальний чи ідеальний) - як реальний, так і уявний - у тому разі, якщо такий об'єкт слугує фокусом прагнень, бажань груп або окремих осіб. До цінностей, що характеризуватимуть та вирізнятимуть субкультури як такі, ми віднесемо саме ті цінності, що є притаманними певній соціальній групі в цілому та конкретному індивіду (членові субкультури) зокрема.

Стиль та спосіб життя. Ця категорія поєднує в собі такі компоненти, як стиль життя, спосіб життя, соціальні ролі та статуси. Стиль життя розумітиметься як соціально-психологічна категорія, що виражає певний тип поведінки людей. Це поняття дає змогу сконцентрувати увагу на суб'єктивному боці людської діяльності, мотивах, формах вчинків, повсякденної поведінки індивіда, сім'ї, інших соціальних груп.

Соціальні інститути як системи норм. Поняття інституту ми розуміємо як відносно стійкі типи та форми соціальної практики, за допомогою яких організується життя суспільства, забезпечується стійкість зв'язків та стосунків у межах його соціальної організації. Діяльність соціального інституту визначається: по-перше, набором специфічних соціальних норм та приписів, що регулюють відповідні типи поведінки; по-друге, його інтеграцією в соціально-політичну, ідеологічну та ціннісну структури суспільства, що дає змогу узаконити формально-правову основу діяльності того чи іншого соціального інституту, здійснювати соціальний контроль над інституційними типами дій; по-третє, наявністю матеріальних засобів та умов, що забезпечують успішне виконання нормативних приписів та здійснення соціального контролю. У зв'язку з цим соціальні інститути можуть бути схарактеризовані з точки зору як зовнішньої, формальної (матеріальної) структури, так і внутрішньої, тобто з позиції змістовного аналізу їхньої діяльності. Нас цікавитиме саме внутрішній (змістовний) аспект їхньої діяльності. Із змістовного погляду, соціальний інститут - це набір доцільно орієнтованих стандартів поведінки конкретних осіб у типових ситуаціях. Ці стандарти поведінки нормативно врегульовані. Вони закріплені нормами права та іншими соціальними нормами.

Процедурне знання: навички, уміння, способи здійснення, методи. Сюди входить саме те знання, яке є необхідним для виконання того набору ролей, що передбачені для індивіда певною субкультурою.

Потреби та схильності. Потреби ми тлумачитимемо як стан нестачі з чого-небудь, стан, що стимулює діяльність, спрямовану на компенсацію цієї нестачі. Потреби лежать в основі утворення цінностей. Людські потреби бувають неусвідомленими (їх називають потягами) та усвідомленими. Усвідомлення потреб слугує формуванню інтересу, мотиву, орієнтації, установки, мети, рішення, дії. За критерієм походження потреби поділяються на природні, або біогенні, тобто первинні (в самозбереженні - їжі, воді, відпочинку, сні, теплі, збереженні здоров'я, відтворенні потомства, сексуальні тощо) та соціогенні, вторинні (в самоствердженні, спілкуванні, різноманітних досягненнях, в дружбі, коханні тощо; у знаннях, саморозвитку; у творчості, самовираженні). Первинні та вторинні потреби мають соціальний характер: вони опосередковуються суспільством, котре визначає конкретні форми їх прояву та задоволення.

Варто розрізняти традиціоналістські й інноваційнно-авангардні субкультури. До традиціоналістських відносяться професійні субкультури, що виникають як позитивна реакція на потребі суспільства. Поява інноваційнно-авангардних субкультур пов'язане із запереченням «базової» культури суспільства. Для позначення соціально-культурних установок, що протистоять фундаментальним принципам «базової» культури, використовується термін «контркультура».

До субкультур відносяться також маргінальні культури. Маргінальність - поняття, що вказує на проміжність, неадаптивність, «пограничність» положення людини між якими-небудь соціальними групами. Спочатку цей термін використовувався для позначення соціально-психологічних наслідків неповної адаптації мігрантів із сільських районів до вимог міського способу життя. До маргінальних, наприклад, відносять «культурні гібриди», оказавшиеся між домінуючою соціальною групою, що не приймає їх повністю, і групою походження, що відштовхує їх. Під маргіналами також розуміють індивідів, що втратили соціальні зв'язки й не вписали в певну соціокультурну ситуацію.

У центральних субкультурах формуються найбільш стійкі утворення, які зберігають систему цінностей даної культури, її традиції, її різноманітні історичні здобутки. Одначе структура базових субкультур не обов'язково монолітна. Вона завжди має складну будову і втілює в собі можливість протистоянь субкультур, навіть в межах центрального загальнокультурного ядра, мірі традиційності та інноваційності. Порушення цієї міри зумовлює драматичні конфлікти. Периферійні субкультури культивують риси, які менш розвинені або зовсім не розвинені в центральних субкультурах. Інновації периферії підтримуються або не підтримуються центром. Рівень засвоєння субкультурної різноманітності зумовлюється інтегративними можливостями культури.

Субкультури, віддалені від центру, несуть в собі різний зміст. Одні з них виконують функції «нагромаджувачів» раніше відкритого, історично усталеного. Ці субкультури - архаїчні моделі збереження і реставрації тих культурних надбань, які для суспільства в цілому уявляються анахронізмом. Такими, наприклад, можуть бути субкультури, що культивують старі вірування і культури. Своєрідні секти, закриті співтовариства старанно відмежовуються від взаємодії з іншими культурами і субкультурами, від зовнішнього світу. Інші - уособлюють в собі інновації, культивують нове, виявляють себе як «лабораторії майбутнього», як стихійні «експериментальні» структури культурного поступу.

У розвитку суспільства бувають періоди, сприятливі для впровадження і розповсюдження інноваційних субкультур, і періоди, коли культура змінам не піддається. Здатність до змін зумовлюється станом центральних субкультур. Той час, коли з якихось причин вони знаходяться в кризовому становищі, а в суспільстві назріває здійснення якихось зрушень, сприятливіший для розповсюдження впливу інноваційних субкультур, ніж час, коли центральні субкультури перебувають у стійкій фазі.

Природну динаміку субкультур коректують їхні відношення з соціальними інститутами. Останні, особливо ті з них, що володіють владою (наприклад, держава), підтримують необхідні для свого існування культурні сили, прагнуть посилити одні субкультурні спільноти і придушити або навіть усунути інші культурні об'єднання.

Члени субкультурних об'єднань можуть виявляти як прагнення до інституціоналізації своєї субкультури, так і намагатись обійти її з метою збереження власної неповторності, ідентичності тощо. Учасники політичних рухів, стверджуючи певні цінності, як правило, намагаються розповсюдити свої переконання на все суспільство, найшвидше втілити знайдене ними в соціальне і культурне ціле. Деякі ж альтернативні молодіжні рухи намагаються відокремитись від «офіційної» культури, зберігаючи власні цінності недоторканими з боку інших субкультур.

Відомий канадський дослідник Е. Тирьякан ще на початку 80-х років, аналізуючи езотеричні субкультури, звернув увагу на те, що вони утримували в собі потужні каталізатори культурно-історичної творчості. «Глибоке вивчення езотеричної культури, - писав він, - яка вважається архаїкою західної культури, на нашу думку, висвітлює головні джерела ідеаційних змін у структурі сучасного суспільства, які визначають колективні уявлення про природну і соціальну реальності».

Нагадаємо, що згідно з трьома типами світосприймання, а отже й культури, які виділяв П. Сорокін, ідеаційний передбачає диктат раціонального мислення на відміну від «почуттєвого» й «ідеалістичного», коли у пізнанні панує інтуїтивізм. Думка Тирьякана зводиться до того, що «окультні» й «езотеричні» субкультури є певною проміжною ланкою між патріархальною і сучасною культурою. Субкультури несуть постійне оновлення культурного життя, без них західна цивілізація не набула б властивого їй культурно-історичного життєвого запалу.

Не слід обходити увагою й іншу концепцію субкультур, висловлену відомим західним соціологом К. Мангеймом. Справа в тому, що традиційно проблема субкультури розглядалась в межах концепції соціалізації. Передбачалось, що прилучення до культурних стандартів, входження у світ панівної культури - процес складний і суперечливий, він постійно натикається на певні психологічні та інші труднощі. Це й зумовлює особливі життєві устремління молоді, яка з духовного фонду суб'єктивує лише те, що відповідає її життєвим пориванням. Так народжуються певні культурні цикли, зумовлювані зміною поколінь. Юність втілює в собі нову історичну реальність, але не перетворює культуру, не удосконалює її, не змінює її стандарти. Йдеться лише про те, що духовні шукання, ціннісні вияви неминучі в силу вікової адаптації. Минає вік бродіння, і культура знову повертається до свого русла. Інакше кажучи, мангеймівська концепція пояснює, чому люди творять особливий світ цінностей, життєвих орієнтацій, але разом з тим констатує: субкультури хоч постійно і відтворюються в історії, все ж їхнє призначення - пристосувати людей до панівної культури. Субкультурам не надається основоположного значення. Вони є епізодом в історичному становленні буття.

На наш погляд, варто поєднати обидві концепції і на їх стикові намагатись осмислити основні інваріанти культурного поступу і культурного занепаду, культурного розвою і культурної обмеженості. Безсумнівно те, що талант, як генератор культури, здобуває визнання лише через своїх прихильників, цілеспрямовано розвиваючи власну субкультуру, пробиваючись до субкультурного центру, несучи до нього інноваційну розруху. Цей процес може розвиватись і від центру до периферії, несучи в собі певну стабільність та очікуючи в майбутньому інноваційних руйнувань. У цьому чітко виявляється діалектика життя.

Звичайно, рано підводити підсумки, бо ще не повністю виявились основні тенденції в теоретичному аналізі субкультур і їхнього місця в прогресивному поступі культури. Однак відзначимо: проблема субкультур сьогодні - найвагоміший аргумент у переосмисленні цілісної концепції культури. Вона дозволяє в несподіваному ракурсі прослідкувати генезис культури, її динаміку. Безсумнівно, що в усі часи свого становлення та розвитку культура зумовлювалась множиною субкультур, переважальними впливами одних і войовничими, часто-густо непомітними претензіями інших. Найпрогресивніші претензії, які закликали до заміщення відсталих або віджилих складників субкультур, як правило, замовчувались або знищувались панівними субкультурами. Це закономірно, бо панівні субкультури обслуговують владні кола.

1.2 Особливості діяльності футбольних субкультурних угрупувань

Останнім часом в Україні зростає кількість молоді, яка називає себе футбольними фанатами. Рух футбольних фанатів, в сучасному вигляді, - явище для України порівняно нове, тоді як в Європі фанати стали невід'ємною частиною футбольної культури. Вони є одними з головних діючих осіб в шоу, яке відбувається на стадіоні, а іноді й за його межами.

Явище це для України дещо нове, тому й мало вивчене..Стереотипи, які існують в суспільстві щодо фанатів не завжди відповідають дійсності. Перш за все треба зрозуміти, хто ж такі фанати і чим вони відрізняються від вболівальників. Вболівальник - це людина, яка підтримує свою команду, ходить на матчі, сидячи спостерігає за грою, купляє клубну символіку, досить добре орієнтується в тонкощах гри. Фанат же - це людина, яка підтримує на матчах піснями, бечівками, іноді фарами, прапорами, банерами тощо. Фанат проводить весь матч стоячи. Одним словом фанати доповнюють шоу, яке відбувається на стадіоні. Звичайно, що фанати часто приймають участь у бійках і безпорядках, та звинувачувати в їх участі абсолютно всіх людей з фанатської трибуни - ознака невігластва. І ще одна відмінність, можливо найголовніша. Якщо для вболівальників футбол - це лише гра, то для фаната, як пише Н. Хорнбі, автор твору «Футбольна лихоманка», футбол - не розвага і не спосіб відходу від дійсності, а особливий світ [67].

Однак, необхідно розібратися чому таке явище, як фанатський рук та поява ультрас пов'язане саме з футболом. Запропонуємо цікаву думку Є. Панкратова, який зазначив, що популярність футболу лежить в тому, що футбол - найбільш неприродний для людини вид спорту. Неприродний для її анатомії. Візьмемо найпоширеніші командні види (баскетбол, волейбол, гандбол, хокей) або особисті - теніс, гольф, більярд… Що їх об'єднує? Перш за все те, що в них грають руками - частинами тіла, які найкраще пристосовані для виконання найскладніших і найрізноманітніших рухів, тоді як ноги виконують дуже просту функції - рушійну.

І лише в футболі ноги виконують не тільки рушійну функцію, але ще є і основним «інструментом» учасників матчу. Тож можна припустити, що саме в цьому - неприродності того, що відбувається під час гри - і є величезна популярність футболу [40, с. 32].

Отже, виділимо стереотипи, які панують в суспільстві щодо субкультури футбольних фанатів.

По-перше, відзначимо стереотип про те, що футбольні фанати агресивні, готові нападати та убивати будь-кого. Давайте поглянемо, що ж відбувається насправді. Дійсно, бійки між фанатами різних клубів, особливо надто принципових щодо одне одного (Динамо - Спартак, Барселона - Реал, Олімпіакос - Панатінаікос), відбуваються досить часто. [20. с. 8].

Але тут варто зазначити, що фанатські бійки рідко зачіпають когось стороннього. Адже важливіше перемога над іншою групою фанатів, аніж побити кого-небудь. Та й зброя використовується дуже рідко. І не лише в Україні, а й у всьому світі. Тож асоціювати футбольного фаната із звичайною дворовою шпаною вкрай невірно.

По-друге, існує думка, що футбольні фанати - це люди із пролетарських сімей, невдахи, яким більше нічим зайнятися, які постійно вживають алкоголь та наркотики.

Розглянувши цю проблему, ми можемо зробити висновок, що це теж не відповідає дійсності. Серед фанатів безліч багатих, відомих, успішних осіб. Адже для того, щоб організувати шоу на трибуні, намалювати дотепний банер, вигадати цікаву бечівку потрібні гроші та хист.

Окремо стоїть проблема алкоголю та наркотиків. Чи вживають фанати алкоголь? Так, вживають, але це проблема не тільки фанів, а всього суспільства. Крім того, показовим є приклад динамівських фанів. В 2006 р. фан-клуб «Гепард» виключив зі своїх лав тих фанів, які дискредитували фанівський рух. Більшість із «вигнанців» були колишні засуджені, наркомани, алкоголіки [59].

Отже, асоціювати усіх фанів із алкоголіками, наркоманами та невдахами, які не знайщли себе в цьому житті, є величезною помилкою.

По-третє, існує стереотип, що всі фанати є фашистами, націоналістами тощо. Ця думка частково вірна. Взаємозв'язок футболу та політики дуже великий. Тут ми можемо згадати і «футбольну війну» між Сальвадором і Гондурасом [65, с. 50-55], і програні вибори в Німеччині блоком ХСД-ХСС через конфуз на футбольному матчі [26, с. 12], тощо.

Однак стереотипи формуються в суспільстві емпіричним шляхом, а для більш ґрунтовного розумінн сутності субкультури футбольних фанатів необхідно проаналізувати й їх теоретичний аспект. І проблема постає в тому, що найчастіше субкультури футбольних фанатів ототожнюються у науковців соціологів із радикалізмом. Необхідно зазначити, що ще відносно недавно - в 90-і роки - питання про правий радикалізм стосовно до футбольних фанатів у нас в країні навіть не ставилися: єдині ймовірні точки дотику фанатів з ультраправими минулого можливі хіба що через контакти з націонал - скінхедами, а сама скін-субкультура тоді ще не встигла (на відміну від субкультури футбольних фанатів) серйозно розвинутися й, крім того, здавалося загальнозрозумілим, що це - дві різні субкультури, побудовані на різних принципах і тому не співпадаючі і навіть, імовірно, ворожі одне одній. Однак в XXІ столітті стало очевидно, що має місце проникнення ультраправих ідей і ультраправих структур у фанатську субкультуру. Причому це проникнення здійснюється паралельно націонал-скінхедами (можливо, навіть без політичних цілей, оскільки багато хто зі скінхедів самі були вболівальниками й залишаються ними) і окремими ультраправими групами й організаціями.

Справа тут у взаємодії двох факторів. По-перше, субкультура футбольних фанатів - неповна, незавершена. Повна субкультура перетворюється для її носіїв у спосіб життя, стає для них головним, прагне добудувати себе до повноцінної міні-культури (як це було, наприклад, у хіпі й панків), тобто виробляє свою філософію (псевдофілософію), породжує не тільки канони поведінки й зовнішнього вигляду, але й власну музику (це стосується й стилів, і змісту), живопис, літературу, танець, театр, кіно, пресу (хоча б на рівні фензинів). Субкультура футбольних фанатів - це субкультура молоді (підлітків), що живе звичайним життям і «перетворюється» у субкультуру тільки під час матчів. Це - субкультура дозвілля.

Вона задала зразки поведінки тільки стосовно до матчів і/або взаєминам з іншими футбольними фанатами, виробила дуже умовні й необов'язкові стандарти зовнішнього вигляду (зокрема, нікому з уболівальників, що не входять у субкультуру, не забороняється користуватися символікою клубу, у тому числі й «трояндами»; навпроти, що прямо входять у субкультуру футбольних фанів принципово не виділяються зовнішнім виглядом з юрби, щоб не залучати до себе уваги фанатів інших клубів і «правоохоронних» органів; а людина, «зловживаюча» символікою улюбленої команди, на фанатському сленгу іменується «твариною»). Не існує окремої фанатської музики (є лише невелика кількість груп, що грають в основному для фанатів, тому що ці групи не змогли вирватися на більш широку аудиторію, - і немає ніякого фанатського музичного стилю), окремого фанатского образотворчого мистецтва (фанатські нашивки й татуювання по стилю - змішання скінхедівських і хуліганських, те ж саме можна сказати й про малюнки у фанзонах, хіба що там проявляються елементи примітивного гумору - якщо мова йде про карикатури на ворожі клуби). Фанатських пісень, що розспівуються на стадіонах і за їхніми межами - небагато, все інше - погано римовані «кричалки» досить убогого змісту [8]. Про танець, театр, кіно або літературі у власному розумінні слова й говорити неварто. Самостійної філософії (нехай неопрацьованої й примітивної) і ідеології субкультура фанатів не створила.

Тому вона виявилася, як недобудована, відкрита зовнішнім впливам, у тому числі й впливу інших субкультур, за умови, звичайно, що ці впливи не по своєму культурно-інтелектуальному рівні досить примітивні, щоб споконвічно не вступити в гостре протиріччя із психологією й рівнем розумового розвитку фанатів. Скін-субкультура (особливо в її націоналістичному її прояві) цілком задовольняє цим вимогам. При цьому те, що вона сама - неповна, лише полегшує процес взаємовпливу й взаємопроникнення. Досить розповсюдженими, наскільки можна судити, є випадки, коли дрібні скін-групки, що влилися в субкультуру фанатів, через пару років по суті випадають зі скін-субкультури й перетворюються у звичайних фанатів, хоча й з вираженими расистськими й націоналістичними настроями.

По-друге, субкультура фанатів - сукультура споконвічно ксенофобська (хоча й не в строго політичному змісті). Оскільки вона не виникла самостійно, а практично штучно створена (футбольні клуби мають потребу в глядачах із причин фінансового характеру, тобто спочатку масовий уболівальник був не більш ніж «дійною коровою»), і стартовою умовою була наявність протистояння між клубами, чужа команда і її фанати автоматично сприймалися як не свої, далека й більш-менш ворожа сила. Тобто агресивний поділ «свої - чужі» закладений в основу субкультури й нав'язаний їй ззовні.

Представник фанатской субкультури дивиться на світ саме ксенофобські. Він як би перебуває в центрі декількох концентричних кіл ксенофобії. Перше коло - це улюблений клуб і його фанати. Наступне коло - «кузьмичи», тобто звичайні вболівальники, що вболівають за ту ж команду, що й сам фанат, але не причетні до субкультури. «Кузьмичи» - це рядові обивателі, звичайно значно старше віком, чим фанати (років 30-50). І хоча саме найменування носить презирливий (або як мінімум зневажливий) характер і прямо натякає на вік уболівальників, «кодекс честі» фаната прямо забороняє якось ображати «кузьмичей» і тим більше застосовувати до них фізичну силу. Навіть віднімати в «кузьмичей» чужих клубів клубну символіку - зневажливо [62].

Ці два концентричних кола об'єднані неписаною забороною на насильство (за винятком особистих конфліктів, що не мають прямого відношення до футболу й субкультури, або, як прийнято говорити в таких випадках, до «навколофутболу»).

Наступне концентричне коло: жителі свого міста - не вболівальники. Вони вже «не свої», але сприймаються цілком терпимо. Наступне коло - жителі своєї країни. Вони теж сприймаються досить терпимо, хоча, звичайно, ще менш «свої» (однозначні симпатії вони викликають тільки при іграх національної збірні).

Тут проходить ще одна розділювальна риса: на представників цих двох кіл не поширюється свідоме насильство, але вони цілком можуть стати жертвами фанатской агресії у «хуліганському вигарі» (що, втім, звичайно на практиці сполучається з алкоголем).

Далі йдуть кола, у яких розташовані вже «інші», «вороги». Перший з таких кіл - це фанати інших клубів своєї країни. Саме вони є звичним супротивником на стадіонах і за їхніми межами. Однак це - не безумовний супротивник. По-перше, на міжнародних матчах (і особливо на виїзді) ці фанати автоматично стають «своїми», тому що вболівають за ту ж національну збірню. По-друге, фанати різних клубів можуть мати союзи (у тому числі проти більш сильних фанатских об'єднань) - і тоді набувають чинності закони «бойового братерства». Такі союзи можуть як укладатися, так і розпадатися.

Наступне коло - жителі інших країн. Вони «чужі» по визначенню. Наступне коло, що поєднують ще більше «чужих» - фанати клубів інших країн. Це вже - відомий ворог (укладати союзи з фанатами з Румунії, Росії або Польщі наші поки не навчилися, тим більше що для цього потрібно згода обох сторін). Нарешті, в останнім колі перебуває безумовний ворог - правоохоронні органи. Правоохоронні органи - це настільки незаперечний об'єкт ненависті, що при зіткненні з ним правила дозволяють поєднуватися з ким завгодно аж до фанатів самих ворожих клубів.

Починаючи з фанатів інших клубів своєї країни й закінчуючи правоохоронними органами, все це - об'єкти «законного» насильства для футбольного фаната, об'єкти «прикладної» ксенофобії.

При такому високому рівні «стартової» ксенофобії, зрозуміло, не настільки складно було впровадити у фанатскую середовище ще й установки підкреслено націоналістичного й расистського характеру. Або, як мінімум, домогтися того, щоб фанатське середовище терпіло у своїх рядах свідомих націоналістів, шовіністів і расистів.

Немає сумнівів у тім, що вже в ХХІ ст. настрої расової й національної ксенофобії були досить поширені серед фанатів, хоча це, і не виливалося в напади на расовому або національному ґрунті: всі конфлікти із застосуванням сили усе ще відносилися до «навколофутболу». І ріст ксенофобських настроїв усередині субкультури приблизно корелював з таким же ростом ксенофобії в українському суспільстві взагалі. Доказом можуть бути фанатські фанзіни. Треба відзначити, що фанзіни є більш надійним джерелом, ніж виниклі пізніше фанатські блоги й Інтернет - форуми, тому що з паперових видань не можна вилучити ті або інші записи ксенофобського характеру й згодом стверджувати, що їх або взагалі не було, або вони були вписані якимись ворогами із провокаційними цілями.

Однак, необхідно зауважити, що найбільш наближеними до радикальних ідей є такі прояви субкультури футбольних фанатів як футбольні ультрас та футбольні хулігани.

Першими «ультрас» у сучасному розумінні цього слова, тобто вболівальниками, які не сиділи, а стоячи підтримували команду під час футбольних поєдинків та використовували різноманітні засоби, зокрема піротехніку під час шоу на трибунах, були у 1950-х роках фани хорватського клубу «Хайдук» (Спліт), який виступав у чемпіонаті тодішньої Югославії [72]. У 1960-х роках ультрас з'явилися в Італії. У 1970-х роках активна підтримка на трибунах під час футбольних матчів почала поширюватися по європейських стадіонах. Фанати брали дещо від «південноамериканського» (співи, клубні прапори та великі банери) та «англійського» способу вболівання (шалики, пісні, поділ на менші вболівальницькі групи та агресивний спосіб уболівання - аж до закликів до насильства та бійок).

У 1970-1980-х рр. виникла така проблема як футбольний хуліганізм - явище, яке не має нічого спільного зі справжніми ультрас. Тоді як фанати ультрас намагаються створити гарну атмосферу на стадіоні своїми піснями, плакатами і банерами, хулігани сконцентровуються на діях і поза ареною - напади на уболівальників суперника і сутички з поліцією. Безпорядки неорганізованих англійських фанатів стали однією з причин трагедії на стадіоні «Ейзель» у 1985 році, коли загинуло 39 людей, а сотні отримали травми.

Зараз групи футбольних ультрас існують у більшості європейських країн, хоча винятком є Англія, де через суворі правила, що забороняють проносити на стадіон великі банери чи прапори [71] та стояти під час матчу, і високі ціни на квитки пересічні вболівальники не мають широких можливостей для масової організованої візуальної підтримки. Стиль ультрас проник і в інші ігри, зокрема в баскетбол і хокей, де окремі клуби мають хорошу та яскраву підтримку трибун.

Угрупування Ультрас - це структура, яка об'єднує від кількох осіб до декількох тисяч найбільш активних фанатів, які займаються всім, що пов'язане з підтримкою своєї команди - атрибутика, квитки, організація шоу на трибунах, виїзди в інші міста. У будь-якому з таких угрупувань є членські внески, в середньому по Європі сума членського внеску складає 10 євро на місяць.

Найбільш могутні європейські організації мають прямий вихід на вище керівництво своїх футбольних клубів і, як вже не раз було, сильно впливали на політику клубу, тобто інколи ультрас вирішували питання на користь або проти деяких гравців і інших рішень клубу. В Італії, наприклад, практично усі великі клуби радяться з лідерами своїх ультрас в усіх питаннях, котрі здатні викликати якийсь резонанс на трибунах. Крім того, практично, всі європейські угрупування ультрас мають стосунки з клубом. Клуб дає можливість самим ультрас заробити на атрибутиці, квитках. Солідні угрупування ультрас, самі беруть активну участь у комерційній діяльності маючи свої власні магазини, кнайпи, нерухомість, тим самим, заробляють самі і отримують необхідні суми для організації шоу на трибунах. Ці витрати часом досягають десятків тисяч доларів за один матч.

Культура ультрас - це суміш декількох стилів підтримки команди, від розтягування роз та прапорів з раннього англійського вболівання до колоритної бразильської торсиди і первинного італійського стилю.

Можна виділити основні постулат менталітету ультрас: не переставати співати, яким би не був хід матчу і його результат; не сідати під час матчу; відвідувати всі можливі ігри свого клубу, незважаючи на можливі ціни і відстань подорожі; вірність Трибуні (тобто постійному місцю на трибунах, де перебуває група).

1.3 Історичний аспект розвитку крайніх форм прояву фанатських групувань

Футбольні хулігани - особи, які порушують громадський порядок, пов'язуючи свої дії з футбольними пристрастями і обґрунтовуючи їх ними. Деякі розцінюють цей рух як субкультуру. Як правило, злочини на ґрунті футбольного хуліганства здійснюються до або після футбольних матчів, а також у місцях великих скупчень футбольних уболівальників.

Витоки навколофутбольного насильства беруть свій початок у Британії. Англійський футбол знайомий з інцидентами, пов'язаними з футбольними заворушеннями, починаючи з XIX століття. Уже в ті далекі часи шанувальники команд та й самі гравці нерідко сходилися «стінка на стінку» після фінального свистка арбітра. Проте футбольне хуліганство у сучасному вигляді почало зароджуватися у Великобританії наприкінці 1950-х років.

У середині 1960-х років склалася ситуація, коли трибуни англійських стадіонів приблизно на 70% складалися з тих, хто ототожнював себе з футбольним насильством. Кожен другий матч закінчувався серйозними бійками, деякі райони міст на час матчів перетворювалися на заборонені зони. З одного міста в інший з чітко визначеною метою виявити найсильнішого виїжджало від 400 до 7000 осіб. Внаслідок цього тисячі звичайних шанувальників гри стали триматися подалі від стадіонів, а телетрансляції стали для них єдиною альтернативою відвідування матчів.

Ситуація не покращилася, коли телебачення, крім самої гри, стало демонструвати масові бійки за участю вболівальників. Це не тільки надихало хуліганів, але й було новим засобом суспільного розголосу і самореклами. Аналогічна ситуація спостерігалася і в пресі - колекціонування газетних нотаток стало справжнім захопленням для багатьох фанатів.

Ситуація вимагала втручання влади, і реакція пішла. Були значно посилені закони, що регулюють правопорядок; на найзапекліших і небезпечних для суспільства хуліганів заводилися спеціальні картотеки. Багато хто з хуліганів опинилися за ґратами, іншим було довічно заборонено відвідувати футбольні матчі. Поліція впроваджувала своїх людей у фанатську середу, виявляючи лідерів і запобігаючи можливому перетину ворогуючих угруповань на корені. Нарешті, з розвитком технологій стало можливим обладнати стадіони та прилеглі до них території камерами відеоспостереження, що значною мірою підвищувало ймовірність хуліганів бути пізнаними і згодом заарештованими. Наприкінці 1970-х - початку 1980-х років внутрішня проблема Англії переступила межі і прийняла загальноєвропейський масштаб. Флагманами англійського виїзного руху стали фанати «Ліверпуля», які поступово стали прищеплювати європейцям свій «стиль підтримки клубу», включаючи побоїща і погроми у всіх містах, де волею жереба випадало грати їх клубу.

Насильство було присутнє й у протистояннях німецьких хуліганів, названих «куттен», серед яких було модно носити шкіряні куртки. Піком руху були кінець 1970-их - 1980-ті роки. У 1990-их роках до Німеччини проник і почав розвиватися стиль уболівання ультрас.

Справа дійшла до того, що після трагічних подій, що відбулися в 1985 році на бельгійському стадіоні «Ейзель», де на фінальному матчі Кубка Європейських Чемпіонів між клубами «Ювентус» і «Ліверпуль» у результаті футбольних безладів загинуло 39 уболівальників, УЄФА відсторонила на 3 роки всі англійські клуби від участі в єврокубках, а «Ліверпуль» був відсторонений на 5 років.

Оскільки гра транслювалася в прямому ефірі, то картина трагедії обійшла практично весь світ. В результаті жорстоких заходів, прийнятих владою Англії, багато хуліганських груп припинили своє існування, інші ж, прийшовши в шок від побаченого на екранах, самі повернулися до нормального життя. Поступово рух загасав, і причин цьому було кілька. Першою була соціальна переорієнтація молоді. На початку 1990-х років Британію захопила танцювальна рейв-культура з великою кількістю наркотиків, яка вивела хуліганський рух з моди. Важливу роль у поступовому охолодженні руху зіграла і трагедія, що сталася на Шеффілдському стадіоні «Гіллсборо» 15 квітня 1989 року, де в результаті тисняви загинуло 96 ліверпульських уболівальників. Англія пережила шок, деякий час люди просто боялися ходити на стадіони. Англійські футбольні діячі зробили багато кроків для покращення комфорту на стадіонах, щоб подібного не повторилося, згодом їхній досвід переймали інші країни.

Що стосується розвитку руху футбольних фанатів в Україні, то зауважимо, що процес зародження нової для країни субкультури безпосередньо пов'язаний з початком виїзної діяльності певної частини шанувальників радянських клубів. Першими відвідувати гостьові гри свого клубу на початку 1970-х стали шанувальники «Спартака», незабаром до них приєдналися фанати інших московських команд, а також найактивніші уболівальники київського «Динамо» і ленінградського «Зеніта».

Останнім часом в Україні зростає кількість молоді, яка називає себе футбольними фанатами. Рух футбольних фанатів, в сучасному вигляді, - явище для України порівняно нове, тоді як в Європі фанати стали невід'ємною частиною футбольної культури. Вони є одними з головних діючих осіб в шоу, яке відбувається на стадіоні, а іноді й за його межами.

Явище це для України дещо нове, тому й мало вивчене. Тож метою даної роботи є спроба розібратись хто ж такі футбольні фани, які стереотипи існують в суспільстві щодо фанатів і настільки вони відповідають дійсності, а також розглянути перспективи розвитку фанівського руху.