Інноваційна політика підприємства

Якщо ж виходити із орієнтирів щодо зростання ВВП і частки бюджетних витрат на науку, визначених у посланні Президента України до Верховної Ради України "Європейський вибір", прогнозованого нами співвідношення бюджетних витрат на науку до загальних витрат у 2006р. -- 25, у 2011-му -- 20%, то обсяг бюджетного фінансування у 2006 р. мусить становити 4,6-5, млрд. грн. . а у 2011-му -- 8.2-10,8 млрд. При цьому загальні витрати на науку -- відповідно 19-21 і 40-50 млрд. грн. Інноваційні ж витрати мають зрости відносно витрат на науку уп'ятеро.

У розвинених країнах світу важливу роль у фінансуванні науково-технічної та інноваційної діяльності організацій і підприємств відіграють кредити.

Інвестиційні кредити й позики включають банківські кредити та лізинг Під кредитом мається на увазі позика у грошовому вигляді або в товарній формі на умовах її повернення й за сплати відсотків Кредити, залежно від типу кредитора, поділяються на Іноземні, державні, банківські й комерційні. За формою надання кредити бувають товарні й фінансові. Залежно від мети подання кредити класифікуються на Інвестиційні та іпотечні (під заставу нерухомості) За терміном дії розрізняються довго- (від 5 років) й короткотермінові (як правило, до 12 місяців) Для фінансування Інноваційних проектів в основному використовуються банківський довго- й короткотерміновий кредити держави, Іноземних або вітчизняних кредиторів у фінансовій формі Комерційні товарні кредити використовуються, як правило, у формі лізингу.

Кредити відображають економічні кредитні відносини між тим, хто бере кредит, І кредитором, а також ті, що виникають у зв'язку з рухом грошей на умовах повернення. Основою кредитних відносин є кредитний договір (угода), у якому визначаються умови надання кредиту, терміни й відсоткові ставки, форми забезпечення зобов'язань.

Кредити як джерела фінансування Інноваційних проектів характеризуються:

позитивними особливостями -- високим обсягом можливого їх залучення та одночасно значним зовнішнім контролем за ефективністю їхнього використання;

* негативними, а саме складністю залучення й оформлення; необхідністю надання відповідних гарантій або застави майна, підвищеним ризиком банкрутства через неможливість своєчасного погашення отриманих позик, втрати частки прибутку від інвестиційної діяльності у зв'язку з необхідністю сплати відсотка за кредит

Ефективність банківської системи стосовно інвестиційної діяльності визначається можливостями швидко й надійно отримати кредит під інноваційну програму чи проект а також одержати максимально

можливу допомогу від банку в реалізації програми. Інвестиційний банк (за загальновизнаними у світі поняттями) має не лише видавати кредити, а й сприяти залученню значних довготермінових інвестицій

Діяльність інвестиційного банку полягає, як мінімум, у техніко-економічному обґрунтуванні й експертизі Інвестиційних проектів, розробці інвестиційних програм і підготовці проектної документації відповідно до міжнародних стандартів, формуванні індивідуальних портфелів цінних паперів для великих інвесторів і трастовому управлінні ними. Таким банком в Україні є "Промінвестбанк", зорієнтований на фінансування й кредитування пріоритетних програм розвитку промисловості, будівництва, транспорту по всій країні та за її межами

Завершується тривалий етап створення Українського банку ре конструкції і розвитку (УБРР). Вважається, що УБРР є тим Інструментом, на який давно чекають західні банки, аби увійти на територію України. Вони зацікавлені в тому, щоб за загальноприйнятими правилами проводити інвестиції через банк і спеціалізовану компанію, яка розуміє і знає, як створювати й продавати професійний інноваційний проект .

Довго- й короткотермінове кредитування здійснюють не лише кредитні організації, а й інші фінансові установи, в т. ч . наприклад, страхові компанії в межах страхових резервів, недержавні пенсійні фонди та інноваційні фонди з метою нагромадження капіталу.

Указом Президента України від 19 лютого 1994р. затверджено положення "Про інвестиційні фонди і інвестиційні кампанії" Інвестиційний фонд створюється у формі закритого акціонерного товариства із статутним фондом не меншим від двох тисяч мінімальних заробітних плат І здійснює свою діяльність виключно у сфері спільного інвестування Не можуть бути засновниками фонду юридичні особи, частка державного майна яких у статутному фонді перевищує 25 %.

Інвестиційні фонди поділяються на відкриті й закриті. Відкриті створюються на невизначений період і викупають свої інвестиційні сертифікати в терміни, встановлені інвестиційною декларацією інвестиційного фонду. Закриті інвестиційні фонди створюються на певний визначений період і здійснюють розрахунки з інвестиційних сертифікатів по закінченні терміну своєї діяльності.

Інвестиційні фонди формуються для роботи з дрібними інвесторами Власникам сертифікатів сплачуються дивіденди. Інвестиційні фонди не мають права випускати облігації й векселі; купувати більше 5 % своїх цінних паперів у одного емітента; інвестувати понад 10 % власних цінних паперів у одного емітента, окрім інвестування в облігації внутрішніх державних позик, казначейські зобов'язання та інші цінні папери, отримання доходів за якими гарантовано урядом України, тримати у цінних паперах менше 70 % активів інвестиційного фонду або Інвестиційної компанії, займатися представницькою діяльністю з приватизаційними паперами; брати банківський кредит тощо

Інвестиційною компанією визнається торгівець цінними паперами, який, одночасно із іншими видами діяльності, може залучати кошти для спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їхнього розміщення Доходи фонду складають дивіденди

й інші надходження від цінних паперів, що перебувають у власності фондів, та доходи від операцій з цінними паперами й Іншими активами.

Одним із способів ефективної інвестиційної діяльності є лізинг. Це -- вид підприємницької діяльності, спрямований на Інвестування тимчасово вільних коштів або залучених фінансових коштів за договором фінансової оренди (лізингу). Орендодавець (лізингодавець) зобов'язується придбати у власність обумовлене договором майно у певного продавця й надати це майно орендареві (лізингоотримувачу) за плату в тимчасове користування для підприємницьких цілей.

на баланс лізингодавця або лізингоотримувача встановлюються за згодою між сторонами угоди лізингу. Використання лізингу зацікавленими організаціями, особливо представниками малого бізнесу, надає їм змогу, не взявши кредитів, використовувати у виробництві нову прогресивну техніку й технології, в т. ч. ноу-хау. При цьому оплата придбаного устаткування в розстрочку й віднесення всіх пов'язаних з цим витрат на собівартість своєї продукції (послуг) дають можливість зменшити базу оподаткування й податкові платежі.

Для виробників основних видів ліцензійного майна, тобто для машинобудівних підприємств, лізинг створює сприятливі можливості розширення ринків збуту, подолання проблем збуту своєї продукції.

Усі лізингові операції поділяються на два типи:

оперативний лізинг з неповною окупністю, за якою витрати лізингодавця, пов'язані з придбанням майна, що здається в лізинг, окупаються частково протягом початкового терміну оренди;

фінансовий лізинг з повною окупністю, за яким витрати лізингодавця, пов'язані з придбанням майна, що здається в лізинг, окупаються повністю протягом першого терміну оренди. Сума оренди є достатньою для повної амортизації майна й забезпечує фіксований прибуток лізингодавця.

За оперативного лізингу:

· лізингодавець не покриває своїх витрат за рахунок одного лізингоотримувача;

· ризик від шкоди або втрати майна лежить в основному на лізингодавцеві;

· по закінченні терміну лізингу майно передається іншому клієнтові.

У рамках фінансового лізингу відзначають

· лізинг з обслуговуванням -- угода, яка передбачає виконання лізингодавцем ряду додаткових послуг, пов'язаних з утриманням й обслуговуванням майна;

· леверидж -- лізинг-угода, значна частина (за вартістю) зданого в оренду майна береться лізингодавцем у третьої сторони;

· лізинг у пакеті -- система, за якої будівлі й споруди надаються в кредит, а устаткування здається за угодою в оренду.

За джерелом придбання об'єкта лізингової угоди лізинг поділяється на:

· прямий, що припускає придбання майна лізингодавцем у його виробника в інтересах лізингоотримувача;

· зворотній, що полягає в наданні підприємством-виробником власного майна в оренду лізинговій компанії, з одночасним під писанням контракту про його оренду

Ще однією формою збільшення фінансових ресурсів організації для інвестиційної діяльності є інвестиційний податковий кредит.

Одним із дієвих механізмів залучення ресурсів для інноваційної діяльності є венчурне фінансування На Заході його ототожнюють з венчурним капіталом, появу якого пояснюють погіршенням умов фінансування корпорацій через ринки позикових капіталів, надзвичайно високим ризиком І тривалим терміном окупності інвестицій Принципова відмінність венчурного капіталу від традиційного кредитування полягає в тому, що його переважно інвестують в ідею, проект з підвищеним рівнем ризику

Венчурне фінансування зародилося на початку 60-х років XX ст. у США. Поява й розвиток венчурного фінансування у світі зумовлені динамічним зростанням високотехнологічних галузей, розвиток яких забезпечує зростання економіки. Норма прибутку в цих галузях значно вища за середню, що забезпечує масовий приплив приватних ризикових капіталів.

Серед джерел фінансування венчурного капіталу в Європі значна питома вага належить венчурним фондам, які є складовими структурами підрозділів банків. Так, наприклад, у Великій Британії ця величина становить 18,7 %, у Нідерландах -- 29,17.

Україна поки що значно відстає від західних країн за рівнем розвитку ринку венчурного капіталу. Відсутність сталого зростання на власній науково-технічній основі не сприяє становленню в нас відносин венчурного капіталу. Задля налагодження співробітництва з країнами Центральної і Східної Європи в 1994 р. Євросоюз започаткував відповідну програму, дія якої поширюється й на Україну [22] З 1995 р. в Україні функціонує венчурний фонд з початковим капіталом $150 млн, наданим урядом США. Фонд створено для підтримки розвитку малих і середніх приватних підприємств в Україні, Молдові та Білорусі. За три роки в Україну здійснено 16 інвестицій на загальну суму близько $56 млн.

Проте сучасна економічна система в Україні складається із суперечливих інституцій, до того ж наявні ринкові інститути розвинені недостатньо. Функціонування венчурного капіталу в Україні потребує створення інституціонального середовища, яке визначається законодавчими, організаційними, економічними й соціальними чинниками.

3. Фінансування науково-технічних та інноваційних програм і проектів

Однією з найважливіших складових механізму ресурсного забезпечення науки та інноваційних проектів в умовах переходу економіки України на інноваційну модель розвитку, ринкових відносин та демократизації суспільства має стати програмно-цільове фінансування

У свою чергу, механізм і порядок фінансування науково-технічних й інноваційних програм і проектів значною мірою залежить від загальної концепції й порядку їхнього формування й реалізації, а також від порядку фінансування НДДКР та інноваційної діяльності і має входити до них як складова частина.

Мізерні обсяги фінансування на цільові проекти ДНТП можна розцінювати лише як фінансову підтримку існування окремих лабораторій і дослідницьких груп. Про створення за таких умов без значного попереднього доробку принципово нових технологій і комплексних технологічних систем, їхнє широке впровадження не може бути й мови

В Україні законодавчими актами не регламентовано процес формування, управління й контролю за виконанням, ресурсного забезпечення навіть програм державного рівня.

Доки статус програм не отримає законодавчого закріплення, за яким буде вироблено єдині правила при розробленні програм, процедури їхнього погодження й затвердження та організації виконання, доки не будуть чітко визначені повноваження і відповідальність усіх суб'єктів програмно-цільового управління, доти результативність програм залишатиметься низькою.

За останні роки прийнято закони лише щодо окремих національних програм, зокрема енергетичної, космічної та інформатизації.

До цього часу не прийнято базовий Закон України "Про державні цільові програми", незважаючи на те. що робота з його розробки за Ініціативою Мінекономіки ведеться ще з 1999 р.

Для досягнення балансу між надходженнями та витратами на програму в цілому, забезпечення можливості маневру фінансовими ресурсами, підвищення рівня організації фінансування реалізації програми необхідно розробляти фінансові плани (бюджети) програми, які мають бути пов'язані з бюджетною системою і системою галузевих фінансових планів.

Бюджет програми -- це узагальнюючий документ, у якому відображено витрати на здійснення програми як у цілому, так і за кожним її проектом (основному завданню) за весь період реалізації програми, визначено напрями використання фінансових ресурсів, терміни їхнього освоєння, джерела надходжень цих ресурсів, а також доходи від реалізації програмних завдань та фонди економічного стимулювання виконавців.

Водночас із метою поточного контролю за фінансовими потоками, забезпечення збалансованості між щорічними надходженнями коштів і виплатами за виконані роботи, здійснення оперативного маневру фінансовими ресурсами доцільно мати річний фінансовий план.

Фінансовий план -- це документ, який щорічно розробляється й затверджується керівником програми й має відображати такі показники, як поточні (на даний рік) надходження коштів, витрати за роботами поточного року, перехідні залишки коштів, прибутки від реалізації програмної продукції та їх використання -- компенсаційні виплати по кредитах, пайовій участі, дивіденди по акціях, відрахування до централізованого фонду програми.

Фінансовий план програми доцільно розробляти у трьох розділах

доходи та надходження коштів;

витрати на реалізацію програми;

утворення та розподіл програмних фондів [35].

Найважливішою умовою вдосконалення механізму фінансування програм державного та регіонального й галузевого рівня має стати забезпечення поворотності вкладених коштів і задоволення інтересів -- наукових, виробничих, комерційних -- усіх учасників реалізації програми. Цього можна досягти декількома шляхами, залежно від форми участі й характеру інтересів. Розглянемо деякі з них.

Основні форми участі в реалізації програми передбачають:

виконання науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт, в т. ч. пошукових і експериментальних;

виконання виробничих робіт, а також їхнє інфраструктурне забезпечення;

науково-методичний супровід програми, управління, координація, інформаційне забезпечення;

участь власними грошовими коштами у фінансуванні програми на умовах кредиту або спонсорства.

Основні шляхи повернення вкладених коштів і задоволення Інтересів учасників реалізації програми:

оплата виконаних робіт (досліджень) здійснюється згідно з їхньою кошторисною вартістю за контрактом;

збереження підприємством (організацією) свого виробничого(наукового) профілю, завантаження робочих місць і можливість отримання прибутку;

повернення вкладених коштів за умовами кредиту, з виплатою відсотків (звичайних або пільгових);

придбання прав власності на програмну продукцію або її частку;

придбання прав (ліцензій) на використання програмної продукції,

використання інформації, отриманої в ході реалізації програми, проектів і завдань;

пайові відрахування або дивіденди на вкладені кошти (придбані акції) від прибутку, який буде отримано після реалізації програмної продукції.

Припинення фінансування окремих проектів ДНТП може статися й у тому разі, коли наукові дослідження втратили актуальність або не можуть отримати необхідного розвитку за сучасних економічних умов.

4. Фінансування створення і функціонування технопарків та інших інноваційних структур

Однією з найгостріших і найскладніших проблем створення й функціонування технопарків та інших інноваційних структур ринкового типу є джерела фінансування. Як свідчить зарубіжний досвід, витрати на створення технопарків можуть бути різними, їхній розмір залежить від спеціалізації технопарків, їхніх розмірів, ступеня ризику і, природно, країни, де вони створюються Так, за даними американських фахівців, у США на створення й "розкручування" технопарку середнього розміру необхідно вкласти від $ 10млн до $12 млн Польська практика показує, що для створення невеликого технопарку потрібні земельна ділянка, якісь будинки для початку і, як мінімум, $200 тис. -- $300 тис.

У Великій Британії середній статутний капітал технопарків складає близько Ј800 тис., у т. ч. стартовий -- Ј225 тис. [37].

Аналіз можливих джерел фінансування, виходячи з практики інших держав, свідчить, що важливе значення, особливо в період створення й становлення технопарків, має пряма та посередня державна економічна й організаційна підтримка.

Так, до заходів прямого регулювання слід віднести фінансування з державного та місцевого бюджетів створення базової інфраструктури технопарку; реалізацію державних і регіональних науково-технічних програм із розробки ключових видів наукомісткої продукції та високих технологій; розміщення державних замовлень на продукцію технопарків; надання спеціальних позик під конкретні науково-технологічні проекти, повернення яких передбачено лише в разі комерційного успіху нової продукції чи технології; фінансова підтримка нових

пріоритетних виробництв.

Європейська модель технопарків базується, насамперед, на державних інвестиціях, дотаціях:

Технопарки. як правило, вписуються у стратегію регіонального розвитку, й тому органи місцевої влади, підтримуючи ініціативу їхнього створення, надають на пільгових умовах чи безоплатно земельні ділянки, старі будівлі під реконструкцію, частково або повністю фінансують будівництво чи гарантують позику, залучають на пайових засадах інших Інвесторів.

На відміну від більшості зарубіжних технопарків, у створених в Україні згідно із Законом України "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків" (див. підрозд. 7.2) фінансування здійснюється шляхом реінвестування коштів, нарахованих на спецрахунки виконавців інноваційних й інвестиційних проектів та технопарків за умовами спеціального режиму, на наукову та інноваційну діяльність, розвиток власної науково-технічної та дослідно-експериментальної бази, інфраструктури ТП.

У 2001-2002 рр. на спеціальні рахунки чотирьох перших технопарків України було нараховано понад 25 млн грн., з них використано 21,5 млн, у т. ч. на розробку нових технологій, машин, устаткування -- близько 10 млн грн., на придбання устаткування -- 7 млн, матеріалів і сировини -- 4,5 млн грн. [39].

Технопарк "Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона" планує у 2001-2005 рр. забезпечити випуск інноваційної продукції на суму 450 млн грн. При цьому обсяг реінвестицій в інноваційні проекти, розвиток Інноваційної інфраструктури ТП має досягти 27 млн грн. [40].

Таким чином, поряд із коштами державного та місцевого бюджетів джерелами фінансування формування й функціонування технопаркових структур можуть бути:

реінвестування коштів, нарахованих на спецрахунки учасників технопарків за умовами спеціального режиму їхньої інвестиційної й Інноваційної діяльності;

статутні та щорічні внески партнерів, розмір яких встановлюється залежно від масштабів участі у використанні результатів НДДКР;

власні кошти НД1 та ВНЗ при фінансуванні окремих проектів;

кошти венчурних фондів;

кредити комерційних банків. З цією метою слід встановити пільгове оподаткування доходів банку від інноваційного кредитування;

фінансовий лізинг у вигляді оренди технопарками машин, устаткування, приладів, придбаних комерційними банками;

емісія цінних паперів консорціумами, акціонерними товариствами, що створюються для управління технопарками;

інвестиційні (Інноваційні) фонди, до яких фізичні та юридичні особи, в т. ч. іноземні, перераховують через банківську систему свої кошти, що інвестуються в акції компанії. На суму коштів слід поширити податкові пільги шляхом звільнення від оподаткування дивідендів, що реінвестуються.

Одночасно з переліченими можливими джерелами фінансування важливе значення має державна підтримка технопарків у вигляді спеціальних податкових, кредитних, цінових, амортизаційних пільг, гарантій комерційних банків при наданні пільгових кредитів; створення державних інформаційних, консультативних та інших обслуговуючих служб та центрів; вільного доступу комерційних структур, які діють у межах технопарку, до патентів та устаткування, що перебувають у державній власності; надання безоплатної допомоги у підготовці та перепідготовці кадрів, особливо менеджерів інноваційного бізнесу, менеджерів проектів; сприяння об'єднанню інноваційних структур регіонів та країни в асоціації тощо.

ТЕМА 9 : ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

План

1. Мета та принципи регулювання інноваційної політики

2. Методи державного регулювання інноваційної діяльності

3. Система державного регулювання інноваційної діяльності

1. Мета та принципи регулювання інноваційної політики

Як свідчить світовий досвід, визначення національних пріоритетних напрямів розвитку науки і технологій складається з трьох взаємозалежних процесів: формування головної стратегічної мети держави, облік загальновизнаних світових пріоритетів та відображення національних особливостей, специфіки країни. Урахування досвіду розвинених країн у той час, коли Україна перебуває на шляху пошуку підходів та інструментів, що змогли б забезпечити стійкий економічний розвиток, має надзвичайно велике значення.

Згідно із Законом України "Про інноваційну діяльність", головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва й реалізації нових видів конкурентноздатної продукції.

Основними принципами державної інноваційної політики є:

орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

створення умов для збереження, розвитку й використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захист вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Важливим також є принцип забезпечення єдності стратегічного й поточного державного регулювання, оперативності останнього. Стратегічне державне регулювання має загальнодержавне значення. Його мета -- збереження економічного й соціального стратегічного курсу держави, який закладається до програми реалізації реформ, національних, цільових, комплексних та інших програм. З метою додержання стратегічного курсу державою складається й контролюється перелік ресурсів, які мають стратегічно важливе значення. Поточне державне регулювання має на меті забезпечити реалізацію стратегічного курсу в умовах конкретної економічної й політичної ситуації, що зумовлює гнучкість системи державного впливу. Оперативне поточне державне регулювання спирається на податкову політику, емі- сійну, кредитну, бюджетну, соціальну та інші види економічної політики. У межах поточного регулювання Уряд України формує державний бюджет, визначає основні напрями податкової політики, а також характер зовнішньоекономічної політики (шляхом розробки митних тарифів, експортних квот тощо). Усі ці складові частини державного управління економікою мають бути взаємопов'язані й здійснюватися систематично, аби забезпечити реалізацію стратегічного курсу держави. Важливим принципом державного регулювання є дотримання вимог матеріально-фінансової збалансованості задля забезпечення ресурсного потенціалу суспільства, регулювання фінансових потоків (гроші, зобов'язання за кредитом, акції, цінні папери тощо).

2. Методи державного регулювання інноваційної діяльності

Регулювання умов інноваційної діяльності здійснюється через систему податків, проведення амортизаційної політики, надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; проведення кредитної політики; через державні норми та стандарти; антимонопольні заходи; регулювання сфер і об'єктів інвестування інновацій; регулювання фінансових інвестицій.

Розглянемо найважливіші із засобів регулювання інноваційної діяльності, тим більше що загальновизнаного переліку не існує.

1. Закони і законодавчі акти.

2. Обсяги і джерела інвестування інновацій.

3. Асигнування і дотації з Державного та місцевих бюджетів.

4. Норми і нормативи.

5. Ціноутворення.

6. Ставки податків і пільги з оподаткування.

7. Відсотки за кредит і державні гарантії.

8. Державні замовлення і закупівлі.

9. Мито і митні податки.

10. Ліцензії і квоти.

11. Підтримка інфраструктурних утворень.

12. Розробка й реалізація державних і цільових комплексних програм.

3. Система державного регулювання інноваційної діяльності

Згідно із Законом України "Про інноваційну діяльність", державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

* визначення й підтримки пріоритетних напрямів інноваційної

діяльності державного, галузевого, регіонального та місцевого рівнів;

формування й реалізації державних, галузевих, регіональних та місцевих програм;

створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки й стимулювання інноваційної діяльності;

фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

Законом встановлено повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у сфері інноваційної діяльності:

1.Верховна Рада України визначає єдину державну політику у сфері інноваційної діяльності, а саме:

створює законодавчу базу для сфери інноваційної діяльності;

затверджує пріоритетні напрями інноваційної діяльності як окрему загальнодер- жавну програму або у складі Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального

розвитку, охорони довкілля;

в межах Державного бюджету України визначає обсяг асигнувань для фінансової підтримки інноваційної діяльності.

2.Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні районні ради відповідно до їхньої компетенції:

затверджують регіональні інноваційні програми, що кредитуються з бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів;

визначають кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів для фінансової підтримки регіональних інноваційних програм і дору- чають Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, делегують повноваження обласним і районним державним адміністраціям фінансування регіональних інноваційних програм через державні інноваційні фінансово-кредитні установи (їхні регіональні відділення) у межах виділених у цих бюджетах коштів;

*контролюють фінансування регіональних інноваційних програм за кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів.

3. Представницькі органи місцевого самоврядування -- сільські, селищні, міські ради відповідно до їхньої компетенції:

затверджують місцеві інноваційні програми;

у межах коштів бюджету розвитку визначають кошти місцевих бюджетів для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм;

створюють комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм за кошти місцевих бюджетів, затверджують їхні статути чи положення про них, підпорядковують їх своїм виконавчим органам;

доручають своїм виконавчим органам фінансування місцевих інноваційних програм за рахунок коштів місцевого бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи (їх регіональні відділення) або через комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи;

затверджують порядок формування і використання коштів комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ;

контролюють фінансування місцевих інноваційних програм за кошти місцевого бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи (їхні регіональні відділення);

контролюють діяльність комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ.

Згідно із згаданим законом Кабінет Міністрів України:

* здійснює державне управління й забезпечує реалізацію державної політики у сфері інноваційної діяльності;

готує та подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності як окрему загальнодержавну програму або, в рамках Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

здійснює заходи щодо реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності;

сприяє створенню ефективної інфраструктури у сфері інноваційної діяльності;

створює спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, затверджує їхні статути чи положення про них, підпорядковує ці установи спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності;

готує та подає Верховній Раді України як складову частину проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік пропозиції щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки виконання інноваційних проектів через спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи;

затверджує положення про порядок державної реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів;

* інформує Верховну Раду України про виконання інноваційних проектів, які кредитувалися за кошти Державного бюджету України, і про повернення до бюджету наданих раніше кредитів. Закон також встановлює повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності та інших центральних органів виконавчої влади.

1. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності:

* здійснює заходи щодо проведення єдиної науково-технічної та інноваційної політики;

готує й подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, державних інноваційних програм та щодо необхідних обсягів бюджетних коштів для їхнього кредитування;

координує роботу у сфері інноваційної діяльності інших центральних органів виконавчої влади;

визначає свій окремий підрозділ для кваліфікування інноваційних проектів з метою їх державної реєстрації;

здійснює державну реєстрацію інноваційних проектів і веде Державний реєстр інноваційних проектів;

готує й подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо створення спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, розробляє статути чи положення про ці установи;

затверджує порядок формування і використання коштів підпорядкованих йому спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ та контролює їхню діяльність;

доручає державним інноваційним фінансово-кредитним установам здійснення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів і здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених законом про Державний бюджет України на відповідний рік;

організовує підвищення кваліфікації спеціалістів у сфері інноваційної діяльності.

2. Центральні органи виконавчої влади:

здійснюють підготовку пропозицій щодо реалізації інноваційної політики у відповідній галузі економіки, створюють організаційно-економічні механізми підтримки її реалізації;

доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам здійснення конкурсного відбору пріоритетних галузевих напрямів інноваційної діяльності та здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених Законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

У законодавчому порядку визначено повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевого самоврядування у сфері інноваційної діяльності.

1. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації (у межах делегованих їм органами місцевого самоврядування повноважень) відповідно до їхньої компетенції:

розробляють проекти регіональних інноваційних програм і подають їх для затвердження відповідно Верховній Раді Автономної Республіки Крим, обласним і районним радам;

вживають заходів щодо виконання регіональних інноваційних програм;

сприяють інноваційній діяльності у своєму регіоні і створенню сучасної інфраструктури у цій сфері;

залучають підприємства, установи і організації, розташовані на підпорядкованій їм території, за їхньої згоди, до розв'язання проблем інноваційного розвитку регіонів;

доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам (їх регіональним відділенням) проведення конкурсного відбору інноваційних проектів регіональних інноваційних програм і здійснення їхньої фінансової підтримки у межах коштів, передбачених у бюджеті Автономної Республіки Крим і обласних та районних бюджетах;

* подають пропозиції спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності стосовно включення інноваційних проектів за регіональними програмами до державних програм і їх фінансування шляхом кредитування із державного бюджету.

2. Виконавчі органи місцевого самоврядування відповідно до їхньої компетенції:

розробляють проекти місцевих інноваційних програм і подають їх для затвердження відповідним місцевим радам;

вживають заходів щодо виконання місцевих інноваційних програм;

залучають підприємства, установи й організації, розташовані на підпорядкованій їм території, за їхньої згоди, до розв'язання проблем інноваційного розвитку населених пунктів;

доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам (їхнім регіональним відділенням) або комунальним інноваційним фінансово-кредитним установам проведення конкурсного відбору інноваційних проектів місцевих інноваційних програм і здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених у відповідному місцевому бюджеті;

готують і подають відповідним місцевим радам пропозиції щодо створення комунальних спеціалізованих інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм;

подають пропозиції спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності стосовно включення інноваційних проектів за місцевими програмами до державних програм та їх фінансування шляхом кредитування із державного бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи.

Законом передбачено державний контроль у сфері інноваційної діяльності:

1. Державний контроль здійснюється для забезпечення дотримання всіма суб'єктами інноваційної діяльності вимог законодавства щодо згаданої діяльності.

2. Державний контроль здійснюється:

а)спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності;

б)Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування у межах їхніх повноважень;

в)щодо визначених статтями розділу V згаданого Закону особливостей оподаткування -- Державною податковою адміністрацією України.

Закон передбачає фінансову підтримку інноваційної діяльності. Види фінансової підтримки інноваційної діяльності:

1. Суб'єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надана фінансова підтримка шляхом:

а)повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів;

б)часткового (до 50 %) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб'єктів інноваційної діяльності;

в)повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

г)надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

д) майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страхових компаніях відповідно до Закону України "Про страхування".

2. Фінансова підтримка інноваційної діяльності за рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів надається у межах коштів, передбачених від повідними бюджетами.

ТЕМА 10 : СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

План

1. Інноваційний розвиток суспільства на основі інтелектуального капіталу

2. Мотивація праці науковців

3. Стимулювання праці дослідників і розробників

1. Інноваційний розвиток суспільства на основі інтелектуального капіталу

Сучасна економічна теорія ґрунтується на таких методологічних принципах розвитку економіки:

головним фактором економічної динаміки є наукові розробки і інновації;

особливу роль в економічному розвитку відіграють знання.

Саме інновації призводять до формування нових галузей і виробництв, а ініціатором їх є творчість людини-новатора. Звідси випливає необхідність мотивації персоналу до інновації та стимулюванні інтелектуальної праці.

Здатність до інновацій у людей різна. За опублікованими даними, лише 1 % людей обдарований "винятковою творчою потенцією" тобто тим типом, що пов'язується з видатними досягненнями в галузі науки, техніки, мистецтв, підприємницької діяльності; 10 % -- володіють "високою творчою потенцією"; 60 -- "помірною" і "деякою"; творчою потенцією; близько ЗО % слабко виявляють творчу активність або ж не виявляють її взагалі. Проте далеко не всі люди усвідомлюють свій творчий потенціал і схильність до розробки нововведень. Одна з ключових проблем активізації інноваційної діяльності полягає у створенні умов, ситуацій, що максимально розвивають творчу активність.

Головним змістом теорії людського капіталу є визнання людини як об'єкта капітальних вкладень, об'єкта економічної діяльності. Наразі загальновизнаним є факт, що капітальні вкладення в людину такі ж прибуткові (а в людину-новатора -- й поготів), як і інвестиції у будь-який інший фактор виробництва.

Під людським капіталом зазвичай розуміють сукупність знань, практичних навичок, творчих здібностей, що сприяють результатам діяльності людини.

Мотивація творчих працівників до інновацій прямо пов'язана з державною науковою й інноваційною політикою.

Одна з найважливіших функцій держави у розвинених країнах -- створення сприятливих умов для інноваційної діяльності підприємницького сектора. Задля реалізації цієї функції вживають таких заходів:

*включають витрати на дослідницькі роботи приватного сектора в собівартість продукції;

*списують значну частину наукового устаткування за нормами прискореної амортизації;

застосовують систему адресних податкових пільг;

* залучають малий і середній бізнес до інноваційної діяльності у сфері нових технологій;

*надають пільгове кредитування для науково-технічних розробок;

* безоплатно передають чи надають на пільгових умовах державне майно або землю для створення інноваційних підприємств, а також наукової інфраструктури в регіонах.

Людський потенціал (капітал) накопичується аналогічно матеріальному й фінансовому шляхом вкладання засобів для одержання прибутку в майбутньому. Йдеться про інвестування в капітал (в утворення, інформаційний пошук, підготовку й перепідготовку на виробництві). Вартісна оцінка нагромадження людського капіталу в частині освіти - знань, навичок, досвіду - може бути виражена у вигляді витрат на освіту. Ці витрати у більшості країн неухильно зростають. Так, з 1980 по 1992 рр. частка ВНП, спрямована на вищу освіту, зросла в Канаді і Франції на 17 %; у Данії й Угорщині - на 20; Іспанії - на 40; у Швеції - на 71%. В Україні ж державні витрати на розвиток вищої освіти практично відсутні.

Мотивація інтелектуальної праці до інноваційної діяльності визначається багатьма факторами. Серед них одним із найважливіших є матеріальна зацікавленість. Та саме мотиваційний потенціал оплати інтелектуальної праці в нашій країні використовується недостатньо.

Для того щоб матеріальна зацікавленість стала мотивацією участі в інноваціях, розмір винагороди має співвідноситися з результативністю інтелектуальної праці і тим самим стимулювати її. Наприклад, рівень оплати праці в інноваційному процесі у США у 2,5, у Японії -- у 2,7, у Швеції -- у 2,1 рази вищий, ніж у промисловості. При цьому частина заробітної плати виплачується у вигляді премій, розмір яких залежить від отриманого результату. Установлюються також щорічні премії за комерційні успіхи.

Для творчих працівників грошова мотивація відіграє, безумовно, важливу роль, але в деяких випадках важливішими стають мотиватори самовираження як засіб задоволення потреби більш високого порядку. Наприклад, престиж, задоволеність роботою, кар'єра, влада і вплив, можливості самовираження як особистості. Тому важливо розробити систему мотивації, пристосовану до психології конкретної людини.

У практиці сучасних компаній реалізується двомоментний підхід до стимулювання праці в інноваційному процесі:

прагнення максимально активізувати творчу особистість;

спрямування активності працівника на досягнення конкретного комерційного результату.

З цією метою використовується багато як матеріальних, так і нематеріальних стимулів, створюється взаємодоповнююча система стимулювання; стимулювання праці в інноваційному процесі набуває постійного характеру.

Велику роль у мотивації творчої праці відіграє створення "навколишнього середовища", певних умов праці, що стимулюють творчу діяльність. "Навколишнє середовище" має включати забезпечення працівника потрібними сучасними ресурсами, звільнення його від допоміжної роботи, надання йому самостійності.

Прикладом динамічного зростання економіки на основі розвитку науки, освіти, передових наукомістких галузей є нові індустріальні країни Південно-Східної Азії (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг).

В інноваційній сфері України спостерігаються негативні процеси, характерні в цілому для економіки країни. Інноваційна сфера не стала привабливою для творчого персоналу. За даними дослідження, проведеного "УЕ Аизгіоп Аззосіаїез" (УАА), за обсягом "втечі мізків" Україна посідає 52-гу позицію серед 60 країн. Поряд із "втечею назовні" спостерігається "внутрішня", тобто перехід найбільш здібних молодих фахівців зі сфери досліджень до сфери бізнесу.

2. Мотивація праці науковців

Досвід розвинених країн показує, що необхідною умовою прогресу науки і техніки є розвиток і максимальне розкриття творчого потенціалу науковців. Активізація людського фактора і прискорення науково-технічного прогресу - це взаємозалежні проблеми збалансованості та динамічного розвитку факторів виробництва.

Науково-технічний потенціал - це узагальнена характеристика рівня розвитку науки, інженерної справи, техніки в країні, можливостей і ресурсів, якими оперує суспільство для вирішення науково-технічних проблем. Основою складової науково-технічного потенціалу є наукові кадри.

Вивчення теорії мотивації, її практичного застосування, а також особливостей праці науковців дали змогу побудувати типологію трудової мотивації працівників, що займаються творчою діяльністю. Загалом можна виділити сім груп, із властивим кожній з них домінуючим внутрішнім спонуканням до праці:

інтерес до роботи й бажання творчої самореалізації за відсутності інтересу до заробітку ("самореалізація");

орієнтація на цікаву роботу, сполучена з інтересом до високого заробітку ("робота і заробіток");

пріоритет інших інтересів і запитів при розумінні важливості роботи ("інші інтереси");

інтерес до високого заробітку, сполучений з усвідомленням корисності власної праці для суспільства ("заробіток і корисність");

орієнтація на високий заробіток, сполучений з інтересами просування по роботі ("заробіток і просування");

ставлення до роботи як до вимушеної, неприємної необхідності ("неприємний обов'язок");

мотивація змішаного типу.

Для наукової діяльності особливо актуальним є співвідношення мотивації за результатами і статусом. Наукові результати оцінюються на основі публікацій (статей, книг, доповідей), премій за окремі досягнення і цикли робіт, нагород конкурсів, медалей наукових товариств, гарантів на проведення досліджень, відображення робіт вченого у доповідях керівників Академії наук і т. ін. Науковий статус оцінюється відповідно до вченого ступеня, звання, членства у наукових товариствах, займаної посади.

Рангові й результативні критерії тісно взаємопов'язані. Науковий статус можна розглядати як різновид людського капіталу, що накопичується завдяки науковим результатам. Надбавки за ступінь, звання, членство в академії - це відсотки з наукового капіталу вченого.

Система посадових окладів покликана здійснювати диференціацію заробітної плати відповідно до якості праці. Заслуговує на увагу система, що включає: багатоступінчасту структуру посадових окладів; систему оцінки роботи науковців за встановленими для кожної посади критеріями; диференціацію посадового окладу залежно від загальної суми балів, отриманих в результаті атестації працівників. При цьому система має враховувати й рангові оцінки. Науковий ступінь є визначальним чинником, що надає працівникові можливість претендувати на посаду провідного чи головного наукового співробітника. Підсилити зв'язок оплати праці з його результативністю покликана й система надбавок, що включає в себе надбавку тривалої дії й тимчасові надбавки, премії, розмір яких залежить від ефективності результатів роботи. Особливість короткотермінової надбавки полягає в тому, що її призначають на заздалегідь оголошений термін, проте й упродовж цього терміну керівництво може її зняти. Преміювання окремого працівника здійснюють, виходячи з оцінки показників його результативності та продуктивності.

При стимулюванні необхідно зважати на те, що у сфері науки існує асинхронність здійснення витрат і одержання результатів. Для посилення зацікавленості працівників у досягненні ефективніших результатів можна використовувати пропозицію про застосування авторських облігацій. За цими облігаціями авторську винагороду передбачається виплачувати протягом деякого періоду, в міру реалізації розрахункових ефектів від упровадження розробки. Облігації мають бути різного номіналу -- за ступенем участі співробітників у розробках. їх варто видавати після завершення кожної роботи. Перспективним є й застосування принципу "роялті", що припускає право дослідника, розробника на частку прибутку від виробництва нової техніки, використання наукових та технічних пропозицій. Це дасть змогу підвищити зацікавленість науковців як у перспективності напрямів досліджень і розробок, так і в термінах впровадження останніх. Реалізація цього принципу забезпечить додаткову фінансову підтримку наукових і конструкторських організацій.

3. Стимулювання праці дослідників і розробників

Стимулювання - найбільш динамічний елемент управління, пов'язаний із впливом на інтереси учасників процесу "дослідження - виробництво", їх усвідомленням соціальної потреби, внаслідок чого вони прискорюють НТП із внутрішніх спонукань, а не лише за вказівкою іззовні.

Для оцінки трудового внеску розробників пропонується використовувати наступні показники:

по першій групі -- виконання індивідуального плану (за обсягом робіт) і зайнятість розробника в проекті (за трудомісткістю);

по другій -- питома ефективність праці виконавця, яка враховує частку прибутку від розробки;

по третій -- питома вага пропозицій розробника в загальному обсязі пропозицій, рівень виходу науково-технічної інформації (бал), якість виконання завдань, використання робочого часу окремим виконавцем.

Значення вагових коефіцієнтів визначається шляхом експертного опитування.

Розрахунок частки чи доплат премії здійснюється за формулою:

, (10.1)

де -- премія (доплата) окремого розробника; -- преміальний фонд i-теми, що припадає на j-й підрозділ; -- коефіцієнт трудового внеску розробника; -- трудомісткість робіт у підрозділі, -- розробника з виконання i-ї теми.

Тарифна частина, доплати і премії можуть розраховуватися розподільним способом, з використанням т. зв. безтарифного регулювання заробітної плати, за якого сума виплат кожному працівникові, відповідно до його трудового внеску, являє собою його частку в заробленому всім колективом фонді оплати праці. Формула розрахунку при цьому має вигляд:

, (10.2)

де F -- фонд оплати праці колективу, що підлягає розподілу між працівниками; -- характеристики i-го працівника, виражені у відповідних показниках (j = 1, 2, ..., т); т -- кількість показників, що характеризують діяльність i-го працівника; п -- кількість працівників, що беруть участь у розподілі фонду оплати праці.

Для заохочення розробників виплачується також надбавка за виконання особливо важливої роботи на термін її виконання (до 50 % посадового окладу). її розмір визначається залежно від оцінки розробки.