Управління ефективністю діяльності будівельного підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Теоритичні основи аналізу управління економічно. Діяльністю підприємства

1.1 Класифікація та загальна характеристика економічної ефективності управління підприємством

1.2 Методи оцінювання економічної ефективності діяльності підприємства, її показники та критерії управління

1.3 Світовий досвід управління економічною ефективністю діяльності підприємства

2. Аналіз галузі будівництва

2.1 Формування будівельного ринку в Україні

2.2 Аналіз динаміка будівництва в Україні

2.3 Аналіз ринку будівельних послуг на прикладі підприємства АТ «Альпсервіс»

3. Механізм підвищення управління економічною ефективністю діяльності підприємства

3.1 Управління економічною ефективністю роботи підприємства за допомогою оптимізації видів виконуваних робіт

3.2 Розрахунок ефективності пропонованих засобів

4. Охорона праці

4.1 Загальні питання охорони праці

4.2 Управління охороною праці в економічній структурі

4.3 Промислова санітарія

4.4 Організація безпечних умов праці

4.5 Ергономічна оцінка робочого місця

4.6 Пожежна безпека

4.7 Охорона навколишнього середовища

4.8 Індивідуальне завдання

5. Цивільна оборона

5.1 Організація захисту населення

Висновки

Список використаних джерел

Додаток А

Додадок Б



ВСТУП

Підприємство -- це самостійний господарюючий суб'єкт, створений для ведення господарської діяльності, яка здійснюється з метою одержання прибутку і задоволення суспільних потреб.

Розвиток ринкових відносин підвищує відповідальність і самостійність підприємств усіх форм власності у проведенні і прийнятті управлінських рішень щодо забезпечення ефективності їх економічної діяльності. Прийняття цих рішень залежить від різних чинників, що взаємодіють на різних рівнях як між собою, так і між показниками кінцевої ефективності підприємства.

Велике значення для забезпечення економічної ефективності діяльності підприємства мають вплив чимало факторів. Від їх якості, вартості, технічного рівня, ефективності використання багато в чому залежать кінцеві результати діяльності підприємства: випуск продукції або надання послуг, їх собівартість, прибуток, рентабельність, стійкість фінансового становища.

Удосконалення управління економічною діяльністю підприємства є одним з основних питань у період переходу до ринкових відносин. Від вирішення цієї проблеми залежить фінансовий стан підприємства та його конкурентоспроможність і включає різні напрями - правове, економічне, виробниче, фінансове та інших.

Основними якісними показниками, що відображають економічну ефективність підприємства, його фінансовий стан, успіхи та можливості у виконанні розробленої програми економічного та соціального розвитку є прибуток і рентабельність. В умовах ринкової економіки, з переходом організацій на самофінансування, будь-яке підприємство може існувати тільки за умови прибуткової, рентабельної діяльності. Будівельне підприємство своїми грошовими ресурсами має забезпечити всю свою експлуатаційну діяльність, розвиток і технічні вдосконалення матеріально-технічної бази, соціальне та матеріальне заохочення працівників.

Головною метою управління ефективністю є забезпечення максимізації добробуту власників підприємства в поточному і перспективному періоді. Ця мета покликана забезпечувати одночасно гармонізацію інтересів власників з інтересами держави і персоналу підприємства.

Виходячи з цієї головної мети, система управління ефективністю покликана вирішувати наступні основні завдання:

1. забезпечення максимізації розміру ефекту при відповідному ресурсному потенціалі підприємства і ринковій кон'юнктурі. Це завдання реалізовується шляхом оптимізації складу ресурсів підприємства і забезпечення їх ефективного використання. Основними природними обмежувачами розміру ефекту виступають максимально можливий рівень використання ресурсного потенціалу і кон'юнктура товарного і фінансового ринків, що склалася на даний момент.

2. забезпечення оптимальної пропорціональності між рівнем ефекту і допустимим рівнем ризику. Між цими двома показниками існує прямо пропорційний зв'язок. З урахуванням відношення менеджерів до господарських ризиків формується допустимий їх рівень, що визначає агресивну, помірну (компромісну) або консервативну політику здійснення тих чи інших видів діяльності або проведення окремих господарських операцій. Виходячи із заданого рівня ризику, у процесі управління повинен бути максимізований рівень ефекту.

3. забезпечення високої якості ефекту. У процесі формування ефекту підприємства повинні бути насамперед реалізовані резерви його зростання за рахунок операційної діяльності і реального інвестування, що забезпечує основу перспективного розвитку підприємства.

4. забезпечення виплати необхідного рівня доходу на інвестований капітал власникам підприємства. Цей рівень при успішній діяльності підприємства повинен бути не нижче середньої норми прибутковості на ринку капіталу, при необхідності відшкодовувати підвищений підприємницький ризик, пов'язаний зі специфікою діяльності підприємства, а також інфляційні втрати.

5. забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів за рахунок прибутку відповідно до завдань розвитку підприємства у майбутньому періоді. Оскільки прибуток є основним внутрішнім джерелом формування фінансових ресурсів підприємства, його розмір визначає потенційну можливість створення фондів виробничого розвитку, резервного та інших спеціальних фондів, що забезпечують майбутній розвиток підприємства. При цьому самофінансуванню розвитку підприємства прибутку повинна відводитися головна роль.

6. забезпечення постійного зростання ринкової вартості підприємства. Це завдання покликане забезпечувати максимізацію добробуту власників у перспективному періоді. Темп зростання ринкової вартості значною мірою визначається рівнем капіталізації прибутку, отриманого підприємством у звітному періоді. Кожне підприємство, виходячи з умов і завдань господарської діяльності, саме визначає систему критеріїв оптимізації розподілу прибутку на капіталізовану та споживчу його частини.

7. забезпечення ефективності програм участі персоналу у прибутках. Програми участі персоналу у прибутках покликані гармонізувати інтереси власників підприємства і його найманих працівників, а також з одного боку, ефективно стимулювати трудовий внесок цих працівників у формування прибутку, а з іншого - забезпечувати досить прийнятний рівень їх соціального захисту, який держава в сучасних умовах повністю забезпечити не в змозі.

Усі розглянуті завдання управління ефективністю тісно взаємопов'язані, хоча окремі з них носять різнонаправлений характер (наприклад, максимізація рівня ефекту при мінімізації рівня ризику; забезпечення достатнього рівня задоволення інтересів власників підприємства і його персоналу; забезпечення достатнього розміру прибутку, що направляється на приріст активів і споживання тощо). Тому в процесі управління ефективністю окремі завдання повинні бути оптимізовані між собою.

Значна роль підвищення ефективності у розвитку підприємства та забезпечення інтересів його власників і персоналу визначають необхідність безперервного управління нею.

Головною метою дипломної роботи є визначення економічної ефективності діяльності підприємства.

Актуальність даної теми полягає в тому, що в умовах формування ринкових відносин, підприємствам із різними формами власності необхідно шукати нові шляхи підвищення економічної ефективності діяльності підприємства. Саме тому тема дипломної роботи ”Управління економічною ефективністю діяльності підприємств” є досить актуальною.

При написанні даної роботи найважливішими є такі завдання:

1. охарактеризувати теоретико-методологічні засади економічної ефективності функціонування підприємства;

2. дослідити зарубіжний досвід ефективної діяльності підприємства;

3. визначити критерії, показники, та методи оцінки економічної ефективності;

4. проаналізувати динаміку галузі;

5. проаналізувати механізм підвищення управління економічною ефективностю діяльності підприємства.

Ефективність діяльності підприємства багато в чому залежить від того, наскільки швидко і правильно воно орієнтується у вирішені ринкових відносин, наскільки точно і безпомилково вибирає ділових партнерів.

Найбільш значними дослідженнями проблем ефективності підвищення діяльності підприємства займалися : Буряк П.Ю., Антошкіна Л.І., Апатенко О., Варналій З.С., Вдовиченко І.А., Вінник О.М., Виноградська А.М., Єхануров Ю.М. та інші. Це пов'язано не лише з економічними причинами, а й самою структурою народного господарства, існуванням єдиної централізованої системи управління.



РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ АНАЛІЗУ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІЧНОЮ ЕФЕКТИВНІСТЮ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

1.1 Класифікація та загальна характеристика економічної ефективності управління підприємством

Забезпечення ефективного функціонування підприємств вимагає економічно грамотного управління їхньою діяльністю, яке багато чому визначається умінням її аналізувати. За допомогою комплексного аналізу вивчаються тенденції розвитку, глибоко й системно досліджуються чинники зміни результатів діяльності, обґрунтовуються бізнес-плани і управлінські рішення, здійснюється контроль над виконанням, виявляються резерви підвищення ефективності виробництва, оцінюються результати діяльності підприємства, виробляється економічна стратегія його розвитку.

Ефективність підприємства належить до ключових категорій ринкової економіки, яка безпосередньо пов'язана з досягненням мети розвитку, як кожного підприємства окремо, так і суспільства взагалі. У смисловому плані ефективність пов'язується з результативністю роботи чи дії та з економічністю, тобто мінімальним обсягом витрат на виконання даної роботи, чи дії. Але жодне з понять неспроможне всебічно охарактеризувати ефективність, бо при мінімальних витратах важко досягти найкращі результати. Тому під ефективністю слід розуміти результативність економічної діяльності підприємства, яка визначається шляхом різниці отриманих результатів і витрат,здійснених для досягнення цих результатів[1].

Процес виробництва на будь-якому підприємстві здійснюється при певній взаємодії трьох суттєвих чинників: персоналу (робочої сили), засобів праці та предметів праці. Використовуючи існуючі засоби виробництва, персонал виробляє суспільно корисну продукцію або робить виробничі і побутові послуги[2].

Це означає, що, з одного боку, мають місце витрати живої і уречевленої праці, а з другого, - результати виробництва. Останні залежать від масштабів застосовуваних засобів виробництва, кадрового потенціалу та рівня їх використання.

Ефективність виробництва являє собою комплексне відображення кінцевих результатів використання засобів виробництва і робочої сили за певний проміжок часу. У зарубіжних країнах з розвиненою ринковою економікою для окреслення результативності управління використовують інший термін - продуктивність системи виробництва і обслуговування, під якою розуміють ефективне використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) при виробництві різноманітних товарів та послуг[3]. Отже, ефективність виробництва і продуктивність системи - це по суті терміни-синоніми, які характеризують одні й ті ж результативні процеси. При цьому слід усвідомлювати, що загальна продуктивність системи є поняттям набагато ширшим, ніж продуктивність праці і прибутковість виробництва. Процес формування результатів і ефективності виробництва (продуктивності системи) показано на рисунку 1.1.

Рис. 1.1. - Схема формування результатів і ефективності виробництва (продуктивності виробничо-економічної системи).

Ефективність виробництва (продуктивність системи) має поліморфність визначення і застосування для аналітичних оцінок і управлінських рішень[4]. З огляду на це, важливим є вирізнення за окремими ознаками відповідних видів ефективності (продуктивності), кожний з яких має певне практичне значення(рис.1.2.).

Рис.1.2. - Види ефективності виробництва (продуктивності системи) за окремими ознаками.

Відповідні види ефективності виробництва визначаються переважно за різноманітністю одержаних результатів (ефектів) діяльності підприємства. Перш за все результат (ефект) діяльності буває економічним або соціальним[6].

Економічний ефект відображає різні вартісні показники, що характеризують проміжні і кінцеві результати виробництва на підприємстві (в об'єднанні підприємств). До таких показників відносяться обсяг товарної, чистої або реалізованої продукції, величина одержаного прибутку, економія тих чи інших видів виробничих ресурсів або загальна економія від зниження собівартості продукції тощо.

Соціальний ефект зводиться до скорочення тривалості робочого тижня, збільшення нових робочих місць і рівня зайнятості людей, поліпшення умов праці та побуту, стану оточуючого середовища, загальної безпеки життя тощо. Соціальні наслідки виробництва можуть бути не лише позитивними, але й негативними (наприклад, поява безробіття, посилення інфляції, погіршення екологічних показників).

Вони мають ту особливість, що далеко не всі з них піддаються кількісному вимірюванню. У зв'язку з цим на підприємствах визначають, оцінюють і регулюють (у межах своїх можливостей) як економічну, так і соціальну ефективність виробництва (продуктивність системи)[7].

В залежності від об'єкту, стосовно якого визначають результативність його функціонування, розрізняють локальний (госпрозрахунковий) і народногосподарський ефекти. Локальний (госпрозрахунковий) ефект означає конкретний результат діяльності даного підприємства, внаслідок якої воно, має певний зиск. Якщо ж виробництво продукції на даному підприємстві вимагає додаткових витрат ресурсів, але її споживання (використання) на іншому підприємстві пов'язане з меншими експлуатаційними витратами або іншими позитивними наслідками діяльності, то йдеться про визначення народногосподарського ефекту, тобто спільного ефекту у сферах виробництва і споживання відповідних виробів (послуг)[8].

Внаслідок здійснення діяльності підприємства, впровадження на ньому прибуткових певних технічних, організаційних чи економічних заходів має місце первісний (одноразовий) ефект. Проте майже завжди початковий ефект може повторюватися і примножуватися завдяки багатонапрямковому та багаторазовому використанню таких заходів не лише на даному, але й на інших підприємствах чи сферах діяльності. Саме тому досить важливого практичного значення набуває визначення і оцінка так званого мультиплікаційного ефекту, що має свої специфічні форми прояву(рис.1.3)

Рис.1.3. - Специфічні форми мультиплікаційного ефекту.

Дифузійний ефект може реалізовуватись у тих випадках, коли певне управлінське рішення, нововведення технічного, організаційного, економічного чи соціального характеру поширюється на інші галузі, внаслідок чого відбувається його мультиплікація. Резонансний ефект має місце тоді, коли якесь нововведення у певній галузі активізує і стимулює розвиток інших явищ у виробничій сфері[9].

Ефект стартового вибуху -- це ланцюгова реакція у перспективі. Він можливий за умови, що певний стартовий вибух стає початком наступного лавиноподібного збільшення ефекту у тій же самій або іншій галузі виробництва чи діяльності. У процесі створення будь-яких матеріальних цінностей з'являються супроводжувальні можливості з певним ефектом. Такі можливості проявляються у вигляді різних проміжних і побічних результатів, використання виробничих і побутових відходів тощо. Зрештою у будь-якій діяльності має місце також ефект акселерації, що означає позитивний наслідок не лише самого по собі конкретного результату, але й прискорення темпів його розповсюдження і застосування.

Межі між визначеними формами мультиплікаційного ефекту досить умовні, рухомі і відносні. Діалектичний взаємозв'язок цих форм полягає у тому, що усі вони разом формують загальний інтегральний ефект від реалізації певного управлінського рішення (впровадження нової техніки чи технології, прогресивних методів або форм організації виробництва, нових форм управління тощо). Коли вирішується певна великомасштабна проблема з очевидними мультиплікаційними характеристиками, то очікуваний ефект має охоплювати одночасно усі його специфічні форми. Загальна величина такого ефекту залежить від трьох головних чинників: економічної ефективності впроваджуваного управлінського заходу (сукупності заходів), масштабів і швидкості його (їх) розповсюдження в усіх галузях чи сферах діяльності.

Необхідні для одержання певного результату (ефекту) усі витрати поділяють на поточні (повсякденні) і одноразові. До поточних (повсякденних) витрат відносять витрати на оплату праці різних категорій персоналу (робочої сили) і обсяг засобів виробництва, які постійно використовуються (вартість витрачених предметів праці і сума амортизаційних відрахувань), а також деякі інші витрати, що включаються у повну собівартість продукції (послуг). Одноразові витрати являють собою авансові кошти на відтворення засобів виробництва у вигляді капітальних вкладень. При цьому капітальні вкладення повертають віддачу (ефект, результат) лише через деякий час, що дорівнює тривалості відтворювального циклу засобів праці і враховується при визначенні їх ефективності[10].

Розрахунки ефективності витрат необхідні для прийняття тих чи інших управлінських рішень. По-перше, вони потрібні для оцінки рівня використання різних видів витрат і ресурсів, здійснюваних організаційно-технічних і соціально-економічних заходів, загальної результативності економічної діяльності підприємства впродовж певного періоду часу. По-друге, за їх допомогою обґрунтовують і визначають найкращі (оптимальні) варіанти управлінських рішень: застосування нової техніки, технології та організації виробництва, нарощування виробничих потужностей, підвищення якості і оновлення асортименту продукції(послуг) тощо. У зв'язку з цим розрізняють абсолютний (загальний) і порівняльний ефект. Кожний з них може бути економічним, соціальним, локальним (госпрозрахунковим), народногосподарським, первісним, мультиплікаційним[11].

Абсолютний ефект характеризує загальну або питому (в розрахунку на одиницю витрат чи ресурсів) величину, яку має підприємство від своєї діяльності за певний проміжок часу. Порівняльний ефект відображає наслідки порівняння можливих варіантів управління і вибору кращого з них; його рівень відбиває економічні і соціальні переваги обраного варіанту здійснення управлінських рішень (напрямку діяльності) у порівнянні з іншими можливими варіантами. Абсолютний і порівняльний ефекти тісно взаємозв'язані, доповнюють один одного. Визначення найбільш економічно вигідного варіанту управління завжди базується на зіставленні показників абсолютного ефекту, а аналітична оцінка останнього здійснюється шляхом порівняння його запланованих, нормативних і фактично досягнутих показників, їх динаміки за певний період.

Для практичного розв'язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників її зростання за певними ознаками (рис1.4). Класифікацію чинників зростання ефективності (продуктивності) виробничо-економічних та інших систем діяльності доцільно здійснювати за трьома ознаками:

1. видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення);

2. напрямами розвитку та вдосконалення діяльності;

3. місцем реалізації в системі управління діяльністю[12].

Групування чинників за першою ознакою уможливлює достатньо чітке визначення джерел підвищення ефективності: зростання продуктивності праці і зниження зарплатомісткості продукції, зниження фондомісткості та матеріаломісткості виробництва, а також раціональне використання природних ресурсів. Активне використання цих джерел підвищення ефективності діяльності передбачає здійснення комплексу заходів, які за змістом характеризують основні напрями розвитку та вдосконалення виробничо-господарської діяльності суб'єктів управління (друга класифікаційна ознака).

Визначальними напрямами є:

1. прискорення науково-технічного та організаційного прогресу (підвищення техніко-технологічного рівня виробництва; удосконалення структури виробництва, організаційних систем управління, форм і методів організації діяльності, її планування та мотивації);

2. підвищення якості й конкурентоспроможності продукції (послуг);

3. усебічний розвиток та вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів управління.



Рис. 1.4. - Класифікація чинників зростання економічної ефективності діяльності підприємства

Практично найбільш важливою треба вважати класифікацію чинників ефективності за місцем реалізації в системі управління діяльністю (третя ознака групування чинників). Особливо важливим є відокремлення внутрішніх чинників (витрати, складність продукції(послуг), досвід, контроль) та зовнішніх чинників(економічна свобода, конкуренція, присутність у державі, ризики).

Устаткуванню належить провідне місце в програмі підвищення економічної ефективності. Продуктивність діючого устаткування залежить не тільки від його технічного рівня, та й від належної організації ремонтно-технічного обслуговування, оптимальних строків експлуатації, змінності роботи, завантаження в часі тощо.

Матеріали та енергія позитивно впливають на рівень ефективності діяльності, якщо розв'язуються проблеми ресурсозбереження, зниження матеріаломісткості та енергоємності продукції (послуг), раціоналізується управління запасами матеріальних ресурсів і джерелами постачання.

Самі продукти праці, їхня якість і зовнішній вигляд (дизайн) також є важливими чинниками економічної ефективності діяльності суб'єктів управління. Має бути реальна корисна вартість, тобто ціна, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Проте для досягнення високої ефективності діяльності самої тільки корисності товару недостатньо. Пропоновані підприємством для реалізації продукти праці мають з'явитися на ринку в потрібному місці, у потрібний час і за добре обміркованою ціною. У зв'язку з цим суб'єкт діяльності має стежити за тим, щоб не виникало будь-яких організаційних та економічних перешкод між виробництвом продукції (наданням послуг) та окремими стадіями маркетингових досліджень.

Основним джерелом і визначальним чинником зростання ефективності діяльності є працівники -- керівники, менеджери, спеціалісти, робітники. Ділові якості працівників, підвищення продуктивності їхньої праці багато в чому зумовлюються дійовим мотиваційним механізмом на підприємстві, підтриманням сприятливого соціального мікроклімату в трудовому колективі[13].

Єдність трудового колективу, раціональне делегування відповідальності, належні норми керування характеризують злагоджену організацію діяльності підприємства (установи). Це забезпечує необхідну спеціалізацію та координацію управлінських процесів, а отже, вищий рівень ефективності (продуктивності) будь-якої складної виробничо-господарської системи. При цьому остання для підтримання високої ефективності управління має бути динамічною та гнучкою, періодично реформуватися відповідно до нових завдань, що постають за зміни ситуації на ринку.

За переважання трудомістких процесів досконаліші методи роботи стають достатньо перспективними для забезпечення зростання економічної ефективності діяльності підприємства . Постійне вдосконалення методів праці передбачає систематичний аналіз стану робочих місць та їхню атестацію, підвищення кваліфікації кадрів, узагальнення та використання нагромадженого на інших підприємствах позитивного досвіду.

Стиль управління, що поєднує професійну компетентність, діловитість і високу етику взаємовідносин між людьми, практично впливає на всі напрямки діяльності підприємства. Від нього залежить у якій мірі враховуватимуться зовнішні чинники і зростання ефективності діяльності на підприємстві.

Відтак належний стиль управління як складовий елемент сучасного менеджменту є дійовим чинником економічної ефективності діяльності будь-якого підприємства, кожної підприємницької структури[14].

Державна економічна й соціальна політика істотно впливає на ефективність суспільного виробництва. Основними її елементами є:

1. практична діяльність владних структур;

2. різноманітні види законодавства (законотворча діяльність);

3. фінансові інструменти (заходи, стимули);

4. економічні правила та нормативи (регулювання доходів і оплати праці, контроль за рівнем цін, ліцензування окремих видів діяльності);

5. ринкова, виробнича й соціальна інфраструктури;

6. макроекономічні структурні зміни;

7. програми приватизації державних підприємств (організацій);

8. комерціалізація організаційних структур невиробничої сфери.

Важливою передумовою зростання економічної ефективності діяльності підприємств є достатній рівень розвитку мережі різноманітних інституцій ринкової та виробничо-господарської інфраструктури. Нині всі підприємницькі структури користуються послугами інноваційних фондів і комерційних банків, бірж (товарно-сировинних, фондових, праці) та інших інститутів ринкової інфраструктури. Безпосередній вплив на результативність діяльності підприємств справляє належний розвиток виробничої інфраструктури (комунікацій, спеціалізованих інформаційних систем, транспорту, торгівлі тощо)[15].

Структурні зміни в суспільстві також впливають на показники економічної ефективності на різних рівнях управління. Найважливішими є структурні зміни економічного та соціального характеру. Головні з них відбуваються в таких сферах:

1. технології, наукові дослідження та розробки, супроводжувані революційними проривами в багатьох галузях знань (пропорція імпортних та вітчизняних технологій);

2. склад та технічний рівень основних фондів (основного капіталу);

3. масштаби виробництва та діяльності (переважно за деконцентрації з допомогою створення малих і середніх підприємств та організацій);

4. моделі зайнятості населення в різних виробничих і невиробничих галузях;

5. склад персоналу за ознаками статі, освіченості, кваліфікації тощо.

Лише вміле використання всієї системи перелічених чинників може забезпечити достатні темпи зростання економічної ефективності діяльності підприємства.

1.2 Методи оцінювання економічної ефективності діяльності підприємства, її показники та критерії управління

У визначенні показників ефективності науковці пішли різними шляхами. Представники одного з них вважають за доцільне нехтувати необхідністю отримання єдиної оцінки і будувати систему показників ефективності. А остаточний висновок, на їхню думку, має зробити експерт, який аналізує цю систему показників, ураховує певні неформальні обставини, власний досвід, можливо, інтуїтивні міркування, прогнози і на базі всього цього зробить висновок. Інші вчені пропонують відразу обмежити множину факторів впливу і визначати комплексний показник ефективності. Є, звичайно, і певні компромісні підходи. Так, наприклад, відомі методики, в яких спочатку визначається система показників, а потім до неї застосовуються певні правила згортання для отримання інтегральної оцінки. Серед прибічників єдиного показника є такі, котрі будують настільки складний комплексний показник, що він за широтою охоплення вхідних параметрів фактично не поступається системам показників. Крім того, розроблені й ситуаційні алгоритми, які дають змогу обирати той чи інший комплексний показник на базі попереднього аналізу певних характеристик підприємства[16].

Отже, система показників ефективності має:

1. відображати витрати всіх видів ресурсів, що споживаються на підприємстві;

2. створювати передумови для виявлення резервів підвищення ефективності виробництва;

3. стимулювати використання всіх резервів, наявних на підприємстві;

4. забезпечувати інформацією стосовно ефективності виробництва всі ланки управлінської ієрархії;

5. виконувати критеріальну функцію. Тобто для кожного з показників мають бути визначені правила інтерпретації їх значень.

Планування як розробка завдань підприємства на перспективний і поточний періоди передбачає співставлення вигоди використання різних видів ресурсів або їх поєднання у певному періоді та можливості їх зміни в майбутньому. Кожна з цілей, що стоять перед підприємством, потребує аналізу низки показників, що дає змогу прийняти конкретні рішення щодо поведінки підприємства. Джерелом інформації є звітність підприємства: річний бухгалтерський баланс, звіт про фінансові результати, звіт про рух капіталу, звіт про рух коштів та інші. На основі даних звітності визначається кінцевий результат роботи підприємства у вигляді нарощування власного капіталу за звітний період. Діяльність підприємства можна проаналізувати за економічними показниками, об'єднаними у групи, кожна з яких характеризує економічний потенціал підприємства, економічну ефективність, конкурентоспроможність і фінансову стійкість[17].

У системі показників управління економічною ефективністю підприємства можна виділити такі групи показників:

1. ефективність використання основних фондів:

1.1 фондовіддача( коефіцієнт рівний відношенню вартості виробленої чи реалізованої продукції після вирахування ПДВ і акцизів до середньорічної вартості основних фондів):

(1.1),

де ВП - випуск продукції;

Ф_ср - середньорічна вартість основних фондів;

1.2 фондомісткість( це показник, зворотний фондовіддачі, який показує величину вартості основних фондів, що припадає на одиницю продукції, випущену підприємством):



(1.2);

1.3 рентабельність основних фондів(це відносний показник, який характеризує рівень ефективності використання цих фондів):

(1.3),

де П - прибуток від основної виробничої та невиробничої діяльності підприємства;

Ф_ср - середньорічна вартість основних фондів;

2. ефективність використання оборотних фондів:

2.1 коефіцієнт оборотності( відношення вартості виготовленої продукції за певний період до середніх залишків оборотних фондів):

(1.4),

де ОЗ - середні залишки оборотних фондів;

ВП - випуск продукції;

2.2 коефіцієнт завантаження( є оберненим до коефіцієнта оборотності):

(1.5),

де ОЗ - середні залишки оборотних фондів;

ВП - випуск продукції;

2.3 тривалість обороту ( відношення кількості днів у періоді до коефіцієнта оборотності за цей період):



(1.6),

де Д - кількість днів у періоді;

К_об - коефіцієнт оборотності;

2.4 рентабельність оборотних фондів( відношення прибутку, одержаного запевний період, до середніх залишків оборотних фондів за той самий період):

(1.7),

де П - прибуток,одержаний за певний період;

ОЗ - середні залишки оборотних фондів;

3. ефективність використання праці (трудових ресурсів):

3.1. продуктивність праці( характеризує кількість продукції, виробленої за одиницю часу, або витрати часу на виробництво одиниці продукції):

(1.8),

де ВП - обсяг продукції (шт., т, м³, м², грн., н-год.);

Чсс - середньосписковий склад персоналу;

3.2. трудомісткість продукціі(відображає витрати праці на виготовлення одиниці продукції):

(1.9),

де ПП - продуктивність праці;

3.3. фондоозброєність( вартість основних виробничих фондів, що припадає на одного працівника):

(1.10),

де Ф_ср - середньорічна вартість основних фондів;

Чсс - середньосписковий склад персоналу;

3.4. зарплатомісткість продукції( відношення фонду оплати праці до вартості виготовленої продукції за певний період):

(1.11),

де Ф_оп - фонд оплати праці;

ВП - випуск продукції;

4. узагальнюючі показники ефективності діяльності підприємства:

4.1. норма прибутковості (відношення прибутку,одержаного за певний період, до суми середньої вартості основних фондів за той самий період та середніх залишків основних засобів):

(1.12),

де П - прибуток,одержаний за певний період;

Ф_ср - середньорічна вартість основних фондів;

ОЗ - середні залишки оборотних фондів;

4.2. рентабельність продукції( цей показник дає можливість визначити, яка продукція більш прибуткова, тобто вигідніша для виробництва):

(1.13),

де П - прибуток,одержаний за певний період;

С - собівартість продукції за той же період;

4.3. коефіцієнт ефективності застосовуваних ресурсів( відношення чистої продукції в порівнянних цінах за рік до витрат ресурсів, що відображені чисельністю працівників середньою вартістю основних фондів та середніми залишками оборотних засобів за рік, скоригованими на коефіцієнт повних витрат праці)

(1.14),

де ЧП - чиста продукція (обсяг реалізованої у розрахунковому році продукції за вирахуванням матеріальних витрат, плати за ресурси, проценту за кредит);

Ч_пр - чисельність працівників;

Ф_ср - середньорічна вартість основних фондів;

ОЗ - середні залишки оборотних фондів;

К_пвп - коефіцієнт повних витрат праці.

4.4. рентабельність виробництва (Коефіцієнт показує, скільки прибутку підприємство має з кожної гривні, витраченої на виробництво і реалізацію продукції):

(1.15),

де П - прибуток, одержаний за певний період;

Ф_ср - середньорічна вартість основних фондів;

ОЗ - середні залишки оборотних фондів;

5. показники ліквідності:

5.1. коефіцієнт загальної ліквідності(коефіцієнт покриття) - характеризує здатність підприємства забезпечити свої короткострокові зобов'язання з найбільше легко реалізованої частини активів - оборотних коштів:

(1.16),

де ОА - оборотні активи;

ПЗ - поточні зобов'язання;

5.2. коефіцієнт поточної ліквідності( коефіцієнт поточної ліквідності - показує, яку частину поточних зобов'язань підприємство спроможне погасити за рахунок найбільш ліквідних оборотних коштів - грошових коштів та їх еквівалентів, фінансових інвестицій та кредиторської заборгованості):

(1.17),

де ОА - оборотні активи;

ПЗ - поточні зобов'язання;

З - запаси;

5.3. коефіцієнт абсолютної ліквідності (дозволяє визначити частку короткострокових зобов'язань, що підприємство може погасити найближчим часом, не чекаючи оплати дебіторської заборгованості й реалізації інших активів):

(1.18),

де ГА - грошові активи;

ПЗ - поточні зобов'язання;

5.4. чистий оборотний капітал (необхідний для підтримки фінансової стійкості підприємства, оскільки перевищення оборотних коштів над короткостроковими зобов'язаннями означає, що підприємство не тільки може погасити свої короткострокові зобов'язання, але і має резерви для розширення діяльності):

(1.19),

де ПА - поточні активи;

ПП - поточні пасиви;

6. показники фінансової стійкості підприємства:

6.1. коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів(характеризує структуру фінансових ресурсів підприємства):

(1.20),

де Пк - позикові кошти;

ВК - власний капітал;

6.2. коефіцієнт автономії(платоспроможності) - характеризує частку коштів, вкладених власниками підприємства в загальну вартість майна:

(1.21),

де ВК - власний капітал;

А - усього активів за балансом;

6.3. коефіцієнт маневреності власних коштів (характеризує степінь мобільності використання власного капіталу):

(1.22),

де К_об - оборотні кошти;

ВК - власний капітал;

6.4. коефіцієнт ефективності використання власних коштів (показує скільки прибутку дає 1 грн. власних коштів):



(1.23),

де EBIT - прибуток;

ВК - власний капітал;

6.5. коефіцієнт використання фінансових ресурсів (усього майна) - дає змогу визначити, за який період одержаний прибуток може компенсувати вартість майна:

(1.24),

де EBIT - прибуток;

В_мп - витрати майбутніх періодів;

7. показники ділової активності підприємства:

7.1. коефіцієнт оборотності активів (відображає швидкість обороту сукупного капіталу підприємства, тобто показує, скільки разів за аналізований період відбувається повний цикл виробництва й обіг, що приносить відповідний ефект у вигляді прибутку, або скільки грошових одиниць реалізованої продукції принесла кожна одиниця активів):

(1.25),

де ЧВ - чиста виручка від реалізації продукції;

ВА_с - середньорічна вартість активів;

7.2. коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості (показує, скільки разів за рік обернулися кошти, вкладені в розрахунки):

(1.26),



де ЧВ - чиста виручка від реалізації продукції;

ДЗ - дебіторська заборгованість;

7.3. коефіцієнт оборотності кредиторської заборгованості (показує розширення або зниження комерційного кредиту, наданого підприємству. Зростання коефіцієнта означає збільшення швидкості оплати заборгованості підприємства, зниження - ріст покупок у кредит):

(1.27),

де ЧВ - чиста виручка від реалізації продукції;

КЗ - кредиторська заборгованість;

7.4. коефіцієнт оборотності матеріальних запасів (відображає число оборотів товарно-матеріальних запасів підприємства за аналізований період):

(1.28);

(1.29),

де ЧВ - чиста виручка від реалізації продукції;

З - середньорічна вартість запасів;

С - собівартість реалізованої продукції;

7.5. коефіцієнт оборотності власного капіталу (характеризує ефективність використання власного капіталу підприємства):

(1.30),

де ЧВ - чиста виручка від реалізації продукції;

ВК - величина власного капіталу;

8. показники рентабельності підприємства:

8.1. коефіцієнт рентабельності активів(економічна рентабельність) - характеризує рівень прибутку, що створюється всіма активами підприємства, які перебувають у його використанні згідно з балансом:

(1.31),

де П_ч - прибуток від звичайної діяльності до оподаткування;

А - усього активів за балансом;

8.2. коефіцієнт рентабельності власного капіталу (фінансова рентабельність) - характеризує рівень прибутковості власного капіталу, вкладеного в дане підприємство, тому найбільший інтерес представляє для наявних і потенційних власників й акціонерів й є одним з основних показників інвестиційної привабливості підприємства, тому що його рівень показує верхню межу дивідендних виплат:

(1.32),

де П_ч - чистий прибуток;

ВК - власний капітал;

Отже,систему показників економічної ефективності діяльності підприємства використовують для проведення економічного аналізу. Вони дають комплексну оцінку ефективності використання трудових ресурсів, основних і оборотних фондів, окупності виробничих витрат[18].

Забезпечення управління економічною ефективністю підприємства визначає ряд вимог до цього процесу, основними з яких є:

- інтегрованість загальної системи управління підприємством. У якій би сфері діяльності підприємства не приймалося управлінське рішення, воно прямо або опосередковано впливає на економічну ефективність. Управління економічною ефективністю безпосередньо пов'язане з виробничим менеджментом, інноваційним менеджментом, менеджментом персоналу, інвестиційним менеджментом, фінансовим менеджментом і деякими іншими видами функціонального менеджменту. Це визначає необхідність інтегрованості загальної системи управління підприємством.

- Комплексний характер формування управлінських рішень. Всі управлінські рішення у сфері формування і використання ефекту тісно взаємопов'язані і здійснюють прямий або непрямий вплив на кінцеві результати управління економічною ефективністю. У ряді випадків цей вплив може носити суперечливий характер. Так, здійснення високоприбуткових фінансових вкладень, наприклад, може викликати дефіцит фінансових ресурсів, що забезпечують виробничу діяльність, і як наслідок - істотно зменшити розмір ефекту. Тому управління економічною ефективністю повинно розглядатися як комплексна система дій, що забезпечує розробку взаємозалежних управлінських рішень, кожне з яких вносить свій внесок у результативність формування і використання ефекту на підприємстві загалом[19].

- Високий динамізм управління. Навіть найбільш ефективні управлінські рішення у сфері формування і використання ефекту, розроблені та реалізовані на підприємстві в попередньому періоді, не завжди можуть бути повторно використані на подальших етапах його діяльності. Передусім це пов'язано з високою динамікою факторів зовнішнього середовища на стадії переходу до наступних стадій його життєвого циклу. Тому системі управління економічною ефективністю повинен бути властивий високий динамізм, що враховує зміну чинників зовнішнього середовища, ресурсного потенціалу, форм організації та управління виробництвом, фінансового становища й інших параметрів функціонування підприємства.

- Багатоваріантність підходів до розробки окремих управлінських рішень. Реалізація цієї вимоги передбачає, що підготовка кожного управлінського рішення у сфері формування, розподілу та використання ефекту повинна враховувати альтернативні можливості дій. За наявності альтернативних проектів управлінських рішень їх вибір для реалізації повинен бути заснований на системі критеріїв, що визначають політику управління прибутком підприємства. Система таких критеріїв встановлюється самим підприємством.

- Орієнтованість на стратегічні цілі розвитку підприємства. Якими б прибутковими не здавалися ті чи інші проекти управлінських рішень у поточному періоді, їх необхідно відхилити у випадку, якщо вони вступають у суперечність з місією (головною метою діяльності) підприємства, стратегічними напрямами його розвитку, підривають економічну базу формування високих розмірів ефекту в майбутньому періоді[20].

Проблема ефективності в цілому не нова, вона існує в тій чи іншій інтерпретації з періоду виникнення матеріального виробництва і відображає взаємозв'язок виробничих відносин певного способу виробництва. В умовах формування ринкових відносин, коли результати роботи одних суб'єктів ринку залежать від чіткої і узгодженої роботи інших суб'єктів, проблема економічної ефективності стає визначальною.

1.3 Світовий досвід управління економічною ефективністю діяльності підприємства

У країнах з розвинутою ринковою економікою держава, беручи на себе основний фінансовий тягар підготовки та перепідготовки кадрів, створює єдиний механізм забезпечення зайнятості через взаємодію держави та підприємств. Цей механізм включає стимулювання з боку держави освітянської активності самих підприємств, кооперацію останніх з навчальними закладами, а також акумулювання та перерозподіл коштів підприємств з метою підготовки й перепідготовки робочої сили. Взаємодія держави і підприємств передбачає використання різного інструментарію: фінансування, податкової політики, регулювання соціального страхування та забезпечення, створення інформаційної та правової інфраструктури.

Поняття ефективності - принципово управлінське, що співвідносить результат (ефект) діяльності з наміченими цілями. Тому іноді розрізняють ефективність як абсолютну властивість (що характеризує результативність управління) і ефективність як властивість відносну, що характеризує управління як відношення результату до цілей. Здається, що в цьому разі фактично проводиться розрізнення між ефектом і власне ефективністю. Проте поняття ефективності виражає не тільки відношення результату діяльності до її цілей. Ефективність характеризує результат (ефект) і з погляду оптимальності використання ресурсів - матеріальних, фінансових, трудових тощо. Іншими словами, ефективність - це показник засобу діяльності: якщо таким засобом ціль досягається швидше і легше, то він ефективний.

Звичайно розрізняють ефективність як доцільність (результативність) і як економічність або говорять про функціональну й економічну ефективність. І в тому, і в іншому разі мова йде відповідно про ефективність як відношення результату до цілей, по-перше, і як відношення затрат до результату, по-друге. Таке розрізнення слід вважати істотним, оскільки дотепер визначення ефективності насамперед зводять до розрахунку співвідношення затрат до результатів, трактуючи її винятково як оптимальність цих затрат.

Наукові доробки зарубіжних авторів з проблем ефективності дали можливість виділити три методики оцінки показників ефективності. Найпоширенішою є методика "зіставлення з базою", тобто з показниками, що характеризують стан справ до нововведення або управлінського впливу[21].

Проте ця методика має істотні хиби. Ефективність при цьому сильно залежить від "бази". Створюється навіть парадоксальна ситуація: чим гірша "база", тим вища ефективність; змінюється база - змінюється й ефективність(навіть якщо затрати ресурсів будуть тими самими).

Часто застосовується й інша методика - порівнянна діяльність даного підприємства (управління ним), діяльності в галузі, регіоні тощо з результатами роботи інших аналогічних організацій.

Але найперспективнішою вважається третя методика - зіставлення не з реальною, а з нормативною базою, із нормативом, що науково обґрунтований з урахуванням впливу зовнішнього середовища.

Доцільно також згадати методику аналізу "мультиплікативної" ефективності, творчо обґрунтовану болгарським спеціалістом Н. Степановим. Ця методика заснована на ідеї, суть якої полягає в тому, що ефективність має не разовий, а наростаючий (мультиплікативний) характер: одне нововведення викликає через складність суспільних відносин і зв'язків резонанс в інших сферах.

Зарубіжна практика свідчить, що ефективність функціонування підприємства базується саме на основі ефективності управління ним.

Ефективність управління розраховується за формулою(1.1):

(1.33),

де Р_упр - результативність управління;

Еф_упр - ефективність управління;

З_упр - затрати управління.

Результативність управління - це цільова направленість на створення необхідних , корисних засобів, які мають змогу задовольнити визначені потреби, досягнення кінцевих результатів, що адекватні цілям функціонування підприємства. Результативність управління передбачає не тільки підсумки управлінської діяльності, а у всіє ї діяльності підприємства взагалі: виробничої, комерційної, господарської тощо. Тому що будь-яка діяльність підприємства передбачає процес управління нею[22].

Ефективність управління - це ефективне керівництво, що розуміється як уміння керівника змусити або спонукати, зацікавити підлеглих йому працівників працювати енергійно, продуктивно, з високою віддачею.

Затрати управління - частина транзакційних витрат, не пов'язаних безпосереднім чином з виробництвом і зверненням товарів, але обумовлених цими процесами, доповнюючими їх, представляючими оформлювальну сторону таких процесів.

Щодо початкової професійної підготовки молоді, то державні органи передовсім стимулюють активність підприємства за допомогою прямого фінансування внутріфірмових систем навчання.

Об'єктом прямого фінансування державними органами Німеччини, Франції, Італії, Швеції стала так звана альтернативна форма підготовки кадрів, що охоплює молодь до 25 років. Ідеться про поєднання процесу теоретичної підготовки в навчальному закладі з трудовою діяльністю за умов часткової зайнятості. Відтак забезпечується відповідність зайнятості учня здобутій наданий момент кваліфікації. Необхідною умовою такої форми навчання є наявність спеціальної програми, що забезпечує координацію підготовки у двох різних системах. Активний контроль підприємств за навчальним процесом зумовлює постійне коригування програм теоретичного навчання.

Методи прямого фінансування доповнюються непрямим стимулюванням внутріфірмової підготовки з боку держави через диференціювання податкової політики. Цей інструмент особливо активно використовується у США, де кошти, що спрямовуються на підготовку молодих працівників, повністю звільняються від оподаткування (за умови акредитування місцевими органами влади, тобто гарантування відповідності підготовки встановленим стандартам)[23].

У західноєвропейських країнах одним з джерел коштів державних органів на професійну підготовку є грошові відрахування самих підприємств. Необхідність постійної перепідготовки персоналу висунули практично в усіх країнах з ринковою економікою вимогу створення системи спеціальних підрозділів фірм. Це навчальні центри та курси, відділи кадрової політики тощо.

Досить ефективним методом оцінки керівників і спеціалістів є оцінка за досягненням поставлених цілей. Оцінка за цілями включає, як правило, такі етапи:

1. визначення кількох ключових функцій працівників;

2. конкретизація кожної функції встановленням певних економічних показників (обсяг робіт, якість, витрати, прибуток тощо);

3. визначення конкретних показників для оцінки результатів діяльності;

4. порівняння досягнутих результатів із заздалегідь встановленими «стандартами виконання» і визначення оцінного бала;

5. розрахунок середньої оцінки, що відображає рівень досягнення поставлених цілей;

6. співвідношення досягнутих результатів із прийнятими «стандартами виконання» (нижче за максимальне значення, на його рівні, нижче за мінімальне значення тощо) і визначення оцінного бала.

Чи не найбільшої уваги заслуговує зарубіжний досвід формування та застосування багато аспектної системи матеріального заохочення персоналу, її ключовими елементами є: використання тарифної системи; застосування прогресивних форм оплати праці; поширення оригінальних систем преміювання і стимулювання нововведень; вища оплата розумової праці; істотна індивідуалізація заробітної плати.

Повсюдно використовується тарифна система в різноманітних її модифікаціях як інструмент диференціації оплати праці залежно від складності, умов і важливості роботи. У країнах з розвинутою ринковою економікою переважно застосовуються єдині тарифні сітки для робітників, спеціалістів і службовців. Кожна галузь економіки, як правило, формує власні тарифні сітки, які, у свою чергу, модифікуються на рівні фірм.

У зарубіжних підприємствах (організаціях) здебільшого запроваджено почасову оплату праці робітників. Це зумовлено тим, що нині пріоритетного значення набуває не кількість, а якість товарів. У багатьох зарубіжних країнах поширено цілком оригінальні системи преміювання. Зокрема, в американських фірмах уже тривалий час застосовуються дві системи, названі за прізвищами їхніх авторів, -- системи Скенлона й Ракера. Перша з них базується на розподілі (у пропорції 1:3) економії витрат на заробітну плату між компанією і робітниками. А друга - на формуванні преміального фонду залежно від збільшення умовно-чистої продукції в розрахунку на один долар заробітної плати. Подекуди широко застосовується система «відкладених премій». Наприклад, на фірмі «Фіат» за створення нової продукції нараховується премія, виплата якої відкладається на фіксований термін (1-2 роки), а на французьких підприємствах за досягнення певного рівня якості та ефективності праці щорічно нараховується премія, яка виплачується лише через п'ять років.

Характерною особливістю сучасних систем стимулювання на Заході є величезне поширення системи заохочення за впровадження різноманітних нововведень. Так, більшість західноєвропейських фірм формують преміальні фонди за створення, освоєння й випуск нової продукції, але їхній розмір у залежнюється від приросту обсягу продажу нової продукції, її частки в загальному обсязі виробництва.

У зарубіжних країнах, як правило, розумова праця оплачується вище, ніж фізична[22].

У всіх країнах з розвинутою ринковою економікою спостерігається стала тенденція до індивідуалізації заробітної плати на підставі оцінки конкретних заслуг працівника. Механізм індивідуалізації заробітної плати включає як диференціацію умов наймання, так і регулярну оцінку заслуг персоналу безпосередньо в процесі трудової діяльності.

Зарубіжний досвід підтверджує виняткову корисність залучення працівників до управління виробництвом (діяльністю). В американських фірмах, наприклад, застосовуються чотири форми залучення персоналу до управління: