Таким чином, у більшості регіонів України по основних виділених соціально-економічних показниках результати значно нижчі середньореспубліканських. Це в основному Західний регіон і центральна сільськогосподарська частина країни.

В той же час деякі регіони - Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Харківська області вносить вагомий вклад у виробництво валової доданої вартості, виробництво промислової продукції та в експорт продукції. Серед вказаних областей особливе місце займає Донецька область, яка за всіма показниками у 2-3 рази перевищує середньореспубліканські показники, а по виробництву промислової продукції це перевищення становить 5,3 рази і по експорту продукції - 4,6 рази. На другому місці Дніпропетровська область.

З однієї сторони, це дуже добре, що на столицю припадає десята частина основних фондів і виробляється шоста частина валової доданої вартості та п'ята частина імпорту продукції в країну, а з іншої - це порушення принципів розміщення продуктивних сил, що веде до погіршення соціально-економічного становища в інших регіонах країни.

Отже, регіони помітно відрізняються один від одного. Єдність тільки через спільний бюджет, валюту, енергетичну та транспортну системи зовсім не є гарантією реальної єдності. Регіони добровільно й ефективно об'єднуються під дахом центральної влади тільки тоді, коли влада здатна дати їм такі переваги, які їм неможливо одержати поодинці.

Консолідуючим чинником для українських регіонів може бути тільки така політика центру, яка дасть їм нові можливості реформування і розвитку та гарантує захист цих можливостей.

Це буде неможливо зробити без надання широких економічних свобод територіям, без залучення потужних інтелектуальних та фінансових ресурсів як вітчизняних, так і зовнішніх.

Ефективно розвиватись країна може лише при наявності сильних регіонів. Тому кожний регіон повинен мати власну програму розвитку, націлену на зростання в усіх галузях господарської діяльності.

Значну роль у розвитку регіонів відіграє управлінський аспект. Покищо управління регіонами складається з двох різнорідних систем - виборної у вигляді Рад народних депутатів і їх виконавчих комітетів в областях, містах, селищах та селах, а також призначеної Президентом у вигляді державних адміністрацій на рівні областей і районів. Встановлення єдиної системи управління, яка виключала б двовладдя при керуванні економічним розвитком, сприятиме економічному зростанню, але потребує змін в законодавстві.

Враховуючи той факт, що регіони (області) України дуже різко різняться за розміром і обсягом виробництва продукції, постає питання про проведення економічного районування з тим, щоб регіони були порівняно рівнозначні. Причому при проведенні цієї роботи слід притримуватись принципів і критеріїв економічного районування з тим, щоб була можливість статистичного моніторингу і розвитку регіонів.

12.2 Діагностика регіонального розвитку

Діагностика передбачає виявлення регіональних диспропорцій, структурних деформацій і недоліків у соціально-економічному розвитку. Результати діагностики потрібні для вироблення національної регіональної політики, виявлення проблемних депресивних регіонів, регіонів із значним економічним потенціалом та як маркетингова інформація. Через це діагностика може стати інструментом для комерційних підприємств, банків, бірж, для вироблення стратегії розміщення капіталів у тому чи іншому регіоні, а також стратегії проникнення та експансії на певні регіональні ринки.

Прогноз стану регіону дає підприємцям змогу:

оцінити перспективність і потенціальну ефективність розміщення в тому або іншому регіоні певних видів економічної діяльності;

виявити можливості розвитку виробництва з урахуванням всієї сукупності ресурсних і соціально-інституційних обмежень.

Діагностика в будь-якій сфері, в тому числі економіці, в більшості випадків ґрунтується на порівнянні. Для того щоб установити відхилення від норми, потрібно порівняти цей регіон з іншими регіонами тієї ж сукупності або групи.

У перекладі з грецької слово «diagnosis» означає розпізнавання, визначення. В економіці діагноз -- це визначення стану економічного об'єкта, підприємства, регіону, країни. Об'єкт, стан якого визначається, називають об'єктом діагнозу. Об'єктом регіонального економічного діагнозу може бути регіон різного таксономічного рівня: країна, область, низовий адміністративний район, місто, район у місті, селище, село, а також будь-який територіальний міжгалузевий комплекс.

Результатом діагнозу може бути виявлення відхилень від нормального стану. Стале і незворотне відхилення від нормального стану називають патологією. Стан об'єкта описують за допомогою системи індикаторів. Відхилення від нормального стану визначають порівнянням значень з деяким нормативом, еталоном.

Поняття і кількісні характеристики «норми» відносні й залежать, як максимум, від трьох чинників.

По-перше, значення «норми» визначається базою порівняння, тобто групою, класом, типом об'єктів, серед яких це порівняння проводиться.

По-друге, сам критерій норми і підхід до її розрахунку може варіювати. Як критерій норми може бути прийнято значення індикатора, що є середнім арифметичним для певної сукупності об'єктів, або значення, що знаходяться посередині значень цього індикатора на всіх об'єктах сукупності.

По-третє, відмежування норми від патології істотно залежить також від критерію відхилення від норми

Для визначення «норми» й «еталона» потрібно встановити допустимі граничні обмеження, при перевищенні (зниженні) яких розвиток (стан) вважається нормальним.

Результатом діагностики може бути не тільки виявлення відхилень від норми, а й визначення, до якої групи сукупності, класу, типу належить об'єкт. Отже, з усіх груп сукупності слід вибрати ту, до членів якої об'єкт найбільш близький. Наприклад, треба визначити, чи є регіон староосвоєним, вичерпана в ньому місткість розміщення чи ні. Віднесення регіону до певного типу, класу саме по собі є діагнозом. Наприклад, за обраним індикатором діагностика може бути такою «староосвоєний регіон з невичерпаною місткістю розміщення» або «середньоосвоєний регіон, в якому вичерпана місткість розміщення». Далеко не в усіх випадках діагноз такого типу фіксується як патологія. Сам факт віднесення об'єкта діагностики до староосвоєних регіонів або до слабоосвоєних не є патологією.

У завданні будь-якого діагнозу можна формально виділити два підзавдання. Перше -- визначити, до якої групи сукупності належить об'єкт. Його .можна охарактеризувати як завдання якісної ідентифікації. Друге -- виявити відмінність цього об'єкта від інших об'єктів уже виявленої групи. Воно може розглядатися як завдання кількісної ідентифікації. Отже, діагностика, що встановлює відхилення від норми, є окремим випадком якісної ідентифікації, коли всі об'єкти сукупності поділяються на дві групи: нормальні об'єкти й об'єкти з патологією.

У регіональній політиці важливе значення має побудова системи індикаторів для оцінювання стану регіонів, розробки якісних і кількісних шкал для вимірювання значень цих індикаторів. Діагностика включає також класифікацію можливих регіональних патологій та їхніх симптомів, процедури збору й опрацювання діагностичної інформації.

Залежно від динамічних завдань діагнозу розрізняють діагностику статичного стану і діагностику процесу. Діагностуючи статичний стан, потрібно визначити стан регіону на цей період, модель економіки та можливі соціально-економічні зміни.

При діагностиці процесу досліджують траєкторію розвитку, генетику об'єкта, розмежовують чинники ендогенного та екзогенного характеру.

У регіональній економічній діагностиці застосовують такі основні системи діагнозу:

Функціональний аналіз.

Моделювання об'єкта.

Ретроспективний аналіз.

Тестовий аналіз.

За формою організації економічну діагностику поділяють на аналітичну, експертну діагностику і діагностику на моделі.

Аналітична діагностика передбачає проведення діагностики безконтактними методами з допомогою статистичної інформації та використання методів регіонального аналізу, типологій.

Експертна діагностика -- це отримання інформації для цілей діагностики контактними методами безпосередньо проведенням спеціальних експертних і соціологічних опитувань.

Діагностикою на моделі називають отримання інформації про об'єкт діагнозу за допомогою модельних імітацій.

Необхідною вимогою до системи діагностичних індикаторів є їхня орієнтованість на виявлення патологій у розвитку об'єкта або на встановлення належності об'єкта до певної групи, класу, типу. При побудові системи діагностичних індикаторів відбирають ті показники та характеристики, які можуть відбивати самостійно або в поєднанні з іншими індикаторами наявність чи відсутність гострих проблем регіонального розвитку, патологій або характеризувати належність регіону до певного типу.

Системи діагностичних індикаторів можна будувати двома способами.

Перший спосіб ґрунтується на гіпотезі, що дає уявлення про типи патологій у регіональному розвитку. Наприклад, регіони можна поділити на такі групи залежно від стану й умов функціонування: сталого розвитку, стагнуючі, кризові, з надзвичайною ситуацією. Для кожного типу патології можна визначити індикатори (показники), виміри яких необхідні та достатні для діагностування.

Другий спосіб пов'язаний з виявленням такого виду патології, яка до цього часу була невідома або неописана.

При діагностиці слід звертати увагу на підхід до інтерпретації результатів виміру індикаторів. Деякі з них можуть бути інтерпретовані на основі їхнього автономного виміру в окремому регіоні, наприклад, оцінка місткості розміщення або місткість регіональних ринків.

Результати вимірів індикаторів можуть бути інтерпретовані з достатнім ступенем точності лише при порівнянні результатів, отриманих в одному регіоні, з аналогічними результатами для деякої сукупності. Наприклад, рівень економічного розвитку регіону неможливо оцінити автономно. Тут потрібний порівняльний аналіз економічного розвитку всієї сукупності регіонів країни.

Точна діагностика поточного стану економіки регіонів та обґрунтування стратегії її реформування потрібні передусім для таких цілей:

вироблення інвестиційної політики регіонів;

аналізу інвестиційної активності та інвестиційного клімату;

урахування позитивних і негативних чинників, що впливають на надходження внутрішніх та іноземних капіталів;

порівняльного оцінювання ефективності та організації фінансування інвестиційних проектів;

удосконалення законодавчого регулювання українських та іноземних інвестицій, а також системи правових гарантій щодо приватних інвестицій.

Для посилення ефективності регіонального розвитку необхідно розробити систему заходів щодо стабілізації економічної та соціальної ситуації на регіональному рівні, реформування відносин власності, посилення правової, економічної та організаційної підтримки приватного бізнесу.

12.3 Принципи системно-діагностичного аналізу регіонального розвитку

Сучасні процеси в Україні об'єктивно свідчать про необхідність початку нового етапу -- творчої економічної політики в суспільному розвитку, її здійснення неможливе без виваженої стратегії дій і без високої професійної підготовки. Центр ваги реформ переміщується в регіони, де суперечності поточних перетворень набувають конкретного і часом унікального практичного впровадження.

Для вирішення досить складних управлінських завдань, які належить вирішувати в ситуаціях високого ступеня невизначеності, потрібні спеціальні наукові розробки. Однією з них є програма комплексного дослідження регіонів і розробка оптимальних управлінських стратегій на середньострокову перспективу. Базові ідеї програми, що реалізуються в сукупності й за допомогою спеціальних організаційних принципів, здатні в досить короткий термін вирішити проблеми інформаційного дефіциту та підвищити якість управлінського дефіциту.

Ці ідеї можна згрупувати так:

будь-яке якісне рішення в сфері державного управління регіональним розвитком потребує врахування значного обсягу інформації, оскільки економічні, соціальні, політичні, духовні, екологічні та інші процеси на практиці тісно взаємозв'язані. Через це часткові рішення зумовлюють нові проблеми;

ефективний підхід до вирішення управлінських завдань неможливий без осмислення комплексної аналітичної інформації та прогнозування розвитку ситуації під дією конкретних чинників. Експертні оцінки стану вузлових проблем мають включати виявлення чинників і тенденцій розвитку;

ситуаційно-чинниковий і системно-діагностичний аналіз розвитку регіону дає можливість обґрунтувати оптимальну стратегію управлінської діяльності та вирішити часткові завдання кумулятивного ефекту (нагромадження або руйнування можливостей досягнення головних завдань). Аналіз розвитку регіону має бути орієнтований на виявлення «точок зростання» та ієрархію проблем, які визначають баланс цілей і можливостей у прийнятті управлінських рішень.

Стратегія керованого розвитку будується з урахуванням результатів багатоаспектного аналізу стану регіону і його основних підсистем. На першому, аналітичному етапі дослідження виявляють головні характеристики об'єкта, чинники впливу і взаємодії в розвитку конкретних процесів. Після цього досліджують тенденції розвитку і визначають умови, за яких воно буде оптимальним.

Центральна ідея програми полягає в тому, що ефективне управління ґрунтується не на розпорядженні «ресурсами», а на вмілому керівництві людьми, інтереси та активність яких забезпечують економічне зростання, політичну стабільність і соціальний добробут. У зв'язку з цим у програмі велику увагу належить приділяти основним параметрам якості життя населення, внаслідок зміни яких можна створити більш сприятливий соціальний клімат і реалізувати потенційні можливості регіону.

Органи державного управління передусім слід забезпечити інформацією про комплексну і всебічну оцінку стану конкретного регіону. Потрібна точна економічна і соціальна діагностика, щоб не порушити наявний баланс стабільності й підтримати нові продуктивні починання. Важливо ґрунтовно вивчити не тільки сильні сторони економіки і соціальної структури, а й якомога краще дослідити проблеми.

Дослідницька робота з оцінювання соціально-економічного розвитку регіону найчастіше ведеться за п'ятьма основними напрямами:

морфологічний аналіз регіону: географічне положення, економічне і виробниче районування, поселенська й економіко-інфраструктурна карта регіону;

аналіз ресурсного потенціалу регіону: природні ресурси, трудові ресурси, господарський потенціал, розвиток промисловості й АПК, транспорту, зв'язку, торгівлі та обслуговування, фінансової системи, державної, обласної та муніципальної власності, зовнішньоекономічних зв'язків;

розробка комп'ютерної макромоделі економіки регіону: систематизація даних економічного моніторингу, створення систем балансових рівнянь на основі розрахунку коефіцієнтів кореляції для регіону, що дає змогу постійно доповнювати оперативну базу даних і удосконалювати розвиток господарського комплексу регіону;

комплексний аналіз населення: соціально-демографічні характеристики, зайнятість, міжетнічні відносини, політична структура, рівень життя, якість розвитку соціальної сфери, стан громадської думки (установки, оцінки, цінності та сподівання населення);

аналіз інформаційних процесів: характер зв'язків державних структур управління і населення регіону, якість інформування населення про діяльність регіональних і місцевих адміністрацій, способи й ефективність поширення інформації в структурах самої адміністрації, роль преси у формуванні громадської думки і забезпечення взаємодії громадян та виконавчої влади. Це дає змогу отримати системну картину стану і тенденцій розвитку регіону, а також виявити основні (проблемні) лінії зв'язку між розвитком різноманітних процесів.

Відповідно до загальних цілей та завдань дослідження на першому етапі слід отримати інформацію, що має високу управлінську цінність. На основі цієї інформації розробляють оптимальну стратегію діяльності регіональної адміністрації. До її розробки залучають експертів-аналітиків, здатних системно і глибоко вивчити інформацію про розвиток тих чи інших конкретних процесів.

Конкретні завдання за кожним напрямом аналізу можна сформулювати так:

оцінювання фактичних відомостей та основних проаналізованих показників;

визначення чинників, що впливають на стан економіки;

виявлення тенденцій розвитку на базі виділення домінуючих чинників;

дослідження зв'язку між явищами, що вивчаються, та іншими соціальними й економічними процесами;

формулювання висновків щодо можливостей і механізмів управлінського регулювання.

Такий системний підхід до збору та опрацювання інформації дає можливість подати її в тематичному і логічному зіставному вигляді. На практиці всі основні блоки дослідження здійснюються паралельно, але в логіці викладу для практичних цілей управління подаються послідовно. Вони містять результати аналізу стану господарського комплексу регіону, якості природного середовища; ресурсного потенціалу території, а також головні характеристики населення, побудови політичної системи; формування громадської думки.

Комплексний системно-діагностичний аналіз є фундаментом будь-якого регіонального дослідження. Головний акцент в аналітичній роботі робиться, з одного боку, на вивченні населення і соціальних процесів, а з іншого -- на серйозному дослідженні економіки, її провідних галузей.

При цьому можна використати два підходи:

виявлення суперечностей, «вузьких місць», потенційно проблемних чинників;

визначення переваг, джерел стабільності, позитивних починань, напрямів і джерел зростання ефективності.

Найголовніший об'єкт управлінської дії -- це люди з їхніми особистими інтересами та потребами. У зв'язку з цим визначення чинників соціальної поведінки здійснюється дуже ретельно. Вивчається демографічна ситуація, етнополітичний баланс, міграція, масова свідомість. Досліджуються характеристики рівня життя, стану ринку праці, аналізується розвиток системи соціального сервісу: торгівлі та обслуговування, охорони здоров'я, освіти і культурно-освітньої системи, оцінюються тенденції розвитку кримінальної ситуації та виявляються зв'язки між цими процесами.

Отже, поряд з економічним потенціалом аналізується потенціал соціальної активності та позиції різних груп населення. Це дає змогу з'ясувати ставлення впливових соціальних груп до політики, що провадиться, і досить точно спрогнозувати їхню реакцію у разі зміни адміністративної стратегії.

Стратегія діяльності адміністрації розробляється в результаті встановлення пріоритетних цілей. Оскільки ринкове середовище значно обмежує пряме господарське втручання у справи економіки, за результатами аналізу розробляють непрямі регулюючі моделі управлінської дії.

Контрольні запитання

1. Особливості регіонального розвитку територій України.

2. Особливості розміщення продуктивних сил за умов ринкової економіки.

3. Діагностика регіонального розвитку.

4. Що таке діагностика ?

5. Принципи системно-діагностичного аналізу регіонального розвитку.

13 Регіональна економічна політика України та управління регіональним розвитком

13.1 Поняття, цілі, основні принципи та завдання державної регіональної економічної політики

Регіональна економічна політика за організаційною сутністю являє собою сукупність організаційно-правових та економічних заходів, які за допомогою відповідних адміністративних важелів та фінансово-економічних інструментів забезпечують стимулювання ефективного, пропорційного та збалансованого розвитку економіки регіонів, раціональне та економне використання їх ресурсного потенціалу з метою підвищення життєвого рівня та якості населення з максимальним збереженням природного середовища функціонування продуктивних сил.

Державна регіональна політика при цьому являє собою систему заходів, що здійснюється органами державної влади з метою забезпечення управління політичним, економічним та соціальним розвитком регіонів і територіально-адміністративних одиниць. Вона передбачає: створення ефективно діючої системи влади та управління в центрі і в регіонах, їх фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення на основі оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів.

Державна регіональна політика спрямовується на надання істотного динамізму регіональному соціально-економічному розвитку шляхом більш повного та ефективного залучення в господарський оборот ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу і кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності регіональних та місцевих органів влади і управління за вирішення поточних і перспективних проблем територій.

Об'єктами державної регіональної політики є адміністративно-територіальні одиниці чи їх сукупності, що визначаються чинним адміністративно-територіальним устроєм України.

Суб'єктами державної регіональної політики виступають центральні, регіональні і місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання регіонального соціально-економічного розвитку.

Основною метою регіональної економічної політики є створення необхідних організаційно-правових та економічних умов, що надають відносно рівні можливості кожному регіону для ефективного економічного розвитку, раціонального використання природних, трудових, фінансових ресурсів і задоволення потреб населення.

Регіональна політика є органічною складовою загальнодержавної політики. Вихідними положеннями для її формування є ступінь економічної міцності регіонів, рівень життя населення у них, політичне, екологічне, релігійне становище. Така політика, з одного боку, спрямовується на забезпечення всебічного розвитку регіонів, а з другого -- на збереження територіальної цілісності держави. Здійснення першого напряму відбувається завдяки чіткому розмежуванню повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. За умови вдалого, науково обґрунтованого розподілу повноважень підвищується правова відповідальність усіх сторін за вирішення завдань життєзабезпечення населення регіонів і комплексного розвитку територій. При здійсненні другого напряму регіональної політики визначальним є принцип дотримання пріоритетів загальнодержавного значення, органічної єдності комплексного розвитку регіонів і країни в цілому. Цей напрям коригується виключно центральними органами виконавчої влади згідно з наданими їм Конституцією країни та відповідними законодавчими актами повноваженнями.

Таким чином, всебічно обґрунтована державна регіональна політика повинна базуватися на врахуванні та оптимальному поєднанні загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів. Тому провадити її повинні згідно з визначеними повноваженнями управлінські структури центральних, регіональних і місцевих органів виконавчої влади, правильно застосовуючи чинне законодавчо затверджене нормативно-правове і фінансово-економічне забезпечення проведення такої політики.

При цьому пріоритетними цілями державної регіональної політики є наступні:

збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного та науково-технічного потенціалу кожного регіону і тісного співробітництва між ними;

поступове вирівнювання та зближення рівнів економічного і соціального розвитку регіонів України;

сприяння гармонійному та збалансованому розвитку регіонів, надання фінансово-економічної підтримки депресивним та проблемним регіонам;

запровадження єдиних мінімальних соціальних стандартів та дієвих механізмів соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів.

Для реалізації головної мети та пріоритетних цілей державної регіональної політики належить вирішити такі завдання:

створення належної фінансової, матеріальної і правової основи регіонального управління та місцевого самоврядування, удосконалення фінансово-бюджетних відносин між центром і регіонами, вироблення критеріїв та механізмів надання державної підтримки регіонам;

структурна перебудова економіки регіонів, створення нових високоефективних виробничих потужностей, налагодження системи коопераційних міжрегіональних зв'язків;

досягнення продуктивної зайнятості населення, стабілізації та покращання демографічної ситуації, збільшення тривалості життя та природного приросту населення в регіонах;

перерозподіл повноважень між різними рівнями влади на основі децентралізації управління соціально-економічними процесами шляхом здійснення повномасштабної державно-правової реформи;

забезпечення взаємного представництва центральних і регіональних органів влади.

Сучасна державна регіональна економічна політика ґрунтується на таких основних принципах:

забезпечення єдності завдань соціально-економічного розвитку країни та окремих регіонів;

правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі розмежування повноважень між центральними та місцевими органами влади та органами місцевого самоврядування, підвищення їх відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій;

дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні господарських комплексів і розміщенні нових підприємств;

досягнення економічного та соціального ефекту за рахунок раціонального використання ресурсів, системи управління і розвитку міжрегіональних зв'язків.

Реалізація вказаних принципів сприятиме реформуванню системи управління державним сектором економіки, зміцненню економічної основи місцевого самоврядування і розширенню прав місцевих органів влади у бюджетній сфері.

В регіональному вимірі у регіональній політиці визначаються наступні пріоритетні завдання:

В економічній сфері:

забезпечення комплексного і збалансованого соціально-економічного розвитку усіх регіонів шляхом раціонального використання їх економічного потенціалу;

всебічна підтримка депресивних регіонів, у першу чергу -- аграрно-промислових, із порівняно низьким рівнем соціально-економічного розвитку (території Полісся, Поділля Карпатський та Південний райони тощо);

зниження рівня сировинної орієнтації економіки, здійснення відповідної структурної перебудови в напрямку розвитку високотехнологічних ресурсозберігаючих виробництв у традиційно промислових районах України, для яких характерна концентрація підприємств важкої промисловості й складна економічна ситуація. Це в першу чергу: Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, міста Харків, Одеса, Київ.

створення сприятливих умов розвитку підприємництва і ринкової інфраструктури при проведенні приватизації державного майна, земельної реформи та інших ринкових перетворень;

облаштування державних кордонів і налагодження зв'язків між прикордонними регіонами;

широкий розвиток прикордонної торгівлі та міжнародного співробітництва, в першу чергу з сусідніми державами та країнами СНД;

розвиток регіональних і міжрегіональних інфраструктурних систем транспорту, зв'язку, інформатики, які забезпечують і стимулюють ефективність територіального поділу праці.

В соціальній сфері:

забезпечення повної зайнятості населення;

підвищення рівня добробуту та стабілізація рівня життя населення:

гарантування продовольчої забезпеченості;

запобігання погіршенню демографічної ситуації і депопуляції населення;

здійснення заходів щодо продовження життя населення і підвищення його природного приросту;

формування раціональної системи розселення шляхом зміцнення сільської її мережі, активізація функціонування сільських населених пунктів, малих сільських поселень на базі малого і середнього підприємництва.

В екологічній сфері:

запобігання забрудненню довкілля;

ефективне використання природних ресурсів;

оздоровлення екологічного стану промислових регіонів Прикарпаття, Донбасу, Придніпров'я, а також територій, що зазнали радіоактивного забруднення в результаті аварії на ЧАЕС. Створення в цих регіонах сприятливих умов для життєдіяльності населення;

раціональне використання рекреаційних ресурсів в Криму, районах Чорноморського і Азовського узбережжя, Карпатах, в екологічно чистих зонах інших областей України шляхом створення розгалуженої мережі транспортних комунікацій, об'єктів соціальної інфраструктури.

13.2 Етапи та механізми реалізації державної регіональної економічної політики

Згідно концептуальних засад державної регіональної економічної політики, реалізація відповідних заходів передбачала поетапне досягнення її цілей та завдань. Зокрема, за етапами виконання регіональної політики, її схваленою Урядом у 1999 році Концепцією було передбачено низку наступних заходів.

Перший етап (2000-2001 роки):

створення Центрального органу виконавчої влади з питань регіональної політики;

розробка і внесення змін до існуючої нормативної бази щодо визначення функцій і розмежування повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

розробка методики фінансового вирівнювання регіонів;

створення Національного і територіальних агентств регіонального розвитку;

розробка мінімальних державних соціальних стандартів;

розробка середньо- і довгострокових прогнозів ресурсного забезпечення економіки України з урахуванням регіональних особливостей; стимулювання створення ареалів та зон економічного зростання в регіонах;

формування інфраструктури регіональних і міжрегіональних аграрних ринків: товарних бірж, оптових ринків, агроторгових домів, аукціонів, ярмарків, заготівельних кооперативів, підприємств фірмової торгівлі;

створення фондів фінансового вирівнювання на центральному та регіональному рівнях;

розробка нормативно-правової бази визначення депресивних і проблемних регіонів та умов надання їм державної підтримки;

запровадження нової моделі організації місцевих органів виконавчої влади;

перехід до формування збалансованих бюджетів усіх рівнів на реальній доходній базі та оптимізованих видатках;

упорядкування територіальних громад, підвищення їх економічної, фінансової та владної дієздатності;

запровадження системи комунальних запозичень;

створення інститутів і механізмів забезпечення взаємного представництва центральних та регіональних органів влади;

визначення регіональних розмірів соціальних виплат з урахуванням демографічної, галузевої і цінової кон'юнктури та створення єдиної бази даних отримувачів соціальної допомоги;

створення нового економічного механізму взаємодії державних органів влади різних рівнів, органів місцевого самоврядування і природокористувачів, включення екологічних вимог у процедуру регіональних управлінських рішень;

організація державного і громадського контролю за виконанням регіональних соціальних програм, ефективним використанням фінансових ресурсів;

реорганізація діючої системи соціального захисту, усунення дублювання функцій соціальної підтримки органами публічної влади різних рівнів, надання усіх видів допомоги в регіонах та територіальних громадах;

врегулювання питань комунальної власності, державної підтримки розвитку місцевого самоврядування, порядку утворення та діяльності органів самоорганізації населення;

утворення Всеукраїнського об'єднання органів місцевого самоврядування;

розробка концепції перспективного розвитку малих міст України.

Другий етап (2002-2004 роки);

формування інтегрованих регіональних та міжрегіональних територіально-господарських утворень: фінансово-промислових груп, консорціумів, холдінгів, корпорацій, технополісів тощо;

розробка нормативно-правової бази щодо взаємодії регіонів України з регіонами країн Європейського Союзу;

запровадження системи фінансового вирівнювання на основі прозорих і об'єктивних критеріїв та показників;

створення міжнародних регіонів економічного співробітництва, запровадження особливого режиму транскордонної кооперації шляхом надання відповідних повноважень органам регіонального управління та місцевого самоврядування;

завершення передачі державного майна, включаючи об'єкти соціально-культурної сфери, до складу комунальної власності та його розмежування між рівнями регіонального управління та місцевого самоврядування;

запровадження програмного підходу до формування державного та місцевих бюджетів у галузях освіти, охорони здоров'я, соціального захисту і культури;

остаточний перехід на казначейське виконання місцевих бюджетів;

створення системи адміністративних судів як інструменту забезпечення законності у сфері державного управління та захисту прав і свобод громадян, врегулювання окремим Адміністративно-процесуальним кодексом, процедури;

розгляду справ з цих питань;

формування та законодавче врегулювання служби в органах місцевого самоврядування;

розвиток співробітництва асоціацій та об'єднань місцевих регіональних влад з відповідними об'єднаннями зарубіжних країн.

Третій етап (2005-2010 роки):

розробка методологічного та нормативно-правового забезпечення щодо реформи адміністративно-територіального устрою України;

трансформація адміністративно-територіальної одиниці середньої (район) та вищої (область) ланки адміністративно-територіального устрою на основні збереження його конституційної триланкової структури;

відкриття зелених коридорів та формування спільної екологічної мережі з країнами Європейського Союзу та Російської Федерації;

законодавче врегулювання міграційних процесів і проблем зайнятості прикордонних областей;

розробка міжрегіональних інвестиційних соціальних проектів і створення міжрегіональних бюджетів розвитку;

підвищення забезпеченості населення озелененими територіями, доведення природних комплексів регіонів до рівня, що забезпечує виконання рекреаційних та середовище регулюючих функцій на урбанізованих територіях;

створення економічних і нормативно-правових передумов реалізації основних принципів сталого розвитку в регіонах;

запровадження державних і регіональних інформаційних систем щодо стану потенціалу і потреб регіону.

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики - це система конкретних економічних важелів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток та вдосконалюється структура господарського комплексу регіону.

Основними складовими цього механізму виступають:

Відповідна законодавчо-нормативна база. Вона визначає взаємовідносини держави і регіонів. Через законодавчу базу держава проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів. Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через надання регіонам різних заохочувальних премій за спорудження об'єктів, які дозволять покращити економіку регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, або поліпшити екологічну ситуацію.

Бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку. Доступне державне втручання в господарські процеси, які вимірюються показником питомої ваги державних видатків у внутрішньому валовому продукті. їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на економіку. У перспективі передбачається розширити права місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі місцевих податків і зборів та встановлення науковообгрунтованих нормативів відрахувань до місцевих бюджетів.

Прогнозування і програмування. З допомогою розробки довгострокових і середньострокових програм розвитку регіонів (районів, областей) досягається планомірність розвитку продуктивних сил, узгоджуються інтереси окремих галузей. На сьогодні розробляються окремі проекти соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, Полісся, Поділля та ін., але вони майже не життєві, оскільки відсутні єдині органи управління цими регіонами.

Розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво). Створення спеціальних економічних зон дасть змогу збільшити надходження іноземних інвестицій, створити сучасну виробничу, транспортну і ринкову інфраструктуру, підвищити ефективність використання природних ресурсів. Пільговий режим оподаткування та митного режиму сприятиме зростанню економічної активності об'єктів господарювання. Особливе місце в регіональній економічній політиці відводиться різним формам прикордонного співробітництва. Створюються зони спрощеного перетину кордону, взаємовигідної торгівлі, добросусідства.

13.3 Принципи і чинники управління регіональним розвитком

Розвиток науки і практики управління регіональним соціально-економічним розвитком потребує дедалі глибшого пізнання його важливих категорій - принципів і чинників.

Суть управління регіональним соціально-економічним розвитком країни виявляється в реалізації його організаційних та методичних принципів:

Принцип історизму. Він має універсальне методологічне значення, дає змогу об'єктивно оцінити відносну цілісність, завершеність того чи іншого етапу економічного і соціального розвитку регіонів країни.

Принцип єдності регіональної політики суспільства та господарського будівництва. Орієнтує на комплексний підхід до врахування природно-господарських особливостей кожного регіону, завдань його економічного та соціального розвитку; передбачає поєднання економічних методів управління та місцевої ініціативи, відповідальність місцевих органів управління за комплексний розвиток відповідних регіонів. В обґрунтуванні рішень соціально-економічного розвитку регіону мають враховуватися економічні, соціальні, екологічні, організаційні та технічні чинники.

Принцип комплексності. Відображує об'єктивні процеси суспільного поділу праці та регіональної інтеграції виробництва, орієнтує на забезпечення комплексно-пропорційного розвитку господарства регіонів. Комплексність спрямована на піднесення суспільного виробництва на якісно новий ступінь, посилення соціальної спрямованості його розвитку, забезпечення повної збалансованості виробничих ресурсів з потребами господарського комплексу, істотне підвищення продуктивності праці, задоволення на цій основі потреб виробництва і населення.

Принцип природно-господарської збалансованості та оптимальності. Означає дотримання обґрунтованої економічної відповідальності між нарощуванням виробничого потенціалу галузей господарства країни та розробкою і реалізацією заходів щодо охорони навколишньою середовища, орієнтує на забезпечення найбільш раціонального регіонального розвитку з використанням прогресивних норм і нормативів, диференційованих за районами.

Принцип пріоритетності. Сприяє ранжуванню цілей і завдань соціально-економічного розвитку регіону відповідно до просторової стратегії його комплексного розвитку та реальних виробничо-економічних і ресурсних можливостей, орієнтує на дотримання соціальної спрямованості використання рекреаційних, матеріальних та фінансових ресурсів, а також засобів подальшого розвитку соціальної інфраструктури.

Принцип варіантності. Передбачає необхідність вибору шляхів досягнення цілей і розв'язання завдань управління регіональним розвитком, певні зрушення у галузевій і територіальній структурах господарства регіону, використання його переробних та економічних ресурсів. Варіанти регіональною розвитку складаються на основі альтернативності проектованих темпів і пропорцій розвитку галузей, гіпотез інвестиційної політики, технічних і технологічних рішень в організації виробничих процесів, змін у забезпеченні сировиною, матеріалами, комплектуючими виробами, паливно-енергетичними і трудовими ресурсами.

Принцип узгодження інтересів місцевих органів управління з комплексним розвитком регіону з госпрозрахунковими інтересами підприємств на основі єдиної відомчо-територіальної системи стимулювання і відповідальності. Передбачає взаємну економічну відповідальність і взаємні зобов'язання щодо комплексного розвитку та функціонування адміністративно-територіальної одиниці.

Принцип пропорційності забезпечення фінансовими ресурсами за рівнями адміністративно-територіальної ієрархії та розширення фінансово-економічної самостійності територіальних одиниць нижнього рівня. Ґрунтується на поєднанні територіального бюджету з позабюджетними фондами комплексного розвитку, що формуються за рахунок діяльності підприємств і коштів населення.

Щодо чинників, то всебічна інтенсифікація виробництва вимагає приведення в дію всієї сукупності не тільки галузевих, а й територіальних чинників підвищення віддачі матеріальних, фінансових і трудових ресурсів суспільства.

Пріоритетні чинники регіональною розвитку визначаються такими чинниками:

зростаючою обмеженістю природних і виробничих ресурсів;

виникненням нових суспільних потреб і способів їх задоволення;

соціальними обмеженнями негативних наслідків впливу науково-технічного прогресу на природу і суспільство.

Пріоритетність регіонального розвитку та використання ресурсів на його вирішальних напрямах - основний шлях інтенсифікації економіки регіону.

В умовах ринкових відносин необхідно більш глибоко враховувати територіальні чинники соціально-економічного розвитку регіону.

Їх можна поділити на три групи - джерела, умови, обмеження - і розглядати у зв'язку з будь-яким процесом чи результатом господарської діяльності.

Чинники джерел економічного зростання є основними. До них належать насамперед різні види трудової діяльності людей.

Чинники умов трудової діяльності (багато аспектними). Це основні та оборотні фонди, організація виробництва, прискорення науково-технічного прогресу, структурні зрушення, стан природного середовища.

Чинники обмежень зумовлюють поступове підвищення чи зниження економічного зростання виробництва.

Чинники соціально-економічного розвитку регіону завжди діють на певний кінцевий результат або конкретний процес.

Територіальні чинники можна поділити на міжрайонні, міжгалузеві та внутрішньопоселенські.

До міжрайонних чинників належать: спеціалізація міст і регіонів на виробництві продукції та наданні послуг для суспільного господарства: удосконалення міжрайонних транспортних потоків через усунення зустрічних та економічно невиправданих перевезень; розвиток міжрегіонального кооперування.

Міжгалузевими є чинники інтенсифікації, що формуються внаслідок поглиблення на певній території міжвідомчої спеціалізації, концентрації, централізації та кооперування виробництва.

Внутрішньопоселенські чинники утворюють комплекс джерел, умов і обмежень залежно від можливостей більш раціонального використання місцевих ресурсів: трудових ресурсів, корисних копалин, природного середовища.

В управлінні регіональним розвитком посилюється значення якісних чинників, серед яких можна виділити такі:

економічного використання матеріальних ресурсів, передусім сировини, палива та енергії, за рахунок більш глибокої переробки вихідної сировини, широкого впровадження маловідходних і безвідходних технологій:

науково-технічного прогресу, завдяки якому посилюється інноваційні процеси, що охоплюють також асортимент продукції, технології і її виготовлення, технічні засоби виробництва;

організації та управління господарством, що забезпечують ефективнішу взаємодію чинників виробництва.

Ефект від урахування чинників регіонального розвитку може виявитись лише в процесі територіального управління. Приведення їх у дію дає змогу краще використати регіональний природно-господарський потенціал, зокрема підвищити продуктивність праці, фондовіддачу, знизити капітало- і матеріалоємність виробництва, забезпечити раціональне природокористування та охорону природного середовища.

Таким чином, розробка принципів та чинників управління регіональним розвитком ґрунтується на науковому пізнанні об'єктивних закономірностей в цілому. Методологія управління регіональним розвитком - це сукупність загальних принципів і методів планового регулювання розвитку господарства країни, на основі яких розробляються державні завдання і забезпечується їх виконання.

Контрольні запитання

1. Сутність державної регіональної економічної політики.

2. Яка основна мета регіональної економічної політики ?

3. Основні принципи та завдання регіональної економічної політики.

4. Механізм реалізації державної регіональної економічної політики.

5. Принципи та чинники управління регіональним розвитком.

14 Зовнішньоекономічні зв'язки та їх роль у розвитку продуктивних сил України і регіонів

14.1 Об'єктивні передумови розширення зовнішньоекономічних зв'язків

В сучасних умовах економічного розвитку України зовнішньоекономічні відносини - це одна з найважливіших сфер діяльності в напрямі входження України в світовий економічний простір. Розвиток відносин з усіма країнами сприяє розширенню виробництва, поліпшенню технологій та підвищенню якості продукції.

Входження України в світовий економічний простір проявляється в розширенні її економічних, політичних, торгових, фінансово-кредитних, господарських і технологічних зв'язків з іншими країнами світу. За їх допомогою народне господарство України становить єдину господарську систему, яка розвивається на основі міжнародного поділу праці.

У системі міжнародного поділу праці Україна спеціалізується на виробництві машин, продукції чорної металургії, сільського господарства, виробництві продукції хімічної промисловості та будматеріалів і пояснюється виливом низки передумов, насамперед природних, демографічних, історико-економічних, геополітичних.

Розгляньмо коротко їхню дію.

Природні передумови. На відміну від найбільших країн світу (Росія, СШЛ, Китай, Канада) Україна не забезпечує себе повністю мінеральними ресурсами; проте вона має значний природно-ресурсний потенціал і в цьому відношенні знаходиться у більш вигідному положенні, ніж деякі економічно розвинуті країни (Японія, Італія). Кажучи про природні передумови, треба виділити агрокліматичні умови, які здавна сприяли перетворенню України на великий регіон сільськогосподарського виробництва, особливо зернового господарства, буряківництва, скотарства, свинарства. Ці умови створюються унікальними чорноземними ґрунтами, достатньою кількістю тепла, помірною вологістю, переважно рівнинним характером території. Ми маємо чималі ресурси корисних копалин; деякі з них мають світове значення: залізні та марганцеві руди, кухонна сіль, кам'яне вугілля.

Значний рекреаційний потенціал країни -- це узбережжя теплих морів, гірничоландшафтні комплекси Карпат і Криму, мінеральні джерела, лікувальні грязі лиманів, озокерит.

Деяких важливих ресурсів у нас обмаль, як-от нафта, газ, більшість руд кольорових металів, деревина. В останнє десятиріччя значно зменшились рибні ресурси Чорного та Азовського морів.

Загалом, за природними ресурсами наша країна перебуває у стані певної рівноваги: дефіцит (а отже, імпорт) одних видів ресурсів компенсується достатньою кількістю інших, не менш важливих

Демографічні передумови. Україна використовує значні трудові ресурси й потенційно широкий ринок збуту споживчих товарів. Трудові ресурси країни характеризуються високим рівнем кваліфікації та освіти; питома вага фахівців з вищою та середньою освітою становить 29%, усе доросле населення освічене.

Високий інтелектуальний потенціал країни: у науково-дослідних та дослідно-конструкторських роботах. Чималі заслуги українських учених та інженерів у ракето- та авіабудуванні, кібернетиці, біофізиці та біохімії, а також у дослідженні проблем циклу гуманітарних наук. Значна частина інтелектуальної еліти країни донедавна була зайнята у військово-промисловому комплексі. Високий професійний рівень трудових ресурсів, наявність розвинутої науково-дослідної бази сприяє виробництву складної, наукомісткої продукції, що користується попитом на світових ринках.

Щодо внутрішнього ринку збуту споживчих товарів, у тому числі імпортних, то він формується не тільки простою чисельністю населення, але і його купівельною здатністю. З покращанням добробуту народу купівельна спроможність зростатиме і ринок України приваблюватиме закордонних виробників товарів народного споживання.

Історико-економічні передумови. Протягом століть, аж донедавна, вельми великі території України завойовувались або захоплювались тими або іншими державами. Тому з погляду територіального поділу праці її економіка працювала, перш за все, на внутрішній ринок тієї держави, до якої вона входила повністю або частково, і економіка нашої країни розвивалася за принципом доповнюваності: у нас розміщувались лише ті галузі виробництва, які тут були найефективніші з погляду міжрегіонального обміну.

Водночас Україна, маючи високу щільність населення, висококваліфіковані трудові ресурси, помітно відставала за працемісткими видами виробництва, особливо щодо текстильної промисловості, інструментального машинобудування, автомобілебудування. Товари цих галузей виробництва у великій кількості завозилися в Україну з інших союзних республік.

Другою складовою історико-економічних передумов зовнішньоекономічних зв'язків України була її орієнтація на країни Східної Європи, особливо після створення Ради Економічної Взаємодопомоги. Це також випливало передусім з політичних міркувань. Україна постачала у ці країни залізну та марганцеву руду, прокат чорних металів, електроенергію, азотні добрива, верстати та обладнання. Натомість вона одержувала продукцію машинобудування (верстати, транспортні засоби, електроніку), легкої та харчової промисловості, фармацевтичні товари

Геополітичні передумови. Економіко-географічне положення України досить вигідне для активної участі у міжнародному територіальному поділі праці. Вона розташована поблизу економічно високорозвинутого регіону -- Західної Європи, у безпосередній близькості до Росії, Білорусі та країн Східної Європи. Морським шляхом вона пов'язана з Середземномор'ям, Близьким Сходом та країнами басейну Індійського океану. Через Україну проходять важливі транзитні магістралі (залізниці та автомобільні дороги, нафтопроводи й газопроводи) з країн СНД до Європи та чорноморських портів.

Особливість сучасної геополітичної ситуації в Україні полягає в тому, що зв'язки з країнами СНД зазнають змін через нові реалії в галузі економічного і політичного суверенітету та орієнтацію на світові ціни. Одночасно поліпшились перспективи для економічної співпраці України з економічно розвинутими країнами, причому не тільки Європи, але й США, Японією, Канадою. З'явилась можливість проводити активнішу торговельну політику стосовно країн, що розвиваються, особливо на Близькому та Середньому Сході, в Південній і а Південно-Східній Азії. Ці регіони можуть постачати нам нафту, бавовну, джут, чай, каву, натуральний каучук в обмін на метал, машини та обладнання, зерно, цукор, тобто товари, попит на які у цих країнах та регіонах розширюється.