Фактори розміщення продуктивних сил - певні причини та чинники, що впливають на їх територіальне розташування, визначають його ефективність.

Всі фактори розміщення продуктивних сил можуть бути представлені такими основними укрупненими групами: природно-географічні, геополітичні, демоекономічні, соціально-економічні та техніко-економічні.

Природно-географічні фактори включають характеристику природнокліматичних умов та економічну оцінку природних ресурсів.

Геополітичні фактори розвитку і розміщення продуктивних сил охоплюють: географічне положення території; конкурентні переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; модель інтеграції в світовий економічний простір. В цілому географічне положення України є сприятливим для економічного розвитку.

Дія геополітичних факторів забезпечує інтеграцію продуктивних сил країни чи певного регіону в структуру світового економічного простору і міжнародного поділу праці на основі розвитку різних форм зовнішньоекономічних зв'язків.

Демоекономічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил включають: загальну чисельність населення, його структуру, режим відтворення та територіальні особливості розміщення; чисельність трудових ресурсів, їх територіальногалузевий розподіл та якісні характеристики; чисельність робочої сили, основні форми її зайнятості, рівень зареєстрованого і прихованого безробіття; мобільність робочої сили та форми її економічного руху.

Комплексний аналіз демоекономічних факторів дозволяє оцінити рівень трудозабезпеченості певних територій, а відтак і можливостей розміщення нових виробництв чи доцільності скорочення діючих у зв'язку з погіршенням екологічної ситуації, низькою рентабельністю, необхідністю реструктуризації господарського комплексу тощо. Демоекономічні фактори чинять вагомий вплив на розміщення трудо- та наукомісткість галузей промисловості, а також тих галузей, які потребують робочої сили певного професійно-кваліфікованого складу.

Соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил охоплюють: рівень розвитку соціальної інфраструктури, що задовольняє потреби населення в освіті, охороні здоров'я, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуванні; стан навколишнього середовища і природоохоронну діяльність; санітарно-гігієнічні умови праці.

Техніко-економічні фактори включають: основні напрями науково-технічного прогресу та конкретні форми впровадження його результатів у практику господарювання, форми суспільної організації виробництва та рівень розвитку транспортної системи. Сукупна дія цих факторів створює можливості для рівномірного розміщення продуктивних сил на основі зниження трудо-, фондо - і матеріаломісткості виробництва, встановлення раціональних міжгалузевих та внутрішньогалузевих зв'язків, забезпечення ефективного використання всіх видів ресурсів.

3.3 Аналіз і формування економічного розвитку регіонів

З метою всебічного врахування пріоритетних напрямків соціально-економічного та науково-технічного розвитку регіону доцільно розробляти як самостійний документ регіональні цільові програми.

Регіональна цільова програма (РЦП) - це затверджений нормативно-правовим актом регіону цілісний документ, який визначає стратегію розв'язання соціально-економічних, екологічних, науково-технічних, культурних та інших проблем загальнорегіонального значення і містить комплекс взаємопов'язаних заходів і завдань (цільових проектів), спрямованих на досягнення конкретних кінцевих цілей, узгоджених за терміном їх виконання і складом виконавців та реалізованих повністю або частково за рахунок коштів регіонального бюджету.

Науково обґрунтоване розроблення програми економічного і соціального розвитку регіону містить такі етапи:

Аналіз стану економіки регіону на початок планового періоду і тенденцій економічного розвитку, що виявилися у передплановий період.

Прогноз науково-технічного прогресу, суспільних потреб і ресурсів на перспективу.

Вибір конкретних цілей і завдань економічного розвитку регіону на даний плановий період і визначення основних напрямків розвитку економіки регіону.

Розроблення основних показників програми (плану) економічного і соціального розвитку регіону.

Складання розгорнутого плану економічного і соціального розвитку регіону.

Аналіз економічної ситуації та існуючих проблем соціально-економічного розвитку має комплексний характер, охоплює всі сторони і сфери економіки регіону і здійснюється так.

Аналіз загального стану економіки регіону. Аналіз динаміки ВВП та його складових. Характеристика основних тенденцій економічного розвитку та чинників, що обумовлюють ці тенденції.

Аналіз впливу факторів (зміна обсягів реалізованої продукції, зміна обсягу товарно-матеріальних запасів та інші) на зміну номінального та реального ВВП.

Характеристика зміни складових компонентів та їх співвідношень у ВВП за витратами та доходами.

Визначення причин, за яких відбулася зміна в обсягах реалізації та накопичення (зменшення) товарно-матеріальних запасів у галузях промисловості, на окремих підприємствах та в агропромисловому комплексі.

Визначення галузей, окремих підприємств, які можуть стати осередками економічного зростання в регіоні.

Аналіз промисловості та її галузей. Загальна характеристика стану реалізації державної промислової політики підприємствами регіону.

Аналіз динаміки і тенденцій розвитку промисловості регіону, в тому числі її галузевої структури. виявлення економічно необґрунтованих випадків заборгованості;

Аналізується також виробництво товарів і послуг. Характеризується регіональний ринок товарів і послуг, проблеми внутрішнього виробництва та реалізація заходів з його підтримки.

Аналіз паливно-енергетичного комплексу. Енергетика.

Аналіз вугільної промисловості.

Аналіз нафтогазової промисловості:

Аналіз легкої промисловості. Аналіз заходів, які здійснюються в галузі щодо підвищення рівня використання виробничого потенціалу підприємств регіону, повернення втрачених позицій на внутрішньому рийку та підвищення конкурентоспроможності продукції. Оцінка заходів щодо здійснення реструктуризації окремих підприємств легкої промисловості.

Аналіз харчової промисловості. Аналіз досягнень та проблем, які залишаються невирішеними. Оцінка динаміки виробництва продукції, динаміки експорту та імпорту харчової продукції.

Аналіз агропромислового комплексу. Здійснюється оцінка діяльності обласних управлінь і відомств щодо створення умов для ефективної роботи галузі, у т.ч. поліпшення фінансового стану господарств, реформування земельних відносин, сільськогосподарських підприємств, розбудови інфраструктури. Динаміка виробництва валової продукції, в тому числі по галузях. Аналіз факторів, що впливають на виробництво. Заходи, що застосовувалися для збільшення обсягів виробництва та вирішення фінансових проблем.

Оцінка функціонування біржового ринку, динаміки біржової торгівлі та її частки в загальному обсязі реалізації сільськогосподарської продукції, а також факторів, які стримують розвиток біржового ринку.

Оцінка стану справ проведення земельної реформи.

Аналіз транспорту і зв'язку. Характеризується робота транспортного комплексу регіону, його стан відповідно до форм власності, обсяги робіт в динаміці, фінансовий стан підприємств.

Аналіз будівельного комплексу.

Аналіз інвестиційної діяльності. Цілі і завдання інвестиційної політики регіону повинні визначатися виходячи з оцінки всіх можливих джерел фінансування капітальних вкладень в реальному секторі економіки. Відповідно до Закону України «Про інвестиційну діяльність». (Інвестиційний ринок, ринок прямих капітальних вкладень, ринок об'єктів, що приватизуються, фондовий ринок)

Аналіз фінансово-бюджетної сфери. Фінансовий стан регіонів має особливе значення, оскільки постійним завданням регіональних владних структур є узгодження диспропорції між потребами в ресурсах і можливостями забезпечення соціально-економічного розвитку території.

Фінанси - це економічний інститут, економічні відносини, покликані оптимізувати використання вартості та її форм, які виникають у розвинутій системі товарно-грошових відносин. Окремо від грошей і руху грошових ресурсів при розподілі й перерозподілі національного доходу в грошовій формі не можуть існувати фінансові відносини та створюватися фінансові ресурси.

Фінансові ресурси регіонів (областей, регіонів, міст та ін.) містять: бюджети всіх рівнів, фінанси господарюючих суб'єктів відповідної території, державні та позабюджетні фонди, кредитні ресурси, іноземні інвестиції, внутрішні запозичення у населення.

Складовою частиною аналізу фінансово-бюджетної сфери регіону є аналіз фінансового стану підприємств.

Аналіз інституціональних перетворень. Участь регіону у формуванні інституціональної політики держави потребує визначення головної мети і основних завдань; пріоритетних напрямків інституціональних перетворень економіки; заходів щодо переходу до грошової приватизації, розвиток малого і середнього бізнесу; визначення ефективності інституціональних перетворень; ролі і місця малого і середнього бізнесу в економічному зростанні, в розширенні зайнятості; заходів антимонопольної політики, регулювання діяльності монопольних угруповань; методів і засобів управління об'єктами державної і комунальної власності.

Аналіз ринку праці та рівня життя населення регіону. Зайнятість населення є одним з найважливіших напрямків соціальної політики держави.

З метою виявлення тенденцій вирішення проблем ринку праці в регіоні визначаються такі показники і напрямки дій суб'єктів регіональної економіки та регіонального державного управління:

аналіз демографічної ситуації та проблем збалансування попиту і пропозиції на ринку праці регіону;

динаміка і тенденції показників зайнятості населення. Аналіз взаємозв'язків динаміки зайнятості та динаміки ВВП, динаміки випуску продукції та динаміки показників зайнятості в окремих галузях економіки;

оцінки впливу політики реструктуризації на рівень структурного безробіття.

аналіз динаміки номінальних та реальних доходів населення, розмірів заробітної плати та основних показників рівня життя і купівельної спроможності населення.

характеристика динаміки заборгованості з виплат заробітної плати й інших соціальних виплат та аналіз головних факторів, що породжують цю проблему, у тому числі в бюджетній сфері.

Аналіз гуманітарного розвитку (охорона здоров'я, освіта, культура і мистецтво, засоби масової інформації, фізична культура і спорт, туризм, сім'я і молодь).

Аналіз внутрішнього регіонального ринку товарів та послуг для населення. При аналізі стану внутрішнього регіонального ринку товарів та послуг для населення здійснюється оцінка стану вирішення проблеми збалансування попиту та пропозиції на ринку товарів та послуг. Аналіз насиченості ринку вітчизняними (у т.ч. регіональними) товарами та послугами.

Оцінка розвитку інфраструктури сфери торгівлі та громадського харчування.

Вивчається стан запровадження ринкових відносин при реформуванні житлово-комунальної сфери, у тому числі забезпечення надання якісних житлово-комунальних послуг населенню та упорядкування методики формування тарифів на житлово-комунальні послуги (позитивні та негативні приклади, питання, що потребують вирішення).

Аналіз зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів економіки регіону. Аналізується зовнішньоекономічна діяльність регіональних державних структур та суб'єктів економічної діяльності регіону всіх форм власності.

Оцінка стану довкілля регіону. Екологічна політика регіону здійснюється в напрямку досягнення головної мети державної екологічної політики - відновлення безпечного навколишнього середовища та раціональне використання природно-ресурсного потенціалу.

Аналіз місцевої територіальної політики регіону. Місцева територіальна політика регіону розробляється для сприяння вирішенню економічних і соціальних проблем територій (міст, районів, окремих населених пунктів), структурної перебудови їх економіки, забезпечення раціонального територіального розподілу праці та виробництва, розвитку міжрегіональних та зовнішньоекономічних зв'язків з урахуванням можливостей та особливостей міст, районів, окремих населених пунктів.

Контрольні запитання

1. Особливості та закономірності розміщення продуктивних сил.

2. Принципи розміщення продуктивних сил.

3. Фактори розміщення продуктивних сил.

4. З якою метою розробляють документ РЦП ?

5. Аналіз і формування економічного розвитку регіону.

4 Економічне районування і територіальна організація продуктивних сил

4.1 Сутність, функції, критерії та принципи економічного районування

Основою формування економічних районів є суспільний територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій, виробничі цикли і розвиток міжрайонної кооперації. Об'єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають: наявні природні ресурси, особливості економіко-географічного положення території, система розселення, чисельність населення, виробничий потенціал, спеціалізація господарства, рівень господарського освоєння території.

Основний вклад у розробку наукових основ економічного районування внесли такі радянські економіко-географи і економісти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман та ін.

За визначенням П.М. Алампісва, економічний район - це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно пов'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Економічне районування - це науковообґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці.

На формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні:

головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці;

територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно пов'язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території;

до основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни - великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на довколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв'язок ядра і периферії економічного району. На Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;

економіко-географічного положення території району, вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства;

природні умови і ресурси - це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району;

форми територіальної організації виробництва - промислові центри, промислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в народногосподарський комплекс економічного району;

суспільно-політичний устрій. В Україні суспільно-політичний устрій держави побудований на засадах унітарності, але з певними елементами федерації (АР Крим);

адміністративно - територіальний поділ країни функціонують як самостійні суб'єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій.

Основними функціями економічного районування є:

створення економічної основи територіального управління господарства регіонів;

вдосконалення територіальної структури господарства;

формування й реалізація державної регіональної економічної політики;

обґрунтування вибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил;

обґрунтування розвитку ТВК;

підвищення ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу;

сприяння аналізу, діагностиці та прогнозуванню регіонального розвитку;

створення основи для розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.

У практиці економічного районування виділяються такі критерії територіального поділу продуктивних сил:

економічний район має бути великою економічно-цілісною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації;

розміри території великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезень масових вантажів у межах району;

економічний район повинен являти територіальну єдність;

на території економічного району повинен бути сформований потужний народногосподарський комплекс;

при виділенні економічного району повинно враховуватись економіко-географічне положення території;

до складу великих економічних районів повинні повністю включатись території адміністративних областей, районів без порушень їх меж.

При виділенні економічних районів враховуються такі основні принципи:

принцип економічної доцільності, який основується на тому, що кожен економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного народногосподарського комплексу країни із певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв. Спеціалізацію району визначають ті галузі, у яких витрати праці і засобів на виробництво продукції будуть найменшими, або виробництво певних видів продукції можливе там лише з причин природного фактору, або наявності корисних копалин. У виділених районах територіальна організація господарства повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту.

принцип об'єктивності районоутворення, що означає виділення об'єктивної, суспільно цілісної території, яка розглядається як територіальна система продуктивних сил з міцними внутрішніми зв'язками;

принцип перспективності розвитку господарського комплексу, що дозволяє прогнозувати структуру виробництва, розвиток системи розселення, нові напрямки виробничої спеціалізації в результаті освоєння нових територій, сировинних баз, формування центрів господарської діяльності;

принцип комплексності розвитку всіх функціональних ланок, що передбачає раціональну систему внутрішніх зв'язків і пропорційність між сферами людської діяльності;

принцип єдності економічного районування і політико-адміністративного устрою держави. На основі цього принципу адміністративні одиниці одночасно розглядаються як економічні райони нижчого ієрархічного ступеня.

4.2 Типи економічних районів

Науково обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів - галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв. їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (грунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв'язків тощо.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі економічні райони (макрорайони) - це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів г виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

Середній економічній район (мезорайон) - це виділений в межах макрорайону певний підрайон, що охоплює господарські комплекси адміністративно-територіальних одиниць. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто ще територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як в масштабах країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району.

Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) - це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів.

Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів. Це пов'язано з тим, що економічна основа сусідніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підприємств місцевого значення з їх сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. Низові адміністративно-господарські райони використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва.

4.3 Територіальна організація продуктивних сил України

Стабільність розвитку суспільства значною мірою залежить від дотримання балансу загальнодержавних і регіональних інтересів. Збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів, врахування їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій населення досягається шляхом розробки і дотримання державної регіональної політики. Одним із дієвих засобів її реалізації є розробка та виконання державних програм і проектів щодо підтримки місцевого самоврядування, комплексного соціально-економічного розвитку регіонів. Завдяки цьому можна більш ефективно використати природно-ресурсний та соціально-економічний потенціал територій, швидше досягнути загальнодержавних соціальних стандартів незалежно від економічних можливостей регіонів, ефективно забезпечити вплив регіонів на здійснення загальнонаціональної політики держави, а також досягти оптимального узгодження загальнодержавних інтересів з потребами і особливостями розвитку регіонів.

Основу суспільного життя людей в будь-якому регіоні складають взаємозв'язки насамперед у сфері матеріального виробництва. У ній взаємодіють люди як головна продуктивна сила, засоби виробництва і природна продуктивна сила регіону, носієм якої є природно-ресурсний потенціал.

Функціонування продуктивних сил, результативність взаємодії різних елементів залежить від ефективної територіальної організації, узгодження дії окремих складових та способів регулювання їх взаємодії для досягнення певної мети. Територіальна організація як науково обґрунтоване впорядкування у просторі діяльності різних суб'єктів для досягнення певних цілей є одним із дієвих факторів регіонального розвитку. Саме через механізм оцінки і врахування дії різних чинників відбувається розміщення об'єктів господарства, узгоджується механізм організації їх функціонування, формується просторова виробнича та соціально-економічна система з певним характером взаємодії продуктивних сил. Таким чином, внутрішній взаємозв'язок і взаємообумовленість складових елементів продуктивних сил, інтенсивність цієї взаємодії є тією основною умовою, яка впливає на їх територіальну організацію і комплексний розвиток регіону.

Внаслідок територіальної організації продуктивних сил формується відповідна територіальна структура виробництва й інших сфер суспільної діяльності людей. Вона (структура) характеризується певними якостями і рівнем розвитку, особливостями взаємодії складових елементів, результативністю їх функціонування.

Для забезпечення стійкого функціонування системи продуктивних сил регіону її елементи повинні певним чином підбиратися і раціонально територіально розміщуватися. При цьому вони мають бути структурно і функціонально упорядкованими у просторі та часі, забезпечуючи самовідтворення.

Конкретним відображенням територіальної організації продуктивних сил є територіальна структура господарського комплексу. Територіальні пропорції соціальних і матеріальних продуктивних сил свідчать про особливості їх локалізації, тобто відношення до території. Наявність зв'язків і відношень між елементами продуктивних сил на певній території, в межах будь-якого регіону сприяє виконанню ним певної господарської функції в складній соціально-економічній системі країни. Таким чином, територіальна організація продуктивних сил за рахунок оптимізації просторових пропорцій і розвитку раціональних зв'язків забезпечує підвищення ефективності функціонування економіки в цілому.

Територіальна організація продуктивних сил -- це динамічний і багатоплановий процес, який залежить від різних факторів. Кожен з них характеризується особливостями і масштабами впливу як на розвиток і розміщення продуктивних сил, так і результативність їх функціонування. Сучасний стан економічного розвитку вимагає адекватної новим умовам територіальної організації продуктивних сил. Основу цієї організації мають складати нові виробничі відносини між суб'єктами економічної діяльності. Насамперед це стосується відносин власності на засоби виробництва і продукти праці. Ступінь володіння ними позначається на структурі господарства, основних галузевих пропорціях, розміщенні та виробництві продукції з урахуванням ринкової кон'юнктури. Майнові відносини впливають на економічну політику розвитку і розміщення продуктивних сил, тобто економічний інтерес конкретних суб'єктів ринку стає важливим для розміщення і розвитку продуктивних сил, їх територіальної організації. Це обумовлюється також наявністю поряд із загальнодержавною регіональної і районної комунальної власності територіальних громад регіону (району). Вони розпоряджаються також доходами регіонального чи місцевого рівня. Крім того, існує місцева (комунальна) власність, яка включає рухоме і нерухоме майно, доходи місцевого бюджету, інші кошти, які належать територіальній громаді на правах власності. Все більшої ваги в територіальній організації продуктивних сил набуває приватна власність. Завдяки цьому суб'єкти господарювання можуть суттєво впливати на вирішення питань розміщення підприємств.

Таким чином, відносини власності стають вагомим фактором територіальної організації продуктивних сил. До того ж вони є досить динамічними -- змінюється не лише форма, але й суб'єкт власності. Кожен новий власник, виходячи з конкретної ринкової кон'юнктури, як господарюючий суб'єкт впливає на зміни в територіальній організації всього комплексу взаємодіючих продуктивних сил. Це свідчить про значну роль у розвитку і розміщенні продуктивних сил власників засобів виробництва як нових активних учасників виробничих відносин. Розвиток ринкових відносин на новому економічному базисі та різноманітних формах власності формують нову ідеологію і регіональну політику організації продуктивних сил в цілому та їх складових елементів зокрема.

Загальні засади державної регіональної політики соціально-економічного розвитку та головні механізми її реалізації розробляються і визначаються парламентом (Верховною Радою) України. Він затверджує і державні програми регіонального розвитку. Інші державні центральні органи створюють умови і здійснюють контроль за виконанням програм та проектів регіонального і місцевого розвитку. Головною метою регіональної політики держави, як це задекларовано центральними органами влади, є забезпечення стабільного соціально-економічного розвитку регіонів і територіальних громад на базі місцевого природно-ресурсного та соціально-економічного потенціалів. Це повинно привести до зростання життєвого рівня населення.

Запорукою активізації регіональної соціально-економічної політики має стати створення раціональної й ефективної системи влади і управління в центрі та регіонах, яка повинна забезпечити оптимальне поєднання загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів. Змістом діяльності влади усіх територіальних рівнів є концентрація зусиль на забезпеченні соціально-економічного розвитку регіонів шляхом науково обґрунтованого залучення у господарський обіг наявного потенціалу регіону, мобілізація всіх елементів продуктивних сил на ефективну діяльність з урахуванням внутрішньої економічної ситуації, територіального поділу праці в країні та за її межами.

Пріоритетними завданнями регіональної політики є вирішення найбільш гострих економічних, соціальних і екологічних проблем. Насамперед це стосується подолання значної територіальної диференціації в економічній сфері, надвисокої територіальної концентрації виробництва і населення в окремих регіонах та формування гіперурбанізованих територій; значних територіальних відмінностей в динаміці економічного розвитку тощо. До пріоритетних відноситься і соціальна політика держави. Існуючі регіональні відмінності у рівні життя людей, співвідношенні між доходами на душу населення вимагають проведення політики гарантованих загальнодержавних стандартів і нормативів.

Таким чином, регіональна політика держави має суттєвий вплив на територіальну організацію продуктивних сил, значною мірою обумовлює ефективність їх функціонування, впливає на тенденції зміни територіальних пропорцій зосередження продуктивних сил.

Для здійснення регіональної політики держави і, зокрема, управління економічним та соціальним розвитком регіонів надзвичайно важливе значення має знання територіальної структури господарського комплексу як інваріанта його територіальної організації. Аналіз і оцінка територіальних пропорцій продуктивних сил, динаміки їх зміни дозволяє визначити основні напрями регіональної політики та здійснити цілеспрямоване управління формуванням територіальної структури виробництва згідно з природними, соціальними й економічними можливостями територій з урахуванням територіального поділу праці.

Серед основних проблем територіальної організації продуктивних сил у регіональному вимірі варто виділити наступні:

надзвичайно висока концентрація продуктивних сил у високоіндустріальних районах -- Донбас і Придніпров'я, частково Прикарпаття та окремі агломерації. На б високорозвинутих областей України -- Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Харківську та Київську припадає більш 45% вартості основних виробничих фондів;

невідповідність між природно-ресурсним та працересурсним потенціалом і рівнем розвитку господарської діяльності та просторової його організації в межах економічних районів, областей, міських поселень. Це, перш за все, відноситься до Подільського, Поліського, Південного районів і їх областей;

недостатній розвиток і збалансованість складових транспортної системи, її нераціональна просторова диференціація, що зумовлює неповне включення окремих регіонів і великих промислових центрів в загальнодержавний та міжнародний поділ праці (центральні обласні республіки);

ігнорування на практиці принципу регіонального господарювання, в основі використання якого доцільним є створення Фонду регіонального розвитку для реалізації державних регіональних програм і ін. заходів, зокрема, розвитку нових форм розміщення продуктивних сил;

децентралізація процесу державного регулювання економіки і зосередження певної частини функцій, повноважень і ресурсів в регіонах, хоча це потребує виваженого обґрунтування переваг;

складність формування ринкового середовища з причин надмірної залежності від регіональних влад конкретних рішень з приватизації;

неузгодженість і складність процесу нормативного і реального розмежування власності між державними і регіональними рівнями з причин відсутності законодавчої чіткої системи критеріїв і процедур розподілу державної власності на рівнях державної влади і місцевого самоврядування;

відсутність ефективного поєднання галузевого і територіального управління, нескоординованість чого призвела до обмеження можливостей врахування регіональних і галузевих інтересів, а також їх узгодження;

недостатня дієвість регіональної економічної політики, яка повинна забезпечити розбудову соціально спрямованої економіки і якісне піднесення на цій основі рівня життя і добробуту населення країни.

Практичне значення економічного районування

Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об'єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обґрунтуванні перспектив розвитку територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.

В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення. Територіальні схеми розміщення і розвитку продуктивних сил певних районів являють собою прогнозні, науково обґрунтовані розробки прикладного характеру.

Контрольні запитання

1. Сутність та практичне значення економічного районування.

2. Критерії виділення економічних районів.

3. Принципи економічного районування.

4. Яка різниця між спеціальним і інтегральним економічним районуванням.

5. Територіальна організація продуктивних сил України.

5 Наукові методи аналізу розміщення продуктивних сил і рівнів економічного розвитку регіонів

5.1 Методи аналізу територіальної організації економічної системи

Територіальна структура є важливим об'єктом дослідження національної економічної системи. Це стрижнева категорія геопросторової організації господарства країни, яка охоплює основні економіко-територіальні поняття, зокрема наявність і взаємопов'язаність форм територіальної організації продуктивних сил загалом.

Продуктивні сили як територіальна економічна система -- це функціональне поєднання елементів чинників виробництва, зосередження і розміщення яких зумовлене природними умовами або суспільними потребами. Основними елементами продуктивних сил є праця, основний, оборотний капітал і фінанси. Вартість праці, основного і оборотного капіталу складають вартість національного капіталу.

Основою локалізації національного капіталу і його територіального розміщення є всі рівні поділу праці: загальний, частковий, одиничний і територіальний. Це поглиблює спеціалізацію, технологічну і економічну кооперації виробництв, посилює взаємозалежності виробничих і обслуговуючих підприємств та організацій на території, де вони розміщені.

Дослідження територіальної організації продуктивних сил передбачає обов'язкове вивчення структури, ієрархії та інших особливостей управління. У ринковій економіці формула управління економікою -- це формула влади. Отже, мистецтво управління країною чи територією ґрунтується на опануванні формули влади кожним об'єктом управління. Перспективний розвиток територіальної структури продуктивних сил і економіки загалом залежить значною мірою від формули управління центральної і місцевої влади.

Продуктивні сили певної території -- це комплекс взаємозумовлених, локально зосереджених виробничих і обслуговуючих підсистем. Функціонуючи для задоволення регіональних і міжрегіональних потреб, вони утворюють єдину територіальну економічну систему, яка поєднує різні галузі виробництва, рівні управління, системи обміну, споживання, захисту населення, довкілля та ін.

Аналіз продуктивних сил як територіальної економічної системи здійснюється через призму трьох основних аспектів: територіально-комплексного, територіально-галузевого, територіально-ефективного.

1. Територіально-комплексний аспект. Враховує взаємодію галузей сфери виробництва, сфери послуг, управління як єдиної економічної системи, виявлення пропорцій виробництва й споживання, рівнів економічного розвитку населених пунктів і територій, внутрірегіонального і міжрегіонального обміну тощо. Він дає змогу:

розкривати продуктивні можливості території -- наявність ресурсів живої праці, основного або продуктивного капіталу, мінерально-сировинних, грошових ресурсів, попит і платоспроможність споживачів, експортні можливості території та ін.;

висвітлювати рівень поділу праці, взаємозумовленість і взаємозв'язок об'єктів виробництва товарів і послуг, кооперацію виробництва, стан виробничої й соціальної інфраструктури, обсяги, структуру, динаміку виробництва регіонального продукту та ін.;

виявляти рівень збалансованості та оптимізації пропорцій продуктивних сил території, обґрунтовувати прогноз розвитку продуктивних сил, розробляти територіальні баланси, в яких зводять виробництво товарів, робіт і послуг з їх розподілом в окремому регіоні та за його межами. Територіальні баланси розробляють з окремих видів ресурсів: трудових, водних, земельних; промислової та сільськогосподарської продукції для обґрунтування індикативних (рекомендаційних) планів виробництва; капітальних вкладень, перевезень, попиту і пропозиції на гуртовому і споживчому ринках.

Результати територіально-комплексного аналізу дають змогу сформувати на рівні країни генеральну схему розвитку і розміщення продуктивних сил країни, окремого регіону -- схему розвитку і розміщення продуктивних сил області, міста тощо. У кожному випадку цей документ повинен містити наукове обґрунтування розвитку і розміщення продуктивних сил на перспективу за такими розділами:

аналіз розвитку і розміщення продуктивних сил за базовий період (не менше 15 років);

завдання розвитку і розміщення продуктивних сил на перспективу, які визначають відповідно до структурних ринкових змін;

передумови й умови розміщення продуктивних сил на перспективу;

прогноз рівнів розвитку національної економіки та окремих її регіонів на перспективу;

прогноз розвитку і розміщення галузей національної економіки та промисловості, міжгалузевих комплексів;

прогноз економічного і соціального розвитку областей, міст, районів;

вплив ринкових перетворень і міжнародного поділу праці на розміщення продуктивних сил;

економічна ефективність передбачуваних зрушень у територіальній структурі господарств.

2. Територіально-галузевий аспект. На основі аналізу поділу праці дає змогу обґрунтувати спеціалізацію виробництва окремих регіонів -- переважаючий розвиток виробництва певних видів продукції або виконання відповідних національно-господарських функцій з урахуванням найефективнішого використання сприятливих природних і економічних умов району та раціональної участі в територіальному поділі праці.

На основі загального поділу праці з'ясовують співвідношення сфер виробництва товарів і надання послуг. У виробничій сфері -- співвідношення промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту; у сфері послуг -- співвідношення освіти, охорони здоров'я, культури та ін. На основі часткового поділу праці визначають співвідношення у промисловості -- машинобудуванні, хімічній, легкій та інших галузях; у сільському господарстві -- рослинництві, тваринництві тощо. На основі одиничного поділу праці -- структуру зайнятості за професіями, рівнем кваліфікації тощо. Територіально-галузевий аспект аналізу розміщення і функціонування продуктивних сил передбачає обґрунтування спеціалізації виробництва, обслуговуючої діяльності окремої території -- області, району, міста, групи областей.

Територіально-галузевий аспект оцінки господарської діяльності дає змогу оптимізувати розміщення галузей національної економіки, яке базується на аналізі потреб країни загалом і окремих регіонів у певних видах продукції, наявності виробничих можливостей, трудових, енергетичних, паливних, сировинних ресурсів. Рівень забезпеченості територій (районів) наймасовішою продукцією промисловості чи сільського господарства визначається на основі територіальних балансів виробництва і розподілу продукції. Спеціалізація регіону і обмін продуктами підвищують ефективність виробництва загалом і прискорюють темпи його розвитку.

3. Територіально-ефективний аспект. Пов'язаний з такими поняттями:

ефект -- загальний результат, отриманий внаслідок використання загальних засобів за певний період часу;

продуктивність -- одиничний результат, отриманий як віддача одиниці задіяної праці чи капіталу за одиницю часу;

ефективність -- одиничний результат, отриманий як місткість одиниці затрат праці чи капіталу в одиниці створеної продукції;

індекс продуктивності (ефективності) -- результат порівняння виробничого ефекту (ефективності) наступного періоду до виробничого ефекту (ефективності) попереднього періоду;

економічне зростання -- зростання обсягу виробництва ВВП, платоспроможності населення, рівня споживання на душу населення, тобто добробуту.

Залежно від сфери соціально-економічного буття вирізняють ефективність (ефект) економічну, соціальну та ефективність розміщення продуктивних сил.

Економічна ефективність -- це співвідношення затрат і результату. Ефективність зростає за мінімізації матеріальних, сировинних, фінансових, трудових затрат, чисельності управлінських структур та їх рівнів, скорочення шляху руху ресурсів, продукції, фондів, зростання продуктивності праці, віддачі основного й оборотного капіталів і отримання максимального прибутку.

Соціальна ефективність -- сукупність економічних і соціальних наслідків, яка досягається за певного обсягу використання ресурсів і затрат. До соціального ефекту належать:

збільшення обсягу, вдосконалення структури індивідуального споживання матеріальних благ і послуг;

поліпшення забезпеченості майном і комунальними послугами (за кількістю та якістю);

розвиток структури, повноти задоволення послугами індивідуального та колективного споживання;

поліпшення умов безпеки праці;

зниження захворюваності, продовження середньої тривалості життя;

збільшення вільного часу працівників;

підвищення рівня культури й освіти населення, кваліфікації працівників;

збереження і впорядкування довкілля та ін.

Ефективність розміщення продуктивних сил пов'язують з вирівнюванням економічних рівнів розвитку регіонів. Виявляється у вищих темпах зростання продуктивних сил менш розвинутих регіонів порівняно з більш розвинутими. Чинниками ефективного розміщення продуктивних сил є:

ресурсні -- наявність працездатного населення, водних, мінерально-сировинних і енергетичних ресурсів;

економічні -- сукупні витрати на зайнятість, водозабезпечення, освоєння ресурсів;

соціальні -- зростання рівня зайнятості, розвиток соціальної інфраструктури, природоохоронні технології та ін.

Ефективність вимірюють співвідношенням результату (ефекту) (Qц) до затрат -- матеріальних чи трудових (Тк):

чи ,

Ефективність є позитивною, якщо результат зростає, а затрати залишаються незмінними, зменшуються або їх зростання є меншим порівняно зі зростанням результату. Негативною вона буває, якщо результат зменшується, а затрати залишаються незмінними, зростають або їх зростання перевищує результат.

Продуктивність і ефективність визначають стосовно:

працюючих на виробництві -- продуктивність праці, трудомісткість одиниці продукції;

основного капіталу: капіталовіддача, капіталомісткість одиниці продукції;

оборотного капіталу: коефіцієнт оборотності обігових коштів, коефіцієнт закріпленості обігових коштів в одиниці продукції;

виробництва продукції: відношення ціни продукції до її собівартості;

роботи підприємства: відношення вартості валової продукції підприємства до затрат на її виробництво;

роботи галузі: відношення суми вартості валової продукції підприємств галузі до суми затрат на її виробництво;

економіки (господарства) регіону: відношення суми вартості валової продукції підприємств регіону до суми затрат на її виробництво;

економіки (господарства) країни: відношення вартості валового внутрішнього продукту до затрат на його виробництво або випуску до затрат.

Визначення продуктивності задіяних праці та капіталу завжди потребує аналізу ефективної (оберненої до продуктивної) функції. Метою зниження затрат на виробництво одиниці продукції.

Територіально-економічна діагностика. Перед урядом країни, органами управління регіонами, суб'єктами виробництва постають проблеми, які потребують забезпечення систематизованою інформацією, яка відображає реальний стан певної господарської системи. Ці питання вирішують за допомогою економічної (стосовно окремого виробничого об'єкту) чи територіально-економічної (стосовно регіону) діагностики.

Територіально-економічна діагностика -- процес вивчення територіальної економічної системи, її структури, динаміки, внутрігосподарських і міжгосподарських зв'язків, визначення стану функціонування її окремих аспектів і системи загалом.

Об'єктами територіального економічного аналізу є промислове (виробниче) підприємство, район міста, населений пункт, адміністративний район, адміністративна область, країна загалом.

Територіальний економічний діагноз -- це:

процес дослідження об'єкта;

стан досліджуваного об'єкта;

висновки про стан об'єкта;

рекомендації щодо заходів, спрямованих на поліпшення стану об'єкта.

Економічна діагностика вимагає відповідних фахівців, засобів, логічної послідовності тощо. її загальний алгоритм формують:

постановка цілі та вибір об'єкта;

побудова системи індикаторів (критеріїв, показників);

розроблення якісних і кількісних шкал;

збір і оброблення інформації;

виявлення і класифікація регіональних економічних, соціальних патологій та симптомів;

обґрунтування причин і систематизація чинників економічних і соціальних патологій;

узагальнення соціально-економічного стану і рекомендації щодо його оздоровлення.

Якість територіально-економічного діагнозу значною мірою залежить від добору і використання системи індикаторів, які зорієнтовані на такі цілі:

пошук і систематизацію патологій розвитку територіально-економічної системи;

виявлення вузьких місць;

з'ясування механізму формування виробничих зв'язків;

встановлення належності об'єкта до певного класу тощо.

Важливе значення у розробленні якісного територіально-економічного діагнозу має вибір системи проведення діагностичного дослідження. Залежно від особливостей аналітико-дослідницьких процедур вирізняють такі види діагнозу в регіональній економічній діагностиці:

тестовий;

функціональний;

моделювання об'єкта;

експертна оцінка;

ретроспективний.

Регіональний економічний аналіз та оцінку стану системи проводять безконтактним (функціональний і ретроспективний аналіз) і контактним методами (експертна оцінка, тестове опитування, моделювання об'єкта).

Результати територіально-економічної діагностики залежно від цілей, отриманих результатів зводять у єдину схему та використовують за призначенням.

Напрямами практичного використання результатів регіональної економічної діагностики можуть бути:

виявлення закономірностей територіальної концентрації та використання продуктивних сил з метою комплексного розвитку території, формування агломерацій, промислових вузлів, технополісів, технопарків, урбанізованих зон, вільних економічних зон;

обґрунтування комплексного економічного і соціального розвитку;

поєднання інтересів країни та регіону;

наближення матеріале-, енерго-, водомістких галузей до джерел палива, енергії, води та забезпечення дотримання принципів комплексного, раціонального розміщення виробництва; збалансованості та пропорційності; збереження рівноваги між виробничою діяльністю людини та природою.

Територіально-економічна діагностика -- дуже складний процес, який вимагає від виконавців глибокого пізнання дії економічних законів, закономірностей розвитку економічних і соціальних процесів, уміння підбирати відповідні методи аналізу, систему критеріїв та показників, узагальнювати економічні та соціальні явища.

5.2 Методи економічного обґрунтування галузевого розміщення виробництв

Методом є спосіб (засіб) досягнення будь-якої мети, вирішення конкретного завдання, методикою -- сукупність методів практичного чи теоретичного пізнання дійсності. У свою чергу, методика є частиною методології, яка забезпечує вивчення певної наукової проблеми. Свідоме застосування наукою обґрунтованих методів у складі методологи є важливою умовою отримання нових знань про досліджуваний об'єкт.

Економічні методи - це способи визначення дійсності і встановлення істини. Вибір методів економічного аналізу залежить від рівня організації і характеру функціонування господарської системи та цілей її дослідження. Завдання аналізу завжди пов'язане з оцінкою стану економічної системи, виявленням причин певного явища та пошуком методів, засобів і ресурсів для поліпшення (за потребою) соціально-економічної ситуації. Для визначення стану або встановлення діагнозу територіальної економічної системи використовують кілька економічних методів.