Еколого-фаунстичний аналіз ґрунтової мезофауни Рожищенського району

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИПЛОМНА РОБОТА

Еколого-фаунстичний аналіз грунтової мезофауни Рожищенського району

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади дослідження

1.1 Огляд літератури

1.2 Опис району вивчення

РОЗДІЛ 2. Матеріал та методика дослідження

РОЗДІЛ 3. Аналіз результатів дослідження

3.1 Еколого-фауністична характеристика грунтової мезофауни

Рожищенського району

3.2 Хорологія грунтової мезофауни у районі дослідження

3.2.1 Характеристика типових лісів Рожищенського району

3.2.2 Поширення грунтової мезофауни у соснових лісах

3.2.3 Поширення грунтової мезофауни у березових лісах

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

екологічний фауністичний мезофауна грунтовий ліс

Ґрунт - природне біокосне тіло, поряд з такими його складовими, як тверда, рідка і газоподібна фази, містить і живу частину. До складу ґрунтової біоти входять представники всіх царств живої природи.

Ґрунтове населення не тільки живе в ґрунті, використовуючи його як середовище існування, але й активно трансформує його. Тому цілком закономірне твердження, що ґрунт - це середовище існування й одночасно продукт діяльності живих істот, що його населяють.

Ґрунтова біота - найбільш динамічна ланка екосистеми, яка зазнає періодичних змін і, у той же час, що володіє певним гомеостазом завдяки наявності механізмів регуляції і контролю.

Грунтові біоценози представлені найрізноманітнішими безхребетними тваринами, а саме: найпростішими (саркодовими, джгутиковими, інфузоріями), нематодами, коловертками, олігохетами (люмбрицідами і енхитреїдами), черевоногими молюсками, хеліцеровими (павуками, кліщами, косариками, псевдоскорпіонами), ракоподібними, багатоніжками, комахами. При урахуванні особливостей життя і впливу на грунт тварин різних розмірів їх поділяють на три групи: мікрофауну, мезофауну та мегафауну.

Мезофауна є важливим компонентом біогеоценозів. Вона займає ведуче місце в зоомасі в складі ценозу, істотно впливає на процеси трансформації органічних решток, міграції хімічних елементів в горизонтах ґрунтового профілю, ґрунтоутворення, стимулювання біологічних процесів та сукцесії організмів в біогеоценозах ґрунту. Без обліку мезофауни населення ґрунту неможливо скласти загальний кадастр тваринного світу. Разом з тим, мезофауна ґрунту включає значну кількість лісових і сільськогосподарських шкідників, а тому має велике практичне значення.

Серед представників мезофауни ґрунтових безхребетних тварин є багато стенобіонтних видів. Власне вони відповідають вимогам індикації стану оточуючого середовища і можуть служити об`єктами моніторингу.

Розв`язати завдання в напрямку біоіндикаційних цілей можна лише на основі дослідження угрупування ґрунтових безхребетних в цілому, в тому числі, представників мезофауни.

Актуальність дослідження зумовлена недостатнім рівнем відомостей про фауністичний склад, особливості екології та поширення ґрунтової мезофауни Рожищенського району.

Мета роботи: вивчити еколого-фауністичні особливості ґрунтової мезофауни району дослідження.

В роботі ставились такі завдання:

1. Проаналізувати літературні джерела та ознайомитись з історією вивчення ґрунтової мезофауни.

2. Розглянути фізико-географічні умови Рожищенського району

3. Встановити фауністичний склад ґрунтової мезофауни у районі дослідження.

4. Вивчити екологію ґрунтової мезофауни у Рожищенському районі.

5. Виявити особливості поширення мезофауни у районі вивчення.

Об'єктом дослідження є ґрунтова мезофауна Рожищенського району. Предметом дослідження є фауна, екологія, особливості поширення ґрунтової мезофауни у районі дослідження.

Наукова новизна дослідження. Вперше вивчено видовий склад, особливості екології та хорології грунтової мезофауни у Рожищенському районі.

Практичне значення дипломної роботи полягає в тому, що його результати можуть бути використанні у професійній діяльності педобіологів, ґрунтознавців, агрономів, працівників сільського господарства та лісництва, а також у навчальному процесі. Дані роботи можна використовувати також при проведенні інтродукції та акліматизації окремих видів у відповідності до типів ґрунтів.

Структура роботи. Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, який містить 57 джерел. Роботу представлено на 72 сторінках друкованого тексту.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Огляд літератури

З другої половини ХІХ століття і до наших днів зі сторони вітчизняних і зарубіжних зоологів та ґрунтознавців значно зріс інтерес до життєдіяльності ґрунтових тварин.

Важливою ланкою грунтової мезофауни є олігохети. Зацікавленість природодослідників ґрунтовими олігохетами родини люмбріцід була започаткована ще в першій половині ХІХ століття. Про це свідчать повідомлення у періодичних виданнях Галичини (Західна Україна) “Ziemianin” та “Prirodnik Lwowski” [49].

Перші відомості про люмбріцід України, які мали науковий характер, належать М.М. Кулагіну. Зазначимо, що на даний час систематика люмбріцід була слабо розроблена. На другу половину ХІХ століття припадає найбільша кількість описів нових видів.

М.М. Кулагін при описах дощових червів користувався лише зовнішніми морфологічними ознаками, а тому зараз важко встановити, з якими саме видами він мав справу. В працях він вказує вперше для України Lumbricus rubellus, Allolobophora foetida (=Eisenia foetida), A. cjgnea (= A. rosea), A. carnea (A. caliginosa) [18].

На подальший розвиток досліджень ґрунтових олігохет вплинули роботи Я. Нузбаума. Ці публікації на тлі попередніх робіт відрізнялись новими підходами у вивченні люмбріцід. Вперше автор подає зведення видового складу дощових червів Західної України. Фауністичний склад люмбріцід за його описами представлений 14 видами, 7 родами. Це були перші зведення видового складу люмбріцід західних областей України та східної Польщі [53].

А. Яворовський при дослідженні тваринного населення криниць виявив п'ять видів олігохет, серед них Lumbricus terrestris [56].

Значний доробок у дослідженні фауністичного складу ґрунтових олігохет Європи і Азії належить В. Міхаельсену. Ним була розроблена і запропонована систематика олігохет, яка привернула до себе значну увагу багатьох систематиків. В монографічній роботі В. Міхаельсен наводить шість видів дощових червів, що доповнили фауністичний склад люмбріцід України [50].

В першій половині ХХ століття дослідження ґрунтових олігохет мали фауністичне спрямування. Необхідно відзначити роботи Л. Андрусова, Cognetti de Marti, L. Cernosvitov, які значно розширили відомості про поширення люмбріцід у різних фізико-географічних областях України [2].

В 20-30 р.р. ХХ ст. оригінальні дослідження олігохет Польщі, західної України і Білорусії проводив А. Мошинський. Можна вважати, що перша робота, яка була присвячена олігохетам Західного Полісся, належить Мошинському. Вона мала комплексний характер. В ній вказувалося на знаходження люмбріцід [49].

Оригінальними виявились роботи Й.Й. Малевича, А.Ф. Кіпенварлиць. Вони стосувалися південної частини Білорусії, територія якої є суміжною з Житомирським Поліссям. Як покажуть подальші дослідження фауністичного складу дощових червів, Й.Й. Малевич вже у 1937 р. найбільш повно встановив фауністичний склад люмбріцід біоценозів південної частини Білорусії [20].

По закінченню другої світової війни отримали розвиток еко-фауністичні дослідження дощових червів. В 50-60 рр. ХХ століття в Україні плідно розвивав цей напрямок А.І. Зражевський. Його праця була спрямована на вивчення видового складу дощових червів лісових масивів України, їх приуроченість до певного рослинного покриву, а також показано їх вплив на ріст рослин та ґрунтоутворювальну роль у конкретних біоценозах. Автор також розглядав окремі питання живлення і поширення даних грунтових тварин в залежності від абіотичних факторів. А.І. Зражевським була розроблена методика дослідження діяльності дощових червів під наметом лісу. [14].

Найбільш повний видовий склад ґрунтових олігохет родини Lumbricidae західного регіону України представлений в роботах В.В. Іванціва та Л.В. Бусленок, які вивчали структурно-функціональну організацію комплексів грунтових олігохет [5; 13].

Необхідно зазначити, що в повоєнний час спеціальні дослідження дощових червів Житомирського Полісся були розпочаті лише з 80 років ХХ століття. В роботі Е.В. Шапошникової наводяться скупі відомості про фауністичний склад люмбріцід України, в тому числі, Житомирського Полісся [40].

Енхитреїди, як таксономічна група, до ХХ століття практично не вивчалась. Наявні скупі відомості в роботах польських зоологів кінця XIX - початку XX ст. про поширення окремих видів в межах України. Потрібно відзначити, що дослідження мали фауністичний характер і являлись початковим етапом пізнання групи. Лише з 80-х років набувають розвитку екологічні дослідження видів, їх трофічних зв`язків та значення в ґрунтових ценозах.

Дослідження стосовно ґрунтової мезофауни України здійснювали такі науковці як: О.М. Піндрус, П.П. Яворівський, О.В. Лукаш [24].

Б.Р. Стриганова в роботі “Комплексы почвообитающих беспозвоночных в пойме среднего течения Днестра” вказує на наявність у регіоні дослідження основних комплексів грунтових тварин, аналізує особливості поширення та екологію даних організмів [33].

При вивченні безхребетних тварин заплавних біотопів басейну ріки Тетерев В.Г. Надворний відзначає особливості поширення ґрунтових організмів, в тому числі, ґрунтової мезофауни по профілю заплави.

Кількісна характеристика участі ґрунтової мезофауни в розкладі рослинних решток наведена в роботах Й.З. Царика, Е.В. Шапошникової, Т.А. Казидуба, А.К. Ткаченка, І.Л. Гавриша, І.С Ейтминавичюте [39; 40; 41].

Грунтових безхребетних, зокрема, мезофауну лісових біогеоценозів досліджували М.С. Гіляров, Ю.І. Чернов та ін. В цих роботах дається характеристика зонального поширення тварин ґрунтів. При цьому приводяться параметри їх чисельності, зоомаси і метаболізму [8; 9; 10; 36].

Слід відзначити цілий ряд робіт присвячених впливу на мезофауну інтенсивного забруднення ґрунтів промисловими викидами, зокрема, це відображено у монографіях О.М. Кунах, О.Є. Пахомова, Е.І. Хотько та ін [27; 38].

Найперші відомості з фауни молюсків родин Melanopsidae, Lithoglyphidae, Bithyniidae Правобережної України датуються першою половиною ХІХ століття. Зокрема, вивченням даних груп грунтової мезофауни займалися такі вчені як І.В. Ейхвальд та Л.В. Сімешко. Тут у списках молюсків для Литви, Полісся та Поділля знаходимо 5 видів з вищезазначених родин - Fagotia acicularis (Fer.), F. esperi (Fer.), Lithoglyphus naticoides (C. Pfeif.), L. fuscus (C. Pfeif.), Bithynia tentaculata (Linne.) [46].

У другій половині ХІХ ст. відомості про згаданих молюсків стали з'являтися частіше. Списки прісноводних молюсків Буковини та Галичини опублікував О. Завадський, вказуючи також п'ять видів вищезгаданих молюсків.

Чимало відомостей про фауністичний склад, особливості екології грунтової мезофауни наявні в працях інших дослідників цього періоду, а саме G. Belke, Е. Eichwald, J. Bakowski, С. Westerlund [44; 45; 46; 57]. Істотне доповнення до списку видів ми знайшли в монографії F. Baker, в якій зазначено Bithynia troscheli, що раніше ніким не згадувався [43].

Найсуттєвішим внеском у вивчення екології та поширення Melanopsidae, Lithoglyphidae та Bithyniidae стали в цей час роботи Й. Бонковського, публікації якого мають узагальнюючий характер стосовно досліджуваної групи тварин [44].

Особливо інтенсивно розвиваються ентомологічні дослідження у другій половині ХІХ ст. Об'єктами ентомологічних досліджень стають ті види, які приносять безпосередню або опосередковану шкоду людям. В результаті чого було проведено чимало робіт по вивченню комах, що пошкоджують лісові, городні, польові рослини. Все це призвело до широкого поширення прикладних напрямків ентомології, а отже і поглиблення відомостей стосовно грунтової мезофауни.

Вперше список видів родини златок зустрічається в каталозі жуків околиць м. Самбір, у якому вказано 21 вид з даними про місця збору. Пізніше М. Новицький для фауни Галичини вказав 34 види златок. М. Ломницький (М. Lomnicki) у каталозі жуків Галичини вказав 49 видів златок. Дослідником було проведено каталогізацію комах з колекцій музею В. Дідушицьких, складено видові списки жуків Львова, видано каталог твердокрилих Польщі, куди були включені всі знайдені ним види [48].

Ж. Круль для Розточчя вказав 10 видів златок. Окрім того, дослідником була зроблена спроба зоогеографічного аналізу: виділені північноєвропейські, гірські і подільські елементи. М. Рибінський опублікував фауністичний список жуків, зібраних на території Поділля, який включає 26 видів златок із детальним описом місцевостей збору [19].

В. П'ятакова доповнила видовий список жуків Східного Поділля, складений Л. Хільдтом, і вказала для регіону 15 видів златок. Ш. Тененбаум вперше для фауни Полісся вказав Agrilus aurichalceus Redt., A. macroderus Ab. і виявив нові місцезнаходження в регіоні для Anthaxia deaurata (Gm.) і Agrilus graminis. Р. Кунтце та Й. Носкевич для бупрестідофауни вказали 12 видів. Дослідниками наведено кормові рослини личинок, характерні для імаго біотопи й поширення видів у Палеарктиці. Для всіх місцевостей збору подано детальний опис [19].

В. Лазорко для 7 видів златок вказав нові місця знахідок на території України, а також зробив спробу внести ясність у синоніміку окремих таксонів.

Чеські вчені проводили дослідження стосовно впливу сірчаного ангідриду на комах-фітофагів. Таким чином було встановлено, що соснові ліси піддані дії даних викидів, швидко деградують, що приводить до їх вимушеної вирубки і штучному насадженню дрібнолистях лісів. В той же час в Польщі С. Віацковський, показав, що грунтова мезофауна в зоні промислового забрудення пошкоджує значно більше коренів рослин, порівняно із шкідливістю її на контрольних площах.

В Білорусії вчені займалися дослідженням впливу меліорації на ґрунтових безхребетних. Зокрема, це: І.Т. Арзамасов, В.М, Веремеєв М.С. Долбик, Е.І. Хотько, Т.М. Шевцова. Було встановлено основні закономірності сукцесій грунтової фауну, які відбулися в результаті антропогенного впливу [4; 6; 38].

Впливом промислових викидів на ґрунтових безхребетних займались такі дослідники як Е. Хотько, С. Ветрова. В даних роботах узагальнено результати вивчення змін, що проходять в структурі безхребетних, які існують в соснових лісах, під впливом забруднень промисловими викидами та зроблений прогрноз змін на найближчий час [38].

В Україні, зокрема, в західному регіоні вивчався вплив антропогенних навантажень на соснові масиви Карпат. Однак ґрунтова фауна біогеоценозів окремих заповідних територій України, зокрема, Рожищенського району вивчена недостатньо. Що послужило причиною дослідження грунтової мезофауни Черемського природного заповідника.

1.2 Опис району вивчення

Територія Рожищенського району розташована в межах Подільської окраїни Східно-Європейської платформи, фундамент якої складений інтенсивно дислокованими кристалічними породами протерозою, розбитими системою великих розломів на окремі блоки, що опущені або підняті на неоднакову висоту.

Рожищенський район розташований на границі степової (Волино-Подільське плато) і поліської (Волинська низовина) частини Волині. Волинське Полісся складає меншу частину значної області Полісся і являє собою одноманітну низовину з окремими підвищеннями, в деякій мірі заболочену.

Волинське плато і Волинське Полісся відрізняється одне від одного в геологічному відношенні тим, що перше покрите лесом, друге - піщано-суглинистими утвореннями. В даному районі лесове плато переходить поступово в піщано-суглинисту область Полісся.

Утворення рельєфу Полісся почалося ще в девонський період. Остаточно він сформувався в льодовиковий і післяльодовиковий період. Піщані, супіщані і глинисті відклади, залишені при таненні льодовика, в процесі вивітрювання і перевідкладення талими водами створили сучасний рельєф даної частини Полісся [7].

При слабовираженому мікрорельєфі цей район характеризується сильно розвинутим мезорельєфом. Останній має чітко виражений акумулятивний характер: його нерівності утворені нерівномірними відкладами льодовикових осадів.

В геологічній будові району беруть участь палеозойські, мезозойські і кайнозойські відклади. Палеозойські відклади залягають на значній глибині, над ними знаходяться мезозойські шари. Із останніх особливо широко розвинуті крейдові відклади. Площа крейдових відкладів представлена породами сіноманського, туринського і сінонського ярусів, нижньокрейдові відклади виражені тільки альбськими шарами [25].

Сінонські відклади представлені пісками в верхній частині з горизонтом кремнію і роговиків. Туронський ярус виражений піщаною крейдою і мергелями. Сінонські утворення складені мергелями, крейдою, щільними вапняками і опоками. На докрейдових і крейдових відкладах залягають четвертинні породи, представлені пісками, супісками, суглинками і т.д.

Територія району характеризується слабохвилястим рельєфом і невеликим нахилом на північ. Мезорельєф представлений невисокими підвищеннями з пологими схилами до 2-3°. Підвищенні місця мають форму широких невисоких плато. Різниця в коливаннях між; підвищеннями і пониженнями не перевищує 6-10 м. на понижених ділянках території дуже поширений мікрорельєф. Тут різниця між підвищеннями і пониженнями в межах 1 м. дуже розвинутий мікрорельєф в північній частині району, у формі блюдець, які в більшості заболочені. Тому заболочені ґрунти в північній частині більш поширені.

Рельєф району не сприяє розвитку ерозії. Відсутні великі змиви і видування верхнього гумусного горизонту [25].

Клімат Рожищенського району помірно-континентальний і характеризується м'якою зимою і теплим літом в результаті впливу Атлантичного океану і материка Євразія. Середньорічна температура повітря +7°С.

Початком весняного сезону вважають дату стійкого переходу середньодобової температури повітря від 0°С і вище. Весняний сезон починається з другої половини березня. Характерною особливістю його є швидкий ріст температури, що викликає випаровування вологи із ґрунту і насичення повітря водною парою [7].

Початок літнього сезону вважають дату переходу середньодобової температури повітря через 15°С і вище, яка починається в третій декаді травня. Літо не спекотне з достатнім зволоженням.

Початком осені рахують дату переходу середньодобової температури повітря через 10 °С до нижчої, яка спостерігається в кінці вересня і на початку жовтня.

Міжкінцем літа і початком осені спостерігається передосінній період, коли середньодобова температура 10-15 °С. Цей період характеризується зменшенням опадів. Погода малохмарна, відносна вологість повітря близько 79%. В кінці жовтня середньодобова температура досягає до +8 °С, що означає закінчення вегетаційного періоду.

Закінчення осіннього сезону, і початком зими вважається кінець листопада, коли середньодобова температура повітря переходить від 0° і нижче. Тривалість зими близько 3,5 місяців до початку другої декади березня, коли температура іде вище 0°С. Зима м'яка з невеликою кількістю опадів [7].

Глибина промерзання ґрунтів становить 51 см з коливанням від 22 см до 89 см. Сніговий покрив встановлюється в середньому в третій декаді грудня, а танення його починається в кінці лютого і почату березня. Середня річна кількість опадів 618 мм. Атмосферні опади випадають у вигляді у вигляді дошу і снігу. За весь вегетаційний період, з опадами не менше 1 мм за добу, в середньому нараховується 60-65 днів. Сніговий покрив найбільшої висоти досягає в лютому. Середня висота по декадах за зиму складає 12-14 см. середній запас води в снігу 28-34 мм.

Весною, характерним є швидкий ріст температури, за рахунок чого спостерігається інтенсивне випаровування води із ґрунту. Але відносна вологість повітря у зв'язку з високою температурою вдень зменшується до 66%.

В окремі роки можливі ґрунтові і атмосферні засухи. Ґрунтові засухи бувають на піщаних ґрунтах, які погано затримують вологу, а також коли випадає мало опадів можливі і суховії. На території району переважають вітри західних напрямків. Зимою переважають вітри відрогів сибірського антициклону, влітку - з Атлантичного океану. Ці вітри влітку пом'якшують температуру, а зимою приносять відлигу.

Сильними вітрами вважають такі вітри, коли швидкість їх перевищує 15 м/сек. Сильні вітри у весняні і літні місяці впливають на режим зволоження, збільшується випаровування і сприяють утворенню вітрової ерозії. Район отримує 92,7 ккал/ кв.см сумарної сонячної радіації за рік.

Період додаткового радіаційного балансу складає 8 місяців. Максимум спостерігається в червні 68 ккал/кв.см. Сонячні дні займають десяту частину року, половину - перемінно хмарні, решту частину - похмурі. Найтепліпіий місяць - липень, середньодобова температура повітря досягає + 18 °С - +19 °С. вегетаційний період станрвить 207 днів. Сума активних температур більше 10 °С складає 2840-2930 °С. більше 100 днів у році має середньодобову температуру вище +15 °С (період інтенсивної вегетації) [25].

Сукупність природних умов Волинського Полісся, в зоні якого розташований Рожищенський район, визначило його ґрунтовий покрив, характерною особливістю якого є широке поширення дерново-підзолистих ґрунтів, що є переважаючою генетичною групою з дерновими і болотними ґрунтами [7].

Дерново-підзолисті ґрунти займають найбільшу площу в районі (38230 га, або 47,5%). Ґрунтоутворюючою породою для них служать воднольодовикові відклади і донні морени, а підстилаючою - крейда, мергель і мергелізовані суглинки. Переважаючого ґрунтоутворюючою породою тут являються водно-льодовикові відклади, глинисто-піщаного, супіщаного механічного складу.

Дерново-підзолисті ґрунти залягають як на підвищених слабохвилястих або вирівняних, так і понижених елементах рельєфу (глеєваті і глеєві різновиди). Різноманітність в механічному складі наклало помітний відбиток на їх морфологічні ознаки і властивості.

Піщані і глинисто-піщані різновиди, особливо ті, що залягають на піщаних породах, характеризуються великою водопроникливістю, дуже низькою вологоємністю, дуже високою ступінню аерації. На цих ґрунтах після зволоження швидко наступає дефіцит вологи.

Водний режим супіщаних і особливо, легкосуглинистих різновидів помітно кращий - водопроникність їх менше, а вологоємність вище.

Глеюваті і глеєві різновиди дерново-підзолистих ґрунтів характеризуються більш високим зволоження. В сухі роки культурна рослинність на цих ґрунтах добре забезпечена вологою. Разом з тим, у вологі роки на глеєвих різновидах може відмічатися погіршення стану, а в деяких випадках і загибель посівів у зв'язку з вимоканням.

Дерново-підзолисті і тим більше легкосуглинисті ґрунти характеризуються більш високою родючістю, ніж; піщані і глинисто-піщані, але вони мають негативні відмінності, які характерні для піщаних ґрунтів: малий гумусовий і орний шар, бідність на поживні елементи, погану водоутримуючу здатність, значну кислотність.

Серед усіх дерново-підзолистих ґрунтів, дерново-підзолисті супіщані і легкосуглинисті ґрунти і їх глеєваті і глеєві різновиди є одними із найбільш цінних. На цих ґрунтах залягає 17519 га ріллі, або майже 40% від загальної площі ріллі району, а на всіх різновидах дерново-підзолистих ґрунтів залягає більше 67% ріллі району.

Опідзолені ґрунти представлені світлосірими, сірими, темно-сірими і чорноземами опідзоленими супіщаними і легкосуглинистими. Залягають на підвищених елементах рельєфу. Загальна площа опідзолених ґрунтів складає 7551 га, в тому числі світлосірі і сірі різновиди займають 6324 га. Із загальної площі опідзолених ґрунтів 7132 га або більше 94% їх використовується під ріллею і багаторічними насадженнями.

З агропромислової точки зору всі опідзолені ґрунти і особливо темносірі і чорноземи, являються кращими в районі. Потрібне вапнування.

Чорноземно-лучні ґрунти займають незначну площу - 199 га. За даними лабораторних аналізів, ці ґрунти мають в середньому близько 5% гумусу, рН - 6,5, тобто реакція ґрунтового розчину близька до нейтральної.

Перегнійно-карбонатні супіщані і легкосуглинисті ґрунти займають 2401 га. Ці ґрунти сформувались на елювії щільних карбонатних порід і поширені окремими ділянками серед дерново-підзолистих і опідзолених ґрунтів.

Всі перегнійно-карбонатні ґрунти повністю насичені двохвалентними основами, особливо кальцієм, в зв'язку з чим мають лужну реакцію ґрунтового розчину рН 7,2-7,8. Кількість гумусу складає в середньому 2,5 % з відхиленням 1,9-3,6% в супіщаних і 3,7 з відхиленнями 1,7-5,3 в суглинистих ґрунтах.

Дернові і лучні ґрунти представлені піщаними, глинисто-піщаними, супіщаними і легкосуглинистими різновидами. Ґрунтоутворюючою і підстилаючою породою є елювіальні і воднольодовикові відклади різного механічного складу, мергелізовані суглинки і щільні карбонатні породи Характеризуються профілем чорноземного типу. В лучних ґрунтах гумусовий горизонт разом з перехідним складає 50 см і більше, в дернових - менше 50 см. Відносно до сольового режиму і характеру ґрунтоутворюючих і підстилаючих порід лугові і дернові ґрунти діляться на типові, опідзолені і карбонатні.

Лучно-болотні ґрунти представлені супіщаними і легкосуглинистими різновидами. Ці ґрунти мають високий вміст гумусу і поживних речовин, але вони знаходяться у шкідливих для рослин кислих формах. За даними лабораторних аналізів, вони містять у верхньому шарі гумусу до 10%, рухомого азоту 18,4 мг, фосфорної кислоти 17 мг, калію близько 5 мг на 100 г ґрунту. Реакція ґрунтового розчину слабокисла або близька до нейтральної рН 5,5-7,0.

Ґрунти перезволожені, мають погану аерацію і несприятливий тепловий і водний режим. Весною і осінню затоплюються водою, в результаті чого порушується мікробіологічна діяльність.

Болотні ґрунти району представлені болотними, торфоболотними, торфянисто-болотними і торф'яниками низинними різної потужності.

Болотні ґрунти характеризуються відсутністю суцільного шару торфу. Торфянисто-болотні ґрунти мають шар торфу до 20 см, торфово-болотні від 20 до 50 см, торф'яники низинні більше 50 см. Загальна глибина торфу торф'яників низинних в середньому складає 1,5-2 м, а в окремих місцях досягає 3 м і більше. За даними аналізів торф'яники бувають слабо-, середньо-, добре-, і сильно розкладені. Зольність доливається від 7 до 60 і більше процентів. Реакція ґрунтового розчину переважно слабокисла або близька до нейтральної [7].



Рис. 1. Карта-схема Рожищанського району:

- місця збору матеріалу

РОЗДІЛ 2. МАТЕРІАЛ І МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕННЯ

Матеріал для дипломної роботи був зібраний протягом 2009-2010 рр. у Рожищенському районі. Було відібрано 120 проб. Місця відбору проб вказані на карті-схемі.

Для вивчення видового складу грунтової мезофауни ми користувалися методиками М.С. Гілярова та К.К. Фасулатті [10; 35].

Основний етап будь-якого польового грунтово-зоологiчного дослiдження - визначення чисельності ґрунтових тварин з точністю, що дозволяє порівнювати чисельнiсть дослiджуваних об'єктів на рiзних дiлянках, а також виявлення закономiрностей розподiлу органiзмiв у грунтовому профілі.

Такі данi необхiднi для оцiнки грунтоутворюючоi ролi грунтових тварин у рiзних її аспектах (визначення кiлькостi руйнiвникiв рослинних залишкiв, виявлення чисельностi тварин, що прокладають у грунті ходи, чим впливають на пористiсть, водопроникнiсть i аерацiю грунту, i т.д.). Необхiднi вони i для визначення заселеностi грунту шкiдливими органiзмами (личинки хрущiв i т.п.), а також чисельностi тих комах, що ушкоджують надземнi частини рослин, але ідуть у грунт на зимівлю чи для заляльковування (капустяна совка, соснові пильщики, гусінь лунки срiблястоi й iншi шкiдники сiльського та лiсового господарств).

Методи облiку тварин, що живуть чи зустрiчаються в грунті схематично можна роздiлити на прямi i непрямi.

Прямi методи - це такі, котрі дозволяють дослiднику одержати цифри, що показують кількість об'єктів на одиницю площi поверхні, або на одиницю об'єму ґрунту.

Непрямi методи - це такі, котрі, хоча i не дають досить надiйного уявлення про чисельнiсть об'єкта обліку, але дозволяють порiвнювати в бiльшiй чи меншiй мipi заселенiсть рiзних дiлянок. До непрямих методiв можна вiднести, наприклад, облiк за плугом в борознi великих помiтних комах (таких як личинки хрущiв) чи дощових червiв. Цей метод вимагає введення коефiцiєнтiв перерахування, що повиннi бути для даних грунтово-клiматичних i сезонних умов визначенi на основі порiвняння з точними даними, добутими методами прямого облiку.

Незважаючи на привабливу легкість цього методу, рекомендувати його можна тiльки для порiвняння даних, одержуваних в один час у подібних по грунтових умовах мiсцевостях, i для одержання орiєнтованих цифр. Цей метод можна використати при дослiдженнях iз сільськогосподарської ентомологii на польових i лугових землях, але він не придатний нi в лiсi, нi в гiрських мiсцевостях, нi в тих випадках, коли потрібен високий ступінь точностi обліку.

Це вiдноситься i до таких методiв, як порiвняння чисельностi шкiдливих грунтових комах на рiзних дiлянках по числу ушкоджених рослин, тому що на шкiдливiсть личинок, що пiдгризають корені рослин, впливає багато факторiв - вологiсть грунту, вміст у нiй гумусу, наявнiсть насiння бур'янiв, що проростають, i т. д. Пiдрахунок грунтових личинок комах, що концентруються на приманках, теж вiдноситься до числа вiдносних методiв.

Для облiку гyceнi i жукiв-чорнотiлок рекомендують розкладати купки скошеної трави - це так званi концентруючi приманки. Пiд такими приманками на дiлянках з високою щiльнiстю залягання цих шкiдникiв скупчується iнодi по кiлька десяткiв особин пiд кожною купкою (перевiрку i пiдрахунок варто проводити в paннi години на наступний ранок пiсля розкладки).

Але, зрозумiло, i цей метод недостатньо надiйний. Непрямi методи можуть тiльки доповнювати й уточнювати данi, одержуванi iншими методами, але не замiняти їx, тому що ефективнiсть непрямих методiв визначасться занадто багатьма факторами.

Зокрема, нами були застосовані методи грунтових розкопок, ловчих ліній для мезофауни, а також спеціальні методи обліку дрібних членистоногих та грунтових червів [10; 35].

Метод ґрунтових розкопок

Для з'ясування якісного і кількісного складу тварин ґрунту, перегнилого листя і трави, а також підземних частин рослин користувалися залежно від поставлених завдань різними методами. Найбільш поширений облік ґрунтової мезофауни метод розкопок.

Устаткування: лопата, клейонка чи щільна матерія, кілочки (4шт.), мотузка, тканинні мішечки, банки, з 70°-ним спиртом з додаванням декількох крапель гліцерину і формаліну, 70% розчин С₂Н₅ОН, лінійка.

Виберали кілька ділянок для закладки пробних площадок у різних частинах лісу. Розмір обраної пробної площадки визначається в залежності від ступеня зволоженості ґрунту, найчастіше 0,25 м² (0,5 ^х 0,5 м), у сухих районах до 1-2 м² (1 м ^х 2 м). Чим більше закладено ґрунтових розкопок, тим точніше проводиться виявлення видового складу і кількості тварин. Відстань між розкопками - 5-10 м. Глибина ґрунтових розкопок - 30-50 см, у сухих місцях на легких ґрунтах - до 100 см і більш. З розкопки чи ґрунтового розрізу ґрунт вибирають пошарово чи по генетичних обріях. Розкопки проводили у такий спосіб, відзнали розмір площі, забивають по кутах кілочки, натягають між ними мотузку. Від границь відміряної площадки відгрібали у різні сторони підстилку, оскільки проба береться в лісі чи суху землю поверхневого шару (поряд із площадкою поміщають клейонку чи щільну матерію, на яку потім клали вибраний з розкопки ґрунт.

Знайдених на поверхні ґрунту тварин рахували окремо. Після приступали до викопування ґрунту лопатою. Невеликі порції ґрунту, що викидаються на розкладену поруч з площадкою клейонку ретельно перетирають руками, розбиваючи великі грудки, розриваючи дерновину. Весь ґрунт із шару, що розбирається, порцію за порцією перетирають у висячому положенні між долонями, ретельно стежачи за ґрунтом, що зсипається на клейонку, і збираючи падаючих тварин. Тварин збирали окремо з кожної проби. Безхребетних, які потребують спеціальної складної фіксації (дощових червів, молюсків), поміщають у тканинні мішечки чи банки з невеликою кількістю взятої для проби ґрунту. Хижаки повинні бути поміщені поодинці. Дрібних комах, багатоніжок, мокриць для фіксації поміщають у посудину з 70°-ний спиртом з додаванням декількох крапель гліцерину і формаліну, великих комах -- у морилки чи посудини зі спиртом.

Зібраний і зафіксований матеріал підлягав систематичній обробці для визначення видової приналежності для чого використовували спеціальні визначники, якими користуються для ідентифікації.

Облік дрібних членистоногих

Для обліку дрібних членистоногих проби можна брати на світлозахищеній стінці чи траншеї ґрунтового розрізу методом змішаних зразків з кожного генетичного шару або суцільним стовпчиком, розділеної на окремі зразки на глибину ґрунтового профілю від at до В і. В останньому випадку використовується рамка 5х5 см. Кожна серія зразків являє собою суцільну колонку ґрунту на глибину до 40 см, розділену на частини, що відповідають генетичним шарам. При товщині шару, що перевищує висоту рамки (5 см), шари поділяють на кілька послідовних зразків. У нормальній непорушеній частині ґрунтового профілю природна границя вертикального розподілу мікроартропод - підзолистий обрій, на глибині якого знаходиться лише 3% загального населення. У випадку методу змішаних зразків досліджується погонний метр траншеї, розділений на 5 колонок. У кожнім зі стовпчиків із середини ґрунтових шарів береться дрібним буром по 5 точкових зразків, об'єднаних потім в одну змішану пробу обсягом 150см³ (обсяг бура 30 см³).

Таким чином, протягом досліджуваного ґрунтового метра траншеї з кожного генетичного обрію береться по 5 змішаних зразків. З підстилки беруть по 5 об'ємних зразків і з'єднують їх в один, обсяг бури відповідає кількості підстилки на площадці 3 ^х 3 см. Чисельність тварин виражають числом екземплярів особин у шарі ґрунту товщиною 1 м.

Метод ловчих ліній для мезофауни

Для обліку мезофауни використовується також стандартний метод ловчих ліній. Ця методика широко застосовується для збору активних на поверхні ґрунту комах, наприклад, жужелиць, жуків і ін. Лінії виставляються двома рівнобіжними рядами з визначеними проміжками між пастками Барбера (до 10 м). У лінії може бути від 5 до 10 пасток.

Устаткування: скляні банки ємністю 0,5 л з діаметром 7,5 см, 4%-ний розчин формаліну, кришки з пластмаси розміром 14 ^х 14 см (установлюють над пастками на висоті 4-5 см для захисту від дощової води).

На дно банок поміщають невелику кількість ґрунту для створення сприятливих умов комасі, що туди потрапила. Пастку ставлять від декількох діб до 10 діб. При цьому вибір комах виражається в одиницях динамічної щільності -- вловимістю 10 ловушок/добу. Облік загальної кількості тварин, і так само домінантних і субдомінантних видів. Домінантними вважають види, чисельність яких складає більше 5%, субдомінантами -- 2--5% від загального числа зібраних особин.

Облік ґрунтових червів

Для обліку енхитреїд застосовуються спеціальні методи Нільсена та Оконнора.

1. Метод Нільсена, який заснований на принципі створення температурного градієнта. Вимагає наступного устаткування: циліндричні металеві посудини (можна використовувати консервні банки діаметром близько 20 см, з дірчастим дном), гравій, дротове сито, судина з водою.

На дно циліндричної металевої посудини насипають шар гравію висотою близько 3 см, вище якого вставляють щільно притиснуте до стінки дротове сито. На сито поміщають пробу ґрунту, зверху присипають її вологим піском. Посудини з пробами вставляють у посудину з водою,що нагрівається на повільному вогні, налитої до висоти гравію в судинах із пробами. Нагрівають воду до 60-65° і витримують близько 2 год. За цей час черви виповзають з більш гарячого субстрату в пісок, звідки їх витягають і підраховують.

2. Метод Оконнора.

Устаткування: велика лійка (діаметр близько 10 см), гумова трубку з затиском, сито, 60-ватна електрична лампочка, годинник.

На носик лійки надягають гумову трубку з затиском, під якою підставляють посудину. У лійку наливають доверху воду. У верхній частині лійки зміцнюють сито, на якому розподіляють пробу ґрунту так, щоб ґрунт виявився зануреним у воду. Над пробою включають електричну лампочку. При нагріванні проби енхитреїди мігрують вниз і, проповзаючи крізь осередки сита, тонуть у воді, накопичуючи в носику лійки й у гумовій трубці. Після 3 годинної вигонки відкривають затиск і хробаки зі струменем води попадають у поставлену судину, після чого їх легко підрахувати.

Обидва методи дають близькі величини при дослідженні мінеральних ґрунтів. При вигонці з підстилки другий метод дозволяє вирахувати в 1,5 рази більше червів, ніж перший. Дослідження рекомендується проводити кожен місяць у плині теплого сезону року.

Біоценометри

Для кількісного підрахунку безхребетних на поверхні землі, в травостоях, кущах використовували біоценометри. Вони бувають різних систем, але всі вони побудовані за одним принципом. Визначену ділянку землі в 1 або 0,25 м², накривали пристроєм, потім з нього вибирали всіх тварин, підраховували їх, і вираховували на визначену площу.

Біоценометр Баскіной і Фрідмана. Являє собою квадратний залізний ящик з двома ручками. Нижній край ящика загострений , а верхній загнутий назовні для надягання мішка. Мішок зшитий із полотна по розміру ящика. Перед початком роботи з приладом мішок надягали на ящик і зав'язували. Біоценометр брали за ручки і піднімали вгору на витягнуті руки і швидко опускали на землю, потім землею навколо підкопували лопатою, ділянку землі піднімали і швидко підштовхували в мішок. Мішок знімали і відразу ж зав'язували [35].

Термоеклектор (апарат Тульгрена )

Широке застосування знайшли електричні термоеклектори для підрахунку комах лісової підстилки, для відбору тварин із грунту. Розрізняють термоеклектори одинарні, трьохгніздні і багатогніздні, але принцип роботи у всіх один, він полягає у взаємному впливі температури, світла на мешканців досліджуваного субстрату. Тепловий і світловий таксис заставляють членистоногих переходити із добре освітлених і нагрітих шарів грунту вниз, звідки вони через сітку еклектора скочуються по нахиленій поверхні отвору в посудину з фіксатором, яким може бути 70 спирт, рідше використовують воду.[35]

Обробка та фіксація матеріалу

Зібраний матеріал фіксували кип'ятком - спосіб швидкої фіксації і застосовували повільну фіксацію в хромовій суміші: формаліну (40%) - 80 частин за об'ємом, розчину хромової кислоти у воді (1%) - 180 частин, оцтової кислоти (крижаний) - 10 частин. У хромовій суміші матеріал потрібно тримати декілька днів (але не більше місяця), потім промити і перенести в консервуючу рідину. Личинки крупних комах (пластинчатовусих) в цій суміші фіксуються погано. Для них краще застосовувати кип'яток. У посудину, де знаходяться личинки, наливали кип'яток, варили 2-3 хв. на повільному вогні, після чого давали остигнути. Потім личинок поміщали в 96% спирту, а через декілька днів переносили їх в спирт меншої (70%) концентрації і в ньому зберігали. Спирт можна замінити сумішшю Мак-Грегора (10 см³) нерозведеного формаліну, 10 смсм³ води, що дистилює, і 2 см³ гліцерину). При фіксації на тілі крупних м'яких личинок рекомендується зробити декілька надколів голкою, що прискорює просочення тканин фіксуючою рідиною. Добре фіксуються личинки і без нагрівання рідиною наступного складу: концентрований формалін - 5 - 6 частин, етиловий спирт (96%), - 15 частин, крижана оцтова кислота--2 частини, вода, що дистилює - 30 частин. Через 10 днів личинок слід перенести в 80% спирту, який через декілька днів слід змінити. Для фіксації дрібних м'яких личинок користувалися рідиною такого складу: спирт - 96% - 750 частин, сірчаний ефір -- 250 частин, крижана оцтова кислота - 30 частин, формалін 40%-ний - 3 частини. Зберігали личинок в пробірках в темній шафі, оскільки світло обезбарвлює і розм'якшує фіксованих в спирті личинок. У кожній пробірці обов'язково повинна бути етикетка, яка пишеться на кальці або щільному папері графітним олівцем або тушшю. Етикетки, написані тушшю, рекомендується перед опусканням в спирт підігріти над полум'ям, а краще змастити розчином целоїдину в ацетоні.

Для збереження матеріалу застосовували консервацію суху або в рідинах. Суха консервація полягає в наступному: личинку комахи поміщають в посуд або коробку і засипають дрібно товченою сіллю. Цей спосіб не завжди дає добрі результати і тому має обмежене застосування.

Для консервації в рідині найчастіше використовували 2-5% формалін або 70% спирт. [35]

Рідко доводиться обробляти матеріал паралельно з розкопками. В більшості випадків його обробляли пізніше - в зручнішій обстановці тому всі збори необхідно зафіксувати і детально етикетувати.

Рекомендується така форма етикетки:

№____Місце______Час_________Характер місцевості____________

Спосіб взяття спроби_______________

Назва тварини	1 шар	2 шар	3 шар	4 шар
	Глибина кожного шару
	5 см	10 см	20 см	30 см

РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ РЕЗУЛЬТАТІВ ДОСЛІДЖЕННЯ

3.1 Еколого-фауністична характеристика грунтової

Мезофауни Рожищенського району

Мезофауна - об'єднує досить різноманітну і багаточисельну групу грунтових тварин середніх розмірів. Основну масу мезофауни становлять грунтові олігохети родини люмбриціди, багатоніжки, комахи та їх личинки.

Екологічні групи ґрунтових тварин виділяються не тільки за розмірами, що відображає безпосередньо їх вплив на ґрунт, але також і за типами живлення, що визначає положення організмів у трофічних ланцюгах біотичного співтовариства. Серед ґрунтових тварин є наступні трофічні групи: сапрофаги, фітофаги, зоофаги, некрофаги.

Сапрофаги - найбільш численна й важлива за значенням група ґрунтових тварин. Вони переробляють мертві залишки рослин, опад і відпад як на поверхні ґрунту - у підстилці, так і в зоні кореневих систем. До них належать черви, багатоніжки, мокриці, деякі кліщі й личинки комах. Це екологічне угруповання становить найбільший інтерес щодо вивчення ролі тварин у перетворенні органічних речовин у ґрунті. До сапрофагів відносять:

- копрофагів, що живляться екскрементами інших тварин, головним чином, ссавців;

- детритофагів, що використовують у їжу детрит - дрібні органічні частки разом із живими мікроорганізмами, що їх населяють і розкладають.

Фітофаги харчуються тканинами коренів живих рослин, завдають збитки сільському господарству. Наприклад, личинка травневого хруща підгризає корені молодих сіянців сосни. Різновидом фітофагів є альгофаги, що харчуються водоростями.

3оофаги поїдають інших тварин, виступаючи в ролі хижаків або паразитів. Прикладами можуть бути всі комахоїдні тварини, що живляться найпростішими і коловертками, хижі кліщі, що нападають на нематод, коллембол, енхітреїд.

Некрофаги використовують у їжу трупи тварин, виступаючи в ролі санітарів у природних екосистемах.

Педобіонти мезофауни розділені також на три групи:

- геобіонти - постійні мешканці ґрунтів (наприклад, дощові черви, багатоніжки, ногохвістки),

- геофіли, що живуть у ґрунті протягом частини життєвого циклу (личинки хрущів, коваликів),

- геоксени, що лише тимчасово мешкають у ґрунті.

Усі вони становлять складну систему, що одержала назву сапрофільного комплексу тварин.

Ґрунтові олігохети родини люмбриціди

На основі опрацювання літературних джерел та аналізу результатів власних досліджень було встановлено, що в складі олігохетофауни цього регіону зараз нараховується 14 видів люмбріцід, які належать до 8 родів.

Dendrobaena octaedra (Savigny, 1926)

В біоценозах району дослідження є одним з поширених видів. Належить до підстилкової морфо-екологічної групи. В.К. Балуєв відносить його до верхньоярусної морфо-екологічної групи.

Dendrobaena octaedra поширена у листяних, мішаних і хвойних лісах, на луках. Особини виду живуть у різних біотопах лісів, а саме: у підстилці, гниючих пеньках, стовбурах, гілках дерев. Dendrobaena octaedra знаходили і у верхньому горизонті лісових. Найвища чисельність його відмічена у біоценозах листяного, хвойного і мішаного лісів, луках.

Dendrobaena octaedra є евритопним видом і має здатність заселяти біотопи з різною вологістю ґрунтів: вологі, сирі та мокрі. Найвища чисельність зафіксована у мокрих і сирих біотопах.

Особливістю виду є його гігрофільність та приуроченість до лісової підстилки. За несприятливих умов черви можуть знаходитись у верхньому шарі ґрунту на глибині до 7-9 см. Найчастіше, під час міграції, заселяють нірки ґрунтово-підстилкових і нірникових морфо-екологічних груп люмбріцід. Від розвитку мережі ґрунтових ходів залежить і їх вертикальна міграція у просторі ґрунтового профілю. Черви дуже рухливі.

Dendrodrilus rubidus subrubicundus (Eisen, 1874)

В біоценозах району дослідження цей вид є рідкісним і нечисленним Dendrodrilus rubidus sudrubicundus виявлений нами у біотопах з великим нагромадженням рослинних решток (волога підстилка, гнойові кагати, нагромадження соломи, листя, органічне сміття).

Як усі підстилкові черви, форма також поширена у вологих і сирих біоценозах, але уникає відкритих ділянок, які швидко втрачають вологість верхнього шару підстилки. Черви надають перевагу ґрунтам з легким гранулометричним складом і заслуговують уваги як гумусоутворювачі.

Незначна поширеність видів у районі дослідження районі зумовлена бідною трофічною базою, тобто малим нагромадженням органічних решток. В цьому значну роль відіграють легкі ґрунти району дослідження, що сприяють швидкій мінералізації органічних решток та відносно нестійкому водному режиму.

Dendrodrilus rubidus tenuis (Eisen, 1874)

Малопоширений та нечисленний вид, який заселяє рівнинні ділянки. Звичайний мешканець біотопів із значним нагромадженням органічних решток. Dendrodrilus rubidus tenuis поширений у найрізноманітніших середовищах листяних, мішаних, рідше у хвойних лісах. Рідкісним є у ґрунтах лук. Можна вважати, що вид є типовим мешканцем лісових екосистем. Його відносять до підстилкової морфо-екологічної групи. Він заселяє не лише підстилковий горизонт, утворений лісовою рослинністю, але й верхній ґрунтовий горизонт. Трофічною базою виду слугує підстилка листяних лісів, трухляві стовбури дерев, пеньки, органічні рештки стовбурів дерев, рідше поверхневий шар ґрунту з великим вмістом коріння трав'яних рослин лук, парків. Dendrodrilus rubidus tenuis живиться деревними, рідко трав'яними рештками і є важливим фактором гумусоутворення на лісосіках та старих лісових насадженнях. Зазначимо, що він поширений і на луках, пасовищах, рідше на господарських ґрунтах, які були утворені на місці лісових насаджень. Найвища чисельність цього виду відмічена на торф'яно-перегнійних ґрунтах вільшняків і становила 197,1 екз/м².

Гранулометричний склад ґрунтів до виду має опосередковане відношення, оскільки екологічною нішею D. rubidus tenuis є підстилка. Гранулометричний склад ґрунту відіграє роль середовища, що утримує вологу. Найбільша кількість біотопів знаходиться на глинистих ґрунтах, менше на піщаних і суглинкових.

Dendrodrilus rubidus rubidus (Savigny, 1826)

Як і попередні два види, D. rubidus rubidus належить до підстилкової морфо-екологічної групи. Його можна віднести до еврибіонтних організмів, які заселяють рівнинні ділянки. Серед видів роду Dendrodrilus у Рожищенському районі зустрічається найчастіше.

Найвища чисельність виду відмічена у листяному лісі та на луках, дещо менша - у хвойному і мішаному лісах.

Вид особливо вибагливий до вологості середовища. Оптимальним для них є сирий ґрунт, а у вологому середовищі чисельність люмбріцід знижується майже у два рази. У сухому середовищі представники виду відсутні.

Eisenia fetida (Savigny, 1826)

Вид найчастіше трапляється біля господарських будівель у гниючому смітті, компостах. Нами неодноразово було відмічено знаходження олігохет у гниючих стовбурах дерев, пнях, що були попередньо піддані дії гіфів грибів. Такі біотопи виділяються високою відносною вологістю. Численною може бути E. fetida на корі дерев, у заглибинах, які утворилися в місцях розходження гілок.

З усіх підстилкових дощових червів E. fetida найенергійніше утилізує органічні рештки. З метою утилізації органічних решток (гною, компостів, сміття населених пунктів, відходів промислових підприємств) та отримання гумусу його розмножують у промислових масштабах. Вид відносять до синантропних організмів.

Eiseniella tetraedra tetradra (Savigny, 1826)

Eiseniella tetraedra tetradra належить до підстилкової морфо-екологічної групи. Він є одним із найвологолюбивіших видів і його відносять до підгрупи амфібіотичних організмів. Вид дуже поширений у болотних купинах серед коріння рослин, у гниючих пеньках, гниючій підстилці, детриті, придорожніх ровах.

У районі дослідження E. tetraedra tetradra заселяє заболочені ділянки заплав, береги ставків, струмків, болота, торфовища, підмоклі пасовища і луки, гниючу мокру підстилку листяних лісів.

Значну роль у житті даних організмів відіграє гранулометричний склад ґрунтів біотопів. Зокрема, найсприятливіші для поселення є глинисті ґрунти, дещо менше суглинкові і супіщані.

Найвища чисельність люмбріцід відмічена у листяній підстилці дерново-підзолистих глейових ґрунтів. В екстремальних умовах E. tetraedra tetraedra може здійснювати міграцію в ґрунтовому профілі на глибину до 40 см у разі наявності вертикальних нірок.

Allolobophora chlorotica (Savigny, 1826)

В біоценозах району дослідження Allolobophora chlorotica зустрічається рідко. Цей вид ми відносимо до середньоярусної нірникової морфо-екологічної групи. Нерідко в представників цього виду проявляється екологічна різноманітність, пов'язана з відмінностями в забарвленні.

Досліджуваний вид відносять до амфібіотичних. Їм властива найвища зустрічальність у сирих, дещо менша - у вологих ґрунтах. Тобто, даний вид є дуже вимогливим до вологості середовища існування.

Типовими біоценозами для А. chlorotica є луки, поля. Найвища чисельність виявлена в біотопах лук. Не зустрічається даний вид у біоценозах лісів.

Allolobophora caliginosa caliginosa (Savigny, 1826)

Allolobophora caliginosa caliginosa є еврибіонтним. Цей вид є типовим для добре оброблюваних грунтів, луків, лісів, тощо. За дослідженням Зражевського кількість їх становить 195,7% на м². Найчастіше вони виявляються на іригаційних систем.

Дану форму розглядають як 2 члени поліплоїдного ряду, а саме: три- і тетраплоїди з хромосомчим числом відповідно 54 і 72. Ці форми морфологічно не відрізняються. Поліпоїди форми - грунтово-підстилкові. Можна припустити, що в процесі адаптаціогенезу вони перейшли в підстилковий шар і не втратили зв'язку з попередньою екологічною нішею.