2

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний технічний університет України

"Київський політехнічний інститут ім. Ігоря Сікорського"

Факультет менеджменту та маркетингу

Кафедра міжнародної економіки

Курсова работа

з дисципліни "Міжнародна торгівля"

на тему:

"Зовнішньоторговельна політика України в контексті членства в СОТ"

Виконала: студентка 5 курсу

групи УСз61м

Макаренко Анна

Перевірила: професор, к. е. н

Охріменко Оксана Онуфріївна

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти вивчення зовнішньоторговельної політики
• 1.1 Суть поняття зовнішньоторговельної політики держави
• 1.2 Особливості здійснення зовнішньоторговельної політики держави на сучасному етапі
• Розділ 2. Основні засади сучасної зовнішньоторговельної політики України
• 2.1 Вектори зовнішньоторговельної політики України
• 2.2 Аналіз стану зовнішньоторговельної політики України з країнами СНД
• 2.3 Аналіз стану зовнішньоторговельної політики України з країнами ЄС
• Розділ 3. Шляхи удосконалення зовнішньоторговельної політики України
• 3.1 Розвиток співробітництва з СОТ
• 3.2 Підвищення ефективності торговельних відносин з основними зовнішньоторговельними партнерами
• Висновки
• Література
• Додатки

Вступ

Міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і в такий спосіб збільшувати загальний обсяг виробництва. Суверенні держави, як і окремі особи і регіони країни, можуть виграти за рахунок спеціалізації на виробах, що вони можуть робити з найбільшою відносною ефективністю, і наступного обміну на товари, що вони не в змозі самі ефективно робити.

Особливо зростає роль держави як регулятора зовнішньої торгівлі в перехідних економіках. Як відомо, лібералізація зовнішньої торгівлі України в перехідний період не стала фактором структурної перебудови і економічного зростання. Конкретні результати лібералізації залежать від послідовності та строків проведення реформ, від застосовуваних інструментів зовнішньоторговельної політики, від цілей, визначених державою, пріоритетними в даний момент. Оптимальна зовнішньоторговельна політика держави повинна виважено поєднувати відкритість економіки і протекціонізм. Ці особливості означають використання протекціонізму не як системної політики, а як виняток, тимчасове стримування зовнішньої лібералізації насамперед відносно галузей і виробництв, які є структурними пріоритетами країни.

Важливим напрямом розвитку України є її ефективна інтеграція до світового економічного простору. Від успіху зовнішньоекономічної діяльності України залежить її дальший економічний і соціальний розвиток як підсистеми світової економіки, що і визначає актуальність теми дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є роль держави в регулюванні зовнішньоекономічної діяльності.

Предмет дослідження - сучасна зовнішньоторговельна політика України і шляхи її реалізації.

зовнішньоекономічна політика держава зовнішньоторговельна

Метою курсової роботи є дослідження сучасної зовнішньоторговельної політики України.

Метою роботи зумовлено виконання таких завдань:

дослідити суть поняття "зовнішньоторговельна політика держави";

охарактеризувати особливості здійснення зовнішньоторговельної політики держави на сучасному етапі;

виявити систему показників зовнішньої торгівлі;

дослідити характерні риси державного регулювання інвестиційних процесів в міжнародній економіці;

дослідити основні засади сучасної зовнішньоторговельної політики України;

обґрунтувати шляхи вдосконалення зовнішньоторговельної політики України;

зробити висновки.

Методологічну і методичну основу дослідження становлять сучасні теорії зовнішньоторговельної діяльності. Різним аспектам цих проблем присвячено праці А.І. Кредисова, В.П. Клочка, В.В. Козика, М.Г. Нікітіної.В. Є. Новицького, С. Пилипенка, А.С. Філіпенка, та ряду інших авторів.

Дослідження здійснене на основі системного підходу з використанням таких методів: структурного аналізу, порівняльного, історичного, прогнозування.

Результати дослідження можуть бути використані при викладанні навчальних дисциплін "Міжнародні економічні відносини", "Економіка зарубіжних країн" та ін.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти вивчення зовнішньоторговельної політики

1.1 Суть поняття зовнішньоторговельної політики держави

У світовому господарстві все більше розвивається така специфічна форма міжнародних відносин, як світова (всесвітня) торгівля. На частку торгівлі припадає приблизно 80 % всього обсягу міжнародних економічних відносин.

Світова (всесвітня) торгівля - це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів, її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг.

У фіксований митною статистикою обсяг експорту товарів залежно від їх походження і призначення входять:

1. Вивезення товарів, виготовлених (вироблених і перероблених) у даній країні.

2. Вивезення вітчизняних товарів, особливо сировини і напівфабрикатів, для перероблення за кордоном під митним контролем з наступним поверненням.

3. Реекспорт - вивезення товарів, раніше завезених з-за кордону, включаючи товари, які продані на міжнародних аукціонах, товарних біржах тощо.

4. Тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на виставки, ярмарки тощо) з наступним їх поверненням, а також вивезення тимчасово завезених зарубіжних товарів (на аукціони, виставки, ярмарки тощо).

5. Постачання в рамках транснаціональних корпорацій (ТНК), а також вивезення продукції в порядку прямих виробничих зв'язків [18, 40].

У обсяг імпорту входить:

1. Ввезення з-за кордону товарів для реалізації на ринку.

2. Реімпорт - зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних товарів, раніше вивезених туди.

3. Імпорт товарів (сировини, напівфабрикатів, вузлів, деталей) для перероблення у даній країні й вивезення за кордон.

4. Тимчасово завезені (на міжнародні виставки, аукціони, ярмарки) товари.

5. Імпортне постачання продукції в рамках ТНК [18, 40].

До товарів, крім матеріальної продукції, або "видимих" благ, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці - патенти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних документів.

До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послуги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші "невидимі" блага.

В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.

Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру - систему, яка може забезпечити просування товарів та послуг від виробника до споживача в іншій країні. У цій системі основними є матеріально-технічна база (склади, які обладнані необхідним устаткуванням) та спеціалізовані організації для післяпродажного технічного обслуговування. Країна, яка не має зовнішньоекономічної інфраструктури, змушена багато витрачати для забезпечення доступу до зовнішньоекономічної інфраструктури інших держав (для оплати транспортування, страхових та банківських послуг, послуг торгових домів чи компаній тощо).

Грошові розрахунки із зовнішньоторговельних операцій та кредитування зовнішньої торгівлі здійснюються переважно банківськими установами (не обов'язково спеціалізованими).

Страхуванням вантажів займаються спеціальні заклади страхового бізнесу.

В умовах науково-технічної революції для економічного розвитку будь-якої країни все більшого значення набуває її участь у міжнародному поділі праці. Наочним прикладом цього є процеси, які відбуваються на Заході, де промислове розвинені країни свідомо йдуть на стирання економічних, а часто і політичних кордонів, створюють управлінські надбудови, основним завданням яких стає, у тому числі, формування сприятливих умов для досягнення свободи руху товарів, капіталів, технологій, послуг, робочої сили і т.п. з метою вирівнювання рівнів економічного розвитку окремих країн на основі спеціалізації і науково-технічної кооперації. Вирішення цих завдань тісно пов'язане з проблемами формування цивілізованої зовнішньоекономічної політики [30, 110].

Зовнішньоекономічна політика - це система заходів, спрямованих на досягнення економікою даної країни певних переваг на світовому ринку й одночасно на захист внутрішнього ринку від конкуренції іноземних товарів. Зовнішньоекономічна політика, як показує історія, часто використовується для досягнення певних політичних цілей і тому з повним правом вважається складовою частиною зовнішньої політики держави.

Таким чином, зовнішньоекономічна політика має дві сторони - захисну і наступальну. Вона здійснюється за допомогою визначеного арсеналу заходів, які дуже умовно можуть бути поділені на захисні і наступальні.

У торгово-політичній практиці широко використовуються обидва напрямки зовнішньоекономічної політики - як протекціонізм, так і свобода торгівлі. При цьому в "чистому вигляді" вони практично ніколи не використовуються. Проте можна дуже грубо сформулювати причини, які визначають позицію держави в проведенні тієї чи іншої політики, тобто які впливають на вирішення питання "протекціонізм чи свобода торгівлі?"

Політика протекціонізму проводилася державою в ті періоди, коли внутрішня економіка даної країни чи її окремі галузі були не достатньо конкурентоздатні на світовому ринку, а тому потребували допомоги держави, яка й створювала систему захисту слабких галузей, використовуючи для цього певний набір торгово-політичних засобів.

Навпаки, коли економіка однієї з країн виривалася вперед у своєму розвитку в порівнянні з іншими державами, її представники виступали з вимогою усунути перешкоди на шляху руху товарів, у першу чергу мита і кількісні обмеження, тобто виступали під гаслом свободи торгівлі [30, 110].

І все-таки, як свідчить історія, до останнього часу основним напрямком зовнішньоекономічної політики був протекціонізм. Вільна торгівля була усього лише окремим епізодом, винятком на тлі протекціонізму.

Утворення великих монополістичних об'єднань (концернів, трестів і т.д.) призвело до серйозних змін у політиці протекціонізму, які проявились у появі нового його напрямку, так званого надпротекціонізму. Його відмінність від протекціонізму вільної конкуренції полягає в тому, що якщо на домонополістичній стадії протекціонізм, як правило, був спрямований на захист від іноземної конкуренції найслабших, неконкурентоспроможних галузей економіки, то монополістичний надпротекціонізм став захищати саме найбільш розвинені, потужні, монополізовані галузі. Мета такого роду політики полягала в тому, щоб економіки, які знаходяться під посиленим захистом сектору, мали можливість за рахунок високого рівня цін одержувати на внутрішньому ринку монопольно високий прибуток, спираючись на який вести наступ (за допомогою низьких цін) на світовому ринку з метою витіснення конкурентів. У зв'язку з цим такого роду політика одержала також назву наступального або агресивного надпротекціонізму.

В зовнішньоекономічній політиці переплітаються інтереси різних монополій, фінансових, торгових, професійних та інших груп. Тому сучасна зовнішньоекономічна політика - це складна система, що формується під впливом національних, економічних і політичних факторів, під впливом процесів, які відбуваються у всій системі міжнародних економічних відносин, у першу чергу науково-технічної революції, яка різко посилила взаємозалежність господарств окремих держав. Об'єктивні вимоги інтернаціоналізації економіки мали як наслідок триваючі зараз у світі інтеграційні процеси, що роблять величезний вплив на формування сучасної зовнішньоторговельної політики. У результаті діяльності інтеграційних угруповань відбувається формування єдиної для них системи регулювання зовнішньоекономічних зв'язків, яка отримала назву колективного протекціонізму. Характерною для нього є більш-менш повна лібералізація взаємної торгівлі (свобода торгівлі) при одночасному проведенні узгодженої єдиної протекціоністської політики відносно країн, які не беруть участь. Найбільш характерним прикладом цього є Європейський Союз (Європейські Співтовариства, Спільний ринок) [30, 111].

Сучасна зовнішньоекономічна політика здійснюється за допомогою цілого ряду контролюючих засобів, які регулюють і стимулюють зовнішньоекономічні зв'язки. До них належать митні тарифи, кількісні обмеження, різного роду перешкоди для збуту і споживання товарів на ринку країни-імпортера. Одночасно за допомогою експортних кредитів і державних гарантій по них, кредитів міжнародних фінансових організацій, експортних премій, товарного і валютного демпінгу, умовно безмитного ввезення і вивезення, повернення мит і податків, інших податкових пільг здійснюється стимулювання експорту товарів. Важливу роль як засіб розширення експорту відіграє також вивезення капіталу.

У складному комплексі торгово-політичних методів в останні роки проглядається тенденція до розширення форм державного регулювання зовнішньої торгівлі за допомогою засобів, які впливають на функціонування внутрішньої економіки. Внутрішні економічні й адміністративні важелі використовуються все ширше з метою регулювання ввезення і вивезення і таким чином доповнюють традиційні методи прикордонного контролю.

Таким чином, для регулювання своєї зовнішньої торгівлі кожна держава законодавче встановлює певні правила та умови зовнішньоторговельної політики. Ними держава намагається забезпечити найсприятливіші умови національним товаровиробникам, створити необхідні умови для вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів в свою країну. Так держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних відносин.

Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики:

політика вільної торгівлі;

політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі - це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

Протекціонізм - це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту.

1.2 Особливості здійснення зовнішньоторговельної політики держави на сучасному етапі

Зовнішня торгівля - перша і традиційна форма міжнародного економічного співробітництва, яка у більшості країн за вартісним обсягом обороту займає провідне місце серед інших форм співробітництва.

На зовнішньоторговельну складову глобалізаційних процесів активно впливають чинники, пов'язані з самою суттю сучасного процесу глобалізації.

Це, насамперед, загострення міжнародної конкуренції, пов'язане з наближенням країн одна до одної внаслідок динамізму сучасного мобільного зв'язку, відносного здешевлення транспортних засобів та розвитку транснаціональних корпорацій, які завдяки кооперуванню дали істотний поштовх міжнародним зв'язкам [16, 143].

Глобалізація посилила вимоги до якості та конкурентоздатності продукції, що виробляється та експортується. Цьому ж сприяють впровадження технологічних новацій, поява нових сучасних форм розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, які ще вчора не мали місця.

Глобалізація, з її прагненням до зближення й уніфікації форм господарського управління, існуючих в окремих країнах, вдосконалила і самі методи протекціонізму, що проводилися національними державами. Останні все більше повинні зважувати нате, що форми і методи прихованого протекціонізму (а не лише явного, як це було в попередній період) зараз наштовхуються на опір держав-партнерів. За цих умов кожна держава повинна значною мірою враховувати не лише власні інтереси, а й інтереси своїх торгових партнерів, що обмежує маневр вітчизняних товаровиробників.

Зростаюча роль міжнародних організацій і транснаціональних корпорацій, що може створити потенційну загрозу для повноцінного виконання державою управління, не може не накладати відбиток на процес державного регулювання зовнішньоторговельних відносин.

Зміцнення торговельно-економічних зв'язків засноване на використанні сучасних технологій, зарубіжних інвестицій, управлінського досвіду, створенні потужного експортного потенціалу, для чого глобалізація відкриває значні можливості.

Відкритість економіки, а водночас і її вразливість перед загрозами глобальної інтернаціоналізації ставить питання про те, що найбільш оптимальним заходом зведення до мінімуму негативних наслідків глобалізації і, навпаки - одержання від неї зиску є посиленням регіональної інтеграції із зацікавленими країнами. Доцільність цього демонструє досвід діяльності ЄС: посилення взаємозалежності національних економік в умовах міжнародного поділу праці на засадах спеціалізації і виробничого кооперування, розвиток торговельних відносин і посилення у їх структурі частки продукції внутрікоопераційного обігу призводить до одержання економічних вигод при блокуванні негативних наслідків. Тому, визначаючи конфліктність факторів, що впливають на формування національної безпеки окремих країн, слід враховувати баланс інтересів усіх рівнів системи світового господарства. Лише такий комплексний підхід до виявлення позитивних і негативних наслідків розвитку зовнішньоторговельних відносин у контексті національної економічної безпеки, що враховує й інтереси інших країн, може досягти формування єдиного простору [16, 143].

Використання можливостей цієї зовнішньоторговельної форми співробітництва, насамперед, залежить від того, чи прийнято вважати господарську систему тієї чи іншої країни системою з відкритою економікою. Основними критеріями такої системи є:

можливість виходу суб'єктів господарювання на зовнішні ринки та співробітництво із закордонними партнерами;

макроекономічна стабільність, що проявляється у стабільності державних фінансів, цін та балансу зовнішніх розрахунків;

мінімальні обмеження з боку держави;

достатньо високий ступінь інтернаціоналізації ВВП;

участь у міжнародній виробничій кооперації;

достатня ємність внутрішнього ринку;

конкурентоздатність суб'єктів господарювання на зовнішньому ринку;

відсутність суттєвих бар'єрів, що обмежують вступ до ринку в процесі створення нових фірм;

наявність розвинутої ринкової інфраструктури;

лібералізація цін та міжнародної торгівлі, що здатні значно прискорити процес формування глобальної системи;

лібералізація інших форм зовнішньоекономічної діяльності, особливо лібералізація діяльності фінансових ринків;

погодження з установчими засадами та скерованість діяльності національних органів згідно норм і правил світових економічних і фінансових організацій (МВФ, Світовий банк);

наявність політичних критеріїв стабільності, що забезпечують додержання верховенства закону, прав людини, демократичний устрій суспільства;

ступінь адаптації до вимог Світової організації торгівлі (СОТ) і наближення національного законодавства до стандартів СОТ [16, 144].

Ці критерії принципово відповідають вимогам, до країн-членів ЄС, сформульованих у 1992 р. у Маастрихті Маастрихтські критерії конвергенції країн ЄС передбачають:

додержання стабільності цін. Середній річний рівень інфляції в окремій країні не має перевищувати відповідний рівень трьох країн ЄС із найкращими показниками і в цілому не може бути вищий за 1,5%;

бездефіцитність бюджету: сума внутрішнього боргу не повинна перевищувати 60% ВНП, а зовнішнього - 30%;

збалансованість процентних ставок: їх середній річний рівень не має перевищувати відповідний рівень країн ЄС із кращими показниками і в цілому не може бути вищий за 20%;

стабільність валютних курсів: валюта окремих країн не девальвується без згоди інших країн-учасниць і має відповідати нормам ЄС [25, 39]. Критерії ГАТТ-СОТ служать певним еталоном для всіх країн не лише для здійснення оптимальних умов зовнішньої торгівлі, але й у більш широкому розумінні стають орієнтиром для країн у забезпеченні макроекономічної стабілізації, розвитку грошово-кредитних та валютних відносин [16, 144].

Глобалізаційні процеси, що розгортаються у світі, накладають свій відбиток як на саму суть макроекономічних заходів процесу зовнішньої торгівлі, так і на специфіку власне галузевих, зовнішньоекономічних інструментів регулювання.

Суть макроекономічних заходів регулювання процесу зовнішньої торгівлі зводяться до:

зниження рівня податкового навантаження як для експортерів, так і для імпортерів. Особливо це стосується виробників нової техніки і технології, продукції структуровизначальних галузей;

боротьби з проявами вітчизняного монополізму як заходами податкового порядку (встановлення норми прибутку, стимулювання ставками податку зниження витрат і т. ін.), так і адміністративними заходами;

посилення експортного потенціалу держави шляхом впровадження як практики дотацій підприємствам-експортерам, так і введенням держзамовлення на продукцію сільськогосподарських підприємств, широким використанням глибокодиференційованих податкових, кредитних та інших пільг;

впровадження охорони продуктів інтелектуальної власності;

підтримка заходами макроекономічного впливу (економічними, технічними, організаційними тощо) конкурентоздатності експортних виробів;

в забезпеченні цієї конкурентоздатності виробів важлива не лише реалізація порівняльних національних переваг у вигляді багатих природних ресурсів, гранту, дешевої робочої сили тощо, але й тих, що базуються на науково-технічних досягненнях, та розвитку інновацій і людського фактору;

поступового зниження облікової ставки проценту по мірі стабілізації економіки;

додержання помірних темпів емісії;

створення сприятливих економічних і політичних умов для залучення як іноземних, так і вітчизняних інвесторів (додержання принципів помірності в управлінні, визначенні ставок податків, як того вимагав ще А. Сміт;

подальшого розвитку інфраструктури взагалі й зовнішньої торгівлі зокрема;

домагатись справедливого вирішення торговельних спорів;

застосування антидемпінгових та компенсаційних заходів, щоб запобігти нанесенню серйозної шкоди вітчизняним виробникам;

подальшого вдосконалення законодавчо-правової бази з тим, щоб створити умови для поступового підтягування рівня вітчизняних витрат до витрат інтернаціональних, усунути адміністративно-суб'єктивні заходи обмеження іноземного інвестування;

забезпечення стабільності інституцій, що гарантують демократію, забезпечення прав людини. Нагадуємо, що відправним положенням соціальної ринкової економіки є те, що свобода торгівлі неможлива без особистої свободи;

погодження національного законодавства відповідно до норм і стандартів ГАТТ/СОТ апробованих на процесі тривалого періоду [16, 145].

Цей далеко не повний перелік заходів макроекономічного регулювання слід доповнити і суто галузевими заходами, властивими власне зовнішній торгівлі, спрямованими на покращення цінового регулювання. До них слід віднести:

при введенні методів митного регулювання чітко провадити різницю між цілями розвитку конкуренції вітчизняних та іноземних виробників з одного боку, і цілями підтримки вітчизняного виробника з другого, і залежно від конкретних умов надаючи перевагу одному з них;

скасування експортних мит взагалі з метою реальної підтримки вітчизняного експортера;

зменшити тарифні та нетарифні обмеження;

посилити контроль за діяльністю зовнішньоекономічних фінансових посередників, незаконним вивозом за кордон валютних цінностей, технології та інформації;

подальшу уніфікацію національної митної служби та її органів з загальносвітовими тенденціями, уніфікацію розміру мита [16, 146].

Ці та інші заходи здатні істотно покращити механізми регулювання зовнішньоторговельної діяльності.

Останнє десятиріччя минулого століття характеризується тим, що вищезазначені умови втілюються у життя. Про це свідчать зростання відкритості національних ринків, зростання обсягу виробництва експортованих товарів та прогресивні структурні зміни у ньому (зростання частки машин та устаткування, хімічних товарів, падіння частки сировини, палива та продовольства).

Генеральний показник цих процесів - більш інтенсивний розвиток зовнішньоторговельних зв'язків порівняно з економічним зростанням взагалі. Так, за 1990-2000 рр. світовий ВВП зріс на 26% (49,6 трлн. дол. США), в той час як світовий експорт товарів - на 34% (до 9,04 трлн. дол.). Питома вага експорту в загальносвітовому ВВП склала 19% проти 16,5% 1990 р. та 9,7% на початку XX століття [25, 167].

Прогресивні зміни відбуваються і в структурі експорту. За даними СОТ за останні 10 років у обсягах світового експорту частка сільгосппродукції зменшилася з 12,2% до 9% у 2000 р., видобувної продукції - з 14,3% до 13,1%, продукції обробної промисловості зросла з 70,5% до 74,9%. При цьому зріс обмін продукцією високої ступені переробки: частка машинобудівного та транспортного устаткування - з 35,8% до 41,5%, офісного та телекомунікаційного обладнання - з 8,8% до 15,2%, хімічної промисловості - з 8,7% до 9,3%, натомість частка чавуну та сталі зменшилась з 3,1% до 2,3%, текстилю - з 3,1% до 2,5% [8, 68, 167].

Дані за окремими найбільш розвиненими країнами також підтверджують високу питому вагу експорту продукції обробної промисловості, в порівнянні з чим становище України, на жаль, свідчить про значне відставання, подолання якого в найбільш близьку перспективу вдається мало вірогідним.

Так, в той час, як доля машин, устаткування і транспортних засобів у вартості всього експорту складала в 2015 р. у Німеччині 48,7%, у Франції - 39,4%, в Італії - 37,4%, у США - 47,9%, а в Японії - навіть 67,3%, то в Україні їх частка поступово знизилась з 22,3% у 1994 р., до 13,4%.

Кожна країна, якщо вона хоче просуватися на шляху глобалізації, не може стояти осторонь від цих досить визначених тенденцій у розвитку світових зовнішньоекономічних зв'язків. Це в повній мірі стосується і України.

Розділ 2. Основні засади сучасної зовнішньоторговельної політики України

2.1 Вектори зовнішньоторговельної політики України

Незважаючи на поразку, завдану меркантилістам засновниками класичної школи, дискусія між прихильниками протекціонізму та вільної торгівлі триває й понині. Якщо раніше вона стимулювала періодичні спади ділової активності й зростаючу загрозу втрат від зовнішньої конкуренції у тій чи іншій країні, то в останні роки її пожвавленню сприяє поява на світогосподарській арені держав з перехідною економікою, змушених захищати внутрішні ринки від надмірного проникнення імпорту.

Позбавлені можливостей істотного впливу на умови світової торгівлі і на вже прийняті норми її регулювання, постсоціалістичні країни зіткнулися з тим, що переважаюча роль у світовому виробництві й експорті лідерів економічного розвитку полегшує встановлення вигідних саме для них "правил гри", які ускладнюють становище їх слабкіших партнерів. Якщо еволюція митної політики ГАТТ була поступовою і природною для учасників, які, власне, й були її фундаторами, то країни з перехідною економікою, що претендують на вступ до однієї з найвпливовіших організацій, поставлені перед вибором: або стати аутсайдерами світової торгівлі, або відчути руйнівні наслідки прискореного відкриття своїх внутрішніх ринків при входженні в СОТ. Адже вони усвідомлюють, що без виваженої доцільної підтримки внутрішніх виробників не забезпечити належного підвищення конкурентоспроможності їх економіки [3, 16].

Загрозливим для постсоціалістичних країн, що зволікають із процесами ринкової трансформації, є не тільки низька конкурентоспроможність, а й технологічне відставання різних галузей господарювання від більш розвинутих структур зарубіжних суперників внаслідок обмеженості інвестицій та інновацій, посилення структурно-галузевої, інституційної та соціально-культурної несумісності з вимогами світових ринків. Все це створює передумови для технологічного занепаду та експансії імпорту на ринки ослаблених системною кризою країн з перехідною економікою. Зростаючий в міру примітивізації структури виробництва, експорту та ерозії науково-технологічного потенціалу розрив між лагом реагування і лагом попиту зміцнює домінуючі позиції економічно розвинутих країн, оскільки їх переваги щодо рівнів продуктивності праці, абсолютної та відносної конкурентоспроможності економіки посилюються.

Реальні результати світогосподарських процесів свідчать про те, що лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків є найбільш вигідною саме розвинутим країнам, які встановлюють системи квот і ліцензій, "добровільні" обмеження імпорту, ковзаючі податки та нетарифні бар'єри для зміцнення своїх позицій у конкуренції між виробниками і торговцями. А рівень "недобросовісності" цієї конкуренції визначають ті ж самі лідери економічного розвитку. Така нерівномірність, яку вже повною мірою відчула на собі й Україна, надає особливої гостроти проблемі адаптації держав із різними за кількісними та якісними параметрами національними економіками до глобальних процесів сучасності. Звідси випливає жорстка необхідність пошуку оптимальних шляхів інтеграції постсоціалістичних країн у світове господарство внаслідок поліпшення структури та підвищення ефективності зовнішньої торгівлі, адже за несприятливого розвитку трансформаційних процесів відбувається подальше загострення кризових явищ, посилюється відплив капіталу за кордон [3].

Більшість дослідників схильні вважати спроби інтеграції держав із перехідною економікою у світове господарство, що ґрунтувались на прискореному відкритті ринків і лібералізації торгівлі, такими, що призвели здебільшого до негативних наслідків. Стагнація переробних галузей при спеціалізації на експорті сировини, напівфабрикатів і кінцевої продукції з малою частиною доданої вартості послаблює позиції постсоціалістичних країн на світових ринках та сприяє підпорядкуванню їх інтересам лідерів економічного розвитку. Економічні реалії, а не декларації, дають підстави вважати, що розвинені економічні системи не зацікавлені у зміцненні й розвитку високотехнологічних сфер постсоціалістичних країн. Як свідчать наслідки реалізації заснованих на монетарних підходах зарубіжних рекомендацій щодо ринкових трансформацій, без реальної підтримки середньо - і високотехнологічних виробництв, за "економії" на науці і освіті, всупереч тенденціям постіндустріального розвитку, відбувається розмивання інтелектуального та інноваційного потенціалу й стає проблематичним навіть у перспективі зміцнення позицій країн з перехідною економікою. Тому до числа їх найважливіших національних пріоритетів, як і держав третього світу, слід віднести реалізацію економічної політики і режиму регулювання зовнішньоторговельних зв'язків, спроможних забезпечити прискорення темпів промислового розвитку і входження у систему світогосподарських зв'язків за рахунок поліпшення структури і ефективності виробництва та експорту [3].

При вирішенні цієї проблеми необхідно враховувати розбіжності у вихідних умовах ринкової трансформації, які обмежують використання міжнародного досвіду економічного розвитку, оскільки при певній схожості умов функціонування та розвитку жоден з них не дає аргументованої відповіді на питання про те, як зміцнити в конкурентних умовах світового ринку геоекономічні позиції постсоціалістичних країн. Це зумовлено особливостями моделі системної трансформації, яка пов'язана з переходом від планово-розподільних до ринкових відносин із властивими йому ускладненнями, викликаними технологічним відставанням і гострою нестачею коштів на модернізацію економіки в умовах трансформаційної кризи з її інвестиційними і технологічними "пастками". Під впливом кризових процесів відносні переваги, пов'язані з такими розвиненими факторами, як науково-технічний потенціал і якість трудових ресурсів, котрими, певною мірою, володіє, до речі, й Україна, у конкурентних умовах світового ринку виявляються недовговічними, оскільки наслідком погіршення економічної ситуації стає згортання виробництва та деіндустріалізація експорту і економіки в цілому. Сприяє цьому й некритичне застосування рекомендацій щодо обмеження ролі держави, якій за умов глобалізації світогосподарських зв'язків належить, на думку деяких дослідників, дуже значна роль у боротьбі проти нееквівалентного привласнення національного багатства та прибутків вітчизняних виробників і торговців лідерами світового економічного розвитку [3].

Якщо становлення зовнішньоторговельної політики характеризувалося поєднанням в умовах поглиблення системної трансформаційної кризи переважно адміністративних форм прямого контролю над вивозом з надмірною лібералізацією імпорту, то етапу лібералізації зовнішньоторговельних зв'язків властиве спрощення умов експорту при одночасному зміцненні захисних бар'єрів від імпорту за рахунок посилення рівня тарифного захисту внутрішнього ринку, введення специфічного та комбінованого мита, акцизних зборів та ПДВ. Лібералізація експорту, звільнення його від податку на додану вартість, поєднані з жорсткою грошово-кредитною і фіскальною політикою, прискорили "виштовхування" за кордон продукції, яка при скороченні внутрішнього споживання не знаходила збуту на внутрішньому ринку. Відбулось також становлення механізму самовідтворення екстремального варіанта вивозу, який ґрунтується на скороченні внутрішнього споживання, зменшенні частки високотехнологічної продукції внаслідок зниження її конкурентоспроможності та прискореній деградації переробних галузей і посиленні сировинного перекосу виробництва та експорту.

Етапу вичерпання можливостей екстенсивного розвитку зовнішньої торгівлі властиве зменшення обсягів торгівлі товарами і послугами при відсутності суттєвих змін у засобах і методах регулювання ЗЕД. Причини цього криються в тривалому погіршенні стану економіки та умов торгівлі, обумовленому значною мірою зростанням цін на продукцію критичного імпорту та зниженням через зростання вартості ефективності виробництва і експорту енергоносіїв та іншої сировини. Деяке поліпшення становища, свідченням якого стали певна збалансованість у торгівлі товарами та поліпшення структури товарообміну, досягнуте лише у 2014 році під впливом внутрішнього та зовнішнього економічного пожвавлення [3].

Розвиток зовнішньої торгівлі України та становлення механізму її регулювання підтверджує справедливість висновку тих дослідників, які вважають, що в кризових умовах швидка лібералізація зовнішньоторговельних зв'язків не тільки не сприяє позитивним структурним змінам у виробництві та експорті, а й може їх загальмувати, оскільки подальша спеціалізація на експорті сировини і напівфабрикатів на світові ринки, яким властиве сповільнення темпів розвитку та нестабільність кон'юнктури, виявляється вкрай ненадійною основою для економічного зростання. Хіба ж не свідчить про це зростаюча енергомісткість економіки, заборгованість за поставки енергоносіїв, сировинний характер виробництва і експорту, залежність від економічної політики основних торговельних партнерів, деградація під впливом зовнішніх чинників високотехнологічних галузей і виробництв.

Несприятливі тенденції розвитку зовнішньої торгівлі викликають потребу з'ясування їх причин та критичної оцінки загальної зовнішньоторговельної політики та законодавчої бази її реалізації, аби привести механізм зовнішньоторговельного регулювання у відповідність із завданнями економічного розвитку, досягти позитивних структурних змін у виробництві й експорті та зменшити залежність від імпорту при підпорядкуванні зовнішньоторговельного режиму потребам приєднання України до ГАТТ та входження до СОТ.

На формуванні зовнішньоторговельної політики України, особливо на її початковому етапі, позначилися надмірні сподівання на те, що ринкові регулятори спрацюють автоматично внаслідок вибору моделі ортодоксальної монетарної стабілізації з властивим їй обмеженням впливу держави, а також відсутність чітких концептуальних підходів до ринкового реформування і розвитку економіки та зовнішньої торгівлі. При цьому ігнорувалась та обставина, що необхідні напрями і масштаби втручання держави у цю сферу залежать, як свідчить міжнародний досвід, від структури, динаміки і збалансованості зовнішньоторговельних відносин при взаємодії національної економіки зі світовим господарством. Тому зміни у кон'юнктурі світових товарних ринків і в зовнішньоторговельних режимах інших країн, які позначаються на розвитку зовнішньої торгівлі, потребують обов'язкового і своєчасного коригування зовнішньоторговельного законодавства із врахуванням відповідності його національним інтересам [3].

Оскільки Україна як відносно молода незалежна держава змушена була починати створення нормативно-правової бази регулювання зовнішньої торгівлі практично з нуля, то з трьох можливих варіантів її формування вона обрала так звану викривлену форму законодавчого забезпечення. При її впровадженні однобокий розвиток, властивий частковій формі, ніби консервується внаслідок того, що динамічність зовнішньоекономічних процесів випереджає створення правової бази, яка здебільшого відстає від практичних потреб їх регулювання.

Численні закони, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів та підзаконні акти різних міністерств і відомств з питань зовнішньоекономічної діяльності, ухвалені в останні роки, створюють юридичну базу начебто й розроблену та водночас надто суперечливу й заплутану. Нинішня надмірно громіздка система зовнішньоторговельного регулювання відзначається внутрішньою суперечливістю, колізійністю у врегулюванні деяких аспектів зовнішньоторговельних відносин та невідповідністю їх багатьом міжнародне визнаним принципам і нормам. Правова неврегульованість, яка породжує стихійний розвиток деяких зовнішньоторговельних процесів, диспропорції у співвідношенні між законодавчими і підзаконними актами на користь останніх та суперечності між ними, створюють сприятливі умови для корупції і зловживань у цій сфері [3].

Не поліпшує становище і схильність законодавців до пошуку діаметрально протилежних рішень, що нерідко скасовують одне одного. Вона породжує нестабільність діючого зовнішньоторговельного режиму, на якому позначається відсутність чітких концептуальних підходів до вирішення конкретних проблем та вплив певних лобістських сил. Декларативність і безадресність ряду законодавчих і підзаконних актів, відсутність у багатьох з них механізму реалізації і контролю за виконанням та недостатня наукова обґрунтованість рішень, які лежать в основі деяких нормативно-правових документів, ведуть до того, що впровадження їх дає результати, протилежні очікуваним.

Відставання із процесами ринкової трансформації, що обмежує можливості застосування більш досконалих засобів впливу держави, та недоліки нормативно-правової бази зовнішньоторговельного регулювання створюють сприятливі умови для зловживань, адміністративного засилля і корупції, сприяють тінізації зовнішньої торгівлі та перетворенню її на сферу зіткнення групових, кланових інтересів, які далеко не завжди відповідають загальнонаціональним пріоритетам. Все це суттєво обмежує можливості приведення зовнішньоторговельного режиму у відповідність з потребами економічного розвитку, вимогами і нормами міжнародного торговельного права та нагромаджує перешкоди на шляху приєднання України до ГАТТ і входження в СОТ.

Картина торгівельних взаємовідносин України з Європейським Союзом є свого роду унікальною, оскільки її можна і потрібно розглядати у багатьох вимірах для того, щоб остаточно зрозуміти сутність проблеми. Такими вимірами передусім є:

розвиток торгівлі України з ЄС та порівняння з досвідом країн-кандидатів до Євросоюзу;

проблема політичних рішень з обох сторін як гальмуючий чинник;

розвиток Україною торгівельних стосунків с Європейським Союзом та перспективи торгівлі з країнами СНД [34].

Разом із тим структура торгівлі України та ЄС змін не зазнала: більшість українського експорту до країн ЄС припадає на сировину (22%) та продукцію важкої промисловості (44%, з яких частка виробів із заліза та сталі складає 17,5%, текстильні товари - 14,6% та продукція хімічної промисловості - 9,8%). Доля сільськогосподарських продуктів в українському експорті до ЄС складає приблизно 12,4%. Що ж до Європейського Союзу, то 72% його експорту до України склали готові вироби. Дані цифри наведені з метою ще раз підкреслити проблему, що, ймовірно, становитиме вагому складову негативних наслідків для України від розширення ЄС: низької конкурентоздатності українського виробництва, що також відображено й у домінуванні сировинної частки в українському експорті [34].

Чи не єдиним шляхом покращення ситуації може бути залучення іноземних інвестицій. Прямі іноземні інвестиції в Україну протягом 2010-2015 років склали трохи більше 8,7 мільярдів доларів США, тоді як у економіку Польщі було інвестовано понад 22 мільярди [34].

Говорячи про розвиток зовнішньоторговельних стосунків України з Європейським Союзом та шлях, що його пройшли країни-кандидати на вступ до ЄС, зокрема, та ж Польща, неможливо не помітити важливої ролі, яку відігравали у цьому процесі політичні рішення Європейського Союзу, зокрема, його органів - Європейської Комісії та Європейської Ради, - що робилися по відношенню до цих країн. У даному контексті під терміном політичне рішення ми розуміємо рішення, ухвалення яких не було результатом класичної калькуляції втрат та переваг у коротко - та довгостроковій сферах. Перш за все, це стосувалося асиметричності торгівельного режиму на додаток до скасування Євросоюзом усіх кількісних обмежень для товарів центральноєвропейських країн ще задовго до набуття чинності угод про асоціацію з останніми. Це, зокрема, є однією з причин стрімкого розвитку експортних можливостей цих країн та економічною орієнтацію їх на країни Європейського Союзу.

У той самий час Україна - за усіх відмінностей процесу розвитку своїх стосунків з ЄС - не змогла скористатися подібними привілеями, що послугувало однією з причин для:

повільного розвитку й без того складних торгівельних відносин;

усталення економічної орієнтації України переважно на республіки колишнього Радянського Союзу, зокрема Росію;

підтримання іміджу України як інвестиційно непривабливої країни в очах передусім західноєвропейського та американського капіталів;

відсутності ініціатив щодо активізації співробітництва з ЄС та поширення песимізму щодо перспектив європейської інтеграції серед значної частини проєвропейські налаштованої української еліти [34].

Проблема політичних рішень особливо яскраво проявляється тоді, коли мова заходить про перспективи надання Україні статусу країни з ринковою економікою у торгівлі з країнами ЄС та набуття статусу асоційованого члена Євросоюзу. На тлі повноцінної європейської інтеграції таких країн, як Болгарія та Румунія, економіки яких не набагато випередили українську, на тлі заяв Президента Франції Жака Ширака під час головування Парижа у ЄС про необхідність надання "чіткої європейської перспективи" країнам-учасницям Пакту Стабільності у Південно-Східній Європі, щодо України спостерігається майже повне мовчання. Заяви про "вітання європейського вибору України", що прямують з програми у програму, зазначені у Спільній Стратегії Європейської Комісії щодо України (1999 р.) не можуть замінити чіткої й недвозначної позиції про сподівання, що можливість для України у майбутньому набути статусу повноправного члена Європейського Союзу. Натомість, дуже добре пам'ятаються заяви на кшталт тієї, що її у листопаді 1999 року зробив Комісар ЄС з питань розширення Гюнтер Верхойген, назвавши розмови про перспективи входження України до ЄС "провокацією" [34].

Проблема дотримання практики політичних рішень є одним з найбільш небезпечних для України наслідків розширення Європейського Союзу, хоча з точки зору дослідницької аргументації, що використовується при науковому підході, подібна теза є не завжди прийнятною. У нашому ж випадку розуміння цієї проблеми може бути ключем до розуміння інших засадничих проблем, а відтак - вироблення стратегії мінімізації їх негативних наслідків.

Відсутність чітко окреслених критеріїв визначення успішності кроків України у реформуванні економіки - ще одна з проблематичних констант у відносинах з ЄС. Тема перспектив входження України до СОТ зараз подається Брюсселем у якості такого собі критерію, за яким, зокрема, Євросоюзом визначатиметься доцільність початку переговорів з Україною щодо утворення зони вільної торгівлі. Що ж до офіційного визначення критеріїв, то стаття 4 Угоди про партнерство і співробітництво, де, власне йдеться про можливість початку процесу утворення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, критеріїв за якими б визначався "прогрес України у реформуванні економіки", не наводить. Між тим, слід пам'ятати, що вже згаданa Болгарія до СОТ увійшла лише у грудні 1996 року, при цьому до Європейської Угоди про вільну торгівлю приєдналася ще у липні 1993 року, а чотирма місяцями раніше - уклала з ЄС Угоду про асоціацію. Що ж до Румунії, то членом СОТ вона стала у 1995 році, але й у цьому випадку приєднання країни до Європейської Угоди про вільну торгівлю та укладення з ЄС Угоди про асоціацію відбулося значно раніше вступу до СОТ [34].

На тлі невизначеності перспектив інтеграції України до ЄС дедалі чіткіше постає перспектива залишення її прив'язаною до орієнтації у торгівельно-економічному співробітництві на колишні радянські республіки. Співробітництво (підтримання "господарських зв'язків") з останніми дуже часто протиставляється - й не без успіху - курсу на інтеграцію України з Європейським Союзом, оскільки не вимагає від України значного реформування економіки (торгівля у рамках СНД не базується на принципах СОТ), обов'язкового запровадження прозорих правил гри на ринку та кардинальних змін у законодавстві. Відсутність чіткого конкурентного начала у торгівлі товарами та послугами між колишніми радянськими республіками, переважання тактики ухвалення ad-hoc рішень, що вигідні правлячій еліті тієї чи іншої колишньої республіки, - усе це спонукує численні політичні сили всередині України дедалі голосніше опонувати курсу на інтеграцію до ЄС, а відтак - курсу радикальних економічних реформ.

Посилення економічних зв'язків між країнами СНД значною мірою диктується політичними інтересами їх владних еліт, що є продуктами радянської системи управління, за якої відсутність прозорості, усевладдя бюрократії та домінування інтересів держави над інтересами особистості призвели до формування "привілейованих" підприємств чи компаній, що безроздільно господарюють у своїх сферах. У цих же структурах представники правлячих еліт, як правило мають свою частку фінансового інтересу [34].

Замкнувшись на економічних зв'язках із колишніми республіками, Україна ризикує остаточно припинити скільки-небудь важливі економічні реформи, оскільки для підвищення конкурентоздатності національної економіки у кращому випадку не буде стимулу, а у гіршому - можливостей. Саме тому іншим потенційно небезпечним наслідком розширення ЄС на схід для України може стати поглиблення економічного розриву з новими країнами-членами, економічна маргіналізація України на тлі розвитку останніх та, як наслідок, у силу економічних та політичних причин надання пріоритету розвитку економічних зв'язків або навіть інтеграції з такими ж економічно відсталими країнами СНД, передусім - Російською Федерацією. Стратегічний курс Москви щодо розвитку взаємовідносин з країнами СНД, ухвалений 1995 року, у якому стратегічним інтересом РФ проголошується утвердження й закріплення економічної залежності країн СНД від Росії, ніхто не скасовував.

2.2 Аналіз стану зовнішньоторговельної політики України з країнами СНД

Головною особливістю відносин України з країнами - членами Співдружності незалежних держав є висока їх залежність від позаекономічних, суто політичних чинників. Разом з тим ціла сукупність економічних факторів визначає цей регіон як потенційно особливо важливий для розвитку українського господарства. Найвагоміші з них - історичні традиції взаємодії в межах єдиного народногосподарського комплексу, відносна близькість ринків збуту продукції, можливість обміну продукцією, що менш конкурентоспроможна в інших регіонах світу, залишки колишньої виробничої кооперації між підприємствами різних країн тощо. Але на шляху використання цих сприятливих передумов збереження й розгортання взаємовигідних економічних відносин дуже часто поставали і постають перешкоди політичного характеру, що найвиразніше виявлялися у відносинах між Україною та Росією.

Друга особливість відносин України з іншими країнами СНД пов'язана з повільним перебігом економічних реформ у цьому регіоні. Крім трьох прибалтійських республік, що рішуче відкинули різні варіанти участі в Співдружності й швидко адаптуються до європейських параметрів господарського розвитку, всі інші пострадянські держави або зберегли переважно директивну модель економіки (Туркменистан, Білорусь), або спромоглися лише на половинчасті, несистемні та суперечливі заходи щодо трансформації економічних основ суспільства. Внаслідок цього всі вони до останнього часу перебували в стані глибокої економічної кризи. Падіння валового внутрішнього продукту в більшості з них закінчилося лише в 1998-1999 рр., а в Україні та Молдові - аж у 2000 р. [37, 245].

Скорочене відтворення ВВП неминуче призводило в першій половині 90-х років до згортання потреб в обміні товарами й послугами. Деяке зростання взаємного товарообігу було пов'язане в основному з розширенням товарного обміну між учасниками Митного союзу (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, а також Таджикистан, які в жовтні 2000 р. утворили нову організацію - Євразійське економічне співтовариство). Україна не спромоглася збільшити свої поставки до інших країн Співдружності. Її експорт у регіон СНД у 2000 р. склав лише 79,3 % вартості поставок у 1992 р., а при зростанні вивозу до цих країн у 2014 р. його вартісна величина практично дорівнювала показникові першого року незалежності нашої держави (4100 млн. дол. у 1992 р. та 4497 млн. дол. у 2014 р.) [37, 245].

Ще однією особливістю співробітництва України з країнами цього регіону є непропорційне регіональне спрямування її зовнішньоекономічних зв'язків із домінуванням у них одного партнера - Росії. РФ посідає перше місце серед зовнішньоторговельних партнерів України - 32,7 % у 2000 р. (6.6 % - ФРН, 3,8 % - Туркменістан та США, 3,6 % - Туреччина та 3,4 % - Італія). Ще більш показовим є провідне становище РФ серед торговельних партнерів із СНД - питома вага Росії в загальному торговельному обороті України з державами цього регіону у 2000 р. досягала 74,5 %, тоді як частка Туркменістану становила 8,7 %. Білорусі - 7,0 %, Казахстану - 3,9 %, Узбекистану - 2,3 %, а на інші п'ять членів цієї організації припадало всього 3,6 % [37, 245].