Перехідна економіка та її закономірності

2

Перехідна економіка та її закономірності

1. Зміст перехідної економіки

У процесі свого розвитку будь-яка система проходить декілька стадій:

- становлення (висхідний розвиток нової системи);

зрілість (найповніший прояв усіх потенційних можливостей системи та властивих їй суперечностей функціонування);

занепад старої системи і зародження елементів нової (низхідний розвиток старої системи).

Трансформаційна економіка є особливим станом еволюційного процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально-економічних форм.

Невідповідність між економічним устроєм держави та існуючими потребами розвитку суспільства спричинює явище, яке традиційно прийнято кваліфікувати як економічна криза, визначальною рисою якої є економічна деградація - процес руйнування національної економічної системи, що відзначається різким зниженням промислової, комерційної, інтелектуальної, інвестиційної та інших видів економічної діяльності, глибоким спадом обсягів національного виробництва, посиленням інфляційних процесів, високим рівнем безробіття. Єдино можливим шляхом подолання економічної кризи є перехід до іншої, якісно ефективнішої форми економічної системи. Період цього перехідного стану характеризується становленням та функціонуванням особливого типу економічних систем, відомого в економічній літературі під визначенням перехідні економічні системи

Перехідна економічна система - це така національна економічна система, яка перебуває на перехідному етапі від одного свого якісного стану до іншого.

За своїм характером ці економічні системи слід трактувати як змішані, оскільки вони у своїй внутрішній структурі ще зберігають значний вміст механізмів та інституцій старої економічної системи, але поступово набирають рис та ознак тієї нової системи, до повної трансформації у яку просувається дана перехідна економічна система. Перехідними на сьогодні можна вважати економіки країн СНД та Східної Європи, включаючи, звісно, і Україну.

Перехідні (трансформаційні) економічні системи - це складне явище. В історії розвитку практично кожного соціуму настають періоди, коли стара економічна система функціонує за низхідною (занепадає), а в її просторі зароджуються елементи нової системи з тенденцією до самоорганізації та висхідного розвитку.

Перехідні економіки можна класифікувати за аспектами цивілізаційного і формаційного процесів.

Аспект цивілізаційного процесу:

від неоліту до бронзового віку;

від бронзового до залізного віку;

від залізного до передіндустріального віку;

від передіндустріального до індустріального віку;

від індустріального до постіндустріального (інформаційного) віку.

Аспект формаційного процесу:

від первісного до рабовласницького ладу;

від рабовласництва до феодалізму;

від феодалізму до капіталізму;

від капіталізму до соціалізму;

від соціалізму до капіталізму (для постсоціалістичних країн тощо).

У межах кожної цивілізації та кожної суспільно-економічної формації є перехідні стани від однієї стадії розвитку до іншої.

Закономірності трансформації в межах ринкової системи

1. Поглиблення суспільного характеру виробництва.

2. Зміни у розвитку технологічного способу виробництва вимагають нових та відповідної адаптованості існуючих господарських форм.

Кожна наступна форма соціально-економічного розвитку породжу є нові фактори економічного зростання, не відкидаючи при цьому надбань попередніх. За вільної конкуренції головним фактором економічного зростання є гонитва за надприбутком, одержаним завдяки впровадженню науково-технічному прогресу.

Монополія породжує нові переваги великих підприємств над дрібними в застосуванні досягнень НТП, економії на управлінні та ін., а також можливість упорядковувати, узгоджувати та передбачувати результати діяльності.

Державно-монополістичний капіталізм створює можливості державного впливу на відтворювальний процес у масштабах суспільства.

Змішана економіка забезпечує спеціалізацію і розподіл функцій між дрібними та крупними підприємствами, передбачає обрання форми власності й форми господарювання за економічною доцільністю.

Формування специфічної ієрархії суб'єктів господарювання. Головним суб'єктом системи вільної конкуренції є дрібний товаровиробник;

- періоду крупного машинного виробництва - - власник капіталу;

- за монополії - об'єднання капіталістів;

- в умовах державно-монополістичного капіталізму держава.

Змішана економіка докорінно змінює місце і роль найманого робітника, який дедалі частіше стає співвласником капіталу та учасником управлінського процесу в межах корпорацій (наймані менеджери) й учасником процесу регулювання економіки як цілого (наймані державні службовці).

Зміст перехідної економіки - формування нових елементів та системоутворення їх, яке дає можливість зайняти новому панівне місце в ієрархії підсистем та системи як цілого.

2. Адміністративно-командна економіка та її суперечності

Основною формою соціалістичної власності вважалась державна власність, на яку припадало близько 90% основних фондів Внаслідок цього створювалася можливість регулювати суспільне виробництво на основі єдиного народногосподарського плану.

Якщо розглядати практику будівництва соціалізму на всіх етапах існування СРСР, то в ньому поєднувались елементи рабства (у часи сталінського режиму близько 12 млн. осіб були політв'язнями і в різних типах таборів займалися, здебільшого, рабською працею), феодалізму (приблизно 35 млн. селян були примусово прикріплені до праці в колгоспах і радгоспах). Крім того, мали місце штучні голодомори, насильницька колективізація значної частини селян, масова депортація окремих народів, брак політичної свободи тощо.

Якщо брати лише післясталінський період, то антисоціалістичний характер державної власності виражався, по-перше, майже у повній відсутності у трудових колективів (а отже, його учасників) права брати участь в управлінні власністю на підприємствах, тобто впливати на формування виробничих програм, обсяги інвестицій, ціноутворення, встановлення фонду заробітної плати тощо; І по-друге, у неможливості істотно впливати на вибір керівників підприємств; по-третє, у відсутності дієвих стимулів до праці більшості працівників, відношенні до державної власності як нічиєї, що в сукупності означало їх відчуження від власності і влади та ін.

Такому типу економічної власності відповідав адміністративно-командний характер управління народним господарством. Це означало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємству Директивно надсилались із центру показники господарської Діяльності, виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалась номенклатура продукції, споживачам внаслідок цього нав'язувались значною мірою неякісні товарні послуги. Все Це формувало витратний характер економіки, низьку ефективність виробництва. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалося заради виробництва, існував товарний дефіцит. Водночас практика* складання п'ятирічних планів була прогресивною і запозичувалась у країнах Заходу.

Основним видом доходів населення була заробітна плата розглядалася як конкретна форма дії закону розподілу за працею та закону вартості. Разом із суспільними фондами споживання зарплата мала забезпечити розширене відтворення робочої сили. Матеріальною основою заробітної плати вважався необхідний продукт.

Про невиконання зарплатою своїх функцій, зокрема стимулюючої, свідчить те, що у 1970 р. середня заробітна плата у народному господарстві становила 122 крб., а найвищою вона була у працівників, зайнятих на будівельно-монтажних роботах (153 крб.), найнижчою у сфері житлово-комунального та побутового обслуговування (94,5 крб.). Водночас за період 1940-1970 pp. середня зарплата зросла в 4 рази, а продуктивність праці - у 5 разів.

У сукупному доході виплати із суспільних фондів споживання у розрахунку на душу населення становили у 1970 р. 263 крб., ході як у 1940 р. - 24 крб. (а у 1927-1928 pp. - лише 1,3 крб.), а в сукупних доходах робітників промисловості - відповідно 20% і 14,5%. Такі розміри виплат формувались як шляхом надання грошових компенсацій, так і безоплатних (або частково безоплатних) матеріальних благ і послуг (останні складали близько 50%).

Виплати і пільги із суспільних фондів споживання становили у 1990 р. 620 крб. на одну особу. Істотним недоліком розвитку останніх був слабкий зв'язок із трудовою участю працівників.

Наростання суперечностей одержавленої економічної системи. Потреби у реформуванні існуючої в СРСР економічної системи, крім вищеназваних, зумовили такі основні причини: 1) поступове зниження темпів економічного зростання. Певною мірою це було спричинене зростанням масштабів народногосподарського комплексу, однак здебільшого - зниженням ефективності економіки; 2) істотним зниженням темпів зростання продуктивності праці (за період 1960-1985 pp. - майже у 2,5 раза), причому на 1% приросту продуктивності праці витрачалося понад 2% приросту оновлення виробничих фондів; 3) значним відставанням, порівняно з розвиненими країнами світу, у впровадженні досягнень НТР у виробництво (рівень комп'ютеризації СРСР наприкінці 80_х років XX ст. складав лише близько 0,01% від рівня комп'ютеризації США); 4) поглибленням диспропорцій в економіці; 5) низька конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, переважно сировинна спрямованість експорту; 6) значне уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. У СРСР у 1966-70 pp. вони становили 5,9%, а в 1981-85 pp. -1,8%, у 1985-88 pp. - 1,4%; 7) швидке збільшення зовнішнього боргу СРСР та відсотків на його обслуговування. У 1984 р. витрати на обслуговування цього боргу становили 5,9 млрд. дол., а в 1986 - 15,1 млрд. дол. США за одночасного скорочення валютних надходжень від експорту нафти. В Україні темпи зростання реальних доходів населення відповідно становили 20% і 14%. За рівнем життя СРСР посідав у 1990 р. 77-ме місце у світі.

3. Основні завдання перехідного періоду

Соціальне орієнтовану ринкову економіку, яку прагнуть створити постсоціалістичні країни, можна визначити як систему, в основі якої переважає приватна власність, свобода підприємництва, вільний продаж усіх факторів виробництва, товарів та послуг. Головні завдання перехідного періоди від адміністративно-командної до соціальне орієнтованої ринкової системи такі:

- реформування відносин власності;

- роздержавлення (обмеження втручання держави в економічне життя суспільства аж до повного вилучення, відмова від прямого управління держави економікою, створення умов для зростання кількості господарюючих суб'єктів);

- приватизація (перехід у приватну власність значної частки державної власності);

- демонополізація (створення і захист конкурентного середовища, подолання державної та недержавної монополії);

- лібералізація, яка набуває двох форм - внутрішньо-економічної (усунення державного контролю за цінами на переважну більшість товарів та послуг, запровадження свободи торгівлі юридичних та фізичних осіб і підпорядкування діяльності товаровиробника умовам ринку) і зовнішньоекономічної (розширення доступу в країну іноземних інвестицій; роздержавлення зовнішньоекономічних зв'язків і зняття протекціоністських обмежень на експорт; зняття обмежень на імпорт; конвертованість національної валюти тощо).

- макроекономічна стабілізація (мінімізація дефіциту державного бюджету, припинення надлишкової грошової емісії та пільгового кредитування, що спричиняють інфляцію);

- формування ринкової інфраструктури;

- соціальний захист найвразливіших верств населення.

4. Основні моделі перехідної економіки

Основні моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах. У другій половині 80_х і на початку 90_х років формувались такі основні моделі трансформації економічних систем постсоціалістичних країн. По-перше, неокласична модель, яка розроблялась М. Фрідменом, Дж. Стінглером та ін., передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механізму вільного ринкового саморегулювання економіки, опору на іноземні інвестиції, здійснення швидкої лібералізації цін та лібералізації зовнішньої торгівлі, скорочення соціальних витрат держави, значну соціальну диференціацію суспільства та ін.

При цьому стверджується, що невиконання будь-якої з званих умов деформує процес трансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформ необхідна «шокова терапія» На відміну від неокласиків, автори другої, так званої градуалістської (від англ. gradual - поступовий) концепції трансформації провідну роль відводять стабілізації виробництва. При цьому усвідомлюються тривалість даного процесу та можливість забезпечення необхідного обсягу внутрішніх інвестицій у народне господарство, зміни структури сукупної пропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення лише за умови стабільного випуску економічних благ. Низький рівень рентабельності вважається переважним порівняно з падінням обсягів виробництва. Дана концепція не передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, надає перевагу колективним цінностям. Найбільш послідовно ця концепція реформ реалізується в Китаї.

Представники інституціоналізму (третя модель) акцентують увагу на необхідності інституціональних змін у суспільстві, які передбачають еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких вони відносять зміни прав власності), але й у законодавстві, діяльності держави та громадських організацій, у звичаях тощо.

Четвертим напрямом у теоретичному розумінні моделей перехідної економіки є структурний підхід. Представники цієї концепції вважають, що економічна політика має базуватися на плановій перебудові промисловості, перерозподілі доходів, реструктуризації економіки та відновленні ділової активності. Монополії, на їхню думку, є невід'ємною частиною технологічної структури народного господарства, тому антитрестівська політика вважається недоцільною. Водночас першочерговим завданням ними проголошений тривалий підготовчий період створення ринкових інститутів, а макроекономічна стабілізація має передувати структурним реформам. До числа структурних реформ вони відносять реформи у сфері прав власності, мотивації праці управлінського персоналу та ін.

Найбільш антигуманною серед названих моделей є перша, реалізація в латиноамериканських країнах призвела до стрімкого зубожіння переважної більшості населення, різкої поляризації суспільства, посилення сировинної орієнтації країн у зовнішньоекономічній діяльності.

5. Економічний устрій у країнах перехідної економіки

Економічний устрій, як зазначалося, визначається типом виробничих відносин і, насамперед, характером власності на засоби виробництва. Оскільки у всіх постсоціалістичних країнах переважала державна власність, то новий устрій може формуватися лише шляхом роздержавлення економічної власності, внаслідок чого утворюються різні економічні устрої. Такі устрої - це особливі типи відносин економічної власності і форм господарювання, матеріальною основою (речовим змістом) яких є певний рівень розвитку продуктивних сил, що разом із суспільною формою підпорядковуються відповідним типам економічних законів.

Основними устроями у постсоціалістичних країнах є: 1) державний; 2) капіталістичний; 3) колективний трудовий; 4) дрібнотоварний.

Дрібнотоварний устрій представлений індивідуальними (сімейними) господарствами, що базуються на особистій праці господаря і членів його сім'ї. Водночас, внаслідок його залежності від домінуючого укладу, яким є капіталістичний, розвиток дрібнотоварного устрою підпорядковується законам капіталістичного способу виробництва.

Його розширення, як це має місце в Україні, Польщі, деяких інших країнах, насамперед у сільському господарстві, не відповідає вимогам законів розвитку продуктивних сил, насамперед, основної продуктивної сили.

Капіталістичний уклад представлений у більшості постсоціалістичних країн приватнокапіталістичними та колективними капіталістичними підприємствами у формі акціонерних компаній. Водночас внаслідок узурпації акціонерної власності вузьким колом нової української великої буржуазії колективні капіталістичні підприємства зазнають все більшої приватнокапіталістичної спрямованості, що означає рух даного укладу у бік капіталізму взірця кінця XIX - початку XX ст.

Колективний трудовий устрій представлений в деяких інших країнах викупленими трудовими колективами підприємствами, кооперативами, в яких нема найманої праці або вона займає незначну частку. Цей устрій є найпрогресивнішим, бо в ньому досягається єдність колективної праці та колективної власності на основі технологічного способу виробництва, що базується, переважно, на машинній праці. Хоча в Україні він також є надмірно фізично та морально зношеним, але завдяки прогресивній суспільній формі це відставання можна буде швидко подолати.

Державний устрій у постсоціалістичних країнах вже не є домінуючим. Його розвиток може набувати різного спрямування здебільшого соціалістичного, в основному - капіталістичного, відповідати загальнонаціональним інтересам, поєднувати у різні* комбінації ці три напрями, що безпосередньо залежить від типу політичної влади, особливостей господарського механізму. Його розвиток в Україні має, здебільшого, прокапіталістичний характер.

У Китаї процес реформування почався з сільського господарства, легкої та харчової промисловості, а також передових наукомістких галузей. При цьому середньорічні темпи приросту ВВП за період 1979-1999 pp. становили майже 10%. Водночас було створено близько 400 тис. спільних підприємств, у яких державі спочатку належав лише контрольний пакет акцій, а через 10 років вона (держава) ставала їх повним власником.

Градуалістська та інституціональна концепції реформ реалізувались також в Угорщині, Чехії та деяких інших країнах. Позитивною стороною реформ у цих країнах є, по-перше, те, що частка бюджетних асигнувань у ВВП не тільки не зменшилась, а навіть зростала в окремі періоди.

По-друге, в цих країнах збереглася на старому рівні частка витрат на освіту у ВВП. У інших країнах, у т. ч. в Україні, вона суттєво скоротилася.

По-третє, лише незначною мірою посилилась диференціація в доходах 10% найбідніших і найбагатших верств населення. Так, якщо на початку реформ цей розрив становив 2,5-3 рази, то далі - 4,5-5 разів.

По-четверте, уряди Угорщини, Словенії, а також у дещо меншій мірі Чехії намагалися не допустити суттєвого зниження життєвого рівня населення.

6. Моделі переходу до ринку

У західній економічній літературі процес трансформа державної власності у будь-якій формі власності характеризується як приватизація. Таке чорно-біле бачення проблеми є однією з догм західної економічної думки.

Якщо давати наукове трактування цих проблем, то роздержавлення означає процес переходу державної власності на засоби виробництва в інші недержавні типи власності, в тому числі у приватну власність окремої особи або членів її сім'ї (що означає приватизацію державної власності як складову роздержавлення).

Процес роздержавлення і приватизації у 80-90_х роках XX ст. відбувався як у розвинених країнах світу, так і у так званих постсоціалістичних країнах. У кожній із цих груп країн існували як загальні, так і особливі причини роздержавлення і приватизації.

Загалом у країнах колишнього СРСР та соціалістичної співдружності роздержавлення і приватизація відбувалися за різними соціально-економічними моделями та конкретними механізмами їх реалізації. Основними серед них є: 1) модель масового роздержавлення і приватизації; 2) модель колективного роздержавлення і приватизації; 3) модель зовнішнього власника; 4) змішана модель роздержавлення і приватизації; 5) модель соціальне орієнтованої власності.

Модель масового роздержавлення і приватизації найповніше була реалізована у Чехії, Росії, Литві та Монголії, частково у Польщі. У межах цієї моделі в Чехії використовувались такі найважливіші методи: прямий продаж (частка якого становила 44,8%), ваучерний метод - 23%, комерціалізація та перетворення на акціонерне товариство - 22,4%, відкритий аукціон -10,5%, безкоштовна передача майна муніципалітетам, пенсійним фондам і банкам - 8,1%, відкритий конкурс - 8%; приватизація існуючих державних акціонерних товариств - 4%. Крім того, практикувалось повернення частини майна колишнім власникам (так звана реституція), передача частини власності державним кооперативам. Загалом дрібним акціонерам належало більше половини роздержавленої власності.

Внаслідок цілої низки причин, про які йшлося раніше, приватизаційні сертифікати в Україні та Росії знецінились і замість подолання соціально-економічного відчуження воно ще більше зросло. Так, вартість роздержавленого майна у розрахунку на одну особу мала становити не менше 5 тис. дол., в Росії -10 тис. крб. (за оцінками деяких авторитетних російських економістів його вартість могла досягти 250 тис. крб.)

Модель колективного роздержавлення і приватизації передбачає придбання переважної частини акцій трудовим колективом (у т. ч. менеджерами) або, передусім, менеджерами з наступним виділенням частки кожного працівника та правом купівлі-продажу ними акцій інших працівників. Значного поширення ця модель спочатку набула в Росії, Україні, Румунії, Угорщині, Словенії, колишній НДР та деяких інших країнах. Водночас трудовому колективу надавались певні пільги для придбання акцій. Проте в Україні, як зазначалось, а значною мірою і в Росії трудова колективна власність була, здебільшого, узурпована кланово-номенклатурною елітою.

У Словенії працівники роздержавлених підприємств мали право на безплатне отримання 20% акцій, а додаткових 40% - за половину вартості за закритою підпискою. У колишній НДР 20% із загальної кількості роздержавлених підприємств (майже 12 тис.) були викуплені менеджерами і лише незначна частка - трудовими колективами. У Болгарії працівники підприємств мали право на придбання близько 20% акцій роздержавлених підприємств, до того ж за пільговими умовами для тих робітників і службовців, які відпрацювали на підприємстві не менше двох років до початку процесу роздержавлення і приватизації.

Модель зовнішнього власника передбачає надання контрольного пакета акцій (понад 50% голосуючих акцій) в руки іноземного інвестора. Ця модель отримала найбільше поширення в Чилі, частково - в Угорщині, НДР та Естонії. Так, у Естонії поширеним методом роздержавлення і приватизації стали міжнародні тендери. З боку інвесторів, передусім іноземних, брались зобов'язання про створення понад 56 тис. робочих місць. Проте ці зобов'язання дотримувались ними впродовж не більше 2 років, а після цього підприємства навіть закривались. Іноземний капітал допускається урядом Естонії і до приватизації об'єкт виробничої інфраструктури - енергетики, залізниць, портів, зв'язку. Певною мірою ці процеси відбуваються і в Україні.

Змішана модель роздержавлення і приватизації передбачала поєднання державної, колективної і приватної власності різних пропорціях за умов переважання державної власності державного контролю в стратегічних для народного господарства галузях. Зокрема це стосується так званих природних монополій. Найближче до цієї моделі - досвід роздержавлення і приватизації в Китаї, внаслідок чого виникли, передусім, акціонерні підприємства, про що вже зазначалось.

Модель соціально-орієнтованої власності у процесі роздержавлення і приватизації передбачала право робочих рад на підприємстві та менеджерів ухвалювати рішення щодо роздержавлення і приватизації, а також використання інших моделей. Внаслідок цього в Словенії, наприклад, у середині 90_х років працівникам та менеджерам належало понад 40% роздержавлених акціонерних компаній, інвестиційним фондам, що контролюються передусім банками - 20%, державним фондам - близько 20%.

Якщо оцінювати ефективність названих п'яти моделей за темпами зростання таких макроекономічних показників, як ВВП, то найшвидше вони зростали в Китаї, обсяг виробництва на душу населення подвоївся за останні 10 років, значно зріс життєвий рівень населення, тривалість його життя тощо.

Згідно з вимогами закону єдності праці та власності з урахуванням домінуючої ролі колективного характеру праці, найдосконалішою моделлю є надання переважної власності в руки трудових колективів залежно від їхнього внеску в економічний потенціал галузі, регіону країни, а також відповідно до критеріїв ваучерної приватизації.

Загалом проведення роздержавлення і приватизації не має супроводжуватися надмірною приватизацією власності, оскільки це означало б рух економічної системи від однієї крайності до іншої (від тотального одержавлення до майже тотальної приватизації), а отже, невирішення проблем її динамічного розвитку, а створення нових, не менш глибоких суперечностей, які негативно впливають на розвиток суспільства.

7. Особливості функціонування перехідної економічної системи України

Перехід від високомонополізованої планової економіки конкурентного типу в Україні значною мірою був ускладнений через успадковані від колишнього СРСР структуру і спеціалізацію української економіки, а також внаслідок істотних прорахунків економічного і політичного характеру. Внаслідок спеціалізації економіки, сформованої впродовж багатьох десятиріч на основі розподілу праці в СРСР, Україна виробляла в середньому лише біля 20% кінцевого продукту. У промисловому секторі їй було відведено роль виробника напівфабрикатів із низьким вмістом додаткової вартості. У зв'язку з розробкою енергетичних ресурсів Сибіру, енергомісткі українські металургійні та машинобудівні підприємства були переорієнтовані на споживання нафти і газу з Росії, опинившись у цілковитій залежності від російських енергоносіїв. Рішення про перехід до взаємних розрахунків за енергоносії за світовими цінами, прийняте країнами колишнього СРСР, негативно відбилось на українській економіці. Рекордно високий рівень інфляції в Україні у 1993 р. значною мірою спричинений саме цим стрімким підвищенням цін. Негативною складовою структури виробництва була орієнтованість економіки України на потреби військово-промислового комплексу.

Реальне економічне реформування в Україні розпочалося з кінця 1994 р., і сьогодні зауважуються позитивні тенденції економічного розвитку. Структурні реформи передбачають формування багатоукладної економіки й конкурентного середовища, здійснення великомасштабної приватизації, розвиток фондового ринку, корпоратизацію великих підприємств, впровадження механізмів банкрутства, антимонопольне регулювання, цінову лібералізацію, стимулювання виробництва експортної та імпортозамінної продукції, інвестиційне забезпечення структурних змін в економіці за пріоритетними напрямами. Процес приватизації в Україні і в організаційному, і у фінансовому відношеннях спирався на широку підтримку міжнародних економічних організацій. В Україні формується двосекторна модель економіки у складі державного і приватного секторів. Держава задекларувала лібералізовані засади економічної політики щодо приватного сектора, конституційне закріплення свободи підприємництва, недопущення привілейованості державних підприємств відносно приватних, стимулювання пріоритетних напрямів підприємницької діяльності засобами фіскальної політики, сприяння залученню відповідних інвестицій. Для прискорення структурної перебудови економіки й піднесення центру ваги з базових на переробні галузі важливе значення має залучення в українську економіку зарубіжних інвестицій. Пріоритетними галузями для зарубіжних фірм є металообробка і машинобудування, харчова, легка, медична і мікробіологічна промисловості, транспорт, авіа- й суднобудування, зв'язок. Головною метою державної зовнішньоекономічної політики є створення умов для формування довгострокових конкурентних переваг українських товаровиробників з метою забезпечення їхнього функціонування на економічній арені світу як конкурентоспроможних учасників галузевих і міжгалузевих банків. Важливим завданням розбудови державності та економіки України є її інтеграція до світового економічного простору.