Кількість трудових ресурсів залежить від вікової структури населення. Важливими резервами збільшення трудових ресурсів є поліпшення умов праці, техніки безпеки, охорони здоров'я, зменшення чисельності Збройних сил або скорочення терміну служби, ліквідація пільг для передчасного виходу на пенсію. В умовах зниження природного приросту населення велике значення має поліпшення його якісного складу.

Зниження природного приросту спричиняє деформацію вікової структури населення. «Старіння» нації призводить до збільшення економічного навантаження на працездатне населення, виникають труднощі при формуванні трудових ресурсів.

Основним фактором, що визначає розміщення трудових ресурсів, є локалізація виробництва, а сформоване розселення, загалом, відповідає його сучасному розміщенню. У зв'язку з цим, існують об'єктивні умови для територіальної диференціації процесів формування і використання трудових ресурсів. їх раціональне використання потребує, у першу чергу, структурних змін в інвестиційній політиці. Це особливо стосується місцевостей із високим рівнем безробіття.

Ефективне використання трудових ресурсів залежить від розподілу їх у галузях народного господарства. В Україні знижується чисельність зайнятих у промисловості, будівництві і сільському господарстві, а збільшується - у галузях нематеріального виробництва.

Які ж причини спонукають дбати про раціональне використання трудових ресурсів?

По-перше, - на підготовку працівника, на навчання у середній загальноосвітній школі, у професійно-технічних училищах, у вищих навчальних закладах І і II та III і IV рівнів акредитації держава витрачає значні кошти.

По-друге, людина не вічна, і в 55 років жінки, в 60 років чоловіки виходять на пенсію. Тому раціонально використати їх фізичну силу і розумові здібності можна лише у період їх активної трудової діяльності.

По-третє, кожна людина незалежно від того, працює вона чи ні, потребує витрат на їжу, одяг, взуття, забезпечення житлом і всіма видами комунальних та соціальних послуг.

По-четверте, людина лише в праці удосконалює свою майстерність і навики. Закріпити отримані у навчальному закладі знання, підвищити свою ділову кваліфікацію можна лише на робочому місці.

Про ці фактори постійно повинні пам'ятати керівники всіх ланок управління і піклуватись про раціональне використання трудових ресурсів.

Трудовий капітал - працездатне населення, яке володіє високим рівнем знань і професійної кваліфікації, здатне створювати нові системи знань, техніки, технологій, форми організації праці та виробництва, істотно впливати на технічний рівень виробництва, зростання обсягів виробництва, якості конкурентоспроможності, зниження собівартості продукції, зростання прибутків.

Під трудовим потенціалом варто розуміти систему, що має просторову і часову орієнтацію, елементами якої являються трудові ресурси з урахуванням всієї сукупності їх кількісних і якісних характеристик, зайнятість і робоче місце.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними факторами (природним приростом, станом здоров'я, міграцією), потребами суспільного виробництва в робочій силі і можливостями задоволення потреби населення в робочих місцях.

Якісні характеристики трудового потенціалу можна розкрити за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних, науково-технічних.

Чисельність трудових ресурсів - показник динамічний, він постійно змінюється залежно від багатьох факторів: демографічних, соціальних та економічних.

Всі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості:

зайняті в суспільному виробництві (зайняті на державних та кооперативних підприємствах та в організаціях);

зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві;

зайняті індивідуальною трудовою діяльністю:

зайняті на навчанні з відривом від виробництва;

зайняті у сфері військової діяльності (військовослужбовці).

Все зайняте у народному господарстві населення розподіляється між галузями матеріального виробництва та невиробничої сфери.

До зайнятих у галузях матеріальної сфери відносять:

всіх робітників і службовців, які працюють у промисловості, сільському, лісовому та рибному господарстві, на транспорті і зв'язку (в частині обслуговування виробничих галузей), а також на будівництві;

зайняті в торгівлі і громадському харчуванні, на здачі предметів на прокат, у посередницькій та комерційній діяльності, у збуті і матеріально-технічному постачанні, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні, в операціях з нерухомим майном;

зайняті розвідкою надр, в геодезичній та гідрометеорологічній службі та інших галузях матеріального виробництва.

До зайнятих у невиробничій сфері відносять:

працюючих у житлово-комунальному господарстві і невиробничих видах побутового обслуговування;

працюючих у охороні здоров'я, фізичній культурі і соціальному забезпеченні, народній освіті, культурі та мистецтві, науці та науковому обслуговуванні, на транспорті і зв'язку (в частині обслуговування населення і невиробничих галузей);

працюючих у фінансуванні, кредитуванні та страхуванні, в апараті органів державного та громадського управління, органах управління кооперативних та громадських організацій.

Велике скорочення чисельності працівників відбулося в промисловості, сільському господарстві і будівництву, тобто у тих галузях, де створюється суспільний продукт.

Причини такого скорочення чисельності найманих працівників криються, з однієї сторони - в різкому скороченні обсягів виробництва в усіх галузях народногосподарського комплексу, а з іншої - у неможливості покищо створити умови для працевлаштування всіх бажаючих.

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» безробітні - це громадяни працездатного віку, які не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до виконання підходящої роботи.

Певну роль у працевлаштуванні незайнятого населення повинні зіграти створені державні служби зайнятості населення.

На них покладено виконання таких завдань:

аналіз ринку праці, прогнозування попиту та пропозицій на робочу силу;

ведення обліку громадян, які звертаються з питань працевлаштування, та надання їм допомоги у пошуку роботи;

забезпечення населення достовірною інформацією про можливість працевлаштування;

професійна орієнтація та консультація населення про можливість працевлаштування;

організація професійної підготовки;

надання підприємствам, організаціям і установам допомоги при підборі кадрів;

забезпечення в межах компетенції соціального захисту незайнятим громадянам;

здійснення контролю за виконанням підприємствами законодавства про зайнятість населення.

Контрольні запитання

1. Населення, його функції та динаміка зміни чисельності.

2. Урбанізація та її наслідки.

3. Поняття трудові ресурси і фактори, що впливають на їх величину.

4. Трудовий потенціал і його основні параметри.

5. Критерії, що визначають статус «безробітного».

8 Виробничий та науково-технічний потенціал

8.1 Виробничий потенціал

Виробничий потенціал - це сукупність засобів виробництва які можна задіяти при виробництві матеріальних благ, необхідних для країни. Він характеризується як величиною (вартістю) основних виробничих фондів, так і парком машин устаткування.

До основних виробничих фондів відносяться приміщення устаткування, машин і обладнання, транспортні засоби, інструменти, виробничий і господарський інвентар, доросла робоча продуктивна худоба, багаторічні насадження, які багаторазове використовуються у матеріальному виробництві.

Зберігаючи натуральну форму, засоби виробництв постійно зношуються і переносять частинами свою вартість на вироблену продукцію у вигляді амортизаційних відрахувань.

Розширення виробництва потребує постійного збільшення як вартісної, так і натуральної кількості виробничих основних засобів.

Основною частиною виробничого потенціалу будь-якої держави є основні виробничі фонди, які у свою чергу включають насамперед знаряддя праці.

Як відомо, знаряддя праці -- це предмети, що функціонують у сфері матеріального виробництва і багаторазово використовуються у виготовленні матеріальних цінностей (благ).

В даний час в Україні основні виробничі фонди складають 2/3 вартості основних фондів або майже половину національного багатства держави.

Основний показник виробничих фондів -- це виробнича потужність машин та обладнання, тобто здатність знарядь праці виробляти максимальну кількість продукції в залежності від своїх технічних можливостей.

Існуючі нині в Україні виробничі фонди, в основному, нарощувались за рахунок державних капітальних вкладень. З переходом до ринкових відносин головним джерелом капітальних вкладень для розширеного відтворення основних виробничих фондів повинні стати власні кошти підприємців (вітчизняних або іноземних інвесторів) та банківські кредити. Державні капіталовкладення в подальшому будуть, в основному, спрямовуватись лише на фінансування створення особливо важливих державних об'єктів і підприємств та об'єктів оборонного призначення.

У цілому, виробничий потенціал народного господарства країни залежить від кількісних і якісних показників знарядь праці, від їх виробничої потужності, а також від ступеня використання цих знарядь. Певне значення має також структура використання виробничих фондів, тобто їх розподіл по галузях виробництва. Сучасна структура виробничих фондів України (2003 рік) представлена їх наступним розподілом: 50 % -- у промисловості; 23,5 % -- у сільському господарстві, 16 % -у транспорті і зв'язку, 3,9 % -- у будівельній індустрії; 6,6 % -- в інших галузях виробництва.

Якісні показники стану знарядь праці відображають рівень фізичного та морального зносу машин і механізмів, яке, до речі, зараз в Україні сягає в середньому більше 60 %, а в деяких галузях, як, наприклад, вугільній, гірничодобувній, гірничо-збагачувальній та металургійній знос становіть 80-90 % і більше.

Ступінь використання основних виробничих фондів відображає інтенсивність навантаження знарядь праці у часовому аспекті. Однак нинішнє (2003 рік) використання основних виробничих фондів в Україні недостатнє. За даними фахівців більша половина основних виробничих фондів держави зараз або зовсім не використовується, або використовується лише частково. Наприклад, нафтопереробні підприємства завантажені всього на 25-30 %, більшість підприємств легкої промисловості -- на 10-15 % і т. д. Основними причинами такої ситуації є:

нерівномірність технічного оснащення окремих галузей, неоднаковий або недостатній рівень енерго- і фондозабезпечення праці;

незбалансованість потужності окремих виробництв і сировинної бази;

відмінність між рівнем механізації і технічним оснащенням основних і додаткових виробництв;

обмежене забезпечення сільськогосподарською технікою і паливно-енергетичними ресурсами сільськогосподарських підприємств;

відставання технічного оснащення та технологічного забезпечення окремих елементів виробництв.

Для досягнення стабільного зростання соціально-економічних показників діяльності підприємств необхідно, щоб їхнє технічне переоснащення здійснювалося комплексно і планомірно, а не за принципом випадкових компаній по заміні (відновленню) окремих видів устаткування. Спеціальні розрахунки свідчать, що технічне переоснащення і реконструкція наявних виробництв коштує у 2-2,5 рази менше, чим нове будівництво і, таким чином, саме на це слід орієнтувати основні фінансування (інвестиції) в індустрію України.

Рівень використання основних виробничих фондів і фондооснащеність підприємств, зайнятих у матеріальному виробництві, є найважливішим фактором, який впливає на територіальні показники продуктивності праці. При цьому, територіальний розподіл виробничого потенціалу (заводів, фабрик, виробничих комплексів і т. п.) є основною задачею розміщення продуктивних сил в Україні.

За роки незалежності, у зв'язку із приватизаційними процесами та реформуванням народногосподарського комплексу, значно змінились як структура виробничого потенціалу, так і його вартісна оцінка.

Що стосується вартісної оцінки виробничого потенціалу, то в зв'язку з тим, що в Україні є уже своя національна грошова одиниця гривня.

Втрата виробничого потенціалу відбулася за таких причин:

по-перше, в процесі приватизації підприємства доводили до банкрутства, реалізуючи під різними приводами машини і устаткування;

по-друге, під видом розрахунку з працівниками за заборгованість по оплаті праці значну частину верстатів і обладнання роздано і продано за значно заниженою вартістю.

по-третє, значна частина промислових підприємств здала свої приміщення в оренду або продала, і в результаті обладнання здано на металолом;

по-четверте, в результаті аграрної реформи і приватизації в сільськогосподарських підприємствах майже ліквідовано не лише поголів'я тварин, а зруйновано і тваринницькі приміщення.

В результаті виробничий потенціал всіх галузей матеріального виробництва значно послабився, технічний стан наявних виробничих фондів, тих, що залишились на підприємствах, далекий від оптимальних.

Так, за даними Держкомстату України ступінь зносу основних засобів у 2003 р. становив у середньому 48%, з них у промисловості - 56,4%, у сільському господарстві - 50,4%, у будівництві 51%.

Особливої руйнації зазнало сільське господарство. Різке скорочення поголів'я худоби і птиці у сільськогосподарських підприємствах привело до руйнування тваринницьких приміщень, не говорячи уже про стан механізації у тваринництві.

8.2 Науково-технічний потенціал

Науково-технічний потенціал - це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки, що дають змогу ефективно вирішувати господарські завдання.

Науково - технічний потенціал включає:

матеріально-технічну базу науки (приміщення наукових установ, наукове обладнання і устаткування, експериментальні заводи, лабораторії);

кадри наукової системи (вчені, дослідники, конструктори, науково-технічний персонал);

індумаційну систему, яка забезпечує доведення даних досліджень до користувачів (наукові бібліотеки, інтернет);

організаційно-управлінську систему що включає планування науково-дослідних робіт, їх фінансування та управління.

У цій системі мережа науково-дослідних, конструкторських, проектних інститутів і лабораторій, а також дослідних підрозділів вищих навчальних закладів постійно збільшується з метою розповсюдження і впровадження в практику наукових знань і реалізації єдиної науково-технічної політики.

Нерідко засоби науково-технічної діяльності називають науково-технічним потенціалом, елементами якого є:

науково-технічний інтелект -- вчені, дослідники, конструктори, винахідники, експериментатори, обслуговуючий персонал (лаборанти, асистенти та ін.);

матеріально-технічна база науки -- сукупність засобів науково-технічної праці, наукові організації, наукове обладнання й установки, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальна база інформаційного забезпечення тощо;

інформаційна система -- наукові прогнози, банк патентів, авторських свідоцтв, банк відомостей про світові досягнення в галузі конкретних наук тощо, тобто все, що забезпечує постійне вдосконалення наукових знань, оперативне оброблення інформації та надання її користувачеві;

організаційно управлінська підсистема -- планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР); фінансування НДЦКР; організаційно-управлінські структури наукових підрозділів; методи управління НДДКР.

Критеріями високого рівня науково-технічного потенціалу є зростання:

національного інтелекту;

обсягу науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт;

видів науково-технічних розроблень і їх відповідності світовим зразкам.

Серед елементів науково-технічного потенціалу активну, творчу функцію виконує інтелект, який властивий лише людині.

Інтелект -- рівень розумового розвитку людини, який дає змогу розпізнавати навколишні явища природи і суспільства, самостійно пізнавати природні та суспільні закони, узагальнювати закономірності розвитку природних і суспільних процесів, створювати нові системи знань, виробництва, культури, побуту, тощо.

Попри те що інтелект є універсальною категорією, певні його особливості залежать від національної належності людини. Риси національного інтелекту формуються національною історією, мовою, культурою, освітою, релігією, побутом, традиціями, тобто загальнонаціональною ідеологією життя і розвитку нації. Національний інтелект є синтетичним показником розвитку нації та її індивідів. Він відображає рівень знань природних і суспільних процесів, рівень мислення, національного самоусвідомлення, моралі, етики, естетики, ідеології, міжнародних зв'язків тощо. Будучи елементом трудового потенціалу суспільства, формує його працездатність, творчість, винахідливість, пошук нового, раціонального, оптимального в усіх сферах життя нації, суспільства, держави.

Саме інтелект спонукає людину до наукової діяльності, яка є передумовою розвитку науки і техніки, виробництва, прогресу суспільства загалом.

Наукову діяльність з огляду на сферу її застосування поділяють на такі види:

академічна;

вищих навчальних закладів;

галузева.

Кожний із видів наукової діяльності володіє засобами і методами організації досліджень і здійснення розроблень.

Відповідно наукові дослідження з огляду на їх зміст і результати поділяють на два види:

фундаментальні -- проводять з метою здобуття нових знань про об'єктивні закони розвитку природи, суспільства, мислення тощо. Ними займаються вчені академічної науки і вищих навчальних закладів. Імовірність одержання позитивних результатів, за оцінками експертів, становить 5--10%;

прикладні -- проводять з метою застосування нових знань для вирішення конкретних практичних завдань. Зосереджені вони переважно в галузевих наукових установах, дещо менше -- в академічних науково-дослідних інститутах та вищих навчальних закладах. Імовірність одержання позитивних результатів у прикладних дослідженнях -- до 80%.

На розвиток наукового потенціалу впливають:

територіальна локалізація мережі наукових закладів;

нарощування сукупного потенціалу існуючих закладів науки;

територіальне розміщення ресурсів науки.

До чинників, які впливають на розміщення наукових центрів, належать:

культурне середовище;

освітній потенціал;

інформаційна інфраструктура;

інтелектуальний потенціал.

Наукові установи тяжіють до великих міст. Вважають, що термін адаптації наукових закладів у нових містах становить щонайменше 10--15 років. Найсприятливіші умови для академічної науки існують у великих містах. Наприклад, науковий потенціал України (до 70%) зосереджено у шести найбільших містах --Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові, Донецьку, Одесі.

Особливо велика роль науково-технічного прогресу в охороні навколишнього середовища і раціональному природокористуванні.

Розвиток науки і техніки дає змогу створювати ефективні засоби і прилади для промислових і комунальних викидів, що забруднюють довкілля. Територіальне поєднання наукових і освітніх установ, наукомістких виробництв сприяє єдиній цілі - докорінному перетворенню продуктивних сил суспільства і прискореному розвитку народногосподарського комплексу країни.

Розміщення наукових закладів впливає на розвиток галузей народного господарства. Інститути теоретичного профілю розташовані у великих науково-культурного центрах. Переважна їх кількість знаходиться у столиці України - Києві та великих промислових центрах - Харкові, Львові, Донецьку, а на периферії їх філії.

Значну роль у розміщені об'єктів народного господарства відіграють проектні інститути, що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магістралей, електростанцій, споруд житлового і соціального призначення.

Особливу роль у розвитку наукових досліджень відіграє галузева (заводська) наука, а також спеціалізовані науково-дослідні інститути (НДІ). Нажаль, кризові явища найбільш гостро проявилися саме на цих ланках науки: у багатьох НДІ майже зруйнована матеріальна база, втрачений кадровий потенціал, відсутнє стале фінансування. Тільки у Кривому Розі за останні 12 років практично перестали існувати такі наукові центри, як НДІ рудного машинобудування (НДІРУДМАШ), науково-дослідний гірничий інститут (НДГРІ), НДІ автоматики та ін..

Значною проблемою залишаються питання підвищення рівня фінансування науки яке за станом на 2003 р. залишається майже в 10 разів нижче необхідного.

Стан розвитку та територіальне розміщення наукового потенціалу впливає на розміщення наукоємких галузей виробничої і невиробничої сфери. В свою чергу розвиток продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових закладів, що дозволяє краще вирішувати економічні і соціальні проблеми суспільства, швидше впроваджувати результати наукових розробок у виробництво.

Наукові центри фундаментальних досліджень України зосереджені, в основному, у великих економічних і культурних центрах (у місті Києві, обласних містах). Більш рівномірно розміщені по території галузеві НДІ, їхні філії і лабораторії.

Інтеграція науки і виробництва створила науково-виробничі об'єднання (НПО) і проектні інститути, які варто вважати найбільш ефективною формою прикладної діяльності науки.

В останні роки широко розвивається мережа недержавних вищих навчальних закладів і НДІ, число яких за станом на 2003 рік більш ніж у 3 рази перевищує кількість відповідних державних установ. Однак, багато подібних закладів, особливо приватні навчальні ВНЗ і їхні філії, створені в периферійних містах, мають дуже слабку учбово-матеріальну базу і недостатньо високий рівень викладацького складу, що негативно позначається на якості підготовки майбутніх фахівців.

Для забезпечення реальних перспектив розвитку наукового потенціалу в Україні необхідно вирішення наступних задач:

підвищити престижність науковців шляхом створення матеріальних і соціальних стимулів та гарантій;

підняти на достатній рівень фінансування державні наукові і навчальні заклади для чого збільшити у 8-10 разів об'єм фінансування на науку у державному бюджеті;

поліпшити матеріально-технічну базу навчальних і науково дослідницьких установ.

Контрольні запитання

1. Виробничий потенціал, динаміка розвитку.

2. Наука - безпосередня продуктивна сила суспільства.

3. Науково - технічний потенціал і його склад.

4. Динаміка кількості наукових закладів.

5. Які задачі необхідно вирішити для забезпечення реальних перспектив розвитку наукового потенціалу в Україні.

9 Господарський комплекс України, особливості структури, трансформація в ринкових умовах

9.1 Сутність та структура народного господарства

Народне господарство - сукупність галузей і сфер економіки країни, взаємозалежних суспільним поділом праці. Включає галузі матеріального виробництва і невиробничої сфери.

Підприємства, що спеціалізуються на випуску однорідної продукції, утворюють відповідні галузі матеріального виробництва: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт та ін.

Галузі нематеріального виробництва - це сукупність галузей господарства, які здійснюють функції надання послуг нематеріального характеру суспільству і населенню.

Вони діляться на дві групи галузей.

До першої групи відносяться галузі, які задовольняють духовні і фізичні потреби людини. Це освіта, культура, наука, охорона здоров'я і спорт.

До другої групи відносяться галузі, які надають послуги населенню. Ця група включає в себе житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт, зв'язок і всю систему кредитування і управління.

Довгий час сфера нематеріального виробництва вважалась лише як обслуговуюча. Разом з тим у цій сфері надаються послуги, які мають споживну вартість, і вона впливає на ефективність матеріального виробництва.

Галузева структура характеризує галузевий поділ праці в усьому народногосподарському комплексі. Вона показує співвідношення галузей і окремих виробництв.

Галузева структура - найбільш узагальнена характеристика народногосподарського комплексу. Вона не дає інформації про взаємозв'язки окремих виробництв, про їх роль у процесі комплексоутворення і формування спеціалізації. Аналіз галузевої структури дозволяє визначити профілюючі галузі і виробництва, у яких зосереджена основна частина продуктивних сил, визначити такі групи виробництв, що мають значення для формування галузевих комплексів і циклів виробництв.

Кожна галузь і виробництво функціонують не окремо, а у взаємозв'язку з іншими галузями і виробництвами.

Функціональна структура в деякому розумінні відбиває системи економічних і технічних зв'язків різноманітного типу, що існують як у рамках народногосподарського комплексу, так і поза ним.

Всередині народногосподарського комплексу виділяють 2 тили зв'язків між виробництвами:

виробничо-технологічні - між виробництвами, що представляють послідовні стадії переробки сировини або виступають по відношенню один до одного як основні, допоміжні, супроводжувальні;

виробничо-економічні - між окремими виробництвами по лінії поставок матеріалів і устаткування загальнопромислового призначення. Територіальна структура промислового комплексу економічного району характеризується різноманітними формами територіального зосередження промисловості, складеними в районі в результаті галузевого і територіального поділу праці

Народногосподарський комплекс України формувався в умовах, коли країна була в складі Росії, а потім і в складі Радянського Союзу, і це зробило певний відбиток на економіку країни.

Маючи великі запаси кам'яного і бурого вугілля, залізної і марганцевої руди, нерудних мінеральних ресурсів, родючі землі та кваліфіковані кадри, народне господарство було спрямоване на широкий розвиток видобувної промисловості, підприємств важкої індустрії і військово-промислового комплексу та виробництва сільськогосподарської продукції в таких обсягах, які б сприяли розвитку всього СРСР.

Народногосподарський комплекс України створювався і примножувався віками і станом на 1.01.1991 року вартість основних засобів становила 474 млрд крб. в тому числі виробничого призначення на суму ЗІ7 млрд крб.

Перехід України до ринкової економіки з усією гостротою поставив проблему оптимізації структури народногосподарського комплексу та шляхів її перетворення. Вдосконалення структури виробництва - дуже складна і багатопланова робота. Насамперед вона вимагає визначатись із співвідношенням матеріального виробництва та сфери послуг, виробництвом засобів виробництва та предметів споживання.

Роль кожної галузі у створенні суспільного продукту і національного доходу змінюється з часом.

9.2 Місце України за рівнем економічного розвитку

Розвиток економіки України протягом 1991-2005 рр. визначався характером внутрішньої економічної політики, яка принципово відрізнялась у періоди 1991-1998 і 1999-2003 років. У першому періоді були відсутні довгострокові цілі розвитку, які базувалися не на засадах загальної стратегії суспільно-економічних перетворень, а в основному на тактичних заходах з метою одержання нагального ефекту. Основними здобутками цього періоду стали подолання інфляції, грошова реформа і первинне реформування форм власності. Другий період визначає курс на стабілізацію та економічне зростання, забезпечення позитивної динаміки макроекономічних показників на тривалу перспективу. Основними його здобутками стали відродження й нарощування виробництва, зростання добробуту населення, демократичні перетворення, нарощування інтеграційних процесів у світову й глокальну (рівня крупних, «глобально-регіональних», або ж глокальних міждержавних утворень, зокрема -- ЄС, ЄЕП) економіку.

Головним напрямом внутрішньої політики 1991-1998 років були монетарні та антиінфляційні заходи. Метою цінової політики кінця цього періоду стало формування такої системи ціноутворення, яка б відповідала загальним ринковим перетворенням і створювала умови для зменшення втручання держави у регулювання економіки в цілому і цін зокрема. Так, до 1991р. регульовані державою ціни становили 80%, тепер їх 12% і переважно в галузях-монополістах: житлово-комунальному господарстві, транспорті та зв'язку.

Лібералізація стосувалась закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, промислові та продовольчі товари. Кроком у цьому процесі стала відмова від використання прямих дотацій для всіх без винятку виробників сільгосппродукції, що залучило їх до реальних ринкових процесів.

Проведена уніфікація у визначенні курсу гривні до іноземних валют наблизила ціни на куплені енергоносії до рівня світових. У цілому лібералізація цін викликала зміни у їх відносній структурі, що вплинуло на галузеву структуру виробництва доданої вартості. Так, внаслідок диспаритету в цінах на продукцію сільського господарства та інших галузей матеріального виробництва фактично виник нееквівалентний обмін і змінилися показники структури у вартісному виразі.

Зростання цін на енергоносії позначилось на собівартості, ціні та конкурентоспроможності енергоємних галузей промисловості, а значить, на попиті і обсягах виробництва. Крім цін на енергоносії, обсяги виробництва залежали від насиченості внутрішнього ринку аналогічною продукцією, платоспроможності споживачів, зовнішнього попиту, змін у цінах виробників-монополістів.

Антиінфляційні заходи досліджуваного періоду включали обмеження обігових коштів, що реалізовувалось через стримування доходів населення (відмова від проведення індексації заробітної плати відповідно до інфляційних процесів, затримки заробітної плати, зменшення державних витрат, зокрема на фінансування бюджетних організацій -- науки, освіти тощо).

Економічний розвиток характеризується сукупністю даних про економічні відносини у процесі відтворення, які використовуються в системі управління як народним господарством взагалі, так і окремими його галузями.

Економічна наука виділяє дві грипи показників, які характеризують стан розвитку країни - натуральні і вартісні.

Натуральні показники - це обсяги виробництва певних видів промислової і сільськогосподарської продукції в натуральних величинах.

Для кожної галузі виробництва характерні свої показники, які відображають характер її роботи: машини - у штуках; метал у тоннах; газ у м3; м'ясо і молоко - у тоннах; тканини - у м2 і т. д. Обсяги виробництва продукції в натуральному виразі дають можливість визначити частку виробництва продукції певним виробником у виробництві її взагалі чи у певному регіоні, країні чи групі країн.

В Україні обсяги виробництва продукції в натуральному обчисленні незначні і порівняти їх із світовим виробництвом проблематично.

В 1990 р. в Україні добувалось 42% залізної руди, 21,4% вугілля, вироблялось 39.4% чавуну. 32,6% сталі, 35% прокату. 16,9% електроенергії, 13% мінеральних добрив, 21,8% тракторів, 67,5% цукру-піску. Крім того в 1990 р. В Україні вироблялось 23,8% зерна, 25,5% м'яса і 27% молока від загальносоюзного виробітку.

Досить високі показники частки України у виробництві продукції були і до встановлення незалежності.

Не дивлячись на те, що обсяги виробництва продукції в Україні за роки незалежності значно зменшились, але при загальному скороченні її виробництва в усіх країнах колишнього СРСР частка України у виробництві основних видів продукції поки що значна, і становить по видобутку залізної руди 40,1%, виробництву чавуну, сталі і прокату - третину, по виробництву вугілля - 19,5% тощо.

Тобто Україна являється вагомим виробником багатьох видів продукції серед країн СНД.

Вартісні показники - це виробництво валового внутрішнього продукту (ВВП) в цілому і в розрахунку на одну особу.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) - це загальний обсяг виробництва продукції у грошовому виразі за певний період (місяць, квартал, півріччя і за рік). За допомогою цього показника можна порівнювати роботу будь-якої галузі виробництва і країни в цілому, оскільки вироблена продукція оцінюється в певній грошовій одиниці. Найбільш об'єктивним показником, який характеризує стан розвитку країни, вважається виробництво валового внутрішнього продукту в розрахунку на душу населення.

Так, з 1999 року постійно спостерігається реальне зростання ВВП на душу населення, темп якого склав 100,6%, у 2000 -- 106,7, у 2001 році - 111,1, а у 2002 році - 106,3%. Зростання ВВП в цілому і на 1 особу у 2003 р. становили, за даними Держкомстату, відповідно на 9,6 та 10,5% відносно попереднього року. Ріст фізичного обсягу ВВП зумовлювався переважно підвищенням попиту на продукцію галузей, які виробляють товари. Темп приросту ВДВ цих галузей становив за цей період 15,3%. а реальне зростання ВДВ у галузях, що надають послуги, -- 67,0%.

Головними чинниками, які сприяли зростанню обсягів виробництва майже в усіх галузях економіки, стали: підвищення завантаження обладнання й устаткування, що підтверджує динаміка фондовіддачі; збільшення обсягу інвестицій та оновлення матеріально-технічної бази підприємств; широке впровадження енергозберігаючих технологій. Під дією цих чинників знизився рівень витрат енергоносіїв на виробництво одиниці продукції, що зменшило залежність економіки України від коливань ринку енергоносіїв.

Стабілізація позитивних тенденцій у 1999-2003 роках привела до зміни загальної соціально-економічної ситуації, зокрема: реального зростання ВВП, промислового і сільськогосподарського виробництва; посилення соціальної орієнтації промислового комплексу. Так, найбільша активізація діяльності спостерігалась у галузях, які працюють на внутрішній ринок і задовольняють кінцевий споживчий попит населення; активізації зовнішньої торгівлі, яка сприяла приросту виробництва в експортних галузях (чорна і кольорова металургія, хімічна й нафтохімічна, машинобудування); зниження частки паливно-сировинних галузей у структурі промислового виробництва; посилення інноваційної активності на промислових підприємствах; подальшого розвитку у тенденції нарощування обсягів інвестицій в основний капітал; зростання обсягів роботи залізничного, автомобільного та річкового транспорту; зменшення темпів приросту дебіторської і кредиторської заборгованості по всіх суб'єктах господарювання; збільшення доходів зведеного бюджету; зниження рівня безробіття.

До негативних змін слід віднести: нижчі, ніж у попередні роки, темпи росту номінальної і, як наслідок цього та інфляційного процесу, реальної заробітної плати, що знизило рівень життя населення; зростання цін і тарифів на споживчому ринку; скорочення виробництва сільськогосподарської продукції на підприємствах усіх форм власності; погіршення демографічної ситуації -- скорочення кількості населення за рахунок природного зменшення та міграційного відтоку.

Внаслідок цих чинників і прояви нових тенденцій у 1999-2003 рр. відбулись зміни в структурі ВВП, розрахованого за різними критеріями і різними методами. Так, за категоріями доходу зменшилась частка оплати праці найманих працівників -- з 48,1 до 45,3%, а частка валового прибутку збільшилась з 32,7 до 42,6%. При цьому абсолютні обсяги фонду оплати найманої праці зросли на 37,4, а валового прибутку і змішаного доходу -- на 50,7%.

Зрушення в структурі ВВП за категоріями кінцевого використання були дещо протилежними. Так, зменшилась питома вага кінцевих споживчих витрат -- з 81,5 до 77,1% і частка валового нагромадження основного капіталу; динаміка запасів матеріальних оборотних коштів набула від'ємного характеру. У 1999р. вперше за останні сім років експорт товарів і послуг перевищив імпорт і частка сальдо експорту-імпорту зросла з -2,3 до 5,5, а у 2003р. становило 2,6% ВВП. В абсолютному виразі обсяги кінцевих споживчих витрат збільшилися на 34,1%, у тому числі: домогосподарств та сектора загального державного управління -- на 33,4%; обсяги валового нагромадження основного капіталу збільшились на 33,3%.

Галузева структура валової доданої вартості зазнала перерозподілу економічних ресурсів на користь галузей, які виробляють товари, а в структурі останніх -- на користь промисловості.

Зміни в секторній структурі валової доданої вартості відображують тенденцію до активізації діяльності в реальному секторі економіки, збільшення питомої ваги валової доданої вартості сектора не фінансових корпорацій і домашніх господарств.

Загалом період 1999-2003 років дає підстави для прогнозування стабільно позитивної динаміки макроекономічних показників у коротко-, середньо- і довгостроковій перспективі.

9.3 Поділ народного господарство за формами власності

Власність - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, тобто це відношення людини до предметів.

Відношення людини до власності визначається основним законом держави - її конституцією.

В Україні до встановлення незалежності діяла Конституція СРСР.

Після встановлення незалежності постало питання відношення людей до майна. Верховна Рада України 7 липня 1992 року прийняла Закон України «Про власність», яким не встановлено граничну норму на власність, але вказано, що приватна власність мусить мати трудовий характер, тобто власність громадян являється і примножується за рахунок їх доходів від участі у виробництві, від підприємницької діяльності, ведення власного господарства, доходів від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції і цінні папери та отримані іншим шляхом, що не суперечить Закону.

Згідно з цим Законом приватизувати можна було все, за виключенням, того, що не підлягало приватизації:

майно органів державної влади і управління;

майно Збройних Сил;

золоті і валютні фонди;

державні матеріальні резерви;

комплекси з виготовлення цінних паперів і грошових знаків;

засоби урядового і спеціального зв'язку;

об'єкти державної метеорологічної служби;

національні, культурні й історичні цінності;

об'єкти освіти, науки і культури, що фінансуються з бюджету;

майнові комплекси підприємств з виготовлення зброї, наркотиків та радіоактивних речовин;

атомні електростанції.

Було передбачено, що покупцями державного майна можуть бути як громадяни України, так і іноземні громадяни та особи без громадянства:

Для того, щоб більш справедливо поділити майно між членами суспільства, урядом країни було прийнято рішення про безоплатну передачу мешканцям житла, в якому вони проживали, а також кожному громадянину України незалежно від його віку (за виключенням колгоспників) було видано приватизаційні майнові сертифікати на суму 1 млн 50 тис, українських карбованців, за офіційним курсом станом на 1 листопада 1993 р.

Ці приватизаційні сертифікати можна було використовувати при приватизації державного майна.

В результаті сертифікованої приватизації більшість державного майна змінила форму власності на приватну. Але значна кількість власників сертифікатів не знаючи у які підприємства їх можна вкласти продали їх на стихійних ринках за безцінь (в основному за 10 українських карбованців або гривень).

Покупці приватизаційних сертифікатів стали власниками отриманого за них майна у вигляді заводів, фабрик, морських і річкових суден, літаків, родовищ корисних копалин і іншого.

Отримана будь-яким шляхом власність була юридично закріплена Конституцією України.

Згідно зі ст. 41 Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 р., «Кожен має право володіти , користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатом своєї інтелектуальної і творчої діяльності». Право приватної власності набувається в порядку, визначеному Законом.

Згідно з Законом ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Згідно з Конституцією України (стаття 41) громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватись об'єктами права державної та комунальної власності. Якщо у 1990 р. у власності держави знаходилось 100% власності промисловості, будівництва, транспорту, торгівлі, охорони здоров'я, науки, культури і мистецтва і 60% власності сільського господарства, то станом на 1 січня 2005 р. у державної власності залишилось всього 4,2% об'єктів, з них у промисловості 2%, у будівництві - 2,7%, торгівлі - 0,5%, транспорті і зв'язку - 7,2%. Навіть у освіті і охороні здоров'я частка підприємств з державною власністю становить відповідно 11,0 і 10,2%.

У результаті приватизації, скріпленої Конституцією України, станом на 1 січня 2005 року в приватній власності виявилось 88,2% промислових підприємств, 95,8% будівельних, 98,4% - оптової і роздрібної торгівлі, 91,1% - транспорту і зв'язку.

Таким чином, приватизація в країні майже завершена, не приватизованими залишились близько 10% підприємств, більшість з яких не підлягають приватизації.

Особливої уваги заслуговує приватизація в сільському господарстві. На період встановлення незалежності сільське господарство було представлено 7,7 тис. колгоспів, 2,1 тис. міжгоспів і 2,5 тис. радгоспів. У власності колгоспів і міжгоспів було сконцентровано 70% вартості виробничих основних фондів та матеріальних оборотних засобів. Це була колективна форма власності. Державна форма власності була представлена 2,5 тис. радгоспів та 30% вартості виробничих основних фондів і матеріальних оборотних засобів.

В перші роки незалежності держава була неспроможна забезпечити радгоспи необхідними матеріальними ресурсами та фондом оплати праці для персоналу радгоспів і вимушена була перетворити їх на колгоспи, залишивши у своїй власності 200 радгоспів Академії аграрних наук і 200 радгоспів Міністерства оборони України.

Що стосується землі, то після революції 1917 р. вся земля стала державною власністю. На землі, на яких були створені колгоспи, був виданий Державний акт на право довічного і безоплатного користування нею.

Після встановлення незалежності у січні 1992 року Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про форми власності на землю», яким поряд з державною земельною власністю була визнана і колективна та приватна власність. Цей Закон, по суті, поклав початок процесу роздержавлення і приватизації землі в Україні. Механізм реалізації даного Закону знайшов відображення і в інших законодавчих актах, прийнятих Верховною Радою України, а саме: в Концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду; Законі про Земельну реформу; Земельному кодексу України; Законі про селянське (фермерське) господарство.

Згідно з цими законами всі землі були розділені між тими людьми, які на неї працювали. В основному власники земельних паїв уже отримали державні акти на них і використовують її за своїм бажанням.

Між членами колгоспів (працюючими і тими, що працювали раніше) було розділено і майно колективних господарств. У різних господарствах люди поступили з ним по різному. В одних господарствах майно розібрали і як результат у сільськогосподарських підприємствах залишились менше половини вартості виробничих основних засобів від тієї кількості, яка була на кінець 1990 р. Але є колективи, які зберегли свою власність і працюють так, як працювали до реформування. Господарства, створені на приватній власності на майно і землю, ефективно працюють, розвиваються, раціонально використовуються їх трудові ресурси, але таких господарств мало. В ефективно працюючих господарствах зайнято лише 1,0 млн чоловік, або 20% від тієї кількості, що була у сільському господарстві в 1990 р. Це свідчить про те, що більшість сільськогосподарських підприємств (колишніх колгоспів і радгоспів) розпалося. На їх землях створюються фермерські господарства, яких уже понад 40 тис. Багато людей, які отримали земельний пай, господарюють особисто па своїй землі, а більшість здають свою землю в оренду.

В деяких колишніх господарствах люди зрозуміли свою помилку і відроджують свої господарства, але зробити це надто важко.

За формами власності показник рентабельності продукції у 2000 р. загалом в Україні становив: по підприємствах державної власності -- 4,0%; комунальної -- 1,4, приватної -- 2,2, колективної -- 2,4, по інших -- 0,7%. Це означає, що на сучасному етапі підприємства державної власності працюють більш ефективно порівняно з іншими формами власності, хоча рівень рентабельності у розмірі 4,0% є занадто низьким.

У перспективі в країні будуть успішно функціонувати різні форми господарств, але всі вони уже будуть створені на приватній власності на землю і майно. Майбутнє сільського господарства України за крупними господарствами.

Згідно з чинним законодавством використання власності не може завдавати шкоди правом, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природну якість землі. В майбутньому держава зуміє на законодавчому рівні забезпечити раціональне використання земельних ресурсів країни.

Контрольні запитання

1. Поняття народногосподарського комплексу.

2. Стан розвитку народногосподарського комплексу України.

3. Показники, які характеризують рівень економічного розвитку країни.

4. Місце України за рівнем економічного розвитку.

5. Форми власності.

6. Поділ галузей народного господарства за формами власності.

10 Міжгалузеві комплекси та їх роль у розвитку економіки України

10.1 Особливості формування й аналізу міжгалузевих комплексів

Міжгалузеві комплекси - це поєднання економічно взаємопов'язаних галузей на основі міжвідомчих зв'язків, у яких підприємства різних відомств мають певну самостійність.

Внаслідок кооперації та інтеграції підприємств, організацій, установ та галузей виникла потреба у формуванні міжгалузевих комплексів.

Всі міжгалузеві комплекси функціонують в межах ТВК району як органічно взаємопов'язані елементи складного структурного утворення. Комплекс району при цьому розглядається як органічна єдність всіх структурних елементів на його території, а міжгалузеві комплекси виступають підсистемами ТВК економічного району і його територіальних структурних частин.

Міжгалузеві комплекси формуються на основі галузей, що виступають як комплексоутворюючі і здійснюють головні економічні І соціальні функції. У комплексоутворенні беруть участь галузі виробничого і невиробничого призначення, тобто ті, що виготовляють безпосередньо певний продукт, і ті, що обслуговують головні виробничі процеси.

Найважливішими ознаками формування міжгалузевих територіальних комплексів є виробнича (економічна) і територіальна (географічна). Під виробничою ознакою розуміють спеціалізацію (функцію) і структуру міжгалузевих комплексів, під територіальною - територіальну організацію їх продуктивних сил.

Головна ознака - виробнича. Вона дозволяє визначити функції міжгалузевих комплексів, їх роль в географічному поділі і кооперуванні праці, характер взаємозв'язків підприємств і виробництв.

Територіальна ознака виступає як доповнююча і розкриває особливості організації та тяжіння території (периферії) до центрів господарської діяльності, що виступають ядрами у виробничому процесі.

За видами міжгалузеві комплекси поділяються на родові, видові та підвидові.

Родові міжгалузеві комплекси формуються як великі сфери людської діяльності без поглиблення їх галузевого розчленування. Це системи, що виділяються на основі попарного поєднання великих сфер господарської діяльності. У більшості випадків це науково-виробничі об'єднання в межах регіону або навіть держави.

Видові міжгалузеві комплекси формуються із підприємств однієї сфери господарства, але різних його секторів. Прикладом такого об'єднання може бути агропромисловий комплекс, який об'єднує виробництво сільськогосподарської продукції, її промислову переробку і реалізацію.

Підвидові міжгалузеві комплекси - це виробничі об'єднання представлені кількома галузями певного сектора економіки -промисловістю, сільським господарством, транспортом і т. ін. Прикладом підвидової системи може бути виноградарсько-виноробний, цукровиробний, плодо - консервний, молокопереробний, м'ясо - переробний та інші комплекси.

Спираючись на ці ознаки (виробничу і територіальну), всі міжгалузеві комплекси можна згрупувати у такі основні типи: промислові, агропромислові, лісовиробничі, акваторіальні. Кожен тип підрозділяється на підтипи. Промислові міжгалузеві комплекси охоплюють гірничодобувну промисловість, рудно-металургійну, паливно-енергетичну, машинобудівну, хімічну, будівельну, легку і т. д.; агропромислові - галузі рослинництва і тваринництва разом з підприємствами, що переробляють сільськогосподарську сировину та реалізують її споживачам. Лісовиробничі комплекси функціонують на основі виробничо-економічної і технологічної єдності лісових галузей і відповідних підприємств механічної обробки та хімічної переробки деревини. Акваторіальні комплекси охоплюють заготівлю і переробку рибних ресурсів, видобуток і переробку морських солей, водоростей, а також цикл виробництв на базі видобування та послідовної переробки нафтогазової сировини. ,

Залежно від просторових масштабів, міжгалузеві комплекси поділяють на народногосподарські і територіальні.

Народногосподарські міжгалузеві комплекси складаються і функціонують як міжгалузеві утворення в структурі всього народного господарства країни. Головне їх завдання полягає у розв'язанні важливих загальнодержавних проблем. З метою ефективного вирішення певних проблем розробляються програми (програма розвитку паливно-енергетичного, машинобудівного, продовольчого комплексів та ін.). Такі комплекси називаються програмними.

Міжгалузеві територіальні комплекси - це підсистеми інтегральних територіально-господарських комплексів і, в багатьох випадках, відповідних їм народногосподарських комплексів.

Серед територіальних міжгалузевих комплексів виділяють спеціалізовані та багатогалузеві Вони поділяються на регіональні та локальні

Регіональні міжгалузеві комплекси розглядаються на макро-, мезо-, і мікрорівнях. Найскладнішим є державний комплекс. Макрорайон в межах України - це система, у складі якої функціонують ТВК декількох адміністративних областей, а будь-яка адміністративна область розглядається як мезорайон. Останній поділяється на мікрорайони. Крім комплексів, у межах адміністративних областей виділяють міжгалузеві утворення декількох областей (міжобласні).