Подолання прихованого банкрутства банком

Міністерство освіти І науки України

Одеський НАЦІОНАЛЬНИЙ університет імЕНІ і.і.мечникова

Кафедра економіки та моделювання ринкових відносин

Допущено до захисту

Завідувач кафедри ____________

____________________________

______”_____________2010 р.

випускна кваліфікаційна робота бакалавра

на тему:

ПОДОЛАННЯ ПРИХОВАНОГО БАНКРУТСТВА БАНКОМ

Студентка ІV курсу

спеціальності

«Банківська справа»

Решетняк А.М.

Науковий керівник:

Маслова Л.Н.

Одеса 2010

План

Вступ

Розділ 1. Стабільність банків є запорукою запобіганню банкрутства

1.1 Банки як складова фінансової системи України

1.2 Новітній підхід до визначення оцінки фінансової стабільності розвитку банку

1.3 Фінансова стійкість банківських установ в період економічної кризи

Розділ 2. Підвищення конкурентоспроможності банку

2.1 Шляхи підвищення конкурентоспроможності банку на вітчизняному ринку

2.2 Основні чинники гнучкого менеджменту та стабільності банківської системи як запорука подолання банкрутства

2.3 Проблемні банки: виявлення й лікування

Розділ 3. Основні чинники подолання прихованого банкрутства

3.1 Синергетичний ефект в операціях злиття і поглинання банків

3.2 Регулювання банківської діяльності в період світової кризи

3.3. Наслідки впливу банківської кризи на фінансову стійкість банків та шляхи їх подолання

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Досліджуючи теоретичні та практичні аспекти забезпечення конкурентоспроможності банку, вводиться поняття "конкурентоспроможність банку на регіональному ринку" та пропонується практичні рекомендації щодо підвищення потенційних можливостей банку в регіоні.

Сучасний етап розвитку світової економіки та економіки України зокрема характеризується потужною концентрацією капіталу шляхом злиття і поглинання кредитних установ, корпорацій, створення стратегічних альянсів. Головна причина утворення інтегрованих корпоративних структур незалежно від галузі та сфери діяльності її суб'єктів полягає у прагненні учасників таких операцій отримати або посилити синергетичний ефект, який впливає на вартість новоутвореної банківської структури.

Досліджуючи особливості методів оцінки синергетичного ефекту в операціях злиття і поглинання банків, пропонується оцінка очікування величину ефекту синергії при злитті чи поглинанні банків на основі дисконтування грошових потоків, які генеруватимуться новоствореним банком після об'єднання.

Розвиток банківської системи загалом та певного банку зокрема передбачає насамперед досягнення фінансової стабільності їх функціонування як об'єктів ринкових відносин. Це пов'язано з важливістю ролі банків у економіці: вони є центрами акумулювання та перерозподілу фінансових ресурсів. З огляду на значущість впливу банківських установ на розвиток інших суб'єктів господарювання ти їх вразливість до факторів зовнішнього середовища, суттєвого значення набуває оцінка фінансової стабільності того чи іншого банку, яку можна вважати засобом консолідованого аналізу його функціонування.

Фінансова криза виявила тенденцію до зростання обсягів "поганих" активів у комерційних банках. Сьогодні як ніколи актуальні терміни "проблемні активи" (distressed assets), "токсичні активи" (toxic assets), "прострочена заборгованість", "проблемні кредити", "проблемні борги", "безнадійні борги", "кредитні токсини", "токсичні цінні папери", "проблемний банк". Вчасне виявлення симптомів та ознак функціональних розладів банківської системи, пошук дієвих інструментів їх подолання нині мають пріоритетне значення.

У сучасних умовах впливу на економічні процеси кризових явищ регуляторні функції держави набувають особливого значення. Насамперед це стосується банківської системи, яка потребує оптимально виваженого і розумного регулювання з боку держави та центрального банку. Якщо основна мета банківського регулювання це забезпечення надійності і стабільності банків, то необхідність такого регулювання визначається особливою роллю банків в економічній системі та специфічним характером їх діяльності.

Розділ 1. Стабільність банків є запорукою запобіганню банкрутства

1.1 Банки як складова фінансової системи України

Щоб вирішити завдання оптимізації фінансових відносин, необхідно провести науково обґрунтовану структуризацію фінансів, тобто виокремити їх складові. Від того, наскільки вдало буде проведено таку структуризацію, суттєво залежатиме ефективність наукового пошуку і практичної фінансової діяльності. В сучасній науці щодо питання визначення сутності фінансів та проблеми виокремлення складових, які становлять основу формування фінансової системи, немає єдиного підходу.

Поняття "фінансова система" об'єднує два терміни: по-перше, термін "система", що етимологічно походить із грецької мови і в сучасному перекладі означає "множина закономірно пов'язаних між собою елементів, яка являє собою певне цілісне утворення"; по-друге, термін "фінансова", котрий окреслює предмет дослідження, конкретизуючи його напрямок та логіку.

Фінансова система, як і фінанси, -- це явища об'єктивні. Специфіка організації, складові структури, кількість сфер та ланок фінансової системи залежать від рівня економічного розвитку держави, особливостей організації руху фінансових потоків та добробуту населення.

Реалізація поставленої мети полягала у вирішенні таких завдань: узагальнити теоретичні підходи до визначення нових сфер і ланок фінансової системи та проаналізувати роль банків на фінансовому ринку.

Теоретичні засади структуризації фінансової системи ґрунтуються насамперед на концептуальному визначенні змісту поняття фінансів та кола відносин, які вони охоплюють. Залежно від цього вітчизняні вчені виділяють два основні підходи до її структуризації.

Перший ґрунтується на трактуванні фінансів як системи розподільних і перерозподільних відносин у суспільстві. Відповідно здійснюється чітке розмежування сфер функціонування фінансів і кредиту, фінансової та банківської систем.

Другий підхід науковців ґрунтується на розширеному трактуванні фінансів як системи, що охоплює весь кругообіг фінансових ресурсів. Заслуговує на увагу визначення фінансової системи, як "сукупність відокремлених, але взаємопов'язаних між собою сфер фінансових відносин, що мають особливості мобілізації та використання фінансових ресурсів, відповідний апарат управління та правове забезпечення". Крім того, вчені пропонують розглядати фінансову систему двобічно: за внутрішньою (змістовою) будовою та за організаційно-інституційною структурою. Обидва підходи знайшли своє відображення у наукових працях фінансистів, що свідчить про можливість групування окремих фінансових суб'єктів за багатьма ознаками та про складність функціональних елементів фінансової системи.

Отже, узагальнюючи результати наукових праць, можемо констатувати, що основні визначення фінансової системи базуються на тому, що фінансову систему необхідно розглядати з двох точок зору: за внутрішньою будовою та за організаційною будовою. При цьому за внутрішньою будовою фінансова система розглядається як сукупність певних сфер і ланок, що враховують особливості економічної системи держави, а за організаційною -- з позиції наявності відповідних органів управління. Фінансовому ринку в цьому випадку відводиться роль забезпечувальної сфери.

Сучасні проблеми розвитку світової фінансової системи викликають об'єктивну необхідність поглибленого аналізу економічної природи фінансової системи, її сфер і ланок та визначення ролі фінансового ринку в організації руху грошових потоків між ними. Віддаючи належне високому рівню наукових досліджень вітчизняних науковців та спираючись на зроблений ними внесок у розвиток теоретичних засад фінансової системи, спробуємо обґрунтувати деякі теоретико-методологічні підходи до виокремлення такої сфери фінансової системи, як фінанси кредитних інституцій та її ключової ланки -- фінансів банку.

Розподіл фінансової системи на окремі сфери та ланки -- явище об'єктивне, зумовлене потребами економічного розвитку. Структура фінансової системи є динамічною і не може вивчатися у статичному вигляді.

Рис. 1.1. Сучасна структура фінансової системи України

У процесі економічного розвитку структура національної фінансової системи може доповнюватися. Так, з огляду на сьогоденну діяльність фінансових посередників, особливо банків, необхідно, на нашу думку, виділити у фінансовій структурі таку сферу, як фінанси кредитних інституцій (див. рис. 1.1).

На рис. 1.1 відображено структуру фінансової системи України, в котрій виділено як сферу (підсистему) децентралізованих фінансів фінанси кредитних інституцій (фінансових корпорацій), а фінансовий ринок визначено як основу забезпечення руху фінансових потоків.

Необхідно наголосити, що серед сучасних кредитних інституцій банки мають домінуючі позиції, відіграючи активну роль в організації руху грошових потоків на фінансовому ринку. Тому, є об'єктивна необхідність в аналізі такого поняття, як "фінанси банку" і виділенні його в окрему ланку підсистеми "фінанси кредитних корпорацій".

Фінансові ланки формуються внаслідок групування певних економічних категорій із загальними ознаками окремої сфери фінансової системи. Наприклад, сфера "державні фінанси" включає такі ланки, як бюджетна система, державний кредит, державні цільові фонди. Бюджетна система як фінансова ланка формується на засаді інших економічних фінансових категорій -- податки, державний кредит, державні витрати.

Фінансові категорії є ключовими в системі наукового пізнання фінансових відносин у їх нерозривному зв'язку з економічним розвитком суб'єктів господарювання і держави. Вони відображають об'єктивні явища економічного життя і закономірності фінансових процесів, тому їх необхідно використовувати з метою підвищення економічної ефективності господарювання. Фінансові категорії тісно пов'язані з функціонуванням системи фінансів.

Зазначимо, що суть економічної категорії "фінанси" розкривається, вивчаючи дію різних фінансових категорій, серед яких -- фінансові ресурси, капітал, фінанси підприємницьких структур, собівартість, виручка від реалізації, прибуток, державні фінанси, державний кредит, фінанси домогосподарств, страхування. Запропонований перелік доповнено та використано для розробки класифікації фінансових категорій за різними ознаками та рівнями.

Отже, фінансові категорії необхідно розглядати як інструменти створення, розподілу і використання фінансових ресурсів для задоволення потреб розвитку суб'єктів господарювання і держави.

Особливості взаємозв'язку між сферами та ланками фінансової системи необхідно визначати з урахуванням специфіки теоретичних економічних категорій, об'єктів і суб'єктів, що беруть участь у формуванні фінансових взаємовідносин.

Розглянемо зазначене на прикладі формування особливостей фінансів банку як ланки сфери фінансів кредитних інституцій (фінансових корпорацій).

В умовах формування ринкової економіки країни та зростання ролі фінансового ринку необхідно підходити до суті фінансової системи з позиції, поширеної в країнах із ринковою економікою. Тобто фінансова система складається із кількох взаємопов'язаних елементів: інфраструктури (правова система, платіжна система, система розрахунків та система обліку), інститутів (банки, фірми, що здійснюють операції з цінними паперами, інституціональні інвестори), фінансового ринку (фондова біржа, грошовий і позиковий ринки, ринок похідних фінансових інструментів).

При цьому фінансовий ринок охоплює кругообіг фінансових ресурсів і становить важливу складову фінансової та економічної систем. Як складова фінансової системи він є:

- певною надбудовою, через яку координується діяльність фінансової системи в цілому;

- сполучною ланкою, через яку здійснюється рух фінансових ресурсів.

Тобто якщо фінансові ресурси суб'єктів господарювання, кредитних інституцій і населення є двигуном системи, а державні фінанси наділені функціями системи управління, то фінансовий ринок можна порівняти із трансмісією, яка забезпечує функціонування всіх інших сфер фінансової системи шляхом циркуляції грошових потоків.

Перерозподіл ресурсів за допомогою фінансового ринку має певні часові обмеження і здійснюється на платній основі та за умов співвідношення попиту і пропозиції, які перебувають під впливом рівня конкуренції. Ринок має мобілізовувати і розподіляти фінансові ресурси, сконцентровані у населення, суб'єктів господарювання, кредитних установах і державних грошових фондах. По суті, фінансовий ринок за допомогою основних посередників -- банків -- у процесі перерозподілу ресурсів виконує ті функції, які не може виконати жодна складова фінансової системи, причому справляє істотний вплив на її ефективність, стійкість і еластичність. Фінансовий ринок є сферою прояву економічних відносин між продавцями та покупцями фінансових активів. Характерною особливістю банків у цих взаємовідносинах є те, що вони є одночасно і продавцем, і покупцем.

Фінансовий ринок виник унаслідок потреби в додатковій формі мобілізації коштів для забезпечення розвитку економіки держави. Досконалий фінансовий ринок -- це ринок, який може точно й своєчасно відображати попит і пропозицію фінансових ресурсів та з найменшими витратами звести (за допомогою посередників) постачальників зі споживачами грошей або капіталу. На структуру і специфіку фінансового ринку в сучасних умовах активно впливають процеси фінансової інтеграції та глобалізації.

Становлення фінансового ринку України характеризується тим, що паралельно з банківською системою створюється і пара банківська система, яка включає різноманітні спеціалізовані кредитно-фінансові установи: кредитні спілки, страхові компанії, інвестиційні, пенсійні фонди тощо.

Як засвідчують статистичні дані та матеріали економічних досліджень, сектор небанківських фінансових установ України дуже незначний, а його участь у наданні фінансових посередницьких послуг є майже непомітною (див. таблицю 1.1).

Таблиця 1.1. Фінансовий сектор України
Учасники фінансового ринку	Кількість діючих одиниць установ, на початок року:	Питома вага активів, %, на початок року:
	2007	2008	2009	2007	2008	2009
Банки	170	175	184	91.9	93.3	94.6
Страхові корпорації	411	446	469	6.1	4.8	3.59
Фінансові компанії	116	170	193	1	1	0.58
Кредитні спілки	764	834	878	0.8	0.8	0.59
Ломбарди	315	309	314	0.15	0.06	0.05
Недержавні пенсійні фонди	79	96	109	0.03	0.04	0.59

З даних таблиці випливає, що питома вага активів банків на початок 2007 р. становила 91.9%, а через рік збільшилася до 93.3%, що підтверджує домінуючу роль банківських установ на вітчизняному фінансовому ринку.

Нерозвинутість небанківського фінансового сектору в Україні гальмує розвиток його потенційних можливостей щодо інвестування реального сектору економіки. Внаслідок нестачі ресурсів недепозитні фінансові корпорації теж використовують позички банків.

Зазначимо, що посередники є необхідною ланкою функціонування фінансового ринку за умови, що ринок не працює за схемою капітального фінансування, оскільки вони забезпечують інвесторам оперативне розміщення тимчасово вільних коштів у фінансові активи та їх своєчасне вилучення із процесу інвестування. Учасникам ринку, котрі мають потребу в інвестиціях, фінансові посередники надають послуги із залучення коштів за відповідну плату. Чим вища конкурентна позиція позичальника на ринку, тим нижчою є ціна за користування фінансовими ресурсами. Наявність на ринку значної кількості посередників із широким спектром послуг сприяє загостренню конкуренції між ними і, як результат, зниженню цін на різні види фінансових послуг. Зауважимо, що на ринку залучення фінансових ресурсів України також домінують банки (див. таблицю 1.2).

Таблиця 1.2. Залучення фінансів України
Період (на кінець року)	Усього депозитів,	Банківські станови	Утому числі Страхові корпорації та пенсійні недержавні фонди	Інші фінансові середники
		усього	у розрізі валют	усього	у розрізі валют	усього	у розрізі валют
	(млрд. грн.)	(млрд. грн.)	(млрд. грн.)	(млрд.грн.)	(млрд. грн)	(млрд.грн.)	(млрд. грн.)
			грн.	іноз. валюта		грн.	іноз. валюта		грн.	іноз. валюта
2005	140.9	134.8	87.8	47.7	2.9	2.5	0.4	3.2	2.7	0.5
2006	194.7	185.9	115.1	70.8	4.1	3.6	0.5	4.7	4	0.7
2007	299.2	283.9	192.3	91.6	7	6.1	0.9	8.3	7.9	0.4
2008	379	375.2	201.8	157.9	8.5	6.2	2.3	10.8	6.7	4.1

Зрозуміло, в такій ситуації вітчизняні банки не мають серйозних конкурентів і фактично є монополістами на ринку фінансових послуг, що негативно впливає на розвиток фінансового ринку і забезпечення фінансовими ресурсами реального сектору економіки та населення країни. Банки реалізовують запозичені кошти іншим фінансовим посередникам, що також свідчить про їх домінуючі позиції на ринку (див. Додаток А).

Дані таблиці (див. Додаток А) дають підстави для висновку, що з 2005 по 2008 рік надані банками позички не депозитним фінансовим корпораціям збільшилися більш як у 6 разів і становили на 01.01.2009 р. 9.8 млрд. грн. Значну вагу мають (особливо у страхових корпораціях) поточні позички.

Домінуюча роль банківських установ на фінансовому ринку та в економіці України підтверджується також динамікою обсягів активів фінансових корпорацій та їх питомої ваги у ВВП (див. Додаток А).

Дані таблиці 1.4 засвідчують: активи банківських установ, які в 2005 році становили 141.5 млрд. гривень, до початку 2009 року збільшилися більш яку чотири рази. Що ж до процентного відношення до ВВП, то за аналогічний період питома вага активів банків сягнула 86.6%. Страхові ком панії, маючи активи на суму 20 млрд. гривень, збільшили їх за цей період у 1.6 раза, хоча у процентному відношенні до ВВП їх частка зменшилася з 5.8% до 4.5%. Активи інших посередників вочевидь не мають значного впливу на обсяги фінансових ресурсів на ринку.

1.2 Новітній підхід до визначення оцінки фінансової стабільності розвитку банку

Оцінка фінансової стабільності може слугувати як відображенням якісних змін у розвитку банку, так і засобом для проведення порівняльного аналізу його функціонування як з позиції різних часових інтервалів, так і з позиції обраних для визначення такої оцінки системи індикаторів банківської діяльності. Однак вивести однозначну оцінку вельми складно внаслідок наявності цілої множини показників, які характеризують стабільність функціонування суб'єктів ринку з різних точок зору.

Мета дослідження полягає у визначенні низки найважливіших показників та їх інтегрованому узагальненні щодо певних напрямів банківської діяльності. Ці завдання можна розв'язати різними способами:

· на підставі графічного відображення показників як часових рядів даних та розрахунку описових статистичних характеристик цих рядів [7,12];

· за допомогою графічного аналізу фінансової стабільності банку з використанням методів аналітичної геометрії [6, 11];

· на основі методів економетричного моделювання [1, 13], теорії нечіткої множини [4, 16] та поєднуючи підходи теорії ймовірності й нечіткої множини [14];

· шляхом побудови узагальненого індикатора фінансової стабільності [2, 3] тощо.

Як уже мовилося, мінливість показників та їх множинність ускладнюють визначення точної оцінки фінансової стабільності банку, тому необхідно зосередити увагу насамперед на пошуку нових методів розрахунку такої оцінки. В цьому, власне, і полягає мета нашої праці: застосувавши різні показники фінансової стабільності банку, об'єднати їх у вигляді єдиної, узагальненої оцінки.

Насамперед зауважимо таке: питання щодо визначення узагальненого підходу до оцінювання фінансової стабільності слід розглядати з урахуванням тих показників банківської діяльності, які становлять певну систему, характеризуючи або розвиток окремого банку, або групи банків. На перший погляд, така система показників видається загальною, однак необхідно враховувати, що не всі показники діяльності певної групи банків можуть бути застосовані для узагальнення діяльності окремого банку, та навпаки. Відповідно й при оцінці фінансової стабільності банку також слід враховувати узагальнену динаміку кожного обраного банку у системі показників банківської діяльності та динаміку таких показників у комплексі. Інакше кажучи, треба враховувати одночасно як динаміку досліджуваних показників банківської діяльності, так і зміни у динаміці одного з показників щодо інших, які входять до обраної системи індикаторів аналізу оцінки стабільного розвитку банку. Тоді узагальненим значенням стабільного розвитку банку з погляду обраної системи індикаторів є припустиме взаємне відхилення таких індикаторів у часі.

Розкриваючи методичний підхід до визначення оцінки фінансової стабільності розвитку банку, доцільно запровадити так звані непараметричні методи статистичного аналізу, які дають змогу узагальнити динаміку окремих сукупностей вибірок даних [5]. Серед таких підходів на особливу увагу заслуговує так званий критерій Вілкоксона, завдяки якому можна проаналізувати зміни в рядах даних на основі врахування рангів та їх сумарних значень між відповідними величинами різниці досліджуваних рядів даних, узятими в підсумку за модулем. Чим більшим є значення критерію Вілкоксона, тим більше різняться ряди даних, і навпаки: чим менше значення даного критерію, тим подібнішу динаміку матимуть аналізовані ряди [5]. Тобто саме зміна знаків у тенденціях рядів даних (що й слугує певною ознакою стабільного розвитку) позначається на величинах відповідних рангів за критерієм Вілкоксона, а їх сумарний підсумок визначає рівень стійкості стабільного розвитку банку Доцільність узагальненого підходу до побудови оцінки фінансової стабільності банку доводять зокрема дослідження, в яких застосовано критерій Вілкоксона для візуалізації порівняльного аналізу роботи різних банків та діяльності банківської системи в цілому [15].

Одначе в контексті визначення фінансової стабільності банку (якщо розглядати абсолютні значення аналізованих рядів даних) застосування критерію Вілкоксона може дати протилежний результат. Отож перейдемо від абсолютних значень рядів даних до їх відносних показників. Одним із таких показників доцільно обрати темпи зміни абсолютних значень досліджуваних показників. Доцільність такого переходу пов'язана передусім із необхідністю з'ясувати, наскільки стабільний банк, а це найповніше можна визначити, проаналізувавши темпи зміни досліджуваних показників.

Розглянемо запропонований підхід на конкретному матеріалі. За приклад візьмемо зміну показників обсягів наданих кредитів та залучених фінансових ресурсів акціонерного комерційного банку "Базис" протягом 2004--2008 років (обчислено та побудовано заданими [8,9,10]). На графіку 1 відображено динаміку зміни абсолютних значень обсягів наданих кредитів та залучених ресурсів у 2004-2008 роках. З нього випливає, що найбільше корельованою динаміка абсолютних обсягів наданих кредитів та залучених ресурсів була у 2004 році (див. рис 1(a)), тоді як найменш корельованою -- у 2008-му (див. графік 1(b)). Значення критерію Віткоксона для даних, наведених у графіку 1. у розрізі динаміки абсолютних даних щодо обсягів наданих кредитів та залучених ресурсів є такими: за підсумками 2004 року - 3.059; 2006 - 3.059; 2008 -1.019 (див. додаток Б).

Зниження значень критерію Вілкоксона пояснюється тим, що за динамікою абсолютних значень обсягів наданих кредитів та залучених ресурсів у 2004 і 2006 роках спостерігається значний розрив, чого не можна сказати про відповідні дані 2008 року, хоча при цьому тенденції позначеної динаміки є різними.

Перейдемо до аналізу відносних значень. Як видно на графіку 1, відносна динаміка темпів зміни обсягів наданих кредитів та залучених ресурсів за підсумками досліджуваних років суттєво відрізняється. У 2006 році спостерігається помітне чергування темпів зміни показників (див. графік 1.1(6)), проте значення критерію Вілкоксона є найменшим (0.078). Відповідні значення критерію Вілкоксона у 2004 році -- 1.255, у 2008 -- 1.412 (за власними розрахунками). Такий розподіл значень критерію Вілкоксона пояснюється значними коливаннями темпів зміни обсягів наданих кредитів та залучених ресурсів в окремі інтервали досліджуваного періоду (див. графік 1.1(a) та графік 1.1(b)).(див. додаток Б).

Із графіка випливає, що швидкість зміни абсолютних значень обсягів наданих кредитів і залучених ресурсів для банку "Базис" за підсумками 2004 та 2006 років є різною. Так. у 2004 році швидкість зміни абсолютних значень обсягів наданих кредитів та залучених ресурсів для банку "Базис" була від'ємною, бо в останні його місяці спостерігалася тенденція спаду динаміки показників (див. графік 1.1(a)), тоді як у 2006-му швидкість зміни абсолютних значень була позитивною (див. графік 1.1(б)). За підсумками 2008 року динаміку аналізованих показників можна визначити як змінну (див. графік 1.1(b)). Зрештою цим і пояснюються різні значення критерію Вілкоксона.(див. додаток Б).

Можна припустити, що загалом визначення якісної складової оцінки фінансової стабільності розвитку банку (інакше кажучи, визначення можливих напрямів розвитку банку та підходів до проведення подальшого дослідження, розрахунку оцінки) передбачає проведення попереднього аналізу швидкості зміни системи індикаторів (див. рис. 1.2, для системи з двох індикаторів).



Рис. 1.2. Швидкість зміни індикаторів банківської діяльності як якісна складова оцінки фінансової стабільності розвитку банку

Дані щодо темпів зміни обсягів наданих кредитів та залучених ресурсів (див. рис. 1.2) свідчать також про наявність певного лагу в аналізованих рядах, поданих графічно. Тобто доцільним є визначення такого зміщення в часі між темпами зміни наданих кредитів та залучених ресурсів, яке б віддзеркалювало прийнятніші значення критерію Вілкоксона (що є свідченням подібності трендів у досліджуваних рядах даних), а потому і визначення загальної фінансової стабільності розвитку банку з позиції обраної системи індикаторів. Утім, такий лаг не повинен бути значним, бо, скажімо, залучені ресурси необхідно розміщувати якнайшвидше з метою подальшого розвитку банку. З огляду на результати аналізу темпів зміни обсягів наданих кредитів та залучених ресурсів за одноінтервальним лагом, можна зробити висновок про певну незмінність критерію Вілкоксона за підсумками 2006 р. Оцінка фінансової стабільності за критерієм Вілкоксона може слугувати підґрунтям порівняльного аналізу розвитку різних банків. Доцільність такого застосування запропонованої оцінки базується на тому; що аналізуються, по-перше, відносні значення показників банківської діяльності, а по-друге, саме значення критерію Вілкоксона є зваженим та відносним, що у підсумку дає змогу отримати незалежну оцінку.

Утім, відкритим залишається питання щодо визначення узагальненої оцінки за різними індикаторами фінансової стабільності банку. Зауважимо: якщо таких індикаторів фінансової стабільності банку порівняно небагато, їх оцінку можна подати відповідно до узагальнення у двовимірному або навіть тривимірному просторі. Тоді, звісно, найкращою буде та оцінка, яка має найменшу відстань до початку системи координат аналізованого простору даних (у даному випадку, двовимірної або тривимірної). Тобто можна стверджувати, що загальна оцінка фінансової стабільності розвитку банку розраховується як евклідова відстань позначеної відповідно до обраної системи індикаторів крапки у багатовимірному просторі досліджуваних показників банківської діяльності до початку системи координат аналізованого простору даних, де кожна зі складових координат крапки визначається за критерієм Вілкоксона:

U0 = v(krl)² + (kr2)² +... + (krn)² (1.1)

де UО - узагальнена оцінка фінансової стабільності розвитку банку; kr1, kr2, km -- критерії Вілкоксона часткових оцінок фінансової стабільності розвитку банку в аспекті обраної множини показників банківської діяльності. Інакше кажучи, загальна оцінка фінансової стабільності розвитку банку є згорткою часткових оцінок його розвитку.

Загальну схему запропонованого підходу щодо визначення оцінки фінансової стабільності розвитку банку подано на рис. 1.3.

Рис. 1.3. Загальні підходи до визначення оцінки фінансової стабільності банку

1.3 Фінансова стійкість банківських установ у період економічної кризи

Рівень розвитку банківської системи залежить від багатьох факторів. Один із визначальних - фінансова стійкість банківських установ, від якої найбільшою мірою залежить ставлення до них партнерів, клієнтів, а передусім - вкладників. Фінансова стійкість, прозорість і прогнозованість діяльності банків роблять їх привабливими і для інвесторів, які відіграють важливу роль у розвитку банківських установ.

Аналізуючи основні причини нинішньої фінансово-економічної кризи, досліджується її вплив передусім на фінансову стійкість вітчизняних банків, пропонується шляхи подолання спровокованих кризою негативних наслідків.

Проблема забезпечення фінансової стійкості банків є особливо актуальною в сучасних умовах глобалізації фінансових ринків, ускладнення банківських продуктів, запровадження вимог нової Базельської угоди, загострення міжбанківської конкуренції, зростання банківських ризиків, а також кризових явищ у фінансовому секторі.

У сучасній банківській практиці оцінка фінансової стійкості повинна здійснюватися за такими напрямами:

- оперативний моніторинг макроекономічної ситуації, а також тенденцій розвитку банківського сектору;

- оперативний моніторинг діяльності конкретного банку (зміна клієнтської бази, умов залучення грошових коштів та надання кредитів);

- аналіз банківської звітності й вивчення динаміки зміни ключових показників діяльності банків (перевірка відповідності нормативам НБУ, побудова діаграм і моделей ліквідності, формування стратегій розвитку банку).

До умов забезпечення фінансової стійкості банків можна віднести:

1. достатній, але не надлишковий обсяг власного капіталу;

2. підтримку збалансованої структури активів і пасивів за строками і сумами;

3. підтримку відповідного рівня рентабельності діяльності банку.

В останні роки банківська система України розвивалася досить динамічно. Якщо розглядати динаміку в номінальному вираженні, то щорічний приріст основних показників розвитку банківського сектору (капітал, активи, кредити) в 2006 -- 2008 роках становив 40-60%, а за окремими напрямами і більше (див. таблицю 4).

Так, за станом на 1 січня 2010 року обсяг активів банківської системи дорівнював 983 млрд, грн., зростання з початку року становило майже 76%. В основному воно відбулося за рахунок зростання обсягів кредитних операцій, частка яких сягає 82% від усіх активів. За 2009 рік зобов'язання банків зменшилися і на 01.01.2010 р. становили 744 млрд. грн. При цьому приріст коштів клієнтів банків дорівнював 66 млрд, грн., або 23%. Власний капітал банківської системи України збільшився на 72% і за станом на 01.01.2010 р. становив 122 млрд. грн. Слід зазначити, що це зростання відбулося в основному за рахунок збільшення обсягу статутного капіталу на 43 млрд. грн. (на 92.1 %) [2]. Водночас несприятливий розвиток процесів як у світовій економіці, так і безпосередньо в Україні відобразився на довірі до банківської системи і фінансовій стійкості банків. Зокрема турбулентність у світових фінансах, яка посилилася у другій половині 2007 року, стала серйозною перевіркою стійкості вітчизняного банківського сектору. Збитки найбільших світових фінансових інститутів призвели до глобальної переоцінки ризиків, заморожування ліквідності і зниження довіри між учасниками ринку. Інвестори та кредитори обмежили операції з країнами, ринки яких лише формуються, що негативно вплинуло і на вітчизняний ринок банківських послуг. Для українських банків істотно ускладнився доступ до зовнішніх запозичень, а вартість їх залучення зросла.

Вважаємо за важливе проаналізувати хронологію подій і на внутрішньому банківському ринку у 2008 році, які безпосередньо вплинули на фінансову стійкість вітчизняних банків.

В Україні однією з основних причин банківської кризи була ситуація, яка склалася у 2008 році на міжбанківському ринку. З приходом іноземного капіталу обсяги міжбанківського ринку значно зросли, адже іноземні банки мають можливості залучати дешеві ресурси у своїх країнах та розміщувати їх під значно вищі процентні ставки на українському ринку. Так, якщо протягом 2001--2007 pp. частка міжбанківських кредитів у ресурсній базі наших банків була стабільною і становила близько 14%, то на початок 2008 року цей показник збільшився удвічі -- до 28%.

Фактична зупинка ринку міжбанківського кредитування дуже підірвала ліквідність банків і стала основною причиною кризи 2008 року в банківській системі України. Цей період характеризувався значними змінами валютного курсу, який банки намагалися використати для підвищення прибутків за рахунок спекулятивних операцій з валютою. Криза ліквідності спровокувала паніку серед вкладників і зумовила швидкий відплив з банківських рахунків коштів клієнтів, насамперед фізичних осіб. Усе це призвело до різкого скорочення ресурсів банків і накопичення у населення готівки, не задіяної в господарсько-фінансовому обороті.

Одним із найтяжчих наслідків банківської кризи була втрата довіри населення до банків, а якщо брати ширше -- втрата інтересу до української економіки в цілому з боку вітчизняних та іноземних інвесторів. Отже, можна зробити висновок, що стрімке нарощування присутності іноземного капіталу стало однією з причин підвищення ризиковості діяльності вітчизняних банків і швидкого поширення світової фінансової кризи на терени України. Все це зайвий раз підтверджує відомий постулат щодо необхідності в ході прийняття управлінських рішень орієнтуватися не лише на прибутковість, а й оцінювати можливі ризики та зважувати їх допустимість для банку. Врешті банківська криза набула характеру відкритої: українські банки зазнали втрат, очевидних за всіма основними параметрами їх діяльності.

Таким чином, з огляду на викладену класифікацію криза української банківської системи 2008 року перейшла з латентної у відкриту форму, охопивши велику кількість банків, які нині продовжують функціонувати лише завдяки підтримці НБУ. Особливо це стосується колишніх великих банків, визнаних соціально значущими. Відповідно й методи подолання масштабної кризи мають бути всеосяжними. Йдеться, власне, про необхідність розробки та реалізації концепції реформування банківської системи. Водночас слід враховувати, що антикризове управління банком здійснюється на мікрорівні, тому заходи впливу на кожен конкретний банк також мають бути конкретними, з урахуванням його специфіки.

У подоланні кризових явищ у вітчизняній банківській системі за нинішніх обставин головна роль належить НБУ. Банківська криза 2008 року зумовила потребу в залученні до порятунку банків тимчасових адміністрацій та інституту антикризового менеджменту, здатних не лише врятувати банк, а й вивести його на новий етап розвитку. Щоб предметно охарактеризувати ситуацію, наведемо фінансові показники діяльності банків на час запровадження в них тимчасової адміністрації чи куратора НБУ (див. таблицю 1.1.). За результатами міжгрупового аналізу зауважуємо, що з 27 банків із фінансовими негараздами до першої групи належать п'ять, до другої та третьої -- по два, а до четвертої -- 18 фінансових установ. Але незважаючи на кількісну перевагу банків другої, третьої та четвертої груп, за фінансовими показниками вони поступаються банкам першої групи.

Переважна більшість серйозних проблем у банках почалася в першому та другому кварталах 2009 року, але до кінця року ситуація у деяких депозитних установах поліпшилася. Банки вирішували фінансові проблеми різними шляхами: Укргазбанк перейшов під контроль держави, Промінвестбанк -- змінив власника. Деякі банки збільшили капітал як, скажімо, Укргазбанк -- на 1 319 007 тис. грн. за станом на 01.10.2009 р.

Про вирішальну роль центральних банків у подоланні кризових явищ свідчить також світовий досвід виходу із криз, вивчення якого дає підстави стверджувати, що у більшості країн уряди підтримують проблемні банківські установи за допомогою методів пруденційного нагляду, регулювання, кредитів центробанків, а також викупу проблемних установ приватними компаніями [4, c. 8]. Про це свідчать дані опитування топ-менеджменту банків різних країн щодо чинників виникнення банківських криз. Основними з них вважаються недоліки в банківському нагляді та регулюванні.

Усе це зумовило погіршення стану банківської системи. Тому на сьогодні у вітчизняному банківському секторі є низка серйозних проблем, які зменшують фінансову стійкість банків. Назвемо їх.

1. Високий рівень вразливості банківського сектору, недовіра клієнтів до банківських установ.

2. Високий ризики кредитування

3. Висока залежність банківського сектору від фінансового стану підприємств-позичальників, збільшення обсягів кредитів приватному сектору.

Зростають ризики, пов'язані з фондовим ринком і динамікою цін на окремих сегментах фінансового ринку, а також ризики, зумовлені розвитком іпотечного і споживчого кредитування.

Серйозні труднощі українських банків пов'язані також із поверненням значних зовнішніх запозичень, які активно залучались у попередні роки (за станом на 01.01.2009 р. зовнішній борг банківських установ України становив 42 млн. доларів США). Через кризові явища на європейських фінансових ринках та зниження кредитних рейтингів значної частини українських банків виникли складнощі із залученням іноземних інвестицій.

В умовах валютної дестабілізації і труднощів із рефінансуванням банківської боргової піраміди погіршилася також ситуація на ринку банківських послуг.

Розділ 2. Підвищення конкурентоспроможності банку

2.1 Шляхи підвищення конкурентоспроможності банку на вітчизняному ринку

Проблема підвищення конкурентоспроможності банківського сектору -- один з головних пріоритетів кожної держави. Для вітчизняної банківської системи це надзвичайно актуальне завдання, адже в умовах глобалізації фінансових ринків та після вступу України до Світової організації торгівлі конкуренція загострюється. За таких умов увагу необхідно зосередити на забезпеченні конкурентоспроможності українського банківського сектору з метою попередження негативних наслідків, які можуть статися через неспроможність банків України на гідному рівні конкурувати з іноземними фінансовими установами. Такі обставини обґрунтовують необхідність та актуальність наукових досліджень щодо вдосконалення системи управління конкурентоспроможністю банку. В процесі пошуку шляхів підвищення потенційних можливостей банківських установ України обов'язково мають враховуватися регіональні особливості банківських процесів та їх вплив на рівень конкурентоспроможності банку на внутрішньому фінансовому ринку країни.

Регіональний ринок -- це сфера прояву економічних відносин між суб'єктами ринку з приводу обігу фінансових активів, географічні межі якого (ринку) охоплюють територію одного регіону.

Конкурентоспроможність банку безпосередньо залежить від успішності всіх його територіальних підрозділів. Під поняттям "успішність" розуміємо ефективність банку в різних аспектах його роботи: фінансовій, маркетинговій сферах; високий рівень менеджменту; належне технічне і технологічне забезпечення та інше.

Щоб з'ясувати рівень тотожності понять "конкурентоспроможність банку" та "конкурентоспроможність банку на регіональному ринку", визначимо фактори, які безпосередньо розкривають сутність даних термінів.

Конкурентоспроможність банку на регіональному ринку та заходи щодо її забезпечення мають за мету поліпшення його потенційних позицій на фінансовому ринку країни. Діяльність банку в регіонах представлена системою його регіональних структурних підрозділів. Зауважимо, що існує суттєва різниця в якісних та кількісних характеристиках регіональних мереж, які формуються великими, середніми і малими банками. Основною ознакою політики розвитку регіональної мережі великих банків є її агресивність: банк, як правило, представлений у кожному регіоні країни, де, крім філії або декількох філій, функціонує також система без балансових відділень.

Процес розширення географії діяльності середніх та малих банків відбувається переважно шляхом відкриття без балансових відділень, котрі, як правило, розташовані в обласних центрах. Враховуючи активізацію процесів банківської регіональної експансії на сучасному етапі розвитку банківської системи, зазначимо, що забезпечення конкурентоспроможної діяльності на регіональному ринку набуває актуальності для всіх банківських установ України. Однак зауважимо, що залежність поточних та потенційних позицій банку на фінансовому ринку країни від ефективності його представництва в регіонах безпосередню визначається рівнем розвитку його регіональної інфраструктури. Так, для найбільших та великих вітчизняних банків діяльність територіальних підрозділів, а точніше її результати, суттєво впливають на поточні ринкові позиції. Аналогічно можна стверджувати, що потенційні можливості регіональних банківських представництв ефективно конкурувати в регіонах суттєво впливатимуть на загальну конкурентоспроможність банку на внутрішньому фінансовому ринку країни.

Розвиток банківської регіональної мережі має одночасно узгоджуватися зі стратегічною політикою банку та враховувати особливості регіону. Конкурентоспроможність суб'єкта господарювання дедалі більше залежить не лише від підприємливості власників і продуктивності працівників, а й також від ефективності функціонування територіальних суспільно-господарських систем і їх спроможності формувати сучасні дієві структури, які результативно використовують наявну в регіоні сукупність факторів виробництва [З, с. 213]. Врахування конкурентного середовища та формування регіональної політики у відповідності з соціально-економічними, політичними, демографічними особливостям регіону сприяє підвищенню гнучкості діяльності банку та якості задоволення фінансових потреб суб'єктів ринку. Це позитивно впливає на ефективність функціонування регіональних підприємницьких структур, оцінку діяльності банку безпосередніми та потенційними клієнтами.

Отже, конкурентоспроможність банку на регіональному ринку визначимо як спроможність його регіональних структур стабільно зміцнювати свої позицій в довгостроковій перспективі на місцевому ринку орієнтуючись у своїй діяльності як на стратегічну політику головного банку та якісне виконання поставлених тактичних завдань, так і на врахування регіональних особливостей.

Досліджуючи розвиток банківської конкуренції в Україні, з'ясовуємо, що в більшості регіонів країни економічне суперництво розгортається між місцевими банками й територіальними підрозділами найбільших та великих банків або лише між філіями та відділеннями різних банків. Це пояснюється надмірною концентрацією банківського бізнесу у великих містах України. Так, за станом на початок 2009 року в місті Києві діяло понад 62% банків. П'ять областей, а саме: Дніпропетровська, Донецька, Харківська, Одеська та Львівська є лідерами за кількістю самостійних банків. У середньому в кожному з цих регіонів зареєстровано близько 10 банківських установ. Загалом у п'ятьох провідних областях зосереджено 27.7% усіх діючих банків. У десяти областях другого ешелону кількість діючих банків -- юридичних осіб не перевищує трьох установ; їх частка в банківській системі становить 10.3%. В решті областей України, в тому числі Київській (без урахування столиці), банківський сектор протягом останніх семи років налічував (окрім Чернівецької області) лише філії та відділення. Отже, у 20-и регіонах України конкурентна боротьба між банківський установами відбувається на рівні територіальних структурних підрозділів та певних регіональних банків.

Головна особливість процесу забезпечення конкурентоспроможності банку на регіональному ринку полягає у зміні основних акцентів внутрішньої політики банківської установи. На цьому рівні найважливіше питання -- забезпечення високої якості обслуговування, належної кадрової політики та формування ефективної регіональної структури банку Тобто порівняно із заходами щодо забезпечення конкурентоспроможності банку на фінансовому ринку країни, де головна увага приділяється стратегічному плануванню, формуванню дієвої системи ризик-менеджменту та корпоративному управлінню, на регіональних ринках на передній план виходить якість роботи з клієнтами, а також економічна та фінансова обґрунтованість розвитку регіональної мережі банку.

Для цього необхідно визначити оптимальну кількість банківських підрозділів та налагодити раціональну їх співпрацю з головним банком. Водночас банк має вирішити питання щодо моделі управління своїми регіональними структурами, яка б забезпечила оперативність прийняття рішень та реагування на зміну умов ринку; ефективний контроль за діяльністю філій; урахування специфіки ринку та бізнес-середовища.

Є дві основні моделі: централізована та децентралізована. Для невеликих банків оптимальним підходом до управління регіональною структурою є жорстка централізація. Насамперед це необхідно для якісного менеджменту: керівний апарат банку, маючи достатню кількість оперативної та аналітичної інформації, може забезпечити ефективну діяльність установи. Це також сприяє виконанню основного завдання менеджменту банку -- максимізації прибутку шляхом зменшення управлінських витрат. Такою є одна з ключових переваг централізованої моделі управління банком.

Однак, традиційні лінійні організаційні структури з жорсткою вертикаллю прийняття рішень не дають можливості банку оперативно реагувати на динамічні ринкові умови. В ході розширення сфери діяльності та збільшення обсягів операцій централізована модель управління вступає у суперечність із вимогами клієнтів банку та ринку [4, с. 178]. Тобто, як засвідчує практика, для великих банків найприйнятнішим підходом щодо управління банківською регіональною структурою є її децентралізація. Ця модель управління дає змогу прискорити процес прийнятій рішень, підвищити гнучкість реагування на умови місцевого ринку, застосовувати індивідуальний підхід до клієнтів. Одначе її використання збільшує витрати па утримання персоналу; ускладнює процес координації дій; виникає загроза діяльності підрозділів у власних інтересах, а не в інтересах головного банку, а також появи нездорової внутрібанківської конкуренції.

Враховуючи позитиви та недоліки кожної з моделей, найефективнішим очевидно, є комбінований підхід до управління регіональним банківським бізнесом. Так, централізована модель з елементами децентралізації певних сфер банківської діяльності дає змогу нівелювати негативні прояви кожного з методів управління та загалом сприяє підвищенню потенційних можливостей банку щодо ґрунтовнішого використання специфічних територіальних фінансових потреб та налагодження якіснішого обслуговування клієнтів, формування додаткових конкурентних переваг і, як результат, підвищення конкурентоспроможності банку на регіональних ринках.

Упродовж двох останніх років спостерігається тенденція до посилення централізації управління регіональними структурними підрозділами. Цей процес супроводжується активним скороченням кількості діючих банківських регіональних представництв та реорганізацією банківських філій у без балансові відділення. Насамперед це характерно для найбільших банків України. Очікується скорочення підрозділів також іншими банківськими установами. В результаті регіональні банківські представництва перетворяться на стаціонарні точки продажу банківських продуктів, що позбавить банківських працівників різних ланок мотивації до використання креативних підходів, спрямованих на вдосконалення діяльності банку відповідно до специфіки місцевого ринку.

Це призведе до спрощення процесу організації контролю за діяльністю регіональних банківських підрозділів, а також значного зменшення загально-адміністративних витрат. У результаті знизиться вартість банківських продуктів. Однак це лише можлива перспектива, що в нинішній кризовій ситуації малоймовірно. Сьогодні фінансовий ефект, який отримають банки завдяки скороченню підрозділів, буде використано не для здешевлення банківських продуктів, а для зміцнення власних ринкових позицій.

Зауважимо, що такі радикальні структурні зміни регіональної структури банків можуть знищити практичні напрацювання філій щодо організації їх бізнесу: може знизитися рівень гнучкості у їх діяльності, уповільнитися оперативність прийняття рішень стосовно реалізації фінансових послуг. Скорочення відділень перешкоджатиме індивідуалізації банківської діяльності. Отже, процеси, що спостерігаються нині й насамперед спрямовані на зменшення витрат і максимізацію прибутку, призведуть до втрат ринкових позицій великими банками на певних сегментах ринку на користь невеликих банківських установ, основні переваги яких -- це індивідуальний підхід до клієнтів, висока гнучкість їх діяльності щодо зміни запитів клієнтів та умов ринку.

Стосовно персоналу банку зауважимо: необхідно забезпечити належний рівень професійної кваліфікації працівників, дотримання ними етичних норм та обізнаність щодо основних засад діяльності установи. Зокрема банківські службовці повинні знати, які зміни відбуваються у спектрі операцій, які послуги розробляються та пропонуються банком громадськості (навіть якщо цю послугу надає інший його структурний підрозділ). Головну роль у реалізації політики банку, звісно, відіграють його службовці, в тому числі районних установ, вони мають надавати максимальну допомогу клієнтам у тому числі й консультаційну, забезпечувати їм комфортність у стосунках із банком.

Якість обслуговування, як і кваліфікація персоналу, є комплексною характеристикою, яка охоплює кадровий потенціал, спектр послуг та їх конкурентні переваги, цінову політику, оперативність обслуговування, рівень технічного і технологічного забезпечення банківської діяльності. Щодо послуг, то їх спектр безпосередньо залежить від рішення головного офісу та обширу його банківської ліцензії. Основні конкурентні переваги банківських продуктів також визначаються головним банком. За умови використання децентралізованої моделі управління регіональною мережею банківських підрозділів початковий перелік конкурентних переваг фінансових продуктів можуть доповнити регіональні філії банку, врахувавши місцеві особливості: виробничу спеціалізацію регіону, рівень розвитку банківського та небанківського секторів в області, рівень життя населення, інвестиційний клімат, рівень розвитку підприємництва, демографічні показники регіону тощо.

Цінова політика банку є основою формування конкурентних переваг. Однак ефективно використовувати ціновий інструмент можна лише за децентралізованого управління філіями банку. За умов централізації керівники регіональних установ отримують право змінювати затверджені тарифи лише у визначених межах, що практично повністю нівелює переваги цього ринкового інструменту. Нині у банках України домінує модель централізованого управління мережею філій, а тому цінові методи конкурентної боротьби є обмеженими і безпосередньо залежать від установлених головним банком лімітів щодо коливання ціни на банківські продукти в регіональних підрозділах.