Розвиток трудового потенціалу в Сумській області

На відміну від інших ринків, на ринку трудових ресурсів об'єктом купівлі-продажу є право на використання робочої сили чи сили здатності до праці, причому предметом торгу є не тільки певний вид здібностей, але тривалість їх використання. Таким чином, поняття «ринок трудових ресурсів» є більш загальним порівняно з поняттям «ринок праці».

У широкому плані механізм регулювання ринку трудових ресурсів охоплює весь спектр економічних, юридичних, соціальних і психологічних чинників, що визначають функціонування цього ринку. Всі зазначені чинники у різних країнах залежать від економічних та історичних умов розвитку економіки.

Центральне місце нині займає поняття «ринок праці», в якому розкриваються відносини обміну функціональних здатностей до праці (функціональної робочої сили) на засоби життя, тобто на заробітну плату. У більш загальному значенні ринок праці є конкретним вираженням системи суспільної організації найманої праці в умовах товарно-грошових відносин.

Ринок праці забезпечує функціонування ринкової економіки на основі чинності закону попиту та пропозиції. Основна функція ринку - забезпечити перерозподіл робочої сили між галузями і сферами виробництва і забезпечити роботою незайняте в даний момент населення через сферу обігу.

На ринку праці взаємодіють роботодавці (суб'єкти власності на засоби виробництва) і наймані робітники, формуючи обсяг, структуру і співвідношення попиту та пропозиції на робочу силу.

Основними компонентами ринку праці є:

- сукупний попит, чи загальна потреба економіки в найманій робочій силі;

- сукупна пропозиція, у т.ч. вся наймана робоча сила від усього економічно активного населення;

- вартість робочої сили;

- ціна робочої сили;

- конкуренція (між працівниками роботодавцями, працівниками і роботодавцями)

- резервування робочої сили.

Сукупна пропозиція охоплює всі категорії працездатного населення, що претендує на роботу за наймом (чоловіки, жінки, молодь, пенсіонери), а також осіб, що бажають працювати не за наймом, а на правах самозайнятості чи підприємництва.

Пропозиція робочої сили на ринку праці має три основні складові: особи, не зайняті трудовою діяльністю і такі, що шукають роботу; особи, що мають намір змінити місце роботи; особи, що бажають працювати у вільний від роботи чи навчання час.

Вона якісно і кількісно змінюється залежно від змін у віковій структурі населення, у системі професійної і загальної підготовки, від сили впливу зовнішнього ринку праці на внутрішній та ін. Диференціація в масштабах пропозиції робочої сили підсилюється тим, що працівники однакового віку і професії різняться статтю, станом здоров'я, якістю професійної підготовки, досвідом, а це, без сумніву, позначається на здатності виконувати конкретну роботу.

Сукупний попит на робочу силу визначається кількістю і структурою робочих місць, що є в економіці і мають бути заповнені. Попит на робочу силу охоплює всю сферу суспільної праці і поєднує як укомплектовані працівниками, так і вільні робочі місця. При цьому розрізняють: ефективний попит, зумовлений кількістю економічно доцільних робочих місць, і сукупний попит, у т.ч. заповнені працівниками неефективні робочі місця. Різниця між ефективним і сукупним попитом - це зайва кількість зайнятих, складовою частиною якої є приховане безробіття. Попит на робочу силу на ринку визначається потребою у працівниках для заповнення вакантних робочих місць на умовах основної діяльності чи діяльності за сумісництвом, а також для виконання разових робіт.

Основна частина сукупної пропозиції та попиту на працю у кожний певний момент задоволена, що і забезпечує функціонування суспільного виробництва (задоволеного попиту). Менша його частина через природний і механічний рух робочої сили і робочих місць (вибуття людей із працездатного віку і вступ до працездатного віку, звільнення і переходи на нове місце роботи, вибуття старих і створення нових робочих місць) виявляється вакантною і вимагає поєднання пропозиції та попиту. Ця частина сукупного ринку праці відповідає поняттю поточного ринку праці, суть якого визначається кількістю вакансій і кількістю осіб, зайнятих пошуком роботи.

Для глибокого розуміння суті ринку праці, або ринку робочої сили, його місця і ролі в системі соціально-економічних відносин потрібно застосувати системний підхід як концептуальне бачення місця економічних відносин у системі всієї сукупності соціальних відносин і взаємозв'язків.

Практично для всіх концепцій управління характерним є загальне спрямування економічної теорії на людину у всій сукупності її соціально-економічних, державних і моральних характеристик.

Таким чином, концепції нової економічної парадигми є теоретичною базою для розуміння місця і ролі проблем становлення ринку праці, його взаємозв'язків з ринками взагалі і ринком капіталу та ринком товарів зокрема.

Ринок праці - один із типів ринків за економічним призначенням. Крім нього, істотно важливими є ринок товарів і послуг та ринок капіталів. Усі ці ринки перебувають у тісній взаємодії, зміни на одному з них призводять до змін на інших. Тому їх треба розглядати комплексно.

Будь-який ринок починається з придбання робочої сили і засобів виробництва (інвестиційних ресурсів). Без цих елементів продуктивних сил, без їх об'єднання за допомогою капіталу не може функціонувати виробництво. Ринкова система, зокрема ринок праці, не може ефективно функціонувати також без ринку освітніх послуг, ринку житла, ринку інформації, ринку духовних благ і ринку робочих місць. Тому кожен тип ринку, і ринок праці формується як одна з найважливіших органічних ланок ринкової системи. Порушення, дисбаланс у будь-якому з ринків передається іншим.

Взаємодія ринку праці з названими ринками має узгоджуватися з:

- ринком засобів виробництва - кількісний і якісний баланс працівників та робочих місць; професійно-кваліфікований потенціал робітників має відповідати структурі засобів виробництва; треба подолати очевидну невідповідність між вартістю засобів виробництва та рівнем оплати праці;

- ринком споживчих товарів і послуг - співвідношення рівня ціни робочої сили і ціни товарів (через співвідношення доходів робітника і вартості споживчого кошика), співвідношення зайнятості з обсягом виробництва;

- ринком житла - забезпечення житлом працівників у разі зміни ними місця проживання; встановлення частки заробітної плати, витрачуваної на помешкання;

- ринком капіталів - акціонування і пай працівників у прибутках, доходах та витратах підприємства; фінансова підтримка самозайнятості й підприємництва; фінансування заходів щодо соціального страхування та забезпечення зайнятості.

Ринок праці як частина ринкової структури забезпечує рух товарів і послуг, спрямовуючи та вилучаючи ресурси з галузей господарства відповідно до руху капіталів і товарів. На відміну від інших типів ринків, ринок праці має не тільки ресурсний, товарний характер, але і породжує незрівнянно більше економічних та соціальних проблем (бідність, безробіття, інфляцію тощо), соціальну напруженість в суспільстві (мітинги, демонстрації протесту, страйки тощо), сучасні могутні громадські рухи та соціальні революції, а також різноманітні організації найманих працівників (партії, профспілки, молодіжні організації, товариства споживачів тощо), організації роботодавців.

Ринок у товарному виробництві є регулятором виробництва та обліку товарів і послуг. Він встановлює і підтримує визначені оптимальні пропорції у товарному виробництві, стимулює підвищення продуктивності праці і розвиток продуктивних сил, істотно впливає на соціальну структуру суспільства, диференціацію людей не лише за економічними, але й за соціальними та іншими статусами. За допомогою ринку праці остаточно визначається характер праці, вкладеної в товар і альтернативну його вартість.

Ринок треба розглядати як своєрідний соціально-економічний простір, у якому суб'єкти господарської діяльності реалізують свої інтереси відповідно до об'єктивних економічних законів товарного виробництва.

Специфічність ринку праці визначається також тим, що:

1) специфічність реалізованого товару пов'язана з його безпосередньою єдністю з особистістю робітника, що значно соціалізує економічні процеси на ринку праці;

2) на товарному ринку і ринку послуг контакт між агентами угоди короткий і діловий. Угода ж, яку укладають на ринку праці, передбачає початок тривалих стосунків між працедавцями і продавцями;

3) на ринку праці важливу роль відіграє широке коло не грошових аспектів, серед яких: суть та умови праці; гарантії збереження робочого місця; перспективи професійного зростання; внутрішньоколективні відносини. Роль цих аспектів у деяких випадках може бути вагомішою за рівень заробітної плати;

4) всі угоди, що укладаються між продавцями і покупцями трудового потенціалу дуже різноманітні. Кожен працівник унікальний, а кожне робоче місце певною мірою відрізняється від іншого і визначає специфічні вимоги до претендентів;

5) велика кількість особливих інститутів, своєрідність відносин, що виникають між агентами ринку праці, зумовлюють потребу у більш чіткій і детальній регламентації різних аспектів їх діяльності, ніж за умов звичайного ринку. Звідси значна структурованість ринку праці, а саме:

- система трудового законодавства, що регламентує умови найму, оплати праці та звільнення працівників;

- різноманітність організацій і служб зайнятості;

- державні програми у галузі праці та зайнятості населення;

- профспілки й інші організації найманих робітників різних рівнів. Отже, визначаючи поняття «сучасний регульований ринок праці» (бо ринку вільної конкуренції нині не існує) як частину ринкового господарства країни, зазначимо, по-перше, що ця категорія характеризує систему соціально-економічних відносин, які мають товарний характер, пронизують фази відтворення індивідуальної робочої сили (виробництво, розподіл, обмін і використання), всі ланки та ступені суспільного виробництва і регулюються ринковою кон'юнктурою, системою соціального партнерства, юридичними, правовими, морально-етичними нормами та національними традиціями. По-друге, це система механізмів:

а) купівлі-продажу робочої сили: визначення її вартості та ціни; організації оплати праці та соціального страхування; забезпечення умов праці й техніки безпеки;

б) забезпечення використання найманої праці як частини механізму забезпечення зайнятості всього населення;

в) соціального захисту найманих працівників як частини механізму соціального захисту всього населення;

г) формування та розвитку робочої сили;

д) узгодження попиту та пропозиції робочої сили тощо.
Аналіз наведених тут міркувань щодо ролі та значення ринку праці дає

підстави стверджувати, що цей вид ринку є самостійною комплексною системою у ринковій економіці, функціонально пов'язаною з ринками товарів, капіталу, житла, інформації, освітніх послуг та духовних благ, ринком робочих місць і, з одного боку, безпосередньо залежною від зазначених ринків, а з другого - такою, що впливає на їх формування. Як частина ринкової структури ринок праці забезпечує рух товарів і послуг, спрямовуючи та вилучаючи ресурси з галузей господарства відповідно до руху капіталів і товарів.

Отже, ринок праці як соціально-економічна категорія - це сфера відтворення специфічного, властивого розвиненим товарно-грошовим відносинам, виду товару «робоча сила». Це складне й динамічне явище, пов'язане як із макроекономічним явищем, так із мікроекономічним розвитком економіки.

Таким чином, тенденції, що склалися на ринку праці, не є результатом цілеспрямованого державного регулювання. Вони відбивають процес стихійного пристосування населення до нових економічних умов, оскільки політика зайнятості, що проводиться державою, є пасивною. Саморозвиток і пристосування ринку праці до сучасної економічної ситуації сформували в Україні досить суперечливий клубок соціально-трудових відносин: регресивний чинник змін у структурі зайнятості і погіршення якості робочої сили, наявність значного прихованого безробіття, масової нерегламентованої зайнятості та тінізації прибутків, значної регіональної розбалансованості ринку праці.

Нині у світі практично немає країни, де б держава не регулювала процесів відтворення робочої сили на макро - та мікрорівнях. Однак рівні такого регулювання у кожній країні неоднакові.

Суб'єктами, на яких спрямовується державне регулювання ринку праці, є носії (роботодавці), виконавці (Міністерство праці, служби соціального захисту та ін.) та захисники (профспілки, спілки роботодавців) господарсько-трудових інтересів.

Головним об'єктом державного регулювання ринку праці є трудові відносини між роботодавцями і працівниками за наймом, у т.ч. оплата та охорона праці, найм, розвиток і звільнення працівників тощо. Особливої уваги потребують також соціальні аспекти захисту трудових ресурсів (соціальне забезпечення, профорієнтація, допомога при безробітті тощо).

Мета урядового контролю за ринком праці - захист добробуту окремих осіб, а не вплив на систему промислового розвитку. Обмеження тривалості робочого дня, охорона здоров'я та безпека праці - все це різні аспекти цього загального завдання.

Заходи щодо регулювання ринку праці різноманітні і можуть різнитися між собою: за напрямом впливу на регулювання певних сегментів ринку праці (попиту, пропозиції, заробітної плати); за характером (економічні та адміністративні); за змістом (заохочувальні та обмежувальні); за об'єктом впливу у структурі населення (затильні, спрямовані на всі групи населення, та спеціалізовані, що використовуються для впливу на певні групи населення); за джерелами фінансування (з бюджету, з коштів фонду зайнятості, з коштів підприємств, змішані). Для створення найбільш ефективної системи державного регулювання ринку праці потрібно виділити ті заходи, застосування яких найдоцільніше у конкретних соціально-економічних умовах.

У межах ринку праці держава застосовує такі види регулювання:

- захисний - для обмеження чинників, що призводять до незахищеності різних груп населення;

- заохочувальний - спрямований на створення умов, за яких можуть здійснюватися і розвиватися певні форми діяльності;

- обмежувальний - для запобігання вчинкам певних осіб або груп, щоб вони не мали переваг порівняно з іншими;

- директивний - передбачає вплив уряду на ринок праці з урахуванням інтересів населення;

- регулювання за допомогою економічних фінансових заходів (податків, субсидій), що сприяють підвищенню пропозицій на ринку праці або зростанню зайнятості.

Для оцінки ситуації на ринку праці доцільно виділити три види резервів робочої сили, що потребують різних методів державного регулювання:

- у сфері обігу робочої сили, тобто на поточному відкритому ринку праці;

- внутрішньовиробничі, які залежно від конкретної соціально-економічної та політичної ситуації можуть звужувати або розширювати межі ринку праці (резерви на прихованому ринку праці);

- резерв працездатного населення, яке не претендує на роботу за наймом за достатнього рівня споживання на душу населення (особи, що навчаються з відривом від виробництва, зайняті у домашньому і особистому підсобному господарствах, індивідуальною та сімейною трудовою діяльністю, підприємництвом і приватною практикою, фермерством; що працюють на умовах оренди і договору-підряду, працездатні пенсіонери й інваліди).

Межі між цими видами резервів робочої сили коливаються, є еластичними й залежать від рівня адекватності господарського механізму й обраних регуляторів зайнятості рівневі економічного розвитку, специфіці ринкової моделі економіки, конкретної стадії відтворювального циклу і політичної ситуації. З цих позицій і треба вживати заходів у галузі регулювання та вдосконалення ринку праці на сучасному етапі.

Разом з профспілками держава має контролювати рівень та диференціацію заробітної плати. Одна з найважливіших її функцій - стимулювати розвиток підприємцями свого бізнесу, а отже, задовольняти потребу у робочих місцях та підвищувати якість робочої сили. Держава повинна контролювати також організацію формування потенційної робочої сили та її використання. За профспілками залишається контроль за умовами та оплатою праці на підприємствах (табл. 2.1).

Належний контроль держави за ринком праці безпосередньо впливає на розміщення ресурсів і трудову зайнятість населення. Останніми роками державні підприємства переповнені зайвими працівниками, а нерентабельні не ліквідовуються, оскільки не набуло чинності законодавство про банкрутство, а це ще більше погіршує невідповідність продуктивних сил.

Уряд намагається підтримати зайнятість у системі державних інституцій в умовах економічних та фінансових труднощів. Результатом є різке зменшення реальної заробітної плати державних службовців та інших категорій працівників; фінансові труднощі змушують уряд економити на витратах у матеріальному виробництві. Низька заробітна плата стала причиною прогулів, робіт за сумісництвом у нічну або вечірню зміни й загального спаду морального духу та дисципліни у трудових колективах.

Невід'ємною складовою механізму будь-якого ринку є конкуренція, яка передбачає значну кількість незалежних покупців і
продавців робочої сили і дає їм змогу вільно входити на ринок
праці і виходити з нього. Конкурентоспроможність ринку праці
означає відповідність якості пропонованої робочої сили попитові
роботодавця.

Найменш конкурентним на ринку праці є населення працездатного віку, що відчуває труднощі із працевлаштуванням через ряд апріорних ознак, переважно демографічних (стать, вік, стан здоров'я, родинний статус, а під час кризи - з соціально-економічних причин (масова професійна переструктуризація, втрати місця проживання та ін.).

Таблиця 2.1. Розподіл функцій між державою та профспілками у сфері соціального захисту працівників

ДЕРЖАВА	ПРОФСПІЛКИ
КОНТРОЛЬ	Заробітна плата має бути нижчою від ціни на вартість робочої сили	КОНТРОЛЬ
	Заробітна плата має диференціюватися відповідно до споживчої вартості робочої сили (професії та кваліфікації) або до кількості та якості роботи
СТИМУЛЮВАННЯ	1. Підприємців - вкладати кошти в поліпшення умов праці (механізацію та автоматизацію виробництва)	3. Поліпшення умов праці (механізації та автоматизації виробництва)
	2. Підприємців - вкладати кошти у створення нових робочих місць	4. Вивільнення працівників
	3. Підприємців - організовувати підготовку та підвищення кваліфікації працівників	5. Вивільнення коштів на підготовку та перепідготовку працівників
ОРГАНІЗАЦІЯ	1. Профорієнтації, профпідготовки та перепідготовки працівників	6. Долучення до навчальних планів теоретичної, технічної, спеціальної підготовки
	2. Нових робочих місць	7. Професійного переміщення працівників
	3. Громадських робіт	8. виділення коштів на інші соціальні потреби
	4. Систем соціального страхування

Посиленню конкуренції на ринку праці сприяє те, що значна частина безробітних займає вичікувальну позицію, не прагне якось змінити свій професійний статус. Небажання випробувати себе в комерційній діяльності, у сфері отриманої фахової освіти призводить до збільшення пропозиції навіть тоді, коли на ринку праці є вакансії. Виникає ефект деякої штучно завищеної конкуренції, хоча насправді висококваліфікований фахівець не тільки завжди має добре місце праці, але навіть може вибирати з добрих краще. По суті ринок праці швидко розшаровується на сферу з високою конкуренцією, яка часто підтримується низькою кваліфікацією претендентів на вакансії, і сферу, де конкуренції практично немає через явну нестачу пропозицій від фахівців високого професійного рівня. Перша сфера, природно, за розмірами у десятки разів перевершує другу, внаслідок чого і складається загальне враження різкого зростання трудової конкуренції.

За прогнозами, найближчим часом конкуренція на ринку праці України загострюватиметься, причому поступово вона охоплюватиме і другу, вужчу сферу. Разом з тим зрозуміло, що процес врівноваження конкуренції в цих сферах не буде швидким і триватиме, можливо, не один рік.

2.2 Ринок праці та завдання управління трудовим потенціалом: державні і регіональні програми зайнятості

Під час становлення ринкової економіки управління трудовими ресурсами здійснюватиметься також і через ринок праці, котрий виконуватиме ряд функцій, основні з яких: стимулювання зростання виробництва за рахунок відповідності кваліфікації робітників вимогам робочих місць; погодження суспільних та індивідуальних потреб у праці через допомогу у переміщенні робочої сили; зменшення витрат виробництва завдяки впорядкуванню організації підготовки та перепідготовки кадрів; сприяння науково-технічного прогресу з допомогою перерозподілу надлишкових резервів робочої сили у перспективні галузі економіки; зменшення соціальної напруженості у районах з надлишком робочої сили за рахунок інтенсифікації процесів міграції працездатного населення, в т.ч. й за межі держави.

Від системи забезпечення всіх цих завдань, які допомагатиме розв'язувати ринок праці, залежить у кінцевому підсумку ефективність функціонування ринку праці як соціально-економічної підсистеми з його безробіттям та зайнятістю.

Активна політика ринку праці сприятиме швидкій адаптації Працівників до нового робочого оточення. При можливості навчання, особливо безпосередньо на робочому місці, в разі нового працевлаштування робітники, звільнені через скорочення виробництва, зможуть швидко звикнути до нового робочого оточення й досягати успіхів на новій роботі. Перспективна програма вибору бажаного працевлаштування також може скоротити час на пошук роботи.

Удосконалення територіально-галузевого управління трудовими ресурсами передбачає забезпечення збалансованості кількості робочих місць, трудових ресурсів і капітальних вкладень. Це одна з важливих умов пропорційності виробництва, підвищення ефективності капітальних вкладень, основних фондів і нової техніки.

На практиці, особливо в умовах трансформації ринку, збалансованість особистісних і речових чинників у господарстві реалізовується вкрай недостатньо. Якщо в окремих регіонах на прикінці 80_х років був деякий надлишок робочих місць (понад 100 тис), то тепер їх надто мало.

Порушення пропорційності між кількістю робочих місць і явністю робочої сили знижує ефективність капітальних вкладень. Підвищений попит на робочу силу призводить до порушень трудової дисципліни і нераціонального використання усіх ресурсів виробництва. Головними причинами такої невідповідності є не тільки особливості сучасної демографічної ситуації, а й економічні, що виявляються насамперед у неузгодженості галузевого і територіального розвитку.

Проблема збалансованості робочих місць з трудовими ресурсами має два аспекти і, відповідно, перебуває на стику двох форм управління: централізованої і децентралізованої. Проте, як не обґрунтовувалися потреби в робочих місцях для окремих підприємств, їх кількість у межах адміністративно-територіальної одиниці зазвичай не збігається з фактичною наявністю трудових ресурсів. Внаслідок цього з'являються регіони з різнонапруженим балансом трудових ресурсів і утворюється нестача або надлишок останніх. По суті виникають дві проблеми: оптимальний розподіл трудових ресурсів між галузями і об'єктами господарства - централізований і визначення потреб у робочій силі в конкретному регіоні, галузі, на підприємстві - децентралізований. Забезпечення відповідності їх кількісних параметрів дасть змогу забезпечувати збалансованість робочих місць з трудовими ресурсами.

Разом з тим можуть з'явитися робочі місця, не забезпечені робочою силою, або навпаки, що зумовлює значні економічні витрати. Це свідчить про те, що із зміною умов форми та методи управління не можуть бути постійними, оскільки перестають відповідати сучасним вимогам економіки. Тобто виникає потреба у глибокій комплексній перебудові системи управління трудовими ресурсами.

Для того щоб методи регулятивного впливу на ринок праці максимально повно відповідали трудоресурсній ситуації території та його ринковій кон'юктурі, треба орієнтуватися передусім на домінантні тенденції та найслабші ланки відтворювального процесу. Якщо поєднати економічні та адміністративні методи досягнення позитивного ефекту у сфері їх дії, то можна очікувати ланцюгової реакції позитивних зрушень в інших, спряжених з нею сферах. Виходячи з цього, можна визначити напрями регулювання і конкретні форми їхньої реалізації, які забезпечують у перспективі збалансований розвиток регіональних ринків праці України.

Для регіональних ринків робочої сили, що мають нині чітко окреслені ознаки наявності застійних явищ у сфері зайнятості і великої розбалансованості, єдино прийнятним і ефективним методом подолання деструктивних процесів є пряме регулювання через розробку і реалізацію державних програм розвитку цих територій з чітким визначенням потужних джерел поповнення фінансових ресурсів, призначених для чистого нагромадження. Ці території також потребують режимів пільгового кредитування й оподаткування, надання субвенцій і преференцій, складання і реалізації регіональних інвестиційних програм у тісному взаємозв'язку з питаннями реорганізації Діючих виробництв та створення нових, спроможний швидко реагувати на зміни попиту на товарному ринку і суттєво впливати на кон'юктуру регіонального ринку робочої сили.

Ознаки трудодепресивного стану виявляються на досить великій території України. Тому пріоритетного значення необхідно надати мобілізації внутрішніх фінансових ресурсів регіону через розвиток іпотечних відносин, концентрацію доходів від приватизації, надання муніципальних позичок, продаж об'єктів незавершеного будівництва тощо. Спрямування цих фінансових ресурсів на розвиток наукомістких і технічно складних галузей промисловості, об'єктів соціальної інфраструктури та галузей, що працюють на споживчий ринок, у поєднанні з ефективною матеріалізацією цих коштів забезпечить зростання попиту на робочу силу в перспективних сферах господарювання.

Вирішення цих завдань з пошуком і концентрацією інвестиційних ресурсів та ефективним державним управлінням фінансовими потоками дасть змогу розробити цілком реальні та інвестиційно обґрунтовані регіональні програми зайнятості населення, і водночас мають бути враховані й інші, не менш важливі аспекти, а саме: раніше сформовані напрями розвитку, виробнича спеціалізація регіонів та, відповідно, галузева структура зайнятості населення, його віковий склад, система орієнтації та настанов.

Зберігаючи їх традиційну спеціалізацію, необхідно пожвавити процеси обігу робочої сили та розширити місткість сфери прикладання праці. Найкращим методом досягнення цього є, з огляду на ситуацію у сфері зайнятості населення, формування різних типів вільних економічних зон. Основною метою їх заснування має стати саме створення нових робочих місць і вирішення проблем зайнятості на основі стимулювання припливу іноземного капіталу, ширення експортної бази, ефективного використання місцевих ресурсів.

Для регіональних ринків, які об'єднують території переважно аграрної спеціалізації, першорядного значення набуває стабілізація сільськогосподарського виробництва та пов'язаних із ним переробних виробництв, розвиток соціальної інфраструктури села за допомогою прямих державних інвестицій, забезпечення еквівалентного товарообміну між містом і селом. Можна очікувати, що реалізація цих заходів сприятиме зростанню рівня задоволення побутових і культурно-освітніх потреб сільського населення, а відтак протидіятиме міграційному відпливові працездатного населення і значною мірою нормалізуватиме демоекономічні процеси цих територій.

Дещо іншими мають бути методи регулювання регіональних ринків праці промислово розвинених територій. Їхній збалансований розвиток, з огляду на можливий характер територіально-галузевого розподілу робочої сили та специфіки її використання, можливий лише на основі структурної реорганізації промислового комплексу та прискореного розвитку об'єктів соціальної інфраструктури. У контексті цього напряму необхідно визначати економічно доцільні обсяги виробництва галузей видобувної і важкої індустрії з урахуванням їх експортного потенціалу. Це слугуватиме основою для оптимізації чисельності зайнятих у цій сфері і визначення можливих масштабів її перерозподілу на користь недостатньо розвиненої сфери обслуговування населення регіону.

У промислових центрах розвиток ринкової інфраструктури, недержавного сектора економіки та поширення не регламентної діяльності населення дещо пом'якшують ситуацію на офіційній частині ринку праці, оскільки її погіршення безпосередньо спричинене спадом промислового виробництва. Проте за його стабілізації і нарощування обсягів постане проблема забезпечення виробничих потужностей робочою силою, частина якої за період незайнятості може частково втратити раніше набуті професійно-кваліфікаційні навички. Передовсім це стосується галузей машинобудування і легкої промисловості, які за показниками забезпеченості робочою силою, навіть за суттєвого скорочення обсягів виробництва, перебувають в найгіршому становищі. Актуальною для цього типу регіональних ринків у досягненні їхнього збалансованого стану залишається проблема відповідності між якісними силами та потребами різних секторів і галузей економки.

Перспективи збалансованого розвитку регіональних ринків значною мірою визначаються створенням економічних передумов та максимально повним використанням орієнтації і настанов населення на самостійну зайнятість у різних сферах господарювання. Це сприятиме поширенню дрібного й середнього підприємництва, без неможливими є гнучкість і висока місткість ринку праці. На основі цього можна визначити такі головні напрями регулювання ринку праці району в сучасний умовах:

- окреме субсидування працевлаштування молоді, а також громадян із тривалім терміном безробіття;

- сприяння розвиткові нових і збереження старих робочих місць;

- розвиток самостійної зайнятості населення і малого бізнесу;

- збільшення видатків на проведення активних заходів на ринку праці;

- створення мережі навчальних центрів, що займаються якісною професійною підготовкою дорослого незайнятого населення;

- соціальний захист усіх безробітних, включаючи і тих, хто офіційно цього статусу поки що не має;

- заходи щодо поліпшення кадрового і технічного забезпечення регіональних служб зайнятості;

- упровадження єдиної інформаційної системи обліку вільних робочих місць та обліку і розподілу трудових ресурсів.

Для реалізації зазначених напрямів потрібні відповідні фінансові ресурси. Зрозуміло, що наявного державного фонду зайнятості недостатньо, аби вирішити увесь спектр проблем працевлаштування. За рахунок фонду покривається лише частина видатків, необхідних для збалансування попиту і пропозиції на регіональному ринку праці. Можливості вирішення проблем зайнятості значною мірою залежать від умов кредитно - інвестиційної діяльності в регіоні.

Розв'язання проблем зайнятості принципово можливе тільки за умов кількісної і якісної збалансованості робочої сили з робочими місцями. Якісна невідповідність чисельності трудових ресурсів і робочих місць призводить або до зростання масштабів безробіття, або до виникнення певної кількості вакансій, що вимагає спеціальних досліджень.

Державна і регіональні програми зайнятості: призначення, структура, зміст.

Державна активна політика зайнятості передбачає розроблення програм сприяння зайнятості, які можуть охоплювати як окремі категорії населення, передусім маргінальні групи (молодь, жінок, інвалідів), так і специфічні випадки загрози безробіття, зумовлені економічною або іншою ситуацією (демографічним, політичним, стихійним лихом тощо). У розвинених країнах більшість програм зайнятості стосується певних категорій населення, які потребують підтримки й допомоги. Розрізняють довгострокові й короткострокові (на один рік) програми. Вони розробляються як на державному, так і на регіональному рівнях. Метою державних і регіональних програм зайнятості є сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці.

Державна і територіальні програми зайнятості населення України розробляються відповідно до Закону України «Про зайнятість Населення». Вони спрямовані на:

1) сприяння розвиткові та структурну перебудову економіки, створення умов для направлення вивільнюваних працівників у першу чергу на рентабельні виробництва та в пріоритетні галузі господарства;

2) запобігання розвитку безробіття та його скороченню шляхом підвищення економічної зацікавленості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць переважно з гнучкими формами зайнятості;

3) поліпшення системи відтворенню робочої сили у поєднанні з розвитком робочих місць, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації, ефективного використання трудового потенціалу;

4) захист безробітних і їх сімей від негативних наслідків безробіття та забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

5) формування матеріальної, кадрової, інформаційної, статистичної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості;

6) заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає в сільській місцевості.

В Україні вперше була розроблена державна програма зайнятості населення на 1995 р. як елемент довгострокової стратегії формування соціально-ринкової моделі управління ринком праці. У програмах, розроблених в Україні, узагальнюються конкретні заходи щодо створення відповідного правового, організаційного та методичного забезпечення політики зайнятості за такими напрямами:

- формування механізму диференційованого підходу щодо збереження робочих місць;

- створення механізмів реалізації політики зайнятості в загальнонаціональних програмах (зокрема, в програмах громадських робіт, сприяння зайнятості молоді, відродження села та ін.);

- регулювання трудових міграцій;

- забезпечення додаткових гарантій зайнятості населення окремим категоріям громадян;

- сприяння професійній мобільності;

- розвиток соціально-трудових відносин;

- удосконалення інформаційно-статистичної бази розвитку ринку праці;

- сприяння зайнятості через розвиток соціального партнерства.

У програмах обґрунтовуються також організаційне, наукове і

фінансове забезпечення усіх запланованих заходів та необхідність контролю за їх реалізацією. Передбачені програмами заходи спрямовані на забезпечення сприятливих податкових, інвестиційних, фінансово-кредитних та інших умов господарювання для підприємств, організацій, установ усіх форм власності. Важливим є об'єднання річного та довгострокового підходів до програмування зайнятості населення, як це передбачено ст. 14 Закону України «Про зайнятість населення». Відповідно до цього закону створено Державний фонд сприяння зайнятості населення (ДФСЗН), який формується та використовується на державному і місцевому рівнях. Основними джерелами коштів фонду є:

- кошти державного і місцевих бюджетів;

- обов'язкові відрахування підприємств, організацій та установ;

- добровільні внески громадських організацій, громадян, зарубіжних фірм;

- кошти служби зайнятості;

- цільові фінансові відрахування підприємств;

- інші надходження.

Основним джерелом коштів фонду мають бути обов'язкові відрахування підприємств, організацій та установ. На відрахування коштів до ДФСЗН впливають:

- демографічне навантаження на зайняте економічно активне населення, що визначає обсяги різних соціальних фондів;

- рівень зайнятості та ефективність праці економічно активного населення, від яких залежать обсяги валового внутрішнього продукту та фонду споживання;

- чисельність і склад незайнятого економічно активного населення, що визначає обсяги витрат на реалізацію програм зайнятості безробітних;

- розміри допомоги у зв'язку з безробіттям.

Державна програма зайнятості охоплює систему заходів цілеспрямованого впливу на всі аспекти функціонування ринку робочої сили: співвідношення попиту і пропозиції, кількісні і якісні параметри формування робочої сили, умови зайнятості, соціальний захист тимчасово незайнятого та безробітного населення з метою забезпечення ефективності суспільного виробництва і соціальної рівноваги в суспільстві.

Формування державної програми зайнятості має подвійний характер. З одного боку, вона розробляється знизу і є узагальненням територіальних програм, з другого - формується зверху, узагальнюючи завдання, які можуть визначатися тільки на загальнодержавному і міжрегіональному рівнях. Це здійснюється шляхом розроблення законодавчих актів, удосконалення системи управління, координації фінансових витрат на реалізацію заходів економічної і соціальної політики у сфері зайнятості, підвищення рівня її наукового обгрунтування.

Процес розробки Програми зайнятості України складається з таких етапів:

Розробка концепції (концептуальних підходів) і структури Програми, організаційного механізму, координації робіт. Цей етап миє завершитись розглядом концепції, структури і графіка розробки проекту програми на засіданні колегії Міністерства праці і соціальної політики за участю представників інших міністерств і відомств, які беруть участь у розробці проекту.

Розробка методичних засад побудови Програми, обґрунтування її цілей, завдань, пріоритетів, а також визначення основних напрямів і розроблення законів державної програми зайнятості.

Прогнозна оцінка зайнятості населення України на наступний рік, розрахунки основних показників зайнятості з урахуванням основних макроекономічних показників економічного та соціального розвитку України на наступний рік.

Подання до співвиконавців Програми зайнятості населення орієнтирів щодо основних напрямів державної політики з питань зайнятості населення та основних макроекономічних показників Програми зайнятості з урахуванням показників економічного та соціального розвитку України.

Розроблення на відповідних рівнях управління регіональних Програм зайнятості з урахуванням доведених до них Міністерством Праці і соціальної політики основних напрямів державної політики у сфері регулювання зайнятості на наступний рік.

Розроблення проекту Програми зайнятості населення на наступний рік завершують з урахуванням даних регіональних програм зайнятості населення і подання основних показників до Мінекономіки, Мінфіну для включення до Державної програми економічного і соціального розвитку і Держбюджету.

Доведення до центральних і регіональних органів виконавчої влади завдань щодо опрацювання й уточнення проекту Програми зайнятості.

Доопрацьований і уточнений проект Програми зайнятості населення України з розробленими відповідними заходами щодо її реалізації подається до Кабінету Міністрів на затвердження, після затвердження Програма підлягає виконанню.

Спеціальні галузеві програми зайнятості населення спрямовані на вирішення на рівні окремих галузей і підприємств проблем прихованого безробіття, сприяння продуктивній зайнятості працівників, практичній реалізації диференційованого підходу до окремих підприємств з урахуванням державної політики структурної перебудови, санації державних підприємств і проведенню заходів державної політики на ринку праці.

Заходи щодо реалізації державної політики зайнятості на територіальному рівні враховують необхідність сприяння будь-яким формам розширення сфери прикладання праці (створення нових робочих місць, забезпечення умов для розвитку підприємництва та працевлаштування незайнятого населення і безробітних, забезпечення державних гарантій зайнятості окремих категорій населення, поліпшення системи професійної орієнтації, підготовки й перепідготовки кадрів, матеріальної підтримки безробітних та їхня сімей, організації громадських робіт тощо).

Програма зайнятості на базовому і територіальному рівнях складається з трьох розділів: у першому розділі ґрунтовно оцінюється демографічна ситуація в регіоні, стан зайнятості населення, кон'юнктура ринку праці за звітний період; у другому розробляються заходи активної політики сприяння зайнятості молоді; у третьому розробляється проект розвитку ринку праці та державне регулювання соціально-трудових відносин і соціальної сфери, зокрема:

- стабілізація сфери прикладання праці та сприяння зменшенню прихованого безробіття;

- створення додаткових робочих місць, сприяння підприємництву;

- організація громадських робіт;

- профорієнтаційна робота, підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації вивільнених працівників та незайнятого населення;

- розвиток служби зайнятості;

- науково - та інформаційно-рекламне забезпечення програми;

- фінансове забезпечення програми;

- реалізація програми.

Формування програми зайнятості починається на базовому рівні (тобто на рівні міських, районних центрів зайнятості). Тут визначаться коло показників, які узагальнюються у відповідних територіальних програмах, а потім відображуються в інформаційно-розрахунковій частині Державної програми зайнятості. За допомогою «наскрізних» показників, що включаються до змісту базових, територіальних, а також до Державної програми зайнятості, відстежується хід виконання відповідних програм і дієвість здійснюваних заходів, оцінюється вплив діяльності служби зайнятості і державної політики на ринок праці, контролюється використання коштів, які спрямовуються на здійснення політики на ринку праці

2.3 Формування якості трудового потенціалу на ринку праці

В умовах переходу до ринкових відносин, здійснення структурної і технологічної перебудови господарства, вивільнення робочої сили одним із найважливіших напрямків забезпечення продуктивної зайнятості є зростання вимог до якості робочої сили. Якість робочої сили - це сукупність людських характеристик, що виявляються у процесі праці й включають кваліфікацію та особисті якості працівника та стан здоров'я, розумові (інтелектуальні) здібності, здатність адаптуватися, гнучкість, мобільність, мотивованість, інноваційність, професійну придатність, моральність тощо[5]. Від рівня якості, матеріального та культурного добробуту робочої сили, високих професійно-кваліфікаційних і ціннісно-життєвих її характеристик вирішальною мірою залежить продуктивність використання матеріальних, технічних і людських ресурсів. За останні роки в Україні значно зріс попит на робочу силу як результат глобалізації, технологічних змін і змін в організації праці. Упровадження автоматизації, комп'ютерної техніки та нових систем зв'язку на фоні поширення ринкових відносин здійснює різнобічний вплив на працю, на роль і значення людини у суспільному виробництві. У найзагальнішому вигляді якісні зміни праці приводять до зростання питомої ваги трудових функцій, що відображають витрати розумової (інтелектуальної) праці (логічні, розрахункові, контрольно-вимірювальні та ін.). Звужується ділянка використання важкої фізичної та некваліфікованої праці; відбуваються якісні зміни у виробничих навичках і досвіді людей - формуються працівники, які у своїй діяльності органічно поєднують розумову та фізичну працю. Під впливом цих змін формується сукупність вимог до якості трудового потенціалу, які визначають напрями розвитку системи загальноосвітньої та професійної підготовки кадрів.

Високий рівень розвитку сучасних технологій веде до витіснення з процесу виробництва низькокваліфікованих працівників та носіїв застарілих професій, викликає необхідність найму адаптованого до вимог сучасних технологій персоналу, який досить гнучко реагує на професійні зміни. З одного боку, суттєво змінюються вимоги до працівника, професійно-кваліфікаційна і галузева структура зайнятих. З другого - зростає роль і значення працівників у забезпеченні ефективності виробництва. Залежно від глибини та динаміки кон'юнктурних змін, що відбуваються на ринку праці у професійно-кваліфікаційному складі трудового потенціалу, можна виділити шість основних класифікаційних групп[44]:

1 висококваліфіковані професіонали зайняті в прогресивних (авангардних) галузях економіки, характер праці яких відрізняється високою якістю отриманої освіти та відповідністю рівня їх знань, потребам сучасних технологій, зі стабільними гарантіями зайнятості та високим рівнем оплати їх праці;

2 представники масових професій міжгалузевого застосування, зайняті в традиційних галузях економіки, попит на які залишається відносно стабільним через існування необхідності забезпечення безперервності виробничного процесу в цих галузях і праця яких в основному оплачується відповідно до рівня їхньої кваліфікації;

3 кваліфіковані робітники, зайняті в прогресивних (авангардних) галузях економіки, попит на працю яких визначається високим динамізмом розвитку цих галузей і доходи яких залежить від діапазону коливань економічної кон'юнктури;

4 представники традиційних професій (із середнім рівнем освіти), зміст роботи яких пов'язаний безпосередньо з виконанням функцій з обслуговування технологічних процесів, попит на працю цієї категорії зайнятих варіюється залежно від змін потреб економіки, і рівень оплати їхньої праці стабільно невисокий;

5 представники низки традиційних професій (з високим та середнім рівнем освіти), потреба в яких скорочується в міру здійснення процесу структурної перебудови економіки і рівень доходів яких, відповідно, має тенденцію до зниження;

6 представники низькокваліфікованих, непрестижних професій, які працюють у традиційних галузях економіки, попит на працю яких стабільно знижується.

Так, у ринкових умовах відбувається трансформація моделі працівника, причому найдинамічніші зміни стосуються професійної складової цієї моделі (рівня знань, майстерності, отримання навичок та накопиченого досвіду в конкретній сфері людської діяльності). Тобто якість трудового потенціалу визначається насамперед кваліфікацією. Кваліфікація працівників - це рівень професійної придатності, що забезпечується сукупною наявністю у працівників загальноосвітніх і спеціальних знань, умінь, здібностей, досвіду та трудових навичок, необхідних для виконання робіт певної складності за відповідною професією чи спеціальністю. Кваліфікація працівника тісно пов'язана з характером та змістом праці, з її складністю і різноманітністю. Вона може виконувати подвійну функцію: виступати як стимул, так і реальною перешкодою процесу автоматизації. Це пов'язано насамперед з виштовхуванням з процесу виробництва окремих видів праці (включаючи кваліфіковану), з ускладненням працевлаштування, перепідготовки, соціально-психологічної адаптації вивільнених працівників[45]. З іншого боку, ступінь адаптованості працівників до професійно-кваліфікаційних змін залежить від рівня відповідності отриманої підготовки потребам виробництва, наближеності змісту та характеру накопичених виробничих знань до практики обслуговування конкретних технологічних процесів.

Рівень кваліфікації трудового потенціалу разом з організацією та мотивацією праці стає вирішальною ланкою в підвищенні конкурентоспроможності. Ці три складові - мотивація, організація, кваліфікація - пов'язані і взаємно доповнюють один одну. Успішна розробка та впровадження нових технологій неможливі без піднесення матеріальної зацікавленості кадрів у результаті їхньої праці. Це, в свою чергу, потребує розвитку ініціативи і творчого ставлення до праці, що обумовлює розширення виробничих функцій, гнучких форм організації праці.

Якісна структура трудового потенціалу - досить мобільний показник, який залежить від освітнього рівня населення, ступеня охоплення його вищою і середньою освітою, характеру і масштабу підготовки кадрів, забезпечення видів економічної діяльності кваліфікованих робітників і фахівців. Вона багато в чому обумовлює можливості адаптації різних соціальних груп до інноваційних процесів, що відбуваються в економіці. Це пов'язано зі значними труднощами працевлаштування для працівників з низьким рівнем кваліфікації в результаті зміни попиту на ринку праці, збільшення вакансій для висококваліфікованих кадрів і скорочення попиту на працівників низької кваліфікації.

Поряд зі зрушеннями в кваліфікаційній структурі відбуваються зміни у змісті кваліфікації. Основними рисами кваліфікації стають багатопрофільність, високий рівень загальної і технічної культури, динамізм[46]. Багатопрофільна кваліфікація базується на розширенні профілю і суміщенні спеціальностей, дозволяє підвищувати продуктивність праці за рахунок скорочення чисельності працівників і водночас збільшувати творчу зацікавленість кадрів, їхню відповідальність за якість продукції. Іншою важливою особливістю кваліфікації стає її інтелектуалізація. Сучасні технології не можуть функціонувати без високого рівня загальної і технічної культури персоналу.

Третя характерна риса сучасної кваліфікації - її динамізм. В умовах конкуренції, значного вивільнення працівників кваліфікаційний рівень має весь час зростати. Висока кваліфікація стає найважливішим знаряддям конкуренції. При цьому зростає значення творчих аспектів робочої сили. Якісні, змістовні ознаки роботи посідають тепер важливе місце у структурі цінностей робітника. Забезпечення динамізму постійного зростання кваліфікації можливі за умови навчання протягом усієї професійної кар'єри в системі освіти.

У зв'язку з цим великого значення набуває управління формуванням якості трудового потенціалу. Виділяють такі завдання з формування якості трудового потенціалу[47]:

- визначення напрямків розвитку професійної освіти з метою задоволення потреб народного господарства у працівниках певних професій та кваліфікації, що відповідають вимогам структурних змін в економіці та технічному рівню виробництва;

- організація підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації наявної робочої сили у зв'язку з її перерозподілом між галузями, регіонами та підприємствами;

- підготовка працівників за новими перспективами професіями;

- розроблення державних навчальних стандартів, збереження якості професійної освіти, що відповідає вимогам розвитку економіки;

- надання усім громадянам однакових можливостей у виборі й отриманні професій;

- сприяння трудовій активності населення, розвитку підприємництва і різних форм самозайнятості;

- виховання працівників нового типу, конкурентоспроможних на ринку праці.

Водночас специфічні умови функціонування перехідних економік обумовлюють збереження деформованої професійно-кваліфікованої структури трудового потенціалу. Саме тому проблема формування оптимальної професійно-кваліфікаційної структури трудового потенціалу є метою підвищення конкурентоспроможності національної робочої сили на міжнародних ринках.