Локальні міжгалузеві комплекси функціонують в межах внутрішньообла-сних низових адміністративних районів, економічних вузлів та центрів, на локальній території досить чітко проявляється взаємодія економічних, демографічних, соціальних структурних елементів. Це особливо помітно у процесі формування економічних вузлів, де утворюється моноцентричний ареал, пов'язаний з ядром доцентровими силами. Ядро вузла - це організаційно-господарський центр, що обумовлює його існування і розвиток як цілісної стійкої системи.

Ядром локального комплексу виступає організаційно-господарський центр, що обумовлює його розвиток і існування як цілісної системи, або окреме підприємство, біля якого формується певна виробнича зона. Наприклад, Калитянський відгодівельний комплекс Броварського району на Київщині виступає ядром комплексу, а біля нього діють комбікормовий завод, агропідприємство по виробництву кормів та ін.

Рівень діяльності міжгалузевих комплексів і їх регіональних утворень дозволяє визначити рівень розвитку виробництва, транспорту, сфери обслуговування, чисельність і розподіл трудових ресурсів, рівень споживання ресурсів.

Так, наприклад, створення локальних комплексів у машинобудуванні забезпечує ефективне кооперування підприємців для виготовлення деталей і вузлів. Спеціалізований машинобудівний кущ формується навколо головного складального підприємства. В результаті створення таких мікрорегіональних комплексів вирішується проблема зайнятості трудових ресурсів та підвищення матеріального і культурного життя населення певної території.

Найбільш ефективне локальне (кущове) розміщення виробництва в легкій промисловості. В текстильній промисловості найбільш доцільно створювати спеціалізовані ткацькі підприємства в безпосередній близькості одне від одного, а фарбувальне - в центрі прядильних фабрик. Тут основним виступає фарбувальне підприємство.

Аналогічна ситуація і в агропромисловому комплексі, де на базі переробної промисловості створюються міжгалузеві агропромислові формування: цукробурякові, виноградарсько-виноробні, овочеконсервні, молокопереробні, м'ясопереробні та інші види формувань. Переробні підприємства переважно отримують сировину з декількох сільськогосподарських підприємств.

У більшості сільськогосподарські підприємства виробляють декілька видів продукції і є одночасно членами багатьох міжгалузевих формувань.

Міжгалузевий регіональний комплекс можна визначити як сформоване територіальне поєднання взаємопов'язаних галузей і виробництв у економічних районах, вузлах, центрах, завдяки яким може забезпечуватися максимальний ефект при найменших витратах.

Досягнення таких результатів з урахуванням закономірності комплексності потребує якомога раціональнішого підбору взаємозв'язаних галузей, підприємств і виробництв, забезпечення економічно ефективних пропорцій їхнього розвитку, оптимальних розмірів підприємств з урахуванням державних інтересів та відповідно до наявних на місцях природних і економіко-географічних умов.

Вихідними чинниками комплексоформування і територіальної організації є наявність певних видів ресурсів (вугілля, нафти, газу, залізної руди, лісу, енергії, трудових ресурсів тощо).

Розвиток багатьох міжгалузевих комплексів базується на локальних природних ресурсах, що зумовлюють регіональний характер початкових стадій їхнього формування. Це комплекси, що розвиваються на базі переробки мінерально-сировинних і паливно-енергетичних ресурсів, сільськогосподарського виробництва та різних промислів. Вони відрізняються природними й економічними умовами формування, розташуванням щодо джерел сировини, паливно-енергетичних ресурсів і місць споживання готової продукції, виробничою спеціалізацією і структурою, рівнем розвитку, особливостями територіальної організації та іншими ознаками.

Слід ураховувати, що в багатьох регіонах міжгалузеві комплекси сформувалися в умовах екстенсивного розвитку. Це призвело до виникнення диспропорцій у співвідношенні розширення і поновлення виробничих потужностей; збільшення споживання палива й електроенергії; високого рівня концентрації виробництва, особливо у великих містах, та розвитку інфраструктури; значних масштабів вилучення земельних ресурсів із сільськогосподарського користування, підвищення забруднення повітряного і водного басейнів.

Виокремлення у складі регіону міжгалузевих комплексів посилює цільову спрямованість програм-прогнозів, підвищення узгодженості дій усіх учасників виконання одного комплексного завдання. Це завдання може полягати як у досягненні заданого кінцевого суспільно-господарського результату, так і у виробництві будь-якої продукції для місцевих потреб.

Міжгалузеві комплекси визначаються за двома основними підходами: цільовим і технологічним. При цільовому підході міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей (підгалузей) суспільного господарства або окремих виробництв, об'єднаних однією програмою та єдиною метою розвитку. При такому підході до міжгалузевого комплексу включають галузі, діяльність яких спрямована на реалізацію певної суспільно-господарської мети, а також структурні підрозділи виробничої й невиробничої сфер, потрібні для досягнення цієї мети. Недолік такого підходу полягає у непостійності та нестійкості галузевого складу внаслідок вузької спеціалізації комплексів і різночасової реалізації множини цілей, що стоять перед суспільним господарством.

Технологічний підхід ґрунтується на групуванні галузей, що пов'язані послідовністю переробки і використання загального вихідного матеріалу й однорідністю призначення продукції. Такий комплекс включає весь виробничо технологічний цикл від видобутку природних ресурсів до одержання кінцевого продукту. Цей підхід ґрунтується на використанні методу енерговиробничих циклів.

Основними структурно-функціональними блоками комплексів виробничої сфери є такі:

галузі, які безпосередньо зорієнтовані на кінцеву мету комплексу та є його функціональним ядром (наприклад, сільське господарство і переробна промисловість в АПК);

обслуговуючі галузі (виробництво устаткування, постачання і збут, ремонт);

галузі та види діяльності невиробничої сфери, що сприяють реалізації мети (підготовка кадрів, науково-дослідна, проектно-конструкторська та управлінська діяльність).

На вищому рівні управління міжгалузевими комплексами здійснюється відповідними міністерствами, комітетами тощо. Основними формами управлінської організації міжгалузевих комплексів на низовому рівні є виробничі та науково-виробничі об'єднання, промислові та агрокомбінати, агроторговельні підприємства, радгоспи-заводи, радгоспи-технікуми, лісокомбінати, лісгоспзаги тощо. Такі об'єднання в Україні забезпечують більше ніж половину обсягу всієї промислової продукції.

В економічному житті, України розвитку і удосконаленні спеціалізації її господарства важлива роль належить промисловим районам, промисловим вузлам, промисловим центрам і пунктам.

Промисловий район - інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації.

Промисловий вузол - зосередження на обмеженій території виробничо-територіального поєднання підприємств, що склалося історично або формується.

Промисловий центр - місто або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств, які є основною спеціалізованою містоутворюючою галуззю.

Промисловий пункт - промислове підприємство разом з поселенням, яке виникло при ньому.

В умовах становлення ринкової економіки в Україні створюються нові форми об'єднань підприємств -- концерни, асоціації, консорціуми, акціонерні товариства, спілки та інші підприємства, діяльність яких має галузевий або міжгалузевий характер.

Аналіз комплексів має виходити з необхідності забезпечення високого рівня ефективності виробництва та інвестицій за рахунок внутрішньорегіональних чинників. Вивчення міжгалузевих комплексів здійснюється в таких напрямах: аналіз структури і пропорційності в поєднанні виробництв, визначення раціонального рівня їхнього розвитку і територіальної концентрації, аналіз промислово-територіальнкх зв'язків, установлення оптимальних зон, визначення економічно обґрунтованих зон збуту і споживання готової продукції, обґрунтування перспектив розвитку і напрямів ефективного використання капітальних вкладень.

Вивчення пропорційності дає можливість установити ступінь освоєння території регіону, відповідність існуючої спеціалізації комплексу наявним природним умовам, визначити необхідні зміни в перспективі та виявити роль кожного з них у системі територіального поділу праці.

Дослідження структури міжгалузевих комплексів і визначення їхніх типів дає змогу складати територіальну модель районного виробничого комплексу. За допомогою цієї моделі можна врахувати й оцінити ефект територіальної концентрації, комбінування і кооперування виробництв різних міжгалузевих комплексів, ефект внутрішньовузлових і внутрішньорайонних зв'язків з урахуванням зон сировинних ресурсів і збуту готової продукції, визначити обмеження, що зумовлені локальними ресурсами, врахувати суміжні витрати капіталовкладень, розрахувати економічний ефект від взаємодії суміжних виробництв.

Установлення технологічної взаємодії міжгалузевих комплексів сприяє поглибленому дослідженню проблеми перспективного регіонального розвитку.

10.2 Структурна переорієнтація економіки України

У сучасній науці поняття «структура» співвідноситься з поняттями «система» та «організація». Є багато точок зору на співвідношення цих понять. Однак у більшості випадків розглядається поняття «система», що характеризує всю сукупність виявів певного складного об'єкта (його елементи, структуру, зв'язки, функції). Структура передає лише те, що залишається стійким, відносно незмінним за будь-яких перетворень системи.

Організація охоплює як структурні, так і динамічні характеристики системи, що забезпечують її цілеспрямоване функціонування.

Отже, структуру доцільно розглядати як сукупність сформованих зв'язків об'єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних його властивостей при будь-яких зовнішніх і внутрішніх змінах. У свою чергу структура економіки відображає співвідношення між елементами економічної системи, що виділяються залежно від конкретного напряму аналізу.

Найпоширенішими видами структури економіки є структура чинників відтворення, галузева, вартісна структури, структура економіки у розрізі великих секторів, структура внутрішніх і зовнішніх зв'язків, регіональна структура економіки, структура виробництва і споживання, структура інвестицій. Кожна структура відбиває певні аспекти розвитку економіки країни і випливає із сутності її економічної політики.

Структура суспільного виробництва характеризується абсолютними розмірами і часткою (в загальному обсязі виробництва) використаних ресурсів або поточних витрат, чисельністю зайнятих, обсягом застосовуваних і споживаних засобів виробництва. Структура суспільного виробництва вимірюється як натуральними, так і вартісними показниками.

Вона характеризується такими співвідношеннями:

між виробництвом засобів виробництва та виробництвом предметів споживання -- у використанні сукупного суспільного продукту на відшкодування витрачених засобів виробництва, суспільне й особисте споживання та накопичення;

галузевими -- у розвитку галузей матеріального виробництва: промисловості, сільського господарства, транспорту, зв'язку, торгівлі, інших галузей сфери обігу;

територіальними -- в розміщенні виробництва в окремих економічних регіонах (областях);

зовнішньоекономічними -- ввезенням і вивезенням продукції різних галузей і регіонів.

Усі структурні співвідношення взаємопов'язані й відображають різне становище у суспільному господарстві.

Сучасна структура економіки України має низький рівень соціальної орієнтації та збалансованості. Структурна недосконалість зумовила витратний характер виробництва, сировинне спрямування експорту, монопольний імпорт енергоносіїв, високий рівень зовнішньої заборгованості, територіальні господарські диспропорції, нераціональне використання ресурсного та виробничого потенціалу, високий рівень інфляції. Структурні диспропорції призвели до різкого погіршення кінцевих результатів діяльності промислового комплексу: скорочення обсягів виробництва, падіння рівня життя населення та екологічної безпеки.

Під впливом нерівномірного зростання цін у галузях суспільного господарства та спаду виробництва відбулися значні зміни у галузевій структурі національного доходу -- підвищення частки продукції промисловості, транспорту і зв'язку і зниження частки сільського господарства. У промисловості України відбулися міжгалузеві структурні зрушення на користь галузей паливно-енергетичного і металургійного комплексів. їхня частка в загальному обсязі промислового виробництва зростає, а машинобудування та легкої промисловості, навпаки, знижується. Такі структурні зрушення в промисловості країни призводять до порушення відтворювальних процесів, стримують розвиток галузей, що визначають науково-технічний прогрес, та споживчого сектору.

У 1992--1998 рр. під впливом цінових чинників, інфляції, розбалансування та нерівномірного падіння виробництва в окремих галузях поглиблювалися негативні пронеси у галузевій структурі промислового виробництва. Це є найбільш небезпечною тенденцією в розвитку економіки країни. Тривало зростання частки галузей проміжного продукту. Відповідно зменшувалася частка галузей, що виробляють кінцевий продукт. У 1998 р. на базові галузі, зокрема електроенергетику, паливну промисловість та металургію, припадало 49,3 відсотка промислової продукції проти 19,7 відсотка у 1993 р. Водночас частка машинобудування, легкої та харчової промисловості в загальному обсязі промислового виробництва зменшилася Структура промислового комплексу України в цілому є неефективною. Це призводить до перевитрат природних ресурсів і водночас не задовольняє основних потреб економіки, наприклад в інвестиційних ресурсах, і потреб населення -- в послугах і товарах, передусім продовольчих, а також у товарах легкої промисловості тривалого користування.

Парадигма економічно ефективної, соціально-орієнтованої структури господарського комплексу України в цілому і промислового комплексу зокрема ґрунтується на створенні інвестиційного ринку, розвитку інноваційної сфери, впровадженні стратегії ресурсозбереження. У першочерговому порядку повинен стимулюватися розвиток секторів економіки, що мають особливо важливе значення для технологічного прогресу. Проблема створення інвестиційного ринку не менш важлива, ніж формування товарного ринку, оскільки товари -- це похідний продукт від інвестицій, і структурна переорієнтація економіки, і науково-технічний прогрес також реалізуються через інвестиції. У зв'язку з цим розвинений інвестиційний ринок є вирішальною й обов'язковою передумовою ефективного соціально-економічного поступу нашої країни.

Структурна переорієнтація економіки України пов'язується з необхідністю прискорення темпів науково-технічного прогресу, новітніх форм і методів організації та управління інноваційними процесами, розширення можливостей адаптації різних сфер господарства країни до потреб внутрішнього та зовнішнього ринку. Цим зумовлена потреба проведення активної структурної політики, що є засобом прискорення соціально-економічного розвитку та інтенсифікації виробництва.

Є дві основні точки зору щодо проведення структурних реформ.

Перша з них полягає в тому, що механізм саморегулювання ринку дає змогу усунути диспропорції в економіці, збалансувати виробництво і споживання і. врешті-решт, здійснити структурні зміни.

Друга ж передбачає державне регулювання структурних перетворень шляхом надання підтримки пріоритетним галузям економіки або окремим виробництвам, стимулювання інноваційних процесів на рівні підприємств.

Ринкова трансформація економіки України в цілому має визначальний і багато в чому суперечливий вплив на структуру промислового виробництва.

Виділяють дві групи чинників, що визначають характер структурних змін.

Перша група -- обмеженість доступу до традиційних ринків збуту, розрив господарських зв'язків і міжрегіонального обміну в країні, на який припадала частина товарного виробництва. Докорінне порушення технологічної кооперації за умови, що по замкненому циклу в Україні вироблялося приблизно 305 видів промислової продукції, мало негативний і багато в чому незворотний вплив на структуру промисловості.

Друга група -- недосконалість та інерційність міжгалузевої політики держави. Відчутними є наслідки старого, «союзного» поділу праці, розміщення в Україні матеріале- та енергомістких галузей, зокрема чорної металургії, хімічної, харчової промисловості тощо. Ці галузі не були забезпечені власними та диверсифікованими джерелами енергії, важливими видами сировини.

Реструктуризація економічних відносин є дійовим чинником переходу від закритого методу господарювання до конкурентного механізму функціонування цілісних виробничих комплексів.

Велике значення має також розвиток виробництв, які відновлюють розірвані технологічні ланцюги і створюють на території України необхідні замкнені цикли, забезпечують випуск виробів загальномашинобудівельного та міжгалузевого призначення.

Назріла потреба активного проведення реструктуризації нежиттєздатних підприємств і організацій, прискорення конверсії виробництв, що втратили оборонне значення.

Структурну переорієнтацію промисловості України доцільно здійснювати в таких основних напрямах:

підвищення соціально-економічної спрямованості промисловості та забезпечення більш високих темпів виробництва предметів споживання;

удосконалення галузевої, внутрішньогалузевої та територіальної структури, забезпечення збалансованості та пропорційності розвитку промислового комплексу;

модернізація і перехід на нові прогресивні технології всіх базових галузей промисловості;

прискорений розвиток галузей, від яких найбільшою мірою залежить науково-технічний прогрес;

розвиток наукомістких галузей і виробництв;

комбінування і кооперування виробництва з метою комплексного використання мінеральної сировини, утилізація відходів.

Зміни в пропорціях окремих галузей мають бути узгодженими, взаємопов'язаними. Структурна переорієнтація економіки потребує цілісного підходу, програмного забезпечення і безпосереднього державного регулювання, про що свідчить практика багатьох зарубіжних країн.

Контрольні запитання

1. Міжгалузеві комплекси та умови їх формування.

2. Види міжгалузевих комплексів.

3. Поділ міжгалузевих комплексів залежно від просторових масштабів.

4. Які є найпоширеніші види структури економіки.

5. Назвіть основні напрямки структурної переорієнтації промисловості України.

11 Сутність регіональної економіки та її територіальні особливості

11.1 Сутність регіональної економіки

Економіка - це наука про вміння раціонально вести господарство, незалежно на якому рівні, - підприємства, населеного пункту, області та країни в цілому.

В мініатюрі господарство країни являє собою певну територію - регіон, найважливішою ознакою якого є цілісність і єдність природного, матеріального і соціального середовища.

Регіональна економіка - одна з найважливіших галузей економічної науки, що вивчає тенденції і залежності економічного розвитку і функціонування суб'єктів господарювання різних форм власності на даній території.

З поняттям «регіон» пов'язаний термін «регіональна економіка» і у її сфері повинно бути матеріальне виробництво (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт), торгівля, а також зовнішньоекономічна діяльність.

Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки.

До основних проблем, які вирішує регіональна економіка відносяться:

визначення територіальних пропорцій різних видів економічної діяльності;

визначення територіальної структури господарства, тобто співвідношення обсягів економічної діяльності на даній території;

обґрунтування доцільності формування та розвитку внутрішніх та міжрегіональних економічних структур;

визначення обсягів та економічна оцінка ресурсозбереження господарства регіону;

оцінка ефективності функціонування суб'єктів господарювання на даній території та визначення шляхів її підвищення;

обґрунтування методів та організаційних засобів дослідження регіональної економіки.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;

територіальна спільність виробництва;

відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;

цілісність системи соціальної інфраструктури;

поєднання територіального та галузевого управління об'єктами.

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості регіону, його економічну спроможність.

Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні в єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Для здійснення регіональної політики та побудови господарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах:

комплексна оцінка дійсного соціально-економічного потенціалу регіону;

виявлення джерел та масштабів розвитку;

визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-економічного розвитку регіону.

Таким чином, одним із найважливіших завдань розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільової функції із загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний народногосподарський комплекс і завдання не можуть вирішуватись окремо одне від одного. їх реалізація нереальна без ефективної системи управління на територіальному рівні.

Звідси випливає, що територіальна система повинна здійснювати керівництво народним господарством, соціальною сферою та питаннями екології, мати для цього необхідні повноваження, методику і важелі управління, а також відповідні структурні підрозділи.

Звичайно, розробка широкого кола проблем території можлива і через галузеві органи управління - міністерства та відомства. Але питання розвитку регіону не є їх основною функцією, а значить, вони, як правило, вирішуватимуться складно і повільно. Крім того, в умовах все більш широкого розповсюдження різноманітних форм власності галузева система, яка розрахована на організацію в основному державного сектору, стає неефективною. При подальшому розвитку ринкових економічних відносин можливості діяльності галузевого органу управління звужуються. Це веде до втрати керованості народним господарством, як наслідок - до диференціації суб'єктів господарської діяльності, їх хаотичності та безпорадності, послідовного руйнування економіки.

Ситуацію об'єктивно ускладнює ще один фактор. Сучасні тенденції в розвитку економіки направлені на все більш масове розповсюдження виробництв і технології!, що виникають на стику галузей, та тих, які характерні своїм міжгалузевим характером. Споживчий ринок диктує умови господарської діяльності, визначає її доцільність і ефективність, примушує виробників випускати продукцію, виконувати роботи та послуги, визначені не галузевою належністю підприємств, а виключно питаннями кон'юнктури. До того ж потрібно враховувати значні відмінності регіонів щодо їх демографічних, природних, геополітичних та соціально-економічних умов, рівня розвитку продуктивних сил тощо.

Все це свідчить, що при впровадженні складових ринкової економіки здійснення галузевого управління народним господарством як визначальний фактор об'єктивно неможливе. Потрібний невідкладний і енергійний перехід до територіальної системи державного управління, який потребує передусім чіткого розмежування функцій держави і регіону.

Основними напрямками територіального управління мають бути:

У соціальній сфері:

забезпечення розвитку соціальної інфраструктури;

здійснення комплексу заходів для відтворення населення;

ефективне використання трудових ресурсів;

підтримка сприятливого середовища для проживання і роботи людей;

сприяння розвитку закладів освіти, охорони здоров'я, спорту, мистецтва;

задоволення потреб у продуктах харчування, товарах і послугах.

У сфері виробництва і нематеріальної діяльності людей:

раціональне використання виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу;

створення сприятливих умов для розміщення і ефективного функціонування виробничих об'єктів, розвиток територіальної виробничої інфраструктури та міжгалузевих проектів, виконання робіт загальнобудівельного профілю і т.ін;

розширення територіальних виробничо-господарських комплексів;

відлагодження спільної діяльності підприємств, внутрірегіональний розподіл праці, спеціалізація і кооперування;

керівництво підприємствами місцевої промисловості, координування на випуск продукції і надання послуг внутрірегіонального характеру.

Ефективне вирішення передбачених напрямків в регіонах можливо в процесі роботи на всіх рівнях і в усіх ланках суб'єктів господарської діяльності.

11.2 Регіональні системи ринкових відносин

Основною проблемою досліджень регіональної економіки, є взаємодія господарюючих суб'єктів на обмеженій території. При цьому більшість вчених не зважають на інші чинники, що виявляють інколи визначальний вплив на економічні пронеси. Взаємодія будь-яких економічних суб'єктів відбувається на ринку. В економічній теорії існує два принципово значущих визначення цього поняття. Перше вказує на ринок, як на механізм взаємодії суб'єктів, що має свої закони, чинники, принципи і т. д. Друге визначає ринок як власне місце зустрічі господарюючих суб'єктів. При цьому в обох випадках є розподіл на агрегований (макро-) рівень і персоніфікований (мікро -) рівень.

Регіональний ринок має свої особливі риси, принципи і закономірності формування і функціонування, які в більшості випадків надто відмінні від тих, що властиві ринкам, як об'єктам вивчення макро - і мікроекономіки.

Регіональний ринок - це система стійких взаємовідносин між економічними суб'єктами і (або) їхніми об'єднаннями, економічні інтереси яких можуть бути реалізовані тільки (виключно) на даній території. При цьому не варто шукати в цьому визначенні монополізаційних тенденцій, підриву існуючих поглядів на теорію територіального поділу праці.

Таке тлумачення ґрунтується на наступному:

Регіон - певна територія з притаманними їй специфічними природно-кліматичними, економіко-географічними, демографічними, історичними, етнічними, соціально-побутовими та іншими особливостями. При цьому далеко не завжди об'єктивно кордони регіону співпадають з кордонами офіційних територіальних утворень, а інколи взагалі є розмитими.

Економічний уклад в регіоні залежить не тільки від макроекономічного устрою, законодавчої і нормативної бази, науково-обґрунтованого розміщення виробництва, але визначається тими чинниками і закономірностями, що і роблять будь-який регіон винятковим (хоча б в суто географічному плані).

Винятковість господарського сектора регіону визначається пануючими тут техніко-економічними умовами, технологічними ланцюжками, особливостями промислового і навіть політичного лобіювання, соціальною атмосферою - всього того, що дає підстави виділяти регіональні цикли відтворювання.

Суб'єктами регіональних економічних відношень є ті фізичні і юридичні особи, як резиденти, так і нерезиденти даного регіону, чиї економічні, а також соціальні, політичні, кримінальні, культурно-етнічні інтереси можуть бути реалізовані виключно або частково в межах даної території.

Для більшості регіональних господарюючих суб'єктів, а особливо домашніх господарств, одноособових володінь і малих фірм взаємодія па місцевому ринку по суті є єдиною можливою або вигідною формою здійснення всієї сукупності економічних і інших взаємодій, реалізації інтересів. Йдеться передусім про високолокалізовані економічні відносини, які не мають просторової множинності, що не суперечить основним принципам ринкової економіки (наприклад, свободи вибору і т.п.).

Саме останнє зауваження підводить нас до визначення регіональної економіки як сфери взаємодії господарюючих суб'єктів, певним чином прив'язаних до даної території. Причому ланцюжком, що зв'язує просторовий аспект економічних взаємодій і економічну теорію в цілому, є поняття обмеженості. Власне на рівні окремих територій (у теорії -ринків), проблеми обмеженості ресурсів і продуктів відстежуються настільки яскраво, що дають підставу вважати їх визначальними для формування поведінки учасників економічних відносин і особливостей функціонування ринку в цілому.

На регіональному рівні слід виділити декілька аспектів обмеженості. Передусім, йдеться про власне просторову, територіальну, площинну обмеженість, яка відбивається на обранні місцевих мінерально-сировинних, водних, лісових, земельних і інших природних ресурсів. Основний вплив означений аспект має на підприємства гірничо-видобувної промисловості, сільське господарство, матеріало - і водомісткі виробництва. Не менш важливим також є і так зване ринкове оточення регіону (в економічній географії - економіко-географічне положення), що визначає, хоча значною мірою суб'єктивно, специфіку міжрегіональних економічних відносин, участь регіону в міждержавній торгівлі і т.п.

Структурна обмеженість визначається передусім особливостями територіальної організації виробництва на даній території, специфікою процесій відтворення на підприємствах, що є «центрами тяжіння» («містами з великим агломераційним ефектом» за А.Вебером) для економіки регіону, внутришньорегіональним балансом виробництва і споживання, специфікою формування регіонального бюджету і розподілу централізованих засобів. «Сферою впливу» даного аспекту є визначення спеціалізації виробництва в регіоні (причому не тільки того, що формується, але і вже діючого), формування територіальної структури як виробництва, так і споживання. Багато в чому саме структурна обмеженість впливає на процеси приватизації і роздержавлення, становлення різноманітних форм власності в регіоні, конкурентні відносини і демонополізацію.

Слід відмітити, що ринкові відносини в межах регіонів належать до числа найбільш динамічних і в той же час слабо регульованих процесів. Проникнення товарно-грошових відносин в усі сфери діяльності посилює необхідність у механізмі, при якому можна було б впливати на найважливіші зв'язки і залежності, що виникають на регіональному ринку і передусім споживчому. Вивчення проблем регіональної економіки і регіональних ринків вимагає передусім перегляду змістовного значення визначення регіону.

Раніше поняття «регіон» в економічному сенсі ототожнювалося з територією, що є невід'ємною частиною народногосподарського комплексу всієї держави. При цьому фактично повністю ігнорувалися специфічні відносини між суб'єктами господарювання всередині самого регіону. Тому, при розгляді проблем ринкової економіки надзвичайно важливо розрізняти ринкові відношення як форму прояву економічних зв'язків і залежностей і регіональний ринок як форму територіальної організації сфери обміну.

За своєю економічною природою регіональний ринок - це сукупність високо локалізованих соціально-економічних процесів і відносин в сфері обміну, яка формується під впливом особливостей попиту і пропозиції кожного територіально-адміністративного утворення і з урахуванням адекватних засобів регулювання кон'юнктури ринку і процесів прийняття комерційних рішень. Регіональний ринок товарів і послуг є «барометром» життєздатності системи, який дозволяє виявити періодичні і хронічні недуги, що порушують зв'язки і взаємозалежності та забезпечують умови життєдіяльності населення. При цьому ринок є не тільки сферою пересічення інтересів споживачів і виробників, але і дає оцінку кінцевим результатам розвитку і функціонування всього регіонального процесу відтворення.

Регіональні ринки протягом десятиріч розвивалися, відповідно до хронічного товарного дефіциту, що приводило до ігнорування інтересів споживачів: була відсутня надійна система вивчення попиту і кон'юнктури ринку; перевага в ринкових відносинах віддавалася кількісним, а не якісним характеристикам товарних фондів. Крім того, головуюча роль виробника обмежувала роль ринкових відносин, перетворюючи їх на другорядну область діяльності. Завдяки цьому утворився розрив між розвитком обміну і всіма іншими фазами відтворення.

Адміністративно-командна система породила специфічні форми монополізму. В сфері обігу він виявляється через диктат постачальника, груповий егоїзм. спекуляцію на штучному дефіциті, неприйняття будь-якого технічного і соціального прогресу, ініціативи і прояву підприємницьких здібностей. При монополії виробника на найважливіші види товарів сила впливу загальнодержавного ринку на стан регіональних ринкових відносин дуже велика. Великі підприємства диктують умови і форми ринкових відносин. Вузька їхня спеціалізація поширює ареал реалізації продукції і жорстоко прив'язує споживачів до виробників.

Розвинений регіональний ринок може ефективно функціонувати передусім за наявності промислового і сільськогосподарського виробництва і сфери побутового обслуговування з обсягом товарної продукції і послуг, достатнім для участі в формуванні внутрішньорайонних і міжрайонних балансів товарів споживання і послуг. Це, звичайно, не означає, що промисловість і сільське господарство регіону повністю забезпечують свої погреби товарами певного асортименту, але їхня частка в формуванні ринку повинна бути вагомою. При цьому перевага товарам місцевого виробництва повинна віддаватися не з «почуття місцевого патріотизму», а з економічної доцільності. В той же час при розгляді проблем становлення ринкових відносин у регіоні було б помилково приділяти увагу розвитку лише ринків товарів і послуг. В орбіту ринкових відносин вже давно включилися нерухомість і капітал, що значно ускладнює процес формування регіональної економіки в цілому і взаємодію господарюючих суб'єктів.

Разом з тим слід мати на увазі, що в кожному регіоні умови функціонування ринку складаються по-різному. До числа чинників, що визначають специфічність регіональних відтворювальних процесів входять ресурсний і виробничий потенціал, особливості інвестиційного і матеріально-технічного забезпечення, ступінь правової захищеності прав територіальних утворень, характер лобіювання регіональних інтересів у вищих органах економічної і політичної влади, специфіка і структура відносин власності, регіональна бюджетно-фінансова політика, особливості територіальної структури і організації виробництва, рівень розвитку ринкової інфраструктури.

Таким чином, ринковий механізм функціонування регіональних економічних систем повинен будуватися з урахуванням того, що:

регіон - це невід'ємна частина єдиної системи продуктивних сил і виробничих відносин, він володіє прямими і зворотними виробничо-економічними, ресурсними, науково-технічними, фінансово-кредитними і соціальними зв'язками з господарством:

тут здійснюються повні цикли відтворення населення і трудових ресурсів, основних і оборотних фондів, частини національного багатства, грошового обігу, відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання продукції:

відбувається взаємодія органів управління асоційованих на території підприємств і об'єднань з місцевим самоврядуванням, покликаними забезпечити комплексний соціально-економічний розвиток певного територіального утворення.

Регіональний ринок доцільно розглядати як територіальну організацію сфери обігу, де відбувається узгодження інтересів виробників та споживачів, тобто з позицій відтворення, в якому перетинаються численні, іноді протирічливі взаємодії та взаємозв'язки суб'єктів регіональної економіки, що виступають одночасно в вигляді виробників та споживачів матеріальних благ та послуг.

11.3 Особливості регіонального ринку

За своєю сутністю регіональний ринок є сукупністю високоспеціалізованих соціально-економічних процесів і відносин у сфері обігу, що формуються під впливом особливостей попиту і пропозиції кожного територіально-адміністративного утворення.

Регіональні ринки неоднорідні. Їх можна класифікувати за такими ознаками: територіальний масштаб або ареал ринку; місце товарів і послуг у регіональному відтворювальному процесі; споживчі властивості товарів; функціональні особливості руху товарів і формування товарних ресурсів; формування руху робочої сили тощо.

Багаторівневий характер територіальної організації сфери обігу передбачає різний територіальний масштаб або ареал ринків. Мова йде про інтегральні ринкові утворення в межах певної територіальної таксономічної одиниці.

За територіальним масштабом або ареалом ринку можна виділити такі види регіональних ринків: поселенські в населених пунктах сільської місцевості, районні, міжрайонні, міські, обласні, міжобласні, загальнодержавні, міждержавні Для кожного виду ринку характерна відповідна інфраструктура з особливостями розміщення, розвитку і функціонування; місткість, канали і схеми руху товарів.

За місцем товарів і послуг у регіональному відтворювальному процесі виділяють споживчий ринок, ринок засобів виробництва, ринок капіталу і цінних паперів, ринок праці. Крім інтегральних ринків товарів і послуг, що охоплюють все коло потреб населення, можна виділити ринки певних товарних груп і окремих видів продукції, а саме: ринки одягу, взуття, лляних і шерстяних тканин, цукру, фруктів, лісоматеріалів тощо.

При загальній оцінці ємності регіональною ринку по окремих товарах та групах товарів можна використовувати наступну шкалу градацій його якісного стану:

ринок ємний, ненасичений;

ринок ємний;

ринок рівноважний:

ринок ємний, насичений;

ємність ринка вичерпана;

ринок не ємний, насичений;

ринок не ємний. ненасичений.

Інший напрямок оцінки регіонального ринку - визначення ступеню його монополізації та характеру конкуренції. Вплив цих характеристик на диференціацію господарського клімату та кон'юнктури по регіонам з відродженням економіки України буде зростати. За цілим переліком товарів та послуг рівень монополізації та характер конкуренції по регіонах розрізняється не дуже. Але по ринку будівельних послуг, ринку первинної переробки сільськогосподарської продукції, ринку побутових послуг, ринку нерухомості та ін. регіональний ринок практично завжди виявляється локалізованим.

При його аналізі можна використовувати наступну номінальну шкалу:

ринок немонополізований:

ринок монополізований з боку попиту;

ринок монополізований з боку пропозиції.

Є й більш деталізована шкала:

ринок монополізований, але є прямі канали виходу на ринок поза монополістом;

ринок монополізований, немає прямих каналів виходу на ринок поза монополістом, однак монополіст контролює лише один товарний ринок;

монополіст контролює декілька товарних ринків одночасно;

монополіст є частиною більш загальної організації, яка пов'язана з загальнонаціональними інститутами;

монополіст не залежить від місцевої влади або, навпаки, чинить на них вплив.

В основу регулювання становлення регіональних ринків має бути покладена науково обґрунтована схема економічної регіоналізації сфери обігу. Такий підхід передбачає визначення центрів концентрації та регіональної спеціалізації виробництва продукції та зон збуту. При цьому треба виходити з того, що рух товарів має здійснюватися з регіонів виробництва через оптові організації, що мають більш сприятливе положення щодо регіонів споживання. Крім того, має враховуватися порівняльна ефективність руху різних товарів за конкуруючими напрямами з урахуванням їхньої собівартості в регіонах споживання.

Регіоналізація сфери обігу дає можливість комплексно вирішувати питання ринкоутворення в загальній схемі розвитку і розміщення продуктивних сил регіону.

Воно включає три взаємопов'язані питання:

визначення ролі місцевого промислового і сільськогосподарського виробництва в формуванні фондів споживання регіонального ринку, а також економічно обґрунтованої зони збуту товарів місцевого виробництва за межами регіону;

групування територій з однаковими соціально-економічними і природними умовами, що впливають на розміри попиту та його структуру;

визначення оптимальної схеми розміщений оптових баз з урахуванням безперебійного постачання для задоволення потреб населення товарами народного споживання при мінімальних народногосподарських витратах обігу і максимальній швидкості обороту товарних ресурсів.

У сукупності економічні, соціальні, демографічні, природні та інші чинники визначають особливості територіальної організації сфери товарного обігу. При цьому функції сфери обігу в кожній області розрізняють залежно від переваг тих чи інших чинників. Так, області України з точки зору територіальної організації сфери товарного обігу і формування регіональних ринків можна поділити на три групи.

До першої групи можна віднести області з найбільш сприятливими умовами розвитку, які стають центрами широкого міжрегіонального обміну. Виробництво в цих областях за своїми масштабами спроможне забезпечити окремими товарними групами як внутрішньообласні, так і міжобласні потреби. Це створює умови для концентрації у сфері обігу великих мас товарів як для. місцевого споживання, так і споживання в інших регіонах. У таких областях доцільно розміщувати великі оптові бази та асоціації оптової торгівлі міжрегіонального значення. Вони мають здійснювати міжрайонні товарно-грошові відносини.

Друга група областей включає ті, в яких товарно-грошові відносини та інтереси ринку обмежуються переважно забезпеченням внутрішньо-обласних потреб у недостатньо мобільних товарах народного споживання. Як правило, більша частина продовольчих товарів виробляється всередині області. У безпосередній близькості до споживачів знаходяться молочні заводи, реалізаційні бази хлібопродуктів, забійні пункти і м'ясокомбінати, а також підприємства, що виробляють непродовольчі товари -- швейні та меблеві фабрики, промислові комбінати тощо. Переліченим підприємствам, що працюють на місцевій сировинній базі, в багатьох випадках доцільно використовувати прямі зв'язки. Раціональне використання місцевих природних і сировинних ресурсів є чинником збільшення ролі місцевого виробництва у формуванні внутрішньообласних балансів товарів народного споживання.

До третьої групи належать області, де ринок формується за рахунок завезення значної частини товарів з багатьох областей країни.

Орієнтовне групування областей за переліченими ознаками формування регіональних ринків та їхніми функціями є необхідним для передбачення можливої структури товарообороту та оптимальних розмірів оптових і роздрібних підприємств. Це вказує на необхідність урахування місцевих особливостей виробництва і споживання в процесі формування регіональних ринків та регулювання в сфері обігу.

Особливого значення набуває формування в Україні регіональних ринків праці, яке відбувається з глибокими територіально-галузевими деформаціями.

Особливості основних кількісних і якісних характеристик регіональних ринків праці України значною мірою визначаються накопиченими тут виробничо-ресурсним та соціальним потенціалом, темпами реформування господарських комплексів регіонів. їхніми природно-географічними умовами. Значний вплив на ринкову кон'юнктуру, передусім структуру пропозиції робочої сили, має регіональна демографічна ситуація. Початок 90-х років характеризувався інтенсивним звуженням природної основи відтворення населення України та його працездатної частини.

Головною структурно-функціональною характеристикою регіональних ринків праці є рівень, динаміка, форми поширення офіційно зареєстрованого і прихованого безробіття порівняно з рухом попиту на працю та її пропозицією.

За умов нерівномірного розміщення продуктивних сил. недостатнього розвитку сфери прикладання праці в галузях, пов'язаних з обслуговуванням населення, відсутності динамічного попиту на робочу силу з боку суб'єктів господарювання різних форм власності сформувалися певні територіально локалізовані осередки підвищеного рівня безробіття і незайнятості населення. Так, найвищий рівень безробіття спостерігається в західних областях України.

Більш сприятлива з огляду на можливості працевлаштування ситуація склалася в Придніпровському та Харківському регіонах.

Різноспрямованість руху основних показників попиту і пропозиції робочої сили на регіональних ринках праці відбиває по суті їхню структурну й організаційну розбалансозаність, нестабільність умов зайнятості для переважної більшості працездатного населення. Основною передумовою створення розвиненого національного ринку праці в найближчій перспективі слід визнати нормалізацію його територіальної структури, скорочення резервів висококваліфікованої робочої сили, ефективне регулювання пропорцій територіально-галузевої зайнятості.

Контрольні запитання

1. Сутність регіональної економіки.

2. Які основні проблеми вирішує регіональна економіка ?

3. Регіональні системи ринкових відносин.

4. Поясніть зміст поняття «регіональний ринок».

5. Особливості регіонального ринку.

12 Економіка регіонів України й особливості регіонального розвитку

12.1 Особливості регіонального розвитку територій України

На сучасному етапі управління народним господарством передбачається поєднання народногосподарського підходу з розвитком економічних районів та адміністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва.

Економічний район - це цілісна складна територіальна система продуктивних сил, що виступає нерозривною ланкою, складовою частиною господарського комплексу країни і виконує певну функцію в рамках національного ринку.

В нашій країні, де поки що офіційно не проведено економічне районування, а діє лише адміністративне районування, роль регіону відіграють області та райони. До складу України входять 24 області, Автономна Республіка Крим, два міста республіканського підпорядкування - Київ та Севастополь, 490 районів. Різні території України мають свої особливості та відмінності як щодо економічного розвитку, так і в соціальному, історичному та мовному аспектах.

Нині в Україні склалися реальні передумови для розробки та реалізації соціально-економічної політики як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях. Саме брак власної регіональної політики в недалекому минулому призвів до значних диспропорцій у регіональній структурі економіки держави, нагромадження економічних та соціальних проблем.

Для розв'язання цих проблем постає необхідність створити умови для оптимальної економічної самостійності регіонів, вжити організаційні, правові та економічні заходи для забезпечення ефективного районування.

Аналіз виробничого і трудового потенціалу регіонів України та результатів їх економічної діяльності за останні роки свідчить, що в країні є значні відмінності між регіонами.

За розміром території: при середньореспубліканському показнику 4% на Чернівецьку область припадає 1,3%, Закарпатську - 2,1% , Івано-Франківську і Тернопільську - по 2,3 %. Найбільші області Одеська - 5,5%, Дніпропетровська і Чернігівська - 5,3%, Харківська - 5,2%.

За чисельністю населення: найменше його у Чернівецькій області - 1,9%, Волинській - 2,2%, Тернопільській і Рівненській по 2,4%, Закарпатській - 2,6%, Івано-Франківській - 2,9%. Найбільше населення у Донецької області - 9,9%, Дніпропетровській - 7,4%, Харківській - 6,0%.

За вартістю основних засобів: на Чернівецьку область приходиться 1,2%, Волинську і Тернопільську - по 1,3%, Закарпатську - 1,4%. На Донецьку область приходиться - 12%, Дніпропетровську - 9,9%, Харківську - 7,3%.

За виробництвом валової доданої вартості у фактичних цінах у 2003 р. вироблено продукції: на Чернівецьку область припадає 1%, Тернопільську - 1,3%, Волинську - 1,5%, Закарпатську і Херсонську - по 1,6%, Ровенську, Житомирську і Кіровоградську - по 1,7%.

Найбільша частка виробництва валової доданої вартості приходиться на м. Київ - 17,2%, Донецьку область - 12,4%, Дніпропетровську - 8,8%, Одеську - 5,3%.

За виробництвом продукції промисловості в Чернівецькій області частка її виробництва становить 0,4%, в Тернопільській 0,6%, Закарпатській - 0,7%, Кіровоградській і Херсонській - по 0,8%, у Волинській і Житомирській - по 1,1%, у Рівненській і Хмельницькій областях - по 1,2%. На Донецьку область приходиться 21,2%, Дніпропетровську - 14,1%, Запорізьку - 8,2%, Луганську - 7,6%.

За виробництвом продукції рослинництва: на Київську область приходиться 6,5%, Вінницьку і Харківську області - по 5,6%, Черкаську, Донецьку і Одеську - по 4,9%, Полтавську -4,8%.

За експортом товарів і послуг: на Тернопільську і Чернівецьку область приходиться по 0,3%, Кіровоградську 0,4%, Херсонську і Хмельницьку - по 0,6%, Рівненську - 0,7%, Волинську і Житомирську - по 0,8%, Черкаську 1,1%, Вінницьку - 1,2%.

На Донецьку область приходиться 18,4%, Дніпропетровську - 13,5%, м. Київ - 12,3%, Запорізьку область - 6,6%.

За імпортом товарів і послуг: на Чернівецьку і Тернопільську області приходиться по 0,3%, Вінницьку, Волинську, Черкаську і Рівненську - по 0,8%, Сумську і Чернігівську - по 0,9%, Миколаївську і Луганську - по 1,2%.

На м. Київ приходиться 21,7%, Дніпропетровську область -7,3%, Донецьку область - 5,9%.

За виробництвом валової доданої вартості в розрахунки на одну особу: при загальному показнику 5,1 тис. грн, у Чернівецькій і Тернопільській областях вироблено продукції лише на 2,7 тис. грн, у Закарпатській - на 3,2 тис. грн, у Волинській, Херсонській, Черкаській областях на 3,3 тис. грн, Донецькій - 6,4 тис. грн і в м. Дніпропетровську - 6,1 тис. грн, а в м. Києві - на 16,7 тис. грн (табл.18.2).