Організація виробництва в підприємствах агропромислового комплексу

Організація праці на фермі. Поділ праці у свинарстві дає можливість поліпшувати організацію виробництва продукції і підвищувати продуктивність праці. Він знаходить своє конкретне втілення у створенні спеціалізованих бригад (чи ланок) по догляду за окремими статевими і віковими групами свиней. У кожній бригаді установлюють твердий розпорядок робіт і визначають обов'язки свинарів. При цьому враховують склад поголів'я, що обслуговується, вид і розміри приміщень, рівень механізації, види машин і устаткування на фермі, систему утримання і годівлі тварин та ряд інших умов. У передових господарствах свинарі є і механізаторами.

Широкого поширення у свинарстві набувають комплексні механізовані бригади і ланки. Вони займаються вирощуванням і відгодівлею свиней, а також виробництвом кормів.

Розпорядок дня на фермі залежить від часу року, виду поголів'я, що обслуговується, і т.д. У ньому встановлюють години проведення всіх основних робіт і відводять час на відпочинок свинарів. При обслуговуванні маткового поголів'я й відлучених у розпорядку дня передбачають підгодівлю поросят і додаткову годівля підсисних маток.

9.3 Організація виробничих процесів у вівчарстві

Спеціалізація вівчарства. У залежності від характеру основної продукції й умов виробництва склалися такі головні напрямки вівчарства: тонкорунне (шерстне і вовно-м'ясне), напівтонкорунне (м'ясо-шерстне) і грубововняне (смушково-молочне, овчинно-м^?ясне, м'ясо-сальне).

Сільськогосподарські підприємства, у залежності від спеціалізації, створюють племінні і товарні ферми зазначених вище напрямків. У великих вівчарських господарствах організуються спеціалізовані ферми маткового поголів'я з ягнятами для відібрання, вирощування молодняку, відгодівлі і нагулу овець.

Розміри ферм. Багаторічна практика свідчить про те, що на великих фермах підприємства роблять найбільш дешеву вівчарську продукцію. Розміщення ферм у господарстві залежить від спеціалізації і розмірів вівчарства.

У господарствах, що мають до 500 маток, усі поголів'я овець розміщують на одній фермі й в одній кошарі. У господарствах з великим поголів'ям овець на фермах тварин розміщують у спеціалізованих кошарах, призначених для окремих отар: маткового поголів'я, молодняку, валахів і нагульних овець. Місткість вівчарських будівель, їхня кількість і типи визначаються в залежності від району, в якому знаходиться господарство, напрямки вівчарства і наявності овець (за статевими і віковими групами).

На ділянці ферми необхідно мати сховища для концентрованих і соковитих кормів з розрахунку 1,2-1,4 ц на одну дорослу вівцю. При маткових кошарах обладнують спеціальні приміщення для окоту овець у зимові і ранньовеснянні місяці. До кошари повинний примикати відкритий баз, розмір якого встановлюють з розрахунку 2 кв м на одну вівцю.

Отару організують з овець, однорідних за статтю, породністю, класністю, кольором вовни, віком, ветеринарно-санітарним стану тощо.

Найціннішою частиною поголів'я є барани-плідники, їх отари формують у межах 300 голів, що значно менше поголів'я в отарах інших груп овець. На фермах з невеликим поголів'ям баранів виділяють в окрему групу і утримують ізольовано від інших овець.

Валахи найменш вимогливі до умов догляду і утримання; з них формують отари в 1200 голів.

Зразковий розмір отар інших груп овець такий: тонкорунних маток і ярок 600-1200 голів; грубововних маток і ярок 800-1500; нагульних овець 800-1500; племінних тонкорунних маток (з ягнятами) 500-900 голів.

З приведених даних видно, що у племінному вівчарстві формують отари менших розмірів.

Серйозний вплив на розмір отар роблять якість і розмір пасовищ, забезпеченість водопоями, рельєф місцевості й інші умови. Слід зазначити, що отара за розмірами повинна бути такою, щоб чабани могли бачити на пасовище одночасно всіх овець.

Планування відтворення череди і виробництва продукції. Для збільшення виробництва вовни і баранини вирішальне значення має ріст маткового поголів'я і поліпшення його використання.

Організація злучок і окотів. В екстенсивному вівчарстві при відсутності теплих приміщень і необхідних запасів кормів від матки одержують щорічно один окіт. При цьому масові окоти пристосовують до виходу овець на пасовище - квітень і частково травень, а злучку проводять у листопаді - грудні попереднього року (суягность овець триває в середньому 5 місяців - 145-155 днів).

Наявність у господарстві кормів і добре обладнаних кошар для підсисних маток дає можливість проводити окоти в січні - лютому для того, щоб ягнята досить зміцніли до моменту виходу на пасовище. Ягнята зимових окотів швидше звикають до трави, легше переносять жару. При цьому злучка в серпні - вересні попереднього року, коли отара знаходиться на пасовищах, багатих різноманітними і вітамінними кормами, сприяє підвищенню плідності і зниженню яловості маток.

Передовики вівчарства успішно застосовують ущільнені окоти, одержують три окоти за два роки. Для цього першу злучку проводять у серпні - вересні попереднього року (одержують перший зимовий окіт), а для другої злучки використовують першу тічку після окоту й одержують від овець другий приплід восени.

Структура череди у вівчарстві залежить від його напрямку, запланованого виходу ягняти на кожні 100 маток, від прийнятих норм вибракування маток, валахів і баранів, а також від термінів реалізації надремонтного молодняку.

Напрямок вівчарства дуже впливає на питому вагу маток у череді. Наприклад, у районах тонкорунного і напівтонкорунного вівчарства в пользовательных чередах, крім інших груп тварин, міститься значна кількість валухів-шерстоносів. Це знижує питому вагу маток у череді. У смушковому вівчарстві прагнуть мати якнайбільше маток, щоб більше одержати ягнят, а отже, і смушкової продукції.

На багатьох виробничих фермах у зонах тонкорунного вівчарства при розробленні структури череди виходять з таких нормативів: вихід ягняти на 100 маток - 120 голів; термін виробничого використання маток - 6-7 років і баранів - 3-4 роки; відповідний відсоток щорічного вибракування: маток -14-16, баранів - 25-30, валахів - 75%, відбій ягнят у віці 4 міс. Над ремонтний молодняк реалізують у залежності від спеціалізації вівчарства: на фермах шерстного напрямку у віці 9-10 міс, м'ясо-сального напрямку (валахів) у віці до одного року (у деяких господарствах у віці старше року).

Оборот череди. Рух поголів'я протягом року залежить від спеціалізації вівчарства, плану продажу вовни і баранини, а також усіх тих показників і нормативів, що покладені в основу при розробці структури череди.

У господарствах, де склад поголів'я овець різко змінюється протягом року, складають місячні обороти череди. У них указують, по яких групах овець відбуваються зміни в прибуткових і видаткових статтях. Використовують місячні обороти череди для складання планів потреби в кормах і виробництва продукції.

Правильний оборот череди овець, складений з використанням структурних нормативів, може забезпечити:

на фермі тонкорунного і напівтонкорунного напрямку продаж на м'ясо 35-37 овець і на плем'я 25-28 овець кожні 100 голів, що маються на початок року;

на фермі смушкового напрямку продаж 34-42 смушків, реалізацію на м'ясо 11-12 овець і на плем'я 12-13 овець на кожні 100 голів, що маються на початок року.

Слід зазначити, що овець, як і інших продуктивних тварин, вибраковують у господарстві з урахуванням їх продуктивності і доцільності подальшого вирощування. Тому приведені тут нормативи й інші показники структури й обороту череди є зразковими і можуть бути використані лише для укрупнених розрахунків.

Вирощування ягнят. З 10-денного віку ягнят починають привчати до підгодівлі сіном, а потім до концентрованих кормів. Для цього в приміщеннях, де розміщені матки з ягнятами, улаштовують ґратчасті загородження, у які вільно проходять тільки ягнята. У них ставлять коритця з різними кормами і водою. Кращі корми для ягнят - макуха, вівсянка, висівки, дрібностеблисте сіно.

Для запобігання забрудненню вовни тонкорунним ягнятам у 10-денному віці обрізають хвости. У 3-тижневому віці всіх слабких і вибракуваних за племінними ознаках баранчиків каструють. У 4-місячному віці з віднятого від маток молодняку формують окремі отари ярочок, валушків і баранчиков.

Утримання овець у зимовий період. Узимку, у, непогоду, сильні морози і уночі вівці повинні знаходитися в кошарах, а решту часу - на свіжому повітрі. Кошари обладнують яслами і ґратами, приміщення регулярне очищають від назоза, підлоги застеляють чистою підстилкою (охороняють вовна від забруднення). Годівля повинна бути достатньою; слабких овець підгодовують сіном, силосом і концентратами.

У районах розвинутого вівчарства застосовують зимовий випас овець. Цей захід дає можливість заощаджувати корми і сприятливо впливає на продуктивність і стан тварин. У безсніжний період овець пасуть по балках, ярах і низинах; при невеликому снігу - на рівнинних масивах, а при більш глибокому - на підвищених місцях, що добре обдуваються вітром.

На зимових пасовищах утворюють страхові запаси грубих і концентрованих кормів, а де є можливість - і силосу, який використовують для підгодівлі овець (у непогожу погоду і періоди нестачі кормів). У розрахунку на дорослу вівцю доцільно заготовляти 1,5-2 ц сіна, 2-3 ц силосу і 15-20 кг концентрованих кормів. У місцях зимового пасіння (на відгінних пасовищах) будують житлові будинки для чабанських бригад; для овець обладнують укриття з місцевих матеріалів. У деяких районах відгінного вівчарства овець уночі розміщують у захищеному від вітру місці, у так званих катонах - укриттях висотою 2-2,5 м з переносних щитів чи хмизу. їх утеплюють соломою чи дрантям. Катон кілька разів переносять з місця на місце, особливо навесні, коли в неочищених від гною укриттях можливе підварювання вовни. Такий спосіб утримання овець обходиться значно дешевше.

Утримання овець у літній період. Вівці краще від інших тварин використовують зелену масу пасовищ. Найбільш придатні сухі пасовища з дрібним травостоєм і різноманітною рослинністю. Для запобігання шлунковим захворюванням овець на пасовище утримання їх переводять поступово.

Правильна організація використання пасовищ повинна забезпечити регулярне надходження необхідної кількості зеленого корму протягом усього літнього періоду і сприяти підвищенню врожайності трав. Це досягається введенням пасовищеоборотів і загінного пасіння овець.

При загінному пасінні закріплені за отарами ділянки пасовищ розбивають на 8-12 загонів з таким розрахунком, щоб на кожному з них вівці паслися 5-6 днів і до кінця використання останнього загону на першому встигала знову відрости трава. Площу кожного загону установлюють, виходячи з поголів'я овець, якості травостою, продуктивності пасовища й інших умов. Визначають строгу черговість підбурення загонів, місця стоянок і водопоїв. Чабанській бригаді виділяють транспортні кошти, пересувний будиночок, бочки для води, щити й інший господарський інвентар.

На ділянки, заражені глистами, овець повертають через 3-4 місяці. На період вигоряння пасовищ овець необхідно забезпечити силосом чи зеленою підгодівлею, а на весь період пасіння - кухонною сіллю з розрахунку 5 -- 10 мг на голову в добу. Напувати овець бажано ранком до початку пасіння і після денної перерви у господарствах з великою розораністю земель, які не мають природних пасовищ, організовують табірно-пасовищне і стійлово-табірне утримання овець. Табірно-пасовищне утримання полягає в тому, що для випасу овець використовують спеціальні посіви кормових культур на зелений корм.

Стійлово-табірне утримання передбачає посів кормових культур, скошування їх, підвіз у табір, де знаходяться вівці, зеленої маси і згодовування її з годівниць. У господарствах, що мають недостатні площі природних пасовищ, доцільно застосовувати комбінований спосіб утримання овець, при якому випас на пасовищі поєднують зі згодовуванням зеленої маси сіяних трав та інших культур у годівницях.

При стійлово-табірній системі овець розміщують на базах-загонах, площу яких установлюють з розрахунку 4 кв. м на одну вівцю. Для маткових отар будують навіси, обладнані годівницями (для 800 маток необхідно мати 40-50 годівниць, довжиною 4-5 м кожна) і водопійними коритами. За чабанською бригадою закріплюють трактор, сінокосарку, тракторні граблі, транспортні засоби для підвозу зеленої маси і води. Табір доцільно створювати для ферми в цілому,- а в окремих випадках - для двох суміжно розташованих отар.

Організація нагулу овець. У літній період всіх овець, призначених для реалізації на м'ясо, ставлять на нагул. Нагульні отари формують з овець однієї породи і віку, приблизно однакової вгодованості. Для старих овець відводять пасовища, у рослинному покриві яких переважають злакові трави. Нагул на таких пасовищах забезпечує відкладення великої кількості жиру. Для овець, що ще не закінчили свого росту (у віці до 2 років), виділяють пасовища з великою кількістю бобових і різнотрав'я. Вибракуваних баранчиков до постановки їх на нагул каструють. Для прискорення нагулу овець підгодовують.

Перед постановкою на нагул у кожній отарі роблять вибіркове контрольне зважування 5-10% овець. Цих тварин мітять фарбою і надалі зважують через кожні два тижні, щоб систематично контролювати хід нагулу.

У зимовий період вибракуваних овець і валушков у 4-6-місячному віці ставлять на відгодівлю, що триває 50-100 днів. Тварин годують гарним сіном, концентрованими кормами, силосом і коренеплодами.

У господарствах на кожен місяць складають плани нагулу і відгодівлі овець (у них указують кількість і живу вагу поголів'я, поставленого на нагул і відгодівлю і знятого з них, завдання по приростах ваги), які доводять до чабанських бригад.

Організація стрижки овець. Це один з найбільш важливих виробничих процесів у вівчарстві. Тонкорунних овець стрижуть 1 раз у рік (з настанням теплої погоди); на пів грубошерстих і грубошерстих - 2 рази: навесні і наприкінці літа. Ягнят з грубою і напівгрубою вовною стрижуть у віці двох місяців влітку (до серпня).

Ручна стрижка - процес дуже трудомісткий і малопродуктивний, застосування електромеханічної стрижки значно підвищує продуктивність праці. Так, якщо при роботі вручну (ножицями) один робітник обстригає 25- ЗО овець, то при електромеханічній стрижці - 50-80, а досвідчені робітники - 150 і більше овець у день. Машинкою вовна обстригається ближче до шкіри, що дає можливість на 200-300 м збільшувати вихід вовни від кожної вівці в порівнянні з ручною стрижкою. Стрижку овець проводять у стислий термін, за 10-20 днів.

Підготовку до стрижки починають зі складання робочого плану, у якому визначають кількість і розташування пунктів стрижки, терміни для кожної отари, шлях підгону овець до пунктів і повернення в кошари, завдання стригалям, перелік устаткування і терміни його виготовлення чи придбання, порядок обліку вовни і графік її відправлення на приймальні пункти і ряд інших питань.

Овець перед стрижкою "витримують" - не дають корму (протягом 12-14 год.) і води (10-12 год.), а після стрижки оберігають від дощу і холоду. Овець з мокрою вовною до стрижки не допускають, тому що вовна, упакована з підвищеною вологістю (понад 15-17%), самозігрівається, зопріває і гниє.

Приміщення, де стрижуть овець, повинне бути світлим, сухим і відповідати всім протипожежним вимогам. Внутрішнє устаткування розставляють так, щоб гранично скоротити відстані підведення овець до стригалів і переносу руна до місць зважування, сортування й упакування.

Кожну отару маток і ярок обслуговує бригада з чотирьох чабанів, а отари валушків, валахів, нагульних овець - бригада з трьох чабанів. У бригаду входять старший чабан (бригадир), підпасок, третьяк (якщо в бригаді чотири чоловіки) і арбич.

Старший чабан (бригадир) розподіляє роботу між членами бригади, перевіряє якість роботи, нараховує оплату, веде облік поголів'я овець, відповідає за схоронність тварин і майна бригади. Він також бере участь у всіх роботах по обслуговуванню поголів'я. У період злучки він стежить за добором маток у полюванні, організує штучне запліднення; деякі старші чабани є техніками штучного запліднення.

Чабани-підпаски виконують усі роботи по відходу, годівлі і пасінню овець. Арбич обслуговує робочу худобу, закріплену за бригадою, готує їжу для чабанів і виконує інші господарські роботи.

У багатьох господарствах організують бригади з 6-7 чоловік для обслуговування здвоєних маткових отар чи з 10 чоловік - для обслуговування строєних отар.

У великих вівчарських господарствах організують комплексні механізовані чабанські бригади, за кожною з яких закріплюють одну чи кілька отар, земельні ділянки для виробництва кормів, трактори і машини, необхідні для заготівлі і переробки кормів, водопостачання й очищення приміщень.

Склад бригад залежить від величини поголів'я і кількості закріпленої техніки. При обслуговуванні однієї отари (700-900 овець) чабанська бригада складається з 3-4 чоловік, двох отар (1500-1800 овець) - 5-7 чоловік і трьох отар (2300-2700 овець) -8-11 чоловік.

Чабанська комплексна механізована бригада виконує весь комплекс робіт з догляду за тваринами, несе відповідальність за збереження поголів'я, за відтворення череди і за виконання виробничих завдань. Крім того, вона обробляє землю, веде роботи з виробництва і заготівлі кормів, поліпшення пасовищ відповідно до прийнятого плану.

9.4 Організація виробничих процесів у птахівництві

Спеціалізація і розміри птахівницьких ферм. Птахівництво - галузь скоростиглого тваринництва. Кури при правильному вирощуванні починають нестися в 5-6-місячному віці, курчата у віці 3 міс. і каченята у 70-80-денному віці придатні для забою на м'ясо. На виробництво кілограма м'яса тут затрачається в 2-3 рази менше кормових одиниць, ніж у скотарстві. Усе це визначає економічну ефективність птахівництва.

У залежності від виробленої продукції ферми мають яєчну_у яєчно-м'ясну і м'ясну спеціалізацію. Відповідно на фермах яєчного напрямку утримують несучу породу курей, м'ясного-яєчно-м'ясного - несучу породу, м'ясного і загальновживаного, м'ясного - м'ясну і загальновживану породи. Гусівницькі, качківницькі та індиківницькі ферми мають, як правило, м'ясний напрямок. Птахівницькі ферми можуть бути промисловими чи племінними.

Однією з умов швидкого збільшення виробництва продукції птахівництва є створення нових великих птахофабрик і концентрація птахівництва в сільськогосподарських підприємствах. Досвід цих підприємств свідчить про те, що на великих птахівницьких фермах вища продуктивність праці і нижче собівартість яєць і м'яса. Такі ферми високорентабельні.

Відтворення поголів'я. У птахівництві застосовують стадне, групове й індивідуальне спарювання. При стадному спарюванні визначена кількість самців знаходиться в череді разом із самками; після закінчення збору яєць для інкубації самців видаляють з череди, тому що незапліднені яйця краще зберігаються. Групове спарювання застосовують у племінному птахівництві: визначені групи самок із самцями розміщують в одній секції пташника, окремо від інших груп. Індивідуальне спарювання застосовують на племінних фермах; у цьому випадку самок утримують у загальному пташнику і для спарювання підсаджують до визначеного самця в спеціальне приміщення. В окремих випадках застосовують і штучне запліднення; найбільше значення воно має при розведенні гусаків.

Півнів, селезнів та індиків починають спаровувати у віці близько року, гусаків - не раніше двох років. Тривалість використання півнів і індиків 2-3 роки, селезнів - 2 роки (рідше 1 рік) і гусаків - 4-5 років.

Кури дають найбільше яєць у перший рік яйцекладки, на другий рік несучість знижується на 15-20%, на третій - ще більше. З віком птиці зменшується несучість також в індичок і качок, У гусок перші роки несучість збільшується. Найвища несучість буває зазвичай на третьому році яйцекладки.

Ці особливості виробництва продукції враховують при комплектуванні череди.

Структура череди. На племінних фермах на одного самця прийняті такі норми самок: курей - 8-12, качок - 6-7, індичок -8-12, гусок-3-4.

На промислових фермах яєчного напрямку та в інтенсивному птахівництві курей використовують лише протягом першого року яйцекладки (до зниження несучості); потім їх вибраковують на м'ясо і заміняють молодками. На племінних фермах курей тримають не більш як 2 роки, індичок - 2-3 роки, гусок - 3-7 років.

Потреба господарства в молодняку і терміни його вирощування планують заздалегідь у залежності від виду птиці. На одну курку-несучку планують: при вигульному утриманні 3-4, а при клітинному 5-6 добових курчат (з наступним вирощуванням їх у приміщеннях протягом 60 днів); на одну качку 25-30 добових каченят (з наступним вирощуванням їх протягом 30-45 днів); на одну гуску 8-10 добових гусенят (з наступним вирощуванням їх протягом 30-45 днів); на одну індичку 15-20 добових індичат (з наступним вирощуванням їх протягом 60 днів).

Оборот череди птиці складають з урахуванням термінів використання маткового поголів'я і перевезення молодняку в дорослу череду, терміну реалізації молодняку на м'ясо, ваги реалізованого молодняку і дорослого поголів'я й інших показників.

Системи утримання птиці. Основні способи утримання усіх видів птиці: вигульний на змінюваній підстилці, на глибокої незмінюваній (протягом року) підстилці, на сітчастій підлозі, клітьовий і вигульно-пасовищний. Ці системи дозволяють механізувати ряд трудомістких процесів на фермах, упроваджувати нову технологію, налагодити рівномірний випуск продукції протягом року, ліквідувати сезонність праці і підвищувати її продуктивність. Економічна ефективність тієї чи іншої системи утримання птиці визначається головним чином тим, якою мірою вона сприяє підвищенню продуктивності і зниженню витрат праці і засобів на одиницю продукції (яєць, м'яса).

Перспективним є вигульний спосіб утримання курей на глибокої незмінюваній (протягом року) підстилці. Цей інтенсивний спосіб особливо ефективний за умови застосування його в широкогабаритних пташниках (на 6-12 тис. голів), де вдало вирішуються питання механізації роздачі усіх видів кормів, поїння птиці та збору яєць.

Застосовується кілька типів широкогабаритних пташників. Перший має два зали (площа залу 84 м х 13,5 м), з'єднані тамбуром. Робочий прохід шириною 1,5 м розділяє зал у поздовжньому напрямку на дві рівні частини, кожна з яких знімними перегородками розбита на п'ять секцій по 600 курей. Секції відділені від робочого проходу стендами, на них у чотири яруси розміщені годівниці для вологих і сухих кормів, автопоїльниці, гнізда й інше устаткування. Уздовж стендів по робочому проході рухаються кормороздавач і візок для збору яєць, керований птахівницею; вона обслуговує усі поголів'я курей (6000 голів) у пташнику. У більших пташниках (на 12000 несучок) працюють 2 птахівниці.

Клітьове утримання курок-несучок застосовують на великих птахофермах. Цей інтенсивний спосіб утримання курей дозволяє концентрувати поголів'я курок-несучок і одночасно підвищувати їхню несучість, а також у 3-3,5 рази збільшувати використання площі пташників (у порівнянні з вигульним утриманням продуктивність курей при клітьовому утриманні не залежить від температурних коливань, виключається можливість поширення інфекційних захворювань, джерелом яких є послід хворої птиці). При цьому способі утримання забезпечується цілорічне комплектування промислових черід, поліпшується догляд за птицею і полегшується вибракування малопродуктивних і хворих курей, майже цілком ліквідується сезонність яйцекладки і зменшується витрата кормів на виробництво яєць, а також скорочуються інші витрати.

При вигульно-пасовищній системі утримання птиці біля пташника влаштовують вигул з посівом трав на зелений корм.

Слід підкреслити, що на рівень продуктивності праці в різних господарствах впливає не тільки спосіб утримання птиці, а й рівень механізації, а також деякі інші фактори.

У боротьбі з захворюваннями курчат особливе значення в господарствах мають антибіотики, які додають курчатам, починаючи з 3-4-го дня життя.

Вирощування молодняку в клітках. Для ефективнішого використання приміщень клітки встановлюють батареями по 5 рядів у висоту. Через 45-60 днів курочок, відібраних на плем'я, переводять для подальшого вирощування в табірні умови. Зайвих півників до 3-місячного віку залишають у клітках для відгодівлі і наступної здачі на м'ясо. Клітьове утримання організують у світлих, сухих і теплих приміщеннях. Батареї встановлюють так, щоб ширина проходів між ними була не менш як 1,1-1,2 м, а між батареями і стінами - 1,5 м. У проходах через кожні 4 м підвішують електричні лампи по 100 ват. Корисна площа кліток складає 0,5 кв. м, висота залежить від віку курчат. У залежності від віку в клітці утримують різну кількість курчат.

* Годують курчат зазвичай 5 разів на день. У першу дачу курчата одержують подрібнену зернову суміш, у наступні три - вологі мішанки, а в п'яту (увечері) - суху суміш і подрібнене зерно.

Особливості організації різних птахівницьких ферм. Розміри земельних ділянок для птахівницької ферми визначають у залежності від напрямку ферми і виду птиці.

При вигульно-пасовищному утриманні (з обмеженими вигулами) у розрахунку на 1000 голів виділяють таку площу вигулу: для курей 1 га, для індичок 2,5-3 га, для гусаків і качок 0,6 га. При вирощуванні молодняку до 1-1,5-місячного віку в виділяють у розрахунку на 1000 курчат і каченят 0,1 га, індюшат і гусенят -.0,2 га вигулу. Для курчат у віці старше 1,5 міс. ділянки під табори виділяють з розрахунку 8-12 кв. метрів на голову. Пташники для курей і індичок розміщають на сухих ділянках, бажано з невеликим південним схилом. Ділянки для гусаків і качок виділяють поблизу водойм. На гектар водяного вигулу розраховують 125-150 дорослих гусаків чи 200-250 качок, 250-300 гусенят чи 400-500 каченят. Для гусаків і індичок виділяють також пасовища. Для гусаків використовують спеціальні лугопасовищні угіддя, чи поля після збирання врожаю і т.ін. Для індичок відводять суходільні луги, а також поля після збирання соняшника, прибережні ділянки. На гусівницьких та індиківницьких фермах з великим поголів'ям птиці виділяють спеціальні земельні ділянки, на яких створюють зелений конвеєр.

У розпорядку дня на фермах передбачають годівлю курей 4 рази за світловий день, качок індичок - 3 рази, гусаків у літній період - 2 рази, у зимовий - 3 рази. Якщо пташники не обладнані автопоїльницями, то для усіх видів птиці передбачають зміну води 2 рази в день і 1 раз доливання води. Прибирання приміщень та інвентарю, випуск птиці на водопій чи пасовище (у залежності від умов) роблять 1-2 рази в добу. На фермах, що вирощують молодняк, у розпорядок дня включають додаткове триразове опалення приміщення і збільшення кількості годівель.

9.5 Організація виробництва і використання кормів

Правильна організація стійкої кормової бази -- необхідна умова успішного розвитку тваринництва сільськогосподарських підприємств. Під кормовою базою розуміють обсяг і якість кормів, систему їхнього виробництва (включаючи структуру посівних площ кормових культур) і використання в суспільному тваринництві.

Організація кормової бази пов'язана з інтересами розвитку рослинницьких і тваринницьких галузей, правильного їхнього поєднання, що дає можливість продуктивно використовувати побічну продукцію й відходи рослинництва продуктивними тваринами і відходи тваринництва в землеробстві.

З викладеного випливають основні вимоги, пропоновані до організації кормової бази.

Раціональне використання всіх сільськогосподарських угідь, а також побічної продукції і відходів землеробства у тваринництві.

Повне і безперебійне забезпечення худоби і птиці повноцінними кормами в пасовищний і стійловий періоди.

Виробництво високоякісних кормів з найменшими витратами праці і засобів.

Обов'язковою умовою правильної організації кормової бази є виробництво у своєму господарстві всіх кормів, необхідних для тваринництва. Виключення складають тільки мінеральні корми і відходи промислових підприємств; в окремих спеціалізованих приміських свинарських господарствах і на птахофабриках планується завезення концентрованих кормів.

Усі корми підрозділяються на такі основні групи: концентровані, грубі, соковиті, зелені, мінеральні й т. ін.

Концентровані корми - зерно, висівки, макуха, комбікорми - одержують у результаті посіву зернових і фуражних культур, використання побічної продукції продовольчих культур і відходів їхньої переробки (макуха, висівки, мірошницькі й інші відходи), а також виробництва їх комбікормовою промисловістю.

Грубі корми - сіно, солому, полову - одержують із природних косовиць, посівів багаторічних і однолітніх трав і у вигляді побічної продукції рільництва (солома і полова зернових та інших культур).

Соковиті корми - це силос, корнебульбоплоди й ін. Для виробництва силосу висівають кукурудзу, соняшник, боби й інші культури, а також використовують різнотрав'я природних кормових угідь, відходи рільництва (бадилля цукрового буряка, овочів і т.ін. ). До соковитих кормів відносять також відходи промисловості, що працює на сільськогосподарській сировині (жом, барду і т.ін. ).

Зелені корми - це пасовищні корми і зелена маса бобових та злакових рослин, що висіваються для підгодівлі худоби у полях кормових і польових сівозмін, а також на спеціально виділених ділянках поблизу літніх таборів.

До мінеральних кормів відносять кухонну сіль, кісткове борошно, крейду й інші види кормів, вироблених хімічною промисловістю, їх включають до складу багатьох інших груп кормів чи дають худобі самостійно.

Велику цінність мають корми тваринного походження-мо-локо (повноцінний різнобічний корм), молочні відвійки, відходи м'ясної і рибної промисловості (рибне борошно, риб'ячий жир, різницькі та інші відходи).

Більшість господарств мають у своєму розпорядженні багаті можливості не тільки для збільшення загальної кількості кормів, а й для розширення виробництва тих з них, що у кормовому відношенні є найбільш цінними, тобто для поліпшення.структури кормової бази.

Під структурою кормової бази розуміють питому вагу окремих груп кормів у загальній їхній кількості. Загальна кількість заготовлених кормів і окремих їх груп розраховують у кормових одиницях (тобто визначають їхню поживність), а структуру кормової бази виражають у відсотках. При цьому враховують також вміст у кормах перетравного протеїну, каротину і вітамінів.

Вирішальним засобом поліпшення структури кормової бази є збільшення виробництва дешевих високопоживних кормів з великим вмістом протеїну і вітамінів. Це досягається шляхом розширення посівів таких інтенсивних культур, як кукурудза, кормові боби, цукровий буряк на корм худобі, горох та ін.

З усіх перерахованих груп кормів у структурі кормової бази й у раціонах худоби і птиці найбільшу питому вагу займають концентровані, соковиті, грубі і зелені, тобто корми, отримані в рослинницьких галузях. Тому велике значення мають заходи, спрямовані на більш ефективне використання землі, поліпшення природних угідь і впровадження у виробництво проміжних, пожнивних, післяукісних і повторних культур. Для цих цілей використовують посіви кукурудзи і бобових на чи силос зелений корм, проса і гречки на зерно, цукрового буряка і картоплі, люпину. Більш інтенсивне використання землі передбачає поліпшення обробки ґрунту і широке застосування мінеральних і органічних добрив

Високоефективним заходом є також створення довголітніх високопродуктивних пасовищ. Передові господарства одержують з довголітніх пасовищ велика кількість дешевого корму.

Планування виробництва кормів підрозділяють на три етапи. По-перше, визначають потребу в них окремих видів худоби і птиці та господарства в цілому; по-друге, розробляють кормовий план (план виробництва); по-третє, складають баланс кормів по їх обсягу і по перетравному протеїну.

Потребу в кормах розраховують на два періоди: від врожаю планованого року до врожаю наступного року, а також з 1 січня поточного року до" 1 січня наступного року. Крім того окремо розраховують потребу в зелених кормах на літній період.

При складанні плану встановлюють науково обґрунтовані добові раціони вікових і статевих груп усіх видів худоби і птиці (на основі їхньої живої ваги і продуктивності) поперіодах року. Потім підраховують потребу однієї голови кожного виду тварин на весь рік (річну норму годівлі по статевих і вікових групах тварин) у натуральних показниках по видах кормів (концентровані, соковиті, грубі, зелені) і в кормових одиницях із указівкою необхідної кількості перетравного протеїну.

Відомо, що для складання повноцінних раціонів на кожну кормову одиницю необхідно мати не менш як 100 м перетравного протеїну. Тому, щоб повніше використовувати вуглеводні корми, у раціоні збільшують кількість перетравного протеїну. Для визначення потреби в кормах необхідно знати середнє поголів'я окремих статевих і вікових груп усіх видів худоби та птиці по періодах року.

Середнє поголів'я худоби на Короткостроковий період (місяць,

а на довгостроковий період - за формулою

квартал) обчислюють за формулою:

де: С_п - середнє поголів'я;

А - поголів'я на початок періоду;

А_ь А₂... А_п - поголів'я на початок менших відрізків часу (місяць, квартал);

В - поголів'я на кінець періоду;

ч - число відрізків у загальному періоді.

На підприємствах підраховують також потребу в сіні, соломі тощо для худоби, що знаходиться в індивідуальному секторі, і визначають розмір їхньої видачі на зароблені гроші. При цьому враховують, що деякі сільськогосподарські продукти, використовувані тваринами, в індивідуальному секторі одержують на присадибних ділянках.

До грубих і соковитих кормів, розрахованих за нормами, додають страховий фуражний фонд у розмірі 20-30% їхньої потреби і 10-15% річної потреби в концентратах. Виходячи з необхідного обсягу виробництва концентрованих, грубих, соковитих і зелених кормів, у кожному господарстві складають кормовий план. У ньому вказують вихід продукції (по видах) по періодах року з природних угідь (кількість зеленої маси, що поїдається худобою на пасовищах, і сіна, заготовленого з природних випасів), а також обсяг побічної продукції і відходів із врожаю продовольчих і технічних культур та їхню кількість, яку необхідно заготовити за рахунок спеціальних посівів. Для цього встановлюють площі і продуктивність косовиць і пасовищ, посівні площі і врожайність кормових культур (включаючи вихід з гектара побічної продукції і відходів, придатних для худоби і птиці). У кормовому плані визначають також терміни надходження продукції, одержуваної за рахунок обробітку кормових культур у польових і інших сівозмінах і на спеціальних ділянках. Одночасно визначають агротехнічні заходи, що забезпечують виконання плану врожайності, підраховують витрати праці і засобів на центнер кормових одиниць у врожаї різних культур і зупиняються на тих, котрі дають більше продукції при менших витратах. Правильно складений план дозволяє знижувати собівартість продукції, тому його розробленню приділяють велику увагу.

Після встановлення загальної потреби в кормах і складання плану необхідно перевірити, чи забезпечується потреба худоби і птиці в кормах. Для цього складають баланс, у якому зіставляють потреба в кормах з їх кількістю, наміченою до виробництва в господарстві.

Щоб показати кількісну і якісну сторону балансу, його складають по видах кормів у натуральних показниках і в центнерах кормових одиниць із вказівкою кількості перетравного протеїну. Баланс складається з прибуткової і видаткової частин.

У прибутковій частині вказують: запас кормів на початок планованого періоду; їхня кількість, яка буде отримана і зроблена протягом планованого періоду, а також їхню загальну кількість (залишок плюс прихід).У видатковій частині вказують: кількість фуражу, що буде продано на ринку; потреба худоби і птиці в кормах на планований період; розмір страхового фуражного фонду; кількість кормів, виділену для худоби, що знаходиться в особистій власності працівників господарства.

Методом балансової перевірки виявляють надлишок чи нестачу кожного виду кормів. Потім по групах культур зрівнюють підсумки окремих прибуткових і видаткових статей. У разі потреби вносять корективи в показники поголів'я і продуктивності тварин чи змінюють структуру, посівні площі і план врожайності фуражних культур. Збільшення кількості кормів може бути також досягнуте шляхом упровадження більш високої агротехніки. Іноді вдаються до зміни показників у рослинництві і тваринництві одночасно. Невеликий надлишок кормів залишають як додатковий резервний фонд у господарстві.

Слід зазначити, що на літній період у кожному господарстві складають план потреби і надходження зелених кормів для окремих видів худоби і птиці (з урахуванням статевих, вікових і продуктивних особливостей тварин) у розрізі п'ятиденок чи декад. Такий план одержав назву зеленого конвеєра. При його складанні використовують дані розрахунків потреби в кормах і кормовому плані; баланс зелених кормів складають на основі викладених вище принципів.

Облік кормів ведуть за їх видами і джерелами надходження: зернофуражних - при комбайновому збиранні чи молотьбі, грубих і соковитих - відразу ж після їхнього збирання і підготовки до зберігання (сіно і солому - у стогах і скиртах, коренеплоди - у спеціальних сховищах чи буртах, силос - у буртах чи траншеях). Корми приймають за актами із указівкою їхньої ваги, якості і прибуткують.

Кількість кормів визначають зважуванням чи шляхом обмірювання скирт, стогів і т.ін. Для цього вимірюють ширину, довжину скирти і висоту "перекиданням" через вершину, "Перекидання" довгих скирт, у яких висота в різних місцях може бути неоднакова, вимірюють у трьох точках і беруть середню величину цих вимірів. Ширину скирти вимірюють з обох її сторін і визначають середню величину. Бувають скирти звужені донизу; у цьому випадку з кожної торцевої сторони роблять два виміри: один по землі, інший -- в найбільш широкій частині скирти і беруть середню величину від двох вимірів. Довжину скирти вимірюють також з обох її сторін, отримані цифри складають і визначають середню довжину; на основі, цих даних розраховують обсяг скирти за формулою.

За обсягом скирти чи стогу установлюють вагу укладеного сіна чи соломи. Вона змінюється в залежності від термінів укладання, виду сіна чи соломи. Відповідні дані маються в довідниках.

Вагу корму в силосній вежі визначають, виходячи з її обсягу і ваги 1 куб. м засилосованого корму.

У кожному господарстві складають на весь зимовий період помісячний план витрати кормів відповідно до прийнятих раціонів. Комірники (чи фуражири) відпускають їх на ферми за спеціальними розпорядженнями, що їх складають відповідно до помісячного плану.

Завідувач ферми (бригадир) несе відповідальність за схоронність і правильне використання відпущених кормів. Облік їхньої витрати на фермі ведуть у "Відомості витрати кормів". Завідувач ферми (бригадир) у встановлений термін передає в бухгалтерію документацію по приходу і витраті кормів на фермі.

Контрольні питання

Поняття системи тваринництва та її види.

Особливості формування виробничої програми в скотарстві.

Особливості формування виробничої програми в свинарстві.

Особливості формування виробничої програми у вівчарстві.

Особливості формування виробничої програми в птахівництві.

Порядок розрахунків потреби у кормах за видами тварин.

Як оцінити ефективність кормовиробництва.

РОЗДІЛ 10

Організація інтеграційних процесів формування ринкового середовища в АПК

10.1 Інтеграційні процеси формування сільськогосподарського ринку

Інтеграцію не можна вважати притаманною виключно ринковій економіці. Вона існувала і в умовах адміністративно-командної системи. Проте в ринкових умовах вона виконує значно ширші функції і відіграє набагато важливішу роль.

Терміном "інтеграція" охоплюється широка низка різноманітних економічних явищ та процесів зближення, пристосування, узгодження діяльності і навіть об'єднання підприємств та підприємців з метою стабілізації ринкового середовища та підвищення на цій основі результатів господарювання. В інтеграції виділяють види, напрями та організаційно - економічні форми.

Види інтеграції розрізняють за ознакою складу її учасників або метою інтегрування. Вертикальною є інтеграція підприємств різних сфер АПК або об'єднання зусиль підприємств однієї сфери з метою здійснення діяльності, яка ведеться іншими сферами АПК. Зокрема вертикальною є інтеграція сільськогосподарських підприємств з метою створення переробних виробництв або торгівельних закладів. Доверти-кального інтегрування відноситься і поєднання в одному сільськогосподарському підприємстві виробництва сільськогосподарської сировини з її переробкою та реалізацією. До цього ж типу інтеграції слід віднести і виробництво сировини переробними підприємствами. До процесів горизонтальної інтеграції залучаються підприємства однієї сфери АПК, і цей вид інтеграції не приводить до створення підприємств інших сфер АПК і не розширює функцій сільськогосподарських підприємств за їх традиційні межі.

Напрям інтеграції визначається внутрішнім змістом інтеграційних процесів, їх предметною стороною. Вертикальна за напрямом інтеграції може бути виробничою, маркетинговою та комплексною. Виробнича інтеграція передбачає взаємодію сільськогосподарських та переробних підприємств чи виробництв при вирощуванні продукції рослинництва та виробництві продукції тваринництва, які в подальшому надходять на промислову переробку. Предметом маркетингової є збут виробленої продукції та постачання необхідних засобів виробництва. Комплексна поєднує обидва ці напрями. Горизонтальна інтеграція за змістом може мати виробничу, фінансово-кредитну, освітньо-консультативну на соціальну спрямованість.

Організаційно-економічні форми визначаються економіко-правовим статусом інтегрованої структури. Розрізняють такі форми інтеграції: повна, контрактна, акціонерна, кооперативна, партнерська, громадська. Повна здійснюється на базі засобів виробництва, що належать одному власнику. Контрактна - це інтеграція юридичних осіб, основним інструментом якої виступає контракт. При акціонерній формування, яке здійснює інтеграційні функції, створюється на акціонерній основі. Кооперативна базується на створенні кооперативів відповідного профілю: переробних, маркетингових і т. ін. Партнерська має основою усну домовленість або документальне оформлення. У громадській переважають риси неформального громадського об'єднання.

В умовах адміністративно-командної системи застосовувалась головним чином виробнича інтеграція, основними завданнями якої була оптимізація розмірів сировинних зон переробних підприємств, транспортних потоків сировини та технологічних відходів переробки, поліпшення використання побічної продукції, сприяння процесам спеціалізації та концентрації, вирішенню соціальних проблем. В умовах ринкової економіки традиційні завдання інтеграції зберігаються, але виникають дуже серйозні завдання щодо стабілізації ринкового середовища шляхом його організації. І саме завдяки цьому інтеграція виступає одним із важливих напрямів реформування аграрного сектору України.

Обвальний спад рівня виробництва та споживання сільськогосподарської продукції в Україні засвідчив нереальність та нежиттєздатність "шокової" лібералізації обмінних процесів як основного методу здійснення аграрної реформи. Потрібна системна, всебічна перебудова економічних відносин з урахуванням як світового досвіду, так і національних особливостей. Одним із головних напрямів створення передумов забезпечення успіху аграрних перетворень є організація сільськогосподарського (аграрного, продовольчого) ринку. Він виступає ареною взаємодії продавців та покупців сільськогосподарської продукції та продовольства і постійно зазнає кількісних та якісних змін. Сучасною домінуючою світовою тенденцією розвитку сільськогосподарського ринку є перехід від стихійних неорганізованих обмінних процесів до їх свідомої організації. Стихійний вільний ринок та вільна конкуренція при сучасних масштабах високо інтенсивного агропромислового виробництва можуть дестабілізувати не лише аграрний сектор, а й всю національну економіку. На противагу дестабілізуючому впливу стихійного ринку ще в рамках капіталістичного способу виробництва і виникла організація ринкових відносин.

Для успіху аграрної реформи в Україні рекомендується доповнити приватизаційні процеси дієвими заходами цілеспрямованої організації сільськогосподарського ринку. її складовими виступають:

структуризація ринку;

формування фізичної ринкової інфраструктури;

раціональна побудова продуктових, ринків;

державне регулювання обмінних процесів. Структуризація сільськогосподарського ринку означає

виділення в його складі продуктових секторів, виходячи з маркетингових властивостей окремих товарних груп та характеру обмінних процесів. Відповідно до цього виділяють ринки сировини та кінцевої продукції (продовольства), продуктові ринки (зерна, м'яса, молока і т. ін.), ринки наявного товару та ф'ючерсних контрактів.

Ринкова фізична інфраструктура ~ це загальна основа безпосереднього здійснення обмінних процесів, фізичне місце контактування, взаємодії ринкових контрагентів, операторів ринку, тобто покупців та продавців. її основними формами виступають біржі, оптові ринки, аукціони, торгові доми, ярмарки, міські ринки, магазини дрібнооптової та роздрібної торгівлі. Ринкові ціни як ціни попиту та пропозиції генеруються елементами інфраструктури з високою концентрацією попиту та пропозиції - біржами, аукціонами, ярмарками.

Раціональна побудова продуктових ринків означає свідоме і цілеспрямоване формування складу його операторів, покупців та продавців. Головним напрямом і принципом раціональної побудови продовольчого ринку є біполяризація. Вона означає всемірне скорочення, зведення до мінімуму будь-яких ланок (виробничих, переробних, посередницьких, збутових, сервісних та інших), які відділяють виробника сільськогосподарської продукції від її кінцевого споживача. Завдяки біполяризації всі ланки агропромислово-торгівельно-го ланцюга потрапляють в зону оцінок кінцевого споживача і саме він визначає міру успіху підприємства чи об'єднання на ринковій арені. При цьому створюються передумови і для нормалізації пропорцій розподілу кінцевих результатів агропро-мислово-торгівельного ланцюга між його ланками, тобто забезпечення еквівалентності обміну між партнерами агропромислового комплексу.

Державне регулювання ринкового середовища - це втручання держави в обмінні процеси, яке здійснюється нею в потрібний час, у потрібному місці, в необхідних розмірах і переважно ринковими засобами. В Україні рекомендується застосовувати дві головні його форми: інтервенції та експортно-імпортне. Грошові інтервенції застосовуються державою при падінні ринкових цін шляхом закупівлі продукції з метою підтримки виробника. Товарні інтервенції сприяють зниженню цін і полягають у продажу раніше закупленої продукції з метою збільшення пропозиції в інтересах споживача. В рамках експортно-імпортного регулювання застосовуються експортні субсидії для компенсації перевищення внутрішніх цін над світовими та протекційні митні тарифи для захисту внутрішнього ринку. В окремих випадках держава прямо фінансує виробників сільськогосподарської продукції - в рамках цільових програм державного регулювання аграрного сектору.

Формування фізичної ринкової інфраструктури та здійснення заходів державного регулювання потребують значних коштів. В Українні перший з названих елементів організації сільськогосподарського ринку на сучасному етапі може здійснюватись на недержавній основі, тобто в рамках економічних можливостей самих підприємств агропромислового комплексу. Саме для цього і потрібна їх тісна інтеграція. Налагодження внутрішнього механізму інтеграційних процесів слід також розглядати і в контексті стратегічної перспективи як обов'язковий елемент входження України в сучасну систему світогосподарських зв'язків.

В удосконаленні організації сільськогосподарського ринку інтеграційні процеси відіграють значну роль, але по кожній із її складових вона неоднакова. Зокрема, на становлення структури продовольчого ринку вони справляють досить відчутний вплив. Вертикальна інтеграція сприяє більш чіткому відокремленню продуктових підкомплексів як специфічних частин національного продовольчого комплексу. Продуктові ринки функціонують найбільш успішно на базі саме продуктових підкомплексів. Якщо підприємства продуктового підкомплексу інтегровані за схемою вертикальної та горизонтальної інтеграції, то цим самим створюються передумови і для прояву інших організаційних чинників, перш за все створення об'єднань (союзів) виробників за ознакою, яка в зарубіжній практиці іменується професійною, але до профспілок не має ніякого відношення. Мова йде про об'єднання виробників окремих продуктів: цукрових буряків, молока, тварин певного виду та віку на м'ясо і т. д. Ці професійні союзи не є суб'єктами конкурентних відносин. Вони представляють і відстоюють інтереси виробників як в рамках інтегрованих структур, так і в рамках системи державною регулювання окремої галузі. Саме вони могли б на повну силу вимагати захисту вітчизняних виробників сільськогосподарської продукції та продовольства, орієнтуючись на досвід країн Європейського Союзу.

При цьому одночасно створюється чітко відокремлений канал передачі дії інструментів державного регулювання організаційних форм ведення виробництва, його обсягів та підтримки доходів виробників з метою стабілізації продуктових ринків.

Дуже велику роль відіграють інтеграційні процеси у створенні елементів ринкової інфраструктури, оскільки більшість із них є продуктом самоорганізації операторів ринку. Значення фізичної ринкової інфраструктури надзвичайно велике. Ринок як такий неможливо організувати за рахунок лише закликів, гасел чи навіть досконалої законодавчої бази. Фундаментальна ідея ринкової економіки - це ідея вільної конкуренції. Саме завдяки конкуренції ціни повною мірою виконують як стимулюючу, так і селективну функції. Для цього вони повинні формуватись лише під впливом попиту та пропозиції, що, в свою чергу, потребує не будь якої, а певної технології обмінних процесів. Зокрема торги повинні бути публічними і гласними та за наявності конкуренції як з боку продавців, так і з боку покупців. Такого характеру їм і надає фізична ринкова інфраструктура: біржі, аукціони, ярмарки, оптові ринки, заклади дрібнооптової та роздрібної торгівлі. Всі елементи ринкової інфраструктури створюються самими товаровиробниками і лише в деяких випадках держава ініціює та частково фінансує ці процеси в стартовий період, продаючи в подальшому свою частину власності. Об'єднання товаровиробників з метою створення та забезпечення функціонування ринкової інфраструктури і є не чим іншим, як їх інтеграцією.