Політика експортної орієнтації Росії. "Голландська хвороба"

У 2005--2006 рр. індекс споживчих цін прогнозувався у розмірі 8,5%. Минулого року він перевищив цільовий орієнтир на 2,4% і склав 10,9%. За вісім місяців 2006 року ІСЦ досяг відмітки 7,1%. [31]

Досвід розвитку нафтового сектору продемонстрував, що за наявності численних приватних добувних компаній і порівняно вільного доступу до експортної інфраструктури можливе істотне зростання виробництва. В останні десятиліття нафтові і вугільні компанії в Росії знаходилися переважно в приватних руках, а в газовому секторі і електроенергетиці домінувала держава. Перші два сектори процвітали, а другі два -- стагнували. На жаль, події 2004--2005 рр. свідчать про те, що російська держава прагне відновити свої позиції в ключових галузях, особливо в добувних. Отже, швидше за все структура нафтового сектору розвиватиметься у напрямі тієї, що склалася в газовому секторі. Підвищення впливу держави в галузях, що експортують ресурси, ймовірно, приведе до зниження ефективності, посилення рентоорієнтованої поведінки і зниження темпів зростання в тих самих секторах, які служили «Локомотивами» економічного розвитку Росії останніми роками. [56]

Отже, успіхи та проблеми в розвитку російської економіки останніми роками не випадкові. Навпаки, вони природним чином пов'язані з еволюцією тієї експортоорієнтованої моделі економіки, яка сформувалася до теперішнього часу.

Поліпшення кон'юнктури на зовнішніх ринках, з одного боку, позитивно впливало на ситуацію в країні. Воно сприяло помітному зростанню доходів експортерів і імпортерів і, відповідно, податкових надходжень до бюджету, підтримці рівня виробництва і зайнятості в галузях, орієнтованих на експорт, розширенню ресурсів внутрішньої торгів З іншого боку, притік іноземної валюти в країну, який щорічно посилювався, мав і негативні наслідки: додаткову емісію національної грошової одиниці, збереження високих темпів інфляції і зростання реального курсу рубля. Останнє, у свою чергу, зближувало рівні внутрішніх і світових цін, знижуючи тим самим цінову конкурентоспроможність продукції, що мало стримуючий вплив на експорт і стимулюючий - на імпорт. По суті країна зіткнулася зі всіма класичними симптомами «голландської хвороби», наявність якої в Росії ряд фахівців категорично заперечує.

Останні два роки продемонстрували, що можливості збереження інтенсивного економічного зростання в рамках тієї моделі економічного розвитку, яка склалася в попередні декілька років, вже вичерпуються. Річ у тому, що саме минулого року був вичерпаний ефект девальвації рубля 1998-1999 рр., що створила могутній імпульс для імпортозаміщення.

Товарна структура зовнішньої торгівлі Росії відображає обмежені можливості пристосування російського виробництва до взаємодії із зовнішнім світом. Однією з причин гальмування економічного зростання є високі темпи приросту імпорту, викликані підвищенням курсу рубля. Залучення до аналізу інвестиційної сфери дозволяє підняти серйозну структурну проблему російської економіки - проблему інвестиційної привабливості різних галузей. Висока інвестиційна привабливість видобувних галузей приводить до деформації галузевої структури інвестицій в основний капітал і перетік коштів на розвиток сировинного комплексу, що обумовлено зокрема високою рентабельністю в НГК Росії. З'явилась негативна тенденція «витіснення» високодохідними вкладеннями в нафтогазовий сектор інвестицій у високотехнологічний сектор.

Не дивлячись на ряд позитивних тенденцій в інвестиційному процесі, не вдалося повною мірою сформувати міцну основу для подальшої диверсифікації російської економіки і її перекладу на новий технологічний устрій. В цілому, ситуацію в економіці Росії можна охарактеризувати, як «зростання без розвитку» - тобто такий режим відтворення, при якому розширення випуску йде майже без якісного приросту ресурсів різних типів.

Розділ 3. Вдосконалення політики експортної орієнтації РФ

3.1 Перспективні напрями державної політика протидії «голландській хворобі»

Як уже зазначалось, обмінний курс є ключовим елементом голландської хвороби. Оскільки управління обмінним курсом знаходиться в руках Центрального Банку, то роль останнього виключно важлива. Всупереч існуючій думці, центральні банки в світовій економіці все ще мають деякий простір для маневру в плані впливу на номінальний і фактичний обмінні курси і підтримки їх на прийнятному рівні, принаймні, в короткостроковому і середньостроковому періоді. В цьому відношенні Росія, порівняно з іншими країнами, демонструє не кращі результати.

Добитися ефективності трансмісійного механізму грошово-кредитної політики в країнах з перехідною економікою нелегко через ряд структурних проблем, пов'язаних з міжгалузевими, міжсекторальними і ціновими диспропорціями. Знижують ефективність грошово-кредитного регулювання і велика частка готівки в структурі грошової маси, високий рівень долларизації економіки. Наприклад, середня ставка відсотка за кредитами тут зазвичай менш еластична до ставки рефінансування і змін норми обов'язкового резервування, ніж в розвинених країнах, де навіть невеликі коливання ставки Центрального банку або норми обов'язкового резервування цілком адекватно впливають на динаміку основних макроекономічних показників. Проблеми в законодавстві і інституційній сфері перехідних економік утрудняють широке використання такого гнучкого і ефективного інструменту, як операції на відкритому ринку.

Таким чином, існуючі структурні диспропорції обривають ланки передавального механізму грошово-кредитної політики, тим самим знижуючи дієвість її інструментів. Тому центральні банки в перехідних економіках, стабілізуючи рівень інфляції, стикаються з об'єктивною необхідністю використовувати валютний курс як основоположний цільовий орієнтир грошово-кредитної політики. [44]

Політика заборони зміцнення рубля за допомогою нарощування резервів має значні побічні ефекти в середньостроковій перспективі. Крім того, що російський несировинний експорт украй малий, валютна політика малоефективна і як засіб лікування «голландської хвороби»: важко стимулювати те, чого немає. До того ж стимулювання експорту при девальвації йде в збиток виробництву, орієнтованому на внутрішній ринок, що зараз навряд чи доцільно. Тому не дивлячись на те, що проблема «голландської хвороби» (тобто майже повної відсутності конкурентоздатної на світових ринках продукції оброблювальних галузей) стоїть для Росії украй гостро і без її вирішення важко розраховувати на швидке і стійке економічне зростання в довгостроковій перспективі, вирішувати її треба не заходами валютної політики.

Проте, волатильність реального обмінного курсу негативно позначається на довгостроковому економічному зростанні. Тому тимчасові коливання курсу, пов'язані з короткостроковими змінами капітальних потоків і світових цін на нафту, необхідно згладжувати, у жодному випадку не допускаючи криз. Через недостатнє вивчення довгострокового впливу рівня конкурентоспроможності на темпи економічного зростання доцільно також не допускати зміцнення національної валюти вище за рівні, звичайні для країн з перехідною економікою і країн, що розвиваються (близько 40% ПКС). Проте, в силу вищеописаних негативних ефектів нарощування резервів в середньостроковій перспективі є сенс підтримувати конкурентоспроможність російських виробників в основному іншими способами (перш за все, структурними реформами, а також регулюванням тарифів природних монополій). [9]

Крім того, в умовах зміцнення номінального курсу національної валюти виникає проблема притоку в країну спекулятивного капіталу, який здатний ще більше укріпити цей курс. Якщо ж Центральний банк підтримує фіксований курс національної валюти, скуповуючи надмірну пропозицію іноземної валюти, відбувається надмірна грошова емісія і посилюється інфляція. Тому, по-перше, слід де-факто зафіксувати номінальний курс рубля по відношенню до «бівалютної» корзини, щоб зробити неефективним ввезення до Росії спекулятивного капіталу. В результаті відбудеться відтік десятків мільярдів доларів з Росії.

По-друге, державним підприємствам треба заборонити залучати зарубіжний капітал в період високих цін на нафту. Натомість держава повинна надавати їм кредити на заміщення іноземних запозичень за рахунок засобів Стабілізаційного фонду і золотовалютних резервів. Необхідно забезпечити різке зниження темпів зростання рівня цін, щоб уповільнити зміцнення реального курсу рубля.

По-третє, треба законодавчо заборонити юридичним і фізичним особам укладати договори позики під заставу виручки або іншим способом, який може порушити права інших кредиторів при банкрутстві позичальника. Не секрет, що російські експортери запозичують іноземні кошти під заставу валютної виручки. У разі «обвалу» цін на товари, що вивозяться, іноземні кредитори можуть забезпечити погашення кредитів без урахування рішень російських судів.

По-четверте, в умовах «голландської хвороби» не слід виключати відсотки по кредитах, що залучені підприємствами з-за кордону, з величини прибутку, що підлягає оподаткуванню. Адже іноземні кредитори - банки і інші підприємства - сплачують податок на прибуток не до російського бюджету.

По-п'яте, ставку рефінансування треба знижувати до ринкового рівня, тобто приблизно 6-7% річних інакше об'єми рефінансування банків так і будуть мізерними. Щоб не відбулося різкого нарощування грошової пропозиції, ЦБ може надавати рефінансовані кредити під забезпечення у вигляді валютних облігацій держави і державних компаній, номінованих в доларах і євро, за ставками, аналогічними до ставок Федеральної Резервної Системи США і Європейського банку. Це дасть той же макроекономічний ефект, що і дострокове погашення зовнішнього державного боргу.

По-шосте, потрібно продовжити погашення зовнішнього державного боргу. Хоча після дострокового погашення боргів перед країнами-членами Паризького клубу кредиторів тепер доведеться викупляти єврооблігації. [88]

Необхідно звернути пильну увагу на використання нафтових доходів, які постійно зростають. Якщо поточний рахунок (або, наприклад стабілізаційний фонд) не використовується для згладжування витрат на неторгові товари, то з цих коштів повинні здійснюватися субсидії в сектор торгових ненафтових товарів, коли він показує потенціал значного ефекту "навчання на власному досвіді" (learning by doing), що обумовлює підвищення продуктивності. Даний ефект, що викликається навіть незначним технічним прогресом, аналогічний економії від масштабу. Подібні "маленькі кроки" в структурній політиці набагато реалістичніші за заяви про необхідність крупних інвестицій у високотехнологічні галузі. [ 22]

Доцільно радикально зменшити податкове навантаження на несировинні сектори економіки при збереженні високих експортних мит на вивіз сировини.

Але потенційний негативний ефект, який сировинний сектор надає на економіку, можна пом'якшити. Щоб уникнути «голландської хвороби» і сприяти розвитку несировинних галузей, треба використовувати можливості податкової системи. Альтернативами є перенесення тягаря оподаткування з обробних на сировинні галузі з одночасним забезпеченням державою умов для справедливої конкуренції на внутрішньому ринку, зберігаючи при цьому його прибутковість на рівні, що забезпечуватиме подальший розвиток. Збільшені податкові надходження до бюджету слід використовувати для зниження загального податкового тягаря в економіці, наприклад в частині соціальних податків на працю. Зменшення відрахувань до фондів соціального страхування або до пенсійного фонду може бути компенсовано за рахунок певної частки податків на сировинний сектор, незалежних від цін на природні ресурси. Крім того, більше податкове вилучення ресурсної ренти сприятиме зниженню зарплат в даному секторі і ослабить тиск на рівень оплати праці в інших секторах, що сприятиме тим самим створенню нових робочих місць в галузях з нижчою продуктивністю.

Орієнтація податкової системи на більше обкладення сировинного сектору допомагає позбавитися від «голландської хвороби». Разом з тим вона підсилює залежність бюджету від цін на сировинні товари. Проте цей потенційний ризик не повинен перешкоджати такій її орієнтації; скоріше він підкреслює важливість накопичення достатньо великих сум в стабілізаційному фонді. [58]

Ці заходи можливі в рамках макроекономічної політики. Проте вони недостатні. Потрібний прорив в інвестиційній і інноваційній діяльності, як в кількісних, так і в якісних відносинах. Для цього економічна політика повинна стати інноваційною в двох сенсах цього слова. Тому, система державного регулювання повинна стимулювати інновації в техніці і економіці. Держава має використовувати все більш довершені інструменти державного регулювання НТП і соціально-економічного розвитку, здійснюючи тим самим інституційні інновації. [46]

Слід також радикально збільшити фінансування і стимулювання інновацій в економіці, в першу чергу - фундаментальної науки і інноваційно активних підприємств. Потрібний ще один національний проект «Наука і інновації». Крім того, для стимулювання розвитку наукоємких галузей необхідно здійснити розробку і закупівлю новітніх озброєнь і спецзасобів для російських збройних сил і правоохоронних органів. [45]

Разом з макроекономічними заходами доцільно використовувати весь спектр інструментів державного регулювання економіки. Необхідно перейти до державної економічної політики націленої на забезпечення високих темпів технологічного прогресу в економіці в цілому. Наприклад, пропонується здійснювати субсидії в сектор торгових ненафтових товарів, коли сектору властивий ефект «навчання на власному досвіді», що обумовлює підвищення продуктивності. Проте при всій корисності такої рекомендації необхідний комплексний підхід до вирішення даної проблеми.

Зупинимося на державній політиці боротьби з "голландською хворобою". Розглянемо три класичні аргументи на користь протекціонізму галузей і їх застосовність в умовах російської дійсності.

Аргумент "консервативної функції соціального добробуту" . Реальний дохід або втрата ренти конкретного фактору в результаті несподіваного шоку повинні бути виключені, тобто вжиті в даному випадку заходи зачіпають всю економіку в цілому. Проти даного аргументу можна висловити принаймні три заперечення. По-перше, дана мета перерозподілу краще досягається при оподаткуванні специфічного фактору бумового сектору (вилучення ренти, податки на природокористування) і використанні доходу на субсидування факторів виробництва, що програють. По-друге, в російських умовах при величезній диференціації доходів і концентрації рентних платежів в руках досить вузького кола осіб відсутня "консервативна функція соціального добробуту", оскільки системи перерозподілу просто не працює. По-третє, дана політика передбачає наявність чітко відлагодженого механізму переливу капіталу.

Аргумент підтримки зайнятості. Його можна застосувати тільки за умови наявності у відстаючому секторі стійкої реальної заробітної плати. Тут знову виникають два заперечення. По-перше, більш розумно прямо субсидувати зайнятість, а короткострокове безробіття необхідне як сигнал до проведення бажаної реаллокації ресурсів. По-друге, на більшості російських підприємств відстаючого сектору заробітна плата настільки низька, що її можна назвати "стійкою", але ніяк "не реальною".

Аргумент "молодої галузі". Він міг би застосовуватися, коли очікуються тимчасовий бум і зниження з подальшим відновленням відстаючого сектору. Але це веде до неоптимальної розтрати фізичного і людського капіталу протягом періоду буму. Даний аргумент явно не підходить до російської дійсності. Видобувні галузі працюють на підйомі вже протягом багатьох років, назвати цей бум тимчасовим не можна. Дискусії про захист "молодих галузей" в російських економічних кругах завершилися визнанням того, що такі галузі відсутні. А перспективна інноваційна економіка знаходиться поки тільки в зародковому стані. Розглянемо два найбільш популярних протекціоністських підходи.

Перший -- захист обмінного курсу, а саме політика уникнення підвищення реального обмінного курсу і, отже, захист торгових товарів при здорожчанні неторгових. Девальвація явно неефективна як засіб від "голландської хвороби", оскільки, по-перше, це захист не тільки промислового сектору, але і видобувного, по-друге, через низьку конкурентоспроможність російських обробних галузей їх продукцію можна віднести до неторгових товарів. Стримування курсу робить їх ще менш конкурентоздатними.

Другий підхід -- це звичайний протекціонізм, заснований на підвищенні тарифів або скороченні імпортних квот. Запобігання втратам для секторів, що конкурують з імпортом, надалі обернеться здорожчанням експортних товарів промислового сектору так само, як і видобувного. По експортних небумових товарах буде завданий подвійний удар: спочатку підвищенням реального обмінного курсу, а потім пряма втрата ресурсів для виробництва імпортозамінних товарів.

Зниження соціального податку -- давно назріла проблема. Її можна вирішити шляхом фінансування сфер охорони здоров'я та середньої освіти за рахунок рентних доходів. Виплати з безробіття слід замінити соціальними кредитами, що не тільки понизить ставку соціального податку, але і зменшить роль «інфляції витрат». [45]

Достатньо поширеною є думка, що рівень освіти, успадкований ще від радянської епохи, залишився одним з останніх рубежів, де Росія має деяку перевагу. Проте дані опитуваннь підприємств показують зростаючий дефіцит в країні менеджерів середньої ланки. Багато фактів вказують на важку кризу в професійній освіті. У повній відповідності з описаною вище моделлю ресурсне багатство країни не сприяє розвитку ринку висококваліфікованої праці, а держава відкладає проведення реформ у сфері освіти на невизначений термін. Це, у свою чергу, перешкоджає розвитку високотехнологічних обробних виробництв, який необхідний для зниження сировинної залежності.

Висновки ці важливі не тільки тому, що підтверджують існування ще одного механізму "ресурсного прокляття", але і тому, що указують на шлях його подолання. Розвиток профосвіти, орієнтованої на підготовку фахівців для потреб наступного етапу розвитку економіки, повинен стати одним з найважливіших завдань економічної політики, націленої на подолання "ресурсного прокляття". Ринок не може вирішити цю проблему сам. А держава повинна інвестувати кошти в освіту і оперативно змінювати її стандарти у міру зростання попиту економіки на трудові ресурси нової якості.[11]

Зміцнення національної валюти, що сильно впливає на несировинні торгові сектори, може також негативно позначитися на рівноважному рівні зайнятості. Видобувний сектор забезпечує не так багато робочих місць. Отже, якщо під впливом підвищення обмінного курсу починає формуватися більш капітало- і менш трудомістка модель виробництва в інших галузях промисловості, то це може привести до відповідного скорочення зайнятості. Тоді важливо створювати робочі місця в несировинних секторах, зокрема у сфері послуг, щоб компенсувати їх втрату в промисловості. [57]

Держава повинна не тільки збільшити вкладення бюджетних коштів в розвиток «людського капіталу», але і радикально підвищити ефективність їх використання за допомогою інформаційних технологій . Щоб витрати на освіту не перетворювалися на фінансування підготовки кваліфікованих кадрів для розвинених країн, слід створити систему надання освітніх кредитів для здобуття вищої і спеціальної освіти, а також підвищення кваліфікації безробітними.

Необхідно переводити такі галузі, як надання фінансових послуг, з Н-сектора в Т-сектор лише після того, як вони досягнуть світового рівня конкурентоспроможності.

Пора, нарешті, реформувати всю інституційну систему виробництва послуг державного сектору з метою підвищення його ефективності. Деякий прогрес в цьому відношенні, пов'язаний з реалізацією концепції «електронного уряду», спостерігається і в Росії. Проте зростання продуктивності праці в системі державного управління, правоохоронних органів, в збройних силах, в системі соціального забезпечення Росії практично відсутній.

Особливо назріла проблема реформування житлово-комунального сектору, що породжує зростання цін і розтрату ресурсів при неприйнятно низькій якості послуг. Його об'єкти знаходяться в муніципальній власності, а споживачі практично позбавлені можливості впливати на діяльність виробників послуг. Її ефективність можна збільшити в декілька разів завдяки створенню системи управління, орієнтованої на споживача, і впровадженню ресурсозберігаючих технологій. Для цього держава повинна здійснити значні вкладення засобів в модернізацію інфраструктури. [ 62]

Основний висновок для Російської економіки полягає в тому, що країна з великою часткою природно-ресурсного сектору в економіці і відносно малоефективним обробним сектором не повинна покладатися виключно на ринкові механізми регулювання економіки, оскільки в цьому випадку в довгостроковій перспективі їй загрожує деіндустріалізація і низькі темпи економічного зростання. Для запобігання подібній загрозі доходи природно-ресурсного сектора повинні перерозподілятися на користь обробного сектору економіки до тих пір, поки останній не стане достатньо значним порівняно з природно-ресурсним сектором. [18]

Розвиток російської економіки в найближчі три роки визначатиметься двома головними тенденціями:

З одного боку, еволюцією експорто-сировинної моделі економіки, що склалася, зі всіма властивими нею особливостями (залежністю динаміки внутрішніх ринків від зовнішньоекономічної кон'юнктури, випереджаючим зростанням імпорту, концентрацією доходів в експортних секторах і ін.), що означає поступове уповільнення економічного зростання;

З іншого боку, реалізацією ухвалених в останні два роки рішень Уряду, направлених на подолання негативних трендів і, зрештою - на зміну моделі економічного зростання. По-перше, йдеться про реалізацію інвестиційних проектів (зокрема за участю приватного капіталу), направлених на подолання «вузьких місць» економічного росту, по-друге - про дії після підвищення доходів зайнятих в бюджетному секторі, що повинне до 2008-2009 рр. ліквідовувати феномен «працюючих бідних».

Враховуючи залежність російської економіки від зовнішньоекономічної кон'юнктури, найважливішими чинниками, що визначають сценарії розвитку російської економіки на найближчі три роки, є наступні:

1. Кон'юнктура світових ринків сировинних товарів (перш за все, нафти і газу), що визначає масштаби притоку в економіку додаткових доходів.

2. Параметри економічної політики (рівні податкового навантаження і державних інвестицій, динаміка валютного курсу), що визначають, кому - державі або суб'єктам приватного бізнесу - дістанеться основна частина цих додаткових доходів [4]

3.2 Заходи, спрямовані на реформування Стабілізаційного фонду Росії

Слід відзначити своєчасність створення Стабілізаційного фонду в країні, хоча виникають питання про його розміри. Якщо головне завдання такого фонду -- бюджетна стабілізація, то він повинен бути чималим, щоб забезпечити бюджет на випадок збереження цін на нафту на низькому рівні протягом декількох років. Встановлена в цих цілях величина Стабілізаційного фонду в сумі 500 млрд руб. явно недостатня, особливо з урахуванням того, що чим вища ціна, тим більший потенціал для різкого скорочення бюджетних доходів. Крім того, ця сума не індексується на інфляцію або на зростання державних витрат або реального ВВП (з урахуванням поточної інфляції її відношення до ВВП зменшується на 15--20% в рік).

Звичайно, можна стверджувати, що вказана сума не має значення, оскільки в СтФ вже накопичено значно більше коштів (на 1 квітня 2007 р. об'єм фонду складав 2812,2 млрд. руб.). Але, як показує світовий досвід, при відсутності чітких юридичних і нормативних обмежень уряду дуже важко утриматися від витрачання закумульованих в ньому коштів.

Потрібно істотно підвищити розмір суми СтФ, призначеної виключно для покриття дефіциту бюджету унаслідок зниження цін на нафту. Новий цільовий рівень слід встановлювати у відносних показниках, наприклад в % ВВП. Ціну відсікання доцільно прив'язати до 10- або 15-річної ковзаючої середньої ціни на сиру нафту марки «Юралс». Таким чином, можливості уряду нарощувати витрати у міру підвищення цін на нафту збільшуватимуться поступово, не відчуватиметься ефект від падіння цін на нафту, що дозволить зробити відповідні бюджетні коректування менш хворобливими і довільними. [59]

Чому ж виникають такі різні уявлення про напрями використання засобів СтФ? Основна причина криється в нерозумінні економічної суті гірської (нафтовою, газовою, золотою і ін.) ренти. Наприклад, Мінфін Росії оперує змішаним збірним поняттям "нафтова рента", яке охоплює як гірську диференціальну нафтову ренту, обумовлену природними чинниками, так і цінову ренту (у формі експортних мит). Мета ж СтФ, сформульована урядом РФ, відповідає економічній природі тільки цінової ренти. Тому Мінфін має рацію, стверджуючи, що використання коштів СтФ як джерело покриття поточних соціальних витрат різних відомств приведе лише до посилення інфляції. В цьому випадку його позиція по захисту коштів СТФ від наслідків подібних рішень зрозуміла і виправдана. Обґрунтованою в даному зв'язку є пропозиція про необхідність розміщення коштів СтФ (за рахунок цінової ренти) в іноземній валюті і найбільш ліквідних боргових зобов'язаннях іноземних держав або направлення їх на дострокове погашення найбільш дорогої і неринкової частини зовнішнього державного боргу.

Інша справа, коли йдеться про диференціальну гірську ренту, яка вилучається в СтФ у формі податку на видобуток корисних копалин, жорстко прив'язаного до світових цін на нафту. Тоді з позицією Мінфіну і Рахункової палати РФ погодитися важко. Розміщення вказаної частини СтФ в боргових зобов'язаннях іноземних держав не компенсує втрати від невикористання цих засобів в російській економіці. Більш того, направлення їх на дострокове погашення зовнішнього боргу є пряме вирахування з національного продукту (багатства) країни, що знижує темпи її економічного розвитку. [29]

Співробітники Центру макроекономічного аналізу і короткострокового прогнозування Белоусов і Солнцев відзначають, що в Росії з найбільшим ефектом могли б бути реалізовані такі механізми використання ресурсів СТФ, як різні інвестиційні фонди. Разом з цим можливі і інші організаційні форми (підтримка експорту високотехнологічної продукції, фінансування лізингу інвестиційного устаткування за рахунок його кредитування спеціалізованими банками з 100-процентною участю держави і розширення інвестиційного кредитування через структури Російського банку розвитку, а також зниження податкового навантаження на виробництво в частині трьох видів податків: податку на прибуток, єдиного соціального податку і податку на додану вартість). [5]

Депутат Держдуми РФ Е. Паніна вважає, що за рахунок доходів від гірської ренти в країні необхідно створити Фонд модернізації і віддати його в управління державної лізингової компанії. Дана компанія купуватиме переробні заводи (підприємства по переробці нафти, газу, вугілля, деревини і сільськогосподарської продукції) з метою передачі їх в довгостроковий лізинг російським компаніям за конкурсом. Останні починають працювати і повертати державі з відсотками вкладені в ці переробні підприємства кошти. У такому разі гірська рента не "проїдатиметься" і не сприятиме зростанню інфляції, а навпаки, стане сприяти розвитку обробної промисловості, створенню нових робочих місць, розвитку високих технологій, підвищенню внутрішнього сукупного попиту, зростанню платоспроможності населення і розширенню ринків збуту.

Крім того Кімельман, Андрюшин вважають, що для ефективного використання гірської ренти в економіці необхідно направляти її не в СтФ, а в якийсь державний позабюджетний Фонд розвитку (Фонд модернізації, Фонд розвитку регіональних програм, Фонд інноваційного розвитку і ін.). У СтФ повинні акумулюватися тільки цінова рента і доходи від її управління, а у Фонді розвитку - диференціальна рента і доходи від її управління. Що стосується додаткових доходів бюджету (його профіциту), то вони повинні прямувати до того або іншого фонду (СтФ або Фонд розвитку) залежно від необхідності вирішення першочергових задач соціально-економічного розвитку російської держави. [28]

Виникає питанням чому один орган (Міністерство природних ресурсів РФ) закликає до розширення інвестицій в надрокористування, а інший (Мінфін) вилучає ці ж інвестиції з господарського обороту і створює необхідні умови для відпливу приватного капіталу з російської економіки? Основна причина таких розбіжностей криється швидше за все просто у відсутності в уряду РФ довгострокової концепції розвитку економіки Росії. Тому прогнозувати можливі напрями використання коштів СтФ, як це намагаються робити багато авторів, неможливо, а деколи і абсурдно.

Високі ризики, властиві економіці Росії (через відсутність довгострокової концепції розвитку в області інфляційної, інвестиційної, грошової, податкової, бюджетної і банківської політики), і невисока капіталізація російських компаній створюють певні перешкоди економічному зростанню, стримуючи притік крупних приватних інвестицій. Уряд РФ повинен виробити концепцію економічного розвитку країни і переглянути в даному зв'язку свою політику.

Наприклад, під впливом зростання світових цін на нафту можна було б очікувати збільшення об'ємів видобування запасів нафти і "перенесення" рівня замикаючих родовищ на менш рентабельні ділянки надр. Проте високе податкове навантаження на нафтовиків (30% при ціні 20 дол. за 1 барр. нафти і більше 70% при ціпі 60 долл./барр.) на практиці приводить до оберненого результату. Нафтовидобувні компанії не тільки не переходять на нові раніше нерентабельні родовища, а навпаки, прагнуть проводити вибіркове (хижацьке) використання більш високорентабельних свердловинах, консервуючи свердловини навіть на надрентабельних родовищах з сукупними витратами до 13-15 долл./барр.

Для зниження ринкового і кредитного ризиків в російській економіці роль держави в частині формування умов для стимулювання ділової активності повинна підвищитися. Проте, на мій погляд, це повинно здійснюватися не за рахунок все більшої його безпосередньої залученості в бізнес, а шляхом створення прозорих і зрозумілих умов (правових і економічних) господарювання для всіх форм приватного підприємництва. При цьому сама держава не повинна демонструвати приклади ведення офшорного бізнесу і незаконного придбання власності з одночасним нарощуванням зовнішнього державного боргу.

У сучасних умовах держава має не йти в бізнес, а формувати різні інвестиційні (венчурні) фонди, державні лізингові компанії і спеціалізовані банки з метою фінансування (кредитування) інноваційних проектів, регіональних програм, структур венчурного бізнесу і різноманітних форм підприємництва. Збільшення державних витрат викличе зростання сукупної зайнятості і доходів, а отже, підвищення попиту на предмети особистого споживання (ефект мультиплікатора). Це, у свою чергу, приведе до зростання приватних інвестицій (ефект акселератора), тим самим збільшиться попит на устаткування, сировину і матеріали.

Міжнародна практика формування і використання стабілізаційних фондів показує, що засоби, що акумулюються в них, накопичуються або на "чорний день", або на цілі інноваційного переозброєння економіки, або на рішення конкретних соціальних програм. Досвід Норвегії, Аляски, Кувейту, Саудівської Аравії свідчить про високу соціальну ефективність подібних фондів і їх позитивну дію на економіку. Навпаки, створення аналогічних фондів у Венесуелі, Чилі і Нігерії дало негативні результати посилення інфляції, зниження темпів зростання ВВП і т.д. [3]

Однією з перших країн, де успішно функціонує державний нафтовий стабілізаційний фонд є Норвегія, досвід якої може бути використаний і в Росії.

Державний нафтовий фонд (ДНФ) Норвегії був встановлений законом від 22 червня 1990 р. для згладжування короткострокових коливань валютних надходжень від експорту газу і нафти, для фінансування витрат, які постійно зростають, по виплаті пенсій і інвалідності, а також витрат на медичні послуги. Створення фонду робить норвезьку економіку стійкішою і збільшує можливості маневру в області соціальної політики. Фонд є одночасно і ощадним, і стабілізаційним, призначеним для забезпечення стабільного функціонування бюджетної сфери в довгостроковому періоді. [16]

ДНФ - складова частина державних фінансів Норвегії - розглядається як частина торгового балансу країни. Активи фонду поповнюються за рахунок двох джерел: надходжень від експорту нафти і доходів від інвестицій фонду. Фонд поповнюється постійно незалежно від величини доходів нафтогазових компаній. Всі активи ДНФ інвестуються в акції і облігації за кордоном. Це дозволяє уникнути голландської хвороби, коли надприбутки від експорту сировини приводять до завищення курсу національної валюти, - в результаті інші галузі економіки стають нерентабельними. Таким чином, ДНФ Норвегії став макроекономічним регулятором економічного зростання.

Одна з умов надходження засобів в ДНФ - досягнення профіциту державного бюджету. Для цього визначаються рівень експортних цін на нафту і можливу величина дефіциту бюджету при виключенні з нього доходів в бюджет від нафтової галузі. Витратами фонду є відрахування до федерального бюджету країни на фінансування бюджетного дефіциту (рис. 3.2.1.). Таким чином, існує прямий зв'язок між використанням капіталу фонду і бюджетним дефіцитом. Разом з тим в Норвегії не існує критерію визначення розміру відрахувань в ДНФ. Сума кожного річного відрахування затверджується окремо парламентом країни в рамках загального бюджетного процесу. [75]

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 3.2.1. Організаційна схема роботи ДНФ Норвегії

У 1996 р. уряд Норвегії зробив свій перший внесок до фонду. До кінця 1999 р. сукупний об'єм засобів фонду склав 26 млрд. дол. (17,7% ВВП). На кінець 2001 р. накопичення фонду складали 35% ВВП, а в 2003 р. - 54,2% ВВП. Згідно з прогнозами, до 2010 р. передбачається збільшити засоби фонду до 93% ВВП. Максимальне річне перерахування коштів до стабілізаційного фонду дорівнювало 6% ВВП Норвегії (2001 р.).

Особливістю Державного нафтового фонду Норвегії є виділення в його складі Екологічного фонду, створеного 31 січня 2001 р. з капіталом у розмірі 1 млрд. норвезьких крон. Екологічний фонд - це окремий портфель акцій, що входить в ДНФ і керований Державним Банком Норвегії. Його кошти інвестуються в ті ж країни, що і кошти звичайного портфеля акцій, за винятком ринків, що розвиваються.

Досвід більше десяти років роботи фонду виявився успішним. Фонд дозволив зберігати збалансованість бюджету, згладжувати коливання сукупного внутрішнього попиту, знижувати інфляційний тиск і стримувати ревальвацію національної валюти. Слід відмітити, що навіть в умовах жорсткої консервативної економічної політики починаючи з моменту його створення сумарні щорічні надходження в ДНФ були позитивними протягом всього періоду, навіть в кризовий 1998 р., коли ціни на нафту були мінімальними. [92]

У виробленні стратегії і контролі за управлінням фонду беруть участь три економічні суб'єкти: Міністерство фінансів Норвегії, Державний банк Норвегії і незалежна аудиторська компанія. [95]

Для управління за регіонами світу і галузями економіки роздільно за акціями і облігаціях призначаються зовнішні керівники.

Основна мета управління фондом - інвестування капіталу для збільшення міжнародної купівельної спроможність фонду при прийнятному ступені ризику.

Засоби фонду інвестуються тільки за кордоном. Таке рішення пов'язане з необхідністю дотримання наступних умов.

Підтримка і захист бюджету як інструменту управління. Якщо бифонд використовувався для фінансування національних інвестицій (у інфраструктуру, ноу-хау, бізнес і ін.), він став би лише додатковим джерелом фінансування державних витрат. Це підривало б роль бюджету країни як політичного інструменту управління і ослабляло б бюджетний процес.

Диверсифікація промислової структури. Напрям фінансових інвестицій за кордон підвищує гарантії того, що розмір нафтових доходів, які використовуються в економіці, не відіб'ється на промисловій структурі. Остання не може залишитися без змін у разі зниження нафтових доходів. Передбачається, що оптимальний рівень національних прямих інвестицій не повинен змінюватися під впливом коливань величини нафтових доходів.

Стабілізація норвезької економіки. Направляючи прямі інвестиції фонду за кордон, центральний уряд сприяє вивозу капіталу, щоб уникнути поточних надлишків торгового балансу. Це зменшує дію зростання або зниження процентних ставок на капітал, що дозволяє нівелювати ефект впливу високих нафтових доходів на національну економіку.

В процесі вироблення інвестиційної стратегії Міністерство вирішує питання локалізації активів фонду, ринкового і валютного розподілу його активів і прав на володіння акціями. Так, спочатку капітал фонду був інвестований виключно в облігації, які розміщувалися на тих же фінансових ринках, що і іноземні валютні резерви Державного банку Норвегії. Жвава дискусія з приводу доповнення портфеля фонду акціями виявила доцільність зміни структури портфеля.

Дослідження прибутковості акцій, облігацій і векселів показало, що в період з 1871 по 1992 р. прибутковість акцій в середньому була на 7 % вища, ніж облігацій [99].

У результаті було ухвалено рішення про доповнення портфеля фонду акціями виходячи з таких причин:

- ризик повинен бути оцінений відповідно до очікуваного доходу. Поєднання акцій і облігацій дає вищий дохід і знижує сукупний ризик в порівнянні з інвестуванням виключно в облігації;

- інвестування в акції створює більший ризик короткострокових змін в ринковій вартості, ніж інвестування в облігації, але разом з тим припускає вищий середній дохід на акцію;

- диверсифікація вкладень допомагає понизити ризик неотримання запланованого доходу.

Важливим завданням Міністерства фінансів Норвегії є оцінка управління капіталом ДНФ з боку Державного банку. Для цієї мети існує зовнішня незалежна експертиза (аудит), що оцінює діяльність Державного банку по управлінню фондом. Про результати перевірки аудиторська компанія звітує перед парламентом. Для управління інвестиціями фонду в різних регіонах світу і галузях економіки призначаються зовнішні менеджери. Перевага в зовнішньому управлінні віддається інвестиційним компаніям. Такий підхід забезпечує вищу надійність управління.

З 1998 р. кошти фонду інвестуються в облігації і акції в зразковому співвідношенні 60:40. Таким чином, фонд дотримується законодавчо встановлених співвідношень між акціями (30-50%) і облігаціями (50-70%). Ліміти вкладень акцій і облігацій встановлені і по регіонах .

ДНФ Норвегії має наступні сім рівнів диверсифікації вкладень фінансових ресурсів [100]:

- за акціями і облігаціями. При цьому перевага віддається облігаціям (близько 60% портфеля) як найбільш стійким і надійним цінним паперам;

- за регіонами (Європа, Америка, Азія / Океанія). Тут перевага віддається Європі як найбільш регіону, що динамічно розвивається, який знаходиться в безпосередній близькості від Норвегії;

за валютами. Фонд інвестує в різні валюти, а потім веде кінцеві розрахунки в норвезьких кронах;

за країнами, причому пріоритет віддається країнам Європи.

за галузями. Перевагу має фінансово-банківський сектор, підприємства енергетики, сфера споживчих товарів, телекомунікацій і зв'язку [99];

за цінними паперами компаній - емітентів. При цьому прийнято, що інвестиції не можуть перевищувати 3% голосуючих акцій або акціонерного капіталу кожної окремої компанії;

вкладення за видами емітента цінних паперів (корпоративні / некорпоративні цінні папери). Він присутній тільки у вкладеннях в облігації, оскільки всі вкладення в акції відносяться до корпоративних цінних паперів. [95]

Велика частка вкладень фонду в акції доводиться на країни Європи, в облігації - на країни Америки. Причому фонд вкладає свої фінансові ресурси як в акції національних компаній країн, так і зарубіжних компаній на території інших країн, тобто в акції будь-яких компаній, що обертаються на фінансовому ринку вибраних країн диверсифікації портфеля.

У результаті семирівнева диверсифікація фінансових ресурсів ДНФ Норвегії робить його портфель надійнішим, стійкішим до виникнення ризиків неотримання або зниження доходу за окремими складовими його видів цінних паперів.

Досвід Норвегії по створенню стабілізаційного фонду може бути корисний і в Росії. Зокрема, кошти російського Стабілізаційного фонду також можуть бути інвестовані в цінні папери з урахуванням семи рівнів диверсифікації.

3.3 Структурна перебудова економіки країни як один із способів мінімізації негативних ефектів ресурсного буму

Як показує досвід країн ОЕСР (Канади, Австралії або Скандинавських країн), успішне формування сучасної економіки що, спирається на експорт природних ресурсів, в принципі можливо з урахуванням створення ефективних інститутів і проведення правильної політики. В той же час надмірна залежність від декількох видобувних секторів спричиняє серйозні ризики, тому бажаною є більш диверсифікована економіка. Проте, проводячи політику диверсифікації, важливо розуміти межі її можливостей.

По-перше, не існує ніяких чарівних рецептів з її миттєвого здійснення. Диверсифікація економіки -- це тривалий процес, і її потрібно сприймати як довгострокову мету. По-друге, в цій області є немало негативних прикладів. До основних причин таких невдач відносяться перш за все бюджетна безвідповідальність і великомасштабні державні інвестиції в спеціально відібрані промислові проекти. На жаль, серед економістів немає єдиної думки про те, що тут потрібно робити, оскільки інструменти, що опинилися цілком успішними в одній країні, приводять до провалів в інших країнах. [68]

Проте існують заходи політики, що сприяють диверсифікації і не викликають особливих суперечок. Сюди можна віднести створення умов для розвитку підприємництва, забезпечення конкурентного середовища для бізнесу і формування стимулів для інвестування в несировинні сектори. Це включає проведення структурних реформ, які зазвичай підтримують представники економіки мейнстриму.

Найбільш очевидна традиційна міра - використання податкової системи для стимулювання розвитку несировинних секторів. Крім податкової політики є великий список структурних реформ, включаючи розвиток фінансового сектору і проведення адміністративної реформи, особливо важливих для сприяння диверсифікації економічної активності. Потрібні механізми ефективного розподілу інвестиційних ресурсів між галузями, а не тільки усередині них. Ключовим пріоритетом виступає створення умов для успішного розвитку банківського сектору. Доцільний розвиток венчурного фінансування, і перш за все в країнах, що мають в своєму розпорядженні серйозний науково-технічний потенціал. Разом з тим нерідко відчувається гостра потреба в поліпшенні базових умов для бізнесу, особливо малого і середнього. Важливо також ослабити тиск на нього з боку регулюючих органів і корумпованих чиновників, що допоможе створити рівні «правила гри» і понизити бар'єри для входу на ринок.

Прихильники промислової політики «нового типу» виступають за розробку програм, безпосередньо направлених на підвищення продуктивності і конкурентоспроможності окремих підприємств, що може послужити прикладом для інших підприємців. До основних особливостей такої політики зазвичай відносяться прозорість, можливість ухвалення рішення про участь в цих програмах самими представниками приватного сектору і обмеження терміну участі в них конкретного підприємства. Програми не повинні передбачати переклад крупних ресурсів підприємствам-учасникам, а скоріше покликані концентруватися на передачі знань і навиків в області нових технологій виробництва, управління і маркетингу або розповсюдженні специфічної інформації (наприклад, про потенційні експортні ринки).^. [2]

Досвід інших країн показує, що в загальну парадигму, що визначає курс політики диверсифікації економіки країни повинні бути закладені наступні ключові елементи:

послідовна довгострокова стратегія, що окреслює основні цілі, які необхідно досягти. Важливо, щоб при розробці довгострокових цілей проводилася широка дискусія в суспільстві. Необхідно, щоб стратегія відображала національні цілі, які користуються широкою підтримкою в суспільстві, є легітимними в його очах і не переглядатимуться на догоду політичним міркуванням;

структура стимулів, яка підштовхуватиме господарюючих суб'єктів до дій в одному напрямі з основними цілями політики, а також механізми координації і врегулювання конфліктуючих інтересів (наприклад, між державним і приватним секторами). Стимули повинні включати як "пряники" (стимулюючи таких суб'єктів до вживання конкретних заходів), так і "батоги" (включаючи оперативне виявлення провалів і визначення стратегій відходу);

належна державна інституційна база, що передбачає делегування повноважень на здійснення відповідної політики. Чіткі правила практичного виконання політичних домовленостей у поєднанні з транспарентністю і підзвітністю в роботі цих інститутів мають виключно важливе значення для недопущення переважання в політиці чиїхось власних інтересів і для попередження корупції;

належне фінансування.

З погляду політики диверсифікації економіки відзначимо ряд згаданих вище напрямів, що мають особливе значення для Росії:

§ розвиток і реформування банківського сектору країни;

§ формування сектору венчурного фінансування;

§ подальше послаблення державного регулювання і впливу часто корумпованої бюрократії на приватний бізнес.

В зв'язку з цим необхідна активніша конкурентна політика, що в першу чергу відноситься до таких секторів, як газова промисловість і електроенергетика. Крупні державні монополії в них повинні бути реструктуровані з одночасним створенням інституційного середовища, що поєднує жорстку конкуренцію з ефективним регулюванням. Крім того, потрібно спростити митні процедури, що сприятиме приходу в сферу зовнішньоекономічної діяльності нових учасників (у тому числі малих і середніх підприємств). Проте названі заходи не будуть ефективними за відсутність радикальних поліпшень у функціонуванні судової системи і інших державних органів. [90]

Менш традиційні заходи, пропоновані прихильниками промислової політики «нового типу», включають розробку програм, направлених на створення мережевих структур, таких як наукові парки і центри для передачі технологій при провідних вузах і наукових установах. Але тут нерідко потрібна допомога з боку держави, тому важливо підвищити якість роботи її органів. [60]

Будь-яка стратегія диверсифікації в Росії повинна включати три комплексно і послідовно керованих компоненти:

1. грошово-кредитна політика під контролем Центрального Банку,

2. державний борг і бюджет під контролем Міністерства фінансів і

3. політика довгострокового структурного розвитку під контролем Міністерства торгівлі і економічного розвитку і/або спеціально створеного Агентства диверсифікації економіки.

У рентній економіці, побудованій на використанні природних багатств, роль ініціативної політики розвитку або промислової політики важливіша, ніж в стандартних економічних умовах, оскільки ця політика повинна компенсувати патологію, яка зачіпає нерентні (несировинні) сектори виробництва товарів широкого попиту. Сам по собі приватний сектор не в змозі генерувати ці додаткові ресурси, необхідні для диверсифікації економіки. Тому держава повинна тут грати активну роль, розуміючи, що ця роль має бути максимально простою і зрозумілою щоб уникнути корупційних проблем, які, як правило, супроводжують економіки, засновані на природній ренті. У Росії існує ще достатній простір для такої ролі і для створення позитивних зовнішніх чинників. Проте, Росії також слід узяти на озброєння більш спеціалізовані інструменти для прискорення процесу розвитку секторів, в яких вона зможе згодом грати роль на рівні глобальної економіки. [30]

Будь-якої єдиної моделі політики диверсифікації економіки не існує; успіхи (так само як і провали) можуть виявлятися в найрізноманітніших формах, і це повною мірою відноситься до відповідного курсу політики в СНД. Але досвід інших країн вказує на те, що ключовими чинниками успіху при здійсненні політики диверсифікації є адекватність і якість інституційних механізмів. Іншими словами, нормативні основи і цілі політики повинні підкріплюватися відповідною інституційною базою для в найширшому сенсі формальних і неформальних "правил гри". Реальні інституційні зміни залежатимуть від конкретних соціально-економічних і політичних умов в країні, де реалізується подібна стратегія.

У країнах, що все ще переживають глибокі економічні перетворення, таких як країни СНД, принципові проблеми диверсифікації економіки посилюються незавершеністю системних і структурних реформ, необхідних для створення повноцінно функціонуючої ринкової економіки.

Досвід свідчить про те, що найбільш ефективними інституційними механізмами, націленими на диверсифікацію економіки, є механізми, що залучають всі відповідні зацікавлені сторони (як з державного, так і з приватного сектору) до процесу вироблення і здійснення політики . За допомогою стратегічної взаємодії між зацікавленими сторонами ця модель політики припускає виявлення причин збоїв у функціонуванні ринкового механізму, активних підприємницьких початків, що призводять до недоліку в реструктуризації економіки. У разі належної розробки і закріплення правил взаємодії, розподіл обов'язків і відповідальності, реальна прозорість і підзвітність у використанні державних коштів в рамках таких союзів повинні допомогти звести до мінімуму деформації ринкового механізму і корупцію, які затьмарюють традиційну промислову політику.

Зрозуміло, відповідна інституційна база - це лише один з компонентів загальної політичної стратегії диверсифікації економіки і розвитку країни. В цілому ініціативи на терені реформ повинні фокусуватися на тих областях, які надають загальну дію на витрати економічної діяльності, включаючи базову інфраструктуру, де державні капіталовкладення відіграють центральну роль. У цьому контексті, оскільки приватний сектор стає засобом досягнення мети всього суспільства, державна політика повинна бути націлена на розвиток приватного сектору і підприємництва за рахунок зниження витрат ведення бізнесу і створення сприятливих умов для залучення як внутрішніх, так і іноземних інвестицій. Потрібні також подальші зусилля з поліпшення державного і корпоративного управління і усунення існуючих численних недоліків ринкових механізмів.