Державне регулювання діяльності у сфері освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Україна як європейська держава має багатющі історичні і правові традиції, які перебувають в процесі закономірного розвитку і потребують вирішення багатьох проблем, що спостерігаються у розбудові незалежної Української держави, зокрема в освітній сфері.

Кожна епоха розвитку людства висуває свої орієнтири навчання і виховання молодого покоління. Державне регулювання в галузі освіти в Україні є частиною процесів оновлення освітніх систем, що відбуваються останні 20 років у європейських країнах і пов'язані з визнанням значимості знань як рушія суспільного добробуту та прогресу.

Стратегічні напрями модернізації освіти і науки, значущість цих сфер у суспільному розвитку України визначаються об'єктивними тенденціями загальноосвітнього розвитку і тісно пов'язані з ними внутрішньодержавними процесами. Перехід людства від індустріального виробництва до науково-інформаційних технологій, формування суспільства знань об'єктивно висувають серед найбільших пріоритетів науку як сферу, що продукує нові знання і освіту, як сферу, що долучає до знань суспільство в цілому і кожну людину зокрема. Саме від рівня розвиненості людини все більше залежатиме успіх будь-якої виробничої діяльності й життєдіяльності взагалі.

Європейські країни розпочали ґрунтовну дискусію навколо того, як озброїти людину необхідними вміннями та знаннями для забезпечення її гармонійної взаємодії з технологічним суспільством, яких компетентностей необхідно навчити і як, що має бути результатом навчання.

Отже, безсумнівно є необхідність подальшого реформування освітньої галузі в Україні на основі європейського та вітчизняного досвіду, а також зясуваня ролі й місця освіти України в системі освіти світу, здійснення аналізу основних принципів організації освітнього процесу в контексті світового досвіду для подальшого використання у процесі вдосконалення освітньої системи в Україні, розробки освітньо-правових рекомендацій щодо подолання її недоліків.

Об'єктом дослідження є державне регулювання діяльності у сфері освіти.

Предметом дослідження є державне регулювання діяльності управління освіти Калуської міської ради.

Метою магістерського дослідження є висвітлення теми „ Державне регулювання діяльності у сфері освіти (на прикладі роботи управління освіти Калуської міської ради)”, виявлення основних принципів організації освітнього процесу в Україні безпосередньо та в місті Калуші зокрема.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

1. Теоретично обґрунтувати поняття „державна освітня політика”.

2. Описати історію розвитку освітнього законодавства.

3. Окреслити й проаналізувати законодавчо-правове регулювання в галузі освіти (дошкільної, середньої, професійно-технічної, вищої та післядипломної.

4. Здійснити аналіз програми „Освіта міста Калуша на 2007-2010 роки” та з'ясувати її роль у забезпеченні розвитку освіти.

5. Виокремити пропозиції щодо удосконалення освітньої галузі через удосконалення контролю з боку держави.

При написанні магістерської роботи використовувалися такі методи дослідження: описовий, спостереження, індуктивний, порівняльного та кількісного аналізу

Матеріалом дослідження стали такі документи: Конституція України,

Закони України „Про освіту”, „Про професійно-технічну освіту”, „Про загальну середню освіту”, „Про позашкільну освіту” , „Про дошкільну освіту”, „Про вищу освіту”, програма „Освіта м. Калуша на 2007 -2010 роки” тощо.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані в роботі місцевих органів упраління освітою для удосконалення регіональної нормативної бази, забезпечення умов розвитку освіти на місцевому рівні.

Обсяг і структура магістерського дослідження. Робота складається зі вступу, двох основних розділів (10 підрозділів), висновків та списку використаних джерел, що налічує 39 позицій. Повний обсяг роботи 94 сторінки. У роботі вміщено 5 рисунків та 6 таблиць.



РОЗДІЛ 1. ДЕРЖАВНА ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА ТА ЇЇ ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

1.1 Поняття державної освітньої політики

Розвиток сучасного суспільства характеризується швидкими і глибокими змінами. Вони торкнулися і національних систем освіти. Більшість держав світу намагаються підняти на новий рівень освіченість громадян. Таке прагнення насамперед зумовлене прямою залежністю між розвитком суспільства і системою освіти. Тому статус держав у сучасному світі визначається не стільки військовим і економічним, скільки інтелектуальним потенціалом. Джерело добробуту та розквіту країни, зміцнення її ролі у світі - саме в системі освіти. На думку авторитетних експертів, розвиток держави за рахунок системи освіти додає до 40% валового національного продукту[1].

Не менш важливим є і те, що освіта має вирішальне значення для розвитку особистості. У ХХІ столітті становище особистості в суспільстві, її матеріальні та моральні потреби, шанс реалізувати себе прямо залежать від рівня освіченості людини, а інтелектуальний потенціал стає головним фактором можливості інноваційного, а відтак прогресивного розвитку суспільства. У тих державах, де розуміють високе призначення на сучасному етапі освіти, формується державна освітня політика, що забезпечує їх розвиток і ефективне функціонування.

„Державна освітня політика є системою дій щодо реалізації в суспільстві затвердженої органами державної влади і схваленої громадською думкою концепції освіти. В Україні на сьогодні такою концепцією є „Національна доктрина розвитку освіти”... Освітня політика - це передусім політика, що забезпечує розвиток і функціонування освіти”[2]. В цілому, погоджуючись з таким висновком, вважаємо, що державна політика у сфері освіти ґрунтується також на конституційних нормах, принципах, правах, свободах, гарантіях; кодексах, законах держави; рішеннях, роз'ясненнях Конституційного Суду; указах Президента; міжнародних, міждержавних договорах, хартіях, конвенціях, деклараціях, ратифікованих законодавчим органом; постановах вищого законодавчого та виконавчого органів; наказах, розпорядженнях центрального органа державної виконавчої влади, який здійснює керівництво у сфері освіти.

Відомо, що державна політика, тенденції розвитку освіти в першу чергу визначаються на законодавчому рівні. Формування достатньої і прогресивної законодавчої, нормативно-правової бази освіти є одним із визначальних факторів, які можуть забезпечити можливість реалізації прав громадян на освіту.

Для її розвитку необхідні досконале вивчення вітчизняного досвіду законотворення, врахування практики міжнародного та зарубіжного освітнього законодавства, зокрема рекомендацій Ради Європи (рекомендації Комітету Міністрів „Про середню освіту”, „Про сучасні мови”, „Про викладання історії у ХХІ столітті в Європі”, парламентської асамблеї „Про освіту з питань прав людини”) [3].

1.1.1 Історія розвитку освітнього законодавства в Україні

Історія розвитку законодавства в Україні має давні корені. Зокрема, за часів Володимира Святославовича, Ярослава Мудрого розвиток освіти стає державною політикою київської влади. Держава в особі князя ініціювала створення так званих двірцевих, державних (княжих) шкіл, шкіл „книжного вчення”. Київській Русі необхідні були кваліфіковані кадри для задоволення державних потреб. Тому ці освітні установи готували педагогів, лікарів, дипломатів, правників, письменників-літописців, архітекторів-будівельників тощо [4]. До нас не дійшли письмові джерела про те, що княжі школи створювалися і функціонували на основі якихось державних документів. Можливо, таких не було взагалі. Але те, що навчальні заклади підвищеного типу - двірцеві школи - утримувалися за рахунок князівської казни підтверджується літописами, іншими пам'ятками давньоруської писемності.

Письмове історичне джерело „Повчання дітям” Володимира Мономаха (1117р.) - одна з перших вітчизняних педагогічних пам'яток. Цей твір не тільки моральний заповіт мудрого державного діяча наступним поколінням, але й перший законодавчий акт, який робить спробу врегулювати суспільні відносини в галузі навчання та виховання. Князь закликає любити й захищати свою землю, бути гуманними, працьовитими, шанобливими, чесними, вірними християнами [5]. Чи не є це законодавчим встановленням основних завдань виховання молодого покоління?

Монастирські школи, які розпочали свою діяльність із середини ХІ століття, засновувалися різними чернечими орденами. У 1068 році ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій відкрив першу таку школу. Функціонували монастирські школи на основі Студитського Статуту (був складений у 798 році візантійським богословом Федором Студитом). Статут вимагав навчання чорноризців грамоти, встановлював внутрішній шкільний порядок, окреслював завдання монастирського навчання.

За часів українського національного відродження XVI-XVII століть центром розвитку шкільної освіти в Україні став Острозький греко-слов'яно-латинський колегіум (1578р.). він сприяв появі ряду братських шкіл, які працювали згідно зі Статутом (нормативно-правовим актом того часу), прототипом для них був Статут Львівської братської школи - „Порядок шкільний”. Львівська братська школа подала приклад демократичного устрою тогочасного навчального закладу. Насамперед учні користувались рівними правами і обов'язками, заохочувалося їхнє прагнення до самовдосконалення. Вчителеві приписувалося вчити і любити всіх без винятку дітей. Ці демократичні засади стали надбанням усіх братських шкіл, мережа яких швидко поширювалася по всій Україні. Відома діяльність Луцької, Київської, Рогатинської, Галицької, Кам'янець-Подільської, Дрогобицької та інших братських шкіл. Більшість із них функціонували за зразком Львівської. Статути братських шкіл гарантували законне право навчання у школах всіх дітей братства, вводили обов'язкові правила шкільної поведінки, встановлювали застосування класно-урочної форми навчання, порядок зарахування дітей до школи, закріплювали інші права та обов'язки [6].

Єзуїтські школи також діяли за статутом „Ratio et institution studijrum societatis jesu”, автором якого був генерал єзуїтського ордену Клавдій Аквавіва. Цей документ відзначався своїм войовничим характером [7].

За часів царювання Петра I здійснювалися спроби формування державної освітньої політики. З 1714 року проводиться експеримент із запровадженням обов'язкової загальної освіти у формі мережі так званих „цифрових шкіл”. Ця реформа, інші освітні нововведення розпочинаються за указами государя.

У 1767 році Катерина II створила „Комиссю об уложениях”, завдання якої полягало в створенні нових законів, у тому числі й у галузі освіти. Комісією були напрацьовані закони „Утверждение о губерниях” (1775 р.), „Устав народным училищам Российской империи (1786 р.).

Із заснуванням Міністерства народної освіти у Російській імперії (1802р.) реформи у галузі освіти почали здійснювати на основі законодавчих, нормативно-правових актів. Наприклад, в 1864 році було затверджено „Положення про навчальні народні училища” (так званий шкільний закон) [8].

На Правобережній Україні та Галичині 1773 року польський сейм для керування народною освітою заснував Едукаційну комісію, яка розробила „Шкільний статут”. Він встановлював нову систему шкільництва.

Значного розвитку набули законодавча та нормативно-правова бази за радянських часів. Першими законодавчими актами, які заклали основи радянської системи освіти, стали „Положення про єдину трудову школу РРФСР”, „Основні принципи єдиної трудової школи” (відомі під назвою „Декларація про єдину трудову школу”). У цих документах послідовно відстоювалися принципи демократизації освіти, єдиної школи для всіх дітей країни незалежно від станової незалежності, національності, ставлення до релігії, статі, навчання рідною мовою, світськість школи тощо[9].

Надалі стратегія розвитку освіти в Україні та умови її реалізації регламентувалися Законом України „Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР” (від 17 квітня 1959 року), Основами законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту (від 19 липня 1973 року), Законом України „Про народну освіту” (від 28 червня 1974 року), Законом Союзу Радянських Соціалістичних Республік „Про внесення змін до основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про народну освіту у зв'язку з основними направленнями реформи загальноосвітньої професійної школи” (від 27 листопада 1985 року) та відповідними постановами Верховної Ради України, Ради Міністрів України. Кожний з цих законодавчих актів визначав державну політику у сфері освіти на свій час. Наприклад, у Законі „Про внесення змін і доповнень до Основ законодавства...” 1985 року державна освітня політика, попри певні ідеологічні моменти, будувалася на основі нагальних потреб суспільства - „підготовка високоосвічених, творчих, озброєних глибокими знаннями, всебічно, гармонійно розвинутих громадян, підвищення якості навчання і виховання, покращення підготовки молодого покоління до праці, забезпечення суспільства кваліфікованими робітничими кадрами і спеціалістами, постійне підвищення їх професійного рівня”[10].

1.1.2 Розробка законодавчої бази освіти після прийняття незалежності України

Зі становлення і розвитком незалежної української держави постало завдання розробки української державної освітньої політики. У 1991 році Верховна Рада України прийняла Закон України „Про освіту”. Через два роки І З'їзд педагогічних працівників держави прийняв, а Кабінет Міністрів затвердив окремою постановою Державну національну програму „Освіта” (Україна ХХІ століття). Це були перші документи державного рівня, які окреслили політику нашої країни у сфері освіти [10]. Закон наголошував, що „Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства. Державна політика в галузі освіти визначається Верховною Радою України відповідно до Конституції України і здійснюється органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування” . До того ж Закон України „Про освіту” виконав і такі важливі функції: врегулював суспільні відносини в галузях навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян, визначив основні принципи розвитку освіти, закріпив повноваження державних органів управління навчальних закладів щодо реалізації державної політики в Україні, привернув увагу до нормативного регулювання освітянських відносин в різних ракурсах (управлінському, громадянсько-правовому, трудовому, власне педагогічному). Закон зумовив розробку і прийняття інших законів прямої дії, які закріплюють освітянські відносини на кожному рівні освіти.

У 1996 році була прийнята Конституція України, у якій закріплено право кожного громадянина на освіту (стаття 53), наголошено, що загальна середня освіта є обов'язковою, держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам [12].

Суспільний розвиток зумовив необхідність внесення доволі істотних змін і доповнень до Закону України „Про освіту”. У 1996 році закон був суттєво доопрацьований: за час його дії Верховна Рада одинадцять разів вносила необхідні зміни та доповнення. Прийняття закону дозволило законодавчо закріпити обов'язковість повної загальної середньої освіти, структурувати систему освіти та скоротити обсяг відомчого і локального регулювання, встановити його межі, а також конкретизувати підзаконну нормовотворчість.

Для розвитку програми „Освіта”, Закону „Про освіту” Міністерство освіти і науки України розробило низку нормативних актів із різних напрямів діяльності системи освіти. У 1993-1994 роках постановами Кабінету Міністрів України було затверджено Положення про порядок створення, реорганізацію і ліквідацію навчально-виховних закладів, Положення про середній загальноосвітній навчальний заклад, наказами Міністерства затверджено ряд положень про різні типи середніх загальноосвітніх навчальних закладів, інші документи з питань освіти [11].

Про увагу держави до проблем галузі свідчить те, що тільки за останні роки Верховна Рада України прийняла низку законів, а саме законів прямої дії, які визначають стратегію розвитку освіти, закріплюють її нормативи, вимоги, стандарти, законодавчо регулюють відносини всіх структурних підрозділів освіти („Про професійно-технічну освіту (прийнятий 10.12.1998р.), „Про загальну середню освіту” (13.05.1999 р.), „Про позашкільну освіту” (22.06.2000 р.), „Про дошкільну освіту” (11.07.2001 р.), „Про вищу освіту” (17.01.2002 р.), „Про охорону дитинства” (26.06.2001 р.), „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” (26.06.2001 р.), „Про наукову та науково-технічну діяльність” (23.09.1994 р.). За порівняно короткий час Україна стала чи не єдиною країною на теренах СНД, в якій практично завершено формування законодавчої бази сфери освіти.

Вагомий внесок у розвиток і стабілізацію системи освіти України та окремих її структурних секторів, розв'язання тактичних і стратегічних завдань реалізації законодавства зробили Укази Президента України, постанови Верховної Ради і Кабінету Міністрів України, накази Міністерства освіти і науки, інші нормативно-правові акти.

Зокрема, 2 червня 1998 року Президент України видав Указ „Про заходи поліпшення та розвитку загальної середньої освіти”, яким розширено спектр реалізації державної політики у сфері освіти, у тому числі визначено завдання подальшого удосконалення організації та діяльності системи загальноосвітніх навчальних закладів. Згідно з Указом Кабінет Міністрів розробив комплексний план заходів щодо розвитку загальної середньої освіти на 1999-2012 роки, а органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя разом з органами місцевого самоврядування підготували регіональні програми її розвитку.

Після прийняття законів, які регламентують відносини в системі освіти, Верховна Рада України декілька разів за останній час поверталась до розгляду питань стосовно освітянської галузі. 16 липня 1999 року Верховна Рада прийняла постанову „Про стан підготовки та випуску навчальних програм та випуску підручників на 1999-2000 навчальний рік та погашення заборгованості педагогічним працівникам загальноосвітніх навчальних закладів із виплати заробітної плати”; 21 червня 2001 року „Про стан, напрями реформування і фінансування освіти в Україні”.

У жовтні 2001 року ІІ Всеукраїнський з'їзд працівників освіти схвалив національну доктрину розвитку освіти, де поставлено ключове завдання - модернізація галузі відповідно до потреб ХХІ століття[13]. Вона відкрила нову сторінку в історії освіти України, виголосила головні пріоритети розвитку, визначила структуру освітньої системи в державі, поставила комплекс завдань і насамперед - створення умов для власного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина України. Для впровадження цього важливого стратегічного документа Кабінет Міністрів України розробив і затвердив Державну програму „Вчитель” [14], програму розвитку позашкільних навчальних закладів на найближчі шість років та ряд інших документів.

Особливістю українського законодавства в системі освіти є й те, що Верховна Рада Автономної Республіки Крим в межах своїх повноважень прийняла Закон „Про освіту”.

Слід також врахувати і те, що в Україні існують спеціальні закони та нормативно-правові акти, які регулюють організацію навчально-виховного процесу дітей та молоді, постраждалих внаслідок аварії на Чорнобильській атомній станції, освіти в столиці України, що передбачено Законом України „Про столицю.” [16]

Таким чином, за останні десять років Верховна Рада України прийняла базовий Закон України „Про освіту,” п'ять законів прямої дії, які безпосередньо регулюють відносини в структурних секторах освіти. До того ж видано понад 200 указів Президента, прийнято 150 постанов уряду, які так чи інакше стосуються освіти [11]. Це дає змогу стверджувати, що в Україні сформована нова, самостійна галузь законодавства - освітянська, яка продовжує розвиватися й вдосконалюватися.

Як бачимо, за роки незалежності Україна зробила істотні кроки на шляху реформування національної системи освіти, демократизації освітянської діяльності. Крім розробки нової законодавчої бази галузі, до них треба віднести такі: створення вітчизняних підручників і педагогічної преси, оновлення змісту освіти, варіативність мережі навчальних закладів і освітньо-професійних програм, розпочато підготовку фахівців із багатьох нових спеціальностей, функціонування досить різноманітних моделей навчальних закладів, які за багатьма кількісними і якісними показниками не поступається авторитету, іміджу, рівню навчальних закладів розвинених країн світу, є конкурентно спроможними на європейському освітньому просторі [17].

1.2 Законодавчо-правове регулювання в галузі освіти

1.2.1 Дошкільна освіта

Законодавство України про дошкільну освіту базується на Конституції України і складається із Закону України „Про освіту”, Закону України „Про дошкільну освіту”, інших нормативно - правових актів та міжнародних договорів України.

Основними завданнями законодавства України про дошкільну освіту є: забезпечення права дитини на доступність і безоплатність здобуття дошкільної освіти; забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку системи дошкільної освіти; визначення змісту дошкільної освіти; визначення органів управління дошкільною освітою та їх повноважень; визначання прав та обов'язків учасників навчально-виховного процесу, встановлення відповідальності за порушення законодавства про дошкільну освіту; створення умов для благодійної діяльності у сфері дошкільної освіти.

Державна політика у сфері дошкільної освіти визначається Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами і втілюється центральними органами виконавчої влади, органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Держава надає всебічну допомогу сім'ї у розвитку, вихованні та навчанні дитини; забезпечує доступність і безоплатність дошкільної освіти в державних і комунальних дошкільних навчальних закладах у межах державних вимог до змісту, рівня й обсягу дошкільної освіти (базового компонента дошкільної освіти); піклується про збереження та зміцнення здоров'я, психологічний і фізичний розвиток дітей; сприяє розвиткові та збереженню мережі дошкільних навчальних закладів незалежно від підпорядкування, типів і форм власності.

Дошкільна освіта є обов'язковою первинною складовою частиною системи безперервної освіти в Україні.

Дошкільна освіта - цілісний процес, спрямований на забезпечення різнобічного розвитку дитини дошкільного віку відповідно до її задатків, нахилів, здібностей, індивідуальних, психічних та фізичних особливостей, культурних потреб; формування у дитини дошкільного віку моральних норм, набуття нею життєвого соціального досвіду [18].

Систему дошкільної освіти становлять: дошкільні навчальні заклади незалежно від підпорядкування, типів і форми власності; наукові і методичні установи; органи управління освітою; освіта та виховання в сім'ї.

Принципами дошкільної освіти є: доступність для кожного громадянина освітніх послуг, що надаються системою дошкільної освіти; рівність умов для реалізації задатків, нахилів, здібностей, обдарувань, різнобічного розвитку кожної дитини; єдність розвитку, виховання, навчання і оздоровлення дітей; єдність виховних впливів сім'ї і дошкільного навчального закладу; наступність і перспективність між дошкільною та початковою загальною освітою; світський характер дошкільної освіти; особистісно-орієнтований підхід до розвитку особистості дитини; демократизація та гуманізація педагогічного процесу; відповідність змісту, рівня й обсягу дошкільної освіти особливостям розвитку та стану здоров'я дитини дошкільного віку.

Завданнями дошкільної освіти є:

- збереження та зміцнення фізичного, психічного і духовного здоров'я дитини;

- виховання у дітей любові до України, шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу, а також цінностей інших націй і народів, свідомого ставлення до себе, оточення та довкілля;

- формування особистості дитини, розвиток її творчих здібностей, набуття нею соціального досвіду;

- виконання вимог Базового компонента дошкільної освіти, забезпечення соціальної адаптації та готовності продовжувати освіту;

- здійснення соціально-педагогічного патронату сім'ї.

Громадяни України незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак мають рівні права на здобуття дошкільної освіти у дошкільних навчальних закладах незалежно від підпорядкування, типів і форм власності, а також у сім'ї.

Здобуття дошкільної освіти в дошкільних навчальних закладах незалежно від підпорядкування, типів і форми власності має забезпечити виконання вимог Базового компонента дошкільної освіти.

Відповідальність за здобуття дітьми дошкільної освіти покладається на їхніх батьків, а дітьми, позбавленими батьківського піклування, - на осіб, які їх замінюють, та навчальні заклади, де вони утримуються.

Дитина може здобувати дошкільну освіту за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють у дошкільних навчальних закладах незалежно від підпорядкування, типів і форми власності; у сім'ї; за допомогою фізичних осіб з високими моральними якостями, які мають відповідну вищу педагогічну освіту, ліцензію на право надання освітніх послуг у сфері дошкільної освіти та фізичний стан здоров'я яких дозволяє виконувати обов'язки педагога.

Мова (мови) у дошкільній освіті визначається відповідно до Конституції України і законів про мови [19].

Дошкільний навчальний заклад - навчальний заклад, що забезпечує реалізацію права дитини на здобуття дошкільної освіти, її фізичний, розумовий і духовний розвиток, соціальну адаптацію та готовність продовжувати освіту.

Дошкільний навчальний заклад, заснований на приватній формі власності, здійснює свою діяльність за наявності ліцензії на право надання освітніх послуг у сфері дошкільної освіти, виданої у встановленому законодавством України порядку.

Режим роботи дошкільного навчального закладу незалежно від підпорядкування, типу і форми власності, тривалість перебування в ньому дітей встановлюється його засновником (власником) відповідно до законодавства України за погодженням з відповідними органами управління освітою та відповідними органами управління охорони здоров'я.

У дошкільному навчальному закладі незалежно від підпорядкування, типу і форми власності не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій та релігійних організацій.

Відповідно до потреб громадян України створюються різні типи дошкільних навчальних закладів: ясла, ясла-садок, дитячий садок, будинок дитини, дитячий будинок інтернатного типу, центр розвитку дитини тощо.

Для задоволення освітніх потреб громадян дошкільний навчальний заклад може входити до складу навчально-виховного комплексу „дошкільний навчальний заклад - загальноосвітній навчальний заклад” або до складу об'єднання з іншими навчальними закладами.

Дошкільний навчальний заклад визначається юридичною особою з дня реєстрації його статуту.

Статут дошкільного навчального закладу незалежно від підпорядкування, типу і форми властивості розробляється відповідно до Конституції України, Закону України „Про освіту”, Закону України „Про дошкільну освіту”, Положення про дошкільний навчальний заклад.

Дошкільні навчальні заклади можуть бути державної, комунальної та приватної форми власності.

Створення, реорганізація і ліквідація дошкільних навчальних закладів незалежно від підпорядкування, типів і форми власності здійснюються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Управління системою дошкільної освіти здійснюють:

- спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки;

- інші центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані дошкільні навчальні заклади;

- Рада міністрів Автономної Республіки Крим;

- обласні, Київська та Севастопольська міські, районні державні адміністрації та підпорядковані їм органи управління, у сфері управління яких перебувають дошкільні навчальні заклади;

- органи місцевого самоврядування.

Основними завданнями органів управління системою дошкільною освіти є: створення умов для здобуття дітьми дошкільної освіти; прогнозування, забезпечення розвитку дошкільної освіти та мережі дошкільних навчальних закладів незалежно від типів і форми власності відповідно до освітніх запитів населення; ліцензування приватних дошкільних закладів, юридичних і фізичних осіб на право надання освітніх послуг у сфері дошкільної освіти; державна атестація дошкільних навчальних закладів, доведення результатів ліцензування та атестації до громадськості через засоби масової інформації; соціальний захист, охорона життя, здоров'я та захист прав учасників навчально-виховного процесу в дошкільному навчальному закладі; здійснення контролю за виконанням завдань дошкільної освіти та додержанням вимог Базового компонента дошкільної освіти, навчально-методичного керівництва та державного інспектування в дошкільних навчальних закладах незалежно від підпорядкування, типів та форми власності; організація науково-методичного забезпечення дошкільної освіти, впровадження в практику досягнень науки, передового досвіду, новітніх педагогічних технологій; ведення обліку дітей дошкільного віку; проведення експериментальної та інноваційної діяльності; здійснення міжнародного співробітництва у системі дошкільної освіти; забезпечення системи дошкільної освіти керівними і педагогічними кадрами, сприяння їх підготовці, підвищення кваліфікації, проведення атестації.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки:

- реалізує державну політику у сфері дошкільної освіти;

- здійснює у межах своїх повноважень нормативно-правове регулювання відносин у системі дошкільної освіти;

- розробляє, затверджує державні нормативи фінансового, матеріального забезпечення дітей та матеріально-технічного оснащення дошкільних навчальних закладів;

- визначає перспективи і пріоритетні напрями розвитку системи дошкільної освіти;

- розробляє, впроваджує і контролює додержання вимог Базового компонента дошкільної освіти;

- контролює діяльність органів управління освітою та навчальних закладів системи дошкільної освіти;

- організовує нормативне, наукове, програмно-методичне, кадрове та інформаційне забезпечення дошкільної освіти;

- визначає порядок атестації педагогічних працівників системи дошкільної освіти;

- приймає рішення щодо організації інноваційної діяльності у системі дошкільної освіти, координує та контролює її проведення;

- затверджує типові переліки обов'язкового навчально-дидактичного та іншого обладнання, у тому числі корекційного, програмно-методичних та навчально-наочних посібників, художньої літератури;

- здійснює в установленому законодавством порядку міжнародне співробітництво у системі дошкільної освіти.

Керівництво дошкільним навчальним закладом здійснює директор (завідуючий). Колегіальним постійно діючим органом управління дошкільним навчальним закладом є педагогічна рада. Органом громадського самоврядування дошкільного навчального закладу є загальні збори (конференція) колективу дошкільного навчального закладу та батьків або осіб, які їх замінюють.

Основною формою державного контролю за діяльністю дошкільних навчальних закладів незалежно від підпорядкування, типів і форми власності є державна атестація, яка проводиться не рідше одного разу на десять років у порядку, встановленому спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Базовий компонент дошкільної освіти - державний стандарт, що містить норми і положення, які визначають державні вимоги до рівня розвиненості та вихованості дитини дошкільного віку, а також умови, за яких вони можуть бути досягнуті.

Зміст дошкільної освіти визначається Базовим компонентом дошкільної освіти, який передбачає здобуття дошкільної освіти дітьми, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, тривалого лікування та реабілітації, здійснюється за окремими програмами і методиками, розробленими на основі Державної базової програми спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки, за погодженням з спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я.

Додаткові освітні послуги, які не визначені Базовим компонентом дошкільної освіти, вводяться лише за згодою батьків дитини або осіб, які їх замінюють, фізичних та юридичних осіб на основі угоди між батьками або особами, які їх замінюють, та дошкільним навчальним закладом у межах гранично допустимого навантаження дитини[20].

Науково-методичне забезпечення системи дошкільної освіти здійснюють:

- спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки, підпорядковані йому науково-методичні установи та вищі педагогічні навчальні заклади, а також науково-дослідні установи Академії педагогічних наук України та Національної академії наук України;

- центральний інститут післядипломної освіти Академії педагогічних наук України;

- Кримський республіканський інститут післядипломної освіти, обласні, Київський і Севастопольський міські інститути післядипломної педагогічної освіти:

- методичні кабінети на інші науково-методичні установи, підпорядковані місцевим органам управління освітою.

Завдання науково-методичного забезпечення системи дошкільної освіти - це розроблення та впровадження програмно-методичної бази дошкільної освіти; створення навчально-виховних програм, навчально-методичних та навчально-наочних посібників; узагальнення та поширення передового педагогічного досвіду; організація співпраці з іншими навчальними закладами для підвищення ефективності програмно-методичного забезпечення; аналіз стажу освітньої роботи та рівня розвитку дитини відповідно до завдань дошкільної освіти, Базового компонента дошкільної освіти; підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації педагогічних працівників системи дошкільної освіти; пропаганда просвітницької діяльності у засобах масової інформації.

Учасниками навчально-виховного процесу у сфері дошкільної освіти є діти дошкільного віку, вихованці, учні; директори (завідуючі), заступники директора (завідуючого) з навчально-виховної (виховної) роботи, вихователі-методисти, вихователі, старші вихователі, вчителі (всіх спеціальностей), вчителі-дефектологи, вчителі-логопеди, практичні психологи, соціальні педагоги, інструктори з праці, інструктори з фізкультури, інструктори слухового кабінету, музичні керівники, керівники гуртків, студій, секцій, інших форм гурткової роботи та інші спеціалісти; помічники вихователів та няні у будинках дитини, яслах та яслах-садках; медичні працівники; батьки або особи, які їх замінюють; батьки-вихователі дитячих будинків сімейного типу; фізичні особи, які надають освітні послуги у сфері дошкільної освіти за наявності ліцензії.

Права дитини у сфері дошкільної освіти визначені Конституцією України, Законом України „Про освіту”, Законом України „Про дошкільну освіту” та іншими нормативно-правовими актами.

Дитина має гарантоване державою право на безоплатну дошкільну освіту в державних і комунальних дошкільних навчальних закладах; безпечні та нешкідливі для здоров'я умови утримання, розвитку, виховання і навчання; захист від будь-якої інформації, пропаганди та агітації, що завдає шкоди її здоров'ю, моральному та духовному розвитку; безоплатне медичне обслуговування у державних і комунальних дошкільних навчальних закладах; захист від будь-яких форм експлуатації та дій, які шкодять здоров'ю дитини, а також від фізичного та психологічного насильства, приниження її гідності; здоровий спосіб життя.

Права та обов'язки педагогічних працівників у сфері дошкільної освіти визначаються Законом України „Про освіту”, Законом України „Про дошкільну освіту” та іншими нормативно-правовими актами.

Трудові відносини у системі дошкільної освіти регулюються законодавством України про працю, Законом України „Про освіту”, Законом України „Про дошкільну освіту” [21] та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них.

Атестація педагогічних працівників дошкільного навчального закладу належно від підпорядкування, типів і форми власності є обов'язковою і здійснюється, як правило, один раз на п'ять років відповідально до Типового положення про атестацію педагогічних працівників України, затвердженого спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Держава забезпечує соціальний захист, підтримку дітей дошкільного віку, особливо дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, тривалого лікування та реабілітації, а також дітей із малозабезпечених та багатодітних сімей.

Органи охорони здоров'я, заклади охорони здоров'я разом з органами управління освітою здійснюють контроль за дотриманням санітарного законодавства у дошкільних навчальних закладах, щорічно забезпечують безоплатний медичний огляд дітей, моніторинг і корекцію стану їх здоров'я, несуть відповідальність за додержання санітарно-гігієнічних норм, проведення лікувально-профілактичних заходів у дошкільних навчальних закладах незалежно від підпорядкування, типу і форми власності.

Фінансово-господарська діяльність дошкільних навчальних закладів здійснюється відповідно до Закону „Про освіту”, законів про бюджет, власність, місцеве самоврядування та інших нормативно-правових актів.

Міжнародне співробітництво у системі дошкільної освіти здійснюється відповідно до Закону України „Про освіту”, Закону України „Про дошкільну освіту”, інших нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.



1.2.2 Законодавча база загальної середньої освіти

Законодавство України про загальну середню освіту базується на Конституції України і складається із Закону України "Про освіту", Закону України "Про загальну середню освіту", інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Основним завданням законодавства України про загальну середню освіту є забезпечення права громадян на доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти; забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку загальної середньої освіти; забезпечення нормативно-правової бази щодо обов'язковості повної загальної середньої освіти; визначення структури та змісту загальної середньої освіти; визначення органів управління системою загальної середньої освіти та їх повноважень; визначення прав та обов'язків учасників навчально-виховного процесу, встановлення відповідальності за порушення законодавства про загальну середню освіту [22].

· Загальна середня освіта - цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.Загальна середня освіта є обов'язковою основною складовою безперервної освіти.

· Загальна середня освіта спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості шляхом навчання та виховання, які грунтуються на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегративності, єдності навчання і виховання, на засадах гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави.

· Систему загальної середньої освіти становлять загальноосвітні навчальні заклади всіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, навчально-виробничі комбінати, позашкільні заклади, науково-методичні установи та органи управління системою загальної середньої освіти, а також професійно-технічні та вищі навчальні заклади I-II рівнів акредитації, що надають повну загальну середню освіту [23].

Завданнями загальної середньої освіти є виховання громадянина України; формування особистості учня (вихованця), розвиток його здібностей і обдарувань, наукового світогляду; виконання вимог Державного стандарту загальної середньої освіти, підготовка учнів (вихованців) до подальшої освіти і трудової діяльності; виховання в учнів (вихованців) поваги до Конституції України, державних символів України, прав і свобод людини і громадянина, почуття власної гідності, відповідальності перед законом за свої дії, свідомого ставлення до обов'язків людини і громадянина; реалізація права учнів (вихованців) на вільне формування політичних і світоглядних переконань; виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей Українського народу та інших народів і націй; виховання свідомого ставлення до свого здоров'я та здоров'я інших громадян як найвищої соціальної цінності, формування гігієнічних навичок і засад здорового способу життя, збереження і зміцнення фізичного та психічного здоров'я учнів (вихованців).

Громадянам України незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак забезпечується доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти у державних і комунальних навчальних закладах.

Громадяни України мають право на здобуття повної загальної середньої освіти у приватних навчальних закладах. Здобуття повної загальної середньої освіти у навчальних закладах незалежно від підпорядкування, типів і форм власності має відповідати вимогам Державного стандарту загальної середньої освіти. Відповідальність за здобуття повної загальної середньої освіти дітьми покладається на їх батьків, а дітьми, позбавленими батьківського піклування, - на осіб, які їх замінюють, або навчальні заклади, де вони виховуються.

Мова (мови) навчання і виховання у загальноосвітніх навчальних закладах визначається відповідно до Конституції України і Закону України "Про мови в Українській РСР".

Загальноосвітній навчальний заклад - навчальний заклад, що забезпечує реалізацію права громадян на загальну середню освіту.

Загальноосвітній навчальний заклад, заснований на приватній формі власності, здійснює свою діяльність за наявності ліцензії, виданої в установленому законодавством України порядку.

Відповідно до освітнього рівня, який забезпечується загальноосвітнім навчальним закладом (початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта), існують різні типи загальноосвітніх навчальних закладів I, II, III ступенів. Школи кожного з трьох ступенів можуть функціонувати разом або самостійно.

До загальноосвітніх навчальних закладів належать:

· середня загальноосвітня школа - загальноосвітній навчальний заклад I-III ступенів (I ступінь - початкова школа, II ступінь - основна школа, III ступінь - старша школа, як правило, з профільним спрямуванням навчання);

· спеціалізована школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад I-III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів;

· гімназія - загальноосвітній навчальний заклад II-III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю;

· ліцей - загальноосвітній навчальний заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою;

· колегіум - загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілів;

· загальноосвітня школа-інтернат - загальноосвітній навчальний заклад з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги;

· спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку;

· загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад I-III ступенів з відповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування;

· школа соціальної реабілітації - загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (створюється окремо для хлопців і дівчат);

· вечірня (змінна) школа - загальноосвітній навчальний заклад II-III ступенів для громадян, які не мають можливості навчатися у школах з денною формою навчання.

Інші навчальні заклади системи загальної середньої освіти:

· позашкільний навчально-виховний заклад - навчальний заклад для виховання дітей та задоволення їх потреб у додатковій освіті за інтересами (науковими, технічними, художньо-естетичними, спортивними тощо);

· міжшкільний навчально-виробничий комбінат - навчальний заклад для забезпечення потреб учнів загальноосвітніх навчальних закладів у профорієнтаційній, допрофесійній, професійній підготовці;

· професійно-технічний навчальний заклад - навчальний заклад для забезпечення потреб громадян у професійно-технічній і повній загальній середній освіті;

· вищий навчальний заклад I-II рівнів акредитації - навчальний заклад для задоволення потреб громадян за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста і бакалавра з одночасним завершенням здобуття повної загальної середньої освіти.

Загальноосвітній навчальний заклад є юридичною особою. За своїми організаційно-правовими формами загальноосвітні навчальні заклади можуть бути державної, комунальної та приватної форм власності.

Державні та комунальні загальноосвітні навчальні заклади створюються відповідно центральними, місцевими органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування з урахуванням соціально-економічних, національних, культурно-освітніх і мовних потреб за наявності необхідної кількості учнів (вихованців) відповідно до встановлених нормативів наповнюваності класів, необхідної матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних кадрів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Рішення про створення комунальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, спеціальних загальноосвітніх шкіл (шкіл-інтернатів) для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, приймаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за погодженням з Міністерством освіти України.

Рішення про створення гімназій, ліцеїв, колегіумів, спеціалізованих шкіл (шкіл-інтернатів), заснованих на комунальній формі власності, приймаються за поданням відповідних органів управління освітою Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Рішення про створення загальноосвітнього навчального закладу, заснованого на приватній формі власності, приймається засновником (власником) у порядку, встановленому законодавством України.

Рішення про створення шкіл соціальної реабілітації, їх підпорядкованість і джерела фінансування приймається Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства освіти України.

Реорганізація і ліквідація загальноосвітніх навчальних закладів проводяться у порядку, встановленому законодавством України.

Термін навчання для здобуття повної загальної середньої освіти у загальноосвітніх навчальних закладах I-III ступенів становить 12 років:

Навчально-виховний процес у загальноосвітніх навчальних закладах здійснюється за груповою та індивідуальною формами навчання, положення про які затверджує Міністерство освіти України.

Бажаючим надається право і створюються умови для прискореного закінчення школи, складання іспитів екстерном.

Базовий навчальний план загальноосвітніх навчальних закладів (далі - Базовий навчальний план) визначає структуру та зміст загальної середньої освіти через інваріантну і варіативну складові, які встановлюють погодинне та змістове співвідношення між освітніми галузями (циклами навчальних предметів), гранично допустиме навчальне навантаження учнів та загальнорічну кількість навчальних годин. Інваріантна складова змісту загальної середньої освіти формується на державному рівні, є єдиною для всіх закладів загальної середньої освіти, визначається через освітні галузі Базового навчального плану.

На основі Базового навчального плану Міністерство освіти України затверджує типові навчальні плани для загальноосвітніх навчальних закладів незалежно від підпорядкування, типів і форм власності. У типових навчальних планах освітні галузі реалізуються в навчальні предмети та курси інваріантної та варіативної складових змісту загальної середньої освіти.

На основі типових навчальних планів загальноосвітнім навчальним закладом складається робочий навчальний план з конкретизацією варіативної складової і визначенням профілю навчання.

Виховання учнів (вихованців) у загальноосвітніх навчальних закладах здійснюється в процесі урочної, позаурочної та позашкільної роботи з ними. Цілі виховного процесу в загальноосвітніх навчальних закладах визначаються на основі принципів, закладених у Конституції України, законах та інших нормативно-правових актах України.

У загальноосвітніх навчальних закладах забороняється утворення і діяльність організаційних структур політичних партій, а також релігійних організацій і воєнізованих формувань.

Учасниками навчально-виховного процесу в загальноосвітніх навчальних закладах є учні (вихованці); керівники; педагогічні працівники, психологи, бібліотекарі; інші спеціалісти; батьки або особи, які їх замінюють.

Вихованці шкіл-інтернатів усіх типів з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, перебувають на повному державному утриманні. Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які навчаються в інших загальноосвітніх навчальних закладах, забезпечуються харчуванням, одягом та іншими послугами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Утримання вихованців, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, у спеціальних загальноосвітніх школах (школах-інтернатах) здійснюється за рахунок держави.