Управління розвитком регіону

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Економічний факультет

Кафедра менеджменту

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

на тему: "Управління розвитком регіону"

Львів - 2014

Вступ

Актуальність теми. Сучасний етап розвитку суспільства характеризується зростанням ролі регіонів як економічних агентів міжнародного рівня, безпосередніх учасників міжнародного поділу праці. На сьогодні регіональний розвиток також суттєво вливає і визначає темпи національного розвитку. І тому питання управління соціально-економічним розвитком на регіональному рівні є найбільш актуальними у більшості країн світу. На сучасному етапі перед Україною постає необхідність побудови принципово нової моделі взаємовідносин між центром та регіонами, удосконалення інструментарію регіональної політики, правового закріплення статусу регіону, формування принципів розмежування повноважень різних рівнів управління тощо.

Необхідність запровадження у практичну діяльність стратегічного управління та планування обумовлюється поступовим наближенням процесу управління в Україні до світового досвіду.

Ставлення до розробки регіональної стратегії розвитку як до найважливішого заходу регіонального управління, який за самою своєю суттю має поєднувати перспективну та поточну діяльність, погоджувати дії між різними суб'єктами державного регулювання в інтересах зростання добробуту суспільства та підвищення показників регіонального розвитку, є безперечно домінуючим у сучасній державній регіональній політиці. На такому розумінні базується зміст тих заходів, що розробляються у межах стратегій розвитку країни, регіонів, окремих галузей, населених пунктів та інше. Регіональна стратегія розвитку є визначальним та направляючим для всіх суб'єктів документом, відтак формування та реалізація стратегії стає пріоритетним завданням у діяльності органів регіональної влади.

На сьогодні стратегічний підхід до державного управління регіональним розвитком в Україні лише починає застосовуватися на практиці, тому існує чимало невирішених теоретико-методологічних, правових та організаційних питань, практичних проблем запровадження напрацьованих технологій та методик, розробки нових, які були б адекватні реаліям сьогодення. Назріла необхідність розробки таких управлінських та організаційно-економічних підойм, які забезпечували б раціональне використання природно-ресурсного та соціально-економічного потенціалу регіону, дали б змогу в повній мірі залучати до процесу відтворення наявні резерви. В цьому напрямку вже напрацьовано чимало розробок, які виступали дієвими засобами реалізації регіональної політики в різні періоди функціонування національної економіки. Дана проблематика знайшла своє відображення в наукових дослідженнях С.М.Злупка, М.І.Долішнього, Б.М.Данилишина, М.Г.Чумаченка, В.К.Мамутова, В.М.Вакуленко, С.І.Пирожкова, Ф.Д.Заставного, О.І.Шаблія, П.Ю.Бєлєнького, І.Р.Михасюка, Є.І.Бойка, С.М.Писаренко, А.Ф.Мельник, Б.М.Андрушківа, В.С.Кравціва та інших.

Тому дана робота є спробою дослідження й узагальнення певного кола питань, а саме: осмислення теоретичних і практичних аспектів процесу розробки й реалізації стратегічного плану як основи регіональних стратегій розвитку в умовах децентралізації та деконцентрації управлінських функцій; визначення інституційних та ресурсно-технологічних особливостей формування та реалізації регіональних стратегій розвитку; вивчення закордонного досвіду регіонального управління і можливостей його впровадження в Україні. Така постановка актуальності наукового завдання та його вирішення надасть можливість чітко визначити особливості процесу стратегічного планування регіонального розвитку та обґрунтувати механізми практичної реалізації регіональних стратегій розвитку.

Метою даної магістерської роботи є систематизація, розширення і закріплення теоретичних знань із регіонального управління, застосування їх при вивченні конкретних економічних проблем, розвиток навичок самостійної роботи та опанування методикою стратегічного планування регіонального розвитку при вирішенні визначених у даній роботі питань.

Завданнями даної магістерської роботи є:

- визначення сутності регіонального розвитку;

- охарактеризувати організаційно-правове забезпечення управління регіональним розвитком;

- визначити особливості управління розвитком регіону;

- загальна характеристика соціально-економічного стану Золочівського району;

- провести стратегічний аналіз можливостей розвитку Золочівського району;

- проаналізувати організаційно-економічного механізму реалізації стратегії розвитку Золочівського району;

- охарактеризувати регіональну політику в країнах Європейського Союзу і особливості регіональної політики в Україні;

- запропонувати шляхи вдосконалення державного управління регіональним розвитком;

- визначити основні перешкоди при реалізації стратегії розвитку Золочівського району і запропонувати шляхи їх подолання.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні і прикладні проблеми управління регіональним розвитком.

Об'єктом дослідження є Золочівський район. Мета дослідження - розробка стратегії соціально-економічного розвитку району і вдосконалення управління регіональним розвитком.

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань та досягнення мети використовувалися як теоретичні (аналіз і узагальнення наукових даних з проблем дослідження), так і практичні (методи із застосуванням математичного апарату).

Елементом наукової новизни є те, що у магістерській роботі вперше здійснено для Золочівського району стратегічний аналіз можливостей розвитку і розроблено оптимальну стратегію соціально-економічного розвитку згідно з „Методичними рекомендаціями щодо формування регіональних стратегій розвитку", розроблених міністерством економіки від 29.07.2002 року.

Магістерська робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг - 130 сторінки, який включає 10 таблиць, 7 рисунків, 2 додаток та список використаних джерел із 101 найменування.

У першому розділі визначено теоретичні основи стратегічного планування розвитку регіону. У даній роботі, а саме у другому розділі, охарактеризовано соціально-економічний стан Золочівського району, за допомогою SWOT-аналізу визначено його сильні і слабкі сторони, потенційні можливості і загрози, розроблено оптимальну стратегію розвитку і проаналізовано механізм її реалізації. У третьому розділі, здійснено характеристику регіональної політики в країнах Європейського Союзу, особливостей регіональної політики в Україні і представлені основні напрямки вдосконалення управління регіональним розвитком Золочівського району. У четвертому розділі розроблено заходи щодо ергономіки, забезпечення охорони праці та техніки безпеки у Золочівській міській раді. Було розглянуто питання з технічної та пожежної безпеки, запропоновані заходи щодо поліпшення умов праці.

регіональний економічний стратегічний політика

Розділ 1. Теоретичні основи управління розвиткому регіону

1.1 Визначення сутності регіонального розвитку

Інтерес до проблем регіонального розвитку сьогодні є закономірним, тому що регіон виступає як повноправний учасник політичних процесів, заявляючи про свою самобутність в умовах глобалізації. Підвищення актуальності розвитку регіонів впливає на необхідність встановлення термінологічної однозначності щодо визначення регіону як категорії.

Існує багато поглядів на визначення сутності регіону. Сутність регіону як економічної категорії або категорії взагалі - це територіальна одиниця на мапі, суб'єктивне поняття, виражене словом, і абстрактне поняття, що знаходиться в голові людини.

Поняття „регіон" виникло в науці для виділення окремих територій за певною ознакою: історичною, географічною, етнічною, геологічною, адміністративно-територіальною, функціональною, економічною.

Спочатку регіон розглядали як зосередження природних ресурсів та населення, виробництва та споживання товарів, сфери обслуговування, а не як суб'єкт економічних відносин, особливих економічних інтересів.

В економічному аспекті найбільше значення має виділення регіонів з позицій: адміністративного і економічного управління; місця в територіальному розподілі праці; функціонування ринків праці, товарів і послуг; типовості соціально-економічних проблем.

А. Б. Алаєв визначив регіон як територію, „що володіє єдністю, взаємозв'язком складових елементів, цілісністю, причому ця цілісність - об'єктивна умова і закономірний результат розвитку даної території" [25, с. 49].

А. І. Добринін сутність регіону визначає як територіально спеціалізовану частину народного господарства країни, що характеризується єдністю і цілісністю відтворювального процесу [25, с. 49].

Л. М. Зайцева дає визначення регіону в оганізаційно-управлінському аспекті - „регіон - це частина території держави, виділена за сукупністю різних ознак в адміністративну одиницю, діяльність якої свідомо направляється державними органами управління, а управлінські функції координуються ними для досягнення цілей суспільного розвитку і запобіганню дії руйнівних внутрішніх і зовнішніх сил" [85, с. 25].

Л. Смирнягін під регіоном розуміє певну територію з притаманними їй специфічними природно-кліматичними, економіко-географічними, демографічними, історичними, етнічними, соціально-побутовими та іншими особливостями. При цьому далеко не завжди об'єктивно кордони регіону збігаються з кордонами офіційних територіальних утворень, а інколи взагалі є розмитими, „примарними".

Інше розуміння сутності регіону висловлює С. В. Мочерний. Він визначає регіон як комплекс підсистем, елементів та компонентів і їх характерних властивостей, взаємодія між якими та середовищем зумовлює якісно або сутнісно нову інтегративну цілісність [37, с. 361].

З економічної точки зору, під регіоном розуміють територіально спеціалізовану частину господарства країни, що характеризується єдністю і цілісністю відтворювального процесу. При цьому регіональна система розглядається як сукупність взаємопов'язаних елементів, де кожному елементу належить чітко визначене місце та функції. Таким чином, регіон може розглядатись як функціональна система, що володіє певною стійкістю, і одночасно як система, яка розвивається та змінюється [46, с. 16].

В. О. Аніщенко під регіоном розуміє складну природно-соціально-техногенну систему, що передбачає специфічний спосіб організації енергетичних, комунікаційних, ціннісних, інформаційних і цільових структурних компонентів, описується за допомогою внутрішніх і зовнішніх зв'язків [25, с. 50].

Сучасні теорії розглядають регіон як систему, зокрема як локальну соціально-економічну систему, агломеровану систему, політичну систему, а також як регіон-квазідержава, регіон-квазікорпорація, регіон-ринок.

Перехід до ринкової економіки супроводжується тим, що кожен регіон стає економічною підсистемою з особливо сильними взаємозв'язками своїх основних елементів. Значно зростає вплив доходів і платоспроможного попиту на регіональне виробництво, споживання та інвестиції, розвиток соціальної сфери, а також вплив виробництва на зайнятість і доходи. Міжрегіональний обмін здійснюється тепер на ринковій основі, і тому регіон, як ринок, випробовує вплив зовнішніх ринків товарів, праці і капіталу, що конкурують і доповнюють один одного.

Український вчений В. А. Поповкін вважає, що регіон слід розглядати як територіальну частину народного господарства, якій органічно притаманні географічна цілісність і економічна спільність [74, с. 74].

Французький вчений С. Буасьє ототожнює регіон з квазікомпанією, до управління яким необхідно застосовувати корпоративні методи управління. Іншу концепцію сутності регіону висловлює А. Лєвінтов, стверджуючи, що регіон - це арена діяльності та взаємодії різних груп інтересів, між якими є відносини політики [25, с. 51].

Узагальнюючи вищенаведене, під регіоном слід розуміти відтворювальну, самодостатню підсистему природного соціально-економічного простору держави з її природними і людськими ресурсами, структурою і спеціалізацією господарства та місцем у національному і міжнародному поділі праці.

Усі наведені вище форми прояву сутності регіону можна згрупувати у таблицю, для кращого їх розуміння (Додаток А).

Отже, сутність регіону вивчається різними дисциплінами і вченими, кожен з яких розглядає дану категорію з своєї точки зору. І тому протиріч залишається так багато, що єдиного підходу до регіонального розвитку так і не знайдено.

М. І. Долішній у своїй статті „Ринкові механізми регіонального управління", визначає регіональний розвиток як структурно виражена модифікація виробничої та соціальної функції регіону в процесах територіального поділу праці на ринкових принципах з метою покращення якості життя населення з обов'язковим врахуванням та поєднанням геополітичних, макроекономічних, загальнонаціональних, галузево-функціональних та регіональних інтересів [34, с. 7]. Регіональний розвиток спричинюється інтегральною дією цілої низки факторів, провідними серед яких є: врахування та обов'язкове використання переваг та можливостей геополітичного становища регіону; раціональне використання природно-ресурсного та виробничо-економічного потенціалу регіону на основі інтенсифікації складників та чинників зростання, а також переваг процесів ринкового реформування відносин власності; покращення умов та середовища життєдіяльності населення, особливо щодо розв'язання проблеми зайнятості, подолання негативних демографічних тенденцій, збереження екологічно безпечного стану навколишнього природного середовища.

Розвиток регіону означає такий режим функціонування регіональної системи, який забезпечує позитивну динаміку параметрів рівня та якості життя населення, що проживає на даній території. Такий розвиток не повинен і не може вичерпуватися виключно механічним зростанням елементів його структури, в тому числі економічних. Сучасна парадигма розвитку регіону полягає в тому, що він повинен базуватися на внутрішньому потенціалі регіону.

О. Федунін, І. Рєпіна, О. Олеснюк виділяють три підходи до розуміння сутності потенціалу:

1) потенціал як сукупність необхідних для функціонування або розвитку системи різних видів ресурсів;

2) потенціал як система матеріальних і трудових факторів, що забезпечують досягнення мети виробництва;

3) потенціал як здатність комплексу ресурсів економічної системи виконувати поставлені перед ними завдання [103, с. 214].

Потенціал регіону, порівняно з потенціалом підприємства, значно розширює свої можливості за рахунок комплексної, системної взаємодії всіх його структурних елементів: природних ресурсів, видів економічної діяльності, інституціональних ресурсів, інтелектуалізація трудової діяльності та поліпшення умов праці, зростання творчого потенціалу працівників і менеджменту та інше. Потенціал регіону не тільки інтегрує можливості окремих підприємств та створює синергетичний ефект завдяки їх взаємодії, але й набуває ознак емерджентності, тобто нових властивостей.

А от економічний потенціал регіону визначається як сукупна здатність наявних у межах регіону економічних ресурсів забезпечити виробництво максимально можливого обсягу матеріальних благ і послуг, що відповідають потребам суспільства на даному етапі його розвитку. Іншими словами, економічний потенціал уособлює форму досягнутого рівня виробничих сил та їх можливостей для подальшого розвитку.

В основі сучасного розвитку регіонів лежать ідеї сталості, збалансованості й соціальної орієнтації. Під сталістю регіональних соціально-економічних систем розуміють здатність такої системи залишатися відносно незмінною (тобто зберігати свою структуру й функціональні особливості) впродовж певного часового інтервалу всупереч будь-яким зовнішнім і внутрішнім впливам.

Щоб забезпечити сталий розвиток регіону необхідно, щоб інтереси соціального прогресу, екології та економіки були всебічно зрівноваженими, збалансованими й оптимізованими за максимально можливою кількістю демографічних, соціальних, екологічних, виробничих і техніко-технологічних параметрів. До інших досить важливих передумов переходу країни на модель сталого розвитку [27, с. 22] як на національному, так і регіональному рівнях належать:

1) ефективне та екологічно безпечне функціонування економіки, що дасть можливість досягти кращої якості життя населення, цілеспрямовано і належним чином вирішувати соціальні та ресурсно-екологічні проблеми розвитку суспільства.

2) раціональне використання, збереження і відтворення природних ресурсів навколишнього середовища як найголовнішого чинника забезпечення ресурсно-екологічної безпеки життєдіяльності нинішнього та майбутніх поколінь, підтримання в ньому екологічної рівноваги, забезпечення його належної якості з точки зору інтересів здоров'я людини.

3) стабілізація демографічної ситуації й чисельності населення і встановлення в суспільстві принципів соціальної справедливості: створення системи правових гарантій та ефективної демографічної політики з метою досягнення високого рівня матеріального, соціального й екологічного благополуччя кожної сім'ї.

4) розширення масштабів міжнародного співробітництва у сфері ефективного вирішення ресурсно-екологічних проблем і завдань сталого розвитку та підвищення його результативності й ефективності, застосування в національній економіці новітніх світових досягнень науково-технічного та соціально-екологічного прогресу;

5) необхідність удосконалення управління регіональним розвитком та відносин центральних та місцевих органів влади з делегуванням більшої самостійності останнім (з відповідним правовим забезпеченням).

Збалансованість розвитку регіону передбачає дотримання особливої для кожної регіональної системи пропорції її потенціалів (економічного, екологічного, демографічного), що забезпечує сталість і соціальну орієнтацію розвитку. Відповідно до цієї ідеї, функціонування повноцінних регіонів неможливе без перетворень, спрямованих на внутрішню збалансованість: утворення елементів, яких не вистачає у структурі регіону та подолання деструктивності інших складових, стимулювання внутрішньо- і міжрегіональних зв'язків. Якщо ж регіони розвиваються не збалансовано, то відбувається поглиблення міжрегіональних контрастів, поглиблюється концентрація економічної активності, фінансових результатів та рівня доходів населення в обмеженому числі регіонів. Нерівномірність регіонального розвитку також створює передумови для соціальної напруги в суспільстві, уповільнює ринкові перетворення та знижує їх ефективність. Щоб ліквідувати міжрегіональні диспропорції, необхідно проводити регіональну політику не на принципах вирівнювання (через субсидії, субвенції, трансферти), а зосередити увагу на активізації інноваційних процесів, створення привабливих умов для малого і середнього бізнесу, на розвитку самостійності місцевих органів влади.

Соціальна орієнтація передбачає спрямованість функціонування всіх підсистем на підвищення рівня та якості життя населення. Для її оцінки використовують критерії соціальної ефективності в контексті державного регулювання розвитку регіонів, які є показниками, що дають можливість бачити і вимірювати досягнутий рівень задоволення назрілих потреб, інтересів і цілей суспільства, окремої соціальної групи, конкретної особи.

Закордонний досвід та аналіз внутрішніх можливостей в будь-якій країні дає підстави стверджувати, що тільки постійний системний державний вплив на регіональну ситуацію дає можливість забезпечувати сталий розвиток регіону. Цей вплив проявляється у державному регулюванні. Державним регулюванням розвитку регіонів слід вважати цілеспрямований систематичний вплив з боку держави, направлений на підтримання соціально орієнтованого, сталого і збалансованого розвитку регіонів з метою забезпечення максимально високих і рівних соціальних стандартів життя населення, незалежно від місця проживання, який полягає у створенні необхідної нормативно-правової бази, інституційного, інформаційного та кадрового забезпечення з використанням програмно-цільових методів і відповідного фінансово-економічного інструментарію.

Державне регулювання регіонального розвитку передбачає множинність суб'єктів та об'єктів даного процесу. Суб'єктом державного регулювання розвитку регіонів у широкому розумінні є держава як головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує та організовує спільну діяльність людей і соціальних груп. Суб'єктами державного регулювання розвитку регіонів у вузькому розумінні доцільно визнати окремі елементи системи державних органів, до яких належать як центральні та регіональні органи виконавчої влади, так й інші суб'єкти. Об'єктами такого регулювання в широкому розумінні повинні бути суспільні відносини, які виникають у процесі впливу держави на регіональні ситуації та проблеми. У вузькому розумінні об'єктами державного регулювання розвитку регіонів є окремі регіональні ситуації чи проблеми, які не можуть бути розв'язані без державного втручання.

Вихідним моментом державного регулювання регіонального розвитку є аналіз стану регіону, який дозволяє виявити позитивні та негативні сторони розвитку регіону і на підставі якого будуть визначені основні шляхи його подальшого розвитку та вибрані адекватні методи державного регулювання. Поряд з аналізом інформаційно-аналітична діяльність передбачає діагностику стану регіону, тобто виявлення регіональних диспропорцій, структурних деформацій і недоліків у соціально-економічному розвитку даного регіону, що може знадобитися для вироблення державної політики регіонального розвитку та виявлення депресивних територій.

Державне регулювання регіонального розвитку повинно спиратися на регіональний моніторинг, або моніторинг регіональних ситуацій і регіональних проблем, під яким розуміють спеціально організовану й постійно діючу систему необхідної статистичної звітності, збирання та аналізу статистичної інформації, здійснення додаткових інформаційно-аналітичних обстежень (опитування населення тощо) й діагностики стану, тенденцій розвитку та гостроти загальнорегіональних ситуацій і регіональних проблем.

Іншою стороною інформаційного забезпечення регіонального розвитку є ознайомлення населення з ходом реалізації регіональної політики держави.

Проблема регіонального розвитку сьогодні тісно пов'язана з необхідністю оптимізації взаємодії між центральними органами влади, місцевими органами управління та органами регіонального самоврядування.

Тому потрібно змінювати пріоритети суспільного розвитку держави, формувати нові підходи і принципи територіального самоврядування, а це в свою чергу вимагає від регіональних структур управління розроблення комплексної стратегії розвитку.

На сучасному етапі, в Україні стратегічне планування проводиться „зверху вниз", тобто централізовано, обґрунтування положень стратегії розвитку регіону здійснюється згідно вимог затвердженої Урядом Державної стратегії регіонального розвитку. Досвід державного управління в європейських країнах свідчить про те, що централізоване планування на певному етапі призводить до неефективності, бо перерозподіляючи кошти між „багатими" та „бідними" регіонами з метою дотримання принципу солідарності, з одного боку має забезпечити сталий розвиток, а з іншого - конкуренція між регіонами необхідна для стимулювання економічного розвитку [24, с. 106]. І тому необхідно децентралізувати планування і розширити повноваження місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Отже, сьогодні, коли соціально-економічний розвиток держави прямо залежить від розвитку її регіонів, постає ряд проблем, серед яких: забезпечення сталого і збалансованого розвитку регіону, підвищення ефективності функціонування регіональних органів влади та вдосконалення державного регулювання регіонального розвитку. Досягнення високої ефективності та якості будь-якого виду управлінської діяльності, в тому числі регіонального управління, полягає в підвищенні ефективності та якості правового забезпечення такої діяльності. Тому необхідно проаналізувати організаційно-правове забезпечення регіонального розвитку в Україні.

1.2 Організаційно-правове забезпечення управління регіональним розвитком

На сучасному етапі розвитку української держави необхідність ефективної регіональної політики є очевидною. Від того, яким чином здійснюватиметься державне регулювання регіонального розвитку, залежить якість та швидкість здійснення реформ як у регіонах, так і у країні в цілому. Вирішення проблем регіонального розвитку, становлення місцевого самоврядування та вдосконалення відносин „центр-регіони" залежить, насамперед, від інституційного та правового поля для розробки й реалізації державної регіональної політики, чіткого розподілу функцій та координації діяльності державних органів управління різного рівня у сфері територіального розвитку.

В Україні, на сьогодні, відсутній чіткий розподіл повноважень і відповідальності у сфері регіонального розвитку між різними гілками влади на центральному рівні, ієрархічними рівнями виконавчої влади й місцевого самоврядування, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування на місцевому рівні. На загальнодержавному рівні в Україні відсутній центральний орган виконавчої влади з достатніми повноваженнями для проведення регіональної політики. Чинним законодавством не визначено окремого органу, який би комплексно вирішував проблеми регіонального розвитку в Україні. Натомість розв'язання питань регіональної соціально-економічної політики покладено на Міністерство економіки України. В рамках виконання цього завдання Міністерство:

- аналізує стан і тенденції економічного і соціального розвитку України та її адміністративно-територіальних одиниць;

- здійснює організаційно-методичне керівництво та координує підготовку прогнозів і програм економічного і соціального розвитку областей, районів, міст на коротко- та середньостроковий період;

- готує пропозиції щодо створення сприятливих умов для розвитку підприємництва, удосконалення фінансової підтримки підприємництва;

- розробляє та забезпечує відповідно до своєї компетенції реалізацію державної політики у сфері управління державним сектором економіки, передачі об'єктів державної власності у власність територіальних громад, координує заходи, здійснювані органами виконавчої влади щодо ефективного використання державного майна;

- готує пропозиції щодо створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон, запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку; аналізує соціально-економічні результати функціонування спеціальних (вільних) економічних зон та територій пріоритетного розвитку; забезпечує в межах наданих йому повноважень захист правових та економічних інтересів держави в цій сфері;

- бере участь у визначенні та реалізації основних напрямів державної містобудівної житлової політики;

- здійснює контроль за ефективним використанням бюджетних коштів установами та організаціями, що належать до сфери його управління;

- координує діяльність відповідних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій тощо [14].

Міністерство економіки України має право скасовувати відповідно до Закону України „Про місцеві державні адміністрації" накази керівників структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій; здійснює у межах своїх повноважень перевірки в місцевих органах виконавчої влади і органах місцевого самоврядування, які наділені повноваженнями у сфері ціноутворення, а також суб'єктів підприємництва щодо додержання ними порядку формування, встановлення та застосування цін (тарифів).

У структурі Міністерства економіки України функціонує департамент регіонального розвитку, основна увага якого спрямована на вирішення питань аналізу, прогнозування та планування соціально-економічного розвитку регіонів, функціонування вільних економічних зон, запровадження нових інструментів стимулювання розвитку регіонів, розвитку транскордонного співробітництва.

Одночасно окремі функції щодо регулювання регіонального розвитку розосереджені по різних міністерствах, які мають свої регіональні підрозділи, що входять до складу місцевих органів виконавчої влади. У зв'язку з цим виникає проблема координації діяльності неспеціалізованих органів влади і консолідації їхніх дій у руслі загальнодержавної політики.

Питання регіональної політики знаходяться серед головних напрямів діяльності уряду України. У складі Секретаріату Кабінету Міністрів України працює управління регіональної політики, яке займається питаннями аналізу соціально-економічного розвитку регіонів, створення сприятливих умов для розвитку регіонів та ефективної діяльності місцевих органів влади, підвищення відповідальності керівників цих органів за ефективність управління економічними, соціальними і суспільними процесами на місцях. З метою проведення системної й цілеспрямованої роботи із зазначених напрямів у Кабінеті Міністрів України утворено Урядовий комітет з питань регіональної політики, будівництва та житлово-комунального господарства.

З метою здійснення ефективної політики у сфері державного будівництва, місцевого самоврядування і регіонального розвитку, вдосконалення механізмів її впровадження, забезпечення залучення широкого кола громадськості до розроблення політичних рішень, правових засад їх реалізації та відповідно до пункту 28 частини першої статті 106 Конституції України [1, с. 24] було створено Національну раду з питань державного будівництва, місцевого самоврядування і регіонального розвитку (далі - Національна рада) як консультативно-дорадчий орган при Президентові України.

Основними завданнями Національної ради є [9] розроблення та внесення пропозицій щодо:

1) визначення пріоритетів та механізмів реалізації державної політики у сфері державотворення, місцевого самоврядування та регіонального розвитку, розробки відповідних політичних документів та нормативно-правових актів, а також інституційного, інформаційного та іншого забезпечення їх впровадження;

2) комплексного проведення адміністративної, адміністративно-територіальної реформи та реформи місцевого самоврядування;

3) розвитку громадянського суспільства, форм безпосередньої демократії, вдосконалення системи взаємодії між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх асоціаціями та іншими об'єднаннями, громадськими організаціями, підприємницькими структурами, забезпечення прозорості діяльності влади, залучення громадян, їх об'єднань до підготовки рішень загальнодержавного та місцевого значення, оцінки ефективності діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

4) подолання диспропорцій у розвитку регіонів, сталого розвитку територій, стимулювання зміцнення їх економічного потенціалу та підвищення інвестиційної привабливості, удосконалення міжбюджетних відносин, зміцнення матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування, удосконалення системи державних соціальних гарантій, адміністративних, управлінських та інших послуг населенню;

5) впровадження кращого вітчизняного та міжнародного досвіду з питань державного будівництва, місцевого самоврядування і регіонального розвитку.

Відлік часу з початку спроби реалізовувати державну регіональну політику в Україні можна почати з дня ухвалення Указу Президента України № 341/2001 „Про Концепцію державної регіональної політики" - 25 травня 2001 року. Згідно даної концепції, головною метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дійовості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування [6].

Загалом цей документ мав більш теоретично-методичний характер і не містив головного - способу та параметрів моніторингу його виконання, а механізми реалізації державної регіональної політики не мали інноваційного характеру.

Важливим кроком для розвитку регіонів стало прийняття Верховною Радою Закону України „Про стимулювання розвитку регіонів", який визначає правові, економічні та організаційні засади реалізації державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку регіонів та подолання депресивності територій. Відповідно до Закону організаційне забезпечення державного стимулювання розвитку регіонів здійснюється відповідно до основ державної регіональної політики, державних програм економічного і соціального розвитку України, законів про Державний бюджет України, загальнодержавних програм, інших законів та актів законодавства України, а також програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, місцевих бюджетів [12].

На виконання Закону Кабінетом Міністрів України прийнята Постанова від 21 липня 2006 року „Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року". Згідно з цими нормативними актами Автономною Республікою Крим, обласні, Київська та Севастопольська обласні державні адміністрації розробили свої стратегії розвитку регіонів, де визначені ключові проблеми та пріоритети регіонального розвитку [3].

З метою забезпечення ефективного формування та реалізації державної регіональної політики, політики у сфері будівництва та архітектури, розв'язання проблем, пов'язаних з реформуванням житлово-комунального господарства, Кабінет Міністрів України 1 березня 2007 р. прийняв Постанову № 323, якою утворив Міністерство регіонального розвитку та будівництва України і Міністерство з питань житлово-комунального господарства України на базі Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України, що реорганізується.

Відповідно до постанови, Міністерство регіонального розвитку та будівництва України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної регіональної політики і політики у сфері будівництва, архітектури та містобудування [34, с. 82].

З метою забезпечення здійснення заходів, пов'язаних з реорганізацією Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства, підготовкою пропозицій щодо розподілу чисельності працівників між новоутвореними Міністерствами та віднесення установ та організацій до сфери їх управління, Уряд постановив утворити комісію з реорганізації Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України.

Окрім вище згаданих нормативних актів існує ще цілий ряд нормативно-правових актів, які регулюють різні аспекти регіонального розвитку та місцевого самоврядування, а саме:

1. Закон України „Про генеральну схему планування території України" від 07.02.2002 р. № 3059-ІІІ;

2. Закон України „Про місцеві державні адміністрації" від 09.04.1999 р. № 586-ХІV;

3. Закон України „Про органи самоорганізації населення" від 11.07.2001 р. № 2625-ІІІ, який визначає правовий статус, порядок організації та діяльності органів самоорганізації населення - представницьких органів, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин, для вирішення завдань, передбачених цим Законом;

4. Закон України „Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст" від 04.03.2004 р. № 1580-IV, в якому, відповідно до затвердженої Програми, визначено основні напрями соціально-економічного розвитку малих міст України до 2010 року та містяться науково-методичні, економічні, організаційні, правові заходи щодо його забезпечення;

5. Постанова Верховної Ради України „Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів" від 24.12.1999 р. № 1359-XIV, якою затверджено Концепцію сталого розвитку населених пунктів, визначено основні напрями державної політики щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів, правові та економічні шляхи їх реалізації;

6. Постанова Верховної Ради України „Про рекомендації парламентських слухань про законодавчі аспекти регіональної політики та місцевого самоврядування" від 05 червня 2003 року № 939-IV

7. Указ Президента України „Про Концепцію державної регіональної політики" від 25.05.2001р. №341/2001;

8. Указ Президента України „Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні" від 22.07.1998 р. № 810/98;

9. Указ Президента України „Про першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної реформи" від 20.11.1998 р. № 1284/98;

10. Указ Президента України „Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу" від 14.09.2000 р. № 1072/2000;

11. Указ Президента України „Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні" від 29.05.2001р. № 345/2001;

12. Указ Президента України „Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування в Україні" від 30.08.2001 р. № 749/2001;

13. Указ Президента України „Про Національну раду з питань державного управління та місцевого самоврядування" від 26.04.2005 р. № 706/2005;

14. Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним бюджетом та місцевими бюджетами" від 05.09.2001 р. № 1195;

15. Постанова Кабінету Міністрів України „Деякі питання розвитку транскордонного співробітництва та євро регіонів" від 29.04.2002 р. № 587;

16. Розпорядження Кабінету Міністрів України „Про схвалення Концепції Програми законодавчого забезпечення розвитку місцевого самоврядування" від 25.07.2002 р. № 416-р;

17. Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Порядку здійснення запозичень до місцевих бюджетів" від 24.02.2003 р. № 207.

Здійснюючи аналіз нормативно-правової бази забезпечення регіонального розвитку можна стверджувати, що в Україні існує правове поле для ефективного розвитку регіонів та місцевого самоврядування, однак воно не достатнє. Правове поле, окрім того, потребує систематизації та упорядкування, оскільки деякі питання, наприклад, управління комунальною власністю, участь громадян у виконанні функцій місцевого самоврядування через органи самоорганізації населення, міжбюджетні відносини ще й досі залишаються не остаточно не врегульовані. Основним завданням нормативно-правового забезпечення регіонального розвитку є створення сприятливих умов для розвитку регіонів, встановлення необхідного балансу між ними та зміцненням демократичних основ розвитку держави. Щоб успішно виконати зазначені завдання, потрібен виважений системний підхід законодавців. Незважаючи на неоднозначні коментарі щодо створення нових міністерств, сподіваємося, що вони виконають покладені на них важливі завдання і регіональна політика буде впроваджуватимуться на місцях без „ухилів та перекручень". Успішна регіональна політика забезпечить оперативне вирішення проблем кожного регіону та сприятиме подальшому їх розвитку, а, відтак, і держави в цілому.

1.3 Стратегія розвитку регіону та етапи стратегічного планування

Мета Державної стратегії регіонального розвитку, яка є інструментом здійснення державної регіональної політики, - створити умови для підвищення конкурентоспроможності регіонів, забезпечення їх сталого розвитку на сучасній технологічній основі, високої продуктивності виробництва та зайнятості населення [89, с. 13]. Це здійснюватиметься через розроблення стратегій розвитку регіонів на основі збалансованого поєднання місцевих і національних інтересів та ресурсів. Стратегічними завданнями, визначеними Державною стратегією регіонального розвитку, є такі [3]:

1.Підвищення конкурентоспроможності регіонів та зміцнення їхнього ресурсного потенціалу. Це завдання, зокрема, передбачає:

реструктуризацію економічної бази регіонів і створення умов для диверсифікації на новій технологічний основі;

розбудову та модернізацію інфраструктури, яка підвищить інвестиційну привабливість регіонів.

2.Розвиток людських ресурсів. Це завдання, зокрема, передбачає:

забезпечення високих стандартів навчання, доступного для працівників протягом усього періоду їхньої виробничої діяльності;

активізацію співпраці між сферами освіти, науки та виробництва;

забезпечення зайнятості.

3.Розвиток міжрегіональної співпраці. Це завдання, зокрема, передбачає:

розширення міжрегіональної взаємодії;

розвиток транскордонного співробітництва.

4. Створення інституційних умов для регіонального розвитку. Це завдання, зокрема, передбачає:

розширення фінансово-економічних можливостей територіальних громад;

проведення адміністративно-територіальної реформи;

*узгодження дій усіх рівнів влади щодо розвитку регіонів.

Основними складниками регіонального розвитку є такі:

екологічний, який охоплює всі аспекти, пов'язані з охороною довкілля та раціональним використанням природних ресурсів;

економічний - передбачає стійку динаміку економічного зростання для забезпечення підвищення добробуту мешканців;

соціальний - передбачає поліпшення соціальних умов для мешканців відповідної території, зокрема й щодо праці, відпочинку та проживання.

Стратегія розвитку регіону (далі - стратегія) є інструментом узгодження державних, територіальних і галузевих інтересів та планів. Формування стратегічного документа (стратегія, стратегічний план) регіонального розвитку - непростий процес, про що свідчать перші спроби розробити стратегічні плани розвитку окремих міст, районів та областей України, а також численні публікації вітчизняних і зарубіжних фахівців, у яких запропоновано різні підходи до стратегічного планування.

Органи влади та місцевого самоврядування області мають очолити й забезпечити організацію процесів розроблення та впровадження стратегії, давши змогу громадськості регіону (науковій, бізнесовій, управлінській тощо) знайти своє місце в цих процесах. Результати проведеного опитування свідчать, що в Україні застосовують такі підходи до розроблення стратегії [89, с. 17]:

орган влади доручає розроблення стратегії своїм підрозділам;

стратегію на конкурсних засадах розробляють консультативна організація, науково-дослідна установа, вищий навчальний заклад тощо, які мають потенціал для опрацювання стратегії;

до розроблення стратегії залучають міжнародних експертів, робота яких фінансується з міжнародних фондів або донорських організацій;

застосовується змішаний підхід.

Крім того, до розроблення стратегії широко залучають зацікавлених сторін та населення території. Такий підхід передбачає творчу та добровільну співпрацю органів влади, бізнесу, громади, органів самоорганізації громадян, наукових, конфесійних та культурних організацій, а також їх об'єднань та асоціацій та інших потенційних суб'єктів розвитку території. Основою такого методу є усвідомлення важливості та практична реалізація ідеї ділового партнерства всіх секторів у процесі розроблення стратегії та консолідована відповідальність за втілення її в життя.

Розроблення стратегії складається з 6 етапів, які зображені на рисунку 1.2. Отже, проаналізуємо кожен з етапів побудови стратегії регіонального розвитку.

Етап 1. Підготовчий

Розроблення та реалізація стратегії організовується спільними діями органів влади та місцевого самоврядування на відповідній території в рамках повноважень, визначених чинним законодавством України. Підготування до

Рис. 1.1. Етапи стратегічного планування розвитку територій [89, с. 31]

розроблення стратегії - важливий і непростий процес, для реалізації якого необхідно здійснити такі кроки.

Крок 1. Ініціювання розроблення стратегії

Розроблення стратегії може початися за ініціативи будь-якої особи чи групи осіб територіальної громади області чи району. На практиці перший крок зазвичай здійснюється обласною радою та/або обласною державною адміністрацією, які приймають формальний документ (рішення сесії, розпорядження голови обласної державної адміністрації), яким ініціюють початок роботи над стратегією розвитку регіону та затверджують склад (регіональної) робочої групи, який надалі уточнюють. Це створює правове підґрунтя для всієї подальшої діяльності регіональної робочої групи з розроблення стратегії та для сприяння цьому процесові всіх підрозділів і служб.

Крок 2. Аналіз зацікавлених сторін

Регіональна та інші територіальні чи тематичні робочі групи не обов'язково мають бути колективами однодумців. Представники опозиції, залучені до спільної роботи над стратегією, стають конструктивними опонентами, налаштованими на співпрацю і в майбутньому, на етапах реалізації стратегії. Результатом співпраці має стати консенсус, щоб прийняте рішення якнайбільше підтримували в регіоні. Тоді стратегія стає документом не конкретної влади, чи певної партії, а громади регіону і має значно більші шанси бути реалізованою.

Аналіз зацікавлених сторін дає змогу визначити інтереси різних груп, що допоможе заручитися підтримкою тих, хто позитивно оцінює можливі наслідки стратегії, з одного боку, та управляти ризиком, який спричиняють не зацікавлені в стратегії сторони. Тому на цьому етапі варто провести зустрічі з представниками груп інтересів, аби визначити їхні інформаційні потреби. Необхідно також пам'ятати, що з просуванням у розробленні стратегії інформаційні потреби можуть змінюватися, а отже, має бути відповідною й інформація, яку збирають, аналізують і поширюють. Залучення зацікавлених сторін до розроблення стратегії сприяє визначенню саме тієї інформації, яку використовуватимуть, та зменшенню необґрунтованих витрат.

Крок 3. Формування робочих груп. Головне завдання групи - забезпечити розроблення стратегії на основі узагальнення та взаємоузгодження громадських, приватних, державних, регіональних та місцевих інтересів і виробити спільне бачення та план соціально-економічного розвитку регіону. Доцільно зберегти регіональну робочу групу на період реалізації стратегії та перетворити її на постійний орган (можливі назви - рада з регіонального (стратегічного) розвитку, рада зі стратегічного планування тощо).

Крок 4. Формування секретаріату. Діяльність регіональної робочої групи та робочих груп за пріоритетами вимагає виконання значного обсягу організаційно-технічної роботи, що триває постійно. Тому необхідно мати спеціально призначені ресурси та персонал для розробки та впровадження стратегії на різних етапах згідно з попередньо визначеним графіком. Для виконання технічних функцій, як правило, з-поміж представників влади призначають невелику групу з 2-3 осіб (секретаріат). Зазвичай функції секретаріату виконує відділ стратегічного планування обласної чи районної державної адміністрації.

Крок 5. Підготування плану інформування та залучення зацікавлених сторін. Як було зазначено вище, розроблення стратегічного плану здійснюється із залученням зацікавлених сторін регіону. Зацікавлені сторони мають знати про всі етапи процесу стратегічного планування та мати змогу брати в них участь. Проте різні зацікавлені сторони чи групи громадськості регіону можуть мати різні можливості щодо каналів отримання інформації і шляхів комунікації з робочою групою. Тому до початку процесу стратегічного планування на підставі результатів аналізу зацікавлених сторін регіональна робоча група має розробити план інформування та залучення, в якому розписано:

які результати різних етапів і заходів повідомлятимуть зацікавленим сторонам та які канали інформації будуть задіяні в кожному випадку;

які інструменти інформування та залучення будуть задіяні на кожному з етапів щодо тієї чи іншої зацікавленої сторони.

Етап 2. Формулювання бачення розвитку регіону

Успішне завершення підготовчого етапу розроблення стратегічного плану означає готовність учасників розпочати безпосередньо процес стратегічного планування. Першим етапом розроблення стратегії є формулювання бачення майбутнього розвитку регіону та місії.

Формулювання бачення майбутнього варте найпильнішої уваги серед складників стратегічного планування, оскільки саме воно визначає напрями подальшої роботи над стратегією. Формулювання спільного стратегічного бачення майбутнього - ключовий аспект стратегії. Цій меті будуть підпорядковані всі складники стратегічного плану, вся діяльність щодо втілення його.

Етап 3. Аналіз регіону

Третій етап стратегічного планування розвитку регіону передбачає проведення комплексного соціально-економічного аналізу його території через оцінювання соціально-економічного стану, проведення SWOT-аналізу. Сутність і формати здійснення зазначених видів аналізу відображено, відповідно, у кроках 1, 2 та 3 цього етапу.

Крок 1. Оцінювання соціально-економічного стану регіону

Оцінювання соціально-економічного стану території має кілька цілей:

закласти підвалини для точнішого визначення передумов стратегічного вибору напрямків розвитку;

відобразити ресурсні можливості регіону для потенційних інвесторів і кредиторів;

здійснити позиціонування регіону для просування на глобальному ринку.

Інформаційною базою для оцінювання соціально-економічного стану території можуть стати статистичні дані про розвиток за кілька років, звіти про виконання окремих програм, які були реалізовані на відповідній території, різні обстеження, результати соціологічних опитувань та анкетування, матеріальні, фінансові, міжрегіональні баланси, баланс трудових ресурсів тощо.

Природний потенціал зазвичай визначається станом і прогнозними оцінками земельних, водних, лісових, мінерально-сировинних, оздоровчих і рекреаційних ресурсів та станом природного середовища. Вони охоплюють: аналіз геологічної будови території, клімату, рельєфу, розмаїття ґрунтів і рослинності, корисних копалин, інших природних чинників. Оцінювання оздоровчих і рекреаційних ресурсів здійснюють шляхом визначення придатності їх для лікування та відпочинку (кліматичні умови, естетична цінність ландшафтів, наявність бальнеологічних властивостей тощо). Стан довкілля може бути охарактеризований рівнями забруднення водного та повітряного басейнів, ґрунтів, обсягами накопичення всіх видів відходів та їх видовою структурою.

Оцінка трудового потенціалу передбачає передусім визначення демографічної ситуації в регіоні, яка може бути охарактеризована показниками чисельності та приросту населення, розподілу постійного населення за статтю та віком. Ринок трудових ресурсів характеризується наявною та прогнозованою кількістю робітників, їхньою зайнятістю та станом ринку праці, а також рівнем доходів, витрат і заощаджень людей та їх структурою, економічною активністю населення.

Фінансовий потенціал регіону характеризується розвиненістю комерційних банків, пенсійних фондів, страхових та інвестиційних компаній. Важливий рух інвестицій, тому необхідно здійснити оцінювання інвестиційної привабливості регіону, розробити його інвестиційний паспорт.