Ефективність формування та використання банківських ресурсів

Міжбанківський кредит - це оперативне за способом залучення коштів, але дороге джерело ресурсів банку.

Міжбанківські кредити використовуються: для оперативного регулювання ліквідності балансу банку; для надання кредитів вигідним позичальникам.

Міжбанківський кредит має такі форми:

міжбанківські позики на основі кредитного договору і на основі генеральної угоди та співробітництва на ринку міжбанківського кредиту;

залишки коштів на кореспондентських рахунках, заброньовані на певний термін під узгоджений банківський процент (оформляється кредитною угодою);

платіжний кредит у формі овердрафта за кореспондентським рахунком (оформляється договором про встановлення кореспондентських відносин, або спеціальним договором про овердрафт);

централізовані кредити, що надходять для підтримання певних галузей народного господарства через комерційні банки. Вони найменш вигідні для комерційного банку, оскільки маржа за ними регулюється НБУ;

переоблік та перезастава цінних паперів в НБУ;

централізовані кредити, що розподіляються на аукціонній основі.

Міжбанківські позики аналізуються за їх видами, строками погашення, а також за типами кредитних установ, від яких вони були отримані.

Аналізуючи ступінь залежності комерційного банку від МБК, треба розрахувати відносні показники - коефіцієнти рефінансування. Необхідно мати на увазі, що відносно високий ступінь залежності комерційних банків від позик, отриманих у інших банків, знижує їх прибутковість, оскільки депозити клієнтів дешевші банківських кредитів.

Характеристика використання МБК починається з аналізу зміни питомої ваги МБК у загальних зобов'язаннях банку за певний період та в загальному обсязі балансу. Для цього використовуються такі коефіцієнти:

1. Частка МБК від загального обсягу зобов'язань банку:

.(2.20)

Оптимальне значення цього коефіцієнта має бути 0,25-0,40.

Як бачимо показники у 2010-2011 рр. знаходяться на рекомендованому рівні, що забезпечує мінімізацію витрат, а у 2009 р. з показником 0,5 - мінімізується ризик стійкості, що негативно впливає на ресурсну базу.

2. Частка МБК, отриманих у валюті балансу, тобто в усіх джерелах:

(2.21)

Оптимальне значення даного коефіцієнта має бути 0,2-0,35.

За розрахунку ми можемо бачити, що на протязі 2009-2010 рр. рівень залежності від кредитів інших банків має високий показник, що з кожним роком зменшується, а в 2011 р. взагалі МБК зменшилися, що свідчить про те, що банк направляє свої зусилля на відмову від залежності кредитами інших банків.

Додатково може розраховуватись коефіцієнт відношення МБК до статутного фонду:

(2.22)

Значення цього коефіцієнта не повинно бути вище 6 разів, або 600 %.

У 2009 р. показник становив 389% що є досить високим рівнем залучених МБК, а висока питома вага кредитів отриманих у банківських ресурсах, свідчить про те, що в банку існують великі резерви підвищення рівня дохідності банківських операцій. Крім того, зростаюча залежність від великих міжбанківських кредитів не може бути охарактеризована позитивно, оскільки диверсифікація ресурсів, що залучаються, зміцнює ліквідність банку, а міжбанківський кредит не сприяє диверсифікації.

Зазначимо, що рекомендований рівень частки МБК у ресурсній базі банку - 20-25 %. За допомогою аналізу показників можливо визначити резерви підвищення дохідності комерційного банку. Чим вищі вказані показники, тим більша залежність діяльності банків від міжбанківських позик. Якщо в структурі зобов'язань банку на частину міжбанківського кредиту припадає 50 % і більше, то їх структура вважається ризикованою. Проте в сучасних умовах, коли залучення строкових депозитів підприємств ускладнено внаслідок високих темпів зростання інфляції та спаду активності суб'єктів господарювання, банк зменшує частку цього виду ресурсів до рівня 50 % і більше, що і трапилося у 2009 р. з показником у 65%, а вже у 2011 р., коли ефективність банківської системи почала відновлюватися після шаленого застою, частка МБК становила лише 18%, що збільшує стійкість ресурсної бази банку.

Аналіз міжбанківських кредитів передбачає порівняння обсягів пасивних операцій із залучення міжбанківських кредитів та активних операцій щодо їх розміщення. Для цього використовується коефіцієнт відношення отриманих та наданих МБК, який розраховується за такою формулою (2.23) (Додаток А, Б):

(2.23)



Під час аналітичної інтерпретації цього коефіцієнта ми розуміємо необхідність врахування того, перевищення обсягу кредитів наданих над кредитами отриманими вважається позитивним явищем і розцінюється як ефективне розміщення ресурсів. Але згідно показників коефіцієнта ми можемо спостерігати ситуацію, яка говорить про неефективну політику надання та отримання МБК тому, що показники перевищують рекомендований в десятки разів, а у 2010 р. взагалі в 344 рази.

Рівень надання та отримання міжбанківських кредитів нині не регулюється з боку НБУ. Проте коефіцієнти отриманих та наданих кредитів можуть орієнтовно використовуватись банками для оцінки рівня та масштабів міжбанківського кредитування. До них відносять:

Коефіцієнт отримання МБК (Котр МБК):

(2.24)

де МБКотр - загальна сума отриманих банком міжбанківських позик, включаючи депозити;

ЦК - загальна сума залучених централізованих коштів;

К - капітал банку.

Орієнтовне значення цього коефіцієнта - 300 %.

Коефіцієнт надання міжбанківських позик (Кнад):

(2.25)

де МБК надані - загальна сума наданих комерційним банком міжбанківських позик.

Орієнтовне значення цього коефіцієнта - 200 %.

Для оцінки обґрунтованості залучення міжбанківських кредитів важливо зіставити вартість залучених коштів на міжбанківському ринку з вартістю розміщених (наданих) міжбанківських кредитів. Якщо кошти мобілізуються за вищою ціною, ніж витрачаються, то таке залучення коштів неефективне. Але якщо ресурси реалізуються за вищою ціною та прискореними термінами, то це забезпечуватиме банку певний прибуток.

Слід зазначити, що оцінка співвідношення отриманих та наданих міжбанківських кредитів за обсягами та термінами не зовсім коректна, оскільки залучені міжбанківські ресурси можуть використовуватись для кредитування клієнтів, проведення операцій з цінними паперами, валютою тощо. Джерелом надання міжбанківських кредитів можуть бути депозитні та інші операції, а не тільки міжбанківський кредит.

Ефективність залучення міжбанківських кредитів залежить і від форми отриманих міжбанківських кредитних ресурсів, вартості ресурсів і термінів. Аналіз охоплює також визначення вартості окремих видів залучених централізованих кредитів, включаючи кредити з рефінансування та ломбардні кредити НБУ, кредити, що розподіляються на аукціонній основі.

Найважливішою проблемою зниження кредитного ризику на міжбанківському ринку є проблема вибору надійного банку-партнера. Сьогодні банки доволі неоднозначно підходять до оцінки кредитного ризику на міжбанківському ринку.

Лімітом кредитування називається загальна сума коштів, яку банк може надати своєму банку-партнеру у вигляді кредиту без забезпечення.

Ефективність лімітування міжбанківського кредиту насамперед залежить від обраної методики аналізу фінансового стану банку-позичальника. Проблема дистанційного фінансового аналізу банків полягає в обмеженості фінансової інформації, яка обумовлена комерційною таємницею, та у відсутності єдиних підходів до методики проведення такого аналізу.

Розрахунок ліміту кредитування здійснюється на базі узагальненої оцінки окремих показників стабільно працюючих іноземних банків, які також використовують у своєму співробітництві з банками лімітну політику. За основу розрахунку беруть величину, яка дорівнює 10 % від власного капіталу банку. Багато українських банків також застосовують такий підхід до розрахунку обмежень стосовно банку-партнера. Але основною проблемою є визначення реальної величини капіталу банку, так званої «точки відліку». На наш погляд, правильним є коригування суми працюючого капіталу на коефіцієнт надійності банку, який враховує комплексну оцінку відповідних коефіцієнтів. Заслуговує уваги методика оцінки надійності банку, розроблена групою експертів під керівництвом В. Кромонова.

Застосування запропонованої методики аналізу дасть змогу контролювати й оцінювати доцільність та ефективність формування ресурсної бази банку, визначати ступінь його залежності від міжбанківських кредитів, зменшити ризик цих операцій та підвищити ефективність роботи банку.

Для оцінки доцільності залучення міжбанківських кредитів насамперед необхідно зіставити вартість залучених міжбанківських ресурсів і вартість коштів на поточних та інших рахунках, депозитних вкладах, коштів у розрахунках, вартість операцій з цінними паперами.

Аналіз ефективності формування та використання банківських ресурсів

Для оцінки ефективності використання банком своїх зобов'язань використовуються такі показники:

ефективність використання платних пасивів;

ефективність використання сукупних зобов'язань.

Аналіз наведених показників здійснюється у динаміці, а також порівнянням фактичних показників з їх нормативними значеннями. Для розрахунку впливу факторів на показники ефективності використання зобов'язань банку використовується спосіб ланцюгових підстановок.

Ефективність використання платних пасивів банку Кеф.1 визначається за такою формулою (2.26):

(2.26)

До дохідних активів ми відносимо кошти в інших банках, кредити та заборгованість клієнтів, кінні папери в портфелі банку на продаж, а до платних пасивів - кошти банків, кошти клієнтів, боргові цінні папери.

Як показує практика, норматив використання платних пасивів має становити не менше 90%.

Згідно аналізу показника ми можемо зробити висновок, що ефективність використання банком своїх зобов'язань знаходиться на допустимому рівні, хоча і зменшується після 2009 року. Це свідчить про те, що дохідність та витратність ресурсів банку знаходиться на стабільному рівні.

Для оптимальної діяльності комерційного банку необхідне ефективне використання не тільки платних ресурсів, а й усіх сукупних зобов'язань. Ефективність використання сукупних зобов'язань Кеф.2 визначають за такою формулою (2.27):

(2.27)

Згідно розрахованих показників видно, що банк неефективно використовує свої сукупні зобов'язання тому, що показник повинен бути в межах 75-80%. Це свідчить про те, що хоч дохідні активи переважають зобов'язання банку, але не в достатній кількості.

Оптимізація ресурсної бази банку повинна здійснюватись за допомогою прийомів лінійного програмування. При цьому за основу оптимізації беруться такі критерії:

витратність ресурсів;

стабільність ресурсів.

Оптимальною буде така структура ресурсів, коли за наявних умов забезпечуватиметься максимальна стабільність ресурсної бази за її мінімальної відносної вартості. Ефективність оптимізації буде досягнута тільки у разі врахування всіх існуючих обмежень на ресурси та можливостей їх залучення.

РОЗДІЛ 3. НАПРЯМКИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ РЕСУРСНОЮ БАЗОЮ БАНКУ

3.1 Оптимізація ресурсного портфелю комерційного банку

Комерційний банк - це кредитно-фінансова установа, яка акумулює вільні грошові кошти економіки та розміщує їх від свого імені на певних умовах в різноманітні активи. Таким чином, банк здійснює особливий вид діяльності, пов'язаний з рухом позичкових капіталів, їх мобілізацією та розподіленням через проведення пасивних та активних операцій. Пасивні операції забезпечують формування ресурсної бази банку та є первинними щодо активних операцій, за допомогою яких керівництво банку здійснює розміщення акумульованих грошових фондів. Комерційний банк може здійснювати кредитні, інвестиційні та інші активні операції лише в межах наявних джерел грошових коштів. Таким чином, пасивні операції зумовлюють обсяг та масштаб прибуткових операцій банку.

Сутність стратегії збалансованого управління активами та пасивами комерційного банку (УАП) полягає в тому, що банк розглядає свої портфелі активів і пасивів як єдине ціле, визначаючи роль сукупного портфеля в отриманні високого прибутку за прийнятного рівня ризику. Спільне управління активами і пасивами дає банку інструментарій для формування оптимальної структури балансу та створення захисту від ризиків, спричинених значними коливаннями параметрів фінансових ринків. Досягнення найвищих результатів можливе за умови максимального контролю обсягів, структури, доходів та витрат як за активними, так і за пасивними операціями банку. Головна ідея одночасного скоординованого управління активами і пасивами полягає в розумінні того, що і доходи, і витрати відносять до обох сторін банківського балансу. При цьому ціна кожної операції чи послуги має перекрити витрати банку з її надання. Зниження витрат банку завдяки управлінню пасивами так само допомагає досягти цільового рівня прибутку, як і надходження від активних операцій. Перевагою стратегії УАП є максимізація прибутку за умови прийнятного рівня відсоткового ризику, а також можливість більш зваженого підходу до проблем управління ліквідністю завдяки точному визначенню потреби в ліквідних засобах [6].

Отже, управління активами і пасивами являє собою спробу мінімізувати (мінімалізувати) схильність до цінового ризику за рахунок дотримання певних пропорцій між активами та пасивами для досягнення цілей банку з одночасною мінімізацією ризику. Суть такого виду управління ризиками полягає, власне, в знаходженні "правильних" співвідношень між балансовими активами та балансовими пасивами [5]. Управління активами і пасивами потребує великого мистецтва та вміння під час вибору найкращої комбінації активів у портфелі активів банку та при виборі найкращого поєднання зобов'язань у портфелі його зобов'язань [5]. Результатом оптимальної структури балансу банку як з боку активів, так і з боку пасивів, є його прибутковість.

Таким чином, управління процесами залучення грошових ресурсів, яке забезпечує як мінімізацію можливих витрат, так і достатність наявних депозитів для фінансування кредитів, які банк має намір надати своїм клієнтам, є важливою характеристикою якості його роботи в цілому [3]. Оскільки комерційний банк може здійснювати проведення активних операцій в обсязі наявних джерел фінансування, то з цього приводу керівництво зацікавлене в контролі над ресурсною базою. Керівництво банку повинно проводити аналіз та відстежувати достатність певного рівня портфеля зобов'язань для фінансування кредитів та контролювати витрати за пасивами.

Оптимізацію можна визначити, по-перше, як процес вибору найкращого варіанта з можливих; та, по-друге, як процес приведення системи в найкращий (оптимальний) стан [7]. Отже, процес визначення структури оптимальних портфелів залучених та запозичених грошових коштів комерційного банку є оптимізацією цих портфелів. Оптимальний портфель може визначатися як такий, що має мінімальну дисперсію при певному рівні витрат.

Комплексне завдання оптимізації портфелів залучених та запозичених коштів банку полягає в тому, щоб визначити, яка частка портфеля повинна бути відведена для кожного із складових портфелів таким чином, щоб обсяг очікуваних витрат та рівень ризику оптимально відповідали цілям системи збалансованого управління активами і пасивами комерційного банку. Оскільки оптимальний варіант встановлюється в умовах максимізації або мінімізації, портфельна задача, таким чином, полягає в мінімізації дисперсії (ризику) портфеля при певному рівні витрат або мінімізації витрат при встановленому рівні ризику.

Враховуючи складність та багаторівневість системи збалансованого управління активами і пасивами, можна зробити висновок, що цілями оптимізації портфелів залучених та запозичених грошових коштів комерційного банку є:

забезпечення достатнього рівня ресурсної бази для фінансування прибуткових активних операцій банку, за умови додержання норм обов'язкового резервування за депозитами;

досягнення часової стабільності ресурсів банку (ступінь часової стабільності портфеля пасивів характеризується діапазоном імовірності того, що обсяг цього портфеля залишиться на певному рівні протягом встановленого терміну [4]);

мінімізація ризиків, пов'язаних з проведенням пасивних операцій (насамперед, відсоткового ризику та ризику незбалансованої ліквідності);

Для досягнення цілей оптимізації портфелів залучених і запозичених коштів банку мають бути визначені та постійно вирішуватися менеджментом банку наступні завдання:

диверсифікація портфелів залучених і запозичених коштів з урахуванням економічних нормативів, внутрішньобанківських лімітів та цільових фінансових параметрів;

два ключові завдання, які мають вирішуватись в межах управління депозитами в будь-якому банку [3]:

визначення джерел отримання депозитів з найменшими витратами;

визначення способів гарантування депозитів, достатніх для забезпечення бажаного обсягу кредитів та інших фінансових послуг;

аналіз структури та динаміки портфелів залучених та запозичених коштів банку; моделювання шляхів та джерел ресурсного забезпечення банку; моделювання руху зобов'язань банку;

кількісне визначення потреби у ліквідних засобах в поточному періоді та в прогнозованій перспективі;

визначення рівня та меж допустимого ризику за портфелями залучених і запозичених коштів банку;

контроль за витратами портфелів залучених і запозичених коштів банку;

Беручи до уваги індивідуальні ризики портфелів залучених та запозичених коштів, можна охарактеризувати ризик зобов'язань комерційного банку як імовірність (загрозу) відтоку грошових коштів за певними статтями зобов'язань та імовірність збільшення витрат за їх користування. Таким чином, враховуючи індивідуальні ризики відтоку грошових коштів і ризики збільшення витрат за портфелями залучених та запозичених коштів банку можна оцінити загальні ризики зобов'язань та оптимізувати ці портфелі.

Разом портфелі залучених і запозичених грошових коштів складають портфель зобов'язань комерційного банку. Склад портфелів залучених та запозичених банківських коштів наведений в табл. 3.1.

Виявлення ризику зменшення портфеля зобов'язань комерційного банку є дуже складним завданням, яке залежить від урахування ліквідності та платоспроможності банку, кон'юнктури фінансових ринків та соціально-економічних умов в цілому, законодавчо-нормативних умов, політики в сфері залучення та запозичення коштів і, відповідно, поведінки вкладників та кредиторів, ефективності стратегії управління активами і пасивами та успішності її реалізації, іміджу банку та його репутації, інших факторів.

Таблиця 3.1 - Склад залучених і запозичених грошових коштів банку

Портфель залучених грошових коштів	Символ	Портфель запозичених грошових коштів	Символ
Кошти до запитання суб'єктів господарської діяльності	VA	Кошти НБУ	VН
Термінові кошти суб'єктів господарської діяльності	Vb	Кошти інших банків	VK
Кошти до запитання фізичних осіб	Vc	Кредиторська заборгованість по операціях з банками	Vl
Термінові кошти фізичних осіб	VD	Субординований борг	VM
Кошти бюджету та позабюджетних фондів	Ve
Кредиторська заборгованість	VF
Цінні папери власного боргу	VG

Спочатку необхідно виявити та кількісно виміряти ризик зменшення портфеля зобов'язань банку, а потім перейти до побудови структури оптимального портфеля зобов'язань з урахуванням ризику та витрат за портфелями залучених і запозичених коштів банку.

Отже, припустимо, що керівництво комерційного банку щоденно відстежує обсяги портфелів залучених і запозичених коштів. Розглянемо портфелі залучених і запозичених коштів, в яких загальна кількість складових елементів К не змінюється. Ці портфелі складаються з одинадцяти елементів: портфель залучених коштів - із 7-ми елементів, а запозичених - з 4-х. Кожен з елементів має відповідні залишки VA, VB, VC, VD, VE, VF, VG, VH, VK, VL, VM певних грошових одиниць. Весь портфель охарактеризується загальною сумою залишків фондів Vp за всіма складовими елементами, які належать до нього:



де Vp - портфель зобов'язань;

Vi - залишок грошових коштів за відповідними елементами портфеля.

Нехай кожний залишок V є випадкова величина, а розподіл імовірностей існування залишків з певним обсягом підпорядковується закону нормального розподілу. Тоді сума залишків грошових фондів кожного з елементів портфеля характеризується двома величинами: середнім очікуваним значенням та стандартним відхиленням (середньоквадратичним). Стандартне відхилення иі являє собою ступінь оцінки імовірності відхилень фактичного обсягу залишків від очікуваних або ступінь ризику відтоку грошових фондів. Середнє значення знаходимо за формулою:

де N - загальна кількість спостережень (в даному разі кількість банківських днів);

Vin - залишок на i-му елементі портфеля при n-му спостереженні.

Відповідно стандартне відхилення знайдемо за формулою [8]:

Зазначимо, що ризикованість окремого пасиву вимірюється дисперсією або середнім квадратичним відхиленням витрат за цим пасивом, а ризик портфеля - дисперсією або середнім квадратичним відхиленням витрат за сукупним портфелем. Для вимірювання ризику портфеля також необхідно знати коваріацію чи кореляцію витрат кожної пари пасивів у портфелі.

Ризик портфеля, який визначається через дисперсію, розраховується як зважена сума коваріацій всіх пар пасивів у портфелі, де кожна коваріація зважена на добуток ваги кожної пари відповідних пасивів, та дисперсія пасиву розглядається як коваріація пасиву із самим собою. Слід зазначити, що переваги диверсифікації спостерігаються за наявності в портфелі зобов'язань, які мають низькі або від'ємні коваріації з іншими пасивами портфеля, що знижує суму коваріацій та, відповідно, загальний ризик портфеля.

Отже, можна підсумувати, що оптимізація портфелів залучених і запозичених грошових коштів комерційного банку є процесом визначення та досягнення оптимальної структури цих портфелів з урахуванням певних фінансових обмежень. Цілі та завдання оптимізації спрямовані на досягнення та підтримання найкращих фінансових параметрів діяльності кредитно-фінансової установи. Для кількісної оцінки ризику портфелів залучених і запозичених коштів банку та інтегрального ризику за портфелем зобов'язань пропонується використовувати формули середньоквадратичного відхилення та коефіцієнт варіації. Оптимальний варіант структури портфелів залучених і запозичених коштів встановлюється в умовах мінімізації ризиків портфелів при певному рівні витрат, дотриманні нормативів ліквідності та норм обов'язкового резервування, інших фінансових показників. Необхідно зауважити, що оптимізація цих портфелів буде неповною без урахування кількісних параметрів ризику ліквідності та ризику відсоткових ставок, а також без урахування особливостей зобов'язань банку в іноземних валютах. Оптимізація портфеля зобов'язань банку може стати ефективним засобом досягнення цілей системи збалансованого управління активами і пасивами в разі побудови складної математичної моделі управління зобов'язаннями.

3.2 Удосконалення механізму управління ризиком в процесі використання капіталу

Процес управління використанням капіталу, балансуванням між дорученнями розподілом капіталу передбачає формування системи ризиків. Важливою складовою загальної системи ризиків складають кредитні ризики, які створюють загрозу неповернення ресурсів і створення несприятливої ситуації для банку, яка погіршила б його здатність розраховуватись по своїх зобов'язаннях, а тому аналіз ефективності розподілу ресурсів складається з основних елементів аналізу ефективності розподілу ресурсів

Наші дослідження дали можливість узагальнити процес надання фінансових послуг у сфері кредитування з точки зору балансованих коштів до можливостей банку.

Розкриття аналізу в процесі управління кредитним ризиком банку на основі розгляду етапів управління кредитним ризиком, методів оцінки кредитного ризику та системи управління кредитним ризиком дозволило визначити як основні складові такого процесу узагальнення характеристик обсягів надання фінансових послуг у сфері кредитування з урахуванням збалансованості потреб клієнтів і можливостей банку та зіставлення цінових характеристик залучення і надання ресурсів банківською установою. Виділення означених складових для проведення аналізу управління кредитним ризиком ґрунтується на тому, що характеристики обсягів наданих фінансових послуг загалом можуть розкривати як сталість розвитку банку, так і ефективність його менеджменту, а зіставлення цінових характеристик залучення та надання ресурсів банківською установою враховує: попит на кредитні ресурси та можливість задоволення цього попиту, що є ознакою потенційно небезпечних ризик-подій із погляду розвитку кредитного ризику внаслідок недостатньої ресурсної бази для надання кредитів; здатність банку залучати ресурси для потреб надання та покриття потенційно можливих кредитів, що узагальнює та розкриває корелятивну складову кредитного ризику, зокрема з погляду процентного та депозитного ризиків; зовнішні та внутрішні ризики банку при здійснені операцій із клієнтами; ефективність менеджменту банку, який застосовується для впровадження активних та пасивних операцій банку, управління кредитним ризиком, проявом чого може бути, наприклад, скорочення адміністративних витрат; вплив конкуренції як фактора розвитку банківських ризиків загалом та кредитного ризику зокрема; категорійну базу роботи з потенційними клієнтами за окремими різновидами кредитування. Тобто в цьому випадку береться до уваги можливість виникнення того або іншого різновиду кредитного ризику з урахуванням множинності видів та умов надання кредитів; прибуткову складову в можливому розвитку кредитного ризику.

З метою розкриття одного з напрямків удосконалення інструментарію аналізу управління кредитним ризиком запропоновано новий методичний підхід до оцінки рівня кредитного ризику (рис. 3.1), сутність якого полягає в узагальненні темпів зміни обсягів наданих кредитів і залучених ресурсів протягом досліджуваного періоду часу:

(3.4)

де % VKt - темпи зміни обсягу наданих кредитів на досліджуваному інтервалі часу t;

% VDt - темпи зміни обсягу залучених ресурсів на досліджуваному інтервалі часу t;

? - можливі співвідношення між темпами зміни обсягу наданих кредитів та залучених ресурсів на досліджуваному інтервалі часу t, які визначають різні ступені виникнення кредитного ризику;



Рис. 3.1 - Cхема аналізу попередження збільшення кредитного ризику в банку

На прикладі фінансової звітності ПАТ «Банк Форум» ми можемо розрахувати темп зміни обсягу наданих кредитів та залучених коштів.

З розрахунку ми можемо спостерігати тенденцію до щорічного зменшення обсягів залучених на наданих ресурсів, що було спричинено наслідками світової фінансової кризи.

Із розрахованих по формулі даних ми можемо спостерігати, що у 2010/2009 та 2011/2010 роках темпи зміни наданих кредитів та залучених ресурсів менше 100%, а з рисунку 3.1 методом логічної послідовності ми можемо зробити висновок, що в банку можливе настання розвитку системної кредитної кризи.

Також одним із напрямків удосконалення інструментарію аналізу управління кредитним ризиком полягає у відображенні аналітичної геометрії у вигляді певної фігури та визначення зміни площини таких фігур або кута перетину окремих кривих, що огинають зазначені фігури.

Доцільність запропонованого підходу підтверджено прикладом зі статистичних даних ПАТ «Банку Форум» (рис. 3.2).

Рис. 3.2 - Темп зміни % VK і % VD на прикладі ПАТ «Банк Форум» у 2009-2011 рр.

Для врахування вартості кредитних ресурсів в управлінні кредитним ризиком запропоновано відповідну модель. Розкриття такої моделі полягає в узагальненні обсягів наданих кредитів та процентних доходів порівняно із зростанням обсягів кредитів. У підсумку така модель сприяла визначенню загальної схеми аналізу попередження розвитку кредитного ризику в банку. Сутність полягає в застосуванні методів статистичного аналізу для побудови прогнозу змін в обсягах наданих кредитів і отриманих процентних доходів за допомогою апроксимуючих рівнянь та встановленні доцільності коригування відсотків і часу такого коригування на основі аналізу можливого перетину між функціями отриманих апроксимуючих рівнянь. Відмінність запропонованих рекомендацій від класичних підходів полягає не у визначенні прямого додатка до ціни на кредитні ресурси, пов'язаного з величиною кредитного ризику, а насамперед у визначенні моменту та факту доцільності коригування такої ціни. Зокрема, зазначені рекомендації дозволили установити, що ПАТ «Банк Форум» доцільно переглянути вартість наданих кредитів у досліджуваний період. Проте наявні вітчизняні умови ведення банківської діяльності змушують цей банк також підвищувати відсотки, але в цьому аспекті головний не стільки захист від прямого кредитного ризику, скільки від опосередкованого, пов'язаного із підтриманням його ресурсної бази на достатньому рівні для задоволення потреб потенційних позичальників.

Отже, запропоновані підходи в цілому можуть бути застосовані як інструментарій аналізу в процесі управління кредитним ризиком для різних банківських установ.

3.3 Пропозиції щодо підвищення ефективності управління фінансовими ціновими та неціновими ризиками банку

Згідно з “Методичними рекомендаціями щодо організації процесу формування управлінської звітності в банках України” Національного банку України [22] для підвищення ефективності управління ціновими ризиками банку доцільно впровадити наступні особливості розрахунку резервів у межах управлінського обліку:

1. Ризики з метою формування управлінської звітності вимірюються очікуваними та неочікуваними втратами. Очікувані втрати від кредитних ризиків мають покриватися резервами, а неочікувані втрати капіталом (капіталом під ризиком).

2. Під час визначення прибутковості за кредитними продуктами банку розраховується прибуток і прибутковість відповідних центрів прибутку, що відкориговані на ризики, пов'язані з очікуваними втратами (скоригований на ризик прибуток). Для здійснення цього розрахунку необхідно враховувати середній рівень очікуваних збитків, пов'язаних з ризиками таких продуктів.

3. Під час розрахунку очікуваних втрат унаслідок кредитного ризику мають ураховуватися поточні економічні умови, історичні дані щодо відшкодувань за відповідними продуктами, мінімальні періоди спостереження (доцільно охоплювати один економічний цикл три п'ять років або інший інтервал).

4. Оцінка ризиків має здійснюватися службою управління ризиками банку.

5. Прибуток (прибутковість) банку або об'єкта управління може бути оцінена за допомогою таких показників:

а) процентної та непроцентної маржі (з урахуванням внутрішніх трансфертних доходів і витрат);

б) прибутку;

в) чистої процентної маржі;

г) прибутковості активів (ROA);

ґ) прибутковості капіталу (ROE);

д) скоригованого на ризик прибутку тощо.

6. Під час розрахунку ефективності видів діяльності, центрів прибутку, продуктів (груп продуктів), клієнтів (груп клієнтів) тощо враховуються прибуток (прибутковість) і ризики за відповідними об'єктами управління.

7. З метою оцінки ефективності можуть використовуватися такі показники:

а) співвідношення прибутку і ризиків;

б) показник мультиплікатора капіталу;

в) RAROC відношення скоригованого на ризик прибутку до капіталу під ризиком (економічного капіталу) тощо.

8. Показник RAROC дає змогу оцінювати співвідношення прибутку і ризиків, на які наражається об'єкт управління в процесі генерування цих прибутків. RAROC відображає прибутковість капіталу об'єкта управління, необхідного для покриття обраної частки максимально можливого збитку (зазвичай береться частка 97-99 %).

RAROC доцільно розраховувати за кожним об'єктом управління з метою:

оцінки ефективності (рентабельності з урахуванням ризику) видів діяльності, центрів відповідальності, продуктів та їх груп, клієнтів і їх груп шляхом порівняння їх показників RAROC між собою та зі встановленою граничною нормою, їх ранжирування за ступенем інвестиційної привабливості;

розподілу наявного капіталу між наявними об'єктами управління з метою досягнення максимального ефекту в межах запланованої стратегії;

матеріального заохочення керівників центрів відповідальності;

ціноутворення банківських продуктів тощо.

9. Капітал під ризиком (економічний капітал) зазвичай складається з:

а) капіталу під неочікувані втрати внаслідок кредитного ризику;

б) капіталу під неочікувані втрати внаслідок процентного, валютного та інших ринкових ризиків торгової діяльності;

в) капіталу під неочікувані втрати внаслідок операційного ризику.

10. Капітал під ризиком (економічний капітал) розраховується службою ризик-менеджменту за допомогою методів, прийнятних для банку, з урахуванням загальноприйнятих методик оцінки ризиків, практики ризик-менеджменту, рекомендацій служб банківського регулювання і нагляду, специфіки діяльності, обсягів операцій і технічних можливостей банку тощо.

11. Капітал під ризиком (економічний капітал) розраховується за принципом "знизу вгору" для кожного об'єкта управління, надалі агрегується з метою визначення сукупного розміру капіталу під ризиком (економічного капіталу) для банку в цілому.

Агрегування може здійснюватися шляхом додавання всіх складових капіталу під втрати внаслідок різних ризиків або з урахуванням взаємозалежності (кореляції) між різними видами ризиків.

Згідно з “Методичними рекомендаціями щодо вдосконалення корпоративного управління в банках України” Національного банку України [12] для організації управління ризиками банки мають запроваджувати всеохоплюючий процес управління ризиками (під наглядом з боку спостережної ради та правління банку) для ідентифікації, оцінки величини та контролю за всіма значними ризиками.

Одним із сучасних методів комплексного управління ціновими банківськими ризиками (процентним, валютним, ринковим) є ГЕПменеджмент [42].

ГЕП менеджмент - це комплексний метод одночасного управління платоспроможністю, ліквідністю, валютною позицією та прибутковістю банку з застосуванням механізму поточного порівняння строків, сум та вартості залучених коштів і строків, сум та доходів від розміщення цих залучених коштів в активні операції банка (кредити та цінні папери) [32].

Регулюючи гепрозриви за рахунок оперативного запозичення коштів на міжбанківському ринку, включаючи механізми регулювання ліквідності, пропонуємі НБУ [9], банк наражається на проблеми відсоткового ризику, тобто ціна на короткострокові ресурси запозичень може суттєво знизити прибутковість банку, оскільки такі запозичення є додатковими витратами банку, які знижують рівень розрахункової процентної маржі між вартістю залучених коштів та доходами від їх розміщення в активні операції.

Стратегія управління гепом має на меті при збереженні вимог по забезпеченню платоспроможності та ліквідності банку отримання підвищених прибутків і передбачає свідомий ризик банку, а тому характеризується як агресивніша. У разі реалізації ризику маржа банку знизиться, що буде зумовлено підвищенням ставок за від'ємного гепу або зниженням ставок за додатного гепу. У процесі реалізації стратегії управління гепом необхідно досягти відповідності між видом гепу (додатний чи від'ємний) та прогнозами зміни напряму, швидкості й рівня відсоткових ставок. Очевидно, запорукою успіху цієї стратегії є наявність надійного прогнозу (або можливість отримати такий прогноз) і передбачуваність економічної ситуації. Якщо спрогнозувати зміну відсоткових ставок неможливо, наприклад, через нестабільність економіки або під час кризових періодів, набагато безпечнішою для банку буде стратегія фіксації спреду.

Основними параметрами управління ГЕПом є строки та обсяги активів і зобов'язань банку. Узгодження строків розміщення активів і залучення зобов'язань - один із методів, з допомогою якого банк фіксує спред і нейтралізує ризик зміни відсоткової ставки. Припускається, що всі відсоткові ставки і за активними, і за пасивними операціями змінюються з однаковою швидкістю в одному напрямі. Це припущення пов'язане з концепцією "паралельного зсуву" кривої дохідності [63].

Сутність прийомів комплексного управління активами та пасивами банку (УАП) полягає у встановленні співвідношень між строками залучення та розміщення однакових за обсягом коштів.

Узгодження строків вхідних і вихідних фінансових потоків використовується менеджментом банків паралельно з іншими прийомами управління платоспроможністю, ліквідністю та відсотковим ризиком, оскільки на практиці узгодити всі позиції за строками та сумами майже неможливо.

Показник гепу визначається як різниця між величиною чутливих активів і чутливих зобов'язань банку в кожному із зафіксованих інтервалів [99]:

(3.5)

де GAPt - величина гепу (у грошовому виразі) в періоді t;

FAt - активи, чутливі до зміни відсоткової ставки в періоді t;

FLt - пасиви, чутливі до зміни ставки в періоді t.

Геп може бути додатним, якщо активи, чутливі до змін ставки, перевищують чутливі зобов'язання (FAt > FLt), або від'ємним, якщо чутливі зобов'язання перевищують чутливі активи (FAt < FLt).

Збалансована позиція, коли чутливі активи та зобов'язання рівні між собою, означає нульовий геп. За нульового гепу маржа банку буде стабільною, незалежною від коливань відсоткових ставок, а відсотковий ризик - мінімальним. Проте одержати підвищений прибуток внаслідок сприятливої зміни відсоткових ставок на ринку за нульового гепу неможливо. І додатний, і від'ємний геп надають банку потенційну можливість отримати більшу маржу, ніж у разі нульового гепу.

Для визначення співвідношення чутливих активів і зобов'язань банку використовують коефіцієнт гепу - FGAPt, який обчислюється як відношення чутливих активів до чутливих зобов'язань [99]:

Якщо коефіцієнт гепу більший за одиницю, це означає, що геп додатний, якщо менший - геп від'ємний. Якщо коефіцієнт дорівнює одиниці, геп нульовий.

Головна ідея управління гепом полягає в тому, що величина та вид (додатний або від'ємний) гепу мають відповідати прогнозам зміни відсоткових ставок.

Правило управління гепом [88]:

якщо геп додатний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа банку зростатиме і, навпаки, у разі їх зниження маржа зменшуватиметься;

якщо геп від'ємний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа банку зменшуватиметься, а з їх зниженням - збільшуватиметься.

Це означає, що для банку не так вже й важливо, як змінюються відсоткові ставки на ринку. Головне - щоб геп відповідав тому напряму руху ставок, який забезпечить підвищення прибутку, тобто був додатним за підвищення ставок і від'ємним - за їх зниження.

Проте менеджменту банку потрібно пам'ятати, що потенційна можливість одержання додаткового прибутку супроводжується підвищеним рівнем відсоткового ризику. Якщо прогноз зміни ставок виявиться помилковим або не справдиться, то це може призвести до зниження прибутку і навіть до збитків. Отже, за наявності в банку додатного чи від'ємного гепу цілком реальною є і ймовірність одержання додаткових прибутків, і ймовірність фінансових втрат.

Тому геп є мірою відсоткового ризику, на який наражається банк упродовж зафіксованого часового інтервалу. Незалежно від того, додатний чи від'ємний геп має банк, що більша абсолютна величина гепу, то вищий рівень відсоткового ризику бере на себе банк і то більше змінюється його маржа.

Головне завдання менеджменту банку в процесі управління гепом - досягти відповідності між видом гепу та прогнозом зміни напряму, швидкості й рівня відсоткових ставок. Необхідною умовою управління гепом є наявність надійного прогнозу (або можливість одержати такий прогноз) і передбачуваність економічної ситуації.

Метод гепу дає змогу банку зважено керувати співвідношенням обсягів активів і зобов'язань банку, проте на практиці виникає необхідність одночасного управління і обсягами, і строками фінансових потоків банку. Для цього застосовують метод кумулятивного гепу.

За економічним змістом кумулятивний геп - це інтегральний показник, що відбиває рівень ризику відсоткових ставок, на який наражається банк упродовж розглянутого часового горизонту. Банк може управляти цим ризиком, встановлюючи ліміт кумулятивного гепу як максимально допустиму його величину та увідповіднюючи структуру чутливих активів і зобов'язань до установленого ліміту.

Основним неціновим ризиком, на якому зосереджені стратегічні та тактичні заходи управління ризиками в комерційних банках України, є кредитний ризик.

У процесі аналізу кредитних ризиків, які виникають за рахунок економічних ризиків діяльності позичальників, банк може використати різноманітні джерела інформації, які в цілому складаються з трьох груп [66]:

інформація, отримана безпосередньо від клієнта;

внутрішньобанківська інформація;

зовнішні джерела інформації.

До першої групи належать:

Фінансова звітність;

Документація, яка підтверджує правовий і юридичний статус клієнта: статут, договір засновників, свідоцтво про реєстрацію, дані про юридичну адресу та ін.;

Документація, пов'язана з кредитним заходом - техніко-економічне обґрунтування, розрахунки очікуваних надходжень від реалізації проекту, для середньо і довгострокових кредитів - бізнес-план, копії контрактів, договорів та інших документів, які стосуються реалізації заходу, зобов'язання із забезпечення своєчасного повернення кредиту (договір застави, гарантійний листок, страхове свідоцтво та ін.);

Інформація, одержана у процесі попередньої бесіди з майбутнім позичальником, під час якої кредитний працівник має оцінити моральні, етичні та професійні якості працівників підприємства (директора, заступників директора, головного бухгалтера), визначити перспективи розвитку та зростання, виявити специфічні особливості та деталі, пов'язані з цим кредитом, сформувати думку про клієнта. Усі дані, одержані під час зустрічі з клієнтом, мають бути занотовані й зберігатися в кредитній справі. У багатьох банках розроблено спеціальні формуляри та анкети, які складаються зі стандартизованих запитань, на які повинен відповісти клієнт;

Додаткова інформація, яка подається за вимогою банку, - довідки про наявність рахунків в інших банках, витяги з рахунків в інших банках, довідки з податкової інспекції, довідки про юридичні права на заставу, технічна документація, пов'язана з деякими видами застави, та ін.

Внутрішньобанківські джерела інформації складаються з відомостей про попередні контакти з клієнтом у сфері і кредитних, і некредитних стосунків. Велике значення в цьому разі мають архіви банку, такі як картотека кредитної інформації (ККІ), де зберігаються дані про кредити, які раніше було видано клієнтові, про затримки та порушення під час погашення позики.

Створення та ведення ККІ має стати для банків одним з невідкладних завдань. У деяких розвинених країнах ця проблема вирішується на рівні держави, і банки зобов'язані вести такі картотеки, які стають складниками загальнодержавної системи контролю за кредитами. Близько тридцяти років діє така державна інформаційна система в Канаді, і будь-який банк може одержати інформацію про кредитні стосунки з будь-яким клієнтом, який упродовж цього часу звертався за кредитом до різних установ, а це майже всі фірми та населення країни. Крім інформаційної, така загальна система виконує і контролюючу функцію, оскільки кожний клієнт знає, що інформація про порушення умов кредитної угоди зберігатиметься і, можливо, стане перепоною під час одержання нового кредиту.

В Україні завдання створення картотеки кредитної інформації на загальнодержавному рівні є глобальним і невідкладним, про що й наголошують банківські працівники. Однак складність цього завдання - і організаційна, і технічна - не дає можливості розраховувати на швидке її вирішення.

До третьої групи джерел інформації належать відомості, здобуті за межами банку, що надійшли:

Від департаменту банківського нагляду;

Інших банків, які обслуговували цього клієнта;

Ділових партнерів, які мали контакти з позичальником;

Засобів масової інформації (реклами, рейтинги, дані про участь у виставках, оголошення та ін.);

Статистичних агенцій і статистичних інформаційних збірників, звідки можна взяти дані про загальний стан виробництва в галузі та перспективи розвитку, а також про місце підприємства та його продукції на ринку;

Відвідування підприємства, у процесі якого важливо виявити рівень компетенції працівників, які очолюють бухгалтерську, фінансову та маркетингові служби, адміністративний апарат, скласти уявлення про склад і стан майна підприємства, оцінити якість і конкурентоспроможність продукції та послуг підприємства, можливості експорту, залежність від джерел сировини та ін.

Кожне інформаційне джерело слугує для висвітлення конкретного аспекта діяльності клієнта, коли аналізується його кредитоспроможність. Однак найважливішою є інформація, здобута з ринкових джерел поза межами банку.

По-перше , завдяки тому, що існує чимало різноманітних ринкових джерел одержання інформації, забезпечується об'єктивність і різнобічність аналізу.

По-друге , ця інформація є найоперативнішою, оскільки саме ринок найпершим реагує на зміни в стані підприємства ще до того, як ці зміни знайдуть відображення у фінансовій звітності. Завдання кредитного працівника полягає передусім у перевірці сигналів, які надходять з ринкових джерел інформації, та виявленні причин їх виникнення.

Одним із найсучаснішим методом отримання зовнішньої інформації про кредитоспроможність позичальника є використання міжбанківських комп'ютерних банків інформації (бюро кредитних історій). Ця технологія є економічно вигідною при масовому мікрокредитуванні малих та середніх підприємств, а також приватних підприємців, коли 1 інспектор обслуговує сотні клієнтів [65].

Новим напрямком у стратегії планування резервів для зменшення кредитних ризиків є впровадження в практиці кредитного менеджменту банку міжнародновизнаних рекомендацій Базельського комітету з банківського нагляду «Базель2» [82].

Ціль «Базель2» - підвищення стабільності і рівних умов конкуренції міжнародної фінансової системи. При цьому, вихідним пунктом служить стимулювання банків (з боку банківського нагляду) у більш тонкому «юстируванні» процесу виміру кредитного ризику. Основні риси методології:

- посилення орієнтування банків при резервуванні власного капіталу на фактичні ризики;

- поліпшення внутрішнього ризик-менеджменту банків, особливо через створення стимулів до переходу на подальші методи виміру ризиків для контрольних цілей;

- поліпшення умов міжнародної конкуренції за допомогою введення єдиних світових правил банківського контролю;

- створення правил, що можуть застосовуватися банками різного рівня, складності і розмірів.

По діючим у даний час правилам Базель1 [90] банки при видачі кредитів підприємствам для випадку втрат від їх неплатоспроможності повинні резервувати власний капітал у розмірі 8% від балансової вартості кредиту. При цьому реальна кредитоспроможність підприємства - не грає ніякої ролі. Таке положення більше не відповідає вимогам банківської економіки і створює невірні стимули: кредито-отримувач з гарною кредитоспроможністю платить занадто велику, а кредито-отримувач зі слабкою кредитоспроможністю занадто малу надбавку за ризик.

Зростання ризикованості банківської діяльності потребує збільшення капіталу, оптимальної диверсифікації та посиленого регулювання з боку державних органів. Отже, для забезпечення фінансової стабільності банківської системи України у період економічної кризи необхідно:

- підвищити рівень капіталізації банків шляхом залучення додаткового акціонерного капіталу;

- підвищити прозорість фінансових установ і диверсифікованість напрямів діяльності банків;

- підвищити конкурентоспроможність банківських послуг шляхом заміщення готівкових розрахунків на безготівкові платіжні інструменти;

- запровадити стимули для комерційних банків, які кредитують інноваційні проекти;

- збільшити кількість державних банків, їхні капітальні ресурси та посилити роль державних банків на вітчизняному фінансово-кредитному ринку;

- сформувати систему показників, які б комплексно відображали ризик банківської діяльності і за якими банки звітували б подібно до обов'язкових економічних нормативів;

- розробити і запровадити єдину методику оцінювання ризиків банківської діяльності;

- перевірити наявність системи управління ризиками в банку та оцінювати її ефективність;

- запровадити державне обмеження відсотків за кредитами та здійснювати контроль за дотриманням цього обмеження.

Спираючись на вищезазначені заходи, можна сподіватись на оздоровлення вітчизняної банківської системи у перспективі.

РОЗДІЛ 4. ОХОРОНА ПРАЦІ В БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВАХ

4.1 Правове забезпечення охорони праці в Україні

Відповідно до ст. 43 Конституції України 1996 р. "кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом". Це основні положення щодо реалізації права громадян на працю, забезпечення працівникам безпеки, гігієни праці та здорового виробничого середовища і єдиного порядку організації охорони праці в Україні.

Правове забезпечення охорони праці крім конституційних норм визначають норми КЗпП України, Закон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р. в новій редакції від 21 листопада 2002 р. та інші підзаконні правові норми з охорони праці.

Охорона праці за своєю сутністю є турботою про людину у процесі використання її праці і розглядається як охорона працездатності людини. З іншого боку, відносини щодо охорони праці - невід'ємна складова організації процесу праці, що створює умови для стабільної та успішної трудової діяльності громадян.

Охорону праці і здоров'я громадян віднесено до пріоритетних напрямків соціальної політики України. Так, Конституція України одним з основних соціальних прав громадян визначає право кожного на належні, безпечні й здорові умови праці, встановлює, що використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Право на охорону здоров'я закріплено і в Основах законодавства України про охорону здоров'я.

Охорона здоров'я - це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя, а здоров'я - стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

Право на охорону здоров'я досить широке поняття за колом суб'єктів, за оцінкою факторів впливу на здоров'я, за завданнями правового регулювання.

Закон України "Про охорону праці" визначає, що охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини у процесі саме трудової діяльності (а не праці, як це було передбачено раніше).

Зміст охорони праці розглядають у соціальному, технічному, медико-біологічному, юридичному, галузевому та вузькоспеціальному аспектах. Кожен аспект охорони праці має свій зміст і є самостійним напрямком у системі заходів щодо безпеки життя та здоров'я у процесі трудової діяльності.